Попередня     Головна     Наступна




Хома Євлевич


ЛАБІРИНТ, АБО ЗАПЛУТАНА ДОРОГА, ДЕ ГАРНА МУДРІСТЬ З ПОВИННОСТІ СВОЄЇ...



МУДРІСТЬ


Я -- Мудрість, на руках я світ своїх пестую,

Його я ширю, множу, багачу, рятую.

Я правлю за твердиню краям і поспільствам,

За поруку славетним усім добродійствам.

Із голови моєї, наче з океану,

Черпають люди. Стане і слузі, і пану.

Бо я земному кругу широтою рівна,

А в очах моїх сяє світлість небес дивна.

Невиданою річчю або й дивом буде,

Що твердіш діаманта міцні мої груди.

У ногах, наче місяць, не знаю я впину,

Перестрибую з маху землі половину.

Противникам од мене не втекти нікуди,

Час плинути, допоки й світ стояти буде.

І мури, і гір пасма можу я проходить,

А тільки десь присяду, як ум думку родить.

А як схоплю голий меч чи розуму стріли,

Влучу, тільки прицілюсь, у найвищі цілі.

Найукритішу тайну врешті допильную,

У куті найглибшім її доміркую.

На фальш найхитрішу й найпідлішу зраду

Зараз винайду і дам розумну пораду.

Отож, не сумнівайтесь, що світ одурілий

Давно б вже запався без моєї сили.

Бо його укоханці, хробака сумління

Вином міцним заливши, дурять провидіння

Облудною любов'ю і усе б зробили,

Аби мудріші підлість їхню не розкрили.

Оскільки ж моя справа -- блуди підмічати

І з напастей усяких держави спасати,

То, між іншими зацний, слов'янський народе,

Відверну я нещастя і в твоїй негоді,

Котра тебе проймає до самої кості,

Хоч колись ти у царській пишавсь високості.

Хочеш кинути оком на честь знамениту,

Котру пращури наші приймали од світу?

І на море замерзле і берег Ядранський

Обпирався державно цний нáрід слов'янський.

Тож і давня Росія, йдучи за дідами,

Прославлялась у світі зацними ділами.

Серцем хоробра, віру плекаючи щиру,

Завжди доріг шукала до дружби і миру.

Вовк залізний ярився на її клейноді,

Ще й тепер про те казку складають в народі.

Коли київське місто сім миль вокіл мало

І коли в собі п'ятсот церков замикало,

Та й не лиш всередині сріблом-злотом повні

Були храми ті славні, а сяли і зовні.

Монастирів понад сто розбіглося містом,

Його здоблячи дивно коштовним намистом.

Встаючи, як те сонце, з-за гори по ночі,

Враз до кола ясного вабить наші очі,

Так і Київ зусюди вабив люд до себе,

Радив кожен у ньому по своїй потребі.

Також Галич днів наших не той, що раніше,

Бо тінь сама зосталась краси його лише.

І міста усі інші, що звелись на Русі,

Ви, нащадки погані, віддали розрусі.

Що декому уже я відродила душу,

То і вас, могилянців, напутити мушу.

Міщани ви, щоправда, Богові угодні,

В дарах йому щедрі і вчора, й сьогодні.

І від його любові звикли користь мати,

А серед інших в справах успіх здобувати.

Радо усе на лоно пада вам і плине:

Добра які завгодно є в щедрій країні.

Навіть сонце, повірте, при ваших воротах

Зупинитися може в своїх оборотах.

Лиш одна річ на світі із рук вислизає,

Се фортуна мінлива -- там і сям літає,

Хоч твар має привітну, та в біду охоче

Повертає невчених. Так, як день при ночі,

Так, як промінь згасає при злих непогодах,

Так, як риба конає у незвичних водах,

Так і речі, всім втішні і для всіх приємні,

Одміняються раптом і стають даремні.

І як хто покладеться на сумирну воду,

На безвітряну днину, на тиху погоду,

Може легко попасти у скруту велику,

Бо самих бережених Бог бере в опіку.

Не мудро теж до часу злу раду давати

І надію непевну по шкоді плекати.

А хто на обережність здобудеться пильну,

Той завжди справу веде непомильну,

Бо власним глуздом спершу все розмірить,

Щастя своє на ближніх досвіді звірить.

І ви, милі міщани, не надто пишайтесь,

На легкості облудні справах не здавайтесь.

Навіть якби щаслива трапилась потіха

І вам на думку спало щось хитре до лиха,

Не заводьтесь тим блиском, привид то зрадливий,

Тінь примар, гра уяви в чи сон фальшивий --

Те, що сміхи вдень строїть, і найбільші брили

Злота, котре б ви вночі полічили.

Маю визнати правду: врем'я се мізерне --

Світ химерний все, що є, навиворіт верне.

Так, неначе бездонну діжку наливати:

Лий -- не лий, а з роботи користі не мати.

Проминуло літ сорок уже без просвітку,

Як, їздячи по сеймах і взимку, і влітку,

Ви біднякам калитку до дна спорожнили,

Правої, однак, правди не оборонили.

Ви даруєте щедро коштовні прикраси,

Щиросрібне начиння, єдвабні атла'си,

Скрині талярів битих, цяцьковану зброю,

Та усе те спливає, немов за водою.

«Дай» та «дай» тільки ри́ка паща ота ласа,

А вам буде щороку убувати м'яса.

І не диво: хто тільки не догляне оком,

Той приплатить, як кажуть, вже власним оброком.

А як же щось побачить ваше кволе око

У тій речі, що, як море, буває глибока?

Є моїм теє ділом міру встановляти

Земним речам, небесні теж обміркувати

Красоти: як іде світ з початку самого,

Як не було раніше взагалі нічого,

Як земля умістилась у власних границях,

Як живе щось у всьому, ще й різне, таїться.

Чому міниться місяць, чом сонце тьмяніє,

Чом зір в небі нічному без ліку зоріє,

Звідки люди і звірі, вогні звідки і роси,

І Арктур, і колеса, черв'яки і коси.

Та облишмо те, що вам зрозуміти трудно!

Чом гроно виноградне визріває буйно?

Чом знає орач пору ріллю управляти,

Хліб сіяти чи сад новий справувати?

Та й моряк не боїться бурхливого моря,

Де не знать середини ані лукомор'я.

Хоч погоду, хоч вітер, хоч дощ оком бачиш,

Сподівайсь через Мудрість на Бога, моряче!

Отож, понад все -- Мудрість! Що цінніш надбаєш?

Приятеля за мене кращого не маєш.

Хто з людей таким ска'рбом себе запоможе,

Поки буде світ світом, зубожіть не може.

Та, мислити почавши з сотворіння світу,

Історію читайте по останні літа.

Там не одне знайдете дивне повідання

Про од людей велике мене шанування.

Майте собі за приклад (раді ж бо читати,

А як об тім річ зайде, то й порозмовляти)

Македонського мужа, що звався Великим

Олександром, боями уславивсь навіки.

Як мав на світ родитись, серце в батька грало,

У Філіппа, ще більшу радість призначало.

Бо тоді, коли хлопчик мав на світ приходить,

Арістотель у науках брався верховодить --

Міг той хлопця навчити усьому щасливо,

Щоб усім навіки було з того диво.

Відав мудрий король той моїх рук потугу,

Знав: в кулаці тримаю світову округу,

Бо йому не раз я теж думку підкидала

І порадою всюди в пригоді ставала --

У боях, у походах, в найскрутнішім горі,

Ворогів поражала на землі і в морі,

Вояків шикувала і вела на діло,

Пробивала когорти противників сміло

І до потреб гострила ротмістровські смисли,

Додавала їм сприту і гнівила мислі.

З ним доводилось трупом поля засівати,

Гнати полон великий, луп багатий мати.

Послів я виправляла у найкращу пору,

Щоб підносилась слава його тільки вгору,

Наш похід не спиняли ні мури високі,

Ні мости геть розбиті, ні ріки глибокі.

А бувало, фортеці і задарма брали,

Навіть стрільб і таранів у хід не пускали,

Мудрою головою одчиняли брами,

Не ляментом і криком, не кров'ю й сльозами.

Той день у храмах всюди радісно святили,

Як по боях додому наші ішли сили.

Посполита Річ завжди прагла супокою,

Раз у раз домагалась поради зо мною.

Бралась лагодити я найскладнішу справу,

Здобувала монархам скіпетр і державу.

Мені честь воздавали воєводи й народи,

По заслузі з них брала гойні нагороди.

Нога моя де тільки ставала щасливо,

Скрізь за мене молились охоче й зичливо,

Аби жила із ними в палатах коштовних,

Аби в руці їх мала, до всього готових.

А ви, милі міщани, не те що тримати

В добробуті і ласці, з міста вигризати

Раді всіх, мною славних. І діток маленьких

Труять, пестячи, їхні рідні тоді неньки.

Ви ж їх зразу, щоб хліба не їли задарма,

Упрягати беретесь у затяжкі ярма.

А шкода, ум кульгавий вами порядкує,

Око квасу вам ставлю, як те мовлю всує.

Для вас мудрий, надбал хто шелягів торбину

І стежку зна на села у лиху годину.

Як Псалтиря по школі син чита, то й годі,

Бо завдасть більша мудрість тільки самі шкоди.

Хіба ж то таємниця, що мокнуть чуприни

Не раз тим, хто загляда в науки глибини?

Краще думай, мій сину, що час ожениться,

Вправніш обертай лікоть. Науки -- дурниця.

Час мою тобі, мабуть, передати владу,

Сам собі в кожнім ділі даватимеш раду.

Гляди, отче, дав скоро справувати сину,

Щоб не встряв ненароком у яку причину.

Бо поки син навчиться гендлювати вдало,

Зваж, що йому спочатку твоїх праць замало.

Мало в доломан здасться класти по сто злотих,

Мало буде й на шапку, зненавидить простих.

Як узрить що на кому, хоч суконне польське,

То вже на ногах в нього побачиш ти влоське.

Як з достатку є в кого чорно-бурі шкурки,

Будуть йому ввижатись химерні прешпурки.

В соболинім хтось хутрі, шапку має в злоті,

Він золотить бачмáги, брóдить по болоті.

Зачастили враз гості до вашого дому,

Поступитись юнь буйна не схоче нікому.

Хтось дасть безліч страв різних, дасть він втричі стільки,

Хоч би заніс до жида всі твої тарілки.

А не маєте між тим й бідного писаки,

Щоб вітчизні міг щиро висловить подяки.

Бо чужаки письменні, як птахи у місті,

Що над домом лиш в'ються, поки хочуть їсти,

А наївшись, летять враз по своїх криївках.

І у вас ті на службі, в кого в торбі дірка.

А ви ж хочете, щоб був чоловік той бідний

І не простак в науках, і довіри гідний,

Міг би діточок вчити легковажних в школі,

Що його кляли б, як стій, і благали б долі,

Аби з їхніх очей геть утік якнайшвидше,

А прийшло щоб на зміну яке ганчірище,

Котре б кожну хіть їхню з мигів розуміло

І покірно їм завжди в усьому годило.

А до того ж кого хто може наламати,

Аби під їхні співи взявся танцювати,

Бо мудрі люди знають, в чому смак правдивий.

Те здалеку обходять, що криє гак зрадливий.

Та ба, і тим людей тих годі поєднати,

Що синів до школи не любите слати.

Чи ж не любите тільки? Сумніву немає,

Що й хліба шмат ніхто з вас щедро не відкрає

Для тих, що без учення їм прожити годі,

Бо неуками бути не по їх природі,

Ще й слухати погану звикли лайку вашу,

Якою плюєте ви їм щодня у кашу,

До волоцюг нікчемних звикши їх рівняти,

За дармоїдів хтивих чомусь їх вважати.

Не дасте без примовок плащика із себе,

Щоб укривать невинним спину при потребі.

Та не дуріть себе ви: труду того шкода --

Там бачите лиш тріску, де лежить колода.

О, коли б ви шлях певний перед себе мали

Й свої руки до справ тих завжди прикладали!

А то під той час поміч їм не в смак буває,

Ледь інший з них ногами вже переступає.

Розвиваючись, не зна, на яку ставати.

Чи до наук хапатись? Чи край рятувати?

Чи про харч дбать для себе? Чи дух підпирати?

Чи добувать одежу тіло прикривати?

Чи шукать собі притулок, щоб було де жити

І день, і ніч спокійно з музами ділити?

Тож нема що на очі дарма нарікати,

Що в своїй вітчизні їх довго не видати.

Бува, знаєте сáмі, з ярмарку до двору

Коні ваші не вернуть у належну пору.

Виглядаючи на шлях, брови з серця хмуриш-

І візника штурхаєш, що не змазав хури.

А наука, як той віз, без дьогтю не в'їде.

Хто ж учителем до вас бідувати піде?

Пан візника повинен в біді рятувати,

То й візник тоді буде вірно слугувати.

Отож, милі міщани, не маєте права,

Щоб на потім з них для вас була яка справа.

Бо як в нужді для себе щось з наук надбають,

їхнє щастя, самі хай його й заживають.

А як когось врятує хтось тепер у скруті,

Мусить колись йому той за слугу побути.

Нас вчить сама натура пам'ятать місця ті,

Де добро нам чинили щедрі меценати,

їм складати подяку цнотою своєю,

їх шанувать всіляко щирою душею.

Що велить, вчасно вчіться і на кого треба,

Якщо хочете, щоб вас Бог пустив до неба.

Прихопіть із собою слуг своїх убогих,

Не жалуйте, вам раджу, на те допомоги.

Бо інакше біди ждіть, вашої небоги,

Посполитої Речі, підломляться ноги.

Отак орачі часом на горах високих

Тнуть сокирами модрині старі її боки.

А вона скрипить сумно, струшуючи лише

Всохле гілля, під небом кроною колише,

Та нараз, як врубають стовбур їй до краю,

Валиться вона з громом, йде луна по гаю,

Падаючи, все трощить, тягне за собою,

Аж здригаються гори під її вагою.

А ворогів же у вас -- як волосу в чубі!

Тож вважайте, щоб не буть великій рахубі.

Знаю, що вони на вас пильне око мають,

Що не рік, то все ближче до вас підсідають.

Я добра вам бажаю й гарної погоди,

Та глядіть, бо і рештки відберуть свободи.

Так, як лев, коли голод його тисне лютий,

Із вівчарні овечок прагнучи добути,

Гарчить, дере кігтями, зубами скрегоче.

Змліле бидло від страху ані забелькоче.

Такі овочі синам ви, батьки, зібрали,

Бо радніш їх при куплі, ніж у школах мали.

Правду мовлю я чи ні? Вирішуйте самі.

Та, дивлюся, з вас дехто хита головами

І бурчить: уже не раз чули ті казання

Для поганів; та жити можна й без навчання.

Проте правда тут проста, милії міщани,

Дуже схоже, що гірші єсьмо, ніж погани.

Бо й Соломон великий на законі знався

І з державними ділами уміло справлявся,

Хоч гомонять нерідко якісь недоріки,

Буцім мудрість ту лили в нього Божі ріки.

А раз так, то всім можна свої ручки скласти,

Не мислити про добре, ні шити, ні прясти,

Підставлять губу тільки і сидіть до скону,

Чекаючи із неба печену ворону.

Та тому ждать вечері до страшного суду,

Хто, як добре вчать люди, не прикладе труду.

Розказать було б можна до того й приміри,

Тільки не поймуть, мабуть, моїм словам віри,

Аж допіру, як біди тріпнуть недотепу,

їх берегтись навчиться, неначе птах лепу.

Бо, закон з благодаттю на шалі розклавши,

Побачите, що із них переважить завше.

Закон до віків ближче золотих мав бути,

Отож міг прожить легше без прав і статутів.

А ви прийшли до років залізних і темних,

Які мають повну мірку крутійств нікчеменних,

Мірку зрад і обманів, отруєнь, грабунків,

Фальшивих тестаментів, нещирих цілунків,

Дурисвітства, крадіжок, драпіжного здирства,

Хитрого лиходійства, зрадливого вбивства,

Не біжить по природі тут ніхто нікуди,

Вже давно щиру цноту розгубили люди,

Справедливості марно шукать в цілім світі,

Від добра тільки тіні можна тут зажити.

Чи ж не краще в часи ті, мізерні і дикі,

Вам тікати до мене і питати ліки

На всі лиха бід ваших: адже від зачину

Рятувала я ними не одну країну.

І найгірші нещастя мене не скорили,

Мені заздрісне літо не вменшує сили,

Мене людська мінливість змінити не в змозі,

Ані Марса воєнні стривожить погрози.

Богатир той правдивий, в кого я на службі,

Зло з добром в такому не заводять дружби.

Чого грішми довести -- марне сподівання,

Хоч би як вам йшло добре господарювання,

Бо ж сьогодні скрізь хтивість, хоч кричи з розпуки,

І малим, і великим мізки псує й руки.

Давно з доріг ви збились, втоптаних дідами,

Стали вже до вітчизни мало не задами.

Хоч іде все за часом, хочу нагадати,

Мало хто на Мамону був раніш багатий.

І скажу вам відверто, за неї й не дбали,

А однак усі про них в цілім світі знали.

Бо лакомства народ той не знавав наш давній,

Не знавав і викрутасів, бувши в правах славний,

Не статут, цноту тільки за ціль собі мавши,

І до неї при контрактах й умовах змірявши,

Дбав про згоду, щоб завжди в поспільстві тривала,

Щоб в єдності Божа хвала при ній стала.

А тепер, як блиск злота очі людські звабив,

Розбив правду і цноту відступить заставив,

Продзвонив коли б дзвоник сповняти присягу,

То хіба б за літ кілька хтось один відвагу

Мав на теє; всі б з нього люди дивували

І обману в тім ділі, певно б, що шукали.

Та що про те казати! На торгу, хто хоче,

Може слухать пісень тих од ранку до ночі,

Як візьметесь добути предків славу знову,

І мене не забудьте позвать на розмову,

Проймусь жалем, своїми поділюсь думками,

З чого місто розквітне, поміркую з вами.

І як в слуханні ради будете м'якими,

То виведу вас з лиха шляхами легкими,

Мов Тезея, що нитку в руці мав розвиту,

З лабіринтових хо'дів зрадливого скриту.

Але наперед знайте, не йму я тим віри,

Котрі люблять вихиляти по повній без міри.

Була б мудрості красній трудною там влада,

Де клубочаться вкупі спір, свара і звада.

Добру зрости там трудно, де щодня з весілля

Голова гуде, як дзвін, на гірке похмілля.

Врядувати там ніхто по волі не буде,

Бо скрізь, куди не глянеш, самі лиш облуди.

Вчинки, що святих здавна святими робили,

Вийшли, парою наче, з духовних, всі сили

На розкóші й балáчки переводять марні,

Прості люди з них мають приклади негарні.

А щоб милі їм учти частіше вчиняти,

Палі хитрістю стали вони підбивати.

Ця отруєна зброя душі заразила

Простим людям, слабини їхні спокусила,

Блуд ховать їх навчила за Паладій святий,

Котрий не в святих ними отцбув узятий,

Щоб (кажу) у дім кожний всяк парафіянин

Впускав їхні молитви, хоч по вуха п'яні,

В рік разів по п'ятдесят, не лиш за живого,

То б не диво, але теж і за неживого,

В перший день, як погребли, справляють першини,

А на третій, як посплять, ідуть на третини,

Зараз по них четвертини, а там дев'ятини,

А там ідуть з новим пивом напівсорочини,

Ще бучніші мають бути повні сорочини,

А за ними піврочини, а там і рочини,

Вже там, певно, як годиться, попадуть медини,

Хоч би мав господар збутись всієї дідини,

Та повинен віл бути з рогами пропитий,

А то корців старих п'ять добірного жита,

Поки мертвяка стануть виносити з хати,

А то ще, боронь, Боже, схочуть проводжати.

А коли їм від померлих припадають спадки,

То марнують увесь час на звади і сварки,

І живий грунт не зможе з домом спорядити,

Як калиту не схоче добре спорожнити.

Освятить нову хату, дитя охрестити,

Щоб перед тим при пиві добре попотіти.

І малий, і великий пухне з перепою,

Ні живим, ні умерлим немає спокою.

Я, коли б, всіх в гурт збивши, про те запитала,

Певне, у одвіт правди не багато б мала,

Звідки їм ростуть в лобі витівки ті спросні,

Що ведуть люд убогий у злидні незносні.

Раді ви, щоб геть віявсь перекотиполем,

Хто старим вам шпаргаллям п'яні очі коле;

А дайте, що синові од вітця дісталось,

Що у сина спляснявіле в пилюці звалялось.

Не мала б тому віри, бо письмо погане,

Хай заходить в глухий кут ним заповідане.

А що, коли б спом'янула канони медові?

Певне, мене оспівали б не в одному слові.

Бо ж на пасіці всі ви пасти звикли очі,

Щоб цідити сить з меду щодня і щоночі.

І тоді вам під ноги стелються щохвилі

Хоч по дві шляхів добрих, а хоч по три милі.

А в церкву, хоч за рогом, та дорога довга,

Без зусиль і за тиждень ніхто не дочовга.

Щоб на хвалу Богові годинку віддати,

А медові дарують і будні, і свята.

Лиш годинку бере Бог. А ви, позбігавшись

Не на дзвін до відправи, докупи зібравшись,

Винудите по смéрку панотця служити,

Не годину, а півдня Господа трудити.

А який то ждать стане, буде зволікати,

Більше аби у церкві прихожая зібрати.

Запевняєте діток, котрі вели дружбу

Із науками в школі, щоб послужить службу

Церкві рідній, аби дуже мізки не ламали,

Бо вже батьки з дідами загодя подбали,

Щоб їм тільки свій гáразд працями троїти,

А у церкві довіку лиш поклони бити.

Інші ум в господарстві цілий змарнували,

Щастя своє на золоті певно втрамбували,

А літописи давні вічно лежать долі,

І в требниках віддавна заводяться молі.

А як мають учити, не тямлячи сáмі?

Тож навмання сплітають науку з байками.

Та як сіль землі можна гниллю обзивати

Чи темну тінь на світло підло насувати?

В тім помножився надмір, котрий, наче море,

Все пожре, хоч би мало ікатися споре.

Дай та дай без упину на церкви рятунок,

Вихлюпавсь увесь хоч би цілонічний трунок,

А інший мав би дати і келихи сповна,

Глядь, із датків тих щедрих церква стала б повна.

Тож ви собі завважте, що дехто тверезість

Завжди берегти прагне і у вірі твердість,

Хоч вибився у люди і грішми багатий,

А все ж дає охоче церкву прикрашати.

Так, наче п'яниця в домі порядкує,

Бо розгардіяш скрізь з пусткою панує.

Треба вам неодмінно вчитись наглядати

Оком пильним, щоб був лад завжди в вашій хаті.

А то батьки ту штуку тільки, бачу, знають,

Що донечок своїх здоблять і випосаджають.

Та ще і те одміні дуже вашій шкодить,

Що з людей посполитих толку не виходить,

Бо діло справ церковних вони запустили,

На господарстві власнім себе вкорінили.

Ті одні, що придатні на духовні справи,

До сивого волосся мають у неславі

Про школи турботи -- так ледаря слуги

Христу випоминали незначність послуги.

Інші, мавши дар Божий, тікають на пущу,

Де людей не буває, чи ходять на прощу,

Не хочуть підставляти Божій хвалі плечі

У годину нестатків, що було б до речі.

А ще інші під час жнив беруться орати,

Не зважають, що вже їм долі не догнати.

Ті, що в старості юних наук доганяють,

І собі, і всім ближнім облуду вчиняють,

Плодять єресі тільки, а потім роздори

В церкві Божій заходять з діл їхніх неспорих.

І не знаю, чи знайдуть собі виправдання

Ті, що, взявши таланти, не дають приробляння.

Бо ж отара овеча, заблукана в хащі,

Не спасеться, хоч дужа, од вовчої пащі,

Що яри́ться на душі й скрині їхні повні,

Підступом бере добра й волості церковні.

Бог, проте, справедливий, дасть кару за зради,

Сплута їхні підступні і облудні ради,

Не пробачить скрутних, прирече на муки,

Геть відштовхне од себе скривавлені руки.

І святі од недбальців відвернули лиця,

І до іншого діла, хто за що, взялися.

Що маєте у вірі, те й у всьому краї, --

Всяк по-своєму поре, про своє всяк дбає.

А добро посполите при сталій незгоді

Гине в горі тяжкому і окрутній шкоді.

Що Богові до того, смієте питати,

Як вас так багато, а ряду не знати?

Гляньте лишень -- наука в убожестві гине,

Разом з нею і край ваш тане, як крижина,

І не буде вам змоги не датись упадку,

Поки ви поміж себе не візьмете в гадку,

З чого бідності шпарки, що несталить міру.

Як хочете послухать, мовлю правду щиру.

Хай місто лежить у скелях, хай у війнах вправні

Будуть його міщани і багатством славні,

Коли вступить незгода, в землю підуть скелі

І увірветься ворог у його оселі.

Безліч уже на світі так земель упало --

І паперу не стане, і слів буде мало.

Краще прикладом буде одним показати:

Грецію ви, колись славну, маєте згадати,

Турок де знаменито незгідних княжаток

Поодинці полапав, наче гороб'яток.

Згоді коли посісти стіл царський на світі,

Мали б жадані літа, мабуть, наступити,

Землі, змучені здавна безупинним боєм,

Втішились би нарешті забутим спокоєм.

На лемеші гранати всі б перекували,

Шаблі криві на коси перемайстрували,

Рік і морів дороги стали б враз безпечні,

З руїн міста б устали, красиві й статечні.

Тож, шляхетні слов'яни (як до вас я, може,

Знов вернуся), волайте: «Боже ти наш, Боже!»

Майте ще надію на Господню ласку,

Що Бог на оці має і найменшу пташку.

За те, щоправда, часом треба приплатити,

Щоб Божої спіжарні віко відхилити.

Що Бог вам зволить дати, з вдячністю приймайте,

Щастя там чи нещастя, за все дяку дайте.

В світі ідуть по колу шкоди і вигоди,

Після бурі чекайте гарної погоди.

Море, знявшись валами, бовта твань і воду

І кораблі ковтає в люту непогоду.

В мірі своїй година різко коверзує:

В пана жебрак попросить -- аж і пан жебрує.

А як хто посковзнеться, то вже по арапі 1,

Злий, у біду попавши, вподібниться шкапі.

Раптом дощем і градом виб'є стигле жито,

І за плугами поле все граками вкрито.

А Господь не скупиться у своїх витратах,

Як пан, так всіх наділить у щедрих заплатах,

Що голодний рік і труд в безвість підуть хутко,

Забудуться з новим щастям і новим прибутком.

То не диво: доми де геть старі згорали,

Господарі собі там ліпші будували.

Часом Бог людей учить: чи то в покарання,

Чи прагнучи натхнути на більше старання.

Та вирівнює Господь і найбільші лиха,

Як дерево з корінням, ще вродять горіхи.

Тож рук не опускайте, шляхетні слов'яни,

Треба дбати про себе, поки сили стане.

Ще на вас, мої милі, я надію маю,

Ліпшу долю виглядаю для вашого краю.

А як бачу, що гніву могутніших сила

В їхніх мислях постала і їх упоїла,

Потім вас розстріляла, добра розгромила,

Усі ваші окраси дощенту побила,

А всі ваші магнати з ними дружбу водять

І, немов батькам рідним, їм у всьому годять.

Так і мужі шляхетні; в кожній же країні

Скрізь поміж людські вуха гучна слава лине

Про військо Запорозьке, до воєн придатне,

На землі і на морі у Марсі удатне,

Що від нього турські ба'ші і татарські мурзи

Часто-густо в лобах мають здоровенні гудзи,

Бо як у вражі груди меч гострий вганяє,

Із чималим зусиллям з рани вириває.

Як горять міста й села, козак валить мури,

Турчин навіть в твердині од страху похмурий.

А коли трублять у труби і в бубни вдаряють,

Та ще і стрілянину велику здіймають,

Крізь куряву не видно неба з усіх боків,

Наче буря виє у імлі глибокій,

Мов Перун тріска в хмарах в часи грозовії,

Наче небо гогоче, дуби віковії

Мов виверта з корінням в лісах ураганом,

Наче шторм здійма море велетенським валом,

Мов блискавки з хмар чорних блискають вогненні,

Люди смертні од грому стають оглашенні.

Такий гамір під той час. З того проквітає

їхня слава у світі, що небес сягає.

Ті ніколи не виходять із вдячної гадки

Ними визволених бранців, а тамтих нащадки

Вічно будуть їм вдячні, поки ріки в море

Будуть текти і сонце ховатимуть гори.

Поки буде день ніччю змінятись, і поки

Жити буде рід людський на землі, й високий

Неба верх буде зорі на собі носити,

Доти коло молодецьке будуть всі хвалити.

Ще скажу: вже народ той береться до згоди,

Церкві вашій зомлілій шука охолоди,

А також до братерства у дружній громаді

(Щоб усяк християнин був завжди в пораді).

Того уже доходять панове львів'яни,

Тим давно вже гордяться панове вільняни.

Чи ж вам про те казати, дорогі міщани?

Сподіваюсь, що всюди те старання стане.

Бачу-бо і у вашім славнім Могильові

До тих заздрощі зріють гарні і здорові.

Нарешті вже і братство молодше з'явилось,

Веселе в нім буяння нараз обновилось.

Отак, мов небо пишно світанком зоріє

І по квітах росою перли крапель сіє.

Первоцвіт як весною, під осінь вербена,

Серед літа троянда чи рута зелена,

Як смерека на горах чи явір у лісі,

Як сосна між садами чи липа при стрісі,

Як в густім парку знеслий киприс величавий, --

Так на радість вам будуть і молоді справи.

Вона в школах новітніх покаже роботу.

Підупалу пробудить у старших охоту.

Того щастя зазнає кожнісінький татко,

Мов орел, котрий бачить, що літа орлятко,

Піднесе його вгору, під сонця проміння,

І глядить, на що здатне його покоління.

А як Божої служби година настане,

Хай супроти не знаю хто ворогом стане,

У той час знікчемніє стріла, пущена з луку,

Ніщо льоту не спинить, коли об науку

Слава Божа загострить свій біг в юнім серці,

І відступить завзятих запальчивість в герці.

Вдатних таких звитяжців і я виглядала,

Слава од вас Божа того здавна жадала.

І струни голосніший дзенькіт дати мають,

Якщо по них доладно і ра́зом вдаряють,

І ріки плин водний неодмінно скорять,

Як докупи зіллються при березі моря.

Чи ж успіхів не знати в мудрості і вірі,

З'єднавши правовірних дум зусилля щирі?

Сам Бог в тім розкошує, те благословляє,

Поміж тих він справує, з тими пробуває,

Бо людей таких любить, сприяє їм в ділі,

Завжди замисли їхні доводить до цілі.

А розкольникам гнівно поміж очі хльоста.

Чула, правда, що й між вас завелась короста,

Що Спасителю вірні розізда громадки,

На нові навертає незнані порядки,

Що до того беруться (дива невимовні!)

Ті, хто мав би вести вас, -- найстарші духовні.

Та б'є бич Божий грізно, знать мають і тії,

Що цвьохка він сліпо і по святій шиї.

Ваші батьки те знають, бо за довгі літа

Ним не раз спина їхня добре була бита.

Збурює мир і спокій невмолима пиха,

І на землі, і в небі терплять за те лиха.

Допіру ж і духовних пасуть Божі очі,

Бачать кожного добре, хто випхатись хоче,

Поміж інших пробившись плечем нетерпляче.

Не мине того кара, і такий поплаче.

Та молодих збивають ці хитрі лукавці

Із тих стежок, що їх Бог показує пальцем.

Хай вам зовсім незнаним буде смак гіркої

Зради і не розслабить вас зваби смачної

Облудлива солодкість, щоб не задкували

Крок за кроком од того, що уже надбали,

Щоб з ляку не вертали на давні смітини,

На (як Письмо мовить) власні блювотини.

Закладаюсь, такого не станеться з вами,

Бо веде вас природа вузькими стежками,

Ними вийдете, певно, швидше до братерства,

Цноти маючи всякі і благословенства,

І, зі сну пробудившись, дасте ближнім силу,

І не клюнете самі на наживку премилу.

Тільки про те уклінно я вас усіх прошу,

Хоч декого від жалю ледве вже і зношу,

Щоб про мене, про Мудрість красну, завжди дбали

І зо мною побожність в згоді пильнували.

Тоді буде надія, що вам усміхнеться

Стародавня свобода, і слід проореться

Вернути країну на ті дороги,

І все, що ниць впало, підняти на ноги.

Бо ви більше охочі деінде блукати,

Не там, де мудрі люди вміють мандрувати.

Та всьому, що в безладді, вертаю я міру,

Аби лиш і вашмосці старались про віру,

Бо, про молодь не дбавши, її підточили,

Отож молодь аби ви в науці щепили,

Щоб в садах чужинецьких вона, підхарчившись,

Не конала б, смертельно отрути об'ївшись.

А коли б яка й вийшла (з садів тих) каліка,

Щоб ціна їй і почесть була невелика,

Бо нерідко між вами славу той здобуває,

Хто невигойним струпом усіх заражає.

От тому-то між вами повно хромоногих

І сліпих самопасом блудить без дороги.

Ви ж, шляхетні слов'яни, розплющуйте очі,

До опіки науці ставайте охочі,

Між своїми премудрих для себе шукайте

І з подякою раду мою пам'ятайте...












ХОМА ЄВЛЕВИЧ

«Лабіринт»

Дається за: Українська поезія XVII ст. -- С. 186 -- 205. Переклад з польської В. Крепотня.


 1 Йдеться про арабського коня.






Попередня     Головна     Наступна


Опитування кафедри прикладної лінгвістики Львівської політехніки:

Анкета для вивчення суспільної думки щодо фемінних інновацій :   Опитування щодо доцільності функціонування в українському мовленні фемінативів (новітніх назв жінок за професією, родом діяльності, соціальним статусом тощо), переважно не зафіксованих у сучасних словниках. Допоможе виявити ставлення мовців до явища словотвірної фемінізації в сучасному українському мовленні та спрогнозувати подальшу долю назв у лексичній системі української мови. анкета )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.