Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


Попередня     Головна     Наступна




XIII. НАЦІОНАЛЬНЕ ПИТАННЯ Є ВОДНОЧАС І ПИТАННЯМ СОЦІАЛЬНИМ, ПИТАННЯМ ВСЕСВІТНЬО-ІСТОРИЧНИМ



Неправомірним є протиставлення національним проблемам соціальних як, мовляв, важливіших і пекучіших. Національні проблеми завжди є заразом і проблемами соціальними, проблемами класово-політичної стратегії. Це стосувалося і стосується й українського питання. Не кажу вже про зовнішньополітичний план, щодо якого і V конгрес Комінтерну заявив: "Українське питання є одним з найважливіших національних питань Середньої Європи, вирішення якого диктується інтересами пролетарської революції яку Польщі, Румунії і Чехословаччині, так і в усіх сусідніх країнах" 210. Звичайно, це міжнародне значення українського питання ще більше зросло як у зв’язку з соціалістичним будівництвом у сусідніх країнах Європи, так і в зв’язку з революційним рухом та національним будівництвом в Азії і Латинській Америці.

Але в даному разі слід задумуватися і над внутрішньосоціальним аспектом українського національного питання.



210 Гирчак Ф. На два фронта в борьбе с национализмом. М. — Л., 1930, с. 213 — 214.



Ленін і партія завжди наголошували, як важливо для пролетаріату, для соціалістичного будівництва усунути ту суперечність, що існує в Україні між українськомовним селянством і переважно російськомовним пролетаріатом, між українським селом і русифікованим містом. В цьому, зокрема, і полягав зміст політики українізації. Пролетаріат, промислове місто повинні були стати суб’єктом української культури і на цьому ґрунті зміцнити союз із селом і свій провід селом. Таким чином, українська нація повинна була стати повноправною і повноцінною сучасною соціалістичною нацією, а не якимсь недорозвиненим ембріоном, етнографічною сировиною, що несе непередбачувані ускладнення для майбутнього. Українська нація повинна була виявити свої сили в величній соціалістичній державотворчості...

На жаль, сьогодні ми можемо констатувати хіба що зростання дистанції між українськомовним селом і російськомовним містом. Тільки при цілковитій відсутності будь-якої політичної відповідальності можна дивитися на це спокійно і не помічати тих складних і сумних для соціалізму колізій, соціальних колізій, які породжує оця мовнонаціональна суперечність між селом і містом в Україні. Не кажучи вже про суто побутовий, культурно-побутовий — теж важливий — бік справи: хто не знає, скільки принижень і знущань з боку місцевої публіки зазнає, скажімо, сільська жінка, приїхавши в справах до міста. Взагалі сільська людина, українець з села, та, зрештою, і взагалі українець (який усвідомлює себе українцем) почуває себе в місті в Україні як на чужині, "на нашій, не своїй землі" (слова Шевченка).

Я певен, що в недалекому майбутті марксистський економіст і соціолог, аналізуючи причини сьогоднішніх труднощів у нашому сільському господарстві, неодмінно знайде в числі їх і хворобливі ненормальності в стосунках між селом і містом, комплекс соціально-культурної нижчості села, багатоманітну зневагу до села й сільської людини (не формальну, в офіціозі, а фактичну, в житті), а в Україні це ускладнюється і поглиблюється національним моментом, болісною національною різницею між українським селом і зросійщеним містом. Вдумливий і тонкий аналіз, мабуть, встановив би, що флюїди національної приреченості, відсутність національної перспективи, національного розросту за межі села, денаціоналізуючий тиск "згори", з міста, — не останній чинник у тому занепаді життєактивності і в тій деморалізації, збайдужінні й пияцтві, які нерідко можна спостерігати серед сільського населення і які й самі по собі є серйозною соціальною проблемою.

Так само майбутній соціолог відзначить і деморалізуючий вплив мовно-національної суперечності між містом і селом і на саме місто, де внаслідок цього розвиваються, помітно чи непомітно, явища і настрої, пов’язані з об’єктивно колонізуючим, асимілюючим і "споживацьким" становищем міста серед туземної етнографічної "сировини". Втрачається відчуття кровного синівського зв’язку зі своєю землею, з навколишнім народом. Згасає свідомість своєї відповідальності і обов’язків перед ними, а натомість розвивається почуття "свободи" від Цих обов’язків, "звільненості" від слідів походження, національної "голизни". Звідси та готовність нахапатися першого-ліпшого "шикарного" вбрання, криклива напівкультура з претензіями на породистість, "мерзость запустения"... Тому й виробляються рефлекси безвідповідальності, наплювізму й непомітного або демонстративного хамства (аж до знаменитого: "Эй, ты, колхозник!", "Ты что — колхозник?",

"Извините его, он из села", "Ты сначала научись говорить по-человечески", "кугуты" і т. д. і т. п. — це все загальновідоме).

Де вже тут говорити про вироблення почуттів колективізму, братерства, про усвідомлення себе і кожного людиною серед людства Хай же нарешті задумаються над цим, зокрема, шановні гуманісти — "общечеловеки" з "общерусской интеллигенции" в Україні, які люблять поговорити про загальнолюдське начало, але, по суті, самі сприяють створенню атмосфери, в якій можливе таке топтання людської гідності й цілої людської істоти з усією безліччю людських драм, що звідси випливає... "Аще кто речет, яко люблю Бога, а брата своего ненавидит, ложь есть..."

Коли якась нація мовно розпадається на дві частини, з яких "нижчий" шар говорить питомою своєю мовою, а "вищий" — іншою, засвоєною, — в цьому завжди прихована велика соціальна проблема і небезпека. Свого часу, бувши в Брюсселі, Герцен звернув увагу на те, що "культурна" частина бельгійців говорить по-французькому, в той час як зневажене нею простолюддя — no-фламандському. У цьому Герцен бачив величезну несправедливість і загрозу для демократії.

"На этом-то раздвоении народа на два слоя, одного облитого светом и плавающего, как масло, над глубью, другого глубокого и темного, окруженного мглой, срезались все революции".

І з величезною проникливістю Герцен переходить звідси до українського питання, застерігаючи від нібито успішної лінгвістичної експансії-русифікації.

"Начнем же, господа, прежде лингвистического завоевания народа южнорусского (тобто українського. — I. Дз.), с того, что отдадим ему его землю, а потом и посмотрим, как он захочет говорить и учиться" 211.



211 Герцен А. По поводу письма из Волыни. "Колокол". Лондон, 1861, ч. 116, с. 966.



Придивіться, хто сьогодні в Україні говорить по-українському і хто по-російському. Якщо ви чесна людина, якщо ви вмієте бачити й осмислювати побачене, якщо істина дорожча для вас за вашу засліпленість і передсуди, за "панство велике і лакомство нещасне", ви не можете не визнати, що мовний вододіл є в Україні разом і соціальним, і соціально-культурним вододілом. І хіба серце ваше не заболить і душа ваша не здригнеться за "униженных и оскорбленных"?

А хіба оці цифри, які наводилися вище, — про фактичне відставання і невигідне становище української нації в ряді вирішальних сфер суспільної діяльності, — хіба вони не є серйозними соціальними проблемами, які потребують спеціального дослідження?

Нарешті, національні проблеми вписуються також у проблеми соціалістичної демократії і з ними взаємодіють. Свобода і права людської особистості зв’язані щільно із свободою і правами національними, так само як гідність і самосвідомість людини зв’язана з гідністю і самосвідомістю національною, оскільки свобода, права, гідність, самосвідомість — поняття неподільні. Національні проблеми прямо впираються в проблеми самоврядування й народоправства. Національний розвиток і національна багатоманітність — це самодіяльність і багатоманітність життя, це його вічне розгортання і збагачення, а цілеспрямоване державне нівелювання, зливання, поглинання націй, тим більше за деспотичним "предначертанием" — це торжество тупої бюрократичної одноманітності, казарменості, мертвотності. Уже тому цей процес денаціоналізації й русифікації є колосальним мінусом для справи соціалістичного демократизму і має об’єктивно реакційне значення.

Крім того, він страшенно збіднює комуністичне суспільство і несе для нього непоправні втрати. Ми говоримо, що національне питання підпорядковане класовій боротьбі, що воно частина загального питання боротьби за комунізм. Комунізм веде до найбільшого матеріального і духовного багатства людства, до збереження і намноження всіх його здобутків. Отже, треба дорожити тим предивним багатством, яке являє собою національна багатоликість людства, різноманітність його національної діяльності, що з неї і складається велике диво вселюдськості. Треба ним дорожити і розвивати його. А протилежна політика — політика розбазарювання, розхалтурювання, "списування" цих багатств на утиль, політика бюрократичного уодноманітнювання, "приведения к одному знаменателю" — це злочин перед комунізмом, і майбутні покоління не простять нам такого банкрутського спадку.







Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.