Попередня     Головна     Наступна




II. ВАЖЛИВІСТЬ І MICЦE НАЦІОНАЛЬНОГО ПИТАННЯ



У дискусії на X з’їзді партії один з делегатів заявив: "Сейчас, товарищи, когда мысль направлена по другому пути, когда мы думаем больше о топливе, о продовольствии, о политике по отношению к крестьянству, сейчас как-то нет большой охоты выступать по такому вопросу, как вопрос национальный". 18



18 "X съезд РКП(б)...". с. 201.



Це була дуже характерна заява. Аналогічних немало робилося і на VIII, і на X з’їздах партії, причому не тільки з боку опозиціонерів типу Зінов’єва, П’ятакова, Каменєва, Бухаріна та ін., які до ленінської заяви з приводу "автономізації", що була своєрідним ультиматумом великодержавникам і шовіністам, стояли, по суті, на позиціях національного ліквідаторства. Тільки після цілого ряду вкрай гострих виступів Леніна, де він показав усю шкідливість "партійного" національного нігілізму для справи соціалістичного будівництва, показав його шовіністично-колонізаторське коріння, — тільки тоді націонал-ліквідатори й великодержавники — одні щиро, інші вдавано до слушного часу (і цей час потім настав-таки) — склали зброю. XII з’їзд партії у 1923 році пройшов уже під знаком величезної ленінської уваги до національно-державного й національно-культурного будівництва в республіках, під знаком активної ленінської боротьби проти шовіністично-колонізаторської інерції. Навіть ті, хто на VIII і X з’їздах посміювалися з самої постановки національного питання, тепер заговорили про розвиток соціалістичних націй, про небезпеку великодержавницької нівеляції.

Глибоке і різностороннє розуміння Леніним національних справ, його дивовижна "інтуїція" в національному моменті — це не останнє, Що суто по-людському зближувало його з Марксом та Енгельсом не лише в теорії, але й як тип політика, тип громадянина. Існує поширена думка, нібито національне питання посідає в автентичному марксизмі третьорядне місце. На це, власне, спиралися і спираються націоналліквідатори. Але насправді це зовсім не так. Маркс і Енгельс не раз висміювали тих, хто оголошував нації та національні проблеми "пережитком", "забобоном", чимось "реакційним". Звичайно, в "Капіталі", в теорії Маркса взагалі мало що знайдемо про національне питання. Але ж це була теорія класової боротьби пролетаріату, а не теорія націй. Коли ж ця теорія класової боротьби переростала в історичну практику, ставала стратегією і тактикою, тоді в усьому колосальному історичному обсязі, в напруженій динаміці політичної боротьби поставала нескінченна панорама національного життя народів. Тим-то в "конкретніших" політичних працях, а особливо в листуванні Маркса й Енгельса знайдемо буквально величезне багатство ідей про національні відносини і національні завдання пролетарських партій. "...Від ігнорування національних рухів його (Маркса. — І. Дз.) теорія далека, як небо від землі". 19

Тут доречно згадати, що і Маркс, і Енгельс не раз гостро застерігали від поверхового та однобічного засвоєння їхніх поглядів, від зведення їх до "фраз про історичний матеріалізм, про первинність економічних умов" тощо. У листі до К. Шмідта Ф. Енгельс писав: "Маркс говорив про французьких "марксистів" кінця сімдесятих років: "Я знаю тільки одно, що я не марксист".20 А в листі до Й. Блоха Енгельс визнавав:

"Маркс і я почасти самі винні в тому, що молодь іноді надає більшого значення економічній стороні, ніж це слід робити. Нам доводилося, заперечуючи нашим противникам, підкреслювати головний принцип, який вони відкидали, і не завжди знаходився час, місце І можливість віддавати належне іншим моментам, що беруть участь у взаємодії. Але як тільки доходило до якого-небудь історичного періоду, тобто до практичного застосування, справа мінялася, І тут уже не могло бути ніякої помилки. На жаль, частенько думають, що нову теорію цілком зрозуміли і можуть її застосувати зараз же, як тільки засвоєно основні положення, та й то не завжди правильно. І це я можу закинути багатьом з нових "марксистів": адже через це також виникала дивовижна плутанина... "21.



19 Ленін В. 1. Повн. зібр. тв., г. 25. с. 286.

20 Лист Ф. Енгельса до К. Шмідта від 5 серпня 1890 року. К. Маркс і Ф. Енгельс. Твори. К.. 1967. т. 37. с. 349.

21 Там само. с. 374.



В. І. Ленін узяв марксизм не тільки як ряд основних положень, а й як колосальне багатство людського духу й людського благородства, як за його словами, спадкоємство всього кращого, що виробило людство за всю свою історію. Звідси — його незрівнянна чутливість і вразливість у національних справах, звідси його рідкісне почуття національної справедливості, без якого не може бути справжнього політичного лідера і яке вражає кожного, хто прочитав замітки "До питання про національності...", вражає тим більше, що це почуття сьогодні великою мірою забуте і зневажене...

В. І. Ленін глибоко відчував свою величезну відповідальність у постановці національної справи в Союзі Соціалістичних Республік. Наполегливо і невтомно порушував він питання про Україну, викликаючи цим численні нарікання "централістів", які за "доброю старою традицією" вважали це питання австро-німецькою вигадкою. "Автора цих рядків, — свідчив В. І. Ленін, — деякі товариші на останніх нарадах в українському питанні обвинувачували в надмірному "вип’ячуванні" національного питання на Україні" 22, — і роз’яснював, що за такими закидами стоїть цілковите нерозуміння ваги і складності цього питання, нерозуміння інтересів комуністичного співжиття націй, стоїть "зубодробительный" комплекс шовініста-великодержавника.

"...Ігнорувати значення національного питання на Україні, — засвідчував він, — чим дуже часто грішать великороси (і, мабуть, не набагато менш часто, ніж великороси, грішать цим євреї), — значить, робити глибоку і небезпечну помилку". 23

Коли Сталін запропонував ідею "автономізації", тобто ліквідації державної суверенності самостійних соціалістичних республік і зведення її до автономії, В. І. Ленін гостро заперечив це антинаціональне централізаторське ліквідаторство, і самий факт появи, допущення такого ліквідаторства прийняв як свою особисту вину перед справою комунізму.

"Я, здається, дуже винен перед робітниками Росії за те, що не втрутився досить енергійно і досить різко в горезвісне питання про автономізацію, яке офіціально називають, здається, питанням про Союз Радянських Соціалістичних Республік" 24 .



22 Ленін В. І. Повн. зібр. тв., т. 40, с. 18.

23 Там само.

24 Там само. т. 45. с. 339.



Не раз і не два Ленін говорив про надзвичайну вагу національного питання і в плані внутрішньому ("корінний інтерес пролетарської солідарності"), і в плані зовнішньому:

"Було 6 непростимим опортунізмом, якби ми напередодні... виступу Сходу і на початку його пробудження підривали свій авторитет серед нього хоча б найменшою грубістю і несправедливістю щодо наших власних інородців " 25 .

Тодішні партійні діячі добре бачили, яких зусиль коштувала В. І. Леніну переорієнтація національної політики партії від формального інтернаціоналізму в напрямку практичного національного будівництва й захист його від великодержавницьких апетитів. Тому вони, поряд з глибокою вдячністю Леніну, висловлювали й тривогу за дальшу долю цієї політики: як вона буде провадитися без Леніна.

І невипадково на XII з’їзді РКП(б) видатний комуніст Яковлев (багаторічний діяч ЦКК) говорив:

"Здесь перечисляли, что национальный вопрос обсуждался на VIII съезде, на X съезде и теперь на XII съезде... Забыли, что национальный вопрос обсуждался на декабрьской конференции в 1919 г., где тов. Ленин выступал с речью по национальному вопросу. Эта речь не попала даже в полное собрание его сочинений. Это потерянная грамота, она тогда опубликована не была, боюсь, чтобы не было еще одной потерянной грамоты (Голоса: "Правильно"). Обсуждали бы вы здесь, на съезде, национальный вопрос так, как он сейчас обсуждается, если бы не было писем тов. Ленина? Нет, я думаю, что одной основной гарантией того, что здесь не будет новой потерянной грамоты, а будет ряд практических шагов, является самое широкое распространение в партии тех идей и мыслей, которые развиты в письмах Ленина. Потому что это такие документы, которые каждого члена партии заставят задуматься, как через его аппарат проникает подлый великодержавный русский шовинизм ". 26



25 Ленін В. І. Повне зібр. тв.. т. 45. с. 345.

26 "XII съезд РКП(б); стенографический отчет". Москва. 1923, с. 546 — 547.



Це саме підкреслював і делегат Махарадзе:

"Мы все хорошо знаем, какое и чье это мучение, что значит вся наша программа, кто вынес эту программу на своих плечах. Этовсе товарищи хорошо знают, все знают, кто первый сказал о великорусском шовинизме и кто первый поднял именно против этого знамя борьбы. Это был тов. Ильич. Вы все это хорошо знаете. Теперь я вас спрашиваю: похоже ли то, что здесь провозглашается, на то, что говорил Владимир Ильич?.. Я надеюсь, что настоящий съезд, среди которого сейчас здесь отсутствует Владимир Ильич, но который витает здесь среди нас, я думаю, что съезд этот вынесет такое постановление и

примет такие меры, которые действительно обеспечили бы проведение в жизнь именно той программы, отцом и творцом которой он был" 27.

І навіть тодішній голова Раднаркому УРСР Раковський, якого важко запідозрити в "самостійництві" або в особливих українських симпатіях (швидше навпаки, бо він довгий час був близький до тих опозиціонерів, що тягли лінію національного нігілізму), цього разу змушений був говорити так:

"Если по целому ряду причин нам приходится жалеть об отсутствии Владимира Ильича в нашей среде, то национальный вопрос является одной из этих причин. Нужны были его авторитет, его понимание не только внутренней, но и международной обстановки, нужно было, чтобы он своим авторитетным словом громко ударил по нашей партии и показал ей, что она в национальном вопросе совершает фатальные ошибки. Нужно откровенно сказать, что когда я смотрю на спокойствие, с которым в особенности русская часть нашей партии относится к спорам... я тревожусь за судьбу нашей партии". 28



27 "XII съезд РКБ(б); стенографический отчет". Москва, 1923,

с. 474 — 475.

28 Там само, с. 528 — 529.



Що перемогло пізніше в національній політиці: "мучение" В. І. Леніна, чи "спокойствие" обивательської частини, чи згодоване цим другим "ожесточение" сталінського гатунку? Це добре знає кожен, хто хоч трохи пам’ятає недавню історію. Але й після того, як з натруджених рук Сталіна випало його чудотворне "каленое железо", — і після цього ленінське "мучение" залишається забутим. Нам ще далеко до нього. Скрізь і всюди панує дух свідомого чи несвідомого зневаження національної справи й нерозуміння національного питання. Останні десятиліття йому не приділялося майже ніякої уваги ні в пресі, ні в літературі, ні в історії, ні в суспільній чи виховній роботі. Хіба що в галузі літературознавства й мистецтва ще дотлівали якісь жалюгідні схоластичні балачки про "національну форму"...

Але під цією зовнішньою корою байдужості й ігнорації тим потужніше розгорявся внутрішній процес русифікації й асиміляції.

1923 року XII з’їзд РКП(б) ухвалив, і це було підтверджено потім рядом інших з’їздів: партія не може бути нейтральною у справах національного розвитку. Її найперший обов’язок — підтримати цей національний розвиток кожного народу, в кожній національній республіці. Щодо України була спеціально засуджена політика "нейтралітету" партії в т. зв. "боротьбі двох культур" — російської та української. Навіть у "Програму Комінтерну" було внесено спеціальний пункт про "обеспечение и поддержку всеми силами и средствами советского государства национальных культур освободившихся от капитализма наций".29



29 "Коммунистический Интернационал...", с. 22.



А от 1963 року Хрущов заявляє: "Мы не будем консервировать национальных особенностей" (так ніби йдеться саме про це! Оригінальне розуміння "национальных особенностей"). Практично це означало: русифікаторська м’ясорубка може й далі крутитися "во всю", ми їй заважати не будемо!







Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.