Попередня     Головна     Наступна

З ВІДСТАНІ ЧВЕРТЬСТОЛІТТЯ

Післяслово (до журнальної публікації 1990 р.)

Останніми роками — з початком перебудови — мене не раз питали: коли ж буде надруковано "Інтернаціоналізм чи русифікацію?" Сам я до цієї справи ставився не лише скептично, а й байдужкувато. Коли й хотілося бачити ту давню працю надрукованою, то насамперед задля того, щоб бодай таким чином реабілітували людей які свого часу мали "неприємності" за її читання або розповсюдження, а то й зазнали кримінального переслідування.

І ось її надруковано. Не знаю, як сприйняли її ті, хто вперше прочитав. Для автора ж вона могла б бути давно перейденим етапом, якби... якби не те, що, на жаль, більшість окреслених у ній проблем постають сьогодні ще гостріше.

У передмові до публікації (див. "Вітчизна" № 5, 1990 р.) я коротко нагадав про обставини появи цієї праці та виклав мотиви, якими керувався, пишучи її. Тепер час розповісти про її подальшу долю та бодай у загальному дати свою нинішню оцінку.

Насамперед мушу ще раз підкреслити те, що вже сказав у передмові: пишучи свою працю, не вважав її антирадянською, а тому конспірації не дотримувався. Чорновий варіант обговорював з друзями і враховував деякі з їхніх зауважень. Більше того, коли десь восени 1965 року мене познайомили з українським літературознавцем із Чехословаччини Миколою Мушинкою і він, прочитавши перший варіант праці, гаряче просив дати йому примірник для тодішнього голови Культурної спілки українських трудящих, члена ЦК КПЧ товариша Василя Капішовського, я погодився. Тут треба пояснити молодшим читачам, що тоді КСУТ проводила певну національно-виховну роботу серед українців Чехословаччини, яка контрастувала з підходом до національного питання керівництва КПРС і КПУ. Тому ми з деякою надією поглядали на комуністів-українців і взагалі комуністів Чехословаччини, яка наближалася до "празької весни".

Але ця невинна, здавалося б, справа обернулася великими неприємностями і для мене, і особливо для самого Мушинки. За ним, виявляється, стежили, і машинопис вилучили на кордоні. Довго допитували й шантажували, намагаючись схилити до "визнання", начебто праця призначалася для передачі на Захід, — але кримінальної справи так і не вийшло.

Через деякий час (на жаль, я не вів щоденника і не пам’ятаю дат, але було це вже наступного, 1966 року) мене ввічливо запросили на бесіду з тодішнім головою республіканського КДБ генералом Нікітченком. Він виявився досить розважливою і поміркованою людиною. Не так погрожував, як "по-батьківському" застерігав. Ознайомив мене з новим Указом Президії Верховної Ради СРСР про кримінальну відповідальність (здається, позбавлення волі строком до трьох років) за поширення наклепницьких вигадок про радянський суспільний лад. Я відповів, що це Указ антиконституційний, оскільки наклепом можна оголосити будь-яку критику, на що Нікітченко саркастично посміхнувся, але нічого не сказав. Агресивніше був настроєний присутній на розмові Л. Каллаш, тоді начальник відділу КДБ по боротьбі з ворожою пропагандою (здається, так цей відділ звався). Він звинуватив мене в тому, що, мовляв, працю свою я насправді адресував не радянському керівництву, а писав її для закордону, про що свідчить, мовляв, вилучення її в М. Мушинки. Мені нелегко було спростовувати цю версію перед людьми, які вважали своєю професійною проникливістю те, що могло бути просто професійним стереотипом.

Але, зрештою, Нікітченко не став наполягати на відомчій "заготовці", а заходився переконувати мене в тому, що мені треба займатися літературою, а не політикою (в цьому я був з ним внутрішньо згоден, бо політичних амбіцій ніколи не мав, — але ж саме життя невблаганно штовхало до політики). Мабуть, виходячи з уявлення (хибного!) про мене як людину честолюбну, казав приблизно таке: от ви написали "Інтернаціоналізм чи русифікацію?"; сьогодні навколо цієї речі зчинився ажіотаж, але скільки він триватиме — ну, п’ять років, ну, десять, ну, хай, п’ятдесят; а вам треба написати щось таке, що довгодовго житиме... Натякав на те, що за моєю спиною хтось стоїть, що моїми руками, мовляв, хочуть загрібати жар якісь літературні тузи (неважко було здогадатися, кого він мав на увазі): хай Дзюба і Світличний каламутять воду, а ми будемо рибку ловити... Мені було сумно від того, що навіть цей, без сумніву, розумний і досвідчений чоловік так примітивно уявляв справу і так незграбно намагався грати на не кращих струнах людської душі.

Менш дипломатичний характер мали зустрічі з деякими ми керівниками. "Виховувати", "перевиховувати" — на те є спецслужби, а "директивні органи" тим не бавляться. І слушно роблять (робили). Завідуючі відділами пропаганди й агітації та науки і культури ЦК КПУ Г. Шевель і Ю. Кондуфор викликали мене (хоч я і не член партії) не задля якогось химерного "діалогу", а на простий і зрозумілий "килим" і вели розмову в доброму прокурорському тоні. І дуже були обурені й навіть щиро ображені тим, що я не погодився з ними і не виявив бажання засудити свій "злочин". Розмова з ними була дуже гострою.

Трохи інакшими були дві розмови з І. Д. Назаренком, колишнім секретарем ЦК КПУ, а на той час директором Інституту історії партії при ЦК КПУ. Він підкреслював, що говорить зі мною за дорученням першого секретаря ЦК КПУ Петра Юхимовича Шелеста. Конкретні питання національного становища України, порушені в "Інтернаціоналізмі чи русифікації"?", він не хотів обговорювати, кажучи: партія сама все бачить, усе знає і вживає всіх необхідних заходів для усунення хиб. Натомість, вважаючи себе неабияким теоретиком і знавцем марксизму-ленінізму, він терпляче втовкмачував мені догми, які вважав за істини марксизму-ленінізму, та намагався "зловити" мене на "перекрученнях" і неточному, мовляв, цитуванні Леніна. Але головний його козир був досить несподіваний і, сказати б, пікантний. Я у своїй праці цитував схвальні висловлювання Леніна про боротьбистів, заклики до союзу з ними. Іван Дмитрович роз’яснив: це були публічні заяви, необхідні з міркувань політичної тактики. З таємничозначущим виглядом він висунув свою шухляду і почав зачитувати мені неопубліковані ленінські тексти протилежного характеру, в тому числі шифровані телеграми про підготовку ліквідації боротьбистів. Він мене спростував, але й гадки не мав: якою ціною!

Іван Дмитрович також попереджав, що я не обберуся клопотів, якщо "Інтернаціоналізм чи русифікація?" набуде поширення. Але цього можна уникнути, підказував він, якщо автор напише статтю, в якій покаже розквіт Радянської України. Я знову й знову намагався звернути розмову на ті проблеми, про які йшлося у праці, а Іван Дмитрович знову і знову повторював: партія все бачить, усе знає і все, що треба, робить.

Тут я мушу зупинитися на версії про те, що свою працю я писав буцімто чи то на замовлення, чи то з відома ЦК КПУ. Ця версія так чи інакше присутня майже в усіх видавничих анотаціях та передмовах до зарубіжних видань "Інтернаціоналізму чи русифікації?" і в багатьох статтях та відгуках. В одних випадках говориться, що я написав працю на пропозицію А. Скаби, тодішнього секретаря ЦК КПУ з ідеології, в інших — самого П. Шелеста. Нічого подібного, звісно, не було і не могло бути. Звідки ж узялася ця досить стійка версія? Можливо, зарубіжні видавці і коментатори, розуміючи, що мені доведеться відповідати за їхні публікації, хотіли в такий спосіб полегшити моє становище: мовляв, йому ж сама влада запропонувала написати! А коли вже мене заарештували, ця версія також "грала": от яка підступність — самі ж запропонували людині висловитися, а тепер карають! Можливо, так відгукнулися чутки про певний інтерес П. Шелеста до цієї теми: здається, партійний апарат знайомили із скороченою версією "Інтернаціоналізму чи русифікації?", розсилали її в обкоми. Втім, це лише мої припущення. Все могло бути й простіше: колись в одному публічному виступі А. Скаба справді кинув такий закид молодим "баламутникам" — мовляв, бунтують, чимось невдоволені, а хай пояснять, чим саме. І я справді десь сказав, що треба таки пояснити. Невже ці випадкові слова були почуті і так трансформувалися? А тепер кілька слів про самі зарубіжні публікації та моє ставлення до них.

Питання це виникло ще в розмові з І. Назаренком. Застерігаючи мене від "розповсюдження" праці (а я не приховував, що даю її читати всім, хто хоче), він попереджав, що вона може таким чином потрапити зрештою за кордон, а там її надрукують, і, мовляв, "здійметься такий галас, що..." (аж дивно, як у недавні ще часи фантастично перебільшували "небезпеку" закордонних публікацій, як їх боялися, — водночас цілковито зневажаючи світову громадську думку, уповаючи на силу броньованого кулака, — і яким страшним гріхом для радянської людини їх вважали!). Я не повірив Назаренку: по-перше, не вважав свою працю такою вагомою, щоб їй надавали значення аж за кордоном; по-друге, був певен, що за кордоном вона б не припала до смаку, оскільки моя арґументація побудована переважно на працях Леніна та партійних документах 20-х років, а головний її пафос — відновлення ленінської національної політики та "істинного" соціалізму: нащо Це "буржуазній пропаганді"?! Буквально так я і сказав Назаренку. І був абсолютно щирий.

Згодом я зрозумів, що моє уявлення про "буржуазну пропаганду" (навіяне пропагандою нашою!) дуже наївне, примітивне. І поява зарубіжних публікацій не була вже для мене такою несподіваною (хоч і здійснювано їх поза моєю волею). Як я до них поставився? Переживав суперечливі почуття. З одного боку, думалося, що якоюсь мірою буде привернена увага світової громадськості до проблем і становища України (певні надії я покладав на реакцію комуністичних партій та лівої інтелігенції — і не зовсім помилився: скажімо, італійський переклад вийшов у видавництві Італійської компартії, французький — також під егідою лівих сил, китайський — у країні, яку при всьому бажанні не назвеш антикомуністичною), — отже, це піде, уявлялося, на користь Україні. Та й авторське самолюбство, признатися, було трохи потішене. З другого ж боку, я відчував деяку тривогу і, головне, вину, провину. Не тільки перед суспільством, державою (радянська людина завжди потенційно провинна перед державою!) і не тільки через постійний морально-психологічний терор, а й вину перед самим собою, перед своїм світоглядом, у якому не було передбачено солідаризування чи спілкування з "антикомуністичними" силами. Я розумію: для багатьох сучасних читачів, особливо молодих, це смішно, це порожні слова. Щоб судити про мене і мої душевні терзання, треба було б знати моє покоління, а ще більше — мене самого, мою біографію, мою ідейну еволюцію. Тут я можу сказати про все те лише в кількох найзагальніших словах — не час і не місце для сповіді, ані для мемуарів.

Відкрию невеличку "таємницю". Я людина, не захищена від інформації "мас медіа" і вразлива на той потік інформації та ідеологічної енергії, який вони несуть, нерідко мимоволі "самокоригуюсь" або й пасую перед ними. Цим істотно відрізняюся від людей, панцирно захищених від незгідливих з їхніми власними поглядів, незручних для них фактів взагалі. В цьому моя слабкість, приреченість на компромісне врахування різних чинників і підходів.

Жартуючи, кажу собі, що ця хвороба почалася з дитинства. Читати я навчився ще до школи, в шість років, але не з дитячих книжок, яких у нашому робітничому селищі тоді, в 30-ті роки, не було (принаймні в нашій сім’ї"), а... з газет. Батько приходив з роботи, приносив газету, сідав читати — і я коло нього. А в мої сім-вісім років він уже просив мене дещо почитати, і я йому читав. (Сусіда-лікар сварився: дитині того не можна, шрифт дрібний, світло в хаті погане, — але мене вже несила було зупинити). Особливе враження справляли фото й інформації з республіканської Іспанії; незрозумілі події в цій незрозумілій для мене землі були в центрі розмов, що залишали в моїй душі неясне хвилювання (розмови про "ворогів народу" до мене не доходили, а може, їх і уникали). А в 1944 році я, вже 13-річний хлопчисько, щодня ходив до рудничного парткому, щоб прочитати в газетній вітрині чергове зведення Інформбюро про нові визволені міста. Згодом мене стали пускати в парткабінет, до газетних підшивок, я просиджував за ними годинами, замість учити уроки, перечитував усі матеріали з міжнародної політики, назубок знав столиці всіх країн світу, всіх президентів і прем’єр-міністрів, а надто ж, звичайно, генеральних секретарів усіх незліченних компартій. Дорослі жартома говорили про мене як про майбутнього "дипломата". У школі я, звичайно, був запеклим комсомольським активістом, секретарем комсомольської організації, членом райкому комсомолу. Велосипедом об’їздив увесь район як позаштатний лектор райкому (а потім обкому — зростання!) ЛКСМУ. Від оплати лекцій відмовлявся. Дивні речі тоді творилися: голодний 1947 рік (правда, у нас на Донеччині він не був такий страшний, як деінде в Україні), а якийсь пацан, шмаркач їздить по селах і читає колгоспникам лекції про міжнародне становище! І люди приходили, слухали це дурне хлоп’яче витійство, невмілу імпровізацію з газетних фраз... Незбагненно!

Не менше шаленів я на комсомольській роботі і в студентські роки. Був секретарем комітету комсомолу Сталінського педагогічного інституту (тепер — Донецький університет). Боже, скільки часу змарнував, скількох книжок не прочитав через це "комсомольське горіння"! Але щось воно, може, й дало: якісь соціальні почуття, громадянські обрії, здатність підпорядковувати себе меті, позаособовій справі. Чи, може, так мені тільки здається: самовтішання? Але, в кожному разі, я був не з тих казенних активістів — кар’єристів, чинуш. Я був з іншого числа — ідеалістів, романтиків комсомольської віри. Вкінці 1952 року в доповіді на звітно-виборчій комсомольській конференції так розкритикував дирекцію і партком інституту, що міське партійне і комсомольське начальство, яке сиділо в президії, негайно припинило конференцію й оголосило її недійсною ("неперевірені мандати"), а мене почали "тягати" по інстанціях. Правда, секретар обкому партії з ідеології Роман Іванович Кигинько, людина розважлива, повівся неординарно і загальмував "справу", тим більше, що студентство мене бурхливо підтримувало. Але все одно мені вже "шили" і якусь невідому нам тоді "ленінградську опозицію", і зв’язок із "сіоністами" (якраз у розпалі була кампанія проти "лікарів-убивць", а особи певного роду занять, не дуже криючись, нашіптували: "Вот пройдут выборы, и мы всех сионистов переселим в Сибирь, и тебя с ними"; і донині пам’ятаю, як "моя" активістка Ася К. просила мене пояснити, що діється, а я сам нічого не розумів і ніяк не міг заспокоїти її сліз). Звичайно, моя "справа" скінчилася б погано. Але в цей час Иосиф Віссаріонович несподівано відійшов у вічність. На траурному мітингу я виступив з промовою, про яку можна сказати хіба що словами грибоєдовського Репетилова — "он плачет, а мы все рыдаем".

Але й тут хай не подумає читач, що все було так однозначно На звістку про смерть Сталіна і в день його похорону ми всі плакали Однак ще задовго перед тим я і мої друзі у своєму колі обговорювали його роль досить тверезо, як на той час, висловлювалися про нього як про диктатора, обурювалися його божевільним культом (такі ж думки виникали у мене та моїх друзів і в шкільні роки; про це я міг би багато розповісти, як і про ставлення до Сталіна наших батьків і дідів — це неправда, що народ його боготворив). Які розмови точилися у нас, у студентському гуртожитку в місті Сталіно, в 1952 році! І — нічого обійшлося, донощиків не знайшлося. Далеко ще було відповідним службам до досконалості, якої вони досягли в пізніші часи.

Після смерті Сталіна розпочався був "сталінський призов" до партії, на зразок історичного ленінського. І я подав заяву. Проте ніякого призову не відбулося — з Москви надійшла команда тихенько припинити цю акцію. Але ще до того мене забракували на засіданні райкому комсомолу — не дали характеристики. Все було зроблене на вищому рівні функціонерського фарисейства. Про скандал із звітно-виборчими зборами мені не нагадували. Почали засипати запитаннями про різні дати в історії комсомолу, про героїв комсомолу і генсеків зарубіжних компартій (це було коронне питання при вступі до комсомолу й до партії). А я все те ще зі шкільних років назубок знав, серед ночі міг би відповісти. Довго вони мучилися, упрівали, не могли мене спіймати. І все-таки спіймали. На чому б ви думали? Хтось загадав: назвіть прізвища секретарів ЦК ВЛКСМ. А їх було семеро. Я шістьох назвав, а сьомого (чи сьому) забув. Боже, як тут зраділо бюро РК ЛКСМУ! І мене тут же забракували. Уявляєте мої муки? Партія-то партією (хоч я тоді ще й не міг думати, що воно на краще), — але на чому спіймали! І кого? Мене, який знав цих прізвищ і дат більше, ніж усі члени всіх бюро, разом узяті! І сміх, і горе...

Я дозволив собі зробити цей лірико-ностальгійний відступ (їх таких могло б бути багато!) не з любові до своєї біографії, а для того, щоб читач зрозумів чи врахував: праця "Інтернаціоналізм чи русифікація?" вийшла з-під пера не якогось спеціального "дисидента" (як я не люблю це слово!), а з-під пера людини, яка була (а почасти, може, и залишається) продуктом (може, все-таки не найгіршим) системи, органічно з неї виросла, пройшла довгий і складний шлях до критичної переоцінки цієї системи, а все-таки ніколи не почувала себе її ворогом, лише хотіла привести її у відповідність з "ідеалом". А тим ідеалом уявлявся "справжній" соціалізм (чи комунізм) — справедливість, рівність, братерство. Дуже загальниковий, туманний ідеал. Але й дуже людяний, а тому — вічний, хоч і в різних ідеологічних та політичних трансформаціях. Згодом прийшло розуміння й національних проблем, і потреби свободи. Але рушієм — моральним і психологічним — було почуття справедливості.

Ще в перші студентські роки я належав до тих незліченних, кому "байдуже", якою мовою говорити і до якої нації належати, і хто свою "байдужість" ладен був гордо нести як еталон інтернаціоналізму і загальнолюдської сутності. А потім почав задумуватися: байдуже-то байдуже, але чому всі ті в Україні, кому нібито байдуже, насправді байдужі (а часом і ворожі, свідомо чи несвідомо) саме і тільки до української мови, до української культури, до України взагалі? І куди дівається їхня "байдужість" та "інтернаціональна" безсторонність, коли справа торкається престижу їхньої набутої російськості? Що за цим криється, який механізм мотивацій і орієнтацій, які стихійно виниклі чи режимно створені обставини? Кому і навіщо потрібно, щоб цілі народи переставали бути собою і притому не творили щось нове, а просто вливалися в інший народ, позбавляючи і його власного обличчя? Чи це шлях до рівності і вселюдської солідарності? І чи морально ставати на бік дужчого проти слабшого?

Безліч таких питань поставало одне за одним... Я шукав на них відповіді і не знаходив. Чому, наприклад, одній людині дороге рідне слово, картини минулого, образ свого народу, болять його кривди, над усе хвилює питання: є в нього історичне майбуття чи ні, збережуться для людства цінності, які він створив, чи ні, а іншій людині поруч із тією навіть невтямки, про що тут ідеться. І ніякими арґументами нічого їй не доведеш. А наче ж однакові люди — і рівнем розвитку, і моральною порядністю, і поглядами на все інше — крім цього. Може, тут справа не тільки в знаннях (про виховання не кажу, бо його у нас немає — за окремими індивідуальними винятками), а й у якихось химерних комбінаціях життєвих вражень, у якихось тонких, важко враховуваних емоційних, духовних та інших чинниках? Часом мені здається (хоч це, мабуть, наївне, довільне уявлення), що й у мені ніколи б не прокинулося відчуття України, якби не одне глибоке зворушення в дитинстві: мені років п’ять, я у бабусі на хуторі, лежу на ряденці коло річки, а десь далеко за ставком невидимі дівчата співають: "В кінці греблі шумлять верби..." І щось таке було в тій далекій пісні, що й досі душа тужить...

Хай пробачить мені читач ці суб’єктивні рефлексії. Може, вони допоможуть зрозуміти деякі особливості моєї позиції в різні часи і мою невмістимість у стереотип ортодоксального дисидентства, і моє відставання від нинішнього рівня політичного радикалізму та нинішньої температури українського патріотизму.

Вертаюся до колотнечі навколо появи "Інтернаціоналізму чи ру. сифікації?" Не буду оповідати про нескінченні "проробки" на різних зборах та засіданнях президії правління Спілки письменників України, про зняття то з однієї роботи, то з іншої — це дошкуляло тоді, а тепер здрібніло й забулося. Від мене домагалися відмови від написаного й самоосудження, а коли не вдалося — з’явилася 1969 року брошура "Що і як обстоює І. Дзюба?" Авторство її неясне — здається, її просто скомпонували із рецензій, до написання яких зобов’язали працівників кількох інститутів Академії наук, з псевдонімом колективного автора "Богдан Стенчук". Брошура була витримана в запахущих традиціях нашої "контрпропаганди". "Уповали" на безмежне нагнітання брудної лайки, а не на логіку чи арґументи, яких нізвідки було взяти. Правда, в деяких розділах — різні ж люди писали — траплялися й слушні, путящі зауваження. Але загалом "викриття" були такого ось рівня. Я, приміром, ставив питання: чому у нас не видають М. Драгоманова, М. Грушевського, М. Максимовича, Й. Бодянського, О. Лазаревського, В. Антоновича, С. Подолинського, М. Зібера та інших українських істориків, соціологів, економістів. "Богдан Стенчук" же у відповідь називає мене наклепником, "нечесною", "малоосвіченою" людиною — бо ж, бачте, хоч твори цих авторів справді не видають, але про них "існує чимала література". А коли я питав, чому не друкують В. Винниченка, М. Хвильового, М. Івченка, Г. Чупринку, М. Євшана, В. Підмогильного, М. Драй-Хмару, С. Єфремова, А. Ніковського та інших письменників і літературознавців, "Б. Стенчук" у цьому вбачав моє бажання розвалити Радянську владу шляхом пропаганди творів націоналістичних, антирадянських літераторів: "Зрозуміло, чому І. Дзюбі вельми хотілося б побачити їхні твори на полицях книгарень, але комуністи й ті, хто поділяє їх погляди, переконані, що, крім шкоди, ця література нічого для духовного прогресу українського народу принести не в змозі"; "...І. Дзюбі та його однодумцям треба раз і назавжди запам’ятати, що комуністи ніколи не пропагували і не будуть пропагувати антисоціалістичні, контрреволюційні ідеї та їх авторів". Або такий "прийом": деякі з авторів, названі у моїй праці як такі, що їх не друкують, були надруковані в наступні роки. На цій "підставі" "Б. Стенчук", ігноруючи датування, звинува-

чує мене у фальсифікації... Полемічний стиль "Б. Стенчука" також відповідного рівня: Дзюба "горлає", "блудить", "блюзнірствує", "плете павутину", він — "ретроград" і "політичний провокатор", "хотів би на Україні організувати погроми і братовбивчу різню", нарешті — "йому хоч кіл на голові теши". Оце останнє особливо симптоматичне: так, тесали, тесали свої казенні кілки на людських головах...

Дотепну відповідь "Б. Стенчукові" дав В’ячеслав Чорновіл у самвидавівській брошурі "Що і як обстоює Б. Стенчук" (1969).

З усіх звинувачень, що їх проти мене висувано, найдошкульнішим для мене було звинувачення в тому, що мої ідеї і моє ім’я, мовляв, використовує буржуазна пропаганда в боротьбі проти соціалізму, радянської влади. Сьогодні це звинувачення звучить смішно, і багато кому з молодших людей, певно, невтямки, як можна було боляче на нього реагувати, діставати від цього душевні травми. Але ж треба мислити історично. Точилася запекла холодна війна між "двома світами". Атмосфера, настрої, поняття, вся реальність 60-х років докорінним чином відрізнялася від нинішніх. Принаймні для мене, — а особистість автора, як-не-як, щось та важить, і її теж треба враховувати. Суб’єктивно для мене була дуже неприємною та обставина, що зі мною "солідаризувалися" і мене підтримували на Заході люди, чиї політичні позиції для мене були чужими або незрозумілими, люди, про яких наша пропаганда створила уявлення, що в холодній війні вони стоять "по той бік барикад". Туди ж хотіла офіційна пропаганда помістити й мене. Але я довго відмовлявся публічно висловитися з цього приводу — з суто моральних міркувань: адже та заява, якої від мене вимагали, сприймалася б як вимушена, зроблена під тиском, — навіть якби вона відповідала моєму внутрішньому переконанню. Лише після кількох гострих обговорень на засіданнях керівництва СПУ я погодився опублікувати в "Літературній Україні" листа, в якому відмежовувався від своїх закордонних інтерпретаторів. Такої заяви дуже домагалися від мене і деякі друзі, і ті люди в керівництві Спілки письменників, які хотіли мене "зберегти", і, як могли, боронили, але потребували для цього якогось "арґументу". Я не надавав великого значення членству у Спілці, але був зворушений тим, що, незважаючи на прямі вказівки "зверху", проти мого виключення голосували не лише кілька однодумців з молодшого покоління, а й деякі старші товариші — Агата Турчинська, Сава Голованівський. Заява в "Літературній Україні" була дуже стриманою, вона не задовольнила офіційні кола, але водночас викликала неадекватно гостру реакцію серед частини українських патріотів — з тих, які плекають нашу добру стару традицію: у всьому, що виходить за межі їхнього прямолінійного рефлексу вбачати "зраду".

А зі Спілки мене таки виключили. Вже пізніше, у березні 1972 poку. Але тоді вже лютував терор: П. Ю. Шелест, який, здається, трохи намагався його стримати, вже сам висів на волосині і не мав реальної влади; відбулися масові арешти, мене також щодня викликали на допити, і було вже ясно, що мене жде. Якогось дня мене запросили до Спілки нібито для бесіди з товаришами А і Б. Та коли я прийшов, то й у цьому виявився дріб’язковий обман: ніяка не бесіда, ніякі не А і Б — мене ждала у похмурій тиші вся президія правління СПУ. Я сказав: "Питання, яке ви нібито зібралися вирішувати, вирішене давно і без вас". І хотів піти геть. Але мене втримали. Хоч усі розуміли, що я сказав правду. Тільки Микола Платонович Бажан чомусь образився і вкрай роздратованим тоном, який не пасував до його імпозантного вигляду, заперечив: "Ні, мені ніхто нічого не наказував, я прийшов сюди з власної волі". Майже за покликом серця. Не буду описувати перебіг цього драматичного (за температурою виступів) засідання, хоч добре його пам’ятаю. Не треба. Звичайно, мене ще могли б (і хотіли) оборонити, якби я пішов на поступки, на які тоді піти не міг. Після того, як одностайно проголосували за моє виключення, я сказав: "Тут говорилося, що моє перебування в Спілці було для неї тягарем і заважало їй обстоювати українську мову і культуру. Я радий, що тепер цієї перешкоди не буде і Спілка зможе нарешті по-справжньому за них боротися".

Це було сказано із сарказмом і, мабуть, трохи спересердя. Та вже буквально через кілька днів я міг би щось подібне сказати без сарказму. Гнів мій швидко минув (та й не був він великий). Зате я зрозумів, що інакше й бути не могло. І старшим колегам співчував: їм було морально важче, ніж мені; я навіть вину перед ними відчував за те, що поставив шановних людей у фальшиве становище.

Багато тепер нарікань на тодішнього першого секретаря Спілки Василя Павловича Козаченка. Не беруся його виправдовувати чи звинувачувати. Знаю одне: мене він боронив перед "найвищими інстанціями" до останньої можливості і мусив виступити із звинуваченнями проти мене лише тоді, коли й усі мусили, коли нічого іншого не залишалося, коли довелося чинити згідно з "партійною дисципліною".

Ні за ким не бачу вини переді мною особисто. Навіть за тими, хто мене ображав, арештовував, судив. Навіть за тими, хто підписував авторитетні експертизи, що кваліфікували мене як ворога радянської влади. Пам’ятаю їхні шановні імена. Але — забув. Не було цього.

А от тим, хто загубив Василя Стуса та інших, хто скалічив Івана Світличного, прощати важче.

Я вже говорив, що ніколи не почувався політиком і не хотів ним бути. За тему, окреслену в "Інтернаціоналізмі чи русифікації?", взявся лише тому, що ніхто інший тоді за неї не брався в ширшому обсязі (хоч окремі аспекти її — насамперед мовні — вже розробляли Матвій Шестопал, Леопольд Ященко та ін.). Я думав: оце напишу, висловлю наболіле, з’ясую своє розуміння речей і вернуся до літератури, щоб більше від неї не відриватися, займатися своїм прямим ділом. Та вийшло інакше. Праця "Інтернаціоналізм чи русифікація?" змінила всю мою долю. Через відсутність у нашому суспільстві політології, правдивої розмови про наболілі проблеми України, через наше тривале національно-політичне "німування" вона набрала невластивого їй, надмірного значення, заповнюючи багаторічний вакуум. Я завжди вважав і тепер вважаю, що надто палкі її прихильники безбожно переоцінюють її.

Мене однаково обтяжували як перебільшені, незаслужені похвали прихильників, так і не менш незаслужена хула ненависників, що вбачали в мені "націоналіста" (в шовіністичному розумінні), яким я ніколи не був. Адже й за Україну мені боліло серце і я обставав за неї (як міг) не тому, що ставив її над усе і нічого, крім неї, не бачив, а тому, що бачив її рівноцінною з іншими: вона має право на все, що притаманне будь-якому народові. Не більше.

Тим часом мені приписували нерідко що кому заманеться. І багато хто на свій лад тлумачив "Інтернаціоналізм чи русифікацію?". В певному (хай, зрештою, і вузькому) колі створювався абсолютно міфічний образ "Дзюби", і я ставав заложником цього міфу, немовби мусив йому підпорядковуватися. Ця фальшива ситуація мучила мене дедалі більше, ставала нестерпною. Жива людська істота, здатна до змін і спрагла розвитку, не влягає в готову портретну рамку.

Я, звичайно, знайшов би вихід із цієї ситуації, ідучи власною, а не чужою дорогою. Але виявилося, що часу на це мені вже не було дано. "Розв’язка" прийшла ззовні, безглузда і брутальна: арешт.

До тюрми я потрапив у момент роздвоєності і внутрішньої боротьби, а це погіршувало моє становище. Не буду описувати ці 18 місяців — тут не місце й не час для цієї "повісті". Скажу лише, що все там робилося з найскрупульознішим дотриманням законів, тільки ж закони служили беззаконню.

Чому я зрештою погодився написати листа, опублікованого в "Літературній Україні" 9 листопада 1973 року, з визнанням своїх помилок і проханням до Президії Верховної Ради Української РСР про помилування? Він був сприйнятий як відмова від власних поглядів Але мені уявлялося, що я вкладаю в нього інший зміст: заперечення того, що мені приписувалося. Я хотів заперечити той образ, який мені нав’язували, але який не був моїм. Тому свою заяву я розглядав як самозахист — іншого способу самозахисту тоді в мене не було. Хочуть зробити з мене ворога, антирадянщика, націоналіста? Я ним не є і скажу, що ним не є. А якщо дав якісь підстави так себе розуміти, — в цьому винен. І справді думав, що в чомусь важливому помилився.

Передбачав, що більшість сприйме мою заяву як самозречення Але міркував так: мої головні задуми і справи ще попереду, своєю працею я доведу, ким я є і для чого живу.

А тепер: як я сьогодні розцінюю написане двадцять п’ять років тому — "Інтернаціоналізм чи русифікацію?".

По-перше, це була правда про становище України, про наш національний біль. І час підтвердив, що це була правда. Сьогодні всі ми про неї говоримо. Я радий, що суспільство її усвідомлює (навіть у набагато більшому обсязі, ніж я чвертьстоліття тому), — це дає надію на порятунок. Але була б набагато більша радість, якби час показав, що картина, намальована колись в "Інтернаціоналізмі чи русифікації?", неправдива, довільна, навіяна якоюсь суб’єктивною оманою. І якби не було потреби сьогодні передруковувати цю річ і взагалі згадувати про все те...

Що ж до змісту й арґументації скажу: сьогодні далеко не все мене задовольняє. За роки перебудови і відносної гласності з’явилося стільки раніше не відомих фактів і стільки ще проблем випливло на поверхню, що, звичайно, нині є можливість (і потреба!) осмислити цю фатально невичерпну тему масштабніше і з нових позицій: не обмежуючи себе традиційним підходом. Зрештою, мій тодішній заклик — повернутися до ленінських принципів, до національної політики 20-х років — звучить сьогодні наївно. Хоча б тому, що такі "повернення" до перейдених етапів в історії неможливі. Правда, я й не мав на увазі "повернення" в буквальному значенні, а лише відновлення самого принципового підходу. Але й його сьогодні недостатньо — зовсім інша історична ситуація, інший стан народу, інші завдання й можливості.

Щодо мого "опертя на Леніна". Для начальства, яке вважало себе єдиним розпорядником ленінської спадщини, навіть якщо знало Леніна з двох-трьох цитат, послужливо підсунених референтами, все було ясно: Дзюба фальсифікує Леніна, "маскується" Леніним тощо. З другого ж боку, деякі "націонали" казали: от вдалу форму знайшов Дзюба — б’є комуністів їхньою ж зброєю.

Мушу сказати, що і ті, і ті помилялися щодо мого суб’єктивного настановлення. Я справді тоді був під глибоким враженням від ленінського підходу (особливо в останні роки його життя) до національного питання і вірив у те, що, керуючись цим підходом, можна вийти з кризи і знайти шлях до національної справедливості.

Сьогодні, звісно, вже ніхто не ідеалізує Леніна. Щодо мене, то на мене приголомшливе враження справили деякі нові документи і публікації про добу революції, Леніна та його оточення, а особливо солженіцинський "Архіпелаг ГУЛАГ", недавно прочитаний. І все ж таки я вважаю, що і до Леніна треба ставитися об’єктивно. І треба бачити його розвиток, зміну підходів до будівництва соціалізму і його характеру, до міжнаціональних відносин, до будівництва багатонаціонального Союзу. Багато з цих його ідей ще не усвідомлені і не вичерпані, навіть не випробувані.

Але хочу звернути увагу ще на один бік справи. Сьогодні критика Леніна ведеться не лише з демократичних позицій, а й з позицій назадницьких, монархічних, великодержавницько-шовіністичних. Власне, вона сьогодні в Союзі, в Росії активніша, агресивніша, ніж ота перша, демократична, і являє велику небезпеку, особливо для України, для наших національних надій. Мені здається, ми недооцінюємо розмаху і загрози тієї великодержавницько-шовіністичної хвилі, яку здіймає вже не лише "Память", а й деякі "респектабельні" літературні органи в Росії, і не тільки літературні. А Леніна можна запідозрити в чому завгодно, тільки не в російському націоналізмі чи шовінізмі. Щодо енергії і чистоти протистояння квасному патріотизмові й шовінізмові в історії російської суспільної думки з Леніним може зрівнятися тільки Герцен. Прочитайте його, Ленінове, "Про національну гордість великоросів". Я розумію, що у росіян не менше підстав для тривог і болів, ніж у будь-якої іншої нації Союзу. І голоси на захист російської природи, російської культури, мови, життєвих інтересів російського народу такі ж природні й неминучі, як і голоси речників усіх інших народів. Але чому деякі люди, в тому числі й інтелігентні, б’ють на сполох по-чудернацькому зловісно: "Империя гибнет!", чому порятунок для російського народу вбачають у відновленні імперських структур, у поверненні "былого величия" — забуваючи, що причиною всіх нещасть російського народу саме й було оце прагнення його можновладців до "величия", тобто панування над навколишнім світом; чому всяке заперечення шовінізму таврують як "русофобію", а натомість пред’являють претензії до інших народів як нібито невдячних і мало не нахлібників.

Взагалі нині пішла якась пошесть — виставляти необґрунтовані і неперевірені "рахунки" від імені нібито одного народу іншому або іншим. Якщо повірити такому "позивачеві", то весь Союз живиться виключно соками його землі. Але оскільки в інших республіках висуваються зустрічні "рахунки", то, природно, постає питання: хто ж урешті решт, кого утримує і хто чий кривдник? Адже ж дивна річ виходить: споконвіку кожен народ сам себе годував і утримував, а тепер чи не кожен опинився під підозрою у дармоїдстві й нахлібництві. І мало не кожна республіка ой як заборгувала великодушній і терплячій казні!

Певно, перша розгадка тут найпростіша: оскільки у нас не було (та й немає) у широкому користуванні статистики й інформації, яка бодай наближено відбивала б економічні відносини та виробничо-господарські обміни між республіками, залишається найширший простір, воля вольная для будь-яких найутішніших для національної гордині домислів. Адже ж вважала маса людей до останнього часу (а деякі й досі вважають), що "ми" мало не весь світ годуємо і тільки через те самі скапцаніли. А ті окремі статистичні показники стосовно економічних відносин між республіками (як і між республіками та Центром), які стають доступними громадськості, ще більше заплутують картину: через довільність і фантастичність "призначених" згори цін на продукцію. Скажімо, за діючими розцінками Україна "заборгувала" Центрові близько п’яти мільярдів карбованців. Ну, хто ж повірить, що багата, могутня, розвинена республіка не здатна звести кінці з кінцями, що наш працьовитий народ — нахлібник центральних відомств?

І тут, мені здається, ми підходимо до головного джерела таких стереотипів, усіх цих містифікацій та міфів національно хворої свідомості. Подумаймо ось про що. Адже кожна з наших республік і автономій посідає ті чи інші — багаті — ресурси, кожен народ має свій немалий виробничий, науково-технічний, інтелектуальний потенціал, достатній не лише для небідного існування, а й для процвітання в сучасному світі. Адже якщо, скажімо, Арабські Емірати досягли такого добробуту за рахунок самої тільки нафти, то чому "чорне золото" не ощасливило ні Азербайджан, ні ханти-мансійські краї та решту Сибіру, а швидше принесло їм спустошення? Чому "біле золото" — бавовна — нічого, крім страждань, не дало народам Середньої Азії? Що дістає "валютний цех" Радянського Союзу — Якутія — за свої алмази, хутровиння і золото, уже справжнє, не біле і не чорне, а золоте? Ці й такі ж питання можна ставити без кінця щодо будь-якої з республік, будь-якого народу. Куди ж діваються незліченні природні багатства і неймовірні людські зусилля? У прірву фантастично безгосподарної і фантастично експлуататорської бюрократично-командної системи?

Немає у нас народів-нахлібників і народів-благодійників. Всі однаково пограбовані ненажерливим монстром — виморочною великодержавою. Ніхто нікому не винен, кожен народ здатен сам себе забезпечити, тільки б не заважали йому "благодєтєлі".

І вже зовсім неморально ставити питання про те, який народ найбільше постраждав від сталінського терору, від потворних соціальних експериментів, що їх запрограмував і здійснив тоталітарний режим. А ставлять таке питання! І знаходять відповідь! Наче горе людське, трагедії народів можна виміряти. Та ще в якихось "зіставних" цінах і спрямовуючи бухгалтерію на догоду своїм національним симпатіям.

Не криюся: мене особливо дивують і сприкрюють дедалі частіші поклики, що, мовляв, "Россия больше всех пострадала". Коли вже на те пішлося, то хіба Україна, яка пережила три голоди, у тому числі безприкладний геноцид 1932 — 1933 років, знищення всієї інтелігенції, фашистську окупацію і цілковите розорення, загибель міст і сіл у вогні війни, а вже в наш час дістала смертельні екологічні урази й апокаліптичний Чорнобиль, — хіба вона постраждала менше? А Білорусія, яка втратила у війну кожного четвертого жителя і тепер також уражена чорнобильською радіацією? А Калмикія? А кримські татари? І так далі: читай — кожен народ, кожна нація... Ні, краще не будемо "рахуватися", краще пошукаємо, якими б маленькими радостями нам поділитися...

Дивних, на мій погляд, акцентів набуває і дружна кампанія частини російських патріотів проти "русофобії". Таке враження, що комусь дуже хочеться, щоб русофобія справді набула поширення і вони все для її розпалювання ладні зробити. Ну, подумаймо тверезо: що доброго може вийти з гарячкового накручування тези про те, що Росія завжди всім допомагала, всіх рятувала, а тепер, коли вона все, що мала, роздала, — їй платять чорною невдячністю і залишають напризволяще?

По-перше, Росія зовсім не залишалася і не залишається наодинці зі своїми бідами і проблемами. Хіба у відродженні Нечорнозем’я не допомагають їй інші республіки, зокрема Україна? Я вже не кажу про освоєння сибірської нафти, про БАМ та інше. По-друге, якщо є в деяких регіонах вияви русофобії з боку частини населення, то треба до Цього явища поставитися серйозно, тобто визнати, що воно потребує не лише емоційної оцінки, а й соціологічного, історичного, психологічного аналізу. Зокрема, на мій погляд, чимала частина провини за ненормальні міжнаціональні відносини падає і на тих росіян та "російськомовних" в інших республіках, які з причини малокультурності або зарозумілості протиставляли себе "местным", не виявляли інтересу й поваги до особливостей життя і побуту народу, серед якого опинилися, до його історії, мови, культури. Я говорив про це (як і про інші вияви великодержавництва й шовінізму) в "Інтернаціоналізмі чи ру. сифікації?", але мою стривоженість лицемірно й цинічно кваліфікували як плід "ворожості до всього російського". Тема російського великодержавного шовінізму була протягом десятиліть під щонайсуворішою забороною, а будь-яка думка про некорисність чи неслушність будь-яких орієнтацій будь-якої російської чи зросійщеної етнічної групи будь-де в Союзі вважалася непрощенним гріхом. І сьогодні вже всіх і вся можна критикувати, і Маркса, і Леніна, і Горбачева, і партію, і ідею соціалізму, — але не дай боже поставити під сумнів "ідею" російського месіанізму. Тим-то й досі, обговорюючи джерела існуючих і можливих міжнаціональних непорозумінь, ми соромливо чи й боязко обминаємо найголовніше. Бо запишуть у "русофоби", а такого тавра й ворогові не побажаєш...

І далі — по-третє — про допомогу слаборозвиненим окраїнам після революції. Так, Росія допомагала. І Україна допомагала, і інші "сильні" республіки. А як же інакше? Адже й нині, скажімо, маленька Швеція надає далеко не малу допомогу зовсім, здавалося б, "чужим" для неї народам Африки — причому безкорисливо і без докорів та нагадувань, "по щирості". А в нашому ж випадку йшлося, по-перше, про народи, яким Росія заходилася показувати приклад будівництва нового життя, і це будівництво могло бути тільки спільним, братерським (так воно й прокламувалося), по-друге, про народи, які були свого часу колонізовані царською Росією. І ті російські (українські, білоруські та ін.) комуністи, які допомагали відсталим окраїнам, розглядали свою допомогу зовсім не як добродійство, а як повернення історичного боргу — часткову компенсацію за ті незліченні втрати і страждання, яких завдав їм російський царизм, за ту нещадну експлуатацію і грабіж, яким піддавали їх російські поміщики, купці, фабриканти. Невже треба нагадувати про це, наводити відповідні історичні документи, посилатися на класичні літературні твори? Гай-гай, сьогодні патріотичний настрій у частини російської інтелігенції набрав такого дивного характеру, що вважає образливим для себе і неприпустимим визнання найбезсумнівніших історичних фактів. Ну, наприклад, що існував усе-таки, всупереч переконанню русофобофагів, російський великодержавний шовінізм і російський націоналізм, а не лише націоналізм усіх інших народів, як у нас повелося вважати, що цей націоналізм, який так себе гордо й іменував (а ще його прибічники називали себе "истинно русскими людьми", на відміну від людей також руських, але не істинно), створив у кінці XIX та на початку XX ст. свою багату публіцистику і майже філософію; що, нарешті, царська Росія, Російська імперія, все-таки була тюрмою народів. Заперечувати це, пом’якшувати характеристики (навіть шляхом начебто виграшного порівняння з жорстокішими часами) означає ображати пам’ять тисяч і мільйонів кращих синів усіх народів Росії (в тому числі й російського), які присвятили життя визволенню своїх народів, бачили свою мету в розвалі тюрми, в досягненні майбутнього — не здійсненого, на жаль, — братерства народів; це означає ображати ці пригнічені, повсталі й відроджені народи; зневажати саму історію в її незаперечності.

Та це ще не останнє слово великодержавного шовінізму доби перебудови. Крайні його представники, вже не криючись, висувають монархічні і "единонеделимческие" гасла. Програма новоствореної Православної конституційно-монархічної партії Росії (її виклад вустами голови оргкомітету С. Юркова-Енгельгардта опубліковано в "Аргументах и фактах" від 21 — 27 квітня 1990 p., № 16) передбачає поряд з "восстановлением упраздненных сословий", "органичным врастанием существующих структур армии, флота, МВД, КГБ, госаппарата в новый механизм конституционно-монархического государства с введением для этих структур нового дворянства" (якому "Государь" даруватиме "за верную службу вотчины"), — передбачає поряд з цим "восстановление попранного достоинства Российского воинства и прав офицерской чести, укрепление армии и флота, охраняющих от внешних врагов не социалистическое государство, но целостность и неделимость Православного Отечества".

Частина російської преси певного спрямування на допомогу новітнім великодержавникам широко подає голоси великодержавників давнього і недавнього минулого. Ось один із багатьох прикладів. "Литературная Россия" двічі (в № 16 і в № 19 ц. р.) видрукувала статті емігрантського релігійного філософа і публіциста Івана Ільїна (1883 — 1954) "Против России" та "Что сулит миру расчленение России". У першій з них ідеться про одвічне протистояння Росії та Європи, Заходу і вся вина за нього покладається, звісно, на Європу, ширше — на весь світ: "мир изобилует "руссофобами", врагами национальной России". "В мире есть народы, государства, правительства, Церковные центры и отдельные люди — враждебные России, особенно православной России, тем более императорской и нерасчлененной России". 3 метою погубити Росію ці вороги "внедрили" в неї більшовизм ("политика германцев 1917 — 1939 гг."); з цією ж метою вони вдаються до "упорного навязывания русскому народу непосильных для него западноевропейских форм республики, демократии и федерализма..."тощо. Статтю цю писано 1948 року, а року 1990 в передмові до неї кандидат математичних наук Юрій Лісіца захоплюється глибиною й істинністю розуміння Росії І. Ільїним: він, мовляв, "глубоко и основательно проанализировал ее недуги, падения и катастрофы, указал и разработал пути ее духовно-национального возрождения"; більше того, "Ильин, пожалуй, единственный, кто предвидел то время, которое мы называем перестройкой, и описал много событий, происходящих сейчас с нами". Оригінальне розуміння перебудови! А кого воно влаштовує, ще виразніше показує солідарна публікація (із солідарними коментарями від редакції) другої статті Ільїна. Вона — гімн царській Росії, Російській імперії як земному раю не лише для російського, а й для всіх інших ощасливлених цією імперією народів: "Сколько малых племен Россия получила в истории, столько она и соблюла" (неправда!); "Ни принудительным крещением, ни искоренением, ни всеуравнивающим обрусением она никогда не занималась" (неправда!). Ільїн заперечує можливість самостійного існування навіть найбільших народів імперії на тій "підставі", що вони, мовляв, не мали б "ни бесспорной территории, ни авторитетных правительств, ни законов, ни суда, ни армий, ни бесспорно национального населения". А менші народи взагалі "неспособны к самой элементарной политической жизни, не говоря уже о разрешении сложных задач судопроизводства, народного представительства, техники, дипломатии и стратегии". Досить одвертий расизм.

Ніяких шансів не залишає Ільїн народам і в далекому майбутньому. Ось його історіософський прогноз: "И вот когда после падения большевиков мировая пропаганда бросит во всероссийский хаос лозунг "Народы бывшей России, расчленяйтесь!", то откроются две возможности: или внутри России встанет русская национальная диктатура, которая возьмет в свои руки крепкие "бразды правления", погасит этот гибельный лозунг и поведет Россию к единству, пресекая все и всякие сепаратистские движения в стране; или же такая диктатура не сложится, и в стране начнется непредставимый хаос передвижений, возвращений, отмщений, погромов, развала транспорта, безработицы, голода, холода и безвластия. Тогда Россия будет охвачена безвластием и выдаст себя с головой своим национальным, военным, политическим и вероисповедальным врагам".

Отже — порятунок один і перспектива одна: "русская национальная диктатура". Мабуть, не для всіх такий уже несподіваний і несимпатичний. Бо в редакційному коментарі сказано про Ільїна: "...в его ошеломительных прогнозах на наш сегодняшний и завтрашний день столько исцеляющей энергии, выстраданной мудрости". Авжеж, напоєні такою цілющою енергією і мудрістю "истинно русские люди" кінця II тисячоліття нашої ери цілком можуть довести до логічного фіналу справу своїх прекраснодушних попередників. І тоді вже нікому не захочеться (та й нікому буде) іронізувати з державного постулату минулих (здавалося б!) часів: "Не было, нет и быть не может".

Гадаю, навіть з цих кількох прикладів (а їх можна наводити безліч) видно, що сьогодні великодержавний шовінізм активно "збагачується" з арсеналів одвертого "единонеделимчества" і монархореставраторства. Думається, що у російської суспільності, серед російської інтелігенції є досить сил, щоб протистояти йому. Напевне ж, більшість росіян розуміє, що великодержавний шовінізм — це небезпечно фальшивий аналог національного самоусвідомлення, це підступна підміна турботи про національні інтереси, національне благо російського народу згубними імперськими амбіціями, претензіями вирішувати долі інших народів, розглядати їх як свою "священну власність".

Але це не означає, що боротьба проти великодержавного шовінізму — справа самих росіян. Оскільки він зазіхає на національне існування всіх народів, то це наша спільна тривога і справа. Всі ми повинні порозумітися щодо головного: не на ідеологічній і психологічній основі "единонеделимчества" чи будь-яких інших форм імперського мислення, не на шляхах реабілітації неправедного минулого, царистського чи сталіністського, не через нагнітання взаємних звинувачень і претензій можна йти до встановлення і поглиблення доброзичливих взаємин. А лише шукаючи і знаходячи справжні причини наших спільних бід: не в тих чи тих національностях, а в тоталітарній системі, ворожій до них усіх; лише шляхом створення демократичного суспільства і справжнього добровільного (якщо така добра воля буде) Союзу держав-республік або іншої форми співжиття і добросусідства, яку вони собі оберуть.

Це зобов’язує нас, в Україні, обстоюючи своє національне існування і майбуття, робити це розважливо і тактовно, так, щоб не викликати тривог у людей інших національностей. На щастя, сьогодні в Україні немає реальних міжнаціональних конфліктів (якщо під ними розуміти протиборство етнічних груп, а не окремих особистостей); є підстави сподіватися, що не знайде у нас широкого розповсюдження чума новітнього антисемітизму, яка розповзається по Союзу, принаймні в його організованих і цілеспрямованих формах. Підтриманню міжнаціонального миру сприяє і традиційна доброзичливість нашого народу, і чітка позиція в цьому питанні РУХу, і спільні з ним зусилля інших громадських та культурних організацій, у тому числі тих, що репрезентують національні меншини.

І все-таки в перспективі небезпека міжнаціональних конфліктів може виникнути і в Україні, якщо посилюватиметься дія негативних чинників, що виявляються вже й тепер. На це я намагався звернути увагу у виступі на установчому з’їзді РУХу.

Які ж це негативні чинники, на мій погляд?

По-перше, вплив загальної обстановки в Союзі. Міжнаціональні конфлікти в інших регіонах, особливо ті, що набувають кримінального і кривавого характеру, — кидають тривожний відблиск на національну проблематику взагалі, створюють навколо неї зловісний ореол. Зокрема, ставлять у надзвичайно складне становище людей, які виступають в Україні за мову, культуру, національне існування свого народу. Стереотип мислення — не без участі пропаганди — породжує у частини суспільності вороже ставлення до них як нібито потенційних винуватців можливих ускладнень і ворожнечі. Така злоякісна містифікація реальних проблем і потреб не тільки образлива для конкретного українського інтелігента, а й небезпечна для всього суспільства. Другий негативний чинник — це безвідповідальна поведінка тих нечисленних, але галасливих елементів, які висувають авантюристичні, а то й провокаційні гасла, намагаються надати національному рухові войовничо-злобного характеру. Третій чинник, що працює на міжнаціональні ускладнення, — це національна деморалізованість, національне самозаперечення, самоїдство частини українців. Четвертий — неприязне ставлення коли не до всього українського, то принаймні і навіть особливо до української мови з боку частини, хай і незначної, російського населення. А паралельно з цією активною недоброзичливістю — ширший спектр незацікавленості, зневаги, незнання. І знову ж — влада стереотипів. Тут резерв для антиукраїнських політичних маневрів, як і в триваючому планованому масовому переселенні в Україну людності з інших регіонів (наприклад, нині на Одещині будують тисячі будинків для переселенців з Далекої Півночі, тоді як для жертв Чорнобиля житла і поселення вже скільки років забезпечити не можемо). П’ятий чинник — це непродумані, на мій погляд, пропагандистські акції офіціозу та деяких засобів масової інформації, які не враховують ідеологічний і психологічний фон у республіці. Наше суспільство так довго воювало з "націоналізмом" і під прикриттям цієї боротьби так затято викорінювало рештки національного самоусвідомлення, що сьогодні треба постійно пам’ятати про катастрофічні для національного існування перекоси — як у масовій свідомості, так і у свідомості окремих людей. Це ж неспростовна реальність нашого життя, що в уявленні декого вже саме вживання української мови у повсякденному житті ще й досі залишається прикметою "націоналіста". Не кажучи про приналежність до РУХу чи інших неформальних організацій. Саме це слівце перетворилося у беззмістовний і фальшивий стереотип, притому дуже небезпечний. Треба спершу повернути йому об’єктивний науковий зміст. І якщо вже справді є потреба у відповідних пропагандистських акціях, то, мабуть, їх слід здійснювати грамотніше і тактовніше, не плутаючи грішне з праведним, не кидаючи тінь на всю націю і не ображаючи національну гідність, — інакше "антинаціоналістична" пропаганда буде антиукраїнською пропагандою, якою вона фактично й була — значною мірою — протягом доброго півстоліття.

Та головне джерело можливих міжнаціональних ускладнень — це все ще наявні й досі не розв’язані об’єктивні політичні, соціальноекономічні, екологічні, культурні, мовні проблеми. Це фіктивність національно-політичного суверенітету Української РСР, як і її економічного суверенітету: вся повнота реальної влади залишається в руках центральних органів і відомств, а всі розмови на ці теми залишаються розмовами; навіть недавні законодавчі акти мало що змінили в розподілі компетенцій. Це нераціональна, несучасна і не відповідна до природних, геополітичних, демографічних та інших умов України, а головне — сформована без урахування волевиявлення її населення економічно-господарська структура. Це замаскованість, містифікованість картини економічних та фінансових розрахунків республіки з Центром та з іншими республіками. Це занепад національної культури та мови, зведення їх до ролі доповнювальних, факультативних; фактичне панування в Україні, принаймні в містах, російської культури, а точніше — ситуація відсутності органічної культури. Це ліквідація всіх форм національно-культурного життя багатьох етнічних груп, які здавна вкорінилися в Україні, а потім ігнорування протягом десятиліть їхніх специфічних інтересів.

Навколо цих та низки інших об’єктивних явищ і проблем і розростаються ті "поля" ідеологічного, політичного, психологічного збудження, де можливе виникнення міжнаціональних загострень. Хоч розв’язання цих проблем якраз і потребує не загострення відносин, а консолідації сил, не роз’єднання, а об’єднання. І долання міфів та стереотипів, які заважають взаєморозумінню; просування до знання самих себе та один одного. А ці спільні інтереси очевидні; дедалі більше усвідомлюється необхідність морального і духовного відродження на основі свободи самовиявлення й оптимального розвитку етносів та індивідів. Приходить і усвідомлення того, що це можливе лише за умов народовладдя на всіх рівнях — від самоврядування місцевих громад до державного суверенітету республіки.

На цьому грунті може формуватися нове почуття спільності і патріотизму, ширше за суто національне, — відчуття України як вітчизни всіх людей, які пов’язали з нею свою долю і відповідальні за неї, творячи її економічний, інтелектуальний, культурний потенціал, продовжуючи її історію.

13 січня 1990 року

Попередня     Головна     Наступна