Попередня     Головна     Наступна




"НАВКОЛОЮВІЛЕЙНЕ"

Неполітичні роздуми політичного маргінала

[Газета "Зеркало недели". 23 серпня 1997 p.]


Шість років незалежній державі Україна. Вік майже дитячий. Але, здається, ні у кого вже — окрім безпросвітних ненависників українства у самій Україні та безнадійних великодержавників чи то шовіністичного, чи то ліберально-"общерусского" ґатунку, — не залишилось колишніх ілюзій з приводу гаданої ілюзорності нашої державності: так, держава Україна відбулася. І пребуде у всьому, як кажуть, "осяжному історичному майбутньому". Всупереч усім тим, хто возз’єднує, євроазійствує, афрослав’янствує чи ще якось фарисействує.

Призабулись захоплення перших днів незалежності. Зблідли, вкрились нашаруваннями прикрих розчарувань наївні надії на швидке набуття Україною достойного вигляду і місця у сім’ї світових обранців. І все ж у багатьох, мабуть у більшості громадян України, у всякому разі і в мене теж, свято незалежності викликає почуття радості та щемливої розчуленості. Це неправда, що незалежність нічого не дала Україні і що нам нема чим хвалитися і нема чим гордитися. У будь-яких перипетіях життя треба зберігати справедливість суджень.

А що тепер ми можемо не боятися бути українцями, не приречені приховувати свої думки та почуття, вільні у своїх поглядах, ніхто не нав’язує нам обов’язкового способу мислення та обов’язкових ритуалів громадянської поведінки, тобто що ми — в усякому разі з цього погляду, не єдино важливого, проте дуже важливого — стали, нарешті, вільними людьми поруч із людьми вільного світу — хіба це мало? Інша річ, що людям властиво невдячно забувати навіть нещодавно набуте благо, тим більш, якщо воно має бути само собою зрозумілим. Але й те правда: чи всім потрібна свобода?

А те, що ми маємо цілком демократичну Конституцію, яка високо оцінена у всьому світі (і лише у нас її ганьблять відроджувачі КПРС, учорашні ідеологи та практики тоталітаризму, і навіть величають ‘фашистською" — без докорів сумління, під її ж захистом!) і яка дає можливість розвивати структури громадянського суспільства. Ну, а те, щоб вона не залишилась гарною декларацією, — і від нас із вами залежить.

А те, що ми змогли уникнути міжнаціональних та інших сутичок, які збурили і все ще збурюють добру половину світу, у тому числі й багато суспільств схожої з нами "пострадянської" долі?

А те, що світ починає знати нас і рахуватися з нами, і навіть наші сусіди із складним характером після виснажливого вичікування самовгамовано пішли на підписання з Україною угод та договорів, у головному все ж рівноправних; те, що гімн нашої країни звучить і прапор піднімається у раніше немислимих для нас ситуаціях і в раніше неуявлюваному сусідстві, — хіба цього мало?

Та ба, мало. До болю мало. Мало є у нашій державності такого, чим ми можемо похвалитися і чим можемо гордитися перед собою та світом. У ці святкові дні можна було б повторити слова поета: "З журбою радість обнялась", — якби слово "журба" не було надто слабким, щоб передати ту гіркоту і той сором, який відчуваєш, бачачи страждання та приниження мільйонів людей...

Так, незалежна Україна не стала (ще? поки? чи...) державою українського народу у повному значенні цих слів. Більше того, збереглися багато які сторони самовідчуження народу та держави із часів радянських, і це самовідчуження навіть "удосконалюється". Певна річ, в історії не було і ніколи не буде прикладу справжньої невідчуженості держави від народу, бо природа держави і є певна відчуженість від народу, — але щоб до такої міри і в такі й формі, та ще на тлі загальних високих очікувань, — це вже занадто!

Я не політолог, не економіст, не соціолог і не беруся надто категорично і впевнено про все це судити. Я маю лише деяку причетність до сфери культури та деякий досвід у цій сфері — його надто мало для категоричних висновків. Можу лише признатися, що багато із того, що відбувається, мені незрозуміло. І насамперед незрозуміло, чому те, що у "інших людей" нібито дало чи дає добрі результати або ж визнано таким і нам запропоновано як рецепт, який не викликає сумніву, — нами прийняте, у нашій практиці, призводить до ой яких недобрих наслідків.

Ось, мовляв, яка чудова і чудотворна річ — "звільнення" цін, лібералізація цін! — ласкаво запропонована нам західною економічною теорією і вдячно прийнята нашими поквапливими її послідовниками (як же — все прогресивне... пробачте, все цивілізоване людство йшло цим шляхом!). Обернулося ж усе тим, що директори державних підприємств, які тріумфально пропхали відповідний законопроект у "першій" Верховній Раді, одержали щасливу можливість багатократно збільшити прибуток, перш за все особистий, не шляхом збільшення продуктивності, підвищення рентабельності виробництва, а шляхом фантастичного підняття цін. Тобто — шляхом пограбування народу.

Не менш дивна і чудотворна річ — лібералізація зовнішньої торгівлі. Золоті гори обіцяли державі, дивись, і народу щось та й капнуло б. Та ні — вивезли за безцінь усе, що могли, валюту на зворотному шляху розтрусили. Знову грабунок України. На додаток (та ще й на який "додаток"!) внутрішній ринок віддали — люб’язно і повністю! — "зарубіжному товаровиробнику", надовго причмеливши власного.

А "приватизація"? Особисто я не належу до тих, хто вважає приватну власність панацеєю від усіх бід та ключем до всіх чеснот. Швидше навпаки. Ну, можливо, "менше з лих..." Я ніяк не можу позбутися одного спогаду дитинства: війна, на окупованій німцями території люди почали освоювати занедбані землі, і при їхньому розподілі добрі старі сусіди пішли один на одного з вилами та косами. З того часу я зримо бачу цю картину і сьогодні без особливого захвату слухаю імпортні та туземні гімни приватній власності. Але ладен погодитись, що це саме туманні дитячі спогади і що нема альтернативи "світовому досвіду". Ладен-то ладен, але ж наша приватизація — знову ж таки пограбування, у цьому випадку пограбування держави (а таким чином і народу) її слугами, шахрайство певної частини компартійної та адміністративно-господарської номенклатури. Народ до неї ніякого стосунку (окрім неминуче страждального) не має.

Я вже не кажу про перекачування державного добра у "малі підприємства" і "спільні підприємства", про "трасти" і т. п., про різні вишукані способи переможного ошуканства під виглядом підприємницької ініціативи.

Так чому ж те, що "у інших" нібито добре, — у нас таке погане? Можливо ми, творячи свою історію, чинимо так, як герой однієї народної казки — на весіллі гукаємо: "Земля вам пухом", а на похоронах: "Носити вам не переносити"?

І справді: "відпускати" ціни, не маючи товарів, не маючи конкуренції (а відповідно й ринку), а маючи лише монстрів-монополістів...

Чи: сподіватися на сприятливі для народу результати стихійної, неконтрольованої, закулісної приватизації у суспільстві, до глибин деморалізованого за десятиліття "соціалізму", до решти розкладеного корупцією, суспільства, де вже могутньо розвинулись тіньові структури, номенклатурно-мафіозні витязі яких уже приготувалися до стрибка на всі ласі шматочки народного добра? І т. д. і т. п.

Читач може запідозрити автора у тому, що він запізно прозрів: "по шкоді мазур мудрий".

Справді, не належу до числа далекозорих та передбачливих, але від усього, сказаного вище, і багато чого іншого подібного (і, на жаль, такого, що збулося) застерігав на самому початку цих процесів — рівно п’ять років тому, у виступі на Першому Всесвітньому конгресі українців, тоді ж опублікованому, — і міг би замість попередніх абзаців просто процитувати тодішні слова. Втім, застерігав не я один, застерігали і люди поважніші. Одначе коли ціла когорта пожадливих пристрасно захоплена могутніми жувальними рухами, то навіть Божого грому не буде чутно...

І тут хочеться звернути увагу на одну обставину, яку, мені здається, ми недооцінюємо. Ми часто говоримо про політичну, економічну, екологічну спадщину тоталітаризму. І випускаємо з уваги дещо тяжче та важливіше: його людську спадщину. Той соціум і той тип людини — не єдиний, звичайно, тип і не найрозповсюдженіший, але злоякісно дієвий, "гнійний", що відіграв немалу роль у визначенні характеру нашого нинішнього суспільства. Заручниками його стали й ми, і держава Україна.

Не буду торкатися ширшого і складнішого питання про те, як відбилися на характері, духовності, моралі, інтелектуальному та продуктивному потенціалі народу лиха, що безперервно звалювались на нього впродовж всього XX століття: дві світові війни; три голоди, один з яких, організований та проведений залізною державною рукою, забрав третину селянства; "розкуркулювання", винищення національної інтелігенції, постійний політичний терор і т. д. Мабуть, без цих колосальних "відрахувань" наше суспільство виглядало б зовсім інакше і зовсім інакше вирішувало б свою долю. Але подумаймо про більш приступне особистому досвіду кожного з нас: як ви гадаєте, ось та критична маса корупції, хабарництва, безвідповідальності, пияцтва, хамства (і чиновницького, і побутового), котра "вибухнула" у нашому суспільстві, вона що: продукт шести років української незалежності? Невже ми вже встигли забути, як стогнали від усього цього в "брежнєвські" часи, та й до них? А слово "беспредел" коли народилось? А анекдоти про "блат", а знаменита мораль: "Вони вдають, що платять мені, а я вдаю, що працюю"? Все це було і нагромаджувалося десятиліттями, але всіляко замовчувалось і камуфлювалось. А ось відпустили гайки, і "рвонуло". Все вийшло на поверхню, все відкрито.

Нема кого й чого боятись: державна влада слабенька, "громадянського суспільства" і зовсім нема, хоча ніби й прагнули "завести" його й собі; громадська думка в розсіяному стані; окремі, якщо скористатися рятівною формулою часів соцреалізму, окремі громадяни замість того, щоб допомагати державі на предмет правопорядку, самі метикують накапостити: хто в електричці шкіряне сидіння ножиком чикне, хто у під’їзді лампочку поцупить, з нужди, зрозуміло, а хто й іншу нужду прямо у ліфті справить — це вже заради чистого мистецтва. Хто ж норовом серйозніший, може після пиятики повправлятися сокирою на сусідах та родичах — у цьому досягло успіхів і богобоязливе українське село...

Найтяжчим наслідком "соціалістичних" десятиліть стали не політична та економічна стагнація, навіть не екологічні жахи, а непоправні демографічні, інтелектуальні та моральні втрати, духовна деградація значної частини вцілілого населення.

І думається часом: може, нинішня трагедія України не стільки в тому, що Карпатські гори Господь Бог воздвиг не з того боку, скільки в тому, що незалежність вона здобула у той пізній час, на тій уже стадії своєї історії, коли розклад і моральна деградація суспільства досягай масштабів, близьких до необоротності.

Дорого нам даються і ще, видно, даватимуться "родимі плями" більшовицького "соціалізму". (Я особисто далекий від того, щоб бачити все минуле у чорному світлі; я схильний розглядати його як складну і суперечну картину, але в цьому випадку мова йде про те, що і для самого "соціалізму" виявилося згубним). Тим більше, що ми не поспішаємо їх позбутися, а часом сприяємо їхньому розростанню. Візьму для прикладу таке, на перший погляд, незначне, але насправді дуже важливе для долі суспільства питання, як процедура доступу до вищої освіти. Право на її отримання, як пам’ятаєте, однаково категорично проголошувалося як найдемократичнішими у світі сталінською та брежнєвською конституціями, так і нашою просто демократичною. Але вже, принаймні, два, якщо не три покоління наших людей виросли за умов, коли поняття "вступні екзамени", "вступний конкурс" стали огидним фарсом, який на все життя ранить молоді душі і прирікає їх на розчарування та цинізм. Можна уявити собі, скільки за цим нездійснених надій, поламаних доль, нереалізованих талантів. Здавалося б, однією з перших добрих справ нової України, що знаменують її відрив від традицій тоталітарного суспільства, мало б стати рішуче подолання практики хабарницько-телефонного, закулісного, списочного набору до вузів і переходу на чесну і відкриту конкурентність. Адже "капіталовкладень" ніяких не вимагалось — а "капіталовіддача" величезна: моральне очищення, професійне підвищення, відродження віри молоді (та батьків!) у справедливість держави. Ось був шанс підтвердити, що ми маємо намір жити по-новому! Але ніхто, виявляється, про це не подумав. За звичкою продовжили зручну стару практику і навіть посилили. Сумлінні та знаючі, безкорисливі та допитливі, ті, що шукають істину і прагнуть прислужитися суспільству, залишаються здебільше за бортом. І дістають шоковий удар на все життя. То ж яке майбутнє ми готуємо Україні?

Труднощі, з якими стикається Україна, втрати, від яких вона потерпає, природно, породжують неминуче традиційне запитання, до якого і зводяться для багатьох усі складності проблеми: хто винен? В очах одних — винні комуністи, в очах інших — "демократи", а то ще — Міжнародний валютний фонд або ж, навпаки, підступи великого сусіда. І нібито кожний із названих факторів справді "має місце". А якщо треба підшукати зовсім конкретного зловмисника, то завжди є фігура для побиття: перша особа, лідер, "вождь" (він не той; він підвів; він не туди повів; він зрадив, він продав і т. п.). Такий випробуваний хід патріотичної думки дуже зручний тим, що приємно полегшує завдання розкриття причин національних катастроф: завжди можна пред’являти претензії не до себе і до своїх співгромадян, а до Хмельницького.., Мазепи.., Грушевського.., Скрипника.., Кравчука.., Кучми... (хто наступний?)... і взагалі не турбувати себе зануренням у неприємні матерії, що стосуються стану українського суспільства, рівня національної самосвідомості та політичної культури, позиції різних суспільних груп. Перед лицем безладу зростає попит на "справжнього" вождя. В деяких газетах прямо лемент стоїть: "Мойсея!" Дайте Мойсея — і край! Щоб сорок років виводив по пустелі біблійній, поки повимираємо і тим обновимось. І не виникає питання: а чи стане народ сорок років волочитись за самозванцем. Та й те: упродовж XX століття Мойсеї у різних кінцях світу такого натворили, що не на одне людське покоління вистачить куштувати.

Звичайно ж, і лідери потрібні, і особисті якості лідерів мають велике значення. Але, як сказав колись поет, оспівуючи наймойсеїстішого Мойсея XX століття: "Народ достоин своего вождя, а вождь достоин своего народа". Так що і захоплення, і претензії, і прокляття тут можуть бути (і бувають) взаємними.

Однак, зрозуміло, загальну провину не розподілити порівну. Одна справа — пенсіонер, пограбований державою чи черговим "трастом", інша — держава чи й самий цей черговий "трастовик", що трохи побавився розбоєм на великій дорозі та й ушився для цивілізованого життя у цивілізовані краї.

Ох уже ці "новые украинцы", крутяги, що на ходу перескочили із комсомольської бойової тачанки у мирні буржуазні "мерседеси"! Не знаю, чи бачила коли-небудь наша земля плем’я більш... негарне. Обійду десятою дорогою такі марні питання, як культура особистості, горезвісна духовність та інші химери. Але куди подінешся від того, що вузька, однак могутня кліка наших нуворишів безнадійно далека не тільки від почуття соціальної відповідальності та соціального сорому, але й від елементарного розуміння власної безпеки: адже своєю глухотою до народу та нахабством вони провокують той соціальний вибух, який може дорого коштувати їм самим.

У інформаціях ЗМІ про мітинги та інші акції "лівих" переважає зловтіха: знову, мовляв, сотня пенсіонерів зібралась... Овва, зловтішатись, може, й недовго залишилось. Адже це найбезглуздіша короткозорість: сподіватися, що "комуністичний" (чи "лівий") рух обмежиться пенсіонерами і вмре разом із ними. Почнемо з того, що комуністична ідея, як би ми до неї не ставились, — одна із вічних загальнолюдських ідей, які то вмирають, то відроджуються. Остаточно померти вона може хіба що в суспільстві загального благоденства, хоча б і споживацького. Нам до цього ще далеченько. І за наших умов наївно сподіватися, що віковий імунітет убезпечить молодь від демагогії лівих. Тут вік гарантії не дає, швидше обеззброює. Адже вона не знає єзуїтської історії, кривавого минулого цієї демагогії, жахів тоталітаризму не пережила і може сприйняти їх як міф. У той же час гендлярські ідеали особистого збагачення кращу частину молоді ні в які епохи не захоплювали, серед неї завжди знаходились альтруїсти та ідеалісти, готові на жертви заради знедолених, заради загального блага. Якраз вони і можуть на зміну злобній "революційній" демагогії ображених історією партократів-реваншистів принести у рух революційний ідеалізм, такий притаманний юності. А живильне середовище — класичне. Адже не матеріальні нестатки самі собою, а загальне усвідомлення їхньої невиправданості, соціальної несправедливості — ось що підриває суспільства, призводить до "повстання морального принципу".

Коли щось і робить "лівих" в Україні безперспективними, то це їхній печерний антиукраїнізм (маю на увазі не рядових, а більшість комскладу), їхнє самовіддане рабство перед московськими царями будь-яких кольорів та звань, містика довічної москвозомбованості.

Московській імперській ідеї певної частини наших земляків має протистояти українська національна ідея, усвідомлена всім суспільством. Але, на мій погляд, нинішній розвиток України йде всупереч тому, що саме і можна було б назвати українською національною ідеєю. А це ідея не просто незалежної України, але незалежної України "без холопа і без пана". Саме ця ідея надихала багато поколінь борців за Україну — від кирило-мефодіївців до народників, до Української революційної партії, до українських соціалістів та укапістів, націонал-комуністів, до ОУН — УПА. Не випадково такі різні і навіть конфронтуючі політичні сили сповідували цей принцип кожна у своїх програмних конкретизаціях: "Україна без холопа і без пана". Очевидно, він відповідав і ментальності українського народу, і основній перспективі болісної соціальної еволюції людства.

Коли я прошу звернути увагу на цю традицію української політичної думки, зумовлену особливостями української історії та соціальної структури українського народу, але також і чутливістю до загальнолюдського ідеалу соціальної справедливості, — то я зовсім не шукаю арґументів на користь чергового державного експерименту чи насильницького здійснення соціальної утопії. Мова йде про необхідність для суспільства осмисленого ідеалу соціальної справедливості як компенсати нерівності (а не принизливої "допомоги соціальне незабезпеченим") — ідеалу хай і реально нездійсненного, але соціальне і морально зобов’язуючого, під кутом зору якого формувалися б суспільні цінності, політичні та економічні програми, моральні критерії і здійснювалось би еволюційне вдосконалення суспільства.

Серед частини інтелектуалів, особливо зорієнтованих на російську культуру, розповсюджене скептичне і нігілістичне ставлення до ідеї державності (ніби взагалі до державності, а насправді саме до української державності). Мовляв, пріоритетом має бути людина, а не держава. У найзагальнішій формі це, звичайно, розумно і гуманно, зрештою, і сама держава проголошує своїм пріоритетом людину. Але, щоб здійснювати турботу про людину, якої вимагає суспільство і яку декларує сама держава, вона повинна, по-перше, ефективно контролюватися суспільством, його громадянськими структурами, а по-друге, сама бути достатньо "дієздатною", достатньо функціонально розвинутою.

І спробуймо підійти до питання з іншої точки зору. Чи не тому Україна була ареною стількох спустошливих воєн поміж чужими державами, що не мала власної державності і не могла обстоювати власні інтереси? Чи могла б власна держава організувати знищення голодом майже чверті населення і чи так бездумно допустила б вона чорнобильський етноцид? І чи займалася б систематичним знищенням своєї інтелігенції як буржуазно-націоналістичної? І чи не з тієї ж причини Україна була ізольована від світового інтелектуального та духовного потенціалу, а підключалася до нього лише через московські фільтри? І т.д. іт. п.

З будь-якої точки зору людська особистість в Україні була обділена ще й тому, що український народ не мав державного захисту та репрезентації. І сьогоднішні лиха багато в чому зв’язані з тим, що нормально функціонуючої держави ми не мали. Так що зусилля, мені здається, треба зосередити на емансипації держави, на подоланні її відчуженості від народу, а не на компрометації самої ідеї Української держави, не на протиставленні їй людини, особистості.

Щось підозріле є в позиції принципових антидержавників, і чи не час запитати їх довірливо: а чому ви так хочете, щоб саме український народ відмовився від ідеї державності або перейнявся презирством до неї, піджартовував над нею та глумився разом із вами? Чому б вам не звернутися із подібною проповіддю до росіян, китайців, німців, англійців та інших народів, яким уже й час пересититись державністю?

Труднощі та проблеми української державності мають неоднакову природу і неоднакові причини. Це й ті, що є загальними для всіх посткомуністичних країн (кризовість переходу від одного соціальноекономічного устрою до іншого; нецивілізованість "ринку", розладнаність управлінських та суспільних структур; інерція старих мотивацій та психологічна рутина тощо). Це і специфічні для України (колоніальний характер економіки — майже повна відсутність замкнутих виробничих циклів як наслідок продуманої імперської політики всупереч економічній доцільності, глибокі наслідки колоніалізму у культурній та мовній сферах; незавершеність національної консолідації та ущербність національної самосвідомості як результат століть русифікації та ін.). Це, нарешті, й унікальні обставини та проблеми, пов’язані з драматичною історичною запізнілістю нашої державності.

Справді: класичні європейські держави створювались у середньовіччі, без нагляду ООН, ЮНЕСКО і навіть Європарламенту, створювались залізом і кров’ю; страшні злочини, що супроводжували цей тривалий процес, а точніше, які були його суттю, вже надійно забуті, у всякому разі витіснені із повсякденної свідомості, і ці держави можуть вже вихвалятись своїм благородним виглядом і благородством походження. Українська ж держава створюється в іншу історичну епоху, в іншій системі понять та критеріїв, що неймовірно ускладнює процес творення, зводить до міжнародно прийнятного (нині!) мінімуму силові методи, проте робить її порівняно людянішою і в майбутньому може забезпечити більш надійні механізми саморегулювання. Класичні держави формувалися в епоху, коли не існувало міжнародних норм, що стосувалися прав людини та прав національних меншин, — ці меншини, власне, цілі етноси безжалісно інтегрували чи, якщо це не вдавалося, знищували, що призвело до необоротного збіднення етнічної та духовної картини людства.

Українська ж держава стоїть перед зовсім іншою перспективою та завданнями (і не без успіху намагається їх виконати): врахування інтересів своїх громадян усіх національностей, підтримка інонаціональних груп, гармонізація їхніх відносин, введення різноманітних культурних традицій та тенденцій у загальну картину духовного життя України. Класичні національні держави створювались на основі жорсткого протекціонізму, посоромлюючи те, що згодом розвинулось у поняття "відкрите суспільство". Українська ж держава стоїть перед фактом принципової відкритості світові і глобального характеру політичних, економічних, технічних, мілітарних, релігійних, культурних, духовних і навіть мовних процесів та взаємовпливів. Це неймовірно ускладнює і робить важчим вирішення до цього часу остаточно не вирішеної проблеми української ідентичності, ускладнює шляхи національно-політичного, економічного, культурного, мовного самоствердження (хоча і може дати унікальне гуманістичне "прирощення"). Особливо несприятливі наші вихідні позиції у сфері культури та мови, де українській культурі, яку впродовж століть із залізною ("розпечене залізо"!) послідовністю обезглавлювали та знекровлювали, доводиться конкурувати — до того ж без реальної підтримки з боку держави — із могутніми державно випестуваними та сповненими експансіоністської енергії культурами, які до того ж кидають "на передову", на прорив полчища десантників маскульту і шоу-бізнесу.

(А між тим рівень і характер культури суспільства досить відчутно співвідноситься з його політичними та економічними характеристиками. Тим більше суспільства сучасного, з його високими стандартами професійних знань та виробничої етики. І та моральна деґрадація, про яку йшлося вище, — це ж складова загальнокультурної деградації чи її паралель... А хіба безсумнівна неефективність нашої бюрократії і сумнівна якість значної частини правлячої еліти не пов’язані з їх низьким культурним рівнем? Зокрема — а може, і в першу чергу — з відсутністю національно-культурної мотивації своєї життєдіяльності? Адже на користь своєї країни з повною віддачею працюватиме тільки той, чий професіоналізм одухотворений глибокою інтимною прихильністю до рідної землі та її долі, а не той, хто байдуже служить під принукою, з лукавою відстороненістю або й зловтіхою).

Нашій культурі потрібна свідома, продумана та дієва підтримка з боку держави і всього суспільства. Адже нинішній стихійний, дикий "ринок" — зокрема, у сфері культури — має агресивну антиукраїнську спрямованість (аби переконатися в цьому, варто поглянути на книжкові прилавки чи на рекламу естрадних видовищ), обумовлену як критичним рівнем русифікації суспільства, так і слабкістю українського підприємництва, його переважно компрадорським характером та експансією іноземного продуцента.

Тому протиукраїнську, русифікаторську дію ринку у сфері культури варто було б компенсувати протекціоністською політикою держави, продуманою програмою актів, спрямованих на дієву підтримку української культури та мови.

Важливою складовою такої політики могло б стати відповідне податкове законодавство.

Поки що Україна залишається культурною та мовною колонією недавньої метрополї. А наслідки мовно-культурного колоніалізму подолати буде ще важче, ніж політичного та економічного, та й часу на це буде потрібно більше. Але без такого подолання незалежність та державне майбутнє України не будуть забезпечені. Не кажучи вже про те, що не буде відновлена історична справедливість. Адже теперішня "реальність", на яку посилаються і від якої арґументують, яку дехто пропонує увічнити, — вона є плід найжорстокішого і найвитонченішого насильства над українським народом, у якого століттями відбирали його національні та людські права. Тож чи морально забувати про це, цинічно ігнорувати це?

У XXI столітті Україна має шанс увійти із новими стимулами до піднесення національної культури, науки, освіти. Для цього у неї є всі можливості в глибоких традиціях минулого, коли вона довела життєвість свого генія всупереч усім смертоносним силам, у вагомих сучасних набутках, у творчому потенціалі і талантах народу. Чи ж буде наша держава достатньо мудрою, щоб використати цей історичний шанс?

...На нинішньому Другому всесвітньому конгресі українців серед багатьох тем йшла мова про видання "Енциклопедії сучасної України". Я причетний до її підготовки (а готується вона на "громадських засадах", на безгонорарній основі, силами десятків учених-ентузіастів). Зібрано величезний матеріал, і можу сказати: відчуваєш почуття гордості, бачачи, яка ми велика країна, скільки в цій країні цікавого і важливого, скільки талантів у всіх сферах життя, в науці і мистецтві, яке різноманіття природних у мов і своєрідність населення, яке багатство землі та її надр, скільки наукових установ, що давали і дають ідеї та відкриття світового рівня, скільки сільськогосподарських та промислових підприємств. Щось функціонує, щось ні, щось зникає, щось набирається сили, виникає велика кількість нових економічних, господарських, політичних структур... Може, все ж у муках народиться справді оновлена, справедлива Україна?

І хоч як важко і боляче бачити багато з того, що твориться навколо, але є життя, є надія. І варто працювати для України, для її майбутнього. Знову для майбутнього?! Ну а що — опустити руки?







Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.