Попередня     Головна     Наступна




Ян Щасний-Гербурт


РОЗМИСЕЛ ПРО НАРОД РУСЬКИЙ,


НАПИСАНИЙ ПІД ЧАС МОСКОВСЬКОЇ КОНФЕДЕРАЦІЇ (1613) ПАНОМ ЩАСНИМ ГЕРБУРТОМ ДОБРОМИЛЬСЬКИМ, СТАРОСТОЮ ВИШНИЦЬКИМ ТА МОСТИЦЬКИМ



Великі оті докуки, що їх маємо ми від жовнірів, але їх можна прирівняти до рани на руці, яка хоч і болісна, але смерті не приносить, бо багато людей живе з пораненими руками й без рук. Але рану в серце Вітчизни нашої завдає той, хто ламає право і розриває згоду між народами, з яких складено Річ Посполиту Польську, — він Вітчизну в серце забиває.

Таке й оце колотнеча, яку почали з народом руським, братами й кревними нашими, вона ніби рана в серце, котра, хоч би й найменша була, приносить смерть.

Одну частину справи розумію, а другу частину, хоч про неї постійно мислю, утямити не можу.

Бо знаю добре про те, що з ними діється, почавши від Брестського з'їзду. Знаю добре, як на сеймиках подають їм надію, а на сеймах із них сміхи ладнають 1. На сеймиках обіцяють, а на сеймах шикають 2. На сеймиках братами називають, а на сеймах — відщепенцями. Це я знаю, бо все це правда. Але чого вони хочуть од того шляхетного народу, якою радою і якою метою вони керуються? Того я в жодний спосіб збагнути не можу. Бо коли хочуть, щоб Русі не було в Русі, — то це річ неподобна, і це все одно, якщо порівняти, якби їм захотілося, аби море було поблизу Самбора, а Бершаль неподалік Гданська.

Високої гідності людина Жан Пассере виступав кільканадцять років тому в Парижі у парламенті, щоб деяких ченців було вигнано, що й було здійснено.

А як шукав того, що вони винні? Оповівши про багато перешкод, які вони чинили супроти французького права, найбільше наголошував на тому, що хотіли, аби Франції у Франції не було, й ужив такий приклад. За імператора Нерона, оповів він, сталося таке чудо, що в певному місці був на одному боці дороги оливковий ліс, а на другому — засіяна рілля. Однієї ночі той оливковий ліс перейшов на той бік, де була засіяна рілля, а рілля туди перейшла, де був оливковий ліс. Здалося те чудо великим, сказав він, хоч там малі ділянки землі перемінилися, та й не несло це зміни державі. Бо держава Римська пішла до Франції, а звідти до німців. Те дивніше, що вони хочуть, аби великі королівства перемінилися і щоб Іспанія була тут, де Франція, а Франція там, де Іспанія.

Той приклад беззастережно й тут уживаємо: жоден розум, жодне насильство не можуть досягти того, щоб Русі не було в Русі. А що, коли дехто захоче, щоб поляків не було в Польщі? Ба! Без малого вже не так: хоча говоримо по-польському, а права і звичаї польські забуваємо.

Дехто каже: «Ми не хочемо відміняти Русь у Русі». Бо й не можете. Але хочете нахилити до нашої загальної римської віри й привести до єдності, згідно з ухвалами Флорентійського собору. Те я не осуджую, коли все пристойно чинити згідно з наукою Господа Христа. Але чи досягли згоди на Флорентійському соборі? Дехто каже: «Досягли». Чому ж колотнеча, коли дійшли згоди? Хай це тому кажуть, хто про це докладно нічого не знає.

Вже давно те сам збавитель осудив і загальною думкою визнано, що коли до духовних справ долучаються світські домагання, там уже нічого похвального бути не може; це, зрештою, суперечить науці збавителя, котрий тільки духовні справи і сам слухав, і наказав слухати своїм учням. А на той Флорентійський собор приїхали сам цісар і патріархи більше через потребу рятунку від турків. І коли списували згоду того собору, то в ній було покладено: стільки-то війська земного й морського мали дати грекам. А яке відношення має до віри військо? Того війська так і не дали, отож і згоди тієї не було — греки були завойовані.

Використаю слово пана канцлера. Він так звернувся до євангеліків: «Коли б могло таке статися, щоб усі були папістами, я дав би за те половину свого здоров'я. Тому тільки половину, щоб другою жити, тішитися з тієї святої єдності. Але коли вам хтось буде насилля чинити, віддав би усе своє здоров'я задля вас, щоб на ту неволю не дивитися».

Отож я, отож кожен із нас, чесний шляхтич, повинен сказати: «Просимо вас, будьте в нашій папістській вірі, бо вона, безсумнівно, одна є добра й певна і має безпомильні докази.

Але коли ґвалтом хочуть до неї приневолити, здоров'я своє при вас і перед вами покладемо!»

Але чого від них хочуть? Щоб папістами нашими були? В який же спосіб хочуть того досягти? Коли так, як Господьзбавитель сказав, учачи й пророкуючи і чуда чинячи? То й добре, не лише вони, але і я отця Крупецького буду мати за апостола. Але гайдуками церкви брати, позовами на трибунал тягти 3, попів хапати, ченців виганяти — те все не узгоджується з волею і наукою збавителя нашого, радше такі слова можна сказати: «Шукаєш свого пожитку, а не Христового».

Коли духовних речей шукають, чому ж недуховними способами? І чи може бути ліпший духовний спосіб, поданий від когось іншого, а не від Господа Христа? Отож не тільки ша ленством, але й блюзнірством є чинити супроти науки збавителя. А коли шукають грошей, пожитків, сіл, чому не беруть того відразу ґвалтом, як це звик робити ворог, не поспішаючи притягати для прикриття своєї ласості Святого Письма й духовних наук?

На Триденському соборі французькі духовні дорікали іспанським, що неслушно й не по-християнськи іспанський король бере Індію. Адже коли хоче навернути їх на християнську віру, чому не навертає згідно з Христовою наукою казанням, пророцтвами, чудами, — отож війська і гармати, яких Господь Христос не заживав і всі правдиві учні його, не мали там що чинити. Іспанське духовенство відповіло, що іспанський король хоче навернути індійців і посилає до них проповідників, а щоб їх не побили, посилає з ними військо і не чинить насилля індам, а тільки своїх проповідників боронить, аби їх індійці не побили. Розсміялися всі на ту іспанську відповідь і більше про те говорити не бралися.

Тож я про ту справу таке скажу: коли з християнської милості хочуть їм показати ліпшу дорогу, нехай слухають Господа й Бога нашого, котрий сам є дорогою, правдою й життям, але коли в Індії іспанець шукає золота, а у владицтвах руських шукають грошей, нехай не прикрашають те богомільністю.

Та ж про що убога Русь просить? Щоб мали змогу жити відповідно до прав? «А може, прав не має?» Можливо, на пергаменті чи на папері й не мають, але мають в умислах людських найліпше право й матір усіх прав — звичай. Бо чи що інше є право, а не самий звичай, уживаний проздовж багатьох літ і який визнано за добрий і вже потім, щоб ніхто не дорікав, покладений на папір.

Звичай — це право, яке завдяки тривалому вживанню й користуванню впроваджене й прийняте між людьми. Звичай — це те, що потверджує й викладає право, а право писане — мертве, коли звичай його не оживлює. Звичай, котрий живе в часі так довго, що пам'яті про його початок нема, має повагу найміцнішого привілею. Бо легко додуматися: всі писані слова можна легко заперечити, але те, що існує у вжитку багатьох людей, важко й найхитрішому інакше подати, аніж так, як це всі люди розуміють. Таких звичаїв повна Вітчизна наша, а коли б, боронь Боже, можна було їх заперечити, жодна наша вольність на місці не залишиться.

Хтось міг би сказати: «Ті слова про звичай узято з римського права, а в польському праві того немає». Але ж хіба погано, що римське право погоджується з нашим? Така вже властивість християнських прав: те, що є правом для будь-якого християнського народу, підходить і нашому...

Чи є хоч один такий безсоромник і безбожник, який би посмів казати, що наші часи варто називати ліпшими від часів короля Сигізмунда І? Хто смів би твердити, що сенат гідніший тепер, ніж був за короля Сигізмунда? Хто смів би твердити, що стан шляхетський так пильнує права і свободи, як пильнував за того ж короля Сигізмунда? А той святий король Сигізмунд перші руські церкви так само будував і багатив, як і католицькі костьоли. Той монастир святого Спаса, що був закладений і початий останнім руським князем Львом, наказав докінчити, а ченцям маєтності надав.

Чому ж, Бога ради, Сигізмунд III не чинить того, що чинив Сигізмунд І? Чому не наслідує в усьому справ і вчинків його, аби в усьому його панування могло вподібнитися пануванню Сигізмунда І? Чому й сенат не хоче стати на тому, щоб цей шляхетний народ був утриманий у мирі? З того міг би бути і в наш час у такій повазі, як сенат Сигізмунда І. Чому ж і стан шляхетський не може постояти за права свої і свободи так, як стояли предки наші за Сигізмунда І?

Хтось міг би сказати: «Вже сталося, привілей надано Крупецькому, суперечило б то королівській гідності відмовлятися». О нещасливе слово, яке іншу гідність знаходить пану, а не загальне право, з допомогою якого він сів на королівському маєстаті! А всяке право має бути таке: ті привілеї треба утримувати, котрі не суперечать праву, а цей привілей не тільки ламає право, але й згоду народів розрива; це так, ніби серце видирають у матері Вітчизни нашої; той привілей є вугіллям, котре може викликати великий вогонь.

А, одначе, придворні не радять нині жодного привілею відміняти — Бога ради! Чи зле, коли треба щось поправити й відмінити? І чи не ліпше відмінити згідно з правом те, що дане супроти права, аніж би шляхта польська так чинила, як при Ягеллі, коли два привілеї на сеймах перед королем і сенатом мечами засікали.

«Але Крупецького собі вподобали і не згоджуються його відставити». Але чи не ліпше його відставити, аніж би так сталося, як сталося Домаратові, старості Великопольському, за Ягелли, котрого великопольська шляхта в Пиздрах розсікла? Або як вигнала із староства Холмського за Казимира Ягеллончика руська шляхта Куропатву?

Який, отож, пожиток має його милість король з такого великого клопоту, якого зажив з руським народом? Той пожиток має, що є у нас слов'янських народів різних вісімнадцять, усі вони покладали надію на рятунок своєї свободи на королів польських, усі вони розуміли, що польський народ мав їх з тяжкого поганського ярма визволити, всі вони на кожну потребу короля і польського народу готові були й життя своє віддати. А зараз, коли почали чинити кривду народу руському, вони в нас головні неприятелі. Волять ліпше вмерти на війні самі, жінок і дітей своїх попалити, як то вчинили в Смоленську 4, аніж мали б до згоди якоїсь прийти з нами, кревними своїми.

А що перешкоджає заспокоєнню Москви? Тільки уражена віра руська. А що допомогло побити Потоцького? 5 Одне тільки: нехіть руського народу до народу польського.

Сіло кількадесят тисяч руснаків, вигнаних поборами, біля Егру і Сольнока б, а чого сподіватися від них? Одне, що грабіжництво грабіжництвом захочуть віддати, а порушення віри своєї порушенням торб, возів і достатків наших захочуть відплачувати.

Хто тільки чесний, хто тільки любить свободу й мир у Польщі, мав би до того схилитися, щоб старі права і звичаї цілими залишити!








ЯH ЩАСНИЙ-ГЕРБУРТ

«Розмисел про народ руський...»

Дається за: Z dziejów Ukrainy. Księga pamiątkowa. — Kyjów, 1912. — S. — 92 — 96. Переклад В. Шевчука.


 1 «Сміхи, ладнають» — кплять, глузують.

 2 «На сеймах шикають» — тут: забороняють.

 3 «На трибунал тягти» — притягти до суду.

 4 «Жінок і дітей, своїх попалить, як то учинили, в Смоленську».

 5 «А що допомогло побити. Потоцького?»

 6 «Сіло кількадесят тисяч руснаків, вигнаних поборами., біля Егру і Сольнока».





Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.