Попередня     Головна     Наступна




Леонід Бойко

ЯК РОЗПИНАЛИ ІВАНА ДЗЮБУ



Той біль, якого ти наосліп завдаєш,

неначе бумеранг, вертається до тебе.

Леонід Первомайський



Від часу першого видання за кордоном (!) славнозвісної праці І. М. Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" минуло понад три десятиліття. Цей час сам дав їй оцінку як видатній події в житті нашого суспільства 60 — 80-х років, чи, принаймні, в житті творчої інтелігенції.

За гостротою і сміливістю порушених проблем, за резонансом у світі цій праці важко знайти аналог в історії української публіцистики нашого століття. Звісно, всяке порівняння кульгає, та все ж, здається, тут можна назвати працю Михайла Брайчевського "Возз’єднання чи приєднання?", а ще більше — знаменитий цикл памфлетів Миколи Хвильового "Україна чи Малоросія?", що вперше побачив світ окремою книгою майже через сім десятиліть, з тією суттєвою різницею, що памфлети М. Хвильового у 20-х роках запросто публікувалися, широко й відверто обговорювалися в українській пресі, а праця І. Дзюби навпаки — друкувалася у всьому світі, крім України, а обговорювалася нишком у щільно зачинених кабінетах, у вузькому колі "фахівців" КДБ, ЦК КПУ та на закритих засіданнях президії Спілки письменників України.

Отже, здавалося б, вона вже належить історії взагалі й нашої публіцистики зокрема, як одна з найяскравіших її сторінок. Чи не так думали й наші націонал-демократи, в тому числі й колишні дисиденти — соратники І. Дзюби, які під враженням ейфорії від наслідків всенародного референдуму 1991 р. й одержаної незалежності вирішили, що цю працю І. Дзюби вже можна і не видавати. Бо чим же, як не цим, можна пояснити той факт, що книга, яка побачила світ майже на всіх континентах планети багатьма мовами світу, хоч як це дивно й парадоксально, так досі й не побачила світу в Україні окремою книжкою. Надрукована лише в журналі "Вітчизна" 1990 р. мізерним як для 50-мільйонного населення тиражем, вона так і залишилась малопомітною для широкого загалу, хоч на моє глибоке переконання ця праця І. Дзюби мала б стати настільною книгою кожного громадянина України, й передусім — кожного державного чиновника та депутата, бо вона нині актуальна ще більше, ніж чверть віку тому. Саме це й спонукало нас до її видання.

Про свою роботу автор сам розповів у вступі та післямові. Мені ж залишається зосередитись на іншій події, тісно пов’язаній із працею І. Дзюби і доповнити її важливим і вельми промовистим, як на мій погляд, документом та коментарем до нього.

Так от, з примхи вередливої пані Долі мені також випало бути причетним до праці Івана Михайловича Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?". Хоч і не безпосередньо і не в тому престижному амплуа, в якому мені хотілося б бути (скажімо, хоча б у ризикованій, а відтак "героїчній" ролі її розповсюджувача та переховувача), а в більш прозаїчній та ординарній іпостасі. Але сталось так, як сталось. І змінити вже нічого не можна.

А річ у тім, що мені довелося писати протокол того самого сумнозвісного закритого засідання Правління СПУ, на якому розглядалася персональна справа І. М. Дзюби у зв’язку з його славнозвісною працею й автора було виключено із Спілки письменників. Отож, пишатись нічим, але й соромитись ніби немає причин. Мусив же хтось писати — випало мені, адже я тоді працював в апараті Спілки на посаді з гучною, але без будь-яких прав, а тільки з безліччю обов’язків назвою — заступника відповідального секретаря Правління СПУ, на яку мене запросив із "Літературної України" особисто Олесь Гончар.

Головою Правління тоді був Юрій Смолич, але в цей час він раптово "захворів" і перебував на лікуванні у Феофанії, тому керував у Спілці перший заступник голови Василь Козаченко.

...Отож, пригадую, чверть віку тому, 2 березня 1972 року десь годині об 11 викликав він мене до себе в кабінет і сказав, що треба повідомити Іванові Дзюбі аби приїхав до Спілки. А оскільки, мовляв, у Дзюби телефону вдома немає, а живе він далеченько, то он у довіднику його домашня адреса, сідайте в спілчанську машину, поїдьте до Дзюби додому і скажіть йому, щоб він прибув сьогодні на 15.00 у Спілку. Якщо запитає "для чого?", скажіть "для розмови", а для якої, він і сам здогадається, а не здогадається, тим гірше для нього, але то вже його клопіт. Отже — туди й назад, бо мені потрібна машина. Їду й гадаю собі подумки: що ж то за бесіда передбачається і хто її вестиме, коли на 15.00 призначено засідання президії?.. Але відповіді не знаходжу, лише закрадається непевний здогад і якась тривога. Та діватись нікуди, мушу виконувати доручення.

Приїжджаю на вул. Повітрянофлотську, 52, натискаю на кнопку — двері відчиняє теща письменника. Представляюсь і питаю, чи можна бачити Івана Михайловича.

— Та воно то й можна було б, — каже ніяково жінка, — а тільки він зараз у ванні.

— І давно він там? — питаю, з надією в разі чого почекати.

— Та ні, недавно, — "винувато" відказує теща.

Оце так ситуація! Навмисне не вигадаєш. Але що ж робити? Чекати ніколи, а "виганяти" з ванни намилену людину заради кількох слів офіційного повідомлення також не годиться.

А тим часом, перейнявшись моєю скрутою, теща стукає у двері ванни і каже зятеві, що "тут ось до тебе прийшли, Іване, хочуть щось сказати..."

Затих шум води і долинув голос Івана Михайловича, мовляв, хто там і чого хоче?

Називаю себе і передаю йому крізь зачинені двері вказівку В. Козаченка прибути на 15.00 у Спілку.

— Для чого? — питає.

— Не знаю (бо таки й справді не знав), — сказано для бесіди, а з ким і про що, — не знаю.

— Добре, буду, — відповідає І. Дзюба без захоплення. Оце й уся "розмова", яка тільки й могла відбутися за таких дискомфортних умов.

Попросивши в господині пробачення за турботу, повертаюся у Спілку, доповідаю про наслідки своєї поїздки й готуюсь до засідання президії — адже мені доручено писати протокол. Починаю здогадуватись, для чого запросили Івана Дзюбу, відтак почуваюся ніяково і тривожно, мимоволі переймаюсь особливою відповідальністю.

Певно, можна було б і не зупинятися на цих побутових подробицях так докладно, коли б не той жаль, що його висловив Іван Дзюба з приводу того, що їдучи у Спілку, він зовсім не знав, для чого його викликають, "навіть не здогадувався", а тому слушно вважав, що "це некрасиво в усіх відношеннях". Адже він міг зосередитись, обдумати, а не відповідати зопалу, як довелось. Отож, мовляв, "нехай це лишиться на сумлінні тих, хто це організовував". І щодо цього важко з ним не погодитись. Та що вдієш: такий тоді був стиль керівництва і не тільки Спілкою, — нещирий і підступний.

Рівно о 15.00 у приймальні з’являється Іван Михайлович і з прикрістю дізнається, що його запросили не на бесіду, а на засідання президії. До того ж просять зачекати, поки розглядаються інші питання порядку денного.

Нарешті десь за півгодини на закрите (!) засідання запрошено й І. Дзюбу. Починається ганебне дійство високого керівного органу Спілки письменників. Про те, як воно відбувалося і чим закінчилося, нехай читач дізнається з протоколу, написаного чверть віку тому з винятковою сумлінністю і максимальною об’єктивністю. Я зберіг його недоторканним і не вніс перед публікацією жодної, навіть щонайменшої правки. Отож, перед вами, читачу — неспростовний речовий доказ жорстокого судилища над Іваном Дзюбою:




ПРОТОКОЛ № 7

ЗАСІДАННЯ ПРЕЗИДІЇ ПРАВЛІННЯ СПІЛКИ ПИСЬМЕННИКІВ УКРАЇНИ

від 2 березня 1972 року


ПРИСУТНІ: М. Бажан, О. Бандура, Я. Баш, П. Воронько, О. Гончар, А. Головко, Л. Дмитерко, П. Загребельний, М. Зарудний, Ю. Збанацький, В. Козаченко, Іван Ле, О. Мусієнко, Л. Новиченко, С. Олійник, Б. Олійник, Д. Павличко, Н. Рибак, І. Солдатенко, М. Стельмах, П. Усенко, М. Ушаков, М. Шамота.

Головує Василь Козаченко

III. СЛУХАЛИ: Персональну справу Івана Дзюби.


Інформує В. Козаченко.

В. КОЗАЧЕНКО: Шановні товариші! Як ви пам’ятаєте, у грудні 1969 року ми двічі розглядали персональну справу Івана Дзюби. Власне, тричі, бо до того цю справу розглядало правління Київської організації СПУ. Але і його виступ, і поведінка могли привести лише до єдино можливого тоді висновку — виключити І. Дзюбу із Спілки письменників СРСР, що й було зроблено на Правлінні Київської організації СПУ. Після цього рішення Правління Київської організації СПУ про виключення І. Дзюби із Спілки письменників було передано на розгляд Президії Правління СПУ, і тоді, повторюю, ми ще двічі обговорювали персональну справу І. Дзюби.

Тоді ми мали можливість вислухати пояснення і заяву І. Дзюби, а також висловитись усі, чи, принаймні, переважна більшість членів Президії Правління СПУ. Атмосфера на минулих засіданнях була доброзичлива і спокійна, спрямована на те, щоб найти спільну мову і порозуміння.

Ми тоді щиро запросили І. Дзюбу друкуватися в нашій пресі, а не займатися політиканством.

І. Дзюба, як ви пригадуєте, написав тоді заяву, яка нас не задовольнила, але ми прийняли її й опублікували в "Літературній Україні", як перший крок, як "аванс" з боку І. Дзюби, як його обіцянку на практиці реалізувати її своєю чесною літературною працею в нашій радянській пресі.

На жаль, після того нічого не змінилось на краще. За ці два роки І. Дзюба не тільки не виправдав своїх надто "куцих" обіцянок, а навпаки, за цей час передав іще кілька своїх матеріалів за кордон.

Свою головну працю "Інтернаціоналізм чи русифікація?" І. Дзюба й досі тлумачить як таку, що написана з марксистсько-ленінських позицій, тобто, — написана цілком у нашому дусі. Жодних спростувань щодо тих писань за кордоном про його особу ми не почули. Натомість "самвидав" він продовжує передавати за кордон.

Що можна сказати про працю І. Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?"? — Про неї, як ви знаєте, була видана товариством "Україна" відома брошура (Б. Стенчук. "Що і як обстоює І. Дзюба?" — Л. Б.), яка справді з марксистсько-ленінських позицій розвінчувала його псевдомарксистські та псевдоленінські концепції й давала їй належну оцінку.

Я від себе можу додати, що ця праця І. Дзюби компілятивна; в основному побудована в дусі націоналістичних писань С. Єфремова, М. Грушевського та інших націоналістичних видань. Хоч і не завжди з посиланням на них. Щоправда, в ній і чимало цитат із класиків марксизму-ленінізму, але ті цитати вирвані з контекстів, обірвані у вигідних автору місцях, відповідно препаровані і суб’єктивістськи прокоментовані. Одне слово — праця І. Дзюби просякнута націоналістичним духом. Від неї ленінізмом та нашими комуністичними ідеями і не пахне.

Цілком логічно, що вона вийшла в багатьох країнах світу багатьма мовами і неодноразово. За неї вхопилися, як за знахідку, покидьки всіх мастей від лютих націоналістів, аж до сіоністів і маодзедуністів включно, її видав американський конгрес; її видали в Англії, Канаді; вона потрапила аж до маріонеткового уряду Південного В’єтнаму.

Відтак, хотів того чи не хотів І. Дзюба, його книжка воює проти нас, нашого радянського ладу, КПРС, а, отже, проти всього радянського народу, в тому числі, а, може, передусім — і проти українського народу.

Читаючи цю працю І. Дзюби, заокеанські та мюнхенські покидьки звинувачують нас у всіх існуючих гріхах. Крім того, така поведінка І. Дзюби спричинилась до того, що навколо нього виникла група внутрішніх писак, котрі активно займалися ‘ самвидавом і передавали той "самвидав" за кордон. Вся група — Чорноволів, Сверстюків, Морозів, Стусів і Ко — все це вихованці І. Дзюби.

Керівник СУМу Добош збирав усе це і попався на "гарячому". Ви сьогодні читали заяву Зіновії Франко, в якій вона засуджує свою ганебну поведінку і просить простити її. Що ж до І. Дзюби, то він і тепер вважає свою книжку "Інтернаціоналізм чи русифікація?" мало не марксистсько-ленінською і, як видно, не збирається відмовлятися од неї.

Ми всі робили все від нас залежне, щоб врятувати політичну, громадську й літературну репутацію І. Дзюби; дати йому змогу нормально працювати й стати на шлях радянського письменника. І. Дзюба є членом СПУ, але, як видно, Статут СП СРСР не поділяє. Далі терпіти такого становища ми не можемо.

Ми засуджуємо ці його націоналістичні погляди, наклепницькі звинувачення на адресу нашої партії й уряду. Отже, ми не можемо перебувати далі в Спілці письменників разом із Дзюбою І. М.

Це поки що все, що я хотів сказати з приводу цього питання.

Які є пропозиції?

— Дати слово І. Дзюбі.

І. ДЗЮБА: Власне, наскільки я розумію, питання про мою долю вже вирішене до цього і не тут, а у відповідних інстанціях.

На жаль, ідучи сюди, я зовсім не знав, для чого мене викликають, навіть не здогадувався. Це некрасиво в усіх відношеннях. Я міг би бодай якусь годину зосередитись, обдумати, а не відповідати отак зопалу. Нехай це лишиться на сумлінні тих, хто це організовував.

А тепер по суті. Все те, що говорив Василь Павлович, можна було б дуже легко і переконливо спростувати, але я не бачу в цьому потреби, бо певен, що це нікого не цікавить. Два роки тому я президії заявив, що я настроєний дуже серйозно. В моїй заяві, опублікованій тоді ж, про це сказано досить виразно і недвозначно. Всі зусилля я докладав до того, щоб повернутися до літератури і нормально працювати на її користь.

Я й зараз глибоко переконаний у тому, що єдиний шлях показати себе — це у творах. Нехай люди читають і бачать, на яких позиціях я стою. На жаль, усі мої спроби виявилися марними. Були випадки навіть анекдотичні. Ну хоча б із моєю статтею про книжку А. Дімарова у журналі "Дніпро". Хіба ж це не анекдот? Адже її читали всі члени редколегії, читала цензура, узгоджували в усіх інстанціях, надрукували і раптом чийсь "магічний" дзвінок і з усього 60-тисячного тиражу виривали мою статтю. Чому? — І досі не можу збагнути, бо в тій статті ні грана політики. Спокійна, нормальна стаття про творчість радянського письменника, його чергову книжку.

Далі: протягом двох років у "Вітчизні" лежать мої дві статті. Одна з них — про творчість радянського письменника Василя Земляка, в якій анічогісінько "крамольного" немає. Друга — про О. Білецького. І що ж? — протягом двох років ніхто мені й досі не дав жодної відповіді — ні усної, ні письмової.

Така ж сама історія з журналом "Вопросы литературы". Замовили мені статтю. Я написав. Її прорецензували, схвалили до друку. але... так і не надрукували... Чому? — Та тому, що був відповідний дзвінок із Києва.

У видавництві "Дніпро" жують жвачку місяцями про те, чи буду я писати передмову до Томаса Манна. Ще навести приклади, чи й цих досить?

Ви знаєте, що робота в мене дуже тяжка, доводиться й додому брати і мені ніколи багато працювати на корзину. До того ж, я не можу, не вмію швидко писати. Мені треба 2 — 3 місяці, щоб написати статтю, якої б я сам не соромився.

Серед вас тут сидять і критики, які знають, що на відміну од романістів, які самі пишуть про те, про що хочуть писати, критикам у переважній більшості журнали й газети замовляють статті чи рецензії. Так от, усі редактори обходили мене десятою дорогою. Ніхто мені нічого не замовив. І все ж я дещо написав. І, кажуть, не так уже й погано.

Керівництво Спілки нашої ніколи не закликало мене на творчі розмови, а викликало тільки тоді, коли була вказівка, як от, скажімо, й тепер. І це тому, що мене ось уже два місяці допитують слідчі, хоч я ще й ще раз запевняю, що до "самвидаву" ніякого відношення не маю. Всіляко намагаюся зосередитись на літературній творчості. Але, повірте, мені це дуже важко дається. Справа в тому, що до мене звертаються багато людей у найрізноманітніших питаннях. І я не можу відбитися, бо не знаю наперед, що то за людина і чого вона хоче. Мене це страшенно втомлює. Я вже не знаю, що мені робити: може, вдатися до пластичної операції, змінити обличчя і виїхати за межі республіки, щоб уникнути небажаних зустрічей?..

З цією метою я цілком серйозно звернувся до одного з керівників СПУ з пропозицією послати мене на рік чи два до якоїсь республіки, скажімо, до Вірменії. Але, виявляється, й цього не можна зробити.

Єдиний новий факт, що його мені інкримінують тепер, це — підтримка Валентина Мороза, який написав памфлет на мою заяву. А що я мусив робити? Адже лист Мороза був адресований мені, я й відповів і щиро розповів про це слідству. Слідство вхопилося за це свідчення і це було єдиним доказом того, що, буцімто, В. Мороз розповсюджував цей документ.

Я був потерпілою стороною і тому відмовився на суді давати свідчення. Вийшло так, ніби я власноручно посадив Мороза до в’язниці. Я з цим не міг погодитись і тому змушений був написати до "Радянської освіти"...

В. КОЗАЧЕНКО (звертаючись до І. Дзюби): Ви краще скажіть, як ви ставитесь до своїх писань, які взяли на озброєння націоналісти всіх мастей?

І. ДЗЮБА: Вони беруть на озброєння не тільки мене, а й Т. Шевченка, Ів. Франка, М. Драгоманова, М. Скрипника, В. Чубаря та інших. Вони тепер змінили до них своє ставлення, називають ленінцями, які постраждали безневинно. Так прямолінійно не можна ставитись до того, що вони "там" використовують.

В. КОЗАЧЕНКО: Ви кажете, що ваша праця "Інтернаціоналізм чи русифікація?" написана з ленінських позицій, але ж у ній навіть термінологія страшна. Ви вживаєте по відношенню до КПРС і КПУ, її керівників такі вирази, що й не всі вороги ними користуються. (Зачитує із праці І. Дзюби кілька прикладів).

І. ДЗЮБА: Ви краще скажіть: у моїй праці правда чи неправда? Що ви чіпляєтеся за слова. Якщо ви доведете, що там по суті брехня і фальсифікація, я не буду заперечувати.

І ще одне: коли пишеш якийсь твір, то, буває, що за тиждень по тому про нього забуваєш. Так і в даному разі, за рівнем виконання вона (праця) мене не задовольняє. Багато чого я сьогодні сказав би інакше, сказати б, кваліфікованіше. Що ж до принципових положень, то вони правильні і я від них не відмовляюсь. А хто в цьому сумнівається, я пропоную такий варіант перевірки: давайте з кимось із вас хоча б один день походимо разом по Києву, його вулицями, по установах, міністерствах і відомствах тощо, а ввечері обміняємось думками, що ми чули і бачили, і тоді буде видно, хто має рацію, а хто — ні.

А взагалі мені останнім часом, особливо останні два місяці, набридло давати одні й ті ж пояснення. Я втомився, мені все це набридло. Оскільки питання по суті вже вирішено і все це робиться для проформи, дозвольте мені піти. Тим паче, що я нічого вам більше не скажу, крім того, що сказав. (І. Дзюба поривається йти, але хтось із членів президії здивовано запитує: мовляв, як же так, вирішується ваша доля, а ви так недбало і байдуже до цього ставитесь і готові піти, навіть не пробуючи порозумітись? Ця пропозиція мовчки підтримується всіма членами президії, і Дзюба І. М. лишається на засіданні).

В. СОБКО: Два роки тому, у цій кімнаті була вельми гостра розмова про подальшу долю І. Дзюби. Минуло два роки. Він тоді виступив із заявою, яка нас не в усьому задовольняла, але ми пішли на компроміс, сподіваючись, що це буде першим кроком у подальшому переломі в позиції І. Дзюби. Чи не пробували ви (звертається до І. Дзюби) виконати ту свою заяву?

І. ДЗЮБА: Я вже говорив, що намагався це зробити, а що з цього нічого не вийшло, то не тільки моя вина.

В. СОБКО: У вас було два роки часу. Ваша книга стала антирадянською книгою, а ви і не подумали дати відсіч тим "друзям", що взяли її на озброєння в своїй антикомуністичній пропаганді. Я цілком підтримую пропозицію В. П. Козаченка, що нам із І. Дзюбою в одній Спілці бути не можна.

Ю. ЗБАНАЦЬКИЙ: Чи відома Ів. Дзюбі передмова Степана Олійника * до його творів?



* Йдеться про українського публіциста в діаспорі, котрий писав під псевдонімом Іван Рахманний. 1997 р. в Києві вийшла книжка Р. Рахманного "Роздуми про Україну" з передмовою І. Дзюби. — Л. Б.



І. ДЗЮБА: Передмови я не читав, а тому нічого про неї сказати не можу. Читав тільки один абзац. Повірте, що я дуже багато думав над становищем, яке склалося, але чи не дивно, що я, як літератор, не можу виступати в нашій пресі?

В. КОЗАЧЕНКО: Не прибідняйтесь, Іване Михайловичу. Пригадайте, як ви виступали у Бабиному Яру і казали, що фашисти вбивали людей фізично, а радянська влада вбиває їх морально, духовно? А ви кажете, що вам не дають виступати. От і довиступалися, що сьогодні ми мусимо розглядати вашу політичну діяльність. А ви, замість того, щоб дати належну політичну оцінку своїй праці "Інтернаціоналізм чи русифікація?" й відмежуватися від своїх "доброзичливців" та "друзів" за океаном і в Мюнхені, вдаєтеся до словесної еквілібристики. Отямтесь, Іване Михайловичу, і дайте оцінку своїй праці таку, якої вона заслуговує насправді.

І. ДЗЮБА: Щодо того, як тлумачать мою працю за кордоном, то Ви ж розумієте, що я не можу якоюсь магічною паличкою заткнути їм рота. А свого підпису під нею зняти також не можу, бо в принципі там усе правильно. Що ж до таких заяв, як сьогодні опублікована в "Радянській Україні" Зіновії Франко, то це не найкращий жанр, у якому мені хотілося б виступати. Дуже все це силувано виходить і "прозоро", що людина вчора думала одне, а сьогодні — зовсім інше, цілком протилежне.

Я опинився в дивному, парадоксальному становищі: офіційні органи дивляться на мене, як на "ворога", "націоналіста" і т. ін., а мої, так звані "однодумці" вважають мене "зрадником", "відщепенцем". Зрозумійте мене правильно і повірте, що я зовсім не проти радянської влади. Я вважаю наше суспільство правильним, але його багато в чому ще треба удосконалювати. Я й намагався щиро виявити певні хиби в нашому житті. На цьому я стояв і стою.

В. КОЗАЧЕНКО: Хто хоче висловитись? (Після затяжної паузи). Так що, будемо сидіти мовчки?

Ю. ЗБАНАЦЬКИЙ: Дозвольте мені сказати кілька слів. Справді, нелегко розібратись у всьому цьому, але треба спробувати розібратись. От і зараз: щиро говорив Ів. Дзюба чи не щиро? Він так говорить, ніби ми самі нічого не розуміємо, ніби нам хтось нав’язує свої думки, які ми, хочемо того чи не хочемо, а мусимо висловлювати. Все це безпідставні здогади самого Івана Дзюби.

На жаль, нічого нового про свою позицію, як і про своє ставлення до своєї основної праці, Ів. Дзюба нам не сказав. Те, що він каже нам тут, кажуть і наші вороги. Я згоден, що, походивши по Києву, можна багато чого знайти нехорошого, такого, що вимагає виправлення, удосконалення тощо.

У зв’язку з цим мені пригадався один епізод із партизанського життя. Був у нашому загоні один хлопець. Він вигадав таку "хитру" міну і так замінував об’єкт, що крім нього ніхто не міг його розмінувати. А тим часом ситуація змінилася і треба було той об’єкт розмінувати, бо, коли б ми зірвали його, то завдали б собі великої шкоди. Між тим, пройшов певний час і всі дротики та інші пристрої цієї саморобної міни поржавіли і розмінування вимагало великого ризику, а, може, й ціни самого життя. І він, цей хлопець, пішов розміновувати...

Іван Дзюба також поставив "міну", але коли стало питання про "розмінування", сам і пальцем не ворухнув, не спробував якщо й не зняти зовсім (бо це вже неможливо), то хоча б знешкодити її, давши відповідну оцінку і відмовившись від її суті, зняти прізвище. Про це, на жаль, Ів. Дзюба не сказав нічого.

Він каже, що йому треба багато часу, щоб написати гарну статтю, що він пише дуже повільно. А от цю роботу, для виконання якої треба посадити цілу Академію, та ще й не на один місяць, він виконав сам, один, і час, як бачимо, знайшовся, і сили.

Про виїзд Ів. Дзюби до котроїсь республіки на певний час, в даному разі — до Вірменії, він справді говорив зі мною, але я вважаю, що людина не може втекти сама від себе, і тому ми тоді не дійшли згоди.

(В. КОЗАЧЕНКО ще зачитує кілька "лайливих "висловів із пра ці І. Дзюби на адресу КПРС, КПУ, радянського уряду тощо).

ІВАН ЛЕ: Ми це питання вже обговорювали два роки тому і ширше, і глибше. Іван Дзюба виступив тоді ніби щиро, у всякому разі складалося враження, що виступав щиріше, ніж сьогодні.

Минуло два роки. І що ж? — Питання набрало набагато гострішого характеру. Тепер І. Дзюба постає вже не як літератор, що помилився, а як антирадянський діяч.

Кажуть, що він цитує у своїй праці класиків марксизму-ленінізму. Можна процитувати всіх і no-всякому. Нам ці прийоми цитування відомі.

Ми, письменницька організація України, мусимо з усією рішучістю сказати, що дії І. Дзюби несумісні з радянською ідеологією, і несумісні з нашою радянською дійсністю. Давайте приступимо до ліквідації цього.

Л. ДМИТЕРКО: Сьогодні особливо боляче говорити в такому тоні, оскільки йдеться про здібну людину. Але що ж удієш, коли ми з І. Дзюбою по-різному дивимось на одні й ті самі речі. І. Дзюба запрошує пройтись по Києву та його установах, щоб переконатись, що майже ніхто не розмовляє українською мовою. Можливо, що зустрінемось із багатьма і багатьма обивателями і міщанами, яким справді це питання байдуже. Але ніде й ніколи Комуністична партія не забороняла тому чи іншому народові говорити своєю рідною мовою. Хоч як це прикро, але винен у цьому сам український нігілізм, байдужість багатьох самих українців до своєї мови. Так от, міщанам ваша (звертається до І. Дзюби) праця виявилась дуже доречною, ваш вибрик якраз і грає міщанинові на користь.

На жаль, у мене немає під рукою ні ваших статей, ні праці "Інтернаціоналізм чи русифікація?", де ви намагаєтесь довести, ніби В. І. Ленін завжди обстоював передусім національне питання, а вже потім усякі інші. Але ж це брехня. Ленін ніколи не ставив національне питання над усі інші, хоч і надавав його вирішенню величезного значення.

Дані про приріст населення. І. Дзюба пише, що в Литві й на Україні найбільш низький приріст населення. А де найбільший? — У національних республіках. Фактично ж найменший приріст населення у Москві. Невже ви думаєте, що там, за кордоном, дурні?

Ви казали, що у "Вітчизні" два роки лежать ваші статті і їх ніхто не друкує. Справді лежать — одна про творчість Василя Земляка — нічого собі стаття, могла б бути надрукована, але про О. І. Білецького — ніхто в Радянському Союзі цю статтю не надрукує.

Але як я міг надрукувати у "Вітчизні" вашу справді безобідну статтю про В. Земляка, коли в цей же час придуркуватий Стецько дарує вашу книжку "Інтернаціоналізм чи русифікація?" самому Чанкай-ші? Я не міг цього робити, і, думаю, що СПУ не може і не хоче відповідати далі за всі оці Ваші вибрики. А той факт, що ви не будете членом Спілки письменників, ще не все втрачено. Будете літератором, друкуйтеся, але спочатку відмежуйтеся від своєї праці і від своїх покровителів за кордоном.

П. ВОРОНЬКО: До нас на Україну приїздять багато різних людей із-за кордону. І всі вони в один голос підтверджують ту думку, що такої книжки, яка була б такою потрібною всім націоналістам усіх мастей, ще не потрапляло. Це для них знахідка. Щоправда, я сам цієї книжки не читав, але я не можу не вірити їм хоча б тому, яку вона має популярність за кордоном. А в нас уже є досвід: усе, що виходить у нас і має "там" великий попит — із червоточиною. Це безсумнівно.

Останнім часом за кордоном понавидумували різного роду "соціалізмів", де ленінські ідеї спотворені, де, власне, крім імені самого Леніна, від ленінізму нічого не лишилося.

Тут Ю. Збанацький говорив про міни. Я знаю теж такі міни, які за кілька днів після замінування їх міг розмінувати хіба що сам Господь Бог. Отак і тут: єдиний, хто міг би розмінувати свою "міну" — це Іван Дзюба — її автор.

Л. НОВИЧЕНКО: На минулому засіданні в 1969 р. я вже говорив про поведінку І. Дзюби. Отже, повторювати немає потреби. Вважаю, що книга І. Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" — в своїй основі націоналістична. Там є й слушні, правильні факти, але все це разом повернуто в націоналістичний бік. Зрештою, й нас не все задовольняє в житті. Про це весь час нагадує й ЦК КПРС і наш уряд. І це цілком логічно. Адже ми ще не побудували комуністичне суспільство, а тільки будуємо його. Але такої націоналістичної послідовності і впертості мені давно не доводилося зустрічати.

Щодо того, що Іван Дзюба "несвідомо" передав за кордон свою працю, то він винен цілком і повністю. Якщо ти хочеш, щоб твоя праця не потрапила за кордон і не була там надрукована, можна для цього вжити заходів, треба тільки хотіти це зробити. А він, прямо чи посередньо, сприяв її розповсюдженню.

Про все це мені дуже нелегко говорити. Адже я покладав великі надії на І. Дзюбу, як на здібного критика. І треба було, Іване Михайловичу, чесно працювати на свій народ так, як працювали на нього Тичина, Довженко, Рильський та ін. — на соціалістичному ґрунті. Ви пішли, на жаль, іншим шляхом.

От і тепер у моїй душі бринить якась людська струна, коли Іван Дзюба каже, що він щиро хотів виявити якісь хиби в нашому житті. Але невже ви політичне немовля? Невже ви не розумієте, що всі ваші виступи грають якраз проти радянської влади, політики КПРС? Ви, Іване Михайловичу, тягнете за собою такий "хвіст", що робиться страшно. Ви стали "генералом" цієї розсіяної, на щастя, "армії".

Ви (звертається до І. Дзюби) скаржитеся нате, що, мовляв, наші журнали вас не друкують. Але ж зрозумійте, що редакція журналу чи газети несе відповідальність не тільки за ті 300 рядків, в яких справді нічого "крамольного" немає, але й в цілому за політичне обличчя автора цієї статті. Адже вас у цей самий час друкують за кордоном, в Америці, Канаді, Мюнхені... І зовсім не те, про що ви пишете тут. Збагніть, що це неможливо, протиприродно, що ви одне друкуєте "там" і зовсім інше пропонуєте тут, у нас. Відтак, у нас немає іншого, об’єктивного вибору. Оскільки за цей час не було жодного переконливого жесту з вашого боку, який би паралізував дії ваших закордонних публікацій, то нам дуже важко перебувати в одній Спілці з надзвичайно популярним літератором за кордоном і зовсім непопулярним на його батьківщині.

П. ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ: Два роки тому ми вже говорили про всі ці речі, про поведінку Івана Дзюби. Але є речі непоправні. Коли людина, боєць тікає з поля бою, то якщо він навіть одумається і повернеться в шеренгу знову, навіть стане героєм, все одно ті десятки чи сотні людей, які загинули через його боягузтво або зраду, полишаться на його совісті. І йому ніхто цього не подарує.

За ті два роки, що минули після розмов на президії, Іван Дзюба не зробив навіть спроби порозумітися, не порадився, що б і як зробити, щоб вибратися з тієї халепи, в яку він ускочив. Підкреслюю: він із нами ніколи не радився. Він найбільше уболівав за своє реноме, за свій авторитет там, а не тут, у нас. І сьогодні він такий самий, на тих самих позиціях, що й два роки тому.

Його книга "Інтернаціоналізм чи русифікація?" грає на руку нашим ворогам. Таким чином, Іван Дзюба поставив себе поза межами Спілки письменників СРСР. Він не захотів контактувати з нами і спробувати знайти спільну мову. Наш народ тяжко і вперто працює, будуючи нове суспільство, а І. Дзюба, замість того, щоб допомагати йому в цій праці, став фактично шкодити йому. Спілкування з невеличкою кучкою Чорноволів, Стусів, Морозів та іншими несумісне з перебуванням І. Дзюби в СП України.

Н. РИБАК: Зараз, коли наша країна йде назустріч 50-річчю утворення СРСР, питання, яке стоїть сьогодні на порядку денному, має особливе значення. Мені часто доводиться зустрічатися із зарубіжними колегами і з нашими недругами. Час від часу виникає питання про те, де має бути письменник — совість народу? На якому боці барикад?

Нещодавно я сам брав участь в одній із асамблей. І там вкотре стояло гостре питання, поставлене більш, ніж півстоліття тому: "З ким ви, майстри культури?"

Мені відомий факт, коли один діяч жонглював у Пекіні книжкою Івана Дзюби. Виступав представник Ізраїлю і посилався на виступ І. Дзюби в Бабиному Яру. Ця книжка Івана Дзюби — антирадянська. І йдеться не про якісь окремі недоліки чи дрібниці, а про саму суть книги. Судити про суспільство і політику КПРС, про те, якою мовою говорять обивателі і міщани на Хрещатику, це, щонайменше, несерйозно.

Я думаю, що Спілка письменників України не може відповідати за дії такого члена СПУ. Зараз, у цьому складному ідеологічному двобої наша зброя повинна бути, як ніколи, в чистоті.

Д. ПАВЛИЧКО: Я думаю, що Іван Дзюба повинен задуматися над тим фактом, ніби хтось нам дав вказівку виключити його із Спілки письменників. Нічого подібного мені не відомо. Іван Дзюба дуже добре знає, що й до чого. Він сам ходить на слідство. Знає коло людей і коло ідей заарештованих. Приїхав якийсь недобитий бандерівець Ярослав Добош і почав збирати матеріали "самвидаву". Треба було подумати, кому і навіщо це потрібно. Іван Дзюба не подумав над цим як слід. Свого часу я багато і дуже боляче говорив із Дзюбою. Я щиро хотів привернути його до нас і робив усе, що міг, але переконати його, як бачу, не зміг. Леонід Новиченко правильно тут говорив, що із Дзюби міг вирости великий критик. На жаль, він пішов іншим шляхом — зайнявся політикою.

Як я розумію Івана Дзюбу, суб’єктивно він не хоче допомагати ворогам. Але, хотів він того чи не хотів, опинився в такому становищі, що його праця й ім’я використовуються проти нас. Треба уважно й тверезо вдивитися в обличчя людей, які вас (звертається до І. Дзюби) оточують. Чиї це діти, чого вони хочуть? Про що вони дбають?

Я бачив фільм про відкриття пам’ятника Т. Шевченкові у Вашинґтоні. 12 попів і священиків у рясах виперлися наперед і заступили собою увесь натовп людей (і прогресивних, і вороже настроєних). На чиї гроші цей пам’ятник було зроблено і відкрито? Це було вельми промовисте видовище.

...Сталося щось трагічне. Іван Дзюба родом із Донбасу, з простої селянської родини. Сталося так, що в 1960 — 1961 роках, після розвінчання культу особи і демократизації нашого суспільства, він став докладно вивчати питання, які протягом багатьох років самі по собі вважалися "крамолою". Але при цьому його повело зовсім не в те річище, в яке слід було б спрямувати свої зусилля і творчу енергію. І от маємо тепер розглядати персональну справу Івана Дзюби. Це дуже прикро.

Можливо, і, навіть, напевне, що Іван Дзюба безпосередньо не брав участі в передачі "самвидаву" та інших акціях. Але його книга "Інтернаціоналізм чи русифікація?" опинилась на озброєнні наших ворогів. Ми самі дуже добре розуміємо, що наше життя не ідеальне, що є ще нам усім над чим добре попрацювати, щоб його вдосконалювати, але не такими засобами. Хоч якою великою була амбіція, І. Дзюбі слід було відмежовуватися від неї. Ті Стецьки вже здихали без харчу, а ви дали їм поживу, дали їм добру їжу і вони знову оклигали.

Радіо закордонне постійно передає уривки й коментарі із праці І. Дзюби. Вони гріють руки на вогні, який для вас (звертається до І. Дзюби) уже ніби давно згас. І не треба до нас так зверхньо ставитись. Тут сидять не вороги ваші. Наша письменницька організація має багато клопотів, але вона могла б і допомогти вам, якби на це була і ваша добра воля.

М. БАЖАН: Я прийшов на президію без усякої упередженості. Ніхто мені нічого не казав, як поступати і що говорити. Але я от прослухав виступ Івана Дзюби і бачу, що доведеться голосувати за ту пропозицію, що її вніс Василь Козаченко. Книга Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" наробила шкоди й на Україні. Ця шкода все більше і більше використовується для ударів проти важливої і дуже знаменної Постанови ЦК КПРС "Про підготовку до 50-річчя СРСР". В ній дуже широко і ясно підсумовується п’ятдесятирічний досвід нашої держави. І цілком ясно, що вороги не такі дурні, щоб не вхопитися за книгу І. Дзюби і не використати її проти, зокрема, і цієї Постанови ЦК КПРС.

Ми цю Постанову маємо винести на обговорення чергового Пленуму правління СПУ передусім, а вже потім розглядати питання про роботу із творчою молоддю.

О. БАНДУРА: Кілька років тому Іван Дзюба прийшов на роботу до нас, у видавництво "Дніпро". Звісно, між нами відбулася розмова щодо його подальшої позиції. І. Дзюба тоді сказав, що йому надокучили різні темні особи, які всіляко намагаються з ним зустрітися, законтактуватися. Він просив створити таку обстановку, щоб можна було нормально працювати.

Прихід І. Дзюби до нашого видавництва за рекомендацією СПУ я розглядав як бажання послати І. Дзюбу в колектив, де він міг би творчо працювати, з часом переглянути свої тогочасні позиції.

Не приховую, мене цікавив той факт, як же сталося так, що праця І. Дзюби потрапила за кордон? На превеликий жаль, я дізнався, що було не зовсім так, як доти розповідав І. Дзюба, і що він у цій справі не такий уже й безневинний. І. Дзюба передав одному тоді відомому чехословацькому діячеві свою працю, нібито не для друку за кордоном, а для ознайомлення. Тоді про це І. Дзюба не сказав і потім йому було трохи соромно за нещирість. Але сталось так, як сталось. Після того минуло досить часу, щоб оцінити свій непродуманий вчинок і дати своїм "доброзичливцям" відкоша. Цього І. Дзюба не зробив. Але бачити, як на твоїх очах уся ця "снігова лавина" обростає дедалі більше і не вжити заходів — це вже не недогляд. Навіть заява ваша тоді була куца і невиразна. Слід було виступити гостріше і ширше. І даремно ви недооцінюєте такий "жанр". Такі заяви дуже багато значать і тут, у нас, і за кордоном.

Я думаю, що ви поводитесь половинчато, і цілком приєднуюсь до Л. Новиченка, щодо вашої "дволикості". Коли ви побачили, який галас і ажіотаж зчинили довкола вашої книжки і вашого імені, треба було реагувати. Ви цього не зробили. Очевидно, вам імпонувало те, що вас там вважають героєм.

Якщо вас виключать із СПУ (звертається до І. Дзюби), це ще не значить, що вам відрізані шляхи в літературу. Ви й не будучи членом СПУ зможете при бажанні бути гарною людиною і добрим літератором.

Як колега по роботі я раджу вам переоцінити свою книгу "Інтернаціоналізм чи русифікація?", як і взагалі свою позицію, і дати всьому цьому таку кваліфікацію, як вона того заслуговує.

В. КОЗАЧЕНКО: Хто ще хоче висловитись, чи будемо ставити питання на голосування, оскільки інших пропозицій не поступало?

Я. БАШ: Мабуть, все ж таки слід ще послухати І. Дзюбу. Може, наша розмова щось внесла в його думки і позицію.

І. ДЗЮБА: Якось так виходить, що я весь час змушений захищатися. От і тепер я хочу вас запевнити, що не такий я самозакоханий і самовпевнений, як то декому здається. Я себе краще знаю, ніж будьхто. І можете бути певні, не переоцінюю ні себе, ні своїх здібностей.

Вся біда, очевидно, в тому, що я знаходжусь у тій позиції, про яку так дотепно сказав славнозвісний байкар: "Ты виноват уж тем, что хочется мне кушать..."

Єдине, що я хотів би сказати на прощання, так це, по-перше, попросити пробачення за те, що завдав вам стільки клопоту, прикрощів, відібрав у вас чимало часу для важливіших справ, ніж розбирати мою персональну справу.

Тепер моє перебування поза СПУ не буде вас обтяжувати. До вас усіх я не маю претензій.

І ще одне я хочу сказати вам: що б зі мною не сталося, я не стану на шлях озлоблення і в міру своїх сил та здібностей буду шукати себе у праці.

В. КОЗАЧЕНКО: Товариші, є одна пропозиція:

За грубе порушення принципів і вимог Статуту Спілки письменників, за виготовлення і розповсюдження матеріалів, які носять антирадянський, антикомуністичний характер, виражають націоналістичні погляди, зводять наклеп на радянський устрій та національну політику партії, активно використовуються нашими класовими ворогами в боротьбі проти Комуністичної партії і Радянської держави, Дзюбу І. М. виключити із членів Спілки письменників України.


Це рішення Президії прийнято одноголосно.


Перший заступник Голови правління

Спілки письменників України В. Козаченко

Відповідальний секретар правління

Спілки письменників України І. Солдатенко




Здається, цей документ такий промовистий, що на цьому можна було б поставити крапку, хіба що треба наголосити: всім учасникам розмови було зрозуміло, що виключення І. Дзюби, якого в той час уже два місяці допитували в КДБ, зі Спілки — це прелюдія до його арешту, але вдавали, ніби не про це йдеться. І все ж деякі вельми суттєві деталі спонукають до післямови.

Я й доти не любив "жанру" протоколу, а того дня просто зненавидів його. І річ не так й не тільки в тому, що в кінці понад двогодинного дійства в мене заніміла рука (я ж бо не стенографіст!). Та хіба можна порівняти мою фізичну втому з тими переживаннями, котрі випали на долю Івана Михайловича?! Як сказав би герой роману Павла Загребельного "Я, Богдан...", — "шкода говорити..." Але, кажучи словами Т. Шевченка, хоч і "серце болить, а розказувать треба"...

Мені було прикро чути й бачити все це аморальне дійство. Адже мої симпатії були цілком на боці Івана Дзюби. Кажу це не для того, аби тепер, на відстані чверті віку, виставити себе в кращому світлі, ніж я був і є насправді. У мене були вагомі підстави і для симпатії до І. Дзюби, і для переживань взагалі. Адже, крім усього іншого, І. Дзюба був тоді однодумцем і соратником Б. Антоненка-Давидовича, життя і творчість якого я досліджував: 1962 р. надрукував вельми схвальну рецензію на його книжку "Про що і як"; 1963 року опублікував захоплену рецензію на роман "За ширмою", 1967 р. написав передмову до вибраного (чи то пак — перебраного) "На довгій ниві", 1968 р. опублікував літературний портрет Б. Антоненка-Давидовича обсягом 2 друк. арк. у VI випуску критичних нарисів "Українські радянські письменники".

Та ось у листопаді 1970 року у Львові відбувся закритий процес над не раз згадуваним у протоколі відомим істориком і публіцистом, дисидентом Валентином Морозом, на якому Б. Антоненко-Давидович, І. Дзюба та В. Чорновіл мали виступати як свідки, але рішуче відмовилися давати показання на закритому процесі й зажадали відкритого суду. Та, незважаючи на це, суд засудив В. Мороза на 14 років (!) ув’язнення і заслання. Про цей процес заговорив увесь світ і передусім, звісно, вся світова українська діаспора.

Ясна річ, Б. Антоненко-Давидович і його молоді колеги Іван Дзюба та В’ячеслав Чорновіл не могли мовчки сприйняти підступний удар, що його було завдано Рухові опору. Обурені незаконним і неймовірно жорстоким вироком кривосуддя, а ще більше — погромницькою, ганебною статтею Я. Радченка «"Апостол" і його штандарти» в газеті "Радянська освіта" за 14 серпня 1971 p., де В. Мороза було названо "апостолом зради", Б. Антоненко-Давидович, І. Дзюба і В. Чорновіл 23 вересня 1971 року звернулися до ЦК КПУ з рішучим протестом і спростуванням перекручених та сфальсифікованих тверджень, наклепницьких "фактів". Зокрема, вони переконливо доводили, що "жодного випадку розповсюдження особисто В. Морозом його статей слідство не встановило (крім поодинокого факту звернення до Б. Антоненка-Давидовича з недокінченою статтею за літературною консультацією), ніякого "розповсюдження" не встановив і суд. Так само навіть мови не було на суді, що В. Мороз особисто будь-що передавав за кордон чи доручав кому-небудь передавати".

Після цього імена авторів протесту було піддано анафемі і шаленому цькуванню, а прізвище Б. Антоненка-Давидовича було заборонено згадувати навіть у негативному плані. І лихо було тому необачному критикові, з "вини" якого ім’я письменника потрапляло в рукопис, верстку, чи, не дай Боже, в готову книжку. Кажу про це не з чужих слів, а з власного гіркого досвіду. Наприкінці 1971 року я подав до видавництва "Український (тоді — Радянський) письменник" рукопис своєї першої книжки статей і критичних нарисів "Сенс життя людського", до якої включив і літературний портрет Б. Антоненка-Давидовича.

Як і слід було сподіватися, його було негайно вилучено з рукопису книги ще до початку редагування. Редактор книжки Р. Самбук підписав решту рукопису до друку. Але тут сталось непередбачене: в журналі "Сучасність" № 2 за 1972 рік, тобто за тиждень до сумнозвісного засідання президії СПУ, був опублікований щойно згаданий листпротест Б. Антоненка-Давидовича, І. Дзюби та В. Чорновола до ЦК КПУ. Звісно, це викликало шалену лють у компартійних можновладців до опального письменника. Рикошетом дісталось на горіхи й мені. Адже у видавництві з приводу моєї книжки зчинився справжній рейвах: було наказано негайно переглянути верстку "у штири ока" на предмет того, чи не згадується прізвище Б. Антоненка-Давидовича в інших статтях книжки. І таки знайшли! На 111 сторінці в статті "Подорож у Країну Дитинства" йшлося про те, що твори Б. Антоненка-Давидовича для дітей написані "на виріст", "саме тому вони так полюбилися юному читачеві". Але надто пізно: тираж уже був готовий. Довелось виривати "крамольну" сторінку з прізвищем одіозного збуджувача спокою, передруковувати її і вклеювати знову у всьому тиражі, за рахунок "винуватця", що й було зроблено. Відтоді й видавництво, і керівництво Спілки дивились на мене як на такого, від якого можна всього чекати, але, видно з усього, йому було приємно тримати мене "в чорному тілі", бо чим же, як не цим, можна пояснити те, що за рік до того (1970) ця ж сама президія СПУ підступно "завалила" мене на прийомі до Спілки, зокрема, запопадливими стараннями сумнозвісного Навуходоносора й вірнопідданого життєписця Ю. Збанацького — критика Дмитра Шлапака, який перед засіданням провів відповідну "обробку" свого патрона та інших членів президії, мовляв, "кого ви збираєтесь приймати до Спілки? Ви почитайте, що він пише про запеклого націоналіста Б. Антоненка-Давидовича, як він його вихваляє!.."

Коли ж другого дня я подав заяву про неможливість далі працювати з людьми, котрі завдали мені такої травми і просив увільнити мене від обов’язків, той самий Збанацький, який тоді головував на президії, і тим самим зеленим чорнилом, яким викреслив моє прізвище в бюлетені, написав на заяві резолюцію з одного-єдиного слова:

"Відмовити" (заява ця й досі зберігається у мене. Згодом з’ясувалося, що це було зроблено на прохання Олеся Гончара, якого тоді не було на засіданні президії").

Що було робити, куди податися? Затамувавши біль від образи, мовчки забрав заяву, повернувся й пішов, про що й досі вельми шкодую і картаю себе за малодушність. Треба було таки піти зі Спілки на іншу роботу.

Ось із таким настроєм писав я той злощасний протокол. Та на цьому історія з ним не скінчилася. Пізно ввечері того самого дня — 2 березня 1972 р. раптом чую дзвінок у двері своєї квартири. Відчиняю і не вірю своїм очам: стоїть Павло Архипович Загребельний. Моєму подиву немає меж. Ще б пак! Адже ніколи доти ніякої особистої дружби чи бодай приятелювання, а тим паче довірливих розмов між нами не було. Просто більш-менш нормальні службово-ділові взаємини як начальника й підлеглого. І раптом... Запрошую гостя "до хати", а сам нетерпляче очікую пояснення причин несподіваного візиту. Адже не чемно запитувати у гостя, чому це він приїхав у такий пізній час, хіба, мовляв, не міг зателефонувати?

Одначе гість суті візиту розкривати не поспішає і навіть не хоче присісти, а тільки з цікавістю походжає по квартирі, хоча вона звичайнісінька, скромно обставлена і нічим особливим непримітна. Отак походивши, висловивши комплімент господині за чистоту й порядок у квартирі та покритикувавши брудний під’їзд і, кажучи словами поета, "чувств никаких не изведав", попрямував до виходу. І тільки в цю мить спокійно, ніби між іншим, сказав, що ЦК КПУ зажадав терміново подати протокол засідання президії СПУ, на якому розглядалася персональна справа Івана Дзюби. При цьому від себе особисто ніяких додаткових вказівок щодо того, як треба писати, абощо, не давав, бо це ж і так ясно: об’єктивно, якнайточніше і якнайповніше. А самий факт особистого приїзду П. Загребельного спонукав мене до підвищеної відповідальності. Та хоч як сумлінно я поставився до доручення, все ж не такою мірою, як сумнозвісний гоголівський герой, і вдома переписувати протокол начисто не став. Мені й на думку не спадало брати його додому. Отож другого дня протокол було розшифровано, переписано на чистовик, видрукувано і віддано керівникам Спілки, які, на мій подив, не зробили жодного зауваження й не змінивши в ньому "ані титли, ніже тії коми", самі однесли у "велику хату" (як ми тоді між собою називали ЦК КПУ). Я ж, належно оцінивши важливість цього документа, залишив собі третій примірник і зберіг його.

Хочу звернути увагу ще на деякі цікаві деталі протоколу. Поперше, нехай читача не дивує той факт, що серед присутніх на засіданні президії СПУ значиться й ім’я Олеся Гончара, але немає серед промовців. Невже йому була байдужою доля Івана Дзюби, що він не виступив ні "за", ні "проти"? Та ні ж бо, "все правильно", як любив казати герой роману Павла Загребельного "Левине серце" Самусь. Свою позицію щодо праці І. Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" Ол. Гончар висловив особисто П. Шелесту. І про це неспростовно засвідчив колишній перший секретар ЦК КПУ у книзі "...Да не судимы будете", уривки з якої опублікувала "Літературна Україна" (28 березня 1996). Так ось П. Шелест пише про те, як 13 січня 1966 р. він провів у ЦК КПУ нараду, в якій взяли участь українські письменники, викладачі Університету і ВПШ, відомі історики, працівники ЦК КПРС з питань науки і пропаганди, зокрема: Гончар, Бажан, Назаренко, Чеканюк, Дубина, Копнін, Ямпольський, Шамота, Новиченко, Головко, Іванов, Скаба, Шевельов, Кондуфор. "На нараді, — свідчить Шелест, — розглядалось питання про те, щоб дати критичну оцінку "шкідливим ідеологічним документам", які надійшли до ЦК КПУ. Йдеться передусім про трактат І. Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" та "Лист 77". Було домовлено, що група товаришів до 25 січня подасть до ЦК докладний і обґрунтований документ, котрий викривав би "Лист 77" та "Інтернаціоналізм чи русифікація?", написаний Дзюбою".

Але тут, свідчить персек, сталась осічка: "О. Т. Гончар відмовився брати участь у роботі цієї комісії, про що він письмово повідомив ЦК. Такий вчинок нас усіх засмутив", — зізнається П. Шелест. "Згодом до нього довелося вживати деякі заходи впливу, і це себе виправдало. Щоправда, були аж занадто "гарячі" голови, які вимагали мало не виключення Гончара з партії, виведення його зі складу ЦК й відкликання з депутатів, глибокої його ідеологічної "проробки"..." На думку пізнішого Шелеста, "це були лівацькі "загини". Піти цим шляхом — значить зашкодити нашій спільній справі — відштовхнути, а може, і втратити талановитого письменника і впливову людину серед творчої інтелігенції. З цього питання довелося витримати чималий тиск з боку запопадливих "ортодоксів-марксистів". Особливо в цьому питанні лютували Грушецький і Ватченко, та й у ЦК КПРС знайшлись такі діячі, котрі зажадали "політичної крові". Ще б пак! Адже Олесь Гончар відмовився (!!!) брати участь у розпинанні на хресті "запеклого націоналіста" Івана Дзюбу! А він же член ЦК КПУ, депутат Верховної Ради! Не дивно, що "дехто навіть вимагав заарештувати Гончара", — як свідчить П. Шелест. На щастя, зізнається персек Шелест, його позицію щодо Гончара "незмінно підтримував М. В. Підгорний, адже він краще від інших розбирався у цій складній справі... Коли я про це розповів Підгорному, він відповів: "Знаєш, Петре, нас з тобою заарештують, ніякий чорт і слова не скаже. Про Гончара заговорить світ, та й взагалі, який ідіот виношує таку "ідею"? Радився я з Підгорним, аби ще більше зміцнити свою думку і дії, які зайняв щодо Гончара" ("Л. У." 28.03. 1996).

Взагалі, будучи людиною чесною і принциповою у своїх діях, Олесь Гончар уникав брати участь у всяких розборках "персональних справ" письменників, яким симпатизував або й глибоко поважав і по змозі підтримував. Тож єдиною прийнятною поведінкою за тих умов для себе вважав за доцільне зовсім не приходити на такі засідання. Однак на це засідання Олесь Терентійович таки прийшов, але в обговоренні участі не взяв, навіть не подав жодної репліки, лише мовчки спостерігав за дійством. І проголосував — "за виключення". Як з’ясувалося згодом, перед засіданням з усіма членами президії СПУ було проведено бесіди в ЦК КПУ й наказано голосувати "за виключення І. Дзюби із Спілки письменників". Спробуй ухилитись при відкритому голосуванні — не оберешся клопотів до кінця життя! Певна річ, сьогодні можна по-різному ставитися до такої поведінки Олеся Гончара. Але щоб судити його, мабуть, треба побувати в його тогочасній шкурі. Я судити не берусь. Щодо М. Шамоти (який майже ніколи не приходив на засідання президії СПУ, не було його й того сумнозвісного дня), було повідомлено, що Шамота прибути не може, але він "за виключення". І це була правда.

З настанням гласності та перебудови у мене час від часу виникала спокуса опублікувати цей протокол, але щоразу щось стримувало. Найбільше й передусім, щиро кажучи, мені не хотілося виступати у невдячному жанрі протоколу. До того ж чимало "героїв" того драматичного дійства, як от М. Бажан, Л. Новиченко, В. Козаченко та інші, були ще живі. З ними довелося чимало років, хоч і без особливої взаємної любові, працювати. Дехто й нині живий. І я знов клав протокол у шухляду. Та, якось, пересиливши себе, дав його прочитати Іванові Михайловичу Дзюбі. Він прочитав і так само, як і П. Загребельний, не зробив жодного, навіть щонайменшого посутнього зауваження. А на моє запитання, чи не вважає за доцільне опублікувати протокол, він, хоч і не зразу, після вагань, погодився. Але відтоді минуло ще років зо два, а я все не поспішав із публікацією. Й ось трапилась слушна нагода. Тож, як мовиться, нехай країна знає своїх "героїв".









Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.