Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


Попередня     Головна     Наступна





НАРИС 5

ВЛАДИМИРО-СУЗДАЛЬСЬКЕ КНЯЗІВСТВО ЯК СУПЕРНИК ТА ЕПІГОН КИЄВА



Даний нарис охоплює лиш одне століття з історії Владимиро-Суздальського князівства у північно-східній Русі, а саме 1130-1230-ті рр. Існує принаймні три підстави, з огляду на які буде доречно приділити увагу цьому князівству в рамках ранньої української історії: дві об’єктивні й одна історіографічна. Перша об’єктивна підстава — та, що на вказаному проміжку часу серед правителів цього князівства виробилось неоднозначне ставлення до Києва, яке й позначилося на їхніх діях. Київські традиції і далі були в пошані, і владимиро-суздальські книжники покликалися на них, а київський престол залишався жаданим для всіх руських князів. Тільки це вже не була єдина чи найцінніша винагорода, а для владимиро-суздальських правителів — не цінніша за їхні власні престоли на північному сході. З деяких епізодів у літописах можна зробити висновок, що суздальці, які захопили Київ у 1169 р., поводилися там, як у чужоземному місті, чи принаймні як у місті, де не мали наміру залишатися.

Другою об’єктивною підставою для нашого розгляду є те, що на середину XII ст. Москва вже існувала як місто чи укріплення; вона уперше згадується в наших джерелах як частина земель Владимиро-Суздальського князівства. Тим більше, що почасти саме на цих землях постала і почала формуватися російська нація. Тобто десь тут знаходиться вихідна точка розмежування росіян і українців.

Третьою, історіографічною, підставою є те, що, починаючи від XVI ст., існує історична концепція тяглості — спочатку легітимно-династичної, а потім і культурно-національної (відколи ці поняття почали звертати на себе увагу істориків) — між Києвом, Владимиром та Москвою, причому, за цією концепцією, кожен із цих центрів перебирав законне правління від попередника у безперервній послідовності. Ясно, що в рамках цієї концепції українці не могли відігравати незалежну роль.

Почнімо із географічного огляду. Владимир лежить на ріці Клязьмі, якихось 720 кілометрів по прямій на північний схід від Києва, і навіть сьогодні відділений від нього Брянськими лісами. У минулому ці ліси, разом із Мещерськими та Московськими лісами, були далеко важчим для подолання бар’єром, що відділяв степову та лісо-степову зони від Півночі, і тим захищав її від нападів степових кочовиків — головного джерела напастей, що їх терпів Київ протягом трьох століть.

Трьома найважливішими містами Владимиро-Суздальського князівства були Ростов, уперше згаданий в Початковому літописі 862 року, — первісна столиця місцевої єпархії; Суздаль, назва якого ввійшла у назву князівства (дата його заснування невідома, а згаданий він уперше під 1024 роком); та Владимир — фортеця, заснована Володимиром Мономахом 1108 р. і названа його іменем. Слід згадати ще два поселення: Москву, про яку щойно йшла мова, — фортецю на березі однойменної ріки, уперше згадану 1147 року; та Боголюбово під Владимиром — резиденцію князя Андрія, від якої він і дістав своє прізвисько «Боголюбський».

Внутрішню історію князівства можна відтворити по лінії суперництва між трьома його найважливішими містами. Ростов рано втратив свою вагу, та залишився центром боярської опозиції владимиро-суздальським князям. Суздаль процвітав у першій половині XII ст., але в другій його половині поступився пальмою першості Владимирові, і той утримував її аж до монголо-татарської навали, та й ще довго потім був місцем вінчання князів і якийсь час — осідком митрополита. Внутрішні перипетії цієї історії для нашої мети мало цікаві. Натомість варто приглянутися до сусідів цього князівства, щоб краще збагнути географічні фактори, які допомогли йому набрати потуги. Ростов, Суздаль та Владимир розташовані в басейні рік Волги, Шексни, Оки та Клязьми. Всі ці ріки, що течуть в цьому регіоні здебільшого у південно-західному напрямку, були водними шляхами торгівлі між Заходом і Сходом. На захід від Владимиро-Суздальського князівства лежав Новгород з його володіннями, на сході жили булгари з-над Ками та Волги. Географічне положення князівства пояснює і напрямок, в якому воно провадило спонтанну експансію, і характер ведених ним окремих воєн та торгівлі, і культурні впливи, яким воно підлягало.

Війни князівство вело з новгородцями та з камсько-волзькими булгарами. Маємо дані про те, що з Заходу до Суздаля надходили німецькі тканини, а зі Сходу — булгарський віск. Глянувши на владимиро-суздальську архітектуру, побачимо в орнаментиці церковних мурів і романські, і кавказькі елементи. Отже, експансія (назвімо це так) Владимира-Суздаля у південному напрямку та культурні зв’язки князівства з Києвом були лише одним зі складників тамтешнього життя. Цей один складник становить основу даного нарису. Однак, перш ніж перейти до нього, слід розглянути ще два вступні питання. Перше стосується трьох місцевих князів. Один із них, Юрій Долгорукий, який осів у Суздалі ще до смерті в 1125 році свого батька Володимира Мономаха (докладну дату встановити важко). Юрій добився престолу великого князя київського в 1155 р. і там помер 1157 р. (похований у церкві Спаса на Берестові). Його наступником став син Андрій Боголюбський, який переніс княжу столицю до Владимира. Як ми вже знаємо, цей князь звів собі окрему резиденцію в Боголюбові, кілометрів за десять від Владимира, де його й убили в 1174 році. Саме з Андрієм Боголюбським історики пов’язують низку ідеологічних змін, які згодом, у XV-XVI ст., лягли в основу претензій, висунутих московськими книжниками від імені їхніх правителів. У 1176 р. Андрія Боголюбського заступив Всеволод, прозваний «Великим Гніздом», який помер 1212 р. Всеволод доводився зведеним Андрієві братом по батькові: матір’ю Андрія була половецька князівна (можна припустити, що в дитинстві одна з тюрських мов була йому не чужа), а матір’ю Всеволода — грекиня, можливо навіть, візантійська принцеса. За Всеволода столицею князівства залишався Владимир, княжа влада набрала деяких нових ідеологічних рис, а сам князь підтримував солідні архітектурні проекти, такі як будівництво собору св. Димитрія.

Друге вступне питання пов’язане з населенням князівства. Не маючи досить відомостей про територію Владимиро-Суздальського князівства до його розквіту в XII ст., давніші історики зробили висновок, що цей розквіт був результатом колонізації з півдня, причому мігрували не лише мешканці київських, але й галицьких (західноукраїнських) земель. Докази їхні частково ґрунтувалися на даних, поміщених у творі російського історика XVIII ст. Татіщева, який начебто мав доступ до джерел, нині втрачених, і який говорив про таку колонізацію за Юрія Долгорукого та Андрія Боголюбського. Схоже на те, що всі ці втрачені джерела були придумані із патріотичних міркувань самим Татіщевим, тож для виділення демографічного питання не мають вартості. Фактів про колонізаторський рух, особливо з півдня, на владимиро-суздальських землях у XII ст. маємо обмаль. Знаємо лише, що Юрій Долгорукий, на додачу до Москви, заклав ще три міста — Кснятин, Юр’єв-Польський і Дмитров.

Слід, проте, визнати, що кілька топографічних назв на Суздальщині ідентичні з назвами на Чернігівщині й Київщині, і навіть у Галичині (наприклад, Галич, Переяслав, Звенигород, Стародуб, Білгород та Перемишль). Це, можливо, вказує на міграційні рухи, так само як колишня назва Нью Йорку «Новий Амстердам» вказує на колонізацію голландцями Північної Америки в XVII ст. Дехто з російських істориків XIX ст. надавав цьому номенклатурному збігові великого значення, бо так Київ злучувався з Північчю не тільки в «уявній» ідеологічній тяглості, але й в однорідності населення. Спрощено кажучи, вони висували гіпотезу, що люд із Київщини перебрався на Північ, і гіпотеза ця одночасно клала кінець українським претензіям на київську спадщину. Сьогоднішніх істориків не переконує ні картина лісової пущі, яку суздальські князі колонізували переселенцями з Київської Русі, ані теорія масової міграції з Півдня. Вони не вірять у раптовий розквіт міст у XII ст. ex nihilo; вони вказують на те, що варязько-волзький водний шлях виник раніше, ніж дніпровський; вони знають, що приблизно у X ст. територія Владимиро-Суздальського князівства була населена фіно-угрським племенем меря, і що фінські топоніми збереглися там по сьогодні: досить згадати лише одну таку місцевість за п’ять кілометрів від Суздаля, під назвою Кідекша, відому своєю церквою св. Бориса та Гліба. Історики знають також, що цю саму землю колонізували новгородські слов’яни, які прийшли з північного заходу, та кривичі — слов’яни, які жили на території сучасної Білорусі і які прийшли з південного заходу. Отож, слов’янська колонізація не велася переважно з Києва, а населення суздальських земель не було первісно чи виключно слов’янським. У джерелах згадується про те, що люди сюди стікалися звідусіль, у тому числі з надволзької Булгарії. Деякі історики пов’язують кінець єдності Київської Русі зі смертю Мстислава, сина Володимира Мономаха, що сталася в 1132 р.1 або кількома роками пізніше 2. Варто зауважити в цьому контексті, що новгородські та владимиро-суздальські літописи XII ст. не застосовують до своїх земель назви «Русь», — «Руссю» вони називають землі середнього Подніпров’я, з центром у Києві. Суздальські князі почали називатися руськими князями лише від 1270-х рр., тобто вже поза хронологічними рамками, якими обмежується даний нарис. Судячи, однак, із того, як перемішувалися князі (про це літописи розповідають найохочіше), на кінець XI ст. Суздальщина все ще вважалася частиною Київського цілого. На півночі її правив Мономахів батько Всеволод; сам Володимир Мономах перебрався до Ростова, і боротьба, що розгорнулася за цю землю в часи Мономаха, була продовженням боротьби за київський престол між самим Мономахом та чернігівським князем Олегом Святославичем.



1 В. Rybakov. Early Centuries of Russian History. Moscow 1965, c. 177.

2 G. V. Vernadsky. Kievan Russia. New Haven 1948, c. 98.



Юрій Володимирович Долгорукий почав свою кар’єру просто як син великого князя київського Мономаха. Ще дитиною його послали князювати в Ростов, спочатку під опікунством одного варяга. Він був князем ростовським понад сорок років, але волів проживати в Суздалі, що саме тоді бурхливо розвивався. І якраз за князя Долгорукого Владимиро-Суздальське князівство почало набирати потуги.

План у Юрія був простий. Він прагнув як втримати свою вотчину — Ростово-Суздальщину (що було буденною справою), так і здобути зверхність над якомога більшою кількістю інших руських земель. У цьому теж не було нічого нового. Свою зверхність Юрій хотів узаконити через контроль над Києвом і Півднем — на велике невдоволення киян, пануючи там через своїх старших синів, особливо Андрія, або ж особисто. На якийсь час він зайняв Київ у 1149 р., а в 1155 р. обійняв київський престол аж до своєї смерті в 1157 р. Як ми вже згадали, поховано його в церкві Спаса на Берестові.

Боротьба за Київ була для Юрія важлива, але вона була не єдиною метою його політики. Однією з інших його важливих цілей (яку успадкували і два його наступники на княжому престолі) було забезпечення торговельних шляхів, що з’єднували Новгород з Волгою. Ще юнаком він бився з булгарами на Волзі в 1120 р., а його сини, Андрій і Всеволод «Велике Гніздо» теж воювали з ними: перший — у 1164 та 1172 рр., другий — в 1184,1186 та 1205 рр. Щодо Новгороду, то і Юрієві, і Андрієві Боголюбському вдавалося, з перервами, ставити там «власних» князів (переважно власних синів); те саме практикував і Всеволод. Всеволодів син Константин був поставлений князем новгородським у 1206 р.; мало того, Всеволод висвятив свого кандидата на престол новгородського архиєпископа, а новгородських бояр, що не приймали Константина, наказав повбивати. Так він намітив супроти Новгороду політику, що її перейме через два з половиною століття великий московський князь Іван III.

Таким чином, за часів Юрія київський престол був, як і раніше, важливим для посідання, але міцнішим і надійнішим для його влади був престол суздальський; крім того, Юрій ставив перед собою й інші комерційні і політичні цілі. Географічний аспект, знову ж, допоможе нам зрозуміти таке: Київ лежав за 720 кілометрів від Владимира, тоді як до Новгорода та булгарської столиці на Волзі було звідти лише 480 кілометрів по прямій.

Заходи, до яких вдавався Юрій, можна було 6 назвати продовженням звичних методів, хоч і в дещо оновленій формі. Зате Андрій Боголюбський вибрав уже інший шлях. Коли Юрій посів Київське князівство, він віддав Андрієві княжу резиденцію у Вишгороді, 16 кілометрів на північ від Києва. Того ж таки року, 1155, як оповідає Іпатський літопис, Андрій «пішов від отця свого із Вишгорода в Суздаль, без отчої волі; і взяв він із Вишгорода ікону святої Богородиці, що її допровадили [туди]... із Цесарограда в... кораблі,... [і] поставив її в церкві своїй святої Богородиці у Владимир!» 3. Отже, вотчина, себто успадковані ним батьківські володіння на півночі, бачилися Андрієві ціннішими за княжу резиденцію поблизу «матері міст руських». Не будемо ставити питання, яким чином ця втеча на північ пов’язана із взаєминами батька й сина, як і не будемо дошукуватися можливої Андрієвої участі у загадкових обставинах, що оточують смерть його батька в Києві 1157 року. Для нас важливо знати, що звістка про смерть Юрія обернулася в Києві бунтом — чи, принаймні, грабунком княжих палат. Як подає Іпатський літопис, вони «побивали суздальців по городах і по селах, а добро їхнє грабуючи» 4. З цього, схоже, можна зробити два висновки: перший — що Юрій привів зі собою з півночі своїх людей і правив за їхнім посередництвом; другий — що місцеве населення ставилось вороже до цього класу княжих улюбленців і мало їх за чужаків. Ця відчуженість між суздальською Північчю та київським Півднем і одночасне падіння ваги Києва в очах цієї Півночі, можна побачити в діях Андрія Боголюбського, що були ще більш згубні для Києва. У 1169 р. Андрій втрутився в боротьбу за Київ між смоленськими князями та Мстиславом II. Його війська захопили і нещадно сплюндрували місто. Ось що каже про це Іпатський літопис:


Узятий же був Київ місяця березня у дванадцятий [день], у середу другої неділі посту. І грабували вони два дні увесь город — Подолля, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування анікому і нізвідки: церкви горіли, християн убивали, а других в’язали, жінок вели в полон, силоміць розлучаючи із мужами їхніми, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І взяли вони майна безліч, і церкви оголили од ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали всі [ці] смольняни, і суздальці, і чернігівці, і Олегова дружина, — і всі святині було забрано. Запалений був навіть монастир Печерський святої Богородиці поганими, але Бог молитвами святої Богородиці оберіг його від такої біди. І був у Києві серед усіх людей стогін, і туга, і скорбота невтишима, і сльози безперестаннії. Се ж усе вдіялося за гріхи наші 5.



3 Див. Полное собрание русских летописей (далі — ПСРЛ), т. 2. Санкт-Петербург 1843, с. 78; див. також: Літопис руський (за Іпатським списком) / пер. Леонід Махновець. Київ 1989, с. 266-267 (тут і далі цит. за цим виданням).

4 ПСРЛ, с. 81; пор. також Літопис руський / пер. Л. Махновець, с. 270 (див. попередню примітку).

5 ПСРЛ, с. 100; див також Літопис руський / пер. Л. Махновець, с. 295.



Коли війська так ретельно спустошують місто, той, хто ними командує, не збирається у ньому залишатися. І справді, Андрій Боголюбський не сів на київський престол в 1169 році. Більше того, суздальців привів на Київ не він, а його син Мстислав, а на престол було поставлено брата Андрія Боголюбського, Гліба. Сам Андрій залишився у Владимирі.

Правда, розмір спустошення міста перебільшувати не слід (після 1165 р. там продовжували писати літописи, а промови на похвалу київському князеві, з ідеологічними претензіями на його зверхність над іншими князями, складалися там аж до 1200 р.). Але правда й те, що церква св. Кирила, зведена в 1146 р., була і останньою більшою київською церквою, збудованою за княжих часів, і єдиною, що за своїми розмірами і якістю фресок могла йти в порівняння з суздальськими пам’ятками кінця XII ст. Після побудови цієї церкви Київ уже мало чим міг похвалитися в галузі архітектури.

Життя, отже, кипіло на Півночі, а під кипучим життям розуміємо достаток, могутність й ідеологічні новації. Найпоказовішим прикладом для ілюстрації усього цього є владимиро-суздальська церковна і світська архітектура та орнаментика. Архітектура завжди служить добрим показником економічної заможності, соціального розшарування, амбіцій державних правителів, а також впливів, що їм підлягає дане суспільство. Архітектура звичайно пов’язана з існуванням міст і класу купців; вона вказує на рівень засобів виробництва, що їх верховні власті мають у своєму розпорядженні, і нерідко показує впливи різних культур, навіки вкарбовані в муровані стіни. Першим нашим прикладом буде церква св. Димитрія, яку наприкінці XII ст. (1193-1197 рр.) збудував у Владимирі Всеволод, — велична споруда, на зовнішніх мурах якої, у фрагментах скульптур видно романські та кавказькі мотиви. Другим прикладом буде церква Різдва Христового в Суздалі, яка за всіма наявними в ній нині елементами може бути датована не раніше як до 30-ми роками XIII ст. У верхніх фресках її південної апсиди та у частині дверей, де змальований празник Покрови, відчувається вплив романського стилю. Нічого дивного в присутності романських мотивів на Владимиро-Суздальщині немає — вони у XII ст. зустрічаються скрізь У східнослов’янській та південнослов’янській Європі. Тут насамперед приходять на думку церква у сербській Студениці, Святокирилівська Церква у Києві і церква св. Пантелеймона в Галичі. Що ж до каналів, якими ці мотиви проникали до північних слов’ян, то не забуваймо, що Суздаль торгував з Новгородом, і одним із предметів цієї торгівлі були німецькі тканини. Літописи подають, що для будівництва владимирського собору св. Димитрія було запрошено німецьких майстрів. Нарешті, поява романських мотивів у суздальській архітектурі пояснюється й родинними зв’язками місцевих князів із князями Галичини — території, що була відкрита для західних впливів. Присутність чисто візантійських фресок у соборі св. Димитрія може корінитися в тому факті, що сам князь Всеволод був наполовину греком. Маємо достеменні дані, що протягом дванадцяти років (від 1162 до 1174) Всеволод, разом з матір’ю і братами, жив у вигнанні в Царгороді, тож візантійське мистецтво було йому не чуже. Більше дивує поява на фасаді собору (а також на зовнішніх стінах інших місцевих церков того періоду) кавказьких мотивів. Але й тут, як видається, слід шукати причину в родинних зв’язках найвищого клану. Всеволод був одружений з осетинською князівною, а Осетинське князівство було сусідом Грузії на Кавказі. Син Андрія Боголюбського якийсь час був одружений з грузинською царицею Тамарою, що правила близько 1200 року. Разом з княжими шлюбними зв’язками мандрували, видно, і всі ці стильові запозичення.

Владимирські і суздальські церкви вражають якістю і, передусім, величними розмірами кожного, хто вперше опиниться на тій землі — володіннях колишнього Владимиро-Суздальського князівства. Вони свідчать не лише про могутність володарів цієї землі, але й допомагають нам зрозуміти генезу російської архітектури. Адже саме на владимиро-суздальській архітектурі, зразки якої рясно розмножилися по північносхідній Русі, базується одне із прав російського мистецтва на самобутність.

Мистецтво було не єдиним виявом життєвої снаги та прагнення до змін, характерних для владимиро-суздальців протягом усього XII ст. Стараннями пропагандистської літератури та різними політичними маневрами містові Владимиру намагалися надати значення важливого політично-церковного центру, принаймні рівного Києву. Більшість цих старань збігаються в часі з правлінням Андрія Боголюбського. Оповідь про похід Андрія проти булгар в 1164 р. підкреслює, що того самого дня, коли він рушив на ворога, рушив на битву з невірними і візантійський імператор Мануїл І (обидва, звісно, вернулися з перемогою). Історія походу візантійського імператора вигадана, але ставлячи Андрія в один ряд з верховним правителем всього християнського світу, владимирські книжники свідомо підвищували статус власного князя.

Празник Покрови теж невипадково набрав за часів Андрія Боголюбського статусу важливого церковного свята. Засноване воно було в знак пам’яті про видіння Богородиці св. Андрієм Юродивим (що його Андрій Боголюбський мав за свого покровителя) в царгородському храмі у Влахернах. Хоча у візантійському церковному календарі воно не вважалося великим святом, Боголюбський наголошував на особливому святкуванні цього дня на Суздальщині. Богородицю він наділив особливим статусом прокровительки Суздаля (пригадаймо, що Богородиця була також покровителькою Царгороду) і в своїй княжій резиденції — в Боголюбові над річкою Нерллю — збудував прекрасну церкву Покрови.

У Житії Леонтія, першого єпископа ростовського, читаємо типову історію про виявлення мощів місцевого святого. Цікаво, що виявлено їх було незадовго до 1169, ще за правління Андрія Боголюбського. Отже, Владимиро-Суздальська земля мала вже й власного святого — не мученика, правда, а місіонера, бо Леонтій мирно спочив у Бозі, успішно здійснивши свою християнську місію, але все ж таки — святого.

До часів Андрія Боголюбського можна віднести й першу відому у Східній Європі спробу застосування візантійської імперсько-політичної ідеології — застосування її не з моралізаторською, як це було у київському Ізборнику 1076 року, але з політичною метою. У зворушливому описі убивства Боголюбського в 1174 р., що його переказують Лаврентіївський та Іпатський літописи, нещасливий князь порівнюється — на зразок візантійського імператора — зі старозавітним царем Соломоном. Ба навіть більше; у тому ж описі читаємо: «Хоча тілом цар подібний до всякого чоловіка, та владою він схожий на Бога». Те, що автором цієї оповіді про вбивство був, можливо, киянин на ім’я Козьма («Кузьмище Киянин»), значення не має — наскільки нам відомо, в подібний спосіб київських князів у Київському князівстві не трактували ніколи, хоч у IX ст. тут була відома приниймні частина староболгарського перекладу Агапітового Дзеркала князів — візантійського тексту, звідки взято це речення.

Серед ідеологічних новацій, що знайшли відбиток у літературі, привертають увагу спеціальні літописні компіляції («ізводи») на владимирську тематику, складені у Владимирі і для Владимира — історики Датують їх 1177, 1193 та 1212 роками.

Особливо впадає у вічі спроба Андрія Боголюбського добитися незалежності у церковній сфері. Відмовившись прийняти призначеного нібито всупереч канонам, київським митрополитом єпископа Лева, Андрій хотів поставити на його місце у Владимирі власного духовного на ймення Федір і добитися для нього митрополичого сану. Тим самим він підважував авторитет Києва як єдиного митрополичого престолу в цілій Русі і прирівнював до нього власну столицю у церковній сфері. Про це нам відомо головно з перекладу відповіді, що її дав царгородський патріарх Лука Хрисоверг на Андрієву супліку, одержану Царгородом незадовго перед 1168 роком. Як і всі адміністративні центри, церковна адміністрація Царгороду не хотіла вводити ризикованих перемін і воліла мати справу з одним, а не кількома підлеглими, тож Андрієві було відмовлено в його проханні. Патріарх ще раз підтвердив виключне право київського митрополита як митрополита руського (митрополитом у той час був грек Константин III) і наказав Андрієві поновити єпископа Лева на владимирському престолі. Андрій послухався й відцурався свого ставленика Федора, — останнього було відіслано до Києва на суд до митрополита, який його оскаржив, жорстоко познущався і врешті покарав смертю. Таким чином, перша спроба розколоти митрополичу єпархію Русі не вдалася, але, як буде видно з наступного нарису, вона стала передвісником майбутніх подій. Ще не так давно дехто з сучасних учених розглядав ідеологічні писання тієї доби, і насамперед намір Андрія добитися окремої митрополії, як виклик Царгородові, чи навіть як претензію на рівність із ним. Однак, на наш погляд, тут доречніше говорити про конкуренцію не стільки з Царгородом, скільки з ближчим суперником — Києвом.

Незважаючи на владимирські новації, безперечно, що коли йдеться про культурні запозичення (тобто, в плані об’єктивної дійсності), і про традиції, на які покликалися самі владимирські книжники, Київ був для Владимира важливим орієнтиром. Далі ми переключимо нашу увагу з того нового, що з’явилося в культурі Владимирщини, на її традиційні елементи і зважимо, до якої міри Владимиро-Суздальське князівство було культурно залежним спадкоємцем та епігоном Києва.

Кам’яна архітектура прийшла до Суздаля з Києва за часів Володимира Мономаха. Перший суздальський собор мав типову київську (запозичену у візантійців) кладку — цегла напереміну з каменем. Лише згодом на Владимиро-Суздальщині почав застосовуватися білий камінь — той самий, що став визначальною рисою північно-східної архітектури. Цей камінь привозили з Булгарії на Камі. За Мономаха суздальська архітектура орієнтувалася на київські зразки, зокрема на Успенський собор Печерської Лаври, збудований в кінці XI ст. (зруйнований в 1941 і відбудований у 2000 р.). Цей вплив цей було б легше пояснити, коли б ми могли знати напевно, що перші ростовські єпископи — Леонтій та Ісайя — справді були колись лаврськими ченцями 6.



6 Д. Абрамович. Києво-Печерський патерик. Вступ. Текст. Примітки. Київ 1930, с. 101-102 (= Пам’ятки мови та письменства Давньої України, т. 4) (передрук під ред. Д. Чижевського, München 1964. (= Slavische Propyläen, 2). Пор. укр. переклад: Печерський патерик або праведні Старої України. Давнє джерело староукраїнської духовности / пер. А. Г. Великий. Рим 1973, с. 146-147; англ. переклад: The Paterik of the Kievan Caves Monastery / пер. M. Heppel, передмова D. Obolensky. Cambridge, Mass. 1989, c. 118.



Проте Житіє Леонтія, укладене за часів Боголюбського, наголошує на його грецькому минулому, тож залишаються сумніви щодо дійсного походження цього ростовського єпископа.

Вартими уваги є й збіги у владимирських та київських назвах архітектурних споруд. Золоті Ворота Києва мають свого двійника у Владимирі; «золотоверха» Михайлівська церкві у Києві теж має двійника — «златоверхий» Успенський собор у Владимирі (зведений близько 1160 р.). Якщо я правильно розумію уривок із Іпатського літопису, то Андрій Боголюбський свідомо прагнув скопіювати київські Золоті Ворота, а церкву Богородиці у своїй резиденції зробити схожою на ту, що її Ярослав побудував у київських палатах. Є збіги і в назвах річок довкола Владимира: назви ці віддзеркалюють київську географію — Либедь, Почайна, Ірпень. Та й місцеві літописи, як відчувається, оглядаються на київську традицію. Один із них — Переяславо-Суздальський з початку XIII ст. — говорить, що суздальський князь Всеволод, умираючи, наказував, щоб князі не сварилися між собою, й обіцяв, що з ними будуть молитви Божої Матері, діда їхнього, Долгорукого, і прадіда, Володимира Мономаха. В описі смертної години Андрія Боголюбського згадується меч, якого виніс із його спальні підступний слуга-осетинець; меч цей належав князеві Борису, синові Володимира Великого 7. Владимирські літописці XII-XIII ст. черпали з «південних» джерел — головно з київського великокняжого літопису. Житіє Леонтія Ростовського, написане якраз перед 1169 роком, місцями наслідує проповідь київського митрополита Іларіона з XI ст.

Ці літературні контакти слід пов’язати з переселенням письменників та духовних осіб з Півдня на Північ. Симеон, один із співавторів київського Києво-Печерського Патерика, був настоятелем у владимирському монастирі та єпископом владимирським у 1214 р. Ностальгія за часами, коли він був ченцем Печерської Лаври, і спонукала Симеона сісти за писання Патерика. Серапіон був єпископом Владимирським від 1274 року і відомий у науковій літературі як Серапіон Владимирський, однак більшість його проповідей написані у час, коли він ще був архимандритом Печерської Лаври. Пригадуємо також, що автором розповіді про вбивство Боголюбського була особа з Києва.

Тісні зв’язки між Суздалем та Києвом обірвало завоювання Східної Європи монголами. Таким чином, монгольська навала спричинилася до перелому в історії цієї території і прискорила диференціацію різних її частин.



7 Див. ПСРЛ, т. 2, 1843, с. 113; пор. також Літопис руський / пер. Л. Махновець, с. 314.



У підсумку, в очах декого з князів територія Київської Русі була єдиним цілим навіть у 1150-1220 рр. Ці князі переносили свої владні престоли з Півночі на Південь, а багато хто з них замахувався й на київський престол. Так, Мстислав Ростиславич Хоробрий був князем новгородським (до речі, це він допоміг Андрієві Боголюбському захопити Київ у 1169 р.), але виставляв свого кандидата і на київський престол. Князь Роман Мстиславич — син того Мстислава, що в 1169 р. воював проти Андрія Боголюбського, — був не лише князем новгородським, але й галицьким, і тримав під своєю владою Київ, так само, як і син його Данило Галицький незадовго до розгрому Києва татарами. І останній приклад: Мстислав Удатний був князем новгородським і галицьким, та на початку XIII ст. садив своїх кандидатів і на київський престол. У той сам час на території колишньої Київської Русі вже виникали нові центри влади, і Владимиро-Суздальське князівство було одним із них. Перед ним лежало велике майбутнє, бо саме Владимиро-Суздальщина, а також Новгородщина та Муромо-Рязанщина, склали територію на якій сформувалася російська нація.

Ще одним таким значним центром влади було Галицько-Волинське князівство з його містами — Галичем,Холмом та Львовом та з власними літописцями (Галицько-Волинський літопис). Свого часу воно теж було суперником та епігоном Києва і заслуговувало 6 на окремий паралельний нарис, якби не той факт, що процвітання цього князівства було ефемерним, і вже в першій половині XIV ст. воно перейшло у володіння різних сусідів — Угорщини, Польщі та Литви. Крім того на його території не виникло якоїсь нової нації: попри певні відмінності між ними, як сучасні мешканці колишнього Галицько-Волинського князівства, так і мешканці Київщини — українці.

Переміщення центрів влади — вдячна тема для історичних досліджень. У Східній Європі ці центри переміщалися не раз, і кожне таке переміщення супроводжувалося висуванням старих династичних та нових ідеологічних претензій, мандрівкою культурних смаків і навіть предметів, що символізували ці переміщення. Доля одного такого предмету — ікони Владимирської Богородиці — служить цьому прикладом. Ця візантійська ікона початку XII ст., що прикрашала великокняжі палати у Вишгороді під Києвом, у 1155 р., як ми пригадуємо, була перевезена до Владимира Андрієм Боголюбським, книжники якого придумали історію пов’язаних з нею чудес. 1395 року ікону було перевезено до Москви, до Успенського собору в Кремлі; в Москві ж, у Третьяковській галереї, вона зберігається до сьогодні.

Однак не слід ототожнювати переміщення княжих престолів і княжої влади із культурно-мовною тяглістю. Незважаючи на переміщення політичної влади, культурно-мовна тяглість на території сучасної України, в тому числі на Київщині, не обірвалася у XII ст., а, не заявляючи про себе уголос, існувала й далі, до початку XVII ст., коли старокиївські культурні традиції та претензії знову виринули на поверхню (див. Нариси 8, 9 та 11). Подібний зв’язок існує також між територією старого Владимиро-Суздаля та сучасною Росією.











Література



Buxton D. R. Russian Меdiaeval Architecture. New York 1975.

Vernadsky G. Kievan Russia. New Haven 1948.

Voyce A. The Art and Architecture of Medieval Russia. Norman, Okla. 1967.

Hurwitz E. S. Prince Andrej Bogoljubskij: The Man and the Myth. Florence 1980.

An Introduction to Russian History. Companion to Russian Studies / ред. R. Auty та D. Obolensky, т. 1. Cambridge 1976.

Ісаєвич Я. Проблема походження українського народу: історіографічний і політичний аспект // Україна: Культурна спадщина, національна свідомість, державність № 2 (Львів 1995) 3-17. (Передрук: його ж Україна давня і нова. Народ. Релігія. Культура. Львів 1996, с. 22-43).

Isajewytsch J. Die mittelalterlichen Wurzeln der Ukrainischen Nation // Ukraine: Gegenwart und Geschichte eines neuen Staates. Baden-Baden 1992, c. 31-48. (Німецький переклад попередньої позиції).

Любавский M. K. Образование основной государственной территории великорусской народности. Заселение и объединение центра. Ленинград 1929. (Передрук: Orono, Maine 1969).

Pelenski J. The Contest for the "Kievan Succession" (1155-1175): The Religious-Ecclesiastic Dimension // Harvard Ukrainian Studies 12/13 (1988/1989) 761-780.

Pelenski J. The Contest for the Legacy of Kievan Rus’. Boulder: East European Monographs 1998.

Pelenski J. The Emergence of Muscovite Claims to the Byzantine-Kievan "Imperiał Inheritance" // Harvard Ukrainian Studies 7 (1983) 520-531.

Pelenski J. The Sack of Kiev of 1169: Its Significance for the Succession to Kievan Rus' // Harvard Ukrainian Studies 11 (1987) 303-316.

Presniakov A. The Formation of the Great Russian State: A Study of Russian History in the Thirteenth to Fifteenth Centuries. Chicago 1970.

Fennel J. L. The Emergence of Moscow, 1304-1359. London 1968.

Флоря Б. H. Исторические судьбы Руси и этническое самосознание восточных славян в XII -XV веках // Славяноведение (1993) 42-66.















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.