Попередня     Головна     Наступна




Анонім  1


EPICEDION,

себто

Вірш жалобний про благородного й вічної пам'яті гідного князя Михайла Вишневецького, каштеляна київського, черкаського, канівського, любецького старости... котрий у своїй вітчині, в замку Вшиневецькім, на п'ятдесят п'ятому році життя, п'ятнадцятого жовтня, з понеділка на вівторок   1-А, року від народження Христа 1584-го, віддав Богу душу.



До читача


Щоб дійшло це до людей, спілкою подбали:

Що один все написав, інші друкували.

Ні додать, ні вкоротить — діло завершилось,

Хай своїм життям живе те, що народилось.

Тільки щиру правду тут чесно написали,

Та коли б кому здалось, що не так сказали,

Знай, що легше поганьбить, ніж за приклад взяти.

А до того ж всім підряд марно догоджати.

Справжню вроду кожен сам може розпізнати,

Хай зодягнута вона в найпишніші шати.

Як нема вина, вода за обідом п'ється,

Як Марон 2 розкошувать — те не всім дається.

Сталось так, а не інак — скільки є жалоби,

Отже, й тут не все й не всім буде до вподоби.

Та хай ліпше поміж нас житимуть вовіки

Ті, що славлять на весь світ подвиги великі

Вірних краєві синів, а не злісно лають,

Гідні подвигу діла в забутті лишають.

Так, як хворому, що вкрай потребує ліків,

Необхідно правду дать нинішньому віку.

Як із шлунка, що йому хворість допікає,

Підлих розумів брехня світ весь заливає.

Та у відчай не впадай, споконвік ведеться:

Як трава з теплом весни, правда скрізь проб'ється.

Правду важко задушить — гострі в неї роги.

Віку їй не вкоротить, правда — прудконога.



.....................................................................................


Вельможній пані... княжні Гальшці Зеновичівні, пані моїй милостивій... Найнижчий слуга, милостива княжно, хоче висловити вдячність за добродіяння, якими в домі вашої милості й понині втішається. На те з ласки моїх милостивих панів склав кількадесят віршів, пом'янувши ними благородного світлої пам'яті пана й добродія свого милостивого покійного, тож-бо не Гомеровим чи Вергілієвим віршем, а з простої гадки своєї, що подаю в. в., своїй милостивій пані, прохаючи, аби в. в. ту працю мою як від найнижчого слуги свого з вдячністю прийняти зволила.


Писано в Нижній Білці, дня першого січня, року 1585-го.




Хай затихне лютні спів, дивний Аполлоне,

І солодкі не бринять струни, Амфіоне.

Цитро мила, припини ніжне щебетання, —

У моєму вірші жаль, жаль і сумування.

Світ оманливий, хиткий, наче мрево в полі,

Звідки знать, яка тобі випадає доля.

Тільки радості зазнав, горе підступає,

Не так добре, як лихе нас не оминає.

У веселощах одним швидко час збігає,

Другий в куряві сидить, долю проклинає.

Вдень здоровий сам іде, завтра труп виносять,

Бо сліпа підступна смерть без розбору косить.

Нетривкий цей білий світ, хто того не знає,

Що нічого вічного в світі цім немає.

Ми як гості чи посли в світі правовірнім,

Кажуть нам: «Пора іти», — рушили покірно.

Найвельможніший — і той мусить підкорятись,

Бо від долі — хоч-не-хоч — нікуди діватись,

Їй підвладні королі та князі славетні,

Що багатий, що жебрак, що пани шляхетні.

Не помилувала смерть князя над князями,

Мужа, лицаря взяла, славного ділами.

Не схотіла смерть лиха князя обминути,

Не дала на втіху всім довше тут побути.

Тяжко згадувать той час, жалісну годину,

За якої світлий князь грішний світ покинув.

Щиросердий чоловік сном заснув довічним.

Він не паном був — вітцем, до усіх привітним.

Ти дітей осиротив, лицарю звитяжний,

Що ординців відганяв і громив відважно.

Згадка імені твого ворогів страхала,

Незліченні сили орд мужність зневажала.

Смерть суворості печать на чоло поклала,

Найдорожче узяла, завдала нам жалю.

Світ немилий, із очей гірко ллються сльози,

Вже покійному ніхто й трохи не поможе.

Як утриматись від сліз, тільки-но згадаєш

За добродія свого, що світ полишає?

Шиті золотом ясні шати заховайте,

Розмальовану стіну чорним запинайте.

Повелів господь узять лицаря, що здавна

Речі Посполитої був сенатор славний.

Гляньте, славні лицарі славної корони,

Як бере сенаторів пан Бог безборонно.

Україна над Дніпром стала сиротою,

Вже заступника свого згадує з журбою.

Прогнівили Бога ми, що отак карає,

Ліпшого провідника з війська забирає.

Він надійним був щитом цілій Україні,

Пам'ятає силу ту бусурман донині.

Князь що турків, що татар, хижих, навіжених,

Од кордонів одганяв, як собак скажених.

В Дикім полі, де не глянь, височать кургани —

Мовби небо уночі всіяне зірками.

Князь із лицарством своїм виходив полями.

Одганяли ворогів гострими шаблями,

Не давали люд в полон, бранців одбивали,

Небезпеку, як і смерть, мужньо зневажали.

Глянути б на ті поля — певно, посмутніли,

Гірко плакали б, якби плакати уміли.

В різних землях і краях знали князя добре,

Звідусіль до нього йшло лицарство хоробре.

Предки князя визначні, родовиті, звісні,

Вихідці з Литовського, ще здавен, князівства.

З імені достойного Корибут преславний,

Що за подвиги свої став у світі знаний.

Королем був обраний, панував у чехів 3,

Якнайліпше послужив Посполитій Речі.

Зигмунда, що цезар був, вигнав із Морави,

І князівство Шльонське взяв, повернув державі.

Вроцлав, Бітум випалив, німчиків притиснув

Гордовитих, їх здолать цезар сам не мислив.

У князівстві Лужицькім гнів його спізнали,

Гордих вроцлавців тоді вдруге покарали,

Бо порвали з чехами, к цезарю пристали,

Зверхності монаршої все не визнавали.

Від монарха і ведуть рід свій Вишневецькі,

Дім Збаразьких — ще одна лінія отецька.

Як від щепи паросткам буйний ріст дається,

З того дому славного княжий рід снується.

Пане Боже, бережи їх високомості

Та своїми крилами вкрий із високості.

А коли вже, Господи, волею своєю

Славний дім применшуєш, то з ласки твоєї

Хай би вгору він ішов, як ото буяє

Дерево сливове, пагони пускає.

Дому множитись дай так, милістю натхнений,

Як розмножив Авраам рід свій незчисленний.

З божого приречення князь помер преславний,

Він дружину з дому мав, що у світі знаний, —

Юрія Зеновича, лицаря такого,

Що преславні королі відали за нього.

За діяння лицарські угри пам'ятають

І у хроніках своїх ясні згадки мають.

Янушу Угорському — за королювання

Мужнім серцем лицарським послужив він справно,

Туркам голови знімав, здобував звитяжство,

Що за ласки Божої випадало часто [...].

Слів бракує те життя гідно оспівати,

Славні подвиги пером важко описати.

Перш за все відзначимо: Посполитій Речі,

Не шкодуючи, віддав силу молодечу.

Вірою і правдою їй служив, для неї

Жертвував і статками, й кровію своєю.

Замолоду сміливість в серці тім буяла,

Тож і шаблі Марсовій спати не давала.

Двадцять п'ять минуло літ 4 лицарю, як доля

Повела його в степи, до Дикого поля.

Небезпечна та важка випала дорога,

В першій битві скуштував щастя бойового.

Речі Посполитої охоронцем ставши,

За безсмертну славу сам, як належить, дбавши,

З лицарством своїм поля об'їжджав просторі,

Все шукали ворогів, все були в дозорі.

Доля їх не підвела, як нерідко може:

Ціле лігвисько орди вгледіла сторожа.

Перекопського царя двір, бач, розкошує,

Тільки не Девлет-Гірей — Шаткурей керує.

На прудких аргамаках буйно виїжджають,

Наших, що стоять здаля, битись викликають.

Князь сміливо на татар кинутись готовий,

Підбадьорює своїх красномовним словом:

Не боятися татар, хоч яка їх сила,

А по щастя в їхній стан ринути сміливо.

Кількість війська у бою часом важить мало,

Менший більшого долав — часто так бувало.

Сотні тисяч Ксеркс привів воїнів у гори,

Підкорити край чужий сподівався скоро.

Греків мужніх силу й міць нехтував, напевно, —

Військо втратив задарма, сам утік ганебно.

Тридцять тисяч мав монарх греків під рукою,

Та наклали в битві злій перси головою.

Упаде, мов Ксеркса міць, сила бусурманська,

Бог поможе подолать хитрого поганця,

Бачу, кожен має хіть кинутись у битву,

Отже, з Богом, вже нема часу на молитву.

Дружно вдармо на лихих грізних бусурманів,

Злі татари не страшні мужнім християнам.

Славу, мертві чи живі, ми добудем нині,

Хай вона із диких піль високо полине.

Став за звичаєм своїм бусурман до бою,

У руках готовий лук з гострою стрілою.

Битву розпочати знак подали зурною,

Прокотилося «гала!» грізною луною.

Князь із лицарством своїм кинулися мужньо,

До густих татарських лав підступили дружно.

Без страху з обох сторін шаблями рубають,

Інші з коней списами вершників спихають.

Довгий час точився бій, врешті християнам

Бог поміг, перемішав лави бусурманам.

Розпорошені в степу, крутяться безладно,

Наші знову зусебіч нападають справно.

Не один Гіревич злий полетів з бахмата,

Серед степу горілиць полягло багато.

Чи звитяга, а чи смерть — все у Божій волі,

Князь повірив у свою незрадливу долю.

Кровію татарською шабля обкипіла,

Нездоланний захисник праведного діла.

Він із лицарством здобув славну перемогу,

Знатним бранцям показав у полон дорогу.

Про великий грізний бій досі слава лине.

Серед степу, де Хорол до Дніпра доплинув 5

Підіймається курган, Кільдешовим званий,

Там валяються й тепер голови погані.

Давні римляни колись добрий звичай мали,

їхні лицарі в нудьзі час не марнували.

Хай був спокій, не війна — меч не відкладали,

У змаганнях молоду силу гартували.

В полі вчилися мерщій лави шикувати,

Управлялись, щоб умить на коня сідати,

Як до шанців, як на штурм, як іти у наступ,

Як і пішо, і з коня ворога покласти.

Добрих гетьманів також Україна мала.

Гетьманів з країн чужих не потребувала.

І при княжому дворі — хто про те забуде! —

У змаганнях час минав лицарського люду.

Не достойних їх розваг лицарі цурались,

А своєму повсякчас ремеслу навчались.

Як з прудкого румака на скаку стріляти,

Як у герці бусурман шаблею рубати.

Як супроти кінних лав пішими ставати

Та нападника здаля списом уражати.

У навчаннях нелегких бойовому ділу

На Вкраїні піднялось лицарство уміле.

Має хіть вояк в поля часто виїжджати,

Не удома, а в степу мусить вікувати

Та вистежувать татар у полях широких,

За поганцем пильнувать із могил високих.

Кожен тільки тим живе, що про славу дбає,

Небезпечних бусурман гордо зневажає.

Якось нашим серед дня посміхнулась доля:

Турки свій обоз вели білгородським полем.

Зовсім близько князь Роман Сангушко покійний

Із двором своїм стояв, схований надійно.

Вишневецький з ним з'єднавсь, раду вкупі мали,

На якій провідника спільного обрали.

Князь Ружинський їх повів, наш Євстахій славний,

Серця мужнього вояк і собою гарний.

На покірливість йому дружно присягали

І негайно вусебіч чати розіслали.

Вістку ті несуть — сідла турок коней, певно,

Добре чути по росі, як дзвенять стремена.

Зблідли в небі золотім світанкові зорі,

Щойно день ясний почав випливати з моря.

Помолилися князі, — не спіткнись, мій коню! —

Легко рушили своїм звичаєм до бою.

Підійшли під самий бік схованого стану,

Кожний тільки знаку жде ринуть на поганих.

Турки, справні, як завжди, грізно насували,

Чати, як водилося, наперед послали.

Обережно їм устріч наші підступали,

Що задумав бусурман, зірко пильнували.

Із китайки прапорці розмаїті мають.

А на сурмах жалібні думи вигравають.

Раптом хитрі вороги вийшли з-за могили,

Наступать гучна труба нашим провістила.

Шпарко кинулись у бій, мужньо нападають,

Довгі списи бусурман жертв собі шукають.

Наші з луків і рушниць турка пригостили,

У траву з обох сторін мертві покотили.

Поле сповнив дикий крик, ехо гук розносить,

Щоб аллах поміг, турчин у розпуці просить.

Наші ворога тіснять, турки відступають,

А сміливці зусебіч мужньо насідають.

Добре шаблями січуть і з рушниць стріляють,

З ласки Божої од нас турки утікають.

Розгубилися украй, тил свій відкривають,

їм тюрбани із голів шаблею знімають.

Ті втікають в Білгород, кидаються в воду,

Де попало плавом пруть, не спитавши броду.

По гонитві преважкій ледь перепочили,

Раптом бачать — рій татар суне з-за могили.

Аж до неба дикий крик злодії зчинили,

Несподіваним «гала» наших сполошили.

Та осідлані стоять коні під рукою,

Лави кинулись умить шикувать до бою.

Бачать, свіжа сила йде, а самі стомились,

Та бундючних бусурман зовсім не страшились.

Ще сміливіше поган зустрічають ницих:

Ті лиш луки підняли — гримнули рушниці.

Стріли хмарою летять, дим у небо звився,

Не один вояк з коня без душі звалився.

Втрат обидві сторони немалих зазнали,

Бо фортуна тим і тим рівно слугувала.

Не злічить ряди татар, дужо напирають,

Ледве стримуючи їх, наші відступають.

Під ударами поган лави поламались,

Хоч сміливці, хто як міг, мужньо захищались.

Нещасливо повелось нашим серед поля,

Нещаслива в час лихий їх спіткала доля.

Хоч недовірків тіла густо землю вкрили,

Втрат зазнавши немалих, наші відступили.

Мужніх лицарів біда теж не обминає,

Бо зрадлива нам усім доля випадає.

Скандербег — великий князь, воїн знаменитий —

Стільки раз перемагав турків гордовитих,

Дуже часто святкував з лицарством хоробрим,

Та фортуна й з ним не раз повелась недобре.

А візьми Володислав 6, з королів угорських.

Перед ним колись тремтів султанат заморський.

Гору одинадцять раз брав над ворогами,

Турка з Тракії прогнав, як щура із ями,

Щоб до Азії назад повернув напасник,

Щоб на звільненій землі зраді край покласти.

А дванадцяту почав битву біля Варни,

Одвернулась доля зла, кров лилася марно,

Нещасливим був кінець, зірка з неба впала —

Короля великого нагла смерть спіткала.

Хто в сідлі, той під коня раптом може впасти,

Хоч до того багатьох сам зумів покласти.

Не водилося ще так на цім грішнім світі,

Щоб щасливці не були в лиха на приміті.

Щойно греки у похід військо спорядили,

Щоб у Трої вояки кривдників провчили,

Разом з ними й Ахіллес меч узяв одразу,

Бо ж вітчизні хтось посмів учинить образу.

Тож і князь сповна віддавсь лицарському ділу,

Щоб вітчизна утисків більше не терпіла.

Доброчесний син завжди неньку захищає,

Кривди їй від ворогів мужній не прощає...

Ще за Августа, тоді, як він у Посволі

З незчисленним військом став, геть покривши поле,

Щоб лівонця присмирить, хоч який він гордий,

Відомстить магістрові за незносні шкоди,

Чуйний князь не забаривсь до такого діла,

У почеті короля воював уміло.

До монарха з воїнством прилучивсь надійним,

Коні, зброя, лицарі — все було добірним.

Вірою і правдою, кров'ю слугували,

Де найважче, там свою мужність виявляли.

Вийшли з королівського табору дозором,

Щоб лівонця вислідить, хитрого і злого.

Розпустили вусебіч бойові загони,

Не один із німчиків опинивсь в полоні.

Бранців князь до короля хутко посилає,

Що король із вдячністю від слуги приймає.

Князь — природжений вояк, виявив відвагу,

Королівську заслужив шану та повагу,

Добрим старостою став 7 там на Україні,

Де до моря Борисфен плине по рівнині.

Мужнім лицарям завжди Україна рада,

Бо щороку від татар — підступи та зрада.

Не допустить добрий син землю плюндрувати,

Буде власними грудьми матір заступати.

Воєн не доводилось старості чекати:

Завжди лізе зла орда до чужої хати.

Серед степу понад Пслом злодії спинились,

Де зручніше грабувать, звіддалік дивились.

Про появу старости, мабуть, ще не знали,

Може, відали — новий, мало що зважали.

Та у замірах своїх помиливсь, поганин,

З перемоги не втішавсь лютий бусурманин.

Тільки князь про них почув — наказав ладнатись,

Обережно за Дніпро став переправлятись.

Потім лицарство його, що відвагу мало,

Розгорнулось, як у бій, чвалом поскакало.

На безпечнім місці кіш потайці розклали,

Князь розвідників послав, щоб хутчій узнали,

Де нападники свій кіш у степу ховають,

Скільки люду, з чим прийшли, що там замишляють,

А як тільки з місць своїх спробують рушати,

Щоб за ними повсякчас пильно наглядати.

В чистім полі «язика» важко ухопити,

Поки ждали певну вість, серце стало нити.

Та невдовзі в княжий стан чати прискакали,

Що до лігва ворогів близько підступали.

Татарове всім кошем скоро рушить мали.

Те почули від поган — їхню мову знали.

В другу чату 8 у татар вартових спіймали

І негайно до коша князеві прислали.

Все, що треба, за поган, врешті, з'ясували,

Бо у війську перед тим різне все гадали.

Триста збройних у татар — схоплені зізнались.

Хоч і більше, ніж у нас, мужні не злякались.

Бачать гетьмана свого наміри сміливі,

Добрий приклад бадьорить, додає всім сили.

Зарум'янилась зоря, почало світати,

Темінь ночі перед днем стала відступати.

В третю чату знак дали: вороги рушають,

Прудконогих румаків поспіхом сідлають.

Попереду наших князь справно порядкує,

В грізні лави бойові лицарів шикує.

Гадку має на коші ворога застати

І наказує ту ж мить уперед рушати.

Поспішали, скільки сил, кіш очам відкрився,

Раптом з лівої руки ворог появився.

З ласки Божої його легко погромили,

До коша ні жодного звідти не пустили.

Потім кинулись на кіш, крик страшний зчинився,

Стан татарський, наче рій, враз розворушився.

Поспішають чимскоріш сісти на бахматів,

Наші ж прагнуть швидше їх шаблею дістати.

Першим приклад князь подав: спис метнув щосили,

Тіло ворога з коня мертве полетіло.

Наші духом піднеслись, дужий гук піднявся,

Бо знамення то було їхнього звитяжства.

Ще сильніше на поган мужні напирають,

Як побачили, що ті вже вождя не мають.

Татарва в очеретах схованку шукає,

Хоч борониться на смерть, з боєм відступає.

Наші з коней втікачів списами спихають,

Хто у лозах заховавсь — звідти витягають.

Щасна доля там була князеві зичлива,

Де невірні всю свою загубили силу.

В'язнів, коней у татар узяли багато,

За таке звитяжство їм добру славу мати.

Півтораста в нас було люду бойового,

А татарина ущент розгромили злого.

За гетьмана у татар Сохор був великий,

Та в бою зневажив Бог всі його молитви.

Мужній гетьман Ганібал в Карфагені славнім

Натерпівсь од римлян злих за часів прадавніх.

Карфагенці отчий край дружно боронили,

Від кордонів римських зайд, як собак, гонили.

Бо неситі на чужу землю зазіхали,

Хоч на те ніяких прав злодії не мали.

Дай же, Боже, щоб сини мужнії родились,

Котрі б отчій стороні віддано служили,

Рідну землю ворогам кривдить не давали,

Речі Посполитої межі захищали.

Як ото цнотливий князь дбав за те належно:

Де відважно виступав, а де — обережно.

Над усе йому були честь і вічна слава,

У багатство не вбивавсь, бо то марна справа.

Послужив хоробро князь Речі Посполитій.

Задля неї не вагавсь кров свою пролити.

Ті діяння пам'ятні, за усе те, звісно,

Нагородою була ласка королівська.

Змушуєш укласти мир бусурмана злого,

Та не жди, не сподівайсь приязні від нього.

Ненадійне й нетривке з ницим побратимство;

Пристає на злагоду, думає про здирство.

Чи ж про дружбу з отаким може бути мова:

Присягався не чіпать, та ламає слово.

Знов береться за розбій, честі ж бо не має,

Здавна жити з того звик, що чуже хапає.

Рудаш із Білгорода з іншими агами,

Що були в своїх краях знаними вождями,

Силу взявши немалу, ліку їй не знали,

Вдерлися в князівську Русь, на Поділлі стали.

Що покривдили людей, що в полон побрали,

З награбованим добром хутко повертали,

Наші чати назирці, скоро сповістили,

Що грабіжники в степу близько зупинили.

Полем бродять, як вовки, «язика» шукають,

Певно, щось проти Черкас злісне замишляють.

Кільканадцять чоловік злодії схопили,

З ними зразу ж до коша чвалом поспішили.

Наші чати потайком по слідах помчали.

Де Пивиха є гора, ті кошем стояли.

З чати смілих молодців уперед послали.

Не загаялися ті, «язика» дістали.

Все, що треба, про татар вивідали швидко,

Непомітно до коша підступили близько.

Князь коротку раду мав, як справніш почати,

Після того наказав, де кому ставати.

Підбадьорював своїх, щоб страху не мали:

Менша сила скільки раз більшу розганяла,

І Господь, що помага вірним християнам,

Утішатися не дасть злодіям поганим.

Не тривожтесь, що татар завеликі сили,

Пригадайте, як раніш більшу силу били.

Пожаліймо й страдників, котрі потерпають

У полоні у татар, помочі благають.

Після того з місць своїх справно виступали,

Труби переможний марш гучно вигравали.

Перед світом Люцифер зачиняє браму,

День ясний із хмар нічних виплива рум'яно.

Як сторожа від татар вгледіла погоню,

З криками «гяур! гяур!» скочила на коней.

Князь за ними по слідах поспіхом ступає,

Рудаш стямився й своїх битись наставляє.

Наче в краї без людей татарва бродила,

Як у себе вдома, кіш в полі розложила.

Князь напучує своїх, військо об'їжджає,

Перший з кличем бойовим битву починає.

Як рогатину підняв, так і вдарив дужо,

Збив татарина з коня, виполошив душу.

Наше військо, як один, мужньо напирає,

Бачать злодії — не жарт, хто куди втікає.

Той хапається коня, той без ладу б'ється,

Із коша виття татар лине в піднебесся.

Рудаш крик підняв на тих, котрі коней мали,

Щоб гяурів одбивать з луками ставали.

Стріли падають, як дощ, з посвистом недобрим.

Князь із військом не здригнувсь, кинулись хоробрі

Й збоку обійшли татар, коней захопили,

Боронитись не стає ворогові сили.

Що одні від куль рясних з коней повалились,

Інших переляк узяв, зовсім розгубились.

Наших доля вберегла, ницих розгромили,

А розгромлених в степу, як зайців, ловили.

Рудаш з жменькою своїх у яру сховався,

Десь у ямі чи під пнем ночі дочекався.

Не так здобич, як полон наші одгромили,

І мужів, і матерів з дітками малими.

Сорок схоплених татар там же пов'язали,

Наче бидло, до Черкас в замок їх погнали.

Ось як благородний син за вітчизну дбає,

Татарву від рідних піль мужньо одбиває,

Для вітчизни жертвує статками, здоров'ям,

Хай лиш слава на весь світ лине з Подніпров'я.

Перемогу вкотре вже князь із військом справив,

В Гродно двадцять бусурман зв'язаних одправив,

Королеві Августу виказав пошану.

З-над дніпровських диких піль, зі свойого стану

Королеві в'язнів князь часто відсилає,

Тільки винагороди жодної не має.

А годилось вшанувать князя тим же чином,

Як сторонні королі, в інших землях, чинять...

Прикро, як сусідом той, що на зле готовий,

Та ще й віра не така, зовсім інша мова.

Як оце ми поблизу бусурмана маєм.

Україна від злодюг вічно потерпає.

Він не сіє і не жне, за жнива не дума,

Награбованим добром живиться бандюга

Кочове життя веде, харцизяк збирає,

Нашу землю грабувать злодій поспішає.

Не сидить в коші, в степу никає невпинно,

Де що можна потягти, підглядає пильно.

Бакай, Телес, Сивербас серед поля стали,

У Черкасах промишлять підлий намір мали.

Тільки зло задумали, зразу й учинили,

З різних боків до Черкас швидко підступили.

Перед містом у полон люду нахапали,

Що худоби, що добра потягли немало.

Князь про напад бусурман певні вісті має,

У погоню зразу ж сам військо споряджає.

Підбадьорив лицарів полум'яним словом,

Кожен щоб з поганином битись був готовий.

Щоб найперше всі за честь дбали та за славу,

Щасна доля у бою випада по праву.

Щойно на Чигирині злодіїв догнали,

На тім місці без страху битву зачинали.

Кожен лицар, наче лев, сміло наступає,

Мужність один одному у серця вселяє.

Звичним танцем 9 татарва з криком наїжджає,

Не здригнувшись, той наскок військо одбиває.

Закипів кривавий бій, градом сипле стріли,

Князь встигає бути скрізь, править битву вміло.

Крикнув: «Ну ж бо, як один, з усієї сили,

Вдармо, діти, разом, як раніш трощили.

Подивіться, злодії з ляку метушаться,

Врятуватися від нас їм тепер не вдасться».

Бакай із старшиною свіжих приганяють,

Танцем знов наскакують, сильно напирають.

Крики, брязк шабель, які здобичі шукають,

Бусурмани хмари стріл з луків випускають,

їх до річки, до води наші притискають,

Татарове на той бік утікать гадають.

Наші хитро удають, що не помічають,

А тим часом до ріки підступ одрізають.

Татарва одбігла враз дружно з поля бою,

Знов зібралась, наліта лавою одною.

І з такою силою знову насідають,

Так січуть, що з-під шабель іскри вилітають.

Хоч татарин і конав, але мужньо бився,

Від рогатини з коня не один звалився.

Та немає ладу в них, хто куди тікає,

Наші гонять і січуть, у полон хапають.

В тому полі мужній князь, воїн справедливий,

Перемогою втішавсь з лицарством щасливим.

Після бою багатьох у полон забрали,

Котрих, Августе, тобі тут же відіслали.

Ясно князь усім сказав про свої заслуги,

Він був сповнений чеснот, як той Гектор Другий.

Як належиться, чинив до своєї смерті,

Благородний не зганьбив лицарської честі,

Часто грізних бусурман він долав щасливо,

Був для нашої землі батьком милостивим.

І на римлян татарва мало що зважала,

Хоч було, що римська міць всюди панувала.

Гострі стріли бусурман князя обминали,

В Дикім полі перед ним вороги дрижали.

В кожній битві у полон брав татар звитяжець,

Що даремно гаяв час — так ніхто не скаже.

Скрізь ласкавою була до щасливця доля,

Тільки з ласки Божої не упав десь в полі.

На Вкраїні серед піль завжди неспокійно,

Без запрошення сусід преться ненадійний.

Тягне, лупить, шарпає все, що попадеться,

Хоч і знає, що йому дарма не минеться.

Смерть тут знайде, та на те злодій не зважає,

Як зневажив власну честь, про життя не дбає.

Під Черкаси Рараджа вивів п'ятсот кінних

Через хащі потайки в темені осінній.

Хитро сплутавши сліди, бусурман ховався,

В місто вдертися вночі нагло намірявся.

Вдень кусати не посмів, ночі став чекати,

Щоб зненацька налетіть, сонних пов'язати.

Рано сонця ясного світлий лик сховався,

Місяць слідом появивсь, високо піднявся.

Люд, як завжди, уночі упокоївсь, сонний,

Раптом по усіх церквах вдарено у дзвони.

Сон де й дівся у людей. «Пробі! Ґвалт!» — волають,

А татари тут і там частокіл ламають.

Князь, зачувши шум страшний, джурів не чекає,

Вмить прокинувшись від сну, воїнів гукає,

Щоб перед поганином боязні не мали,

Щоб татарських злих собак з міста виганяли.

Мовби сонце, так лице місяця світилось,

Як тривога через зайд в місті учинилась.

Татарюги хмари стріл на людей пускають,

Гострі стріли з посвистом з луків вилітають.

Та від наших влучно б'ють довгії рушниці,

Не урвавши здобичі, утікають ниці.

Князь із мужніми людьми далі напирає,

Переслідує татар, остраху не знає.

Бусурмани захисту на лугах шукають,

Інші все ще стрілами місто осипають.

Одгромили татарву, відкотивсь напасник,

Хоч з ганьбою відступив, знову ж буде красти.

Так і є, за кілька днів хижі повернулись,

Посягнути на чуже ще раз заманулось.

Щойно в небі зайнялись світанкові зорі,

Фебос віз свій золотий викотив із моря,

Як татари де й взялись, місто обступають.

Але й наші проти них з міста поспішають.

Пішим строєм підійшли, битву починають,

Ратищами довгими вершників збивають.

Татарва наскакує, випускає стріли,

Наші кінних із рушниць відбивають сміло.

З коней падають одні, інші утікають,

Наші гонять втікачів, на аркан хапають.

Двадцять зв'язаних татар в замок волочили,

А ще більше на лугах мертвих залишили.

Як і перш, розбійник злий не урвав нічого,

Хоч і хитро підступав до добра чужого.

Знов невдачу потерпів, відійшов з ганьбою,

Бо відважний чуйний князь вчасно став до бою.

Потім Бакай сподівавсь — більшого добуде,

Немалий оршак зібрав здирницького люду.

Вдерся через частокіл уночі до міста,

Вдень кусати не посмів бусурман зловісний.

Та нічого не урвав хитрістю своєю,

Обернулось так, що сам потерпів від неї.

Ледве цілий до орди якпрудкіш подався,

Цілий день в очеретах, мов кабан, ховався.

Як хитруєш, то й чужу хитрість мусиш знати,

Коли хочеш з хитрості зиск для себе мати.

А поганці на своїй хитрості спіткнулись

І, діставши одкоша, биті повернулись.

Тільки ж той розбійник злий часу не марнує,

Нашу Наддніпрянщину знов і знов плюндрує.

Як і ми, й Москва від них часто потерпає,

Так-бо сталося, що їх за сусідів маєм.

Не виборюють у нас волю, незалежність,

Мають око заздрісне на чужу маєтність.

Тої волі, що у нас, злодії не знають,

Тільки задля користі шаблю підіймають.

Справедливо дав Господь силу християнам,

Щоб могли протистоять хижим бусурманам.

А коли б між християн та була ще згода,

Не терпіли б, як тепер, їхні землі шкоди.

Злодіїв уже б давно в Азію загнали,

Де вони колись свої становиська мали.

Був безпечний би тепер батько з діточками,

Не ховався б по лісах та поза кущами.

Подивіться, як в сльозах орачі блукають,

Вигнано їх із садиб, шеляга не мають.

Бачимо ж, як бранців тьму тягнуть на арканах.

А той сам подався геть, на місця незнані.

Рідко хто, було, з нужди вибереться швидко,

Як жорстокий бусурман обдере до нитки.

На Поділлі лихо те й на Волині знають,

Наддніпрянці од татар часто потерпають.

Дякувати долі: є на Дніпрі потужні

України оборонці, сміливі і мужні,

Котрі гострих шипаків зовсім не бояться,

Котрі силі хижій, злій здатні опираться.

Певно, Краків, Познань теж часто б потерпали,

Коли б хижих над Дніпром наші не спиняли.

А ще тут за бусурман певні вісті мають,

Про великі напади в Краків сповіщають.

А як влізуть потайки, цілими не вийдуть,

Ледве ноги винесуть, як не зовсім згинуть.

Триста кінних вів ага, Білгородський Януш,

Думав хитро плюндрувать подніпровський край наш.

Заходились грабувать, як завжди робили,

Вірні люди про татар князю сповістили.

Двісті кінних він узяв, швидко спорядився,

За грабунки вчинені злодіям помстився.

Татарва понад Дніпром здирства учинила,

З награбованим добром до коша спішила,

І Трипіль, що на Дніпрі, геть розруйнували,

У полон людей взяли чи замордували.

Аж на Чорнім Ташлику злодіїв догнали.

Як ті наших вгледіли, в лави шикувались,

Якхутчіш в один загін кіннії зібрались.

Князь та лицарі його прямо наближались,

Мов не бачили, що їх можуть оточити.

Тою хитрістю вдалось ницих обдурити.

Як зіткнулися, ураз сурми залунали.

Татарюги, як завжди, хитро підступали.

Князь ті викрути татар дуже добре знає,

Від яких і сильний муж часом потерпає.

Зразу ж крикнув на своїх, щоб до бою стали,

Нечестивих, як один, дружно одбивали.

Крики бранців та плачі хмари розганяють,

Просять Бога зв'язані, жалібно благають,

Щоб у час лихий поміг з неба християнам

Та щоб силу покрушив ницих бусурманів.

Не загаявся Господь порятунок дати

Тим, кому судилося слізно так прохати.

В нечестивих у бою мужності не стало,

Скоро військо бусурман від страху дрижало.

Наші з князем ще жаркіш хижих припирають,

Ті ж частинами з рядів врозтіч випурхають.

Правда гору узяла, знітились погани,

Наші б'ють їх і січуть, ловлять на аркани.

Коротко з поганами аргументували,

Силогізми шаблями їхні спростували.

Скоро клятих бусурман до ноги розбили,

Трупами розбійників берег річки вкрили.

Бранці до своїх осель цілими вертали,

Злодії в злих намірах одкоша дістали.

Не всім щастя випада, як нашому князю,

З ласки долі серед піль не зазнав ні разу

Він поразки від татар, воював звитяжно,

Тільки й знав, що все ходив степом неосяжним.

Добрий гетьман і про те мусив пам'ятати,

Що безсмертну славу муж має здобувати.

Та клейнодів пильнував, котрі йому дано,

Од кордонів одганяв бусурман поганих.

Королеві сповіщав, де вони кочують

І коли з арматою вдертися міркують.

А не менше ще й на те князь мав пильне око,

Щоб з Московії царем не порушить спокій.

До царя своїх послів посилав із миром,

За провини сповіщав бусурман нещирих,

Котрі й під час злагоди чинять шкоду часто,

А тому й у мирний час жди від них напасті.

Хроніки пригадують Вітовта старого,

Над ординцями значні давні перемоги.

Аж за Волгою татар ще й ногай громивши,

Він в Литву привів полон, слави тим заживши.

То чому б це похвала князя обминала,

Як його рука не раз бусурман в'язала?

Та іще й царевичів, а не простих бранців,

Як ото Сатман-Гірей, зверхники поганські.

І калга, що Алп-Прей, тих зазнав розкошів,

Селямет-Гірей із ним, брат його молодший.

У дарунок їх віддав королю обачно,

За ту послугу король князеві був вдячний.

Заслужив на те наш князь, правду слід сказати,

Щоб в історію діла славні записати.

Завжди правив з гідністю і хоробро бився,

Україні над Дніпром щиро прислужився.

Захищав її, як син, чуйність мав і чесність,

Ні за себе він не дбав, а ні за маєтність.

Як годилося, чинив за свого гетьманства,

Україну не давав шарпати поганцям.

При звитяжцю не могли злі татарські орди

Звичними розбоями учиняти шкоди,

Особливо ж над Дніпром, де сидів потужний

Оборонець і вояк, сміливий і мужній.

І про те наш князь подбав, щоби городища

Щонайліпшими людьми осадить найшвидше.

Де раніше дикий звір по ярах ховався,

Де в державу нетрями бусурман вторгався, —

Там князь місто осадив, прямо в межиріччі,

По-прадавньому його Корсунем нарікши.

А коли б йому Господь більше літ дав гожих,

Мабуть, не лишилося б городищ порожніх...

Славнозвісний Сціпіон і Манілій добрий

Також консул Квінт Катул, Марій прехоробрий —

В цілім світі голосні римські гетьманове,

Риму послужить були повсякчас готові

Вірою і правдою, честю і здоров'ям,

Не жаліли ні життя, ні своєї крові.

Тож так само й мужній князь, це незаперечно,

Україні послужив там, де небезпечно.

Неодмінно там наш князь мусив появитись,

Тільки де з поганином випадало битись.

Як уважно до діянь князя приглядатись,

То, мабуть, неважко нам в тім переконатись,

Що наш князь хоробріший від отих гетьманів,

Од славетних Маріїв, Сціпіонів знаних»

Сміло олені себе в стаді почувають,

Як вони за гетьмана лева собі мають.

Левів юрмисько слабке, хоч вони й сміливі,

Як за гетьмана у них олень боязливий.

Так і військо, хоч яке і сміливе, й мужнє,

Як хоробрий не веде, не назвеш потужним.

Ганібал з малим числом війська проти римлян

їх при Каннах розгромив, силу вражу вим'яв.

Вправний гетьман святкував славну перемогу,

З поля битви ворога не пустив живого.

Кілька мірок перснів зняв з мертвих після бою.

Чом би ж князь у славі мав нещасливу долю?

Римський гетьман Сціпіон славен в цілім світі,

Гектор Ганібал також звісний, знаменитий.

Досі й слава Вітовта, хто того не знає,

Як ширококрилий птах, високо літає.

Чом же, князю наш, твоїй славі утихати?

їй годиться у віках голосно лунати!

Хай хоробрий Сціпіон, як державець перший,

Ахілеса доблесть ти хай не перевершив,

Ганібала не затьмив, вправного у війнах,

Геркулесу-велету ти нехай не рівня,

Що троянцям він наніс грізного удару,

Тільки ж, князю, й ти громив турчина й татара.

По тих війнах час настав в отчий дім вертати,

У вітцівському краю статки пильнувати.

Ні над чим не мудрував, гадку мав єдину:

Рідний край навідати, рідну предківщину.

І сюди по всіх трудах у час вечоровий

З дітьми і княгинею прибував здоровий.

Та фортуна зрадила, враз перемінилась,

Замість того, щоб радіть, всі ми засмутились.

По таких важких трудах тануло здоров'я,

Хоч оточений він був шаною, любов'ю.

Нагла хворість з тіла міць швидко забирала,

Жодні ліки кволому не допомагали.

Змучений, відчув кінець, до його покою

Неминуча скоро смерть з'явиться з косою.

За повинність пригадав, що він — християнин,

З щирим серцем прилучивсь до Господніх таїн...

При ясній був пам'яті, розмовляв до того,

Як, знесилений, віддав тихо душу Богу...

На п'ятдесят п'ятому відійшов він літі,

Благородно вік прожив князь на цьому світі.

Зросту був помірного, вигляд мав поважний,

Проти ницих ворогів мужній та відважний.

Повновидим був з лиця, вигляд мав ласкавий.

З цього кожен міг пізнать, що то князь наш славний...









ДО ЛАСКАВОГО ЧИТАЧА


Ні сріблу, ні золоту, ні сяйним клейнодам

Не дано тії ціни, що людським чеснотам.

Не за срібло-золото цноти добувають,

А своєю доблестю, ділом набувають,

Котрі в світі голосні, славу скрізь розносять

І хоробрих лицарів високо підносять.

Тих обранців на віки доля коронує,

Смерть не смерть їм, бо вони вічно тріумфують..

І хвала на всі віки матері щасливій,

Що для світу славного сина народила.

Вишневецьких княжий дім — то вітчина слави,

Котра голосно луна й по чужих державах.

Мужні лицарські сини з дому вилітали,

Поміж котрих доблесні гетьмани бували...

Вишневецький Михаїл, князь наш преподобний,

Каштелян був київський, похвали достойний...

Олександр , що в ратному був умілий ділі,

Рідний брат покійного, воїн сильний, смілий...

І Дмитро 11, великий князь, лицар всемогутній,

Муж достойний, доблесний, праведний і мужній.

Під горами Пивськими 12 разом з нашим князем

Він супроти бусурман бився, як звитяжець...

Не лякав сміливого хижий бусурманин —

Ні злий турок у чалмі, ні лихий татарин.

Шаблею чалму знімав разом з головою

І не раз проти татар він ставав до бою.

Це його на Хортиці добував цар кримський.

За той штурм татарин злий добре поплатився.

З втратами великими хижі відступили,

Яничарів і татар безліч загубили.

Знав про нього і турчин, знав і цар московський,

Потім зрадили його на землі волоській.

Так і князь, як повелось, з предків ще віддавна,

Краю рідному служив віддано та справно.

Добрі пагони ростуть з доброго коріння,

А від добрих паростків добре і насіння.

Що увесь достойний рід, що його коліна

Славу тільки доблестю добули нетлінну,

Котра голосно бринить, шириться повсюди

І ніколи не помре, вічно жити буде.






ЗАМКНЕННЯ ТИХ ВІРШІВ


Не гадай, татарине, що безкарно нині

Шкоди можеш учинять тут, на Україні.

Є ще славнії сини в нашій материзні,

Будуть мужньо боронить шаблею вітчизну.

Стережися, не зневаж князя молодого,

Він такий же войовник, як був батько в нього,

Котрий, пам'ятаєте, не спускав провини,

Як собак скажених, гнав вас із України.

Тим же чином доля дасть князю молодому

Силу й мужність, щоб змію одганять од дому.

Хай же доля береже славу його мості

І від лиха заступа крильми з високості,

Щоби син наслідував батьківськую справу,

Україні послужив, як державець правий.











АНОНІМ


«Epicedion,

себто вірш жалобний про благородного й вічної пам'яті гідного князя Михайла Вишневецького».


Твір дається за: Українська поезія XVI ст. — С. 169 — 194. Переклад з польської В. Пепи.

Ім'я і роки життя автора невідомі. Жив у Новій Білці, неподалік Кременця, служив секретарем у князя Михайла Вишневецького (рідного брата легендарного Дмитра Вишневецького-Байди).


 1 Вказані число і день тижня дають змогу встановити, що автор користується новим стилем. Це дає підстави вважати його прихильником реформи.

 2 «Як Марон...» — Йдеться про Вергілія.

 3 «Панував у чехів...» — Один із князів Корибутів — Сигізмунд — був учасником гуситських воєн і правителем Чехії у 1422 р.

 4 «Двадцять п'ять минуло літ». — Йдеться про битву з татарами на р. Хорол 1554 р.

 5 «Хорол до Дніпра долинув» — твердження помилкове, бо Хорол впадає у р. Псьол.

 6 Володислав — йдеться про Владислава III Варненьчика.

 7 «Добрим старостою став.» — Йдеться про черкаського та канівського старосту Михайла Вишневецького.

 8 «В другу чату» — За римським звичаєм нічний час автор розділяє на чати: друга чата заступала опівночі, третя — на світанку.

 9 «Звичним танцем» — бойовий прийом татарської кінноти, що полягав у несподіваному наскоку, випусканні стріл з луків і такому самому несподіваному поверненні назад.

 10 Олександр — мовиться про Олександра Вишневецького.

 11 Дмитро — Дмитро Вишневецький. 12 «Під горами пивськими» — поблизу Кременчука на Полтавщині.






Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.