Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Попередня     Головна     Наступна




Мартин Пашковський


Із книги

«ДІЇ ТУРЕЦЬКІ І ЗМАГАННЯ КОЗАЦЬКІ З ТАТАРАМИ», КРАКІВ, 1615 РОКУ


Проживав Кимиковський у псів — у нагаях,

Пас він коні і вівці при їхніх сараях,

Цілий рік придивлявся, як ції народи

Й гети всякі виходять в жорстокі походи,

На швидких ідуть конях в дніпровії води

І долають бистрини без жодної шкоди.

Несуть гострим залізом смертельну уразу —

Дві причини там смерті приходять одразу.

Тим-то люд пограничний, керований страхом,

Псам лишає пожитки — нехай ідуть прахом!

А поганин плюндрує, за ніщо цінують

І добро, і худобу — на те не працюють.

Тож людей пов'язавши, нагайкою гонять

Люд у дикі країни, всіх жалістю повнять.

Кого вб'ють, а дівчата від матері й тата

Забирають наявно, при них ґвалтувати.

Старці, молодь невинна у спіненій крові,

Поганином побиті, в долах — безголові.

Хати куряться димом, поганин плюндрує,

Од завзяття страшного себе не гамує.

Обиватель нещасний у батьківськім краї,

Зна чудово про жасні поганськії зграї,

І у мирному часі находу чекає,

Він за плугом при зброї волів поганяє.



КАМ'ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКИЙ  1


В місцях отих ведеться: як ворога бачить

Або коли й не бачить, а тільки відзначить,



 1 Заголовки проставлено автором на полях книги.



Що має впасти, страхом незмірено битий,

Наш бідний орач часом все годен згубити —

Туди тікати прагне, де скельнії мури

Створила Божа сила, як диво натури;

У тих місцях і птаху нелегко летіти,

Могли б при добрій раді відбитись і діти;

Нечуванії речі природа створила!

Коли б при тому людська приклалася сила,

Аби на горі мурик якийсь підлатати,

В долині бічні стрільби коли б посправляти,

Щоб якось наладнатись там до оборони,

Бо кожен в полі птаха чи курку погонить!

Та що ж, коли пожадність усіх побиває,

А на добро насущне всім очі стуляє.

Є мурів, також замків багато спустілих,

Одне лише волаєм: «Будь з нами, Бог милий!»

А ворог оте бачить і явно сміється:

В його землі недбальство таке не ведеться!



КИМИКОВСЬКИЙ ОДДА ОКО ЗА ОКО ТАТАРАМ


В рік потім Кимиковський утік до козацтва,

До славних запорожців — вояків-юнацтва,

Пробув поміж козацтвом він три чверті року,

Ні в чому не порушив солдацького кроку,

Де міг, чинив татарам всілякії шкоди,

Показував улуси, козацтво приводив

Туди, де мали бути татарські осіддя,

Бо знав, де найбагатші; за свого провіддя,

Татарські усі справи добряче пізнавши,

Чинив, як це годиться для витязя завше:

З'являв, де в них загони, де кіш розбивали,

Над котрою рікою улусом стояли,

Де їхнії добитки і де хоронили

Користі, а де юрти свої становили.

Ішли понад рікою, що Сутсою звали,

По-руському Молочна, тоді повертали,

Сягала до Волових Курганів з гетьманом,

Де Кінська Перебойна, ходили з Богданом

Микошинським воячним; той край Кінські Води

Зовуть, у давніх літах гуляв на свободі

Князь Місей, де маяки; а тії маяки

Минеш, то будуть в полі козацькії знаки,

Які колись князь Місей у свій час розставив

І вічну тим козацтву пропам'ятку справив.

Чинив свої при Білій Криниці засіддя,

Де вів козак з поганцем криваві завіддя,

А де Затон Камінний, мав добрі пригоди

З татарами — великі спричинював шкоди.



ПРАЦЯ КИМИКОВСЬКОГО НА МОРІ


З козаками ходив він на Чорнеє море,

Караван не один там в осман воду поре,

Під Білгород найперше, з добром із чималим,

Корабель там турецький, армату забрали,

Турків досить побили, а від Білгорода

При погідному вітрі занесла нагода

На один острів, зветься на мові, на простій

По-русинськи Гадючим — відомий то острів.

А його нарікали отак недаремно,

Що Гадючий це острів — гадюк там аж темно,

Дивогляддя із моря, усяке хробацтво,

І чимало гніздиться морського там птаства,

Звідусіль воно вгору із криком злітає,

І отрута сморідна відтіль повіває;

їх бабами назвали, за лебедів більші,

Морякам отой острів є найшкідливіший.

Од татарських земель, із Козлова, прибилось

Дві галери, на котрих багато томилось

Наших вибраних в'язнів — до тисячі, може,

Вісімсот жон із дітьми томилось негоже.

Тисяч півтори турок, не більше, було там —

Козаки нагодились — моторна робота

Закипіла в галерах — поган порубали,

Каторжан увільнили, велику дістали

Здобич і до порогів безпечно приспіли,

Ту кори́сть поміж себе вони розділили.



ПРОВІД КИМИКОВСЬКОГО НА ТАТАР


Всі, хитрощі пізнавши і знаки таємні,

Кучманські та волоські шляхи їхні темні,

Прудких отих поганців, — приносив завсігди

З козацтвом Кимиковський не раз туди біди.

Знав їхні перевози, там дикеє плем'я

Дніпро долало, йдучи у Руськії землі:

До Хортиці, на острів, туди, між пороги

І між Червоні гори ішли прудконогі

Татари до Боргуна, де Ольхів оддавна —

Стрелиця там сьогодні. Була вельми славна

Від козаків поразка їм на переправі,

Козацького звичаю тримали в тій справі,

Довідавшись: татари іти уже мають

У Руський край, тим часом самі засідають

В очерети на виспах, по течії вище,

Щоб шкоду учиняти, а іншії — нижче.

Поганців б'ють, хіба їм у поміч приспіли б

Галери, їх у турок татари просили,

Бо знає цар татарський, на кого чатує

Козацтво, на галерах відтак сторожує.

Та тільки в тому часі, коли заїжджає

Поганець у край руський або повертає, —

Надії їм нізвідки й рятунку не видко,

Назад іде татарин із полоном нешвидко, —

Полон йому козацтво тоді одбирає,

В Хароновеє ложе його укладає.

Сто козаків як буде з рушницями битись,

То тьмі здолають шиї татарів змилити.

Отак раз по раз, знаю, татарам бувало,

Поганців до Харона погнали немало.

Микошинський чинив так при певній нагоді,

Був Кимиковський в ділі у тому поході,

Біля Бургуна безліч татар потопили,

Набрали собі в'язнів, полон увільнили.

Дніпро — Славута зветься, бо це ріка славна,

На Кінській Воді броди у них є віддавна,

До моря Вода Кінська з Дніпром допливає,

Так приповідка руська віддавна віщає.



РУСЬКА ІСТОРІЯ ПРО КІНСЬКУ ВОДУ ТА ДНІПРО


Якось раз Вода Кінська з Дніпром розмовляла

І Дніпрові сміливо таке звідомляла:

«Пробіжу через тебе не верхом, а знизу!»

За Дніпро крука свого пустила — чумризу

Аж на той бік, щоб зразу, на місце здобувшись,

Він озвався, вона ж бо, той голос почувши,

Мала течію двигнуть. Дніпро, гнів пізнавши,

Випускає сокільця, щоб той, перейнявши

Посередині крука, ударив потужно.

Крук закрякав, вона ж бо, поринувши мужньо

Течією в Дніпро, до середини мчала,

Як могла, у Московську країну погнала.

Окрутивши Думантів й Пергаслав, ізнову

На татарський бік гонить, шукає облову

В Запорожжі, порогів там семеро славних

Всі на милю од себе з віків стародавніх:

Кодак, Ворон, Багатир, ще Сурський, Забора

І Байдак, ну а сьомий — пізнав це не вчора,

Тож згадати не можу, бо розповідь чув я,

Сам не знаю, в тім краї ніколи не був я;

Розпитався у інших про тії пороги:

Ненаситець — ось назва порога отого.

Тож Вода буйна Кінська, де всі оті скали,

Своїм берегом бігла і в поле погнала

У Татарське, подавшись аж до Камінного

До Затону, а потім від місця отого

Із Дніпром прешироким ще раз покумалась

І з ним разом по краї татарськім помчалась

Аж під озеро Біле. А там, прикотившись

І примхливо ізнову з Дніпром погнівившись,

Свої течії котить од озера скорі

Вже роздільно, сама під Червонії гори.

А ізвідтіль зухвалу ту Кінськую Воду

Саморушно помчало до Ісламгороду.

Ісламгород колись був фортеця преміцна

В Дикім полі татарськім і дуже помічна

Татарві проти наших — лишились признаки:

Князь Ружинський розкидав і мужні козаки.

Вже звідтіль до Бургуна Вода добігала,

Де на бродах татарів пропало немало;

Перекоп оминувши, в татарське йде поле,

Там Лиман є солоний і течія квола.

Біля Чорного моря свій біг докрутила,

А впадаючи, танці свої завершила.

За чверть милі Дніпро і Лиман упадають,

Течією своєю осібно владають.



ДЕ КОЗАКИ ВЛІТКУ, А ДЕ ВЗИМКУ МЕШКАЮТЬ


Коли ж ми хочем знати, куди прибувають

Козаки в різночасся і де спочивають —

В Шабельниковій вітці, в Зборовського стані,

Там зимують, бува, й до Ружинського звані.

Навесні, коли тільки вода розіллється,

Тоді до Чортомлика дорога в них в'ється

Або до Базавлука; добитки і речі,

Коні у Томаківці — все у безпеці,

Звідти йдуть, як робацтво усяке вилазить,

Літувать у місцини звичайні щоразу

Там, де Хортиця, скеля велика, а скоро

Йде на осінь, то звідти вертаються споро

До Червоних гір, добре місця свої знають,

В певнім часі звичайно на них проживають.

Саламаха — пожива, горіхи ще водні,

Звір усякий до того і риби всеплодні,

Виживляються з того, як вепри, в обозах,

Бо в зимі і у літі живуть у тих лозах.

Там, в урочищах вільних осівся тамтешніх

В козаках Кимиковський в фортунах бентежних (...)



ВДРУГЕ КИМИКОВСЬКИЙ ЗЛОВЛЕНИЙ І ЗАПРОДАНИЙ


Заживає фортуни ускрізь з козаками,

З ними серцем єднався, а також думками.

Раз пустились на море, і їм пощастило,

Як було у намислі — на руку йшло діло.

Язика упіймати у поле рушали,

Про данину московську сповістку дістали:

Від великого князя її мали везти,

Щоб татарам і туркам оддати до решти.

Там тєлєг, що по-руськи коляси, набралось

Аж п'ять тисяч чотириста — щастя сприяла

Тих послів постинали, москву розгромили,

А скарби всі забрали, вози попалили.

Повертались додому з великим добутком,

У зворотній дорозі наскочили хутко

Десять тисяч татар — обоз оточили,

Щастя коло для себе назад прокрутили.

Наших безліч піймали і муки бідакам

Прежорстокі вчинили — така їм віддяка.

Поміж них був Оливка, а з ним також Пньовський,

Полонився і Яків тоді Кимиковський (...)



ТУРКИ ПРИБИТІ СВОЇМИ В'ЯЗНЯМИ


Недовго були турки у власній країні,

Знаходиться їм справа при кожній годині,

Пішли у море знову з Константинополя

Галери дві, така в них була уже доля

Постійно воювати, три тисячі мали

Османці, вісімсот же полону тримали.

Так трапилось: свято якесь наступило,

Що все магометанство його було чтило, —

Десь на свята зелені щороку обходять,

В ту пору у дорогу вони не виходять.

До свята усі турки тоді поспішили

На землю, але сотень чотири лишили

Над нашими приставів в галерах — сторожі,

Побачили це в'язні в хвилині пригожій —

І в битву, їм Господь став у поміч із неба,

Тож виграна від в'язнів в галерах потреба.

Пішли на Біле море, осман погромивши,

А там до Нігропонту на острів приспівши,

Судно вони турецьке зустріли й напали,

І знову перемогу у битві дістали.

Взяли велику здобич, а турок побили

Або живцем побрали — полон увільнили.

Узявши через Божу тоді допомогу

Ще й караван у турків, подяку шлють Богу

І Діві найсвятішій — молитву послали,

Щоб до кінця із неба собі поміч мали (...)



ХТИВІСТЬ ПАНУВАННЯ У ТИХ ПОГАН


Обходяться жорстоко вони зі своїми,

А що вже з християнством — невільними тими?

Та ж у державі кожній, яку опанують,

Сенатор а чи біскуп — як хлопа шанують.

Коліно королівське геть викореняють,

Права, устави, вольність вони відбирають,

Бо турки у речах тих свій звичай тримають,

Що і своїм ні в чому теж не попускають,

Аби у іншім царстві могли панувати.

Як бути? Звикла псюра ота нас навчати!

Хто турчитись не хоче — у вічній неволі,

Беруть добро і діток — як знести ці болі?!

Таж голову удома нема де схилити,

Веселої години не можна зажити,

Все плачеш, бо відраду поганин понищить,

Жону зганьбить, а діти в нужді у найнижчій.

Дівчат (що за звичаї!) бере без сромоти,

Зачинить батька-матір і творить нецноти.

Як пси, лихі погани христьянина мучать

І за ніщо мордують, б'ють, луплять і дрючать.

Як на коні проїдеш повз псюру-турчина,

Злізай, вклоняйсь, інакше тобі буде вина.

Б'є києм, коли честі йому не даєш ти,

З дороги йди, хоч, може, у твань упадеш ти.

Свавільно нищить, лупить, з добра оголяє,

Содомський гріх без стиду той гаспид вчиняє

На різну стать не важить, а того й звірята

Бридяться — християни, терпіть, небожата!



ЛЕДВЕ МОЛИТВУ СВОЮ ПОТАЙКИ МОЖЕ ПРОКАЗАТИ ХРИСТИЯНИН


Магометовій вірі перед дай усюди,

Ледь молитву Христові віддать можуть люди,

Щось промовиш — в підошви дістанеш карбачем,

Утішається бідний гіршим своїм плачем.

Не помислить, щоб свого послухать казання,

Євангелія взнати святі повідання.

Чуєш, бридко губою в поган Христа-Пана

Поганьбляють, та мусиш терпіти. Пригана

Проти них коли буде, буває, за скусом,

Обрізають нещадно вони того мусом,

А як на Магомета хоч писнути смів ти,

То вогонь є готовий такого спалити.



ПОГОЛОВЩИНА І ДЕСЯТИНА З ХРИСТИЯН У ТУРЦІЇ


Там від кожного хочуть червоного злота,

Десятину од діток, хоч ті ще дрібнота,

Що п'ять років од дому вони вибирають

Десятину із хлопців — їх турчити мають.

На п'ятнадцять їх тисяч щорік визначають

В яничарство, у царських сараях навчають.

Ті як матір, чи батька, чи друга побачать,

А в поганськім законі, то тільки заплачуть.

Родакам наймилішим не зріти їх нігди,

Хоч криваво ридають: «Оддай, Боже, кривди!»

А що є жалісніше, як чадо страждає,

Мати-батько від жалю впаде, зімліває —

Не побачать дитини! Там з християнина,

З вірнодушного Богу ростять поганина.

Із таких оборона в царя найпевніша,

Тарча від християнства із них найміцніша.

При царю одні ходять, а ті обирають,

Ті до штурму, ці замки міцні здобувають.



НЕМАЄ ТАМ НІЯКОЇ ВОЛЬНОСТІ, ОДНЕ РЕМЕСЛО СПРИЯЄТЬСЯ


З християн хто, до всього придатні з породу,

Гетьмани, седжакове — всі нашого роду.

Ті, баші, верглябечі, супаші, гауси,

Яничари, юж-баші 1 — з христьян оті душі.

Шляхтича не різнять там од хлопа простого,

Ліпший той, котрий мужність докаже з усього.

Там ні прав, ані волі, пан, хлоп однакові,

Ремесло у ціні лиш і вправність — в любові.

Там духовна достойність в них глум викликає,

Мусять тяжко робить, хоч нелегко буває.

Дяк, чернець і владика в одно з простаками,

Забирають прибутки із бенефіціями.

Дрова піп возить містом, прожитку шукає,

Бо достатку з офіри, як перше, не має.

В личаках дяк, у хустку просту лоб сповине,

Випаса у діброві стада, воли, свині.

Водовіз — інший, босий, в благенькій серм'язі,

Бо на все треба дати данину нуждязі.

Хоч раніше у грецьких розкошах купались,

Тепер раді і крихтам із дібр, аби мали.

Але важко, в роботу усіх їх неволять

І в кайданах день-нічно тримають і водять.

Патріархи ніщо там і митрополити

Чи владики, чернецтво чи архімандрити.

Позбулись бенефіцій, провентів, пребенди,

В чухах турських блукають замість реверенди.

Хоч раніше здобили їх помпи, інфули,

Ледве дишуть у турка, забулись про були.

Отож слухайте, як їх честує поганин, —

Гірш за пса у османців живе християнин.

Пхне ногою поганець — бере гяур стуса,

Огризнеться, то — києм, мов сніп, перетрусить.

Усі стани в пригніті — і світські, й духовні,

Хлоп, чернець, пан — в неволі одній, безумовній.

У поган отих кожен невільник, як кажуть,

Всіх чи путом, чи ланцем, чи ликом там в'яжуть.



У ПОГАН, ПОКИ ХТОСЬ НЕ ПОТУРЧИТЬСЯ, ДО СМЕРТІ НЕВІЛЬНИК


Чи є такий, щоб справи оці не боліли,

Чиї би очі сухо на все те зоріли?

В надії, бідолахи, живуть-проживають,

Як в печах гут халдейських, прихистку не мають.

До Бога із зітханням волають сердечно,

Надію тільки в ньому кладуть безперечно.

Вони, мов юнаків три, в горнилі огнистім

До Бога своїм серцем вдаються пречистим.

А музикою хоче хто втіху дістати,

То грають їм, як тому, що мають скарати.

Пісні у них криваві, саме нарікання,

А нота — вівці блекіт у час постригання.

Не можуть під рукою поганською звестись,

Пекельна мука в світі зазнать тої честі.

Таж кожен пам'ятає про страчену волю,

Чи ж буде той веселий, хто стогне від болю?

Вітчизну свою бачить, про неї гадає,

З неволі прагне вийти, додому бажає.



З БАРТОЛОМЕЯ ЄГРЕВИЧА, ПІЛІГРИМА ЄРУСАЛИМСЬКОГО


Як той тиран жорстокий на воєнну справу

Супроти християнства почина виправу,

Між іншого купецтва досить тих буває

Перекупців усяких, що у путь рушає.

Вони для того тільки, безперечно, ходять,

Щоб в'язнів купувати, їх-бо не обходить,

Як доля перемогу у війні звертає,

Бо Марс не є статечний, Бог усім владає.

Купці тож довжелезні ланцюги тримають,

По шістдесят у котрі в'язнів забивають,

Що куплені відразу по війні одбутій

Від тих, хто полонених можуть своїх збути.

Найліпше таких бранців торгівці купують,

Що без пригани в тілі, котрих не бракують,

їх винниці копати часом відчисляють,

А інших на галери в море відсилають,

Ще пастухами чинять, мусять вони стада

День-нічно чатувати, стерегтись заглади.

Коли ж би якийсь в'язень, котрого піймали,

В дорозі розхворівся, хоч продати мали,

Ще не було такого, хто зазнав би щастя,

Аби його в постої мали б де покласти.

Іти він мусить, ззаду пліттю поганяють,

Коли ж тягти не може, то його саджають

На бидло, а проїдуть з ним яку півмилю,

Як тільки не усидить, бачачи знесилу,

Прив'язують по тому просто до бидляти,

Немов тлумак, і стануть далі його гнати.

Вмиратиме, роздягнуть, долі покидають,

Орлам і псам на з'їжу в полі залишають.



ЩО ЧИНИТЬ САМ ЦІСАР З ХРИСТИЯНСЬКИМИ В'ЯЗНЯМИ


Сам же цісар турецький отак уживає

Своїх в'язнів, пожиток такий із них має:

Літніх старців, котрих ні продать, ні купити,

Убивають, їм годі од смерті звільнитись.

А кого забирають, ті тяжко із мусу

Так працюють, аж тіло воює на душу.

Молодих у такії місця посилають,

Що на мові турецькій «сарай» називають,

Аби в певних ремеслах науку приймали

І поганцям найліпший пожиток справляли.

Вони зразу пізнають з фізіогномії,

На яке місце ставить і хто що уміє.

Але мусить Христову відкинути віру,

В Магомета повірить — бридкого шалвіру.



НАВЧАННЯ ХРИСТИЯНСЬКИХ ДІТОК У ТУРЦІЇ


Інші ті, в кого більша є сила у тілі,

Аніж розум з природи щедротної, в ділі

У жовнірськім науку відразу вивчають,

А за плату належну три аспри приймають

На поживу для себе і на виховання,

Доки літ не досягнуть, щоб стати до брані.

З юних літ малим луком таких наділяють,

А як міцності мужа хлопаки сягають,

Є тугіший і більший. Учитель постійний

При них грізний, дозорець учення надійний.

Скільки раз од науки хлопчина відступить,

То карбач грубий стільки разів його влупить.

У лічбу в сараксар їх тоді прилучають,

Ну а інших у мужні янчари приймають.

У мистецтві шермерськім наука в них пильна

І до всяких воєнних справунків нахильна.

Поміж себе два на два постійно шермують,

Дерев'яні шаблі в них, і крик завше чують

Над собою той самий: бо хто не тримає

Свого плацу, учитель дубця прикладає.

Інших, бідних (о Боже, боронь од природи

Отакої усіх нас!), хто має уроди

Щастя, тих обрізають: уже їхнє тіло

Чоловічих не має ознак, кажу сміло.

Годі вижить при тому, а встане, бідака,

То послуга від нього вже буде однака:

В бестіанські сромоти піде для розпусти.

Коли ж тіла пригожість зів'яне, то пустять

На послугу кастратам, аби їм служити,

Котрі в пань на сторожі. А іншим ходити,

Коней, мулів пасучи. Котрогось, буває,

Випихають на кухню — служити там має.

У ярмі невиноснім жорсткого тирана

Мусить, бідний, кінчити життя те погане.

Таким людям надію, по правді, віднято

Повернуть у Вітчизну, отож забувати

Своїх кревних повинні. Коли ж свого Бога

Носять в тройці святій — у кострище дорога.



ПОСЛУГИ ЖІНОК У ТУРЕЦЬКІЙ НЕВОЛІ


Дівчата ті, у котрих урода прегарна,

На псоту йдуть поганам, і доля в них марна.

Середніх віком жонам своїм відсилають,

Це тим, які бридашні й розпусні бувають,

Що соромно й казати, бо мусять дійниці

До них носить з водою, як йдуть у ліжниці

З природної потреби. А інші в клопотах

І при ручних невільних гибіють роботах,

Нема у них надії свободу дістати.

А що казать про віру — не можуть тримати!



ЩО ТУРКИ ЧИНЯТЬ З ЖІНКАМИ Й ДІТЬМИ ПІЙМАНИХ


Подружжя таким чином вони розбивають,

А у сваволі панській і діти бувають.

Мудріший не бажає сім'ї собі мати —

Тиранства їхні годі пером описати

Над тим, котрий у світі ремесел не знає,

А з жінкою та з дітьми в неволю втрапляє.

Як віру християнську захочеш тримати,

То час призначать, скільки повинна тривати

Неволя та поганська, а час той минає,

То хтось іде на волю, а сина лишає

В неволі без надії — за себе всяк мусить

Покласти викуп. Так-то тиран вірних душить.



ПРО ВТЕЧУ ПІЙМАНИХ ІЗ ЄВРОПИ


Перо, про втечу в'язнів заспівуй-но співом,

Аполло, скеруй човен, хай плине щасливо!

Пожальтесь, зорі з неба, на зболених ланців,

Рятуйте із неволі тікаючих бранців!

Ще легше втекти можуть ті, що проживають

В Європі, ніж бідахи, яких закидають

В заморськії країни, цим першим тікати

Хіба що через ріки — час менший блукати.

А ті — через Геллеспонт, їм море потрібно

Здолати і при цьому не згинуть безслідно.

В жнива найбільше люблять вони утікати,

Бо можуть себе в житі безпечно сховати,

А ще на полі живність собі віднаходять,

Поки до свого краю вони не приходять.

Втікач вночі по зорях дорогу шукає,

А вдень у житі, лісі, болоті чекає.

Воліє од злих звірів розтерзаним бути,

Аніж до пса лихого назад повернути.



ПРО ВТЕЧУ ПІЙМАНИХ З МАЛОЇ АЗІЇ


Ті, що з Азії, може, Малої тікають,

До найвужчого моря удатися мають —

На Геллеспонт, між славні два замки, що звуться

Віддався Абідон і Сестон, подадуться,

Богозассар їх турки тепер називають,

А коли по-простацьки сказати бажають:

Місце Вузьких Проходів. Для втечі потрібні

Поворози й сокири, до рубки надібні,

Щоби пліт зготувати, його укріпити,

Через море безпечно там перехопитись.

Тільки сіль — у запасі, на плота сідають

Уночі, коли вітри од суші бувають,

І за три, за чотири години приплинуть.

Коли ж зміниться вітер, на морі погинуть,

Або знову на берег азійський вернуться

І коли на сторожу якусь не наткнуться,

То чекають поголи і ліпшого щастя,

Мо, у бажану гавань дістатись удасться.



РІШУЧІСТЬ І НЕБЕЗПЕКИ ВТІКАЧІВ


Переплинувши море, ідуть в ліси, гори,

Віз Небесний керунок покаже їм скорий —

У північні країни ідуть, їжу мають:

Дике зілля, що сіллю його приправляють.

А коли в товаристві тікає їх більше,

То вночі на вівчарню впадуть найсміліше,

Б'ються там, і усе, що знайдеться їстівне

Забирають з собою. Нікому не дивне,

Коли їх вівчарі б'ють — отії людиська,

Що дні-ночі проводять на тих пасовиськах.

Дуже рідко буває, коли повертає

Хтось додому здоровий, на них нападає

Безліч звірів усяких. А інші погинуть

По дорогах чи в морі, як довго там плинуть.

Ще трапляється: в'язнів раптово хапають

В переправі і їхнім панам повертають.



КАРА ВТІКАЧАМ, ЯКИХ ПІЙМАЮТЬ


Втікачів, коли зловлять, карають погани

Прежорстокі усяко — боронь їх, наш Пане!

Тих за ноги, роздягти, нещадно повісять,

Цим бичами тиранське все тіло розмісять

Чи ошийник великий вдягнуть із шипами

Довкруг шиї, прикрасять для глуму дзвінками

І час довгий дні-ночі ходити примусять,

Хоч від болю в них жили нещадно посушить.

А которі убивство, як випаде, може,

Учиняють, боровшись, пожалуй їх, Боже!

Різаком ступні в паси поганин покрає

На ногах, сіллю рани густіш засипає

Чи інакше катує — не перелічити,

Як тих бранців христьянських тиран може вчити.



ПРО ПРИХИЛЬНІСТЬ ГРЕКІВ ТА ВІРМЕН ДО ВТІКАЧІВ-ХРИСТИЯН


Велику їм прихильність і греки, й вірмени

З'являють, бо рятують отих полонених.

За те установили таке їм карання:

На горло кара й добра ідуть в посідання

До цісаря, як тільки вони б рятували

Утеклих в'язнів, поміч при тому давали.

Однак вірмени, греки про кару не дбають,

Утікачів таємно, де можуть, ховають,

Дарують їм одежу на вигляд пристойну,

І на усі потреби дають їжу гойну,

Провідців до венецьких країв висилають,

До в'язнів милосердя таке виявляють.

Бо, кажуть, вони також прихильності тої

Від наших заживають, прислуги святої,

Коли, бува, до Рима або Компостели

Дорогу відправляють.



ПРО ТУРЕЦЬКІ ЧАРУВАННЯ ЩОДО В'ЯЗНІВ-УТІКАЧІВ


Отут-то нам стелить

Себе дорога дивна — нечувані речі,

Як турки не по-людськи вчиняють у де в чім.

Бо чарування звичай у себе плекають,

Ним в'язнів од утечі назад повертають.

Напише на листочку невільника ймення,

На хижі тій повісить, де жив полонений,

Плете слова чарівні, якесь муркотання,

До того долучає чудні заклинання:

На голову втікацьку наїзди справляє,

І тай його турбує і перепиняє,

Що неборак гадає: йому на дорогу

Виходять леви, змії — почує тривогу.

А може уявлятись: йому в очах явно

Ще й море розбуяле іде протиставно,

Або впадуть на нього страшнії темноти.

У прежахливім страсі, у лютій журноті

До владаря, бідака, свого повертає

І там життя мізерно своє завершає.







МАРТИН ПАШКОВСЬКИЙ

Із книги «Дії турецькі і змагання козацькі з татарами», Краків, 1615 року

Дається за: Українська поезія XVII ст. — С. 66 — 85. Переклад а польської В. Шевчука.

 1 Йде перелік турецьких чиновних посад.






Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.