Попередня     Головна     Наступна




ПЕРЕДНЄ СЛОВО


Пропозиція видати працю понад тридцятирічної давності, написану на суто злободенну тоді тему, була для мене досить несподіваною. Мені здавалося, що вона звучатиме сьогодні архаїчно, насамперед через характерний для радянських часів "цитатний" (посилання на авторитетів!) спосіб арґументації. До того ж, від багатьох поглядів того часу я давно і далеко відійшов, а деякі ідеї та оцінки виявилися настільки наївними, що мені прикро про це й згадувати.

Але в очах видавців це виглядало інакше. По-перше, казали вони, дивно і нелогічно, що праця, в якій ідеться про українські проблеми і яка видана в багатьох країнах кількома світовими мовами, ніколи не виходила на батьківщині окремою книгою (запізніла публікація в журналі "Вітчизна" 1990 року тут до уваги не береться, бо журнальна публікація не має тієї ваги і доступності, що окреме видання). По-друге, казали видавці, проблеми, зачеплені в "Інтернаціоналізмі чи русифікації?", на жаль, стоять перед Україною і сьогодні, й, отже, праця зберігає свою актуальність, принаймні почасти.

Перечитавши свій давній і напівзабутий текст "новими очима", я прийшов до висновку, що думка видавців має свої підстави, і погодився з їхньою пропозицією.

Справді, і сьогодні державно незалежна Україна не позбулася багатьох аспектів колишньої колоніальної залежності — як у вимірах економіки та політики, так і особливо у вимірах самоусвідомлення та "ментальності". А у сфері культури і мови "здобутки" підколоніального становища не тільки збереглися майже повністю, а й у дечому примножуються. На зміну гаслові початку XX ст.: "Коммунизм говорит по-русски", прийшло не дуже мовлене вголос, але могутньої анонімної дії гасло кінця XX ст.: "Бизнес говорит по-русски" (і трохи англійською, додамо). Грабіжницько-мафіозний "ринок", мотивований лише бажанням якомога швидшого і якомога більшого зиску (та ще за умов державно-податкового і державно-хабарницького здирства), напропале експлуатує історично спотворену культурно-мовну ситуацію і далі виштовхує, "відторгає" українську мову й культуру, активно діє проти них (а тим самим — хоч і не тільки тим — і проти України).

Українська преса сьогодні практично витіснена з суспільного побуту. Українські книгодрукування і книготоргівля знищені, навіть ті цікаві малотиражні видання, що останнім часом з’являються, до читача не доходять. Дев’ятий вал російськомовної "масової культури" заливає руїни культурної інфраструктури України.

На цьому майже апокаліптичному тлі безпорадно і жалюгідно звучать не тільки патріотичні заклики аматорів "плекати рідну мову", а й риторика урядових постанов та програм розвитку української мови й культури.

Парадокс тривання і поглиблення русифікації в українському суспільстві, яке нарешті вибороло власну державу, нелегко пояснити раціонально. Тому він провокує широкий спектр емоційно забарвлених інтерпретацій — від гнівної "національної самокритики" з неодмінним традиційним осудом земляків-українців за брак національної свідомості й гідності (різні сучасні варіанти класичного "Народе без пуття, без честі, без поваги") — до вдоволеного прийняття, а то й цинічної гльорифікації "досягнутого рівня" русифікації та закликів орієнтуватися на нього і від нього вести відлік нового національно-культурного часу.

Арґумент від "досягнутого рівня" — основна і досить ефективна зброя в руках (власне, в устах!) як принципових неґаторів українства, так і лінґвістичних ледацюг. Переконливим він здається і для адептів природної "вищості" російської культури, і для тих, хто "непробивний" для будь-якої культури. Мовляв, так "історично склалося", що п’ятдесят (чи більше) відсотків населення України говорить по-російському. Не будемо ж їх силувати до української мови, — виходьмо з реальної ситуації. При цьому таких "лібералів" не цікавить ні те, як же воно історично склалося, якою ціною і в який спосіб; ні те, що більшість з отих російськомовних українців відчуває ностальгію за українською мовою, некористування нею відчуває як свій ґандж і радо б заговорила нею, якби була в суспільстві сприятлива атмосфера, відповідне позитивне настановлення або потреба. Чому ж немає такого позитивного настановлення (в реальному суспільному побуті, а не на рівні офіційних ритуалів) і такої потреби — навіть у незалежній Україні: парадокс із парадоксів (для кого — трагічний, для кого — трагікомічний)? Чому "двомовність", навколо якої так граціозно і благородно витанцьовують борці проти "насильницької українізації" (надто політичні СЛОНи *), на практиці означає тільки і тільки російськомовну одномовність?



[* СЛОН — Соціально-ліберальне об’єднання, в програмі якого — державний статус російської мови.]



Можливо, зрозуміти логіку цих алогізмів допомогла б "історія хвороби" (тут той випадок, коли хвороба сягає стадії, в якій уже сама себе стимулює і генерує — відоме в медицині явище); історія русифікації і "конструкція" механізму русифікації, який має не лише колосальну силу інерції, а й колосальну силу саморушійності, самовдосконалення у самовідтворенні. Деяких коліщаток цього високопродуктивного механізму я і торкався в "Інтернаціоналізмі чи русифікації"?". Тож, може, ця давня праця дасть дещо і для роздумів про наше захмарене сьогодення.

На жаль, у мовній сфері ніякі арґументи ні на кого не діяли, не діють і ніколи не діятимуть. Узвичаєна практика — тут вищий закон, рутинна потреба — священна мірка. Тобто, це справа емоцій, житейського інтересу, ледачкуватої зручності (коли брати на рівні особистості, а не на рівні державної політики). І лише інколи — совісті, почуття справедливості — для тих, у кого вони є. Але мало хто за рутинним, освяченим звичкою нехтуванням української мови, за зручністю і вигідністю особисто для себе такої ситуації — здатен побачити довготривалий історичний злочин, глибоку травму національного організму. І ще менше таких, хто вгадує власну вину за цю історичну кривду, навіть попри особисту непричетність. Більше таких, хто склав собі уявлення, що для свого комфортного самопочування у світі мислі та культури він зовсім не потребує української мови, що українська периферія цього світу його не має цікавити. Хай, мовляв, українська культура спершу досягне такого і такого-от рівня... (залишаю осторонь питання про те, що дуже часто у такий спосіб просто блефують особи, які не мають жодного уявлення про культуру взагалі — ні про яку). Споживачів цікавить тільки якість товару. Але ж культура — не просто товар, а співтворчість, співтворення. Тож катастрофічно, коли питання про власний внесок і власну відповідальність не сприймається, як і моральна проблема, що криється в цьому самовідстороненні. А втім, про моральні виміри суспільних процесів наче вже й непристойно говорити в нашу добу морального редукціонізму і безпардонної "крутизни".

Малограмотні "круті" діють сьогодні не тільки в торговельнофінансових оборудках, рекеті та на міських "товчках". Пробиваються вони і в делікатніші сфери — політичних тусовок та "інтелектуальних" новацій. За умов такої моральної і мислительної розкутості вже звичайним явищем стає поява в промосковсько-комуністичних газетах, особливо місцевих, "учених" статей, що, в дусі пріснопам’ятної валуєвщини, оголошують українську мову неіснуючою, штучною, вигадкою націоналістів, провінційним діалектом російської тощо. Так, у газеті "Сіверські вісті" від 6 вересня 1997 р. надруковано статтю її головного редактора В. Ільченка "Так что же такое украинский язык?", в якій після любительських балачок усе на ту ж тему про "один из многочисленных диалектов русского языка" ставиться чудернацьке (але далеко не безневинне в своєму ієзуїтстві) питання: "...служат ли вообще национальной идее усилия в деле "создания искусственного украинского языка, который противопоставляется-русскому?". А от рупор кримських комуністів — газета "Крымская правда" (аякже!) у своїй постійній навіженій кампанії проти української мови договорилася до того, що вона, мовляв, — вигадка "авантюриста Шевченко"... Далі, як кажуть, нікуди...

А втім, виявляється, є куди і завжди буде. Другий фронт облоги української мови — організований протест... проти чого б ви думали? — проти, виявляється, переслідування і пригнічення російської мови в Україні! Саме так інтерпретуються слабенькі і боязкі спроби розширення сфери функціонування української мови в Україні. Цей фронт вибудовується під прапорами захисту прав людини, і тут уже діють інтелігентніші сили.

Ось, наприклад, нещодавно зразу чотири протестанти проти насильницької українізації, жертвою якої стає нині український народ, і, відповідно, проти переслідування російської мови — виступили в популярній і шанованій газеті "День" (див. число від 9 вересня 1997 p.). Один із авторів, заступник голови Громадянського конґресу України п. Олександр Лузан, нічтоже сумняшеся доводить до відома читачів "Дня", що "українська мова ніколи не зазнавала такого нищівного тиску, як нині зазнає російська". Це, видно, принципова позиція ГКУ: на аналогічному рівні розуміння проблеми та знання історії зроблено чимало заяв лідерів цієї політичної організації. І ніхто не розповів цим знавцям української історії бодай невеличку частину з довжелезної низки історичних фактів,: — починаючи від того, як Петро І заборонив українське друкарство, а Катерина II ліквідувала українське шкільництво, і кінчаючи тим, як у 1918 — 1919 pp. більшовики розстрілювали на вулицях Києва перехожих, зачувши їхню українську мову (факт добре відомий, але пошлемося й на радянське джерело: "Досить згадати розстріли червоногвардійцями в Києві, в Полтаві й інших містах людей за їх українську мову, за знайдений папірець нею написаний"... — це зі статті Василя Блакитного у газеті "Вісті ВУЦВК" від 3 червня 1921 року), або як на початку 30-х років винищували всіх "шкідників на мовному фронті", або як уже в недавні, благословенні брежнєвські часи стежили за тими, хто перевищував допустиму дозу прихильності до української мови, і що було з тими, хто виявляв "упертість"...

І годилося б попросити пана Лузана навести бодай один, бодай віддалено аналогічний випадок, пов’язаний із становищем російської мови в нинішній Україні. Та що там "аналогічний" — бодай просто не з режиму "найбільшого сприяння"! Може, когось звільнили з роботи чи на роботу не взяли за знання і вживання російської мови? Може, "прикрили" якусь газету за те, що вона виходить в Україні російською мовою або й російські інтереси обстоює (як-от спеціальні, для України, випуски московських "Известий", "Комсомольской правды" та ін.)? Може, заборонили Конгрес російських общин чи "Русское собрание"? Може, не дозволено агітувати денно й нощно за надання російській мові статусу другої державної? Може, в Донецьку натовп українських шовіністів пікетує спробу відкриття єдиної в місті російської гімназії, а не зовсім навпаки? Може... може... може...

Коли чуєш дедалі зростаючий шквал політиканських волань про пригнічення росіян та російської мови в Україні, — мимоволі хапаєшся за голову: люди добрі, хто з нас божевільний? Чи всі ми непритомні?

Вийдімо на вулицю: всюди російська. Гляньмо на книжкові розкладки: все російське, на газетні кіоски — майже все. Подивімося на театрально-концертну рекламу (хоча б у підземних переходах), на рекламу гастролей, естради, шоу-бізнесу тощо... Увімкнімо телевізор... Послухаймо по радіо наших державотворців з парламентської трибуни...

Певно, панові Лузану ніколи не доводилося шукати в столиці українську дитячу книжечку онукові чи онуці на день народження. От намучився б! І, певно, взяв би одну з безлічі прекрасно виданих російських... І після цього знову би безстрашно возглашав про засилля українства в Україні та про "нищівний тиск", якого зазнає в Україні переслідувана російська мова? Напевне, так і було б, бо тут не про логіку йдеться...

Зрозуміла річ, ні пана Лузана, ні його однодумців з високогромадянських конґресів ці сторони нашого національного буття не цікавлять і "не колышат", отож відповідних пізнавальних рейдів по столиці України місту-герою Києву або інших містах України вони не робитимуть.

Особливо вражає довільність арґументів і сумна сміховинність "фактів", якими оперують автори добірки. Скажімо, пан Лузан пише: "У Росії ставлення до української культури набагато краще, ніж до російської в Україні". І наводить "лише один яскравий приклад": "Понад три роки тому дві країни домовилися виділити приміщення в Москві для українського, а в Києві для російського культурних центрів. Росія одразу виділила величезний будинок на Арбаті. У Києві російського центру нема й досі". Сутужно у пана Лузана з "яскравими прикладами", якщо йому доводиться навести лише цей. Поясню читачам: Росія виділила не зразу і не "величезний будинок", а величезну руїну, на відбудову якої Україна витратила фантастичні як на нашу бідність кошти, і клопоти на цьому далеко ще не скінчилися (принаймні, на час появи статті п. Лузана). Звичайно, Росія зробила те, що мала зробити, погано, що Україна зволікає з аналогічним подарунком. Має бути і в Києві спеціальний російський культурний центр. Але хай пан Лузан порахує, скільки було і є в Україні фактичних центрів російської культури — від Національного Академічного театру російської драми ім. Лесі Українки в Києві до будь-якого заводського клубу на Донеччині. І хай пошукає щось аналогічне для української культури в Росії. А тоді хай сам оцінить інтелектуальну і моральну вагу свого "розмашистого" твердження.

Але найбільше здивувала мене Валентина Іванівна Єрмолова, талановита російська письменниця, голова "Русского собрания". Знаю її розважність і лояльність до української культури. І раптом читаю про "...заборону на російську мову, яку передбачає проект Закону про розвиток мов в Україні...". Валентино Іванівно, де Ви таке вичитали в тому проекті? Може, навели б для переляканих читачів відповідну норму з проекту Закону? Натомість українська мова, зауважує Валентина Іванівна, не потрапляла в такі тарапати, як оце російська. "Хіба, — питає вона, — за соціалізму заборонялися українські школи? Хто хотів, той ходив до них. А от феномен переваги — зовсім інша річ". Так, Валентино Іванівно. Хто хотів... Тільки треба було дуже хотіти. А щоб дуже хотіти, треба було бути "націоналістом", бо хіба ж "нормальна людина" стане дуже хотіти того, проти чого діють усі обставини життя і всі настрої офіційного суспільства. А хто такі "націоналісти" і куди вони зрештою потрапляли — відомо. Отак-то...

Відомо і що таке "феномен переваги". Про нього популярно розповів ще на початку нинішнього століття видатний єврейський літератор і політик Володимир Жаботинський, заперечуючи відомому російському лібералові П. Струве: "Я написав, що коли російська культура тепер відіграє неприродну для неї роль культури всеросійської, то "причина полягає, головно, в споконвічному насильстві та безправ’ї". П. Б. Струве з цим незгідний. Російська, мовляв, культура переважає і в Києві, і в Могилеві, і в Тифлісі, і в Ташкенті "зовсім не тому, що там обов’язково тягнуть до участку розписатися в повазі до російської культури, а тому, що ця культура справді є внутрішньо владний факт самого реального життя в усіх частинах імперії, крім Царства Польського та Фінляндії". Тут П. Б. Струве безперечно несправедливий до нашого благопіклувального російського начальства. Як же можна заперечувати його великі, невикорінимі з нашої пам’яті заслуги щодо насаджування російської культури за межами Великороси? (...) Це, звичайно, не заважає нам усім високо цінувати і навіть любити російську культуру, яка багато чого доброго нас навчила і багато чого величного дала. Але навіщо ігнорувати історію і запевняти, ніби все минулося без кулака і ніби успіхи російської мови на периферії доводять внутрішню безсилість інородницьких культур? Нічого ці успіхи не доводять, крім тієї старої істини, що підкутою закаблукою можна втоптати в землю найжиттєздатнішу квітку".

Елементарна справедливість полягає в тому, щоб давнє і традиційне переважання російської мови і російської культури в Україні як наслідок колоніального становища України протягом століть — бодай трохи врівноважити деякою підтримкою мови і культури української. Цього поки що немає (ритуальну риторику не беремо до уваги).

Товариші комуністи, ну загляньте хоч раз у житті в Леніна, яким ви клянетеся і якому квіти складаєте. Почитайте в нього і про "насильника і хама", яким завжди був російський великодержавник, і про різницю між формальною і реальною рівністю, про те, що реальну нерівність, яка неминуче складається в житті між дужчим і слабшим, треба компенсувати поступками щодо меншого, слабшого. Хіба не відомо, що позиції української мови протягом століть були незрівнянно слабшими порівняно з російською, і хіба не зрозуміло, що залишаються такими й тепер, тим більше — за умов цілковитої політичної, культурної, інформаційної, мовної відкритості перед великим сусідом? Я певен, що коли б українська мова дістала перевагу або досягла б паритету з російською мовою в Україні (!), її носії не були б такими немилосердними, якими є наші опоненти щодо мови української. Власне, й сьогодні "колективний носій" української мови хоч і слабший, та великодушніший...

А втім — кого я хочу переконати, до кого волаю??? Хіба можна переконати того, хто певен: "Враховується тільки фактичний стан речей" (О. Лузан: "Історія цього питання для Європи також не має значення"). Може, для "Європи" чи для О. Лузана й справді "не мають значення" мільйони жертв і моря крові, якими позначена історія колоніального минулого України, історія придушення української самостійності, української культури й мови. Має значення тільки "досягнутий рівень" — досягнутий за допомогою "кальоного железа". Але Україна має право не погодитися з О. Лузаном і навіть з його сумнівною "Європою".

Певно, публікація добірки викликала не зовсім ту реакцію, на яку сподівалася редакція. І рівно через місяць, 9 жовтня, з’являється стаття В. Кулика, в якій пропонується пошук компромісу між "двомовниками" і "одномовниками". Під "одномовниками" пропонується розуміти прихильників державності української мови, під "двомовниками" — тих, хто домагається статусу державної в Україні і для російської.

Мені здається, дарма розважливий публіцист Володимир Кулик прийняв ці умовні терміни, запропоновані опонентами, не уточнивши їх. Адже маємо парадоксальну плутанину, що затемнює суть справи, ставить речі з ніг на голову. "Двомовниками" називають себе принципові й затяті одномовники: ті, хто не знає і не хоче знати української мови, хто протиставляє себе українській культурі. І "друга державна мова" потрібна їм не для того, щоб користуватися нею нарівні з першою, українською, а для того, щоб утвердити законодавчосвоє незнання і невизнання "першої". Хіба не знаємо ми, яку "двомовність" демонструють у парламенті України нардепи типу Моїсеєнка "со товарищи"? Або в якій "двомовності" "СЛОНяються" інтелігенти певного кшталту? Або яка "двомовність" панує в Донецьку чи Луганську і яка "тримовність" — у Криму? Такої ж пласкої "мовності" бажають "двомовники" чи "п’ятимовники" й решті України.

Натомість презренні "одномовники" принаймні на практичному рівні мало не всі є "двомовники", бо добре володіють і російською мовою, знають російську культуру, часом і краще, ніж свою власну. Більшість з них чудово розуміє, що російська культура — одне з великих джерел думки і духовності. І більшість з них зовсім не проти російської мови, а якщо проти офіційного утвердження її як "другої державної", то тільки тому, що за наших реальних обставин це означало б увічнення її цілковитої гегемонії в Україні і було б останнім "демократичним" чи "ліберальним" цвяшком у демократичну ж чи ліберальну труну української мови.

От тут би "Дневі" й нагадувати час від часу своїм читачам про те, як той рівень досягався. Повірте, це було б не менш важливо, ніж просто закликати до порозуміння. Бо порозумітися ж можна хіба що на якійсь основі, на основі знання фактів.

Благородна логіка апологетів "реального стану" чи то "досягнутого рівня" — це переклад на псевдосоціологічний жаргон вічного принципу братерства: "Спочатку з’їмо твоє, а тоді — кожен своє".

Але якщо комусь нічого не говорять поняття про історичну кривду цілого народу, то підійдімо з іншого боку — з боку взятого ними на озброєння поняття про права людини.

Під правами людини вони розуміють своє право. Але, панове і товариші одномовні двомовники чи двомовні одномовники, є не тільки ваше право, а й моє. Право українця говорити на своїй землі своєю мовою, — а він цього права не має, тобто має теоретично, а практично скористатися не може, бо на кожному кроці "обставини" змушують його переходити на російську. Право почуватися вільною людиною, не зазнаючи тиску атмосфери, що нівелює його історично-культурне самопочування, — а українцеві в Україні до цього права зась. Право, нарешті, найголовніше людське право — бути спокійним за історичну долю своєї Вітчизни, свого народу, своєї культури, своєї мови, — а українець цього найбільшого, найголовнішого права людини ніколи не мав, не має і сьогодні, бо загроза втрати державності, втрати національно-культурної і мовної ідентичності залишається. Так чому права людини-"інтегратора" або людини-"байдужника" важливі, а права людини, яка потребує самоідентифікації, — неважливі?

...Не так давно з величезними труднощами "пройшов"-таки у Верховній Раді в Законі «Про вибори народних депутатів» пункт, що передбачав вимогу володіння українською мовою для кандидатів у народні депутати. Дивом-дивним Президент України зарахував його до тих, які не відповідають Конституції України і мають бути скасовані. Верховна Рада з ентузіазмом викреслила ненависний багатьом депутатам пункт. Причому за аутодафе проголосували не тільки професійні україноненависники, а й деякі професійні українські патріоти, у тому числі й найлютіші з них, майже національні герої. Мовляв, треба рятувати Закон про вибори — навіть ціною української мови.

От і подумалося: в так званому цивілізованому світі, на який наче ж молимося, навіть громадянства не дадуть без знання мови, а в нас державою керувати можна. І прийматимеш закони про долю мови, якої не знаєш і не хочеш знати, яка тобі кісткою в горлі.

Не дивно, що зразу ж "правильно" відреагувала на цей Закон Верховна Рада Криму, оголосивши російську мову в Криму єдиною офіційною. Кримські "тримовники" тонко перехопили естафету від київських "двомовників". Хто наступний?

Немає сумніву: за рахунок капітуляції в мовному питанні, за рахунок української мови намагатимуться компенсувати політичні та економічні прорахунки, соціальні біди. Українською мовою торгуватимуть у передвиборній тягомотині. На українській мові як емблемі українства окошиться невдоволення багатьох існуючим станом речей. І те, чого не встигли доконати царський урядник, московський піп і більшовицький комісар, — докінчать рідні шаромижники "общерусскости", компрачікоси "комуністичної" ідеї та коновали "лібералізму".

Не хочеться більше говорити про українську мову. Печаль. Стидоба. І часто — безнадія.

А втім — говорити доводиться. Попри безнадію. І не тільки, звичайно, про мову. Болить багато що.

Тому я вирішив помістити в книзі і свій виступ на І Всесвітньому форумі українців (1992) та розширений варіант виступу на II Всесвітньому форумі українців, опублікований статтею в газеті "Зеркало недели" (23 серпня 1997 p.) — мені здається, є зв’язок між тим, про що говорилося в "Інтернаціоналізмі чи русифікації?" і тими проблемами, які стоять перед нами сьогодні.

Що ж до саме "Інтернаціоналізму чи русифікації?", то цей текст подано без будь-яких змін, у початковому авторському варіанті 1965 p., але зі вступним словом і післямовою, написаними для журнальної публікації у "Вітчизні" 1990 року, — вони мали дещо пояснити сучасному читачеві.

Тут мені залишається тільки спробувати "примирити" читача з однією особливістю способу викладу. Маю на увазі надмір цитат і посилань на класиків марксизму-ленінізму. Свого часу коментатори "Інтернаціоналізму чи русифікації?" пояснювали це тим, що одним із адресатів праці було партійне керівництво, для якого арґументом могли бути тільки посилання на класиків марксизму-ленінізму. Це так, але це не все. Адже другим адресатом було все-таки тогочасне суспільство. А воно було — в основній своїй масі — в полоні нав’язаного йому догматичного мислення, і розкріпачення думки починалося з розхитування цих догм "ізсередини", з їх несподіваного, парадоксального розгортання, а то і з повернення їм значення, сфальшованого партією. До того ж, і розвиток світогляду автора йшов таким шляхом. У протистоянні життя і догм — житгя поступово брало гору. Але й сьогодні я вважаю, що без Маркса (особливо), Енгельса, Леніна та ряду інших видатних комуністичних мислителів і політиків неможливо зрозуміти рух історії в XIX і XX століттях.


У всякому разі, абсолютно неслушним було б припущення (яке іноді і робилося), що автор "маскувався" під марксистськи зорієнтованого або ж дбав про невразливість позиції, виявляв обачність і обережність. Про маскування не могло бути й мови, оскільки автор щиро вірив у гуманізм комуністичних ідеалів (і сьогодні не відкидає їх огулом — є серед них вічні загальнолюдські, хоч "Компартія України" тут ні при чім). А про обережність смішно й говорити при тій кількості нечувано різких як на ті часи публічних звинувачень на адресу режиму з вуст підрадянської людини. Автор тоді усвідомлював, що таке не прощається, і був готовий до всього.


Іван Дзюба

20 січня 1998 року







Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Іносе:   У літературних творах інколи можна натрапити на застарілий нині східноукраїнський прислівник іносе «хай так, гаразд, згоден, зрозуміло». Його вживали переважно з метою підкреслити простомовність персонажів . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.