Попередня     Головна     Наступна




VIII. РІВНІСТЬ ФАКТИЧНА І РІВНІСТЬ ФОРМАЛЬНА



"Статистика була в капіталістичному суспільстві предметом виключного відання "казенних людей" або вузьких спеціалістів ми повинні понести її в маси, популяризувати її щоб трудящі поступово вчилися самі розуміти і бачити..."

В. І. Ленін 125.



Перше ніж приступити до цієї розмови, уточнимо її предмет. Треба бачити принципову різницю між рівністю націй і рівністю представників націй, націоналів. Так, у Російській імперії російський кріпак чи селянин, російський крамар чи поміщик були у відповідно майже однаковому становищі з українським кріпаком, селянином, крамарем, поміщиком, тобто поодинці між собою кожен відповідно були рівні й рівноправні (чи безправні): кріпак — кріпак, поміщик — поміщик. Але їхні нації, російська й українська, були не в однаковому становищі, були нерівні й нерівноправні.

Тут мова про рівність націй, а не їхніх представників. Тому відводяться як беззмістовні й фальшиві питання на зразок: "А хто вам забороняє говорити по-українському?" Навіть розумніші з-поміж царських міністрів бачили справжню антиукраїнську політику не в тому, щоб забороняти говорити по-українському (бо це й неможливо), а в тому, щоб зробити так, щоб люди самі не хотіли... "А де ви бачите дискримінацію (чи ущемлення)? Дивіться, скільки українців (євреїв і т. д.) у керівництві, в науці, мистецтві" і т. д. Ніби їх мало було і до революції... Якщо так, no-обивательському розуміти справу, а не політично й соціяльно, тоді б довелося визнати несправедливою формулу про царську Росію як "тюрму народів": адже там не вішали нікого за його національну приналежність, кар’єри за це не збавляли — хто б не був, тільки б вірою і правдою служив царю і отечеству. Царські міністри залюбки підкреслювали "інтернаціоналізм" і "дружбу народів": "Под сенью двуглавого орла достаточно простора для спокойной жизни всех народностей, населяющих наше отечество" (Коковцов); особливо ж, як ми вже бачили, натискували на братерство ("Зачем разъединять родных братьев?")...

Так що подібний обивательський підхід годиться хіба що на комунальній кухні, а не в політиці. Облишмо його і будемо говорити про серйозний політичний підхід, найбільше послідовно і ясно сформульований і запропонований В. І. Леніним.

В. І. Ленін невипадково багато разів підкреслював необхідність реального забезпечення прав республік і необхідність реальних гарантій національної рівності. Річ у тім, що він принципово розрізняв формальну рівність націй і реальну, до якої повинен прагнути комуніст.

"В галузі внутрішньодержавних відносин національна політика Комінтерну не може обмежитись тим голим, формальним, чисто декларативним і практично ні до чого не зобов’язуючим визнанням рівноправності націй (чн не задовольняємося ми часто таким визнанням? — І. Дз.), яким обмежуються буржуазні демократи — все одно, чи визнають вони себе одверто такими, чи прикриваються назвою соціалістів, як соціалісти II Інтернаціоналу"126.

В конкретних умовах СРСР. коли внаслідок історичної спадщини позиції російської нації набагато сильніші, ніж інших націй, — скільки б не проголошували рівноправність, фактично, в житті все одно складається нерівноправність силою оцього фактичного переважання позицій російської нації. Єдиний вихід — компенсувати цю фактичну нерівноправність такими заходами, які формально, для поверхового мислення, могли б здатися "ущемленням" російської нації. Через надзвичайну важливість цього питання вдруге процитуємо ці слова Леніна, які ми вже наводили раніше з приводу ленінської характеристики російського великодержавницького шовінізму за радянських умов. (І хай ніхто не думає, що йдеться про дореволюційні часи, це сказано на 6 році радянської влади з приводу її національного будівництва).

"Тому інтернаціоналізм з боку гноблячої або так званої "великої" нації (хоч великої тільки своїми насильствами, великої тільки так, як великим є держиморда) повинен поляга ти не тільки в додержанні формальної рівності націй, але й в такій нерівності, яка компенсувала б з боку нації гноблячої, нації великої, ту нерівність, яка складається в житті фактично. Хто не зрозумів цього, той не зрозумів справді пролетарського ставлення до національного питання, той залишився, по суті, на точці зору дрібнобуржуазній і тому не може не скочуватися щохвилини до буржуазної точки зору"127 .



125 Ленін В. І. Повн. зібр. тв., т. 36, с. 180.

126 Ленін В. І. Повн. зібр. тв., т. 41, с. 156. 127 Там само, т. 45, с. 342.



Ця глибока ленінська вказівка залишилася, по суті, незасвоєною і неусвідомленою як слід. На це свого часу нарікав Скрипник, тим льше є зараз підстав говорити про це.

Скрізь і всюди робиться якраз навпаки. Наприклад, в українських вузах викладання провадиться російською мовою на тій підставі, що в них вчиться багато росіян (ніби не їхній елементарний громадянський обов’язок опанувати в такому разі українську мову). Російська культура і російська книжка й преса, по суті, панують в Україні З кожних 100 крб., які виручають книготорговельні організації в Україні, ледве чи 6 крб. припадає на українську книжку, а 95 — на російську та іноземну російською мовою, якщо не більше. Процент української книжки в бібліотеках УРСР — десь у межах 1 — 5. На XII з’їзді РКП(б) говорилося про важливість справедливого розподілу преси між націями СРСР.

"В России имеются, примерно, сейчас 2 миллиона 1800 тыс, с лишним экземпляров русской газеты. Вся остальная половина населения Советской России имеет, примерно, 70 тыс. газет. Это что? Это проявление фактического неравенства... И поэтому-то здесь необходимо наметить соответствующую практическую работу... а не только ставить вопрос правильно теоретически" 128.



128 "XII съезд РКП(б)...", с. 547.



Після цього багато що робилося, і тиражі національної преси незмірно зросли. Але чи досягли ми тут сьогодні фактичної рівності, чи усвідомлюється таке завдання? Подивімося. В Україну завозиться з РРФСР величезна кількість книжок, газет, журналів (ця кількість значно перевищує кількість видаваних в Україні книжок, газет, журналів), що вже саме собою створює нерівність, невигідне співвідношення для українського друкованого слова; уявлення про це співвідношення може дати перший ліпший книжково-газетний кіоск: кілька десятків чи сот російських книг, газет, журналів — і десь у куточку дві-три українських та одна єврейська. Але, крім того, ще в Україні видається паралельно до майже кожної української республіканської чи обласної газети відповідна російська газета, в кожному видавництві, республіканському чи обласному, видається значний процент російських книжок. У наукових та технічних видавництвах взагалі незрівнянно більше видається російською мовою, ніж українською. До того ж республіканське радіо значну частину свого часу віддає ретрансляції з Москви (а московське радіо, як відомо, національними мовами республік передач не веде), — крім цього, й саме республіканське радіо багато передач веде російською мовою. На виправдання такого становища інколи посилаються на те, що на території України живе 7 млн. росіян. Але справа не в тому. По-перше, скажімо, процент російського друку і т. д. в Україні у багато разів перевищує процент російської людності, по-друге, що мають стільки ж українців у РРФСР та Казахстані? Хоча б одну українську газету, українську школу? Навіть пресу з України їм доставляють украй незадовільно.

Отже, крім того, що на російську культуру, на російське друковане слово працює вся колосальна потуга центральних, всесоюзних продуентів,_ і з порівняно мізерних можливостей республіканських їй відводиться в одних випадках значна, в інших випадках левова частка.

Наведемо деякі дані про друк, виведені з підрахунків за офіційними публікаціями Книжкової палати та іншою офіційною статистикою.

У 1950 році в СРСР було видано 43 100 назв книжок тиражем 821 мільйон примірників, з них російською мовою 30 482 назви тиражем 640 391 000 примірників, тобто 71 % назв і 78 % тиражу. А мовами неросійських націй, що становлять трохи менше 50 % всього населення СРСР, було видано лише 29 % назв і 22 % тиражу виданих у СРСР книжок! Хіба не красномовні цифри? Але найнеподобніше те, що в наступні роки ця диспропорція зростала, і в 1963 році друк російською мовою становив уже 75 % назв (58 158 з 77 600) і 81,4 % тиражу (1 026 934 000 з 1 262 000 000), а мовами всіх неросійських народів — лише 25 % назв і 18,6 % тиражу! 129 Хіба це не страхітливе свідчення фактичної нерівності культур?

Ми вже говорили про те, що книжкова продукція України становить жалюгідну частку у всесоюзній (протягом 1959 — 1963 років близько 1/10 назв і тиражів, тоді як населення УРСР становить 20 % населення СРСР, отже, УРСР повинна дати хоча б 1/5 книжкової продукції, тобто вдвічі більше, як давала і дає насправді), причому ця продукція з 1958 року майже не збільшувалася, а в 1963 році зменшилася проти 1962 року і становила вже і по назвах, і по тиражах менше 1/10 від всесоюзної! (9,8 % назв та 9,2 % тиражу) 130.

Але і з цієї непропорційно малої продукції українських видавництв більше половини назв і майже половину тиражу становить російськомовна книжка; українська книжка дає протягом 1960 — 1962 років менше половини назв і трохи більше половини тиражу (та й то за рахунок художньої та масово-політичної літератури). В тиражах українських видавництв відсоток української книжки впав з 80 в 1950 році до 66 у 1963 році 131 і, як показує аналіз тематичних планів видавництв та публікацій Книжкової палати УРСР, після 1963 року падає далі.



129 "Народное хозяйство СССР в 1963 году; статистический ежегодник". Москва, 1965, с. 612 — 613.

130 Там само, с. 614 — 615.

131 Там само.



Отже, українськомовна книжкова продукція в СРСР становила в 1963 році 3321 назву, близько 4,3 % при 17 % українського населення, — тобто фактичне відставання в 4 рази.

Ще гірша картина з періодичними виданнями. У 1950 році з за гальної кількості їх 1508 річним тиражем 181 282 000 у республіках національними мовами виходило лише 274 (19 %) річним тиражем 18 277 000 (10,7%). У 1962 році — вже тільки 17,5 % назв (679 з 3912) хоч частка тиражу збільшилася до 13 % т.

Частка України по назвах у процентному відношенні до всесоюзної кількості знизилася з 11,4 % у 1950 році (160 з 1408) до 6,5 % (254 з 3912) у 1963 році. Але й серед цих видань, здійснених в Україні, лише близько половини (у 1963 році — 130) здійснюється українською мовою. Отже, українськомовні періодичні видання в СРСР становили в 1963 році лише 3,3 % назв (130 з 3912) та близько 4 % тиражу — це при більш як 17 % українського населення в СРСР, тобто фактичне відставання в чотири — п’ять разів. Відповідно частка україномовних газет становила в 1963 році по назвах 11 % (765 з 6 791), а по річному тиражу ледве 7 % (1243 млн прим, з 18 311 млн прим.). Причому характерно, що коли в 1950 році в Україні виходило всього 1192 газети, з них українською мовою 972, тобто більшість, то в 1963 році з загальної кількості газет в Україні 2366 українською мовою виходило тільки 765, тобто менше третини! 133



132 "Народное хозяйство СССР в 1963 году; статистический ежегодник", Москва, 1965, с. 616 — 617.

133 Там само, с. 618 — 619.



Якщо взяти за 100 всю кількість друкованих книжок, випущених в СРСР за 1956 — 1960 роки, то матимемо українською мовою: кількість одиниць — 3,9 % (російською 77,0 %), тиражу — 2,9 % (російською — 85,5 %).

Причому характерно, що ця диспропорція зростала саме в останні роки особливо бурхливо. Так, друк російською мовою, порівняно до друку 1956 року (беремо за 100), у 1960 році становив 173,1 %, а мовами неросійських народів СРСР — лише 117,4 %.

Академія наук УРСР 1956 року видавала 9 журналів українською мовою і 3 — російською, 1958 — 1959 років — 14 українською і З російською, 1962 — 1963 років — 13 українською і 4 російською, на 1966 рік планується 13 українською і 9 російською та один — українською і російською мовами. Видавництво АН УРСР 1962 року видало 188 назв українською мовою (60 %) і 122 назви російською мовою (40 %). 1963 року відповідно вже 166 (49 %) і 163 (51 %). А 1964 року російські книжки вже становлять 53,5 % (156 назв), а українські тільки 46 5 % (136 назв). Причому українськомовні видання — це переважно праці з літературознавства, мовознавства та політична література. З негуманітарної сфери українських книжок маємо вже незрівнянно менше, а з фізико-математичних та технічних наук їх майже зовсім немає, і то з року в рік.Так само в Техвидаві УРСР та в спеціальних видавництвах українські книжки становлять мізерний відсоток. 1963 року за даними Книжкової палати УРСР Техвидав випустив 121 назву книжок російською мовою і тільки 32 українською (в тому числі підручників для вузів російською мовою — 11, українською — 1, це при цілковитому бракові українських підручників для вузів); Державне видавництво літератури з будівництва і архітектури — відповідно 122 російською і 11 українською; Медвидав — 188 російською і 54 українською, причому українською мовою видаються переважно популярні брошури.

На 1966 рік по чотирьох науково-технічних видавництвах України ("Техніка", "Здоров’я", Сільгоспвидав та Видавництво літератури з будівництва і архітектури) заплановано: українською мовою 657 видань, російською — 709. Обсяг українських книжок — 5334 друк, арк., російських — 9314 друк, арк., тираж відповідно — 7 652 000 і 7 557 100. Причому знову таки українська література — це переважно популярна, а майже вся серйозна науково-технічна — російською. Наприклад, видавництво "Техніка" по розділу фізико-математичних наук планує 28 видань російською мовою і лише одне — українською! Із 102 республіканських міжвідомчих наукових збірників 86 російською мовою і тільки 16 — українською. Характерно, що навіть видавництво сільськогосподарської літератури майже всі міжвідомчі наукові збірники видає російською мовою.

Дуже промовистий матеріал дають "Замовлення на літературу по зведеному тематичному плану видавництв України на 1965 рік" по розділах: техніка, хімія, будівництво, архітектура, комунальне господарство.

Всього тут 517 назв, з них лише 82 українською мовою, тобто 16 % від загального числа, або в 5,6 разів менше, ніж російською. У тому числі технічна література: із 303 назв 259 — російською мовою, 44 — українською; література з хімії: із 40 назв 35 — російською і 5 — українською мовою; література з будівництва і архітектури: із 174 назв 140 — російською і 34 — українською мовою.

У цьому плані не вказано обсяг і тираж книжок, що ще точніше змалювало б становище, бо українські видання — це переважно другорядні речі і популярні брошури. Але вказано ціни, і це дає змогу посередньо судити про обсяг і — а це не менш важливо — про витрати на українську книжку. Загальна вартість усіх назв — 259,10 крб., із них на російські припадає 227,96 крб., на українські — 30,14 крб., тобто всього лише 11,7 % загальної вартості, або в 7 разів менше, ніж вартість (отже, і обсяг) російських видань.

Становище в обласних видавництвах ще сумніше. Видавництво "Донбас", наприклад, планує на 1966 рік назв: російською мовою — 58, українською — 41, обсягом: російською — 366 друк, арк., українською — 125 друк, арк., тиражем: російською — 1 410 000, українською — 271 000.

З багатьох поглядів Україна перебуває в значно гіршому становищі, ніж навіть інші неросійські республіки.



Питома вага техніко-інформаційних матеріалів, що видаються мовою республік 134


Республіки

План на 1960 р. в друк. арк.

У тому числі мовою республік

%

Литовська

1 174

1 057

90

Естонська

300

228

76

Таджицька

126

88

70

Латвійська

600

300

50

Туркменська

64

32

50

Азербайджанська

386

124

32

Вірменська

186

55

30

Киргизька

333

67

20

Українська

510

102

20


134 "Вопросы организации и методики научно-технической информации и пропаганды" по материалам Семинара работников научно-технической информации и пропаганды; Москва, 16 мая — 11 июня 1960 г.", Москва. 1960. с. 7.



Як бачимо, Україна за виданням техніко-інформаційних матеріалів рідною мовою стоїть на останньому місці. В перерахунку на душу населення відставання її ще більш разюче. У Литовській РСР, населення якої менше в десять з чимось разів, цих матеріалів видається в десять з чимось разів більше, тобто на душу населення в сто з чимось разів більше!

А ось дані про підручники. Для початкових та середніх шкіл 1960 року було видано 229,9 млн. примірників, з них мовами неросійських народів — 65,9 млн. прим., або 28,7 %, в той час як питома вага неросійських народів у всьому населенні СРСР тепер — 45,4 %. Для вищих шкіл було видано 1960 року 27,9 млн прим., з них мовами неросійських народів тільки 2,1 млн прим., або 7,5 %. Як бачимо, диспропорція колосальна.

Дають привід до роздумів і дані про співвідношення спеціалістів народного господарства та студентів за національностями у вузах СРСР та УРСР 135.

На 1 грудня 1960 року по всьому Союзу налічувалося 3 545 234 спеціалісти з вищою освітою, що працювали в народному господарстві 3 них українців 517 729, або 16,6 %, що майже на 18 % нижче за питому вагу української людності в СРСР. Росіян — 2 070 333, або 58 4 %, що на 7 % вище за питому вагу росіян в СРСР. В обрахунку на 10 000 населення кожної національності: українці дають 139 спеціалістів з вищою освітою, росіяни — 182.

Як бачимо, невідповідність велика, і, як бачимо, не випадкова. Ця невідповідність створилася не лише внаслідок спадщини фактичної нерівності, але і в наш час збільшується внаслідок того, що підготовка кадрів української національності зростає повільніше (порівняно до 1941 року — в 4 рази, росіян — в 4,2 рази) 136. В 1939 році число осіб, що мали вищу освіту, було в Україні в обрахунку на 1 000 населення вище (7) за середній всесоюзний рівень (6), а в 1959 році воно вже нижче (17) за всесоюзний рівень (18) і за РРФСР (19) 137.

У вузах УРСР на початок 1960 — 1961 навчального року було 417 748 студентів. З них українців — 260 945, або 62,5 %, що набагато нижче за відсоток українського населення в УРСР (76,8 %). Росіян в українських вузах — 125 464, або 30 %, що набагато вище питомої ваги російського населення в УРСР (16,9 %). Українців у вузах РРФСР — 67 793 із загальної кількості 1 496 097, або 4,5 %, що майже дорівнює відсоткові українського населення на території РРФСР (3 — 4 %) 138. Отже, як бачимо, гарна, необхідна, потрібна річ — обмін кадрами і студентами — в даному разі поставлена неправильно і не на користь українському населенню, яке опиняється в значному програші. По УРСР в обрахунку на 1 000 українського населення припадає 8 студентів, на 1 000 російського населення — 18, тобто удвічі більше.



135 Див. статистичні збірники: "Высшее образование в СССР; статистический сборник", М., 1961, 255 с.; "Народное хозяйство СССР в 1962 году; статистический ежегодник"; Москва, 1963, 736 с.

136 "Высшее образование в СССР...", табл. 23, с. 69.

137 Там само, с. 30 — 31.

138 Там само, с. 28 — 31.



До певної міри це можна пояснити тим, що у вузах України вчиться і багато росіян з РРФСР, — але тільки до певної міри. Бо і по всьому СРСР співвідношення не на користь українців, а саме: на 100 000 українського населення — 481, на 100 000 російського населення _ 732 студенти. За офіційними даними в 1927 — 1928 році питома вага росіян-студентів у СРСР дорівнювала 56,1 % і була вища за питому вагу росіян у Союзі на 3,2 %. У 1957 — 1958 році відповідно 62,3 % j 7,4%. Студентів-українців 1927 — 1928 року було 14,6%, 1957 — 1958 року, незважаючи на приєднання західних областей України — 13,8 %; в 1960 — 1961 році — 13,4 % (при питомій вазі українського населення 17,8 %) 139. Статистичний збірник "Народное хозяйство СССР" в 1963 г. "дає на 1962 — 1963 рік процент cry дентів-росіян 61 (1 803 800 з 2 943 700), а студентів-українців — 14,5 % (426 900 з 2 943 700) 140.

На 1960 рік "Высшее образование в СССР" дає по Україні 46 754 наукових працівників, з них українців менше половини — 22 523. Кількість аспірантів по Союзу становила 36 754, з них українців — 4081, або 11 % 141. Це набагато нижче за питому вагу українців у Союзі (17,8 %), а аспіранти — це джерело майбутніх наукових кадрів.

За даними, опублікованими в журналі "Вопросы философии" 1957 року 142, в СРСР на той час було 222 893 наукових працівників, з них українців — 21 762. В перерахунку на 10000 населення це один з найнижчих коефіцієнтів по Союзу: близько 6 (росіян — 144 285, тобто — 12 — 13 на 10 000 населення).



139 "Высшее образование в СССР...", с. 84.

140 "Народное хозяйство СССР в 1963 году...", с. 579.

141 "Высшее образование в СССР...", с. 215.

142 Цамерян И. П. Великая Октябрьская социалистическая революция и коренное изменение национальных отношений в СССР, "Вопросы философии". 1957, ч. 5, с. 57.



Звичайно, справа не в тому, що українців свідомо не пускають у науку — в нашій країні це неможливе. І завдання не в тому, щоб наказати терміново підвищити процент учених-українців, — це теж неможливе. Але ж треба обдумати, проаналізувати це серйозне становище, це драматичне відставання української нації у вирішальній "мозковій" сфері. У чому тут "секрет"?

Очевидно, що все це не випадкове і має під собою якісь серйозні соціальні і політичні причини. Розкрити їх і усунути — завдання соціологів і тих, хто виробляє і спрямовує національну політику. На жаль, вони поки що мовчать, і ніяких соціальних досліджень у цій сфері не робиться, принаймні публічно. Є тільки окремі кустарні, самодіяльні спроби.

Так, житель м. Одеси С. Караванський за аутентичними документами встановив, що до Одеського політехнічного інституту в 1964 — 1965 році вступило тільки 43 % українців, що зовсім не відповідає відсоткові українців в УРСР і навіть у тій самій Одесі. Проаналізувавши відповідний документальний матеріал, С. Караванський встановив, що внаслідок дискримінаційного порядку прийому, що утруднює вступ до вузів випускникам українських шкіл (на конкурсний іспит у вузах України виноситься російська мова та література, а українська тільки в гуманітарних, що створює переваги для росіян та випускників російських шкіл; вступні іспити із спеціальних дисциплін ведуться у переважній більшості випадків російською мовою), процент прийому відносно поданих заяв вищий для росіян і нижчий для українців; з 1126 українців, що подали заяви до вступу в Одеський політехнічний інститут в 1964 році, прийнято 453, тобто 40 %, а з 1002 росіян прийнято 477, тобто 46 %.

На підставі цих та подібних даних С. Караванський подав клопотання прокуророві УРСР з проханням притягнути до кримінальної відповідальності міністра вищої та середньої спеціальної освіти УРСР Даденкова Ю. М. за ст. 66 КК УРСР, що передбачає покарання за порушення національної та расової рівноправності. Результат "не замедлил сказаться". С. Караванського заарештували.

Фактична нерівність спостерігається в багатьох сферах культури.

Театрів в Україні, мабуть, більше російських, як українських. Кіно — це "найпопулярніше з мистецтв" — майже цілком російське, навіть фільми українських студій дають у російському дубляжі, а не навпаки. І так, по якій би лінії суспільного й культурного життя ми не зробили "розтин", всюди за формальною рівністю вимальовується фактична нерівність, другорядне й "програшне" становище української культури і мови (про яку рівність, наприклад, можна говорити, коли українська мова, по суті, вигнана з внутрішніх сфер життя, а ті одиниці, які нею користуються в містах, тільки наражаються на глум).

В наступних розділах ми будемо говорити про це докладніше. Тут тільки додамо, що інколи справа доходить і до порушення певної формальної рівності. Конституцією СРСР заборонено проповідь національної винятковості. А тим часом ця проповідь провадиться у формі пропаганди (про яку ми говорили вище) особливої, виняткової ролі великого російського народу в історичній і теперішній долі всіх інших народів СРСР і колишньої Російської імперії (до речі, справжній автор цієї "теорії" — не хто інший, як імператор-"освободитель" Олександр II, який любив говорити про свою імперію як про сім’ю народів і особливо про "особую роль русского народа в этой семье"). Так само відкрито й посилено "теоретизується" особливе місце російської мови як "мови міжнаціонального спілкування" і "дру. гої рідної мови" для всіх народів СРСР. Хіба це не є наруга над ленінським принципом: "не допустити... майоризування ні єдиної національності іншою ні в одній області, ні в одній галузі громадських справ" 143.

Можуть сказати, але ж ці формули, якими ви невдоволені, відбивають реальне становище. В тім-то й річ! Були б вони просто теоретизуванням — на них ніхто не звертав би уваги. Але, на жаль, вони відбивають (ще й мало, послаблено відбивають) реальне становище, j трагізм у тому, що це реальне становище далеке від справедливості в розв’язуванні національної справи, від того, що мислив і накреслював Ленін. І обов’язок комуніста, а тим більше керівного комуніста, — задуматися над тим, як це реальне становище змінити в бік комунізму, а не великодержавництва і "майоризування".

В. І. Ленін також свого часу зіткнувся з "реальним становищем". По тривалій неучасті в практичному керівництві через хворобу він у грудні 1922 року зіткнувся з "реальним становищем" у національній справі і відчув глибоке потрясіння. Під цим збуренням, тяжко хворий, він диктує секретареві замітки "До питання про національності...", де дає свою оцінку "реального становища" і пропонує круто змінити його.

"За таких умов дуже природно, що "свобода виходу з союзу", якою ми виправдовуємо себе (і, додам від себе, говорити про яку тепер прирівнюється до політичного злочину. — І.Дз.), виявиться пустим папірцем, нездатним захистити російських інородців від навали тієї істинно руської людини, великороса-шовініста, по суті, негідника і насильника, яким є типовий російський бюрократ. Немає сумніву, що мізерний процент радянських і радянізованих робітників потоне в цьому морі шовіністичної великоруської шушвалі, як муха в молоці.

Кажуть в оборону цього захисту (підпорядкування республіканських наркоматів центрові. — І.Дз.}, що виділили наркомати, які мають відношення безпосередньо до національної психології, національної освіти. Але тут постає питання, чи можна виділити ці наркомати повністю, і друге питання, чи вжили ми з достатньою дбайливістю заходів, щоб дійсно захистити інородців від істинно руського держиморди? Я думаю, що ми цих заходів не вжили, хоч могли і повинні були вжити" 144.



143 Ленін В. І. Повн. зібр. тв.. т. 25. с. 69.

144 Там само, т. 45, с. 340.



В. І. Ленін пропонує міняти "реальне становище", оскільки комуністам потрібна реальність справедливості, а не реальність хамства.







Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.