[Ярослав Ісаєвич. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми. — Львів, 2002. — С. 318-354.]

Попередня     Головна     Наступна





Видання другої половини XVII- XVIII ст.



Тематика книг, що друкувалися в Україні, залежала від багатьох чинників і від попиту на ті чи інші видання, і від наявності меценатів видавничої діяльності, і від доступності книжок, друкованих за межами України. Дедалі більше на характер книжкової продукції впливали цензурні умови.

Аж до останніх десятиріч XVIII ст. більшість тих великих за обсягом книг, які друкувалися значними, як на той час, тиражами і поширювалися по всій Україні та за її межами, — це книги релігійні, насамперед, богослужбові тексти і молитовники, меншою мірою християнська повчально-моралізаторська література. Друкувалися такі книги переважно церковнослов’янською мовою кириличним шрифтом, однак у певних їх структурних частинах (передмови, присвяти) вживалася й українська книжна мова. /319/ Сприйняттю церковнослов’янщини як "високого стилю" книжної мови сприяли специфічно українські риси вимови традиційних текстів. З 20-х рр. XVIII ст. на українських землях, підвладних Російській імперії, друкарство українською мовою і українським варіантом церковнослов’янської було повністю заборонене. На Правобережжі і в Галичині обмежень щодо мови не існувало, але тільки в практиці василіянських монастирських друкарень, головно Почаївської, українська мова посіла помітне місце.

З освітніх видань масовими тиражами і досить часто друкувалися букварі. Хоч тексти для читання в них подавалися церковнослов’янською мовою, оволодівши ними, учні могли вільно читати й українські тексти.

Якщо богослужбові книги, молитовники, букварі набули значного поширення, то суто літературні публікації (вірші, програми п’єс, панегірики) й окремі публікації з гуманітарних та природничих наук (тези диспутів, посібники з граматики, історії тощо), за невеликими винятками, виходили малими тиражами і призначалися для вузького кола читачів. Видавалися вони різними мовами — книжною українською, церковнослов’янською, але найчастіше польською або латинською.

Ситуація змінилася в останніх роках XVIII ст., коли в Центральній, Південній і Східній Україні почали виходити різноманітні світські видання російською мовою, а в Галичині після 1772 р. — німецькою, польською, латинською, французькою. Почаївська друкарня й далі користувалася, в числі інших, українською книжною мовою.


Біблія і богослужбові видання. У богослуженні в українців, як і в інших народів Східної Європи, церковнослов’янська мова здавна відігравала таку ж роль, як латинська у католиків. Збереглася церковнослов’янська мова як літургійна і в католиків східного (візантійського) обряду. Зрозуміло, що цією мовою друкувалася головна для християн книга — Біблія. Надрукування 1581 р. в Острозі повного тексту Біблії було визначною подією в церковному і культурному житті не лише українців, але й сусідніх православних народів. Попри високий рівень філологічного опрацювання цього видання, за Петра Могили розпочато нове редагування тексту Біблії з метою його дальшого вдосконалення. Цю роботу, однак, не завершено, і друге в Україні повне видання церковнослов’янської Біблії вийшло у київській лаврській друкарні щойно 1758 року. Кияни у той час не мали іншої можливості, як тільки передрукувати текст московського видання 1756 року. Інша річ, що це видання повторювало опрацьовану українськими книжниками єлизаветинську Біблію 1751 р., в основі якої лежала московська Біблія 1663 р., а та, в свою чергу, як підкреслювалося в її передмові, була лише передруком "с готоваго перевода князя Константина Острожскаго печати неизменно, кроме орфографии и некоторых вмале имен и речений". Передруки тексту Острізької Біблії сприяли тому, що вжитий у ній варіант церковнослов’янської мови став найавторитетнішим. Біблія в Києво-Печерській лаврі видавалася ще (судячи з кількості збережених примірників, меншими тиражами) 1779 року у великому форматі, а 1788 р. — у зменшеному. Істотним внеском у спробу дальшого поширення біблійних книг стало почаївське видання Біблії 1798 p. /320/ Цікаво, що в якійсь незначній частині примірників говорилося, що книга видається "по повелінію, данном в Санкт-Петербурзі 1797, сентября дня 14" 70. Напевно, Почаївська друкарня вмістила ці слова, щоб не мати перешкод у розповсюдженні книги в межах Російської імперії.



 70 Максименко Ф.П Кириличні стародруки.., с. 89-90.



Повний текст Біблії — Старого і Нового Завіту — був доступний і потрібний порівняно вузькому колу читачів — богословам, церковній ієрархії, вченим ченцям, вчителям середніх шкіл. Із старозавітних книг лише з Псалтирем знайомилися всі, хто вмів читати: ця книга служила молитовником, її тексти звучали на богослуженнях. З новозавітних книг у богослужбах вживалися, в першу чергу, Євангеліє і Апостол. Всі три названі книги мусили бути в кожній церкві (в деяких по кілька); окремі священики, дяки, пізніше й учителі мали їх і вдома. Спершу в храмах користувалися тільки рукописними богослужбовими книгами, але від часу появи друкарства їх швидко витісняли друковані.

Найважливішою в усіх відношеннях церковною книгою християн залишалося Євангеліє. В кожному храмі мало бути напрестольне Євангеліє, по змозі гарно оправлене, яке відігравало дуже важливу роль в богослуженнях, насамперед, у літургії. Крім напрестольного, в багатьох церквах були й інші примірники. Нерідко побожні парафіяни дарували Євангелія своїм церквам. Упродовж другої половини XVII-XVIII ст. Євангеліє в Україні друкувалося 24 рази: п’ять видань у другій половині XVII ст., дванадцять у першій половині XVIII ст., сім — у другій половині. Менша кількість видань /321/ у другій половині XVIII ст. пояснюється тим, що більшість храмів цією книжкою на той час вже були забезпечені, а нові церкви будувалися у той час не так часто. Спершу видання Євангелія було зосереджено у Львові: друк Сльозки 1665 р., Львівського братства 1670 і 1690 рр. Всі вони повторювали текст видань Львівського братства 1630 і 1644 рр. 1697 р. вийшло перше київське лаврське видання, і з того часу Києво-Печерська лавра стала головним видавцем Євангелія, випустивши до 1784 р. ще шість видань в напрестольному форматі і чотири в зменшеному, зручному для індивідуального читання. Почаївська друкарня надрукувала у XVIII ст. п’ять видань (з них одне малоформатне), Львівська братська — три, Чернігівська — одне. Українські видання Євангелія друковані шрифтом великого розміру (який так і називали — євангельським), деякі Євангелія і окремі молитовники прикрашені сюжетними ілюстраціями.

За другу половину XVII-XVIII ст. зафіксовано 122 різних за обсягом видань Псалтиря, 67 різних Часословів, 63 Молитвослови, 42 видання Каноника. Велику кількість видань Псалтиря і Часослова можна пояснити тим, що їх читали не лише в церкві, але й вдома, ними користувалися для навчання грамоти. Слід при цьому мати на увазі, що певна частина малоформатних шкільних "Часовничків" і "Псалтирок" не збереглася, отже, вказані тут кількості видань є мінімальними. До тих богослужбових книжок, які мусили бути в кожній церкві, належали ще Служебники (44 видання за 1651-1800 рр.), Требники (37 видань за цей же час), Апостоли (20 видань), Октоїхи (24 видання), Тріоді пісні (17 видань), Тріоді цвітні (18 видань). Дуже популярними були різнотипні видання Акафистів (не менша 47 видань) і укладеного Йоасафом Кроковським акафиста св. Варварі (не менше 30 видань у XVIII ст.). Найбільша за обсягом церковна книга Анфологіон (Мінея празнична) видавалася одинадцять разів. Далеко не кожна сільська церква могла собі дозволити придбання цієї книжки. Ще менше доступними були місячні Мінеї служебні: ця 12-томна книга видавалася лише тричі (Київ 1750 і 1787 р., Почаїв 1761 р.).

Як зазначалося, і православна, і греко-католицька церкви друкували богослужбові тексти і молитовники церковнослов’янською мовою; винятки були нечисленними. Зокрема, в Тріоді пісній 1664 р. з друкарні Сльозки передруковано ряд пояснювальних статей книжною українською мовою в перекладах Тарасія Земки (вперше вміщених у київському виданні 1627 р. і повторених у виданнях 1640 і 1648 рр.). Цікавим експериментом було транскрибування в деяких українських виданнях уривків церковнослов’янських текстів засобами латинського алфавіту. У Почаєві 1793 р. опубліковано Акафист у перекладі з церковнослов’янської на латинську мову Гната Филиповича (З.І., 3719). Були й інші подібні друки.

Римо-католицькі латиномовні богослужбові книги в Україні спершу не друкувалися; католицькі діецезії замовляли їх у Кракові або, частіше, за кордоном. У XVIII ст. зрідка друкувалися доповнення до літургічних книг, служби окремим святим, меси за померлих. Порівняно часто католицькі друкарні видавали релігійно-повчальні і богословські книги, в тому числі і закордонних авторів, як латинською мовою, так і в польських перекладах. /322/

Для більшості богослужбових видань великого і середнього формату типовим накладом був один "таборок" — бл. 1200 примірників. Такі тиражі на кінець XVII ст. забезпечили основними потрібними для відправ текстами більшість церков усіх регіонів України, включно з тими, де не було кириличних друкарень (Закарпаття, Буковина, Слобожанщина, Холмщина). Рукописні книжки де-неде залишались у вжитку до кінця XVIII ст. і пізніше. Про більшу авторитетність друкованих книг свідчить те, що вони коштували дорожче, ніж рукописні. Якоюсь мірою, це було наслідком монополізації друку церковних книг кількома друкарнями. Як показали статистичні дослідження примірників із записами, православні й греко-католицькі церкви в Україні користувалися переважно книжками українських друкарень (Лавра, братство, Сльозка, Чернігів, Унів, Почаїв), видання з-поза України (Вільнюс, Москва) становили незначний відсоток. У той же час, деякі книги, видані в Україні, вживалися в Білорусії, Росії, Молдові, Болгарії, Сербії.

Після проголошення Берестейської церковної унії також і ті парафії, які прийняли унію, користувалися богослужбовими книгами з православних друкарень. У 1709 р. унію прийняло Львівське Ставропігійське братство, а в 1720 р. Замойський провінційний собор зобов’язав його внести до своїх видань зміни відповідно до основних засад католицької догматики. Служби святим, запроваджені Замойським собором (в тому числі на честь св. Йосафата), були надруковані окремими брошурами у Львові, Уневі, Почаєві. Втім, навіть у кінці XVIII ст. друкарня Почаївського василіянського монастиря передруковувала деякі богослужбові книги з видань православних друкарень, вносячи до них лише незначні, хоч і принципові, зміни: згадування в богослуженнях папи, впровадження католицької версії Символу віри.

На вужче коло читачів розраховувалися богословські видання, зокрема, пояснення Біблії, тези теологічних диспутів. З теологічних тез Києво-Могилянської академії збереглися конклюзії з матеріалом чотирирічного курсу богословія під назвою "Primitiae cursus theologiae quadriennis...", що їх 29 листопада 1737 p. захищав слухач теології і одночасно викладач в курсі інфіми Інокентій Михалевич; головував на захисті професор теології Ієронім Міткевич (З.І., 1289). Подібних публікацій було порівняно небагато, однак вони стали істотним чинником богословської освіти. Про деякі з книг богословського змісту йтиме мова при розгляді публікацій літературних творів.

Невід’ємною складовою частиною давньої друкованої книги, особливо літургійної, стали орнаменти (набірні, які друкувалися з вилитих подібно до шрифту орнаментальних елементів, і гравійовані — відбиті з дереворитних або мідеритних кліше), а також зображення (спершу виключно дереворитні, пізніше й мідерити — відбитки з мідних кліше). Орнаменти не були просто прикрасою, тим більше зображення не були тільки ілюстрацією, поясненням тексту. Адже сакральним об’єктом, якому належало провідне місце в таїнствах і обрядах, була книжка в цілому, в нерозривній єдності тексту, який читали і слухали в церкві, і зорового ряду. Текст, зображення, церковний спів мали глибоко символічне значення, причому не зосібна, а в їх поєднанні. Саме тому таку велику увагу давні друкарні надавали мистецькому вигляду друкованих книг, особливо літургійних. /323/

На Заході найдавніші літургійні книги наслідували книги рукописні, але дуже скоро розпочався зворотний процес: нові форми набору і прикрас, які з’явилися у друкованій книзі, стали впливати на книгу рукописну. Оскільки українська друкована книга мала замінити в богослужбовому вжитку рукописну, вона перейняла від неї обриси літер, засади поділу тексту на розділи, підрозділи та рубрики, форму заголовків. У той же час, з самого початку друкована книга мала багато такого, чого не було у давній рукописній книзі і що пізнішими рукописами було запозичено саме з друкованої книги.

Особливе значення в друкованій книзі посів титульний аркуш. Українська друкована книга протягом усього XVII-XVIII ст. щодо цього продовжувала традиції, закладені львівськими, острізькою, київською друкарнями ще в попередній період. Неодмінні атрибути титульної сторінки — назва книжки, набрана великими літерами, і вихідні дані, обрамлені дереворитною оздобною рамкою — "фортою", яка в ранніх виданнях має вигляд архітектурного порталу. З часом до чисто архітектурних колон стали додавати оздобний рослинний орнамент, — інколи бічні колони обплетені виноградною лозою. Архітектурна рамка доповнюється клеймами із зображеннями святих або свят, алегоричних композицій. Новим елементом у розвитку титульного аркуша були рамки без фронтону, замість нього центральну частину сторінки оточувала складна композиція, в якій численні клейма з’єднувалися барокковими гірляндами з листям, квітами, плодами. В деяких виданнях Києво-Печерської лаври в нижній частині титульної арки вміщували зображення головного лаврського храму Успенського собору. Трапляються форти, які своєю структурою нагадують іконостас: відповідним чином розміщені гравюри з орнаментальним обрамленням, що відповідало іконостасній різьбі. Втім, в середині XVIII ст. до ряду гарно оформлених літургійних видань повертається класична архітектурна рамка-портал.

Утвердження у літературі і мистецтві бароккової стилістики і ментальності не могло впливати на зміст літургійних видань, оскільки текст їх мав залишатися незмінним. Зате нова естетика позначилася на оформленні цих книжок, а інколи і на їх назвах. Так, Апостол, виданий Львівським братством 1666 р., має дивний, як на сучасного читача, заголовок "Таблица невидимая серца чловечаго на которой не пером, але пальцем Божіїм і язиком апостольським, не чернилом, а Духом Святим і слезами Апостольськими написана суть Посланія, албо Листи апостольськії". Заголовковий текст оточений рамкою у формі традиційного зображення серця, по боках ще два менші силуети серця з відповідно підібраними біблійними цитатами, яким властиві "сердечні" алегорії. Також у верхній частині цитата з Книги Притч: "Напишу же я на скрижалях сердца твоєго", над нею зображено, як Бог вручає скрижалі Мойсеєві. В рамці навколо центрального напису зображення апостолів Петра, Павла, Якова і Іоана, а в нижніх кутках малюнки язика і ока зі сльозою відповідно до згадок про язик і про сльозу в заголовку. Таке предметне, майже реалістичне зображення пов’язане з наданням речам і явищам символічного значення в контексті уявлень про сенс світу й життя. І якщо алегорично ускладнений заголовок у літургійних друках поширився мало, то подібні символічні зображення з відповідними цитатами стали в них доволі частими. /324/

Дальшим елементом оформлення літургійної книги була фронтиспісна гравюра із зображенням святого, інколи із зображенням Розп’яття або Успіння Богородиці. В Діяннях і посланнях апостольських текстові передувала гравюра апостола Луки, зображеного переписувачем книги, в Псалтирі та нотному Ірмологіоні — "псалмопівця" царя Давида, в Євангеліях — зображення євангелістів. У ранніх друках ці зображення монументальніші і пригадують ієратичні композиції ікон, пізніше до портретних гравюр впроваджуються елементи ландшафту, реалістичнішим стає зображення меблів і знарядь праці писаря: чорнильниця, перо, пергамент або папір.

Важливу роль в оформленні книги і далі відігравали заставки — орнаментальні композиції, що вміщувалися перед початком розділів. Спершу в заставках були дуже поширені орнаментальні мотиви, взяті із західних ренесансних ініціалів, втім, у деяких заставках дослідники вбачають властивий українській рукописній книзі рослинний орнамент, в якому традиції народного мистецтва поєднуються з елементами західного ренесансного декору. У другій половині XVII і у XVIII ст. улюбленими стають заставки, де у рослинну композицію включено зображення Ісуса Христа, Богородиці, святих або цілі сценки: свята, зображення обрядів у Требнику. Меншу роль в оформленні книжок відігравали кінцівки, орнаментальні композиції яких часто запозичені з видань друкарень інших країн.

Характерною рисою української друкованої книги була насиченість її сюжетними ілюстраціями. Зокрема, з численними ілюстраціями видавалися Євангелія, Тріоді і деякі інші богослужбові книги. Ілюстрації для них проектували малярі ("ізобразителі"), деякі з яких були іконописцями 71.



 71 Докладніше про це: Александрович В. Львівські малярі .., с. 89-95.



Тому в ряді випадків у гравюрах помітним є вплив тодішнього українського іконного малярства. З другого боку, часто за зразки правили гравюри західних ренесансних і бароккових майстрів. Але ні малярі, які проектували ілюстрації, ні гравери-дереворитники, які їх виконували, не обмежувалися копіюванням чужих оригіналів, а творчо їх переробляли. Переважно, хоч не завжди, їм вдавалося /325/ домогтися гармонійного поєднання різних за походженням елементів оформлення, інколи навіть доволі різностильових.

Зразками високого мистецтва стали в середині XVII ст. праці гравера Іллі, наприкінці століття Никодима Зубрицького і Діонісія Сінкевича. Окремі видання ілюструвалися також і гравюрами на міді. Інколи мідерити виготовлялися лише для частини тиражу. Найвищі досягнення мистецтва оформлення книги металогравюрою пов’язані з іменами майстрів, які працювали для Київської лаври в кінці XVII — середині XVIII ст. — Леонтія і Олександра Тарасевичів, Інокентія Щирського, Григорія Левицького 72.

Оскільки до багатьох богослужбових видань, як і раніше, додавалися присвяти покровителям, меценатам, церковним ієрархам, то важливим елементом оформлення залишалися герби цих осіб, які часто супроводжувалися відповідними віршами. Краса шрифтів, дбайливо добрані орнаменти, майстерно виконані ілюстративні гравюри, — все це складові частини того мистецтва книги, яке гармоніювало із завданнями літургійної книги.



 72 Степовик Д. Олександр Тарасевич, Київ 1975; Фоменко В.М. Григорій Левицький і українська гравюра, Київ 1976; Степовик Д.В. Українська графіка XVI-XVIII ст. Еволюція образної системи, Київ 1982; Степовик Д. Іван Щирський. Поетичний образ в українській барокковій гравюрі, Київ 1988; Логвин Г. З глибин. Гравюри українських стародруків XVI-XVIII ст., Київ 1989.




Початкова освіта, філологія, природничі знання. Для церковно-освітніх діячів кінця XVI — першої половини XVIII ст., як і для тогочасних видавців і друкарів, всі книги були освітніми в найширшому значенні слова, всі служили духовному просвітництву, засвоєнню людьми християнського віровчення і пов’язаних з ним моральних засад. Аналізуючи тематику давнього книговидання, дослідники часто розрізняють друки світського призначення і релігійні, зокрема богослужбові. До перших, у числі інших, зараховують букварі ("граматки", "граматички", пізніше "граматки"), до других — Часослови і Псалтирі. Але такий розподіл дуже умовний: букварі містили, після літер, складів та зразків відмінювання, також молитви, часто й уривки з богословських і катехитичних текстів. З другого боку, Часослов і Псалтир довго залишалися обов’язковими посібниками для читання та письма. Також і граматика не вважалася світською книжкою: це була наука про Слово-Логос, логіка граматики сприймалася як символ визначеного Божою мудрістю порядку, граматичне знання цінувалось як шлях до всіх наук, аж до найголовнішої — богословії.

Зі сказаного видно, чому видання книжок для шкільного навчання, букварів, а також "шкільних часовничків і псалтирок" вважалося винятково важливим завданням усіх українських видавничих осередків. Подібно до того, як Ґутенберґ, крім Біблій, видав посібник з латинської грамоти Доната і Псалтир, так і Іван Федоров ще перед Біблією видав два букварі і Псалтир з Часословом. Цим шляхом пішли й наступні видавці та друкарі, публікуючи поряд з більшими друками невеликі дешеві навчальні книжечки, насамперед букварі. До наших днів дійшла тільки частина (і то, слід гадати, менша) букварів, які вийшли друком. Архів братської друкарні фіксує кілька букварів, примірники яких не збереглися, — /326/ але ж від інших друкарень архівів нема або вони дуже фрагментарні. Деякі букварі випадково збереглися за кордоном — київський 1646 р. в Оломоуці (Чехія), львівський латинський 1748 р. — у Бухаресті, київський 1764 р. — у Празі, львівський польський 1599 р. — у Софії (З.І., 1634, 2319, 48). Ясно, що це чиста випадковість, тим показовіша, що тиражі букварів нерідко бували більшими, ніж інших книжок. Попри явну неповноту інформації про друкування букварів, видно, що видавалися вони часто і різними друкарнями. Так, за деякими даними, 1698 року різні букварі видано в Києві (датований приблизно 1697-8 р.), Львові, Уневі, 1760 р. у Києві, Чернігові, Почаєві, 1765 р. у Чернігові, Почаєві і у фортеці св. Єлисавети "гражданським" шрифтом (З.І., 725, 2134, 2135, 2361, 2362). Буквар 1760 р. видано Києво-Печерською лаврою накладом 2000 примірників за дорученням лубенського полковника для навчання козацьких дітей "в общею всего малороссійскаго отечества пользу" 73.

Вже наприкінці XVII — на початку XVIII ст. видання букварів досягай величезних, як на той час, тиражів. Якщо львівський буквар 1662 р. мав тираж 600 примірників, а буквар 1692 р. — 1987, то букварі 1698-1722 р. — вже по 5900-7000 примірників. Лише за 22 роки (з 1698 до 1720 рр.) видано 24900 примірників букварів, тобто приблизно стільки ж, скільки становив загальний тираж усіх інших видань за ці роки. До того ж торгівля букварями йшла жвавіше, ніж іншими книгами: наприклад, у 1738-1740 рр. продано 643 примірники букварів. Великий попит був і на інші книги, якими користувалися тоді в школах.

Звичайно, при збереженні загальної композиції і змісту, між початковими навчальними посібниками були й різниці 74. Так, у найстаршому київськму Букварі тексти для читання мають заголовок "О премудрості" 75. Буквар, надрукований спадкоємцями Сльозки з датою 1668 р. (З.І., 444), містив Сказання Чорноризця Храбра про створення Константином Кирилом Філософом слов’янської азбуки — ймовірно, взяте не з острізького першодруку 1580 р., а з якогось пізнішого перевидання. Букварі, надруковані Львівським братством у 1671, 1690, 1692, 1710 рр., містили в кінці молитви грецькою мовою, але кириличними ("руськими") літерами — "для цвічення дітей" у цій мові. 1669 р. у Трнаві (Словаччина) було передруковане одне з львівських видань Букваря (1671 р.,1691 р. або інше, тотожне з ними) 76 для поширення на Закарпатті. Єдина відмінність — додаток "і сина" у Символі віри, оскільки книгу видано з ініціативи і на кошти Йосифа де Камеліса, апостольського вікарія Мукачівської єпархії для поширення католицизму східного обряду.



 73 Попов П.М. Осередки книгодрукування на Сході України (XVII-XVIII ст.) // Книга і друкарство на Україні, Київ 1965, с. 100; З.І., № 2134.

 74 Р.Клемінсон виділяє 5 типів структури ранніх кириличних букварів (Cleminson R. East Slavonic primers to 1700 // Australian Slavonic and East European Studies, vol. 2, 1988, No l, p. 3-25). Див. також.: Лукьяненко В.И. Переиздания первопечатной Азбуки Ивана Федорова // Книгопечатание и книжные собрания в России до середины XIX века, Ленинград 1979.

 75 Київський буквар 1627, Київ 1995, с. 23.

 76 Cleminson R. Cyrilic Printing in Trnava, c. 1680-1727 // Oxford SIavonic Papers, vol. 26, 1993, p. 51.



З ініціативи пізнішого мукачівського єпископа Івана Брадача 1770 р. у віденській друкарні Йозефа Курцбека надруковано Буквар (на підставі тексту /327/ київського Букваря 1751 p.) 77 і "Соборник церковних моленій". Однак церковний цензор, крижевацький єпископ Василій Божичкович виявив у Букварі місця, незгідні з католицьким віровченням, а в "Соборнику" теж неприйнятні тоді для католиків згадки про київських православних митрополитів Петра й Олексія та молитву за афонських ченців. Наклад обох книг конфісковано й знищено 78. Звичайно, наслідком цього було те, що на Закарпатті й далі користувалися букварями православних та унійних друкарень. Сучасники твердили, що практикувалася заміна у привезених з-за кордону букварях титульних аркушів на титульні аркуші друкарні Курцбека 79.

Посібників для вивчення граматики і лексики було порівняно небагато: львівська церковнослов’янсько-грецька граматика "Аделфотес" 1591 р., слов’янська граматика Мелетія Смотрицького (Єв’є 1619) перевидана у Москві 1648 р., скорочена версія — у Крем’янці 1638 р.), "Лексикон словенороський" Памва Беринди (Київ 1627, перевидання в білоруському місті Кутейно 1653 р.). Оскільки в другій пол. XVII-XVIII ст. ці посібники не передруковувалися, використовувалися і їх рукописні копії. Відомі також російські і румунські передруки граматики Смотрицького. Щойно в середині XVIII ст. Почаївська друкарня почала видавати самостійно і як додаток до інших книг церковнослов’янсько-польські словнички. Друкувалися також посібники для вивчення польської мови. Вже згадувалися латинські букварі (Elementa puerilis institutionis), які видавалися різними друкарнями, в тому числі православними. "Повеленієм і накладом" греко-католицького мукачівського єпископа Мануїла Ольшавського надруковано в друкарні єзуїтської академії в Коложварі (Клуж у Трансільванії) двомовний буквар "Elementa puerilis institutionis in lingua latina. Начало писмен дітем к наставленію на латинском язикі" 80.

Велика роль латинської мови в освіті, громадському житті зумовила порівняно часті видання посібників для її вивчення. Вродовж XVIII ст. в Україні найпопулярнішою залишалася середньовічна за походженням елементарна граматика латини Емануїла Альвареса. Очевидно, до нас дійшли звістки далеко не про всі її видруки. Найстарший — "Альвар львівський новий", зафіксований в книгарському каталозі 1674 р. 81 З XVIII ст. відомі сім різних видань, що вийшли в друкарнях колегіуму, Ґольчевського, Трійці та Почаєві. Статут 1740 р. львівського палітурницького цеху передбачав, що "майстерштик", необхідний для здобуття статусу майстра, включав оправу граматики Альвара у сап’ян із золотим тисненням 82.



 77 Kasinec E., Struminskyj B. The Millennium Collection, p. 22.

 78 Мишанич О. Література Закарпаття, с. 25.

 79 Там само, c. 24.

 80 Там само, с. 27.

 81 Różycki E. Z dziejów książki we Lwowie w XVII wieku. Studia nad introligatorstwem i handlem książką, Katowice 1991, s. 42, 158.

 82 Там само, с. 63-64.



З методичної точки зору заслуговує на увагу порівняно велика за обсягом (428 сторінок) латинська граматика, пристосована, як сказано на титульній сторінці, до потреб учнів Київської академії і надрукована Лаврою 1765 р. накладом 2000 примірників (З.І., 2381). Вона, крім граматичних правил, подавала латинською мовою короткі відомості з арифметики і містила, як і інші /328/ тодішні навчальні посібники, збірку латинських цитат і прислів’їв. Посібники з риторики оформлені зазвичай скромно; до винятків належить "Ilias oratoria sive brevissima summa rhetoricae" Лаврентія Крщоновича (Чернігів 1768), оскільки вона призначалася для знатних учнів — синів київського воєводи князя Ґоліцина.

Цікавими для пізнання методики навчання мов у школах XVIII ст. є граматики польської, німецької і французької мов, у яких правила і пояснення подавалися латинською мовою. Після включення Галичини й Буковини до Австрії зросла потреба в посібниках з німецької мови. Зокрема, вийшло шість підручників, автором яких був К. Вольфайл. Наприкінці XVIII ст. видано кілька навчальних граматик російської мови — у Києві, Миколаєві, Бердичеві, Почаєві. Зі словників найчастіше видавався польсько-латинський лексикон Ґжеґожа Кнапського (Кнапіюса). Латинські букварі ("Elementa puerilis institutionis") друкувалися у Львові, Новгороді-Сіверському, Чернігові, Почаєві, Бердичеві.

З кінця XVIII ст. друкарня Піллера порівняно часто видавала німецькі букварі (перший відомий — 1785 р.), у Бердичеві 1793 р. видано буквар гражданського, кириличного і латинського шрифтів, 1793 і 1799 рр. у львівській друкарні Пфаффа — ілюстрований польсько-німецько-французький, російсько-польські букварі вийшли в Бердичеві 1796 і 1797 рр., у Почаєві 1799 р., французькі — у Миколаєві 1797 і 1797 рр., румунський — у Могильові 1800 p. (З.І., 3922, 4085). У перемишльській друкарні Й. Матияшовського наприкінці XVIII ст. надруковано гебрайський буквар з німецькими поясненнями 83. Як бачимо, частими стали видання іноземними мовами і мовами меншин, натомість україномовні вкраплення в букварях попереднього періоду не тільки не знайшли розвитку, а й були втрачені. Ситуація показова для книговидання України. На цілком україномовні Букварі — Шевченка, Гатцука, Куліша та інші — довелося чекати аж до середини XIX ст.



 83 DDP 6, 1960, s. 155.



У посібниках з богословія інколи були прямі вказівки про призначення їх для виховання дітей. Так, видана в друкарні Лаври 1671 р. за благословенням І. Ґізеля україномовна "Наука о тайні покаянія" включала розділ "Наука, яко ся /329/ навчити честь отдавати родичам і старшим". Для вивчення основ християнської віри у школі й поза школою особливе значення мав Катехизис Петра Могили (укладений ним, як гадають, разом з Ісаєю Трофимовичем-Козловським і вперше виданий у 1645 р.). Катехизиси пізніше поширювали лаврська друкарня (збереглося видання 1712 р.) та інші. Сильвестра Косова вважають автором книги про церковні таїнства (ряд видань), Феодосій Софонович уклав "Виклад о церкві" (Київ 1667, 1668; Унів 1670). Вперше виданий у Почаєві трактат К.-Т. Ставровецького з християнської догматики "Зерцало богословії" був передрукований 1692 р. в Уневі. Він містив, зокрема, тлумачення вчення церкви про Бога й світ (невидимий, видимий, людський і сили диявольські), про "чотири останні речі" — смерть, останній суд, рай, пекло. Великий попит на цю книгу (спершу заборонену церковною ієрархією) засвідчують її численні переписи.

Для школи і родинного виховання призначалися порадники правил поведінки для молоді, серед них вже згадувана україномовна "Політика свіцькая" 84 (видана в Почаєві 1770 р. і передрукована у Львові 1790 р.).



 84 Два почаївські стародруки, с. 88-104, додаток.



Ряд публікацій відображають навчальний процес у колегіумах та інших школах. Так, надрукована в Почаєві брошура містила відомості про річний екзамен у липні 1779 р. у Володимирському василіянському колегіумі "з наук: християнської, моральної, права, політики, історії, географії, логіки, метафізики, фізики, геометрії, алгебри арифметики, риторики, поезії, поетичної історії, мов латинської, французької, німецької" (З.І., 2979). Натомість латиномовна брошура з друкарні Львівського братства св. Трійці містила інформацію про зміст публічного екзамену василіянської школи "з християнської доктрини, риторики, поезії, основ граматики, латинської мови, природного права, арифметики, алгебри, геометрії, загальної географії, політики, астрономії, церковної і світської історії" (З. І., 3211). Окремо було видано, також латинською мовою, повідомлення про екзамени з фізики, математики і природничих наук, що їх складали учні греко-католицької духовної семінарії (А. Ангелович, А. Балінський, П. Березовський, Ф. Сидерович); публікація включала тези про силу тяжіння, вогонь, електрику, а також перелік питань за розділами: "З механіки", "З гідростатики", "З гідравліки", "З астрономії", "З географії", "З хронології" (З.І., 3282, 3283, 3284).

Матеріали з математики, фізики, хімії репрезентовані головно друкованими тезами публічних диспутів і окремими дисертаціями. Так, 1761 року опубліковано тези до захисту у Львівському єзуїтському колегіумі на здобуття звання маґістра філософії слухачем теології Перемишльського колегіуму Каєтаном Тенґоборським. У них порушувалися окремі проблеми з логіки, психології, фізики (зі згадками про Демокріта й Ньютона), природознавства (З.І., 2234). Більшим, ніж звичайно, за обсягом був трактат студентів Антона Ґренценштайна, Філіпа Крауса і Федора Захаріясевича "про три проблеми електрики", де дія електричного струму пояснювалася "загальними законами природи" (З.І., 2983). Почаївська друкарня видала таблицю сходу і заходу сонця на всі дні року, потрібну, як вказали видавці, для встановлення часу на годинниках (1757, З. І., 2034). Професійнішими були "Таблицы полуденных склонений солнца и видов луны...", видані у Миколаївській /330/ друкарні Чорноморського штурманського училища (З. І., 4099). Львівський єзуїтський колегіум опублікував ряд праць, нерідко ілюстрованих мідеритами, з природничих і технічних наук 85. Серед них — латиномовний астрономічний трактат Юзифа Олександра Яблоновського (З.І., 2162). Теж латинською мовою в друкарні Піллера вийшла дисертація Іґнаца Мартиновича, професора і декана Львівського університету (пізніше учасника руху угорських якобінців) "Про висоту атмосфери, визначену на підставі астрономічних спостережень" (З.І., 3313).

Для шляхтичів-землевласників Правобережжя і для управителів їхніх маєтків практичне значення мали посібники із сільського господарства. Найпоширенішим джерелом наукових і практичних знань про агротехніку, медицину, ветеринарію, географію та астрономію були календарі, зокрема популярні календарі С.Дуньчевського 86.



 85 Соколов В. Видання друкарні Львівського єзуїтського колегіуму з природничих та технічних наук у XVIII ст. // Вісник Книжкової палати, 2000, 9, с. 66.

 86 Rok B. Kalendarze polskie czasów saskich, Wrocław 1985, s. 35-55, 58-76.



Анонімна книжечка про досвід господарювання, видана у Львові 1740 р., була, напевне, прибутковою, якщо її передрукували у Вільнюсі 1777 року. Вона містила розділи "Кінські ліки", "Інформація про худобу", "Про бджоли", "Поради господарям" (З. І., 1370). У другій половині XVIII ст. про видання господарських порадників дбали Почаївська і Бердичівська друкарні. З’явилися переклади з німецької, французької, навіть англійської мови на польську, інколи латинську книг тогочасних авторів-практиків. Прикладом можуть служити посібники Йогана Христіяна Сімона про ведення господарства, Йогана Амадея Вольштайна з ветеринарної медицини. Наприкінці XVIII ст. опубліковано окремі спеціалізовані порадники, зокрема, про вирощування тютюну в Галичині й Буковині (друкарня Піллера, бл. 1793), про розведення гусениць шовкопряда (Тульчин 1795), а також про садівництво, городництво, квітникарство (Почаїв 1798), бджільництво (Львів, накладом Пфаффа, 1800), розведення сливок (Львів, друкарня Піллера, б.р.). Російською мовою в Миколаєві видано книжку М. Ліванова "О земледелии, скотоводстве и птицеводстве" (1799), французькою мовою у львівській друкарні Віхмана — трактат про способи поліпшення раси коней. Поряд з такими, почасти ґрунтованими на тогочасному науковому досвіді, працями перевидавалися явно застарілі тексти, як наприклад, "Економіка зем’янська генеральна" Якуба Казімєжа Гаура.

Цікавою пам’яткою тогочасної культури стала опублікована в 1788 р. Почаївською друкарнею україномовна книжечка Ленкевича "Книжиця для господарства, указующая, як ратовати в хоробах всякую скотину, то єст коні, воли, вівці, кози, свині, як білити полотно, як боронити пашні от саранчі, як ратоватися от джуми, як губити гусельницю од капусти, як ловити рибу, як губити миші і щурі, як ратовати люде, котрих собаки скажениї покусали, як ратовати человіка, которий не в давном времени з ума зийдет" (З.І., 3435). Текст надрукований двічі: спершу українською мовою кириличним шрифтом, а після цього ті самі розділи, але в зміненій послідовності — латинським. Наявність текстів двома шрифтами — цінне джерело про те, як вимовляли українці літери кириличного алфавіту. Зміст книжечки значно ширший, ніж її довгий заголовок. /331/

Текст поділено на короткі, досить хаотично розміщені статті, кожна зі своїм заголовком. Наприклад: "Jak cybulu perewozyty", "Na strap i parchy na holowi", "Na puchlynu ludiam likarstwo" 87.



 87 Передрук: Два почаївські стародруки, с. 1-110.



Поряд з порадами, що ґрунтувалися на забобонах, були й такі, що їх можна вважати узагальненням практичного досвіду. Головне, що вражає, — близькість мови до народнорозмовної. Якщо інші автори цим шляхом не пішли, то головною причиною було зростання у всіх сферах життя ролі чужинецького адміністративного апарату і впровадження шкільної освіти польською, латинською, а пізніше також німецькою та російською мовами. На тлі досить поширеної сільськогосподарської літератури до винятків належать книжки про ремесла, промисли, торгівлю. Виділяється польськомовна праця монаха-василіянина Йосипа Торжевського "Розмова про способи виготовлення скла, випалювання поташу, витопу заліза відповідно до характеру матеріалів, лісів, руд" (ч. 1., Бердичів 1785). Можна ще назвати німецькомовну книжку Й. Леопольдського (фон Постеля) про ремесла і промисли (друкарня Піллера, 1791). Унікальна за змістом "юридична дисертація" Івана Шептицького про корисність мануфактур ("Dissertatio inauguralis juridica de utilitate officinaram manufactorum", 1798). Автор обстоював необхідність розвитку ремесла й мануфактур, зокрема, текстильних, щоб зменшити імпорт промислових виробів. Порівняно небагато з’явилося публікацій про будівельну техніку і архітектуру, але всі вони заслуговують на увагу. Так, у 1747 р. Львівський колегіум опублікував латиномовний курс архітектури, військової справи і архітектури, /332/ написаний Ігнатієм Богатком на підставі лекцій Фаустина Ґродзицького (З. І., 1597). У Миколаєві в друкарні Чорноморського штурманського училища видано складений капітаном Христофором Бернарде Ґрафом посібник "Теоретико-практическое наставление о гражданской архитектуре, в пользу домостроителей издано из лучших писателей c приличными чертежами" (3. L, 4086).

Серед природничих видань XVII-XVIII ст. важко відокремити наукові праці від навчальних посібників. У всякому разі, в таких науках як медицина чи ветеринарія більшість друкованих книг були одночасно практичними порадниками. Хоч наукове медичне книговидання веде свій початок з першої половини XVII ст. (коментар доктора Еразма Сикста до творів Сенеки, Львів 1627), впродовж багатьох десятиріч медична тематика репрезентована головно різними практичними порадами (деякі з яких грунтувалися на забобонах) в календарях, виданнями типу "Аптечка домашніх ліків". 1747 р. у Львівській друкарні Трійці видано скорочений переклад з англійської на польську книжки Джорджа Берклі (Дублін, 1745) про властивості "живичної води", вживаної, мовляв, у Америці для лікування (L’eau de goudron). Проте тільки в останніх десятиріччях XVIII ст. почали виходити друком медичні праці, що були на рівні тодішньої науки. Найчастіше видаваним автором був Андрій Крупінський: в 1774-1777 рр. у друкарні Піллера видано його окремі трактати про судини, м’язи, кості ("Osteologia"), кишківник ("Splanchnologia"), "Про гострі гарячки" ("De febris acutis"), врешті, "Опис найпоширеніших хвороб і способів їх лікування... для вжитку цирульників і загального користування". Остання з цих книг великого обсягу (1324 стор.), в кінці її вміщено реєстр медикаментів і лікарських рослин, покажчики, анатомічні таблиці. Доданий до книжки портрет автора був виконаний А. Ґочемським у Почаєві, — з тамтешніми василіянами автор мав зв’язки, бо надрукував у них у 1782 p. книжку про мінеральні води, зокрема, про джерело в Козині, недалеко від Почаєва (З.І., 3146). До речі, про науковий підхід до бальнеології свідчать видані двічі, німецькою й польською мовами, правила користування мінеральними водами в Любіні (З.І., 4019, 4020). Видавалися окремі книжки про діагностику й лікування чуми, сказу, віспи. Розвиток медичних знань відображали також публікація каталога медичних і хірургічних книг, наявних у книгарні /333/ Львівського університету (1791) і "Такси медикаментів, включених до Галицької провінційної фармакопеї"" (1795). Попит на україномовні лікарські і господарські порадники засвідчують численні рукописи такого змісту. Те, що друкарні, за винятком Почаївської, не пішли назустріч потребам тих читачів, які віддавали перевагу українській мові, є показником культурно-мовної орієнтації цих друкарень.

Оформлення освітніх видань було різноманітним — це зумовлено різноманітністю їхніх жанрів, — але назагал дуже скромним. В окремих ранніх букварях є елементи оздоблення, подібні до прийнятих у богослужбових книгах і молитовниках: дереворитна рамка титулу (форта), нечисленні заставки й кінцівки. З часом у Букварях щораз ширше починає застосовуватися геометричний набірний виливний орнамент. Повідомлення про екзамени, в основному, виглядали дуже скромно, якщо ж йдеться про тези, то просте оформлення типове для тих, які мали чисто інформаційне призначення, натомість ті, які поєднувалися з панегіриками меценатам або професорам, отримували оздоблення, подібне до панегіриків: герби, емблемні ілюстративні гравюри. Впродовж XVIII ст., особливо у другій його половині, почали поширюватися видання з навчальними мідеритними ілюстраціями з фізики, архітектури, військової техніки, медицини, анатомії тощо. Нерідко такі ілюстрації запозичувалися з західних видань. Так, таблиці у великому за обсягом підручнику анатомії (Львів, друкарня Піллера, 1774-1777) були перемальовані з популярних анатомічних таблиць Йогана Адама Кульма 88.


Історична тематика. Зацікавлення історією свого народу — головний чинник утвердження національної самосвідомості. Протягом другої половини XVII і XVIII ст. набули широкого поширення рукописні збірки, що включали історичні твори, як написані раніше, так і нові 89. Певне уявлення про історію княжих часів тогочасні книжники отримували з літературних творів того періоду, зокрема з Києво-Печерського патерика.



 88 Zbikowska-Migoń, 1977, s. 76.

 89 Апанович Е.М. Рукописная книга... /334/



Однак для умов, в яких розвивалося друкарство України, дуже показовим є той факт, що в рукописах залишилися найвизначніші твори тодішньої української історіографії — Густинський літопис і пізніші козацькі літописи, патріотична за концепцією "Кройніка" Феодосія Софоновича. Натомість "Синопсис" Інокентія Ґізеля, спрямований на обґрунтування легітимності влади російських царів, Лавра до кінця XVII ст. надрукувала п’ять разів: у 1674, 1678, близько 1681 р. (два видання) і близько 1699, при цьому на трьох останніх виданнях вказано 1680 рік 90. Дальші численні передруки вигідної для Російської держави і до того ж прибуткової книжки взяли на себе Москва і Петербург. У Києві її дозволено передруковувати тільки в XIX ст. (видання 1823 і 1836 рр.).



 90 Маслов С.І. Етюди.., вип. 11-12, с. 11-17.



Щойно 1777 року в Петербурзі видано Василем Рубаном "Короткий літопис Малої Росії з 1506 до 1770", що включав поширюваний раніше в рукописах "Короткий опис Малоросії" (доведений до 1734 р.) і хроніку подій в Україні 1735-1770 р. Натомість у Києві аж до кінця XVIII ст. не опубліковано жодного посібника з історії України. Тільки в 1791 р. друкарня Київської академії при Лаврі випустила в світ працю митрополита Самуїла Миславського "Краткое историческое описание Киево-Печерския лавры", до якої додано його ж огляди "Достопамятнейшие древности в Киеве" и "Краткое историческое известие о Киеве" (З.І., 3581); в другому і третьому виданнях (1795 і 1798; З.І. 3811, 3993) з’явилося ще одне доповнення — "Известие о погребенных в Киеве князьях и княгинях роду Рюрикова". Популярність цієї публікації заслужена: по суті, це перший надрукований у Києві посібник з історії Києва та Київської Русі. Натомість, концепція "Синопсиса" пропагувалася в книзі П. Захар’їна "Новый синопсис или краткое описание о происхождении славянорусского народа, владычествовании всероссийских государей в Нове Городе, Киеве, Владимире и Москве" (Миколаїв, друкарня Чорноморського адміралтейства, 1798).

Як бачимо, окремих видань на історичні теми в Києві та на Лівобережжі друкувалося досить мало, що, значною мірою, зумовлювалося відсутністю свободи друку. В таких умовах зацікавлення читачів минулими часами частково задовольняли вкраплення історичного характеру у виданнях іншого змісту, зокрема релігійно-моралізаторських. Так, оповідання з давньої і середньовічної історії Іван Максимович включив у свій збірник прози та віршів "Алфавит рифмами сложенный" (Чернігів 1705). Запозичені з творів Амвросія Мерліака повчальні оповідання з давньої історії містила й книга цього ж автора "Феатрон или позор нравоучителный" (Чернігів 1708). Наявність абеткового покажчика імен і предметів полегшувала використання цієї публікації з навчальною метою.

Видавались інколи й описи тодішніх історичних подій, реляції про битви та посольства. Для читачів цікавими були присвячені гетьманові Іванові Самойловичу польськомовні вірші Олександра Бучинського "Czyhirin pograniczne miasto" про Чигиринську кампанію 1677 р., опубліковані вже наступного року в Новогороді-Сіверському (З.І., 563). Другий Чигиринський похід 1678 р. описувався у книзі Йоаникія Ґалятовського "Łabędź z piórami swemi" (Новгород-Сіверський 1679). Автор наводив численні приклади застосовуваних полководцями /335/ різних часів "фортелів" (військових хитрощів), які, на його думку, мали використовувалися у війні з Османською Портою. У ряді випадків, зокрема при описі подвигів Скандербеґа, Ґалятовський спирався на хроніку Мартина Бєльського.

На Правобережжі та в Галичині значна частина історичних творів писалася і видавалася латинською мовою. До них належить твір Варфоломея Зиморовича про визначних діячів міста Львова "Viri illustres Civitatis Leopoliensis, Metropoliae Russiae collecti" (Львів, друкарня Мосціцького, 1671). 1734 p. у Львові в друкарні єзуїтського колегіуму видано переклад Т.Ю. Крусінського з турецької на латинську мову твору Друррі Еффенді про його посольство від султана до шаха, далі твір самого Крусінського про посольства з Речі Посполитої до Персії, а також документальний додаток (З.І., 1233). Латинською мовою писав свої історичні і літературні твори також Йосиф Олександр Яблоновський. Його "Heraldica..." (Львів, колегіум, 1742, друге видання — у П. Ґольчевського, 1748, третє — знов у колегіумі, 1752) містила не тільки пояснення засад геральдики, але й трактат про печатки Польщі, Великого князівства Литовського, Русі, Пруссії. Два перевидання засвідчують популярність цього твору. Довідковий характер мала книжка цього ж автора "Dodecas ducum..." Йшлося про походження назви і обов’язки гетьманів, також подавався перелік гетьманів коронних і литовських (друкарня Івана Филиповича, 1754).

Деякі з популярних публікацій на історичні теми відображали типово "сарматські" погляди польської шляхти на минуле. Прикладом може бути видана 1751 р. львівською друкарнею св. Трійці книжка "Lech Polski albo wolnego i złotego narodu polskiego początki, starożytność, fortuna i różne sukcessów odmiany". Авторство приписав собі ксьондз Бенедикт Котфіцький, хоча насправді він лише переробив твір з латинської поеми Яна Скорського, у якій мотиви з античної міфології переплітаються з вигадками автора (З.І., 1779). Старомодним і досить поверховим був історичний посібник Шимона Майхровича "Trwałość szczęśliwa królestw albo ich smutny upadek", виданий у Львові 1764 p. під маркою єзуїтської академії (З.І., 2350). Історія тут служила обґрунтуванням засад "золотої вільності" шляхти 91.



 91 Bieńkowska B., Bieńkowski І. Kierunki recepcji.., cz. 2, 1976, s .84-85.



Порівняно вищий рівень репрезентував популярний у єзуїтських колегіумах підручник світової історії "Rudimenta historica...". Він друкувався у Браунсбурґу (1737, 1742), Вроцлаві (1743, 1744), Каліші (1744-1745), врешті в 1745-1746 рр. прийшла черга на львівське видання. Книга поділена на шість частин, кожна зі своєю титульною сторінкою. Перша присвячена біблійній історії, друга — "головним монархіям" (Ассірія, Персія, Греція, Рим), третя християнським римським імператорам, Візантії і Священній Римській імперії до Карла VI включно, четверта — державам Європи, Азії, Африки й Америки, п’ята — географії, шоста містила відомості про організаційну структуру католицької церкви і перелік пап та антипап. Текст складено у формі запитань і відповідей, наприкінці розділів подано хронологічні таблиці (З.І., 1539, 1577, 1578). В іншому виданні Львівського колегіуму вміщено "Хронологію визначних битв і війн" за 524-1718 рр. (З.І., 1598). Виданий у Львові 1769 р. друкарнею Трійці переклад з французької на польську (перекладач Валентій Шилярський) /336/ дуже популярного у Франції і Англії підручника Шарля Роллена обґрунтовував засади янсеністської педагогіки матеріалами з античної історії 92.

Особливо великий вплив на формування історичних і політичних знань шляхтичів, а частково і міщан, мали календарі. В них знаходимо довідки про генеалогію тодішніх династій, хронологічні таблиці, відомості про події минулого року, врешті про устрій Речі Посполитої, сейми та сеймики, систему посад 93. У календарі С.Дуньчевського на 1761 р. є також відомості про ієрархію греко-католицької церкви 94.



 92 З.І., 2560. Польські дослідники вважають видання цієї книжки "запізненим, принаймні, на три десятиріччя" (Bieńkowska B., Bieńkowski І. Kierunki recepcji.., cz. 2, s. 91-92), однак варто згадати, що англійський переклад перевидавали в Лондоні в 1770 і 1798 рр.

 93 Rok B. Kalendarze polskie czasów saskich, Wrocław 1985, s. 106-123.

 94 Ibid., s. 125.



Наприкінці XVIII ст. у створення історичних посібників включилися вчителі провінційних шкіл. Так, 1780 р. у Бердичеві опубліковано короткий посібник з історії Польщі професора риторики Вінницької школи Данила Гаєвського (З.І., 3033). Там само професор Житомирської школи Антон Капиця 1781 р. видав свій переклад з французької на польську "Загальної історії давніх держав" (З.І., 3092). Можна припустити, що в обох випадках ініціатором видання книжок була Бердичівська друкарня. Про знищення колонізаторами держави інків читачі в Україні могли довідатися з польського перекладу твору Жана-Франсуа Мармонтеля "Інки" (Львів 1794).

Окрему галузь видань історичної тематики становили порівняно чисельні публікації з історії церкви. Цікаві історичні матеріали містила латиномовна книжка Онуфрія Тачальського з історії ордену тринітаріїв та його монастирів, у тому числі львівського, браїлівського, луцького, берестецького, теофіпольського, томашівського, оршанського (З.І., 1653). Особливої уваги заслуговує велика за обсягом /337/ латиномовна праця історика-домініканця Климентія Ходикевича "Gloria martyris... Clementis Romani Pontificis" (Львів, друкарня св. Трійці, 1757). Гравюри на міді — герб, зображення св. Климентія, малюнок таблиці з його могили виконав Іван Филипович. У підписі під гравюрою і в тексті йшлося про перенесення мощей св. Климентія "Кирилом, Мефодієм — першими апостолами Русі". До життєпису Климентія було додано Житіє Кирила і Мефодія латинський переклад тексту з Книги житій Дмитра Туптала (Київ 1700), далі подавалися відомості про вшанування папи Климентія І і про інших святих того ж імені, в тому числі про Клима Смолятича (З.І., 2022). У латинськомовній праці того ж Ходикевича про історію Київсько-Галицької митрополії і Львівської унійної єпископії наводився український оригінал і латинський переклад апокрифічної грамоти князя Лева Галицькій митрополії (З.І., 2578). Книжка цього автора "Про історію Руської провінції ордену проповідників" (Бердичів 1780) була цікава українським читачам тим, що підкреслювала могутність Київської Русі, її самостійну роль у світовій історії (З.І., 3022) 95.

У Почаєві 1759 р. опубліковано друге видання праці Гната Кульчинського "Specimen Ecclesiae Ruthenicae..." — передрук з римського друку 1733 р. У передмові вказано джерела: Анфологіон (Львів 1643), Часослов (Львів 1679), Києво-Печерський патерик та ін: Частина перша присвячена руським святим, третя містить відомості про київських митрополитів. Окремо виданий додаток до цієї книжки подавав латинський переклад служб святим Володимирові, Борису й Глібу, уставів Володимира й Ярослава, біографічних довідок про володарів Русі. Матеріали з церковної історії нерідко входили до різних збірників релігійного змісту. Наприклад, у книжку Й. Ґалятовського "Скарбница потребная" (Новгород-Сіверський 1676) увійшла "Хронологія чернігівських архимандритів" *.



 95 Було опубліковано лише першу частину нарису Ходикевича; автограф усієї праці зберігається у РДБ.

 * На 2002 р. запланований вихід у світ англійського перекладу "Скарбниці" у складі чергового тому серії перекладів Гарвардської бібліотеки давнього українського письменництва (HLEUL).



Як з практичних, так і з ідеологічних мотивів польських шляхтичів, пізніше також українську козацьку старшину, особливо цікавили публікації з геральдики та генеалогії. Тому одним з найпопулярніших друкованих видань став надрукований Львівським єзуїтським колегіумом гербар Каспера Нєсєцького "Korona polska" (т. 1-2, 1728; т. 3, 1738, т. 4, 1743). Тут було впорядковано за абеткою відомості про герби шляхетських родин; при кожному з них подавалася інформація з генеалогії родин, які цими гербами користувалися. Довідковий характер мав надрукований 1790 р. у Луцьку двотомний посібник Петра Малаховського "Zbiór nazwisk szlachty z opisem herbów". Розгорнуті генеалогічні матеріали містили деякі панегірики. Прикладом їх може бути виданий львівською єзуїтською друкарнею латиномовний панегірик генерала російської служби, ландграфа Гессенського Людвіґа (З.І., 1246). У книзі префекта Києво-Могилянської академії Михайла Козачинського "Філософія Арістотелева" (Львів, друкарня братства, 1745) оприлюднено генеалогію Розумовських, більша частина якої була фіктивною. /338/

На рівні тодішньої європейської науки висвітлював допоміжні історичні дисципліни професор Львівського університету Ґотфрід Уліх. У книзі "Praelectiones diplomaticae" йшлося про сфрагістику й геральдику, книга "Praelectiones numismaticae" присвячена історії античної, переважно римської, нумізматики. Обидві згадані праці надруковані Піллером 1780 р. Підсумком тогочасних знань про допоміжні історичні науки був німецькомовний курс лекцій Людвіґа Едуарда Ценмарка (Zehnmark).

Посібників з географії вийшло в ті часи порівняно мало. Серед них заслуговує згадки книга Шанявського (Костянтина-Прокопа від св. Йосифа) "Geographiae civilis seu historicae synopsis" (Львів, друкарня Трійці, 1748), загальний огляд географії світу М. Сєкежинського (друкарня Шліхтина, бл. 1773-1774), книжка Ф. Папроцького про Європу (друкарня Львівського колегіуму, б.р.). У перекладі з польської на російську друкарня Київської академії надрукувала книжку католицького єпископа перемишльського, відомого історика Адама Нарушевича "Таврикия или известия древнейшия и новейшия о состоянии Крыма и его жителях до наших времен" (З.І., 3437). Новий, вищий рівень довідкової географічної літератури репрезентував виданий Піллером "Index locorum..." — абетковий покажчик місцевостей Галичини й Буковини до докладної карти цих регіонів, укладеної Йозефом Лізґаніґом.

Нові книжки про подорожі нечисленні, хоч на такі видання був попит. Книжка Т.С. Вольського про паломництво до Єрусалима (з описом відвіданих по дорозі країн) була опублікована друкарнею львівського браства св. Трійці в 1737 р. Оскільки тираж не розкупили, наявні на складі примірники випустили з новою датою на титульному аркуші в 1748 р. і ще раз у 1764 р. (З.І., 1305). Поза межами України — в Петербурзі — 1777 р. у додатку до вже згадуваного виданого В. Рубаном "Короткого літопису Малоросії" опубліковано "Землеописание Малыя России, изъявляющее города, местечки, реки и проч.".

Про зацікавлення історією та географією України свідчать чисельні рукописи історичних та історико-географічних творів (відомо, наприклад, 35 списків літопису Грабянки, ряд переписів "Короткого опису Малоросії") 96, місцеві літописно-хронікальні записи 97, українські переклади польських історичних та географічних праць, що стосувалися України. Тож українське друкарство задовольняло читацьке зацікавлення виданнями на історичні теми лише частково.



 96 Апанович Е.М. Рукописная светская книга.., с. 212-216.

 97 Крип’якевич І.П. Літописи XVII-XVIII ст. у Галичині // Історичні джерела та їх використання, вип. 1, Київ 1964, с. 63-79.




Літературна творчість. У свідомості читачів XVII — першої половини XVIII ст. не простежується чіткого розмежування художньої літератури і текстів нелітературного характеру. Високопоетичні сторінки Святого Письма, зокрема Євангеліє і Псалтир, формували не лише світогляд, а й естетичні смаки. Ораторсько-повчальна проза, духовні вірші, навіть богословські трактати сприймалися як літературні твори, а з другого боку, світським, на перший погляд, розповідям могло надаватися релігійно-символічне значення. В радянських і "підрадянських" наукових публікаціях інколи "прогрес" літератури визначався /339/ мірою наближеності до стилістики та ідеології пізнішої секулярної літератури, в чисто релігійних творах шукали елементів реалізму й "демократизму" 98. Штучно критикуючи такі побудови, білоруська дослідниця Любов Левшун захищає погляд, що в "культурі східних слов’ян" (чому лише "східних слов’ян", коли те саме було у слов’ян південних, румунів, грузинів і т.д.?) від часу прийняття православ’я (чому "православ’я", а не християнства?) до наших днів співіснують традиції "церковного (православного)... інтуїтивного благодатного синтезу" і традиція "раціоналістичного аналізу" 99. Але протилежність ratio й intuitio властива усій людській культурі, якраз у середньовічній книжності таке протиставлення менш чітке, ніж пізніше. Навпаки, можемо навести приклади сакралізації книги в цілому, включно з її світськими панегіричними присвятами чи іншими позарелігійними елементами опублікованих текстів.

Інша річ, що писемність еволюціонувала від розуміння тексту як єдино можливого одкровення, не пов’язаного з особистістю особи, яка його сприймала, до розуміння можливості плюралістичних підходів, визначених з осмисленням світу різними людьми. Питома вага індивідуальної літературної творчості повільно, але невпинно зростала. З часом з’являються люди, яких можна назвати професійними літераторами. При цьому деякі з них почали — чого не спостерігалося раніше — прагнути до якнайширшої популяризації своєї творчості з допомогою друкарського верстата. Попри обов’язкові запевнення про смирення і покору, в їхніх творах відчувається бажання увічнити своє ім’я саме через літературну діяльність. З другого боку, такий поширений літературний жанр, як панегірик, мав і прикладне призначення: здобути авторові прихильність мецената, інколи й винагороду від адресата панегіричного тексту.

Серед українських письменників другої половини XVII ст., які писали свої твори спеціально для надрукування, найвідоміші Йоаникій Ґалятовський, Лазар Баранович, Антоній Радивиловський, на зламі XVII-XVIII ст. — Дмитро Савич Туптало (Дмитрій Ростовський). Натомість Григорій Сковорода писав для себе, своїх друзів та учнів — не для слави, а з органічної потреби висловитися, утвердити свою особистість у слові.

Ряд авторів творили в кількох жанрах, розраховуючи при цьому на різне коло читачів. Як підкреслював І. Франко, не тільки історико-церковне, але й літературне значення мала книжка львівського єпископа Йосифа Шумлянського "Метрика" — своєрідний посібник для духовенства про працю в парафіях 100.



 98 Левшун Л. История восточнославянского книжного слова XI-XVII веков, Минск 2001, с. 17.

 99 Там само, с. 15.

 100 Франко И. Иосиф Шумлянский, последний православний єпископ Львовский и его "Метрика" // КС, 1891, № 6, с. 337-362; № 7, с. 2-4. Передрук: Зібр. творів у 50 томах, т. 46, кн.2, с. 43-84.



Винятково популярними стали друкована збірка проповідей Ґалятовського "Ключ разумінія" і книжка "Небо новоє" — розповіді про чуда Богородиці. Улюбленою лектурою були й інші твори про чуда: "Скарбница потребная" того ж Ґалятовського, й особливо, "Руно орошенноє" Дмитра Туптала. Окремі розповіді про чуда, новели, цікаві своїм сюжетом і побутовими подробицями, — з другого ж боку, художнє осмислення чудесного, незвичного, таємного утверджувало /340/ літературу як таїнство слова, здатного наближувати читача до відчуття сутності світу. В деяких описах майна сільських церков книгу "Ключ" (рідше "Огородок" Радивиловського та деякі інші) згадано разом з богослужбовими книгами. На Прикарпатті, як підкреслив свого часу І. Франко, "Ключ" читали і шанували також у селянському середовищі. Цілком зрозуміло, що настільки велика популярність стала можливою лише завдяки друкарству. Якоюсь мірою друкарство долало в таких випадках межу між елітарною культурою і культурою народу. Власне кажучи, цій меті служили всі проповіді, і цим зумовлюється загальнокультурне значення посібника Ґалятовського "Наука або способ зложення казання".

Напевне, найпопулярнішим твором друкованої літератури стала в XVIII — на початку XIX ст. чотиритомна "Книга житій святих" Дмитра Туптала 101. Вона знаходила прихильників не лише серед духовенства, але й поміж письменних селян і міщан. За кількістю видань її перевершила книга "Алфавіт духовний" Ісаї Копинського, яка анонімно видавалася Київською та Чернігівською друкарнями 102. Зацікавлення нею було зумовлене, до певної міри, тим, що опозиція "зовнішній" науці могла сприйматися і як протиставлення тодішній державній політиці. Крім згадуваного вже "Неба нового" Ґалятовського, видавались українськими і польськими друкарнями духовні вірші різних авторів, прикладом яких стають згадувані вже польськомовні поетичні збірки Лазаря Барановича. Книга Самійла Мокрієвича "Виноград домовитом благим насажденний..." (Чернігів 1697) містила присвяту "несмертельної слави войск запорозких гетьманові єго милости пану Іоанну Мазепі, благому домовиту винограда малоросійского" і написаний віршами короткий виклад Старого і Нового Завіту; віршем написані і прохання до читачів вибачити друкарські помилки, а також місяцеслов ("Соборник дванадцяти місяців"). "Віршоробом" 103 був також чернігівський архиєпископ Іван Максимович: його книга "Богородице діво" (632 сторінки, Чернігів 1707) складається з 23168 рядків силабічних віршів 104. Подібними силабічними віршами написані і його твори "Алфавіт святих" (1703), "Осм блаженств євангельских" (1709), "Размишленія о молитві Отче наш" (1709). Втім, сучасники оцінювали таку творчість невисоко. Димитро Туптало писав 1708 р.: "Книга друкованих віршів прислана мені. Бог дав цим віршописцям друкарню й охоту та гроші й вільне життя, — мало кому потрібні речі на світ видаються" 105. Це зауваження тим більш слушне, якщо врахувати, що значно цікавіші вірші таких тогочасних авторів, як, скажімо, Климентія Зиновіїва чи Івана Величковського, так і не були видрукувані.



 101 Круминг А.А. Четьи Минеи святого Димитрия Ростовского: очерк истории издания // Филёвские чтения, вып. 9, Москва 1994, с. 38.

 102 Грушевський М. Історія української літератури, т. 6, Київ 1995, с. 526, 529.

 103 З.І., 714; УККП, в. 2, ч. 1, 246.

 104 Возняк М. Історія.., 1921, с. 319.

 105 Там само.



Першою великою друкованою збіркою духовних пісень, яка відіграла істотну роль і в літературному процесі, культурному житті, став Почаївський Богогласник, виданий, як вже було вказано, в 1791 р., але з датою "1790" (З.І., 3510). Впродовж наступних років ця книга перевидавалася й у Почаєві /341/ 1805, 1806, 1825 рр., Перемишлі 1834 р., Львові в 1850 і 1886 рр. Враховуючи її популярність, цю унійну антологію почали друкувати зі змінами (які поки що не вивчені) православні друкарні в Києві (1884, 1885, 1887, 1889), Холмі (1894, 1900, 1903), Почаєві (1900, 1902, 1908) і навіть у Петербурзі (1900, 1902, 1905) 106.



 106 Українські письменники.., с. 247-248; Гнатюк О. Українська духовна барокова пісня, с. 11, 44. До речі, черговий Холмсько-Підляський Богогласник надруковано зовсім недавно.



Мабуть, жоден інший стародрук не мав такого тривалого впливу як на рукописну книжність, так і на словесний та музичний фольклор наступного періоду. На прикладі Богогласника яскраво видно зв’язок шкільної та монастирської культури з фольклорними джерелами і той факт, що незалежно від обряду, українські друкарні робили спільну справу.

З польських авторів, які писали казання або медитації на релігійні теми, найчастіше у XVIII ст. друкувалися Мартин Рубчинський, Барнаба Кендзєрський, Анджей Філіпецький. Чимало публікацій катехетичного та релігійно-моралізаторського змісту були перекладами творів західних бароккових авторів.

З літературних творів, що виходили друком, найширше коло читачів мали, в першу чергу, ораторсько-повчальна проза, житія, духовні вірші. Натомість за кількістю назв найпоширенішим літературним жанром, специфічним для друкованих видань (рукописних відомо менше), стали панегірики і панегіричні вірші на герби патронів у релігійних, рідше світських, книгах великого обсягу. Барокковий панегіризм успадкував від ренесансного алегорію, насиченість античною атрибутикою, проте, назагал, пізні панегірики схематичніші, віддаленіші від реальності. Врочистого звучання окремим панегірикам надавали мови латинська й церковнослов’янська, хоч достатньо престижними в цьому жанрі вважалися й українська ("проста") і польська. Панегірики були часто замовними виданнями; інколи їх укладали працівники друкарень або їхні покровителі. Видавали панегірики майже всі друкарні, особливо пов’язані з навчальними закладами; авторами бували викладачі, а то й учні. У деяких випадках укладання панегіриків стало складовою частиною навчального процесу чи його доповненням. Поширились весільні панегірики, панегірики, присвячені військовим і державним діячам, які видавалися з нагоди тих чи інших подій їхнього життя. Панегіричний характер мали також проповіді та вірші з нагоди похоронів. /342/

У багатьох випадках проповідь, богословський трактат, панегірик чітко не розмежовувалися. Прикладом може бути твір Стефана Яворського "Виноград Христов..." (Київ, Лавра, 1698) — панегірична проповідь з нагоди одруження ніжинського полковника Івана Обидовського з Ганною Кочубеївною (З.І., 736). Характерно, що вірш на його герб видруковано старослов’янською мовою, а передмову і саму проповідь — українською. Тій самій події присвячений майстерно написаний панегірик "Нірроmenes Sarmacki" Пилипа Орлика, пізнішого гетьмана, а на той час консисторського писаря (З.І., 741) 107.

Окрему групу становлять панегірики гетьманам Іванові Самойловичу, Іванові Мазепі (їх найбільше), Кирилові Розумовському. В більшості панегіриків на честь Івана Мазепи темою став герб гетьмана і його центральний мотив хрест. Твори на честь гетьманів репрезентують державницький струмінь в українській барокковій літературі 108. З другого боку, видання численних панегіриків польським королям і російським царям відображало підлеглий статус України у складі цих держав. Поширеність панегіриків українським церковним ієрархам засвідчує роль церкви у національно-культурному житті.

Відповідно до їх призначення, панегірики, як правило, оформлювалися розкішніше від інших видань. Вони будувалися згідно із засадою тодішньої емблематики — смисловою і формальною єдністю зображень і тексту. Зображення герба особи, якій адресувався панегірик, було майже обов’язковим атрибутом, часто вживалися емблемно-алегоричні ілюстрації, пов’язані з характеристикою чеснот героя, особливостей його біографії 109. Частіше, ніж у творах інших жанрів, для ілюстрування панегіриків застосовувався мідерит, тим більше, що наклад панегіриків переважно був невеликим — для дарунку адресатові і для розповсюдження серед його знайомих.



 107 Трофимук О. Розмова з ехо: "Hippomenes Sarmacki..." Пилипа Орлика // Mediaevalia Ucrainica, т. 4, Київ 1995, c. 115-125.

 108 Радишевський Р. Польськомовні бароккові стемми Іванові Мазепі // Варшавські українознавчі записки, 2, Варшава 1994, с. 144-151.

 109 Radyszewśkyj R. Polskojęzyczna poezja ukraińska od końca XVI do początku XVIII wieku, Kraków 1996, cz. l, s. 205, 240-241, 256. /343/ /344/



Часом панегірик мав форму одноаркушевої мистецької композиції, як наприклад, мідеритний аркуш Григоря Левицького на честь архимандрита Лаври Романа Копи, створений не пізніше 1736 р. Це складна багатофігурна гравюра. У верхній частині її — Богородиця, яка благословляє самого архимандрита, зображеного праворуч, і його патрона, святого диякона Романа, зображеного ліворуч як постать такого самого зросту 110. Дуже близькі до цього типу аркушевих панегіриків і ті, в яких до емблемно-панегіричного зображення додано ще короткий виклад богословських або філософських диспутів. Враховуючи значення їх змісту, такого типу друки прийнято зараховувати до жанру тез.

Маленькими накладами видавалися програми шкільних театральних вистав. Отже, слід гадати, що й вони дійшли до нас у незначній кількості. Зокрема, в історії вірменського театру посіла певне місце видана в 1668 р. програма виставленої того ж року вірменським колегіумом театинців п’єси "Ріпсіме" керівника колегіуму Луї-Марі Піду — "побожної трагедії, взятої з різних латинських і вірменських істориків, складеної вірменськими віршами і польськими інтермедіями" (З.І., 454). Наступного року вийшла програма вистави про св. Пульхерію — автором латиномовної п’єси був той же Піду, а польських прологу, інтермедій та епілогу — вірменин Деодат Нерсесян (З.І., 495). З XVIII ст. до наших днів дійшли окремі програми п’єс, що виставлялися учнями Києво-Могилянської академії, Львівського єзуїтського колегіуму, піярського колегіуму у Варяжі, василіянських колегіумів Володимира, Бучача, Шаргорода 111. Києво-Печерська друкарня в 1674 р. видала програму вистави "Алексій чоловік Божий" 112. Репертуар п’єс шкільного театру досить різноманітний. Однак, навіть у п’єсах на історичні теми наголос робився на релігійно-моральне тлумачення змісту твору. Типовою, очевидно, була п’єса про "Иоасафа, сина індійського короля", виставлена в Києво-Могилянському колегіумі 1715 р., від якої збереглася лише коротка латиномовна програма 113.



 110 Фоменко В.М. Григорій Левицький...

 111 Див.: Я. Запаско, Я. Ісаєвич. Пам’ятки.., кн. 2, ч. 2, с. 114, рубрики "драматичні твори", "програми вистав".

 112 Сазонова Л. И. Театральная программа XVII в. "Алексей человек божий" // Памятники культуры. Новые открытия. 1978, Ленинград 1979, с. 134-144.

 113 Я. Запаско, Я. Ісаєвич. Пам’ятки.., кн. 2, ч.2, с. 92, № 11 (додаток).



Починаючи з кінця XVI ст., в Україні друкувалися також і повні тексти драматизованих декламацій і п’єс шкільного театру. 1758 р. у львівській друкарні Шліхтина надруковано "Комедії" (томи 1-3) польського письменника Ф. Богомольця. У Почаївському монастирі і Львівському колегіумі опубліковано п’єси Вацлава Жевуського, виставлені у його маєтку в Підгірцях; 1762 р. Почаївська друкарня видала збірку віршів і п’єс цього автора. Цінним джерелом з історії львівського німецькомовного театру є укладений Печем і виданий 1789 р. перелік вистав театру (З.І., 3501). Лібретто опери Моцарта "Чарівна флейта", написане Емануелем Шікандером у 1791 р. — останньому році життя композитора, — вже наступного року було надруковано у Львові (З.І., 3670).

Такий новий жанр як роман прокладав собі шлях повільно. Внеском у його популяризацію серед тих, хто читав польською мовою, стало видання друкарнею /345/ св. Трійці твору Іґнація Красіцького "Пригоди Миколи Досвядчинського". У Львові цей перший новочасний польський роман видано 1778 р. — всього через два роки після першої публікації. Треба, однак, мати на увазі, що видання, здійснені в Україні, становили мізерну частку тодішнього репертуару друкованих творів польських письменників. Для зміни літературних смаків велике значення мали переклади або переробки творів західних авторів — згадуваний вже російський переклад комедії Руссо "Кофейный дом", польські переклади "Робінзона Крузо" Дефо (Львів 1774 — варіант варшавського друку 1769), "Кандід" Вольтера (Луцьк 1793).

На особливо широке коло читачів могли розраховувати ті літературні твори, які були додані до богослужбових книг або проповідей: віршовані або прозові присвяти, передмови до читачів, післямови. В багатьох з них можна знайти цікаві історичні та побутові подробиці. Зокрема, в книзі Йоаникія Ґалятовського "Скарбница потребная і пожитечная всему світу..." у присвяті автора гетьманові Іванові Самойловичу йшлося про походження слова "козак" і про запорожців як захисників вітчизни. Часто звучала в передмовах тема значення книги й читання. Книжки порівнюють до музичних інструментів, річок премудрості, плодоносних квітів 114. Михайло Сльозка у передмові до виданої ним Тріоді пісної 1664 р. твердив, що ця книга вартісніша від "напою перлового" — того, яким поїла Клеопатра Марка Антонія, розчинивши перлу, яка "ведлуг шацунку нікоторих коштовала двісті п’ятдесят тисячей червоних золотих". Бароккова штучність такого порівняння є виявом літературності, звичайно, в тогочасному розумінні цього тексту.



 114 УККП, 1990, с.4.



Деякі видання засвідчують міжнародні культурні зв’язки України. Варто відзначити випадки видання українськими друкарнями книг для потреб інших країн і народів. Так, Унівська друкарня 1673 р. опублікувала на замовлення митрополита сучавського Дософтея дві книжки, перекладені ним на румунську мову: "Акафист і молебен Богородиці" та віршований Псалтир, друкарня Михайла Стрільбицького в Могилеві видала румунською мовою "Александрію" (1796), Псалтир (1796), Буквар (1800). Львівська друкарня В. Мільчевського в 1693 р. видрукувала працю М. Вратіслава — переклад на чеську мову життєпису св. Каєтана.

У культурі барокко важливим елементом залишалася спадщина античної літератури, і це знайшло певне відображення в репертуарі видань. Ремінісценціями зі старогрецьких і римських авторів рясніють проповіді, проза та віршовані твори на релігійно-моралізаторські теми. Так, у збірці польськомовних віршів Івана Величковського (Чернігів 1684) наводилися мовою оригіналу уривки з Овідія та інших авторів. У перевиданні книги Ісаї Копистенського "Алфавіт духовний" (Київ 1710; З. І., 860) передмова прикрашена образами й порівняннями з класичної грецької літератури, зокрема з "Іліади". Таких прикладів можна було б навести багато.

Для учнів колегіумів видавалися твори староримських авторів, інколи з науково-допоміжним апаратом. Так, до посібника з римської історії Евтропія /346/ (Eutropius Flavius. Breviarium historiae Romanae.., Львів, друкарня П. Ґольчевського, 1745) було додано географічний покажчик і мовні пояснення (З.І., 1522). Вирізняється оригінальністю задуму публікація байок Федра (друкарня Львівського єзуїтського колегіуму, 1767). У вступі подавалися пояснення про жанр байки; паралельно з латинським текстом байок вміщено два французькі переклади (буквальний і вільний) та польський. У примітках вказано байки інших авторів (Езоп, Лафонтен) з подібними сюжетами. Ян Потоцький називав книгу своєю учнівською працею, за іншими даними, її автор — Григорій Пірамович 115. Латинський текст байок Федра видано також у Почаєві 1793 року.



 115 Я. Запаско, Я. Ісаєвич. Пам’ятки, кн. 2, ч. 2, с. 18, № 2481.



З навчальною метою публікувалися в Почаєві та Львові латинською мовою твори Корнелія Непота. Почаївська друкарня в 1771 р. видала підготований Ігнатієм Наґурчевським польський переклад промов Ціцерона проти Катиліни і на захист Марка Марцелія (втім, це був передрук з варшавського видання 1763 р.). Як здається, Давидові Пільховському належав переклад твору Саллюстія "Історія про війну з Катиліною", виданий у Почаєві 1776 р. (З. І., 2850). За вільнюським виданням львівська друкарня Шліхтина в 1774 р. опублікувала книжку "Звичаї старожитних римлян" (перекладач Б. М. Сіруць, ймовірний автор — Оґюст-Сімон де Арне). Для шкіл призначалася видана 1784 р. львівською друкарнею Піллера хрестоматія "Selecta litteraturae classicae exemplaria". Перша частина містила вибрані твори Ціцерона і Горація, друга Лукреція Кара, Верґілія, Теренція Варрона, Плінія Старшого. В кінці XVIII ст. у Галичині з’являються і німецькомовні публікації на античні теми.

Різноманітність оформлення літературних творів зумовлена різноманітністю їх жанрів. Чи не найбільше уваги приділяли мистецькому оформленню панегіриків, що цілком природно у зв’язку з їх парадним характером, і окремих видань проповідей, особливо великих за обсягом збірників. Поряд з цим, деякі видання проповідей, що були практичними посібниками для священиків, з метою здешевлення оформлювалися дуже скромно. Титульні аркуші репрезентативних збірок проповідей зазнали впливу титульних аркушів літургійних видань. Це цілком природно, адже "казання" також мали на меті пояснювати Біблію, /347/ насамперед Новий Завіт, роз’яснювати викладені в них засади віри. Ускладненості бароккової форми проповідей, їх специфічній насиченості символікою відповідала така сама насиченість емблемними та символічними ілюстраціями, в першу чергу на титульних аркушах. Прикладом може служити виконана гравером Євстратієм титульна сторінка книги Ґалятовського "Ключ разумінія" (Київ 1659). Вона оформлена як архітектурна рамка, в центрі якої зображення ключа. Назву книги пояснює вміщена на ключі цитата з Євангелія від Луки із згадкою про ключ розуміння. В медальйонах рамки зверху зображення вінчання Богородиці, зліва сюжетні ілюстрації, яким надається символічного значення, що його пояснюють відповідні цитати зі Старого і Нового завіту. Так, в лівому верхньому кутку — зображення сівача, над яким вислів з Євангелія (Матф., розділ XIII) "Ізийде сіяй, да сієт" ("Той, хто вийшов сіяти, хай сіє"). У перевиданнях цієї книги друкарнею М. Сльозки (1663-1665 рр.) збережено загальну композицію, насамперед, обриси ключа в центрі, але зображення в медальйонах і цитати зовсім інші, залишився лише малюнок сівача, але він переміщений в центр верхньої частини, на місце зображення Богородиці у київському виданні. На лівій колоні — зображення арфи, на правій — труби; емблемні ілюстрації в кутах можна пов’язувати з символікою стихій: діамант, шабля, молот, який дробить камінь, і дощ, що нищить скелю 116. Як автор титульної композиції львівського видання "Ключа разумінія" підписався "В скиті Лука", очевидно, монах Скиту Манявського — гірського монастиря, якому Львівське братство надавало постійну допомогу. Невідомо, ким виконана оригінальна титульна сторінка львівського видання Сльозки твору Ґалятовського "Небо новоє": на тлі хмар всю сторінку займає велике коло, яке обрамлює заголовок, а по краях — малюнки Богородиці, сонця, місяця, зірок. На титулі книги Барановича "Меч духовний" (Київ 1666) бачимо зображення царя Давида з арфою і апостола Павла, які підтримують земну кулю двома мечами символізуючи єдність Старого і Нового завіту 117.



 116 Делюґа В. Біля джерел української емблематики.., с. 215.

 117 Там само. /348/



Самі автори давали малярам і граверам вказівки, як засобами графічного мистецтва відобразити зміст книги. Дуже турбувався про це, зокрема, Лазар Баранович. У листі до Варлаама Ясинського він так описує проект зображення для титульного аркуша твору "Труби словес проповідних": "Я накреслив був до празничних проповідей велику форту, але оскільки вона була описана невиразно, її, як загадку, так і не збагнули. Тепер пишу ясно. Христос — книга життя, посередині вздовж книги хрест, книгу тримає спершу Пресвята Богородиця Діва, всі ангели і святі, на пам’ять яких подано проповіді. Розташувати їх в такий спосіб, як вимагає малярське мистецтво і цими зображеннями облямувати краї... зверху зобразити Пресвяту Діву, яка тримає обома руками книгу, біля неї архангела Михаїла та інших ангелів, які підтримують однією рукою Богоматір, а другою книгу, по боках пророків Йоана Хрестителя та Іллю, нижче апостолів Петра і Павла, потім мучеників Георгія і Димитрія, далі мучениць — святу Варвару і Параскевію, Йоакима і Анну в розумінні зачаття, потім святителів Василія, Григорія Златоустого і святих Миколая, Петра, Олексія та інших, під книгою преподобних Антонія і Феодосія, які копають печери під землею" 118. Далі Баранович подає й інші зображення, які хотів мати на титульній сторінці. Повністю виконати цей задум не вдалося, оскільки автор вимагав розмістити на одній сторінці надто вже багато різних елементів композиції. Втім, загальний напрям виконання цієї рамки відповідав його побажанню. Очевидно, у згоді з волею авторів або замовників виконувалися й інші подібні емблемні композиції.

Ілюстративні гравюри в творах літературного характеру трапляються порівняно рідко. Напевне, найвизначнішим ілюстрованим виданням староукраїнської друкованої літератури став Патерик Печерський 1661 р. (перевиданий 1678 і 1702 рр.) з тими самими ілюстраціями. 1702 р. вийшов меншим тиражем також інший варіант — більшого формату з 44 мідеритами Леонтія Тарасевича. Більшість дереворитних ілюстрацій для першого видання виконав протягом 1655-1660 рр. визначний гравер Ілля. Можливо, йому належить і авторство проектів гравюр. Головне місце серед них — полісюжетні ілюстрації, композиція яких нагадує ікони святих з житіями. Навколо зображення святого отця печерського розташовано клейма — сценки ключових епізодів його життя 119. У них вдало поєднуються драматизм розповіді й увага до подробиць з прагненням надати зображенню символічного значення. Символічний зміст має і прикінцева композиція — "Вінок Пречистої Богородиці, зложений з звізд". Її основу утворює мотив виноградної лози, що його вважають модифікацією міфологем світового дерева і райського саду, які відіграють роль універсальної моделі всесвіту. 120 Коментарем до цієї гравюри виступає текст передмови, де картина "печерного неба" поєднується з Божим провіщенням Аврааму; в центрі зоряного саду — Христос і Богоматір.



 118 Цит за: Запаско Я.П. Мистецтво книги.., с. 157-158.

 119 УККП, вип. 2, т. 1, с. 14; Овчаренко О. Символічні гравюри "Патерика Печерського".., с. 109-115.

 120 Овчаренко О. Символічні гравюри "Патерика Печерського".., с. 109-115. /349/



Типовим зразком бароккового оформлення, яке відповідало барокковому змісту книги, було видання "Hasło słowa Bożego... w obrazie Lwowskim" (друкарня cb. Трійці, 1754). Це збірка 40 проповідей з нагоди коронації ікони Богородиці з львівського домініканського костела в 1751 р. і з нагоди першої річниці цієї церемонії (З.І., 1888). Прикрашали книгу гравюри на міді: герб (гравер Іван Филипович), емблемна композиція із зображенням Богородиці та ілюстрації до самого перебігу коронації. Після казань надруковано історичний нарис, де стверджується, що ікона належала раніше князям Данилові і Леву. При описі коронації відзначено, що з цієї нагоди на спеціально споруджених пірамідах встановлено малюнки чудес з написами мовами різних народів, ці малюнки тримали "генії" тих народів, мовами яких були написи. Отже, в книзі подано ілюстрації — зображення геніїв різних народів і репродукції малюнків чудес 121.



 121 Див.: Я. Запаско, Я. Ісаєвич. Пам’ятки.., кн. 2, ч. 1, с. 100.



Написи різними шрифтами, в т.ч. кириличним, "ілірійським" (глаголицею), єврейським, грецьким, арабським, вірменським. Як бачимо, пишність оформлення і його характер відображали ментальність організаторів церемонії — тогочасних духовенства, шляхти й міщан. Подібна за змістом впорядкована Григорієм Тшесньовським книжка про коронацію чудотворного образу Марії в Бердичівському костьолі (Ozdoba y obrona Ukraińskich kraiow przecudowna w Berdyczowskim Obrazie Marya... ukoronowana, Бердичів 1767; З. І., 2488). Оформлена теж парадно, але зовсім поіншому, ніж видання про львівську ікону. Вражають докладні, як на архітектурних кресленнях, /350/ і водночас мистецько досконалі мідерити із зображенням інтер’єрів храму і архітектурної брами, спорудженої для врочистості 122. Подібних видань порівняно небагато, але вони мали вплинули на популяризацію емблемної естетики, формування літературних та художніх уподобань.

Особливу групу ілюстрованих друків становлять емблемні публікації, в яких зображувальна частина не менш важлива, ніж текстова. Так, згадувана вже книжка "Ифіка ієрополітіка іли філософія нравоучителная" (Лавра 1712) була збіркою віршів про норми суспільної етики, моралі, філософії, педагогічні засади. Дереворити гравера Никодима Зубрицького, числом 67, передавали такі поняття, як "смиреніє", "ощадность", "благодать", "любов родителей ко чадам", "равенство", "книг чтеніє", "академія іли училище" (З.І., 873). У надрукованому Львівським братством 1760 р. другому виданні дереворитні гравюри замінені мідеритами визначного українського гравера Івана Филиповича (З.І., 2137). Обидва видання стали дуже популярними в Україні. Подібний характер мала видана 1790 р. у Піллерів книжечка Франца Міхала Леснєвського (Lesnevius) під назвою "Lyrica, elegiae et epigrammata selectiora" (З. І., 3544). Алегоричні або моралізаторські тлумачення тут супроводжувалися мідеритними зображеннями музичних інструментів, вулика, стола з книгою, повітряної кулі.

З часом, однак, щораз більше утверджується звичай стриманого, навіть аскетичного оформлення літературних текстів. Все частіше єдиною оздобою стають виливні прикраси і невеличкі кінцівки *, рідше заставки та лінійне обрамлення сторінок.



 122 Там само, кн. 2, ч. 2, с. 18-20.

 * Поширеними були кінцівки-політипажі у вигляді вазона чи композицій рослинної орнаментики, придбані у друкарнях Заходу.



Так оформлено, зокрема, більшість перекладів з латинської /351/ та західноєвропейських мов, при цьому, очевидно, враховувалися і засади оформлення оригіналів.

Еволюція мистецького оформлення літературних текстів, як і взагалі стародруків, відобразила зміни у літературно-мистецькій естетиці і, взагалі, у світосприйманні. На зміну синкретичному мистецтву, де надавалося символічного значення слову та візуальному образові в їх нерозривному зв’язку, приходило раціональне ставлення до тексту. У цьому випадку для ілюстрацій залишалася роль простого пояснення, доповнення змістової частини тексту або непов’язаної з ним прикраси, але аж ніяк не розкриття глибинного сенсу. Тим самим ілюстрації втрачали й попередній престижний статус, чим, очевидно, пояснюється зменшення їх кількості у виданнях кінця XVIII ст. Одночасно на зміну оздобним титульним сторінкам приходять шрифтові текстові заголовки. Орнаментальні оздоби, якщо вони є, найчастіше втрачають зв’язок зі жанром твору і його змістом. Отже, оформлення української книги розвивалося в напрямі уподібнення до книги інших народів і країн. Якщо українська книга кінця XVI — першої половини XVII ст. мала виразні ознаки національної своєрідності, то на кінець XVIII ст. вона набирала рис, властивих тогочасній європейській книжці в цілому.


Календарі, довідники, преса. У багатьох країнах світу впродовж тривалого часу календарі-альманахи належали до наймасовіших видань. Вони виконували і певні функції, які пізніше перейшли до преси.

Деякі з них, хоч і недосить систематизовано, подавали різноманітні інформації у цікавій і доступній для широкого кола читачів формі.

Не була щодо цього винятком і Україна. Типові за оформленням і змістом календарі першої половини XVII ст., "обраховані за львівським меридіаном", і календарі Києво-Печерської лаври другого десятиріччя XVIII ст. Найстарший відомий київський календар вийшов у світ 20 грудня 1713 р. і має назву "Календарь или місяцослов христіанскій по старому стилю, іли ісчисленію на літо... 1714" (З.І., 883)  123.



 123 Див. також: Пекарский П. Наука и литература в России при Петре Великом, СанктПетербург 1862, № 232.



Після місяцеслова в ньому вміщено низку статей, зокрема "О зачатії літа", "О затменіях сего году 1714", "О четирех временах года", "О поведенії различних станов", "О плодородіи жилном и рожечном і як лікарство приймати". Рахунок років у календарі вказано не лише від Різдва Христового, а й від винайдення пороху й друкарства (початок останнього датовано 1440 р.). Не менш різноманітний за змістом і календар на 1717 рік. Тут знаходимо передбачення подій політичного характеру, змін погоди, відомості про ярмарки, лікарські поради тощо. Хоч у церковнослов’янських текстах вживалися тоді латинські за походженням назви місяців, лаврський "місяцослов" більшість їх подає у варіанті, прийнятому згодом українською літературною мовою: лютий, марець, серпень, листопад, грудень та ін. (З.І., 909).

Можливо, в Чернігові було надруковано "грецький, римський і єврейський" календар, вирахуваний на меридіан і широту Чернігова. Він присвячений /352/ чернігівському єпископові Антонієві Стаховському і укладений Василем Корвіном Квасовським "в преславной академії Краковской а потом Празской наук визволених і філософії учителем". Втім, місце видання не цілком певне, оскільки його шрифт не такий, як у виданнях Чернігівської Троїцько-Іллінської друкарні і календарях 1728-1729 рр., опублікованих цим автором у Кенігсберзі 124. Багато календарів друкували польські видавці. Як вже вказувалося, такі видання стали одним з основних джерел прибутків друкарні Замойської академії. Інколи календарі друкувалися тут на замовлення сторонніх підприємців, які укладали про це угоду з видавцями. Так, 20 грудня 1695 р. у Замості купець Ґабріель Морісон уклав угоду з Станіславом-Яном Нєвєським, неодноразовим ректором Замойської академії, видавцем і автором календарів, про видання останнім за 1150 зол. трьох тисяч примірників календаря на 1697 р. форматом кварто на доброму раківському папері. При цьому купець мав постачити папір, а Нєвєському дозволяв надрукувати на власному папері для роздавання знайомим 200 примірників 125. У 1698 р. у Замості видано збірку віршів Станіслава Нєвєського з його календарів "Rythmy abo wiersze... z jego kalendarzy... zebrane".

Особливо популярними стали "польські і руські календарі" С. Дуньчевського, які друкарня Замойської академії випускала у 1725-1775 рр. з перервами, причому нерідко на один рік видавали календарі різних форматів — 2°, 4°, 12° 126.



 124 400 лет., с. 223, 613.

 125 Rożycki E. Z dziejów., s. 41; Див. також: NK, 3, s.23.

 126 Rok B. Kalendarze., s.21, 153.



Починаючи з календаря на 1713 рік, Львівська друкарня св. Трійці щороку друкувала "Календар римський і руський" Францішка Нєвєського; з 1736 до 1741 р. у цій друкарні виходив "Календар польський і руський" того ж С. Дуньчевського, а випуск календаря Ф.Нєвєського (під такою самою назвою "Календар польський і руський") перейшов до друкарні Павла Ґольчевського, яка видавала його, щонайменше, до 1743 р. Назви "римський" (польський) і "руський" відбивали той факт, що календарні відомості про свята подавалися для обох обрядів — латинського (тобто головно для потреб поляків) і руського (тобто, головним чином, для українців та білорусів — православних і уніатів). Календарі виходили різних форматів великого (2°), середнього (4°, він був найчастішим) і зовсім малого (16°, 24°, навіть 32°), — а також настінні. У XVIII ст. календарі видавали у Львові друкарні колегіуму, Я. Шліхтина та його спадкоємців, А. Піллера та його спадкоємців. Але найпопулярнішими стали календарі Бердичівської кармелітської друкарні, /353/ відомі з 60-х рр. В одному з них названий як автор Франц Матавовський, але більшість — анонімні. Характерно, що в цих календарях українською мовою латинськими літерами друкувався другий заголовок і таким самим способом подавалися відомості про місяці й свята за старим календарем. Наприклад, календар на 1788 р. мав назву "Kalendarz gospodarski... przyłączony w nim iest Misiacosłow syrysz Kalendarz ruski na lito hospodne, kotore wedłuh hreczeskoho epilogizmu poczynaietsia od Sotworenia Swita 7296 a od Rozdestwa Chrystowa 1788" (3. І., 3402).

Враховуючи популярність бердичівських календарів, Харківська губернська друкарня видавала їх у кінці XVIII — на початку XIX ст. у російських перекладах з певними додатками. Перекладач протоієрей Андрій Прокопович відзначав, що це переклад з календаря, "сочиненнаго в Бердичеве по градусу северной широты 50, которого климат сходен c местами Киевской, Волынской и Слободской Украинской губерний, дополненный притом хронологиею и многими любопытными и в общежитии потребными примечаниями" (3.І., 3986). Друкарня Піллерів випускала як німецькомовні календарі, так і польськомовний "Nowy Lwowski kalendarz polski i ruski". Зміст піллерівських календарів мало відбігав від видань інших друкарень. Так, малоформатний (1/24 аркуша) "Новий" календар на 1775 р. (3.І., 2750) містив відомості про ордени в різних країнах, мінеральні води Німеччини, рубрику "Нові винаходи", розповідь про кругосвітні подорожі, пояснення про деякі імпортовані товари, хронологічну таблицю. Календарі, напевно, — перші на наших землях зразки масової світської друкованої літератури. Вони широко розповсюджувалися по ярмарках і тижневих торгах. Читачами були шляхтичі, урядовці і канцеляристи, духовенство, письменні міщани.

Щорічними довідниками типу сучасних "Хто є хто", на яких спеціалізувалася друкарня Піллерів, були шематизми — переліки посадових осіб Галичини із зазначенням їх титулів. Спершу вони публікувалися французькою мовою, згодом переважно німецькою. Видавався також малоформатний календарик з додатком шематизму.

У багатьох країнах Західної і Центральної Європи виходили друком так звані "газети" ("новини") — неперіодичні інформаційні бюлетені. Вимагає перевірки твердження Аркадія Животка, що за гетьманування Івана Виговського "крім звичайних універсалів, почали видаватися спеціальні друковані універсали для козацької старшини, в яких побіч різного роду наказів, законів тощо подано вже й поточні вісті" і що такий "своєрідний сурогат часопису... появлявся і пізніш до 1709 р." 127. До попередників преси можна віднести друкований огляд новин "зі Львова", датований 1740 р. (однак навряд чи це був тижневик, як його називає В.Щурат) 128, і особливо, періодичну публікацію львівською друкарнею Антона Піллера та його спадкоємців, починаючи щонайменше з 1773 р., розпоряджень і узаконень нової австрійської влади в Галичині — "Extractus deren von einem hochlöbl. kais. kön. Landesgubernio in denen Königreichen Galizien und Lodomerien... Circularien, Generalien und Patenten...", "Continuatio edictorum et Mandatorum universalium in Regnis Galiciae et Lodomeriae" (3.I., 2695, 2736, 2777, 2823, 2922, 2975, 3024, 3030 та ін.).



 127 Животко А. Історія української преси, Київ 1999, c. 36.

 128 Щурат В. Львівський тижневик з 1749 р. // ЗНТШ, т. 77, 1907, c. 177-182 (і окрема відбитка: Львів 1907). /354/



Справжня періодична преса з’явилася в Галичині в останній чверті XVIII ст. Протягом 1776 р. шевальє Осуді видавав першу на українських землях газету "Gazette de Leopol". Той факт, що виходила вона французькою мовою, ясно вказує орієнтацію цього видання на потреби тодішньої суспільної верхівки, в тому числі приїжджих австрійських урядовців. Головним розділом часопису були інформації про важливі політичні події, серед них — повідомлення про перенесення центру адміністрації Лівобрежної України з Глухова до Києва, ліквідацію російським урядом Запорізької Січі, про судноплавство на Дніпрі і Чорному морі, про львівські контрактові ярмарки (З.І., 2828). Друкувалися і оголошення про нові книжки в книгарні Піллера — перший у нас приклад книгарської інформації в періодиці 129.



 129 Кревецький І. Перша газета на Україні, Київ 1927.



У наступні роки в друкарні Піллера видавалася польська газета — 1783 р. під назвою "Pismo Uwiadamiające Galiciyi", 1784 р. — як "Lwowskie Pismo Uwiadamiające", після річної перерви вона виходила в 1786 р. у польському і німецькому виданнях ("Lwowskie Tygodniowe Wiadomości" — "Lemberger Wochentliche Anzeigen"). Оскільки для польськомовного часопису не виявилося достатньої кількості передплатників, впродовж 1787-1796 рр. виходило двічі на тиждень тільки німецьке видання, а крім нього, також двічі на тиждень, у 1796-1811 роках публікувалася "Lemberger K.K. Priviligiertes Intelligenzblatt". Паралельно з німецькими інформаційними газетами, в 1792-98 рр. виходив і польський тижневик "Dziennik patriotycznych polityków", у редагуванні якого брав участь український священик Михайло Гарасевич. Газети на той час ще не досягай такої популярності, як календарі, але вони важливі як перші паростки нового типу друкованих засобів інформації.


















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.