Попередня     Головна     Наступна

НАРИС 4

ХРЕЩЕННЯ КИЇВСЬКОЇ РУСІ *

І

Русь князя Володимира прийняла християнство через якихось два десятки років після того, як прийняла його Польща короля Мєшка І. Ученим ще належить встановити точну дату й місце найпершого хрещення Володимира та сказати з певністю, коли саме, де саме і хто саме уперше ввів постійну церковну ієрархію на східнослов’янських землях. Та чекати на конкретні результати цих досліджень нам немає потреби, оскільки мета даного нарису дуже загальна: прослідкувати шлях поширення християнства серед східних слов’ян, розглянути останній етап цього шляху на історичному тлі X ст. та оцінити безпосередні наслідки, до яких привело навернення Володимира в християнську віру.

* Вперше опубліковано у часописі Polish Review 5 (1960) 29-35.

Від античних часів і до кінця середніх віків Середземномор’я мало у Східній Європі свій плацдарм — Кримський півострів. Християнство могло поширитися серед тамтешніх єврейських громад ще в апостольські часи. На початок середньовіччя візантійський Крим став місцем вигнання неугодних пап (як Мартин І в середині VII ст.) чи пристанищем для ченців, що втікали від переслідувань VIII ст. під час періоду іконоборства у Східній Римській імперії. Так чи інакше, у VIII-IX століттях Крим був уже покритий мережею єпископатів, залежних від Царгороду.

Тому ймовірно, що християнство могло проникнути з Кримського півострова на північ ще до IX ст. У 860 чи 861 рр. звідси вирушала до хозарів місія святого Константина-Кирила — згодом слов’янського апостола. Тож і раніше Крим міг служити для подібних цілей. Однак до IX ст. носіям християнських ідей не так вже й легко, мабуть, було досягти тих східних слов’ян, що населяли київські землі, бо на шляху від візантійського Криму через українські степи вони наштовхувалися на різні кочові племена, що, витісняючи одні одних, просувалися на захід. Тісніший контакт із візантійською культурою і з самою візантійською столицею став можливий лише тоді, коли з’явилася сила, яка могла контролювати чи, принаймні, зробити більш безпечним шлях Дніпром, що єднав зону запілля, включно з сьогоднішньою українською територією, з Чорним морем. Така сила вже існувала у IX ст. Маємо тут на увазі скандинавських русів, і з яких сформувалася соціальна верхівка у варязько-слов’янських князівствах і з чиєю допомогою й були створені ці князівства у Східній Європі. Варязькі кораблі (під командуванням князя Ігоря, отже, можливо, послані із Києва) напали на Царгород і малоазійське побережжя у 860 р. Майже відразу Візантія нанесла зворотній удар — але духовною зброєю: 866 року патріарх Фотій з гордістю заявив своїм східним колегам, що християнство серед диких русів прогресує і що він посилає туди місійного єпископа. Ця місія до північних варварів була лише однією з багатьох подібних, що їх Візантія тоді успішно посилала на Балкани і в слов’янські землі Центральної Європи — до болгар, сербів, моравів та паннонців. У Східній Європі ця перша спроба закінчилася невдачею — можливо, через те, що конкуруюча скандинавська партія вигнала з Києва тодішніх прохристиянських правителів. Але з тих пір, особливо від другої чверті X ст., маємо переконливі свідчення, що християнство почало пускати в Києві коріння. Дехто з русів, що ратифікували русько-візантійські договори середини X ст., вже були християнами. На той час у Києві вже існувала християнська церква, присвячена святому Іллі. Оскільки атрибутами цього християнського пророка були грім і блискавка, то вчені думали, що св. Іллю було обрано як суперника поганському богові Перуну. Проте існує й інакше, на мій погляд, ліпше пояснення такої посвяти церкви. Життєпис візантійського імператора Василія І, що на 867 рік став єдиним володарем, але певний час перед тим ділив трон, виразно пов’язує його діяльність із першим хрещенням Русі. Василій глибоко шанував пророка Іллю, котрий провістив йому його імператорське майбутнє. На знак вдячності Василій побудував згодом церкву в імператорському палаці, назвавши її іменем пророка. Можливо, що церкву в Києві присвятили Іллі, особливим шанувальником якого був Василій І, Щоб відзначити у такий спосіб імператорське покровительство над найпершими християнами Русі. Якщо це так, то церква з’явилася ще раніше, у IX ст.¹

¹ Про перше хрещення Русі див. попередній Нарис 3; про вдячність Василія Пророкові Іллі та церкву імені пророка Іллі в імператорському палаці, інших місцях столиці та деінде, див.: Theophanes Continuatus, 5:8 = 222,9-19; 5:82 = 308,20-309,1; 5:83 = 325,2-3; 11-16; 5:87 = 329,19-330,4; 5:91 = 337,10-14, Bonn 1838.

На 957 рік була вже християнкою київська княгиня-регентка Ольга. Мабуть, вона прийняла хрещення в Царгороді, де, в усякому разі, вже побувала правдоподібно у 946 році. Ще до офіційного хрещення Русі поклали життя перші мученики за нову віру — це були двоє варягів, убитих юрбою поган, смерть яких датується в Початковому літописі 983 роком.

Хоч би якими високими за рангом були перші новонавернені кияни, ми можемо говорити не про навернення країни, а про навернення окремих осіб. Щоб дійшло до навернення цілої Русі, київські князі мусили б мати вже сформоване уявлення про «руську землю» як цілість. Під цим оглядом Святослав, син Ольги, був людиною старої дати. Його слов’янське ім’я (він був перший із руських князів зі слов’янським ім’ям) показувало, куди рухатимуться події, проте його язичницькі схильності і варязька непосидючість були пережитками минулого. Святослав-Варяг бився на Волзі й на підступах до Царгороду, мало дбаючи про Київ, а заснувати власну столицю мріяв на Дунаї, за межами Східної Слов’янщини. Однак жорстока дійсність стала на перешкоді просуванню русичів на південь. Поразка, якої вони зазнали від візантійців під Сілістрою в 971 р., стала Леховим Полем руської історії ². Відтоді почався період зосередження уваги княжої еліти на навколокиївських землях, і почався він з Володимира-Упорядника. Мабуть, як жоден князь до нього, Володимир відчув потребу в силі, що змогла б дати його державі внутрішню єдність і респектабельність в очах зовнішнього світу. В умовах X ст. це означало потребу чіткої, виробленої релігії. Можна було шукати її в себе вдома, і напевно такі спроби робилися: у пору свого язичництва Володимир поставив на горі під Києвом кілька статуй поганських богів — мабуть, він пробував заснувати для свого краю язичницький пантеон. Та годі було фінсько-слов’янським дерев’яним ідолам змагатися із досконалішими віруваннями, які панували в сусідніх з Києвом політичних центрах. Завдяки війнам, дипломатії й торгівлі київська правляча верхівка кінця X ст. була добре ознайомлена не тільки з показною релігією Візантії, а й з її дещо суворішим варіантом, що панував у наново скроєній Західній імперії, а також з ісламом, прийнятим 922 р. волзькими булгарами, та юдаїзмом, поширеним серед еліти недавно підкорених Руссю хозарів. Що ж до релігійної ситуації в інших слов’янських країнах, Володимир міг довідатися про неї від власних дружин-християнок — двох чешок і однієї болгарки.

² У 955 р. імператор Оттон І виграв битву проти мадярів на Леховім Полі (біля Ауґсбурга). Ця перемога поклала кінець просуванню мадярів на захід.

Треба було приймати рішення робити це у верхах, бо, як ми бачили у попередньому нарисі, майже всі навернення у «вищу» релігію на своєму вирішальному етапі проходили шлях зверху донизу. Яку ж із релігій вибрати? Початковий літопис дає колоритний опис «проби вір». Згідно з цим джерелом, спочатку до Києва прибули булгарські (себто ісламські), латинські та грецькі місіонери, а потім Русь послала своїх емісарів зібрати дані про переваги усіх трьох релігій. Цілком імовірно, що все це — літературний топос, але є в цій розповіді і зерно історичної правди, а саме — існування одночасних культурних впливів, під які підпадав Київ, та усвідомлення Києвом цього факту.

Посланці принесли зібрану інформацію, — продовжує літопис, — і вибір випав на користь Візантії. Якщо стати на точку зору Києва X ст., то слід погодитися, що це був очевидний і мудрий вибір. Очевидний, бо попередні контакти Києва з Візантією були частими і тривалими. Мудрий, бо, як ми бачили у попередньому нарисі, в останній чверті X ст. Візантія була найблискучішим у світі культурним центром, і Київ про це знав. А ще Візантія була на вершині своєї політичної могутності. Західноєвропейські сучасники, як-от Лютпранд з Кремони чи Тітмар з Мерзебургу, могли собі кпити з грецької розніженості та пихи. Насправді в них лише котилася слинка. Візантія вийшла недавно переможницею в боротьбі з арабами у Середземномор’ї та в Сирії і суттєво просунулася углиб Балкан. Що ж до її культури, то витонченість і рівень освіченості візантійських книжників, їхнє знання всього канону грецької античної літератури були рисами, яких поганська Русь, мабуть, ще не могла оцінити як слід. Зате могла оцінити величну красу царгородського мистецтва та врочистість церковних богослужінь. Початковий літопис навіть зазначає, що саме ця врочистість переважила шальки терезів на користь грецької релігії.

Отже, нам досить зорієнтуватися в загальному стані справ X ст., Щоб погодитися з Володимиром: візантійська форма християнства була найбільш привабливою його формою, — тут, здається, усе ясно. Одначе ясність щезає, коли звернутися до деталей самої християнізації. Не можна сказати, щоб джерела наші — слов’янські, навіть візантійські, арабські та вірменські — про це нічого не говорили. Проблема виникає, коли ми пробуємо скласти їхні убогі й суперечливі свідчення докупи. Робилися десятки таких спроб, але на сьогодні всі вони силою факту залишаються не більш ніж розсудливими здогадами, у тому числі й недавня теорія професора Анджея Поппе про те, що Володимир напав на Корсунь в ролі радше союзника, аніж ворога Василія II. Спроба, що ми її зробимо тут, є ще одним здогадом в цьому ряді, і в кожній своїй подробиці може бути підтверджена або ж спростована розв’язками, що їх давали попередні вчені. Я спробую викласти історію хрещення Володимира, якою її міг записати — та, на жаль, не записав — один візантійський хроніст, і перейму для цього дещо з обтічного стилю і перспективи візантійського літопису.

Вересень 987 р. Престолові василевса загрожують бунтівники. Василевс на ймення Василій II посилає послів до правителя варварської Русі, прохаючи військової допомоги. Взамін північний варвар просить руку імператорської сестри. Просьба ця викликає неабияке збентеження, бо вона не вкладається у поняття світової ієрархії правителів та їхніх держав і суперечить офіційним застереженням проти шлюбів з північними варварами, як вони викладені у праці, що писалася років сорок тому під керівництвом василевса Константина VII Порфирородного, діда Василія II. Становище Василія II, однак, украй скрутне. Царівну таки обіцяють видати за варвара, але натомість вимагають його навернення у християнство як умову прийняття його і його держави у сім’ю цивілізованих народів. Володимир — так звуть варвара — дістає хрещення у своїй столиці, в Києві, у 987 чи 988 р. До Візантії вирушає військо в шість тисяч чоловік (все це, по суті, власні варяги Володимира — його недисципліновані найманці хвалькуваті голодранці, яких він хоче позбутися), що допомагає придушити бунт і виграти важливу битву у квітні 989 р. Становище в імперії поліпшується, і нема чого посилати царівну на північ, аби пропадала в тамтешньому безкультур’ї. У квітні-червні 989 р. розлючений варвар нападає на наше місто Корсунь у Криму і захоплює його. Царівну доводиться таки віддати. Шлюб відбувається в Корсуні у 989 р. Володимир-христолюбець, його молода дружина Анна, разом з її церковним почтом та ще кількома представниками херсонського вищого духовенства й мирянами їдуть до Києва, де все населення охрещується. Глава нової церкви прибуває туди щонайпізніше в 997 році. На той час він уже має сан митрополита, є греком і походить з нашої Візантії.

II

Стимульована Візантією, молода київська культура розвивалася з дивовижною швидкістю. Протягом одного-двох поколінь після хрещення у ній з’явилися видатні мистецькі й літературні твори. Солідною пам’яткою візантійської архітектури став собор св. Софії Київської, виповнений мозаїками та фресками як священного, так і світського змісту. Витонченим і проникливим зразком візантійської проповіді того часу стало Слово о законі і благодаті митрополита Іларіона. Так, за короткий час, рішення Володимира дало дуже добрі дивіденди, і Київ, як виглядає, зі свого єднання з Візантією зібрав у той час більший врожай, аніж поляки зі своїх контактів із Заходом. За таких обставин ми не повинні дивуватися, знайшовши у Польщі деякі сліди візантійської культури, яка через посередництво Києва поширювалася на захід. Швабська герцогиня Матільда хвалила князя Мєшка II, сина Болеслава Хороброго, за те, що він володів грецькою мовою, — чи, принаймні, молився нею. Навчитися цієї мови він міг від когось з оточення своєї жінки, внучки Теофанії, візантійської дружини імператора Оттона II, але є підстави думати, що вчителем його міг бути хтось, хто прибув до Польщі через Київ. На думку приходить один такий вірогідний кандидат — Анастасій Херсонець, грек, який допомагав Володимирові в захопленні Корсуня 989 року (один із двох років, у які вчені поміщають хрещення Русі) і який зробив у Києві блискучу адміністративну кар’єру, а в 1018 р., коли Київ захопили поляки, перекинувся на їхній бік і відбув до Польщі разом з військами Болеслава Хороброго.

Однак ми знаємо, що на довшу мету Київ не став посередником у перенесенні здобутків візантійської культури на Захід. Та перш ніж висловлювати жаль з цього приводу, пригадаймо собі деякі особливості київського варіанту візантійської культури. В одному важливому аспекті цей варіант користувався своїм оригіналом не безпосередньо, а опосередковано, у церковно-слов’янській одежі. Література візантійського типу, яку читав Київ XI ст., надходила у переважній більшості з Болгарії, де християнство процвітало вже більше ста років, або ж — хоч і значно меншою мірою — з Чехії, що була однією зі спадкоємниць кирило-мефодіївської традиції. Серед цих довізних матеріалів переважали Святе Письмо, літургійні книги та візантійські твори, проте всі вони були церковнослов’янськими перекладами з грецької. Можна припускати, що грецьку мову знали в Києві незадовго після хрещення — свідченням цьому (хоч не дуже надійним) є Початковий літопис та, можливо, декілька візантійських текстів, що могли бути перекладені на київській землі (хоча факт цей сьогодні доволі обгрунтовано піддається сумніву), але міри цих знань не слід перебільшувати. Далі, список перекладених візантійських текстів був дуже вибірковий. Природно, що більшість з них мали церковний характер, а світська література була або супровідною для вивчення священних текстів, або ж обіймала письменство середнього і нижчого стилів. Така ситуація мала й свої переваги. Існування власної слов’янської літературної мови в поєднанні з географічною віддаленістю Києва від Царгороду, сприяло стрімкому ростові літератури, писаної місцевим варіантом цієї мови, особливо літератури історіографічної. Порівнюючи з Києвом, нелатиномовні досягнення поляків в історіографічному жанрі запізнилися на кілька століть. Але для Києва в цій ситуації були й недоліки, спричинені дуже слабким знанням грецької мови й літератури з безпосередніх джерел та вибірковістю в перекладах, де б вони не робилися (швидше за все, як ми вже згадали, в Болгарії) — йдеться про фактично цілковиту необізнаність в літературі античних часів. Київські книжники черпали свої знання про античність з перекладів візантійських збірок цитат типу Бджоли. У цьому важливому аспекті «варварський» Захід, з його вузьколобим схилянням перед латиною, був у кращому становищі. Тітмар, а згодом польський історик Вінцент Кадлубек цитують Вергілія й Горація. Руський Початковий літопис Гомера не цитує.

Під роком 988 — традиційною датою хрещення Володимира — Початковий літопис вводить особу «філософа», який пояснює князеві догмати нової віри і застерігає його такими словами: «Не приймай учень латинян, чия наука порочна». Це явний анахронізм для X ст. Впродовж другої половини X ст. і значної частини XI ст. вищі класи Києва не вважали латинські учення порочними. Хай княгиня Ольга й була хрещена в Царгороді, однак у 959 році, задовго до того, як у Києві остаточно вкорінилася візантійська ієрархія, вона провадила переговори з Оттоном І про приїзд у її країну латинського місіонера-єпископа зі священиками. Оскільки таке запрошення чудово відповідало грандіозним планам Оттона щодо місіонерської експансії на схід, було висвячено двох єпископів, і одного з них, Адальберта, в 961 р. відправлено на Русь. Місія Адальберта закінчилася нічим за загадкових і трагічних обставин, однак у тому, що вона відбулася, сумнівів немає. Свідчення, яке ми маємо про це, неспростовне, бо виходить від самого нещасливого голови цієї місії. Не беремо до уваги у нашому розгляді даних про кілька папських посольств, відправлених до Володимира, оскільки інформація про ці посольства неоднозначна. Але цей пропуск не має великого значення, бо існує чимало інших — і беззаперечних — свідчень, що протягом довшого часу після хрещення Русі вона мирно спілкувалася із Заходом. Свідчать про це німецькі місіонери, що на своєму шляху через Київ до печенігів у 1006 р. дістали від Володимира значну допомогу і розважні поради. Про це ж свідчить наявність серед східнослов’янських рукописів Житій чеських і західних святих, а також західних молитовників. Даний факт, що про нього так обґрунтовано нагадував нам у своїх працях Франтішек Дворнік, вказує на обмін літературними текстами між чеськими центрами слов’янської літургії, що діяли аж до кінця XI ст., та Києвом. Те, що Володимир породичався через шлюб з візантійськими імператорами, не повинно закривати нам очі на щось інше, про що говорилося у Нарисі 1, — а саме, що київський княжий рід уклав набагато більше шлюбів з польськими, французькими, німецькими та іншими західноєвропейськими правлячими родами, аніж з візантійцями. Врешті, найбільш драматичною ілюстрацією контактів Києва із Заходом є для декого одіссея київського великого князя Ізяслава, що став вигнанцем через якихось двадцять років після розколу 1054 р. Ізяслав з’явився при дворі німецького короля Генріха IV, шукаючи підтримки для своєї справи, а коли це йому не вдалося, послав свого сина до курії римського папи Григорія VII. За папську допомогу він обіцяв платити «належною відданістю» і ввіряв свою землю святому Петрові. Дружина Ізяслава, полька за походженням, залишила в своєму псалтирі молитви «за нашого папу» (pro papa nostro); знайдемо там також кілька київських мініатюр — цей молитовник можна оглянути в італійському містечку Чівідале (Фріулі) під словенським кордоном.

Проте, розгляньмо факти у належній перспективі. Місія Адальберта закінчилася невдачею, і сповнений досади ієрарх обізвав русів «ошуканцями». Тексти, завезені у східнослов’янські землі від чехів, складають мізерну частку текстів візантійського походження. Мандрівки й обіцянки князя Ізяслава були всього лише скитаннями емігранта, що перебував у розпачі. Коли він повернув собі свій київський престол, то відразу й забув про васальську відданість святому Петрові, а тішився підтримкою архимандритів Київської Лаври. У 1070-х рр. атмосфера в цьому монастирі мусила бути провізантійською і антизахідною, бо, як згадує Початковий літопис, коли диявол з’явився у той час перед одним пізніше визнаним за святого печерським ченцем, він з’явився — як це не прикро — в постаті поляка.

Київ залишився вірним Візантії не лише тому, що про це дбали його митрополити-греки, але насамперед тому, що був з нею пов’язаний від початку — від Володимирового хрещення. Це було самозрозумілим і на Сході, і на Заході. Тітмар Мерзебурзький наголошував на близькості Києва до Греції, а Адам Бременський навіть вважав Київ одним із найвидатніших візантійських міст. Та найкраще свідчення цьому дає текст, що походить із самого Києва — Житіє св. Володимира, що, правдоподібно, належить до XI ст. У молитві, якою завершується Житіє, автор звертається не лише до самого Володимира і не лише від імені Русі, а молиться до двох правителів, що навернули своїх підданих у християнство — до Константина Великого і Володимира, від імені русів і греків:

О ви, два святі імператори, Константине і Володимире, допоможіть рідним вашим супроти ворогів їхніх, і порятуйте грецький та руський народи від всякого лиха, і моліться Господеві за мене, щоб я був спасен вашими молитвами, бо ви у Спасителя в особливій ласці ³.

Уривок цей можна тлумачити як вияв суперницьких амбіцій супроти Візантії. У ньому Володимирові навіть надано царський титул. В іншому уривку (тут не цитованому) Київ піднесено до рангу другого Єрусалиму (титул, що ним звичайно наділяли Царгород), а Володимира шановано як другого Мойсея (епітет, що в ті часи був звичайно монополією візантійських імператорів). Та я радше готовий бачити в цитованому уривкові вираз ідеї єдності, спільної участі й належності до єдиної, а отже й найвищої, цивілізації, що охоплювала відтепер і Візантію, і Русь. Чого Святославові не вдалося досягти силою зброї, Володимир досягнув охрещенням своєї землі.

³ Пор., наприклад, у вид.: Е. Голубинский. История русской церкви, т. 1, ч. 1. Москва 1901, с. 225-238; зокрема див. с. 235 та 237, а також: Память u похвала князю русскому Владимиру Якова мниха и Житие князя Владимира (передрук з видань В. І. Срезневського [Санкт-Петербург 1897] та А. А. Зіміна [Москва 1963] у вид.: Berkeley Slavic Specialties, 1988), зокрема див. c. 11, 12, 21, 22.

Література

Vasiliev A. A. The Russian Attack on Constantinople in 860. Cambridge 1946.

Vernadsky G. The Status of the Russian Church during the First Half-Century Following Vladimir’s Corwersion // Slavonic and East European Review 20 (1941) 294-314.

Vodoff V. Naissance de la chrétienté russe. Paris 1988.

Hanak W. Some Conflicting Aspects of Byzantine and Varangian Political and Religious Thought in Early Kievan Russia // Byzantinoslavica 37 (1976) 46-55.

Honigman E. The Foundation of the Russian Metropolitan Church According to Greek Sources // Byzantion 17 (1944-1945) 128-162 (підставова розвідка).

Dvornik F. Byzantine Political Ideas in Kievan Russia // Dumbarton Oaks Papers 9-10 (1956) 73-121.

Ericson K. The Earliest Conversion of the Rus’ to Christianity // Slavic Review 44 (1966) 98-121.

Zernov N. Vladimir and the Origin of the Russian Church // Slavonic and East European Review 28 (1949-1950) 123-138, 425-438.

Литаврин Г. Г. Русско-византийские связи в середине X века // Вопросы истории, № 6 (1986) 41-52.

Müller L. Die Chronik-Erzählung über die Taufe Vladimirs des Heiligen // Slavistische Studien zum X. Internationalen Slavistenkongress in Sofia 1988. Köln 1988, c. 429-448.

Müller L. Zum Problem des hierarchischen Status und der jurisdiktionellen Abhängigkeit der russischen Kirche vor 1039. Köln 1959.

Obolensky D. Cherson and the Conversion of Rus’: An Anti-Revisionist View // Byzantine and Modern GreekStudies 13 (1989) 244-256 (проти концепції А. Поппе).

Obolensky D. Ol’ga’s Conversion: The Evidence Reconsidered // Harvard Ukrainian Studies 12/13 (1988/1989) 145-158.

Poppe A. The Political Background to the Baptism of Rus’: Byzantine-Russian Relations between 986-989 // Dumbarton Oaks Papers 30 (1976) 197-244.

Poppe A. The Rise of Christian Russia (= Variorum Reprints, London 1982).

Pritsak O. When and Where Was Ol'ga Baptized? // Harvard Ukrainian Studies 9 (1985) 5-24.

Proceedings of the International Congress Commemorating the Millennium of Christianity in Rus’-Ukraine (= Harvard Ukrainian Studies 12/13 [ 1988/ 1989], 894 p.).

Senyk S. A History of the Church in Ukraine, t. 1. Rome 1993. (= Orientalia Christiana Analecta, 243).

Thomson F. J. The Bulgarian Contribution to the Reception of Byzantine Culture in Kievan Rus: The Myths and the Enigma // Harvard Ukrainian Studies 12/13 (1988/1989) 214-261.

Featherstone J. Ol’ga’s Visit to Constantinople // Harvard Ukrainian Studies 14 (1990) 293-312.

Franklin S. Greek in Kievan Rus’ // Dumbarton Oaks Papers 46 (1992) 69-81.

Попередня     Головна     Наступна