Попередня     Головна     Наступна

ПЕРЕДМОВА

Дані Нариси охоплюють період від хрещення Києва до початку XVIII ст. Одним із завдань, які я ставив перед собою, було виокремити ті важливі фактори, що вплинули за цей період на формування культури населення теперішньої України. Природно було почати з Візантії, бо візантійська спадщина в культурі вищих класів Києва становила найважливіший неслов’янський компонент у ранній період. Дві претензії Візантійської імперії — що вона була імперією всесвітньою, єдиною в цивілізованому світі, і з найвищою в світі культурою — були висунуті у IX-X ст., тобто в час християнізації Київської Русі. У своїй первісній формі, перейнятій балканськими слов’янами, а згодом у формі, успадкованій греками в ранньомодерну добу, візантійська спадщина продовжувала жити й на українській території упродовж цього періоду (Нариси 1-4, 6-7).

Однак Візантія була не єдиним центром, звідки в середні віки і, насамперед, у перші століття модерної епохи надходили в Україну визначальні для її культури імпульси. З початком нової доби з’явилися й інші, західні впливи, що йшли головно через Польщу, — зокрема у час, коли українські землі належали до польсько-литовської Речі Посполитої (Нарис 8). Вплив Заходу значною мірою спричинився до культурного відокремлення українців від їхніх північних сусідів — населення Московської, згодом Російської держави, — з якими їх єднала спільна візантійська спадщина. Внаслідок складної взаємодії візантійських і західних культурних віянь у XVI-XVII ст. на українських землях почалося інтелектуальне бродіння (Нариси 9-10), побічним результатом якого було виокремлення українських еліт (Нарис 11).

Предметом розгляду в наших Нарисах є здебільшого вплив візантійського Сходу та переважно польського Заходу; москвичі і тюрки (кочовики й османи) майже не згадуються. Неувага до Москви пояснюється хронологічними рамками даної праці. В плані культурного обміну і навіть у плані заяв (лицемірних чи щирих) про релігійно-мовну спільність (про що говориться в Нарисах 9 і 10) Москва до половини XVII ст. перебувала на периферії уваги та мислення української еліти. У 1650-х рр. українські вчені та церковні діячі починають переселятися до Москви, створюючи там українське лобі, а в сімдесятих роках цього ж століття деякі київські інтелектуали переорієнтовуються на нового свого московського правителя (Нариси 11-12); проте лише після Полтавської битви (1709), перемоги Петра І над Мазепою і коли Польщу як противника було усунено, Росія почала відігравати все більшу й більшу роль в культурі та історичній долі України ¹.

¹ Навіть упродовж XVIII ст. — як видно з карт у кінці цієї книги — нова Російська імперія панувала (спочатку непрямо) лише над Києвом та Лівобережжям, тоді як більша частина України залишалася під польським сюзеренітетом. Натомість Західна Україна перебувала під московським правлінням всього якихось п’ятдесят років (прибл. 1940-1990 рр.).

Саме така картина вимальовується з наведеного тут матеріалу, і вона повинна служити альтернативою для тих історичних інтерпретацій, які або розмивають її, або виводять російську присутність в Україні з сивої давнини. Саме по собі виникнення подібних інтерпретацій є в історії культури окремою темою, і встановити, де і як ці інтерпретації народжувалися, розвивалися та як потрапили на Захід між XVI та XX століттями, було б вельми вдячною справою.

Те, що Нариси мовчать про тюркський світ (про нього згадано лише кількома реченнями в Нарисі 1), пов’язане з їхнім походженням. Більшість Нарисів (4-12) постали з лекцій, що складали частину курсу української історії, який я читав спільно з професором Омеляном Пріцаком у Гарвардському Університеті у 1970-1974 рр. Я торкався переважно питань культури, а професор Пріцак викладав головні події зовнішньої та внутрішньої історії і, звичайно, своє улюблене коло питань — про вплив степових народів та турків-османців на Україну. Лекції професора Пріцака все ще перебувають у стадії рукопису; наразі читач, зацікавлений в тюркському аспекті нашого предмету може звернутися до панорамного Нарису доктора Ярослава Дашкевича, опублікованого 1991 року (див. бібліографічну довідку до Нарису 1).

Окрім опису подій, у шести Нарисах робиться спроба прослідкувати, як населення українських земель почало сприйматися як окрема нація в очах їхніх сусідів; як в української еліти розвинулося усвідомлення своєї окремішності і як на початку XVII ст. київські інтелектуали почали шукати свого коріння в історії Київської Русі.

У трьох із цих Нарисів описані об’єктивні процеси. У Нарисі 5 розглядається двозначне ставлення Володимиро-Суздальського князівства до Києва та його спадщини; саме там, на території, де відбувалося становлення російської нації, її правителі та учені мужі, з одного боку, спирались на київські традиції, а з іншого — вводили нове, незалежне від Києва. У Нарисі 6 дано огляд політики Царгородського патріархату стосовно різних митрополичих осідків, на які розпалася доти єдина Київська митрополія, і показано, як позначився на цій політиці розпад Київської Русі та виникнення нових політичних формацій, під панування яких підпали й українські землі. У Нарисі 8 дана оцінка культурного становища внаслідок експансії Польщі на схід. У трьох наступних Нарисах (9-11) обговорюються процеси, що ’ix можна було б назвати свідомими, — організаційні та літературні заходи, до яких вдалися українська та білоруська еліти, захищаючи віру своїх предків, а також те, якою мірою (прямо чи непрямо) ці заходи спричинилися до росту серед еліти окремої самосвідомості.

Сім із дванадцяти Нарисів цієї книги (1-4, 7, 10, 11) вже публікувалися, а п’ять (5-6, 8-9, 12) з’являються друком уперше. Будучи в оригіналі лекціями, вони подають відомі факти та цитати, необхідні чи корисні для студентів, але крім цих, суто академічних, матеріалів, ці Нариси містять і менш відомі посилання на джерела та власні інтерпретації — те, що для кожного викладача є винагородою за його зусилля. Лекції, що друкуються тут уперше, були перероблені та доповнені сучасним матеріалом. Тексти, що публікувалися раніше, теж підлягли перегляду, поширенню чи скороченню. В результаті друкований раніше матеріал подано тут у дещо поліпшеному викладі.

Оскільки даний том передбачався для студентів та осіб, які цікавляться східноєвропейською історією, видавалося доцільним скоротити його науковий апарат, первісно розрахований на учених фахівців. Опущені тут позиції фахівці можуть знайти у текстах, публікованих раніше. Скорочення чи брак приміток компенсуються списками літератури, що додаються до кожного Нарису. Бібліографічні поклики, винесені в примітки, є вибірковими; вони рідко включають джерела довідки і обмежуються науковою літературою з даної тематики. Бібліографічні довідки, як правило, передбачаються для західного, передовсім англомовного читача, хоч подекуди, в міру необхідності, у них включено і деякі праці слов’янськими мовами. Необхідні загальні відомості англомовний читач знайде у книзі: Orest Subtelny. Ukraine: A History, 2nd ed. Toronto — Buffalo — London 1993.

Хоча більшість повторень — наслідок лекційних викладів — у Нарисах було усунуто, дещо все ж таки залишилося. Біди не буде, коли читач двічі натрапить на лист царгородського патріарха Антонія IV до московського князя Василія Дмитрієвича, на порівняння Царгороду з Каїром чи Багдадом або на диспут киянина Лаврентія Зизанія з московськими «справщиками», що відбувся в Москві 1627 року.

Покійному Льюїсові Роберту, провідному спеціалістові з епіграфіки двадцятого століття, належить сентенція: «Кожен топонім повинен викликати в нас уяву про конкретну місцевість». Через те на карти, що входять до цього тому, винесено переважну більшість назв місцевостей, згаданих у текстах.

У виданні та корегування тому брали участь, серед інших, пані Маргарет Б. Шевченко, пані Уляна Пасічник, пп. Душан Беднарський, Мирослав Юркевич та Борис Ґудзяк. Хочу всім їм подякувати за допомогу. Хочу також подякувати професорові Софії Сеник з Папського Східного Інституту за поради щодо хронологічної таблиці митрополитів українських церков. Зокрема я вдячний видавцеві цієї серії, професорові Франкові Е. Сисину: саме він віднайшов загублений оригінальний текст лекцій і терпеливо намовляв мене привести їх до ладу.

Коли цей том щойно зароджувався в Гарварді, Леонід І. Брежнєв (1906-1982) дивував світ своїми густими бровами, у київській Академії наук українська мова витіснялася російською, а під своїми нечастими повідомленнями з міста над Дніпром західні кореспонденти ставили зворотню адресу: «Київ, Росія». Багато що відтоді змінилося. Яке майбутнє провіщають ці зміни, сказати важко, але вже нині навіть пересічний американець з «глибинки» знає, що Україна — це окрема держава, а не штат «типу Техасу», а ведучі програм класичної музики вибачаються, згадуючи «Малоросійську» симфонію Чайковського. Схоже, що Нариси ці виходять з друку в належний час — саме тоді, коли багато хто із західних читачів відкриває для себе Східну Європу, яка досі для нього не існувала.

Ігор Шевченко

Кембрідж (Массачуссетс) — Воррен (Нью Гемпшир)

Серпень 1994 року

ДО УКРАЇНСЬКОГО ВИДАННЯ

Книжка професора Субтельного, згадана в передмові до англійського видання, тепер доступна в українському перекладі (О. Субтельний. Україна. Історія. Київ 1991). Серед посібників, що вийшли друком після появи англійського видання нашої книжки, варто згадати такі: Paul Robert Magocsi. A History of Ukraine. Toronto — Buffalo — London 1996 (автор трактує історію України як історію багатонаціональної території); Наталя Яковенко. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття. Київ 1997; Мирослав Попович. Нарис історії культури України. Київ 1998; Andrew Wilson. The Ukrainians, Unexpected Nation. New Haven — London 2000).

* * *

В цілому український переклад відповідає англійському оригіналові. Таким чином, деякі фактичні дані, розраховані на потребу англомовного одержувача будуть українському читачеві добре відомі. З іншого боку, цей читач знайде у перекладі дещо для себе нового.

У цьому виданні подекуди додано кілька речень, що мають пояснювальний характер або висловлюють нові думки. Дрібніші зміни, що звичайно обмежуються додаванням або викресленням окремих слів, виправляють фактичні помилки або віддзеркалюють зміну поглядів автора. Додана карта поділів Польщі. Бібліографічні довідки поновлені й поглиблені для потреб українського читача. Як наслідок цих змін і доповнень, український переклад має певну перевагу над оригіналом.

Переклад, виконаний у Львові, належить у більшості п. Марії Габлевич. Його переглянув сам автор. При праці над українським виданням, як і раніше при підготовці англомовного оригіналу, я користав зі щедрої допомоги Франка Є. Сисина, отця-ректора Бориса Ґудзяка (якому належить первісна думка про український переклад), п. Андрія Ясіновського та п. Уляни Пасічник. Усім їм складаю найсердечнішу подяку.

Ігор Шевченко

Воррен (Нью Гемпшир)

Серпень 2000 року

Попередня     Головна     Наступна