Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


Попередня     Головна     Наступна





НАРИС 7

ВІЗАНТІЯ ТА СХІДНІ СЛОВ’ЯНИ ПІСЛЯ 1453 РОКУ *

Присвячується пам’яті Кеннета М. Сеттона




І


Десь між 1466 та 1472 рр. тверянин на ймення Афанасій Нікітін побував в Індії, в місцевості на південному сході від Гайдарабаду. Напевно, там йому трапилась на очі велика статуя Будди. В усякому разі, в якомусь розлогому комплексі храмів він побачив статую, яку назвав «Бут» і про яку сказав таке: «Бут витесаний з каменю, дуже великий і підносить догори правицю, простягаючи її так, як Юстиніан, імператор Царгородський (аки Устъянъ царь Царяградскы)».

Нікітін мав на думці знамениту кінну статую Юстиніана у Царгороді. Наскільки нам відомо, Нікітін ніколи не бував у цьому місті, а самої статуї, коли він писав ці слова, найімовірніше, вже й не існувало — її скинув султан Мегмед II. Згадується вона в давньоросійській літературі лише тричі. З іншого боку, нам відомо, що близько 1400 р. художник Теофан Грек намалював для москвичів храм св. Софії разом з площею Ауґустеон, де стояла ця статуя; що москвичі скопіювали цю картину на багатьох іконах, і що на всіх цих копіях красувався Юстиніан на коні. Мабуть, одна з цих ікон і прийшла на гадку Афанасієві, коли він писав свої подорожні записки.



* Вперше опубліковано у вид.: Harvard Ukrainian Studies 2, № 1 (березень 1978) 5-25.



Для історика мистецтва ця згадка — дрібничкове питання з готовою відповіддю. Фахівцеві з інтелектуальної історії воно бачиться інакше. Йому важливо зазначити, розповідаючи про пережитки Візантії у Східній Європі, що коли напівосвічений тверський купець поствізантійської доби шукав культурних координат щоби вписати в них щось досі незвідане, то перше, що спало йому на думку — це статуя візантійського імператора, якої він і в очі не бачив.

У даному нарисі говоритиметься не про причини тих чи інших подій, не про значення реформи патріарха Нікона чи про каталоги московських бібліотек. Мова йтиме про настрої умів і про людей _ таких як Афанасій Нікітін і освіченіших за нього, яким довелося пристосовувати свою систему координат до того факту, що Візантії вже більше не існувало.






II


Розповіді про завоювання Царгороду в 1453 р., написані у Східній Європі, діляться на дві категорії — короткі літописні згадки й розлогіші описи. Короткі згадки, що їх знаходимо в місцевих літописах, писалися, судячи з усього, більш-менш в один час із самою подією, однак, як не дивно, в жодному з них не висловлюється співчуття до долі православних грецьких християн. Фактично, більшість із коротких літописів, оповідаючи про падіння міста, взагалі не згадує про його грецьких мешканців. Одна з цих літописних згадок була особлива, зокрема як знамення майбутніх подій: у ній зазначалося, що султан, хоч і захопив місто, але не поклав край тамтешній «руській» вірі — слід розуміти, вірі православній; таким чином між обома вірами поставлено очевидний знак рівняння. З іншого боку, розлогіші описи співчувають грекам, та тільки всі вони (за винятком монодії Йоанна Євгеніка, на 1468 рік вже перекладеної слов’янською мовою) не є сучасними даній події — принаймні з’являються вони щойно в літописних ізводах XVI ст. Так, Хронограф 1512 року, що завершується плачем слов’янського автора про завоювання міста, виказує співчуття грекам, але автор має на увазі не так саму Візантію, як усе православ’я. Імперія греків згадується паралельно з «імперіями» сербів, боснійців та албанців, а в прикінцевому пасажі, якому судилося зайняти почесне місце в історії московської політичної ідеології, проголошується, що в той час, коли ті імперії впали, «наша руська земля», тобто території підлеглі Москві, «росте, молодіє й височіє; дай їй, Христе-боже, рости й молодіти і розширятися вовіки віків».

Пояснюється все це тим, що вирішальну роль у формуванні ставлення москвичів до пізньовізантійського і поствізантійського світу зіграв не стільки занепад Царгороду (для нас — віхова подія в історії), скільки Флорентійський собор. Те, що трапилося на Флорентійському соборі, москвичі зрозуміли як зраду православної віри грецьким імператором, грецьким патріархом та ласими на гроші греками. Ця подія з часом знайшла відгук у ряді московських творів, де віровідступництво греків дедалі різкіше протиставлялося стійкості у православній вірі московського князя.

Поки не зажили рани Флорентійського собору, недоцільно було поширювати загальні трактати про загибель Візантії, оскільки такі писання могли лише збудити симпатії до віроломних, хоч і нещасних греків. Коли подібні тексти почали з’являтися, написані вони були в інтересах москвичів, не греків.

Московські книжники знали дві одночасні, але суперечливі правди. Вони знали (і писали), що грецька імперія зреклася своєї віри на флорентійському соборі ще до того, як загинула на стінах свого «царствующого граду». Але вони також знали, що їхня власна православна віра (і не тільки віра) прийшла до них з цієї ж грецької імперії. Знаючи водночас дві ось такі суперечливі правди, почуваєшся незручно. Через те в московських книжників і виробилося неоднозначне ставлення спочатку до Візантії, а потім і до греків взагалі.

Неоднозначність у ставленні східнослов’янської еліти до Візантії проявлялася й раніше, ще від часів хрещення Русі, про що виразно свідчить Початковий літопис. Однак після падіння Царгороду ці прояви стали дедалі частішими й чимраз болючішими. Греки показали — і ще покажуть у XVI-XVII ст. — своє віроломство. Імперія лежала ниць, спустошена турками. І все ж 1500 року, на початку сторіччя, московські книжники не бачили на своєму культурному обрії жодних інших історичних дороговказів, жодних інших культурних цінностей, окрім тих, які дісталися їхнім попередникам від Візантії.

Час, у який створювано спеціальну абетку для щойно охрещених перм’яків, московський письменник (ростовець родом) Єпифаній Премудрий окреслив такими координатами: «Абетка для перм’яків створена року 6883 [тобто 1375] — за 120 років до очікуваного кінця світу наприкінці сьомого тисячоліття, коли Йоан» був імператором греків, Філотей — патріархом, Мамай — правителем Орди, а Дмитрій Іванович був князем Русі [як бачимо, Дмитрія Донського згадано останнім], коли не було митрополита на Русі і коли ми чекали, що хтось приїде з Царгороду».

Єпифаній писав це біля 1400 р., може навіть на початку XV ст. Але Для багатьох московських історичних творів та компіляцій Візантія і після свого падіння продовжувала служити хронологічною віхою. Наприклад, як тільки Хронограф 1512 року, поділений на глави, підходить до IV ст., кожна наступна глава відкривається зазначенням «за імператора такого-то» чи «Грецька імперія», і подається візантійська Історія, за якою описуються вже інші події.

Яким був загальний принцип викладу, таким був і принцип пов’язання окремих подій. В одному літописі під роком 1480, коли над рікою Угрою зійшлися війська Івана III і татарського хана Агмеда, автор закликає москвичів напружити усі свої сили в боротьбі проти синів Аґари (мається на увазі мусульманських татар), щоб їх не спіткала доля інших земель, таких як Трапезунд чи Морея (Пелопоннес), завойованих турками. Близько 1550 р. інший автор (чи то царський дорадник Сильвестр, чи сам митрополит Макарій), звертаючись до Івана IV Грозного та прорікаючи, що він завоює Казанське ханство, ставить у ряд чотири події світової історії, з них лише одну московську — згадану зустріч Івана III з Агмедом. Решта подій — це опис однієї біблійної і двох візантійських перемог, що їх люди Божі здобули над невірними. Біблійна — знищення рукою Господнього ангела воїнів асирійського царя Санхеріва під стінами Єрусалиму. Дві візантійські — це дві довготривалі облоги Царгороду арабами, одна з яких мала місце за царя Константина IV (674-678), друга — за Лева III (717). У цей спосіб автор продемонстрував Іванові IV, що «стояння» з Агмедом на ріці Угрі було історичною подією світового значення, і що падіння Казанського ханства буде подією не меншої ваги.

Наводити паралелі між володарями було ще легше, ніж подіями. Найпопулярнішими зразками в цьому плані, що служили для Іванів, Олексіїв та Федорів, були «добрі» царі Константин, Теодосій та Юстиніан Великий. Для поганих царів теж знаходилися візантійські пари. Першим у ряді стояв Фокас, за ним — Константин Копронім. Не дивно, що найчастіше в такій компанії можна було зустріти Івана Грозного. Зверталися задля порівняння й до візантійських прелатів. Коли Іван IV Грозний виніс анатему своєму колишньому дорадникові Сильвестру in absentia, то цю подію порівняли з прокляттям Йоанна Золотоустого. Сторіччям пізніше патріарх Нікон потішав себе прикладом візантійських патріархів, що теж були вигнані, а все ж повернулися на престол — як той самий Йоанн Золотоустий чи Афанасій Великий.

Яке б завдання не стояло перед автором — дати урок цареві з хисту правління, привести єретика на вогнище, простити Іванові IV його більш ніж чотири шлюби, а чи загнати в пастку патріарха, який несподівано зрікся престолу, коли від нього цього не чекали, — у першу чергу знаходили відповідну цитату з якогось візантійського правового, історичного чи агіографічного джерела. Цареві цитували пасаж шостої новели Юстиніана про священичий сан та імперію, посилюючи його дальшими цитатами, підібраними чи то зі Старого Заповіту, чи з візантійської історії, що наводили приклади любові між церковними та державними діячами. Константин Великий любив папу Сильвестра, Теодосій І — Григорія Назіанзина, Аркадій — Йоанна Золотоустого. Синод московських єпископів доводив незаконність четвертого шлюбу Івана IV, покликаючись на чотири одруження імператора Лева VI та на патріарха Николая Містика, який виступав проти цієї «тетрагамії». Коли близько 1500 року прийшов час взятися за жидовствуючих, вказувалося на те, що імператриця Теодора та її син Михаїл скарали на довічне ув’язнення чимало єретиків — серед них і Яннія (так зневажливо називали патріарха-іконоборця Йоанна Граматика). Та оскільки жидовствуючих слід було карати на смерть, то на допомогу прикликали св. Теодосію. Бо хіба ж не вона убила чиновника, що збирався знищити ікону Христа, яка стояла високо на царгородських Мідних Воротях (Халкі), висмикнувши з-під нього драбину? Про св. Теодосію згадував Йосиф Волоколамський — прихильник рішучих дій заради праведного діла.

Як тільки виникала потреба в історичному чуді, тут-таки знаходився для нього взірець у візантійській історії, хай би й поставлений з ніг на голову. Нестор-Іскіндер — гаданий автор найдовшого слов’яномовного опису падіння Царгороду, розповідає, як напередодні цієї події крізь вікна в куполі собору св. Софії вийшов сніп світла і, обернувшись у вогняну кулю, знісся на небо — це був очевидний знак, що доля імперії, якої відцурався Господь, безнадійна. Чернець Сергієво-Троїцької Лаври Авраамій Паліцин, описуючи облогу свого монастиря поляками-безбожниками на початку XVII ст., побачив майже таке саме знамення, тільки в його версії світло зійшло з небес і, обернувшись на вогняну кулю, ввійшло до церкви через купольне вікно.






III


Московська політична ідеологія розвинулася вже після падіння Візантії — грубо кажучи, протягом першої половини XVI ст., але Візантія, мертва й жива, все одно служила їй головною вихідною точкою. Московські книжники прагнули забезпечити Москві значуще місце у світовій історії та центральне місце в світі правдивої віри. Оскільки кінець світу, що мав настати в 1492 р. (тобто в 7000 році після створення світу), так і не настав, то московський митрополит опублікував Пасхальний календар на наступні роки. У передмові до нього він провів лінію Історичної неперервності від Константина Великого через Володимира Київського до Івана III. Він назвав Івана новим Константином (що було вже звичним), а Москву — Новим Царгородом, уперше в писемній російській історії. Відома теорія Філофея Псковського «Москва — третій Рим» стояла на двох стовпах: зраді грецької віри на Флорентійському соборі та поразці грецької зброї під другим Римом. Сказання про князів владимирських було в основі складене тверянином Спиридоном-Савою, Що побував колись у Царгороді. За цим текстом, князь Володимир Мономах отримав свої регалії та висококняжий титул із рук візантійського імператора Константина, на прізвисько теж Мономаха. Регалії ці нібито привезли до Києва митрополит, два єпископи та три візантійські сановники. Ані цей митрополит, ані єпископи не значаться в жодному єпископському списку, а титул Praefectus Augustalis Єгипту було прийнято за власне ім’я, однак потреби середовища великого московського князя Василія III були задоволені.

Крім того, Сказание о князях Владимирских виводить генеалогію київських — а отже, й московських — князів від Цезаря Авґуста, володаря стародавнього, себто першого Риму. Тут нитка, що веде нас до Царгороду, начебто обривається — вченим і досі не вдалося встановити, яким саме чином Авґуст опинився у Кремлі. Та навіть тут, гадаю, можна вийти на Візантію, хоч би й окружним шляхом, через Сербію. Сербська княжа генеалогія пов’язувала сербських князів із шваґром Константина Великого — імператором Лікінієм, що нібито походив із сербів. У тих же літописах говориться, що Константин, своєю чергою, не лише походив із Рашки (тобто був сербської крові), але й доводився родичем Цезареві Авґусту. Відомо, що московські князі початку XVI ст. були свояками напівавтономних сербських князів XV ст. Княжі генеалогії могли перемандрувати на північ разом із сербськими дружинами московських князів. Безперечно й те, що автор Сказання о князях Владимирских був знайомий із сербською літературою, бо ввів у свій текст довгий уривок з одного сербського твору.

Політичні й церковні центри, що змагалися з Москвою чи намагалися унезалежнитися від неї, теж покликалися на візантійську спадщину. Фома Монах, оспівувач князя Бориса Олександровича Тверського (Твер якийсь час була суперником Москви), трактував свого героя як візантійського імператора, порівнюючи його з Авґустом, Левом Мудрим та Константином. Історія новгородського білого клобука — головного убору, яким протягом певного часу новгородський архієпископ відрізнявся від усіх інших російських ієрархів, — приписує походження цього клобука папі Сильвестрові і цитує слов’янський переклад Константинового дару (Donatio Constantini). Клобук, мандруючи від міста святого Петра до Новгороду, побував і в Царгороді. А в своїй подорожі морем від Риму до Царгороду повторив славний шлях, що його, на початках періоду іконоборства пройшла у зворотньому напрямку ікона Римської Марії. З Царгороду до Новгороду клобук мав відіслати, схоже, патріарх Філотей.

Бути ідеологічно залежним від Візантії зовсім не означало поважати Візантійську імперію. Розробляючи ідеологію своєї держави, московські книжники наголошували на бездоганності православної віри їхніх князів та на принципі спадковості, за яким ті обиралися. Бездоганністю віри Візантія похвалитися не могла (прикладом її заплямованості був Константин Копронім), а принцип спадковості не дуже й визнавала. Москвичі, обґрунтовуючи свою самодержавну владу, обходилися без хитромудрих літературних конструктів; їм досить було послатися на Бога, старожитність та місцеву традицію — метод, до якого відкрито вдавалися Іван III та Іван IV. На початок XVII ст. вони вже й висміювали греків з їхнім минулим: адже грецькі імператори, навчаючи зла в церкві, підносячи зброю на святі ікони, стали гірші за поган. Та й хіба могло бути інакше, коли серед цих імператорів бували такі як Лев V Вірменин, який не те що до імператорського, а й до грецького роду не належав? Однак зневага москвичів до греків мала й зворотній ефект, що його психологи-дослідники індивідуальної поведінки називають «загальмованим послухом». У 1561 (або 1560) р. місцевий Царгородський синод отримав прохання підтвердити вінчання Івана IV на московського царя, що відбулося 1547 р. У 1590 р. інший синод, що назвав себе вселенським, підтвердив створення Московського патріархату. Отже, коли москвичі робили конкретні кроки на шляху до символічної зверхності в православному світі, вони шукали схвалення у греків. Нарешті 1666 р., коли їм треба було скинути патріарха Нікона, його судили й позбавили регалій грецькі патріархи — антіохійський та александрійський. А в листі, що його послав 1592 р. до Царгороду новопоставлений московський патріарх Йов, надибуємо на просто-таки унікальний прийом. Там йдеться про кліриків, що приїжджають з «Грецької імперії», про собор «цілої Грецької імперії», який ще буде засідати у Царгороді, та про винесені соборні рішення і виголошувані молитви як у «Російській, так і в Грецькій імперіях». Так, після 1453 р. одним махом було створено уявний світ, в якому воскресла Візантія, що жила не просто в тілі Східної Церкви, а поруч із Московським царством. Приз, якого добивалися Московські церковники — ранг патріархату — вартував того, аби побавитися у фантазії, милі грецьким ієрархам.






IV


Перше свідоцтво про грека-втікача, який прибув до Москви у пошуках пожертв та викупу для родини і якого митрополит Теодосій тепло рекомендував його братам во Христі, походить з 1464 р. За цим втікачем потягнулася ціла низка інших: придворні Софії Палеологіни, купці, настоятелі та ченці монастирів гори Афону, Патмосу, св. Сави біля Єрусалиму, гори Синаю, і навіть острова Мілоса; патріархи, єпископи і, нарешті, вчені клірики. Останні цікавлять нас найбільше. Протягом майже двох століть після падіння Візантії Східна православна Європа охоче користала з наставництва чи, принаймні, з послуг грецьких учителів, переписувачів та вчених. Люди, які входили до цієї групи інтелектуалів, були різношерсті. З-посеред них я виділю одного справжнього героя, одну пересічну особу й одного винахідливого негідника. Як звичайно, крайнім випадкам, хоча й менш показовим, буде приділено більше уваги, аніж випадкові пересічному — дарма що ту пересічну особу можна вважити представником більшості грецьких дидаскалів, які чесно заробляли собі на хліб у Східній Європі.

Наш герой, Максим Грек, приїхав до Москви 1518 р. перекладати з грецької та правити вже існуючі слов’янські переклади Псалтиря та літургійних текстів. В історії московської культури він є явищем унікальним, але унікальність його полягає не в тому, що, провівши кілька років в Італії, він привіз звідти розповіді про Джіроламо Савонаролу, Лодовіко Сфорцу іль Моро та неопоганські ренесансні кола: під кінець свого життя він був уже негативно настроєний до західних гуманітарних віянь, про що свідчить недавно опублікований його вірш, написаний грецькими гексаметрами й пентаметрами і посланий з Москви за кордон 1. Крім того, інші греки, що приїздили до Москви в XVI ст. і пізніше, знали Захід не згірш від нього. Максим Грек важливий для нас тим, що за час, який минув від Володимира Великого в X ст. і до Івана Грозного в XVI ст., він був першим і єдиним у Східній Європі носієм високої візантійської культури (про рівень обізнаності зі світською культурою тих кількох греків, що були митрополитами київськими, годі щось певного сказати). Шкода, що такого-от Максима Грека не знали тут раніше, до падіння Візантії. Якщо москвичі розуміли його слов’янську мову (якої він так і не опанував як слід, плутаючи, на сербський лад, родовий і місцевий відмінки, то з його писань довідалися — чи могли довідатися — дещо й про грецьку світську літературу. В одному зі своїх трактатів він переповідає сюжет Есхілової Орестеї; цитує початок Гесіодових Робіт і днів, а також 74 вірш 15-ї пісні Одіссеї: «Гостя прийми, що прийшов, а схоче піти — не затримуй» 2 — прохання pro domo, оскільки його тримали під арештом, звинувативши в єресі і хибних перекладах богослужбових книг. Він знав грецьку міфологію (хоча після багатьох років перебування в Москві вже починав її забувати) і розказував москвичам, наприклад, що Паллада народилася з голови Зевса. Наскільки мені відомо, до XVII ст. Максим єдиний серед усіх східнослов’янських авторів уживав слів «еллін» та «еллінський» у позитивному значенні.



1 Див. П. Бушкович. Максим Грек — поэт-гипербореец // Труды Отдела древнерусской литературы 47 (1993) 215-240 і моє коментоване перевидання вірша: On the Greek Poetic Output of Maksim Greek // Palaeoslavica 5 (1997) 181-276.

2 Див. Сочинения преп. Максима Грека. Казань 1862, с. 288. Український переклад рядка — Бориса Тена.



Та оскільки він був щирим візантійцем, Максимова проза пересипана візантійськими прислів’ями, що їх іноді ледь можна було впізнати у їхній слов’янській одежі. Здогадуюся, що й рядок з Одіссеї він цитував не з безпосереднього джерела, а з пам’яті, услід за ранньовізантійським ритором Афтонієм, який наводить цей рядок у збірці своїх риторичних шкільних вправ. Можливо, що під впливом Афтонія він познайомив московських читачів із жанром етопоїї. Мало того, в його писаннях знайдемо статті із візантійського словника Суди (X ст.), афоризм Псевдо-Менандра із антології Стобея (VI ст.) та розповідь про благочестивого й чистого Велісарія (генерала VI ст.). Але його зацікавлення виходили за межі класичної античності та візантійства. Він говорив москвичам про існування великої землі під назвою «Куба» — в політичному сенсі це було одним із найбільш пророчих його тверджень. Своїм землякам-грекам він казав викинути з душі ілюзорну, марну надію на те, що Царгород верне собі колишню імперську могутність, або що греки коли-небудь прокинуться зі сну недбальства й байдужості, в якому проспали стільки років.

Якщо говорити про невловимі чинники, які приводять нас до падіння, то бідою Максима була його ученість. Він забагато говорив, цитуючи авторитетні для нього джерела, як і належить ученому, дарма що деякі з них — як наприклад, Оріген чи Євсевій — були позначені печаттю єресі. Будучи справжнім ерудитом, він не робив розлогих посилань на Василія Великого чи Йоанна Золотоустого, вважаючи, що вони й так добре відомі, а це не могло припасти до смаку москвичам, що якраз відзначалися талантом розводитися про відомі речі. Не міг їм сподобатись і Максимів снобізм ученого, що поєднувався з арогантністю чужинця, — коли він насміхався зі старих (а отже й шанованих) слов’янських перекладачів, що не відрізняли іменника ’εκκλησία («церква»), від дієслова ’εκκλεισαι («виключати»). Далася взнаки і притаманна йому наукова бундючність. Пишаючись власними досягненнями у виправленні тексту Псалтиря, він прирівнював себе до грецьких перекладачів Старого Заповіту — Аквіли, Симмаха і Теодотіона. Якби він краще знав своє оточення, то зважив би, що п’ятдесятьма роками раніше новгородський єпископ звинуватив саме цих давніх перекладачів у єретичному перекрученні Святого Письма. Він явно ходив по Краю безодні. Максима на довгий час виселили з Москви, але не дали виїхати з Московської держави, бо вважалось, що, перебуваючи там, він був свідком подій, про які чужинцям не слід знати. Тож свого рідного Ватопедського монастиря на Афоні йому вже не довелось побачити ніколи. Після Максимової смерті цього високоосвіченого візантійця довго шанували в Росії, головним чином, за його думки про те, як треба робити знак хреста, однак, за одним винятком, ніхто не звернув уваги на його знання античної культури: усвідомлення цього факту дає певний матеріал для роздумів про характер культури Московської держави у XVI — на початку XVII ст.

Про Арсенія, архиєпископа Елассонського — нашого середнього представника мандрівних кліриків — скажу лише, що він був одним із головних дидаскалів у школі, заснованій Львівським Успенським братством у 1580-х рр. Покинув він свою вчительську посаду 1588 р., коли приєднався до патріарха Єремії II під час його подорожі з Царгороду до Москви і згодом описав цю подорож п’ятнадцятистопним віршем з асонансним римуванням. Історію заснування Московського патріархату він представив як ряд перемог царгородського патріарха, а викладена вона з точки зору спостерігача з порожнім шлунком та простягненою рукою. Найдетальніше описане в Арсенієвій поемі столове накриття на бенкеті на честь висвячення московського митрополита Йова у сан патріарха. У Москві Арсенієві велося непогано: він мешкав у Кремлі, відзначився як переписувач рукописів і занотовував події тогочасної московської історії.

Винахідливий негідник — це митрополит Гази, Паїсій Лігарід. Від 1662 р. він був важливим іноземним дорадником царя Олексія Михайловича в питанні усунення з московського престолу патріарха Нікона. Майже всі учені погоджуються, що Паїсій був чоловіком освіченим, з метким розумом. Філологам-візантиністам він відомий тим, що привіз до Москви Фотієву проповідь про напад у 860 р. Русі на Царгород, а також своїми посиланнями на Фотієву Бібліотеку. А вже всі учені — як теперішні, так і його сучасники — одностайно закидають йому брак совісті. Не будемо розглядати його добре знану кар’єру міжнародного авантюриста. Натомість розглянемо одну недавню знахідку і скористаємося нею, щоб показати, що у справі скинення Нікона є принаймні один аспект, в якому безпринципний Паїсій проявив певну послідовність, а саме залишився вірним своїм грецьким поглядам.

Знахідка, про яку мова, — це грецький рукопис із Синаю, переписаний у Москві перед червнем 1669 р., де Паїсій відповідає на шістдесят одне питання, що їх цар Олексій Михайлович поставив йому під час таємної зустрічі в присутності Боярської ради; сталося це найімовірніше 26 листопада 1662 р. Учений і філософ дев’ятнадцятого століття Володимир Соловйов зазначив, що греки, які приїхали до Москви на суд над Ніконом, звинувачували його в антивізантійстві — тобто в протистоянні цареві, однак обстоювали його в тому, в чому він від візантійства не відступав, а саме в дотриманні грецьких звичаїв. Синайський рукопис підтверджує погляд Соловйова. На питання, що за своєю суттю були спрямовані проти Нікона, Паїсій дав відповіді, що задовольнили царя. На запитання, які стосувалися ритуалу і в яких треба було вибирати між московським та грецьким його розумінням, Паїсій дав відповіді на користь останнього. Чи може цар скликати місцевий синод? Безперечно, що так. Якщо архієрей ремствує на царя, чк його належить покарати? Якщо ремствує з нерозуму, то — співчуттям. В інакшому разі слід відрізати йому язика. Якщо єпископ зречеться престолу, чи зберігає він за собою владу над своєю єпархією? Ні. З іншого боку, чи не слід формулу Символу віри «чиєму Царству не буде кінця» читати: «чиєму Царству немає кінця»? Ні; це пахне Орігеновою єрессю. Скільки разів треба співати «Алилуя» — двічі чи тричі? Тричі. Як ви хреститеся? Трьома пальцями. І, нарешті, якими літерами було написане знамення, що його побачив на небі імператор Константин — латинськими чи грецькими? Грецькими, згідно з поглядом імператора Лева Мудрого, — була відповідь.






V


Усі сучасники погоджувалися, що Візантію погубили її гріхи. Які саме гріхи, залежало від точки зору й інтересів спостерігача подій. З погляду москвичів — чи то в XV, чи у XVII ст., — таких найтяжчих гріхів у Візантії, а отже і в її спадкоємців-греків, було два: гріх очевидний — відступ від віри, і гріх, в якому візантійців мовчазно звинувачували — падіння їхньої держави.

Через п’ять років після падіння Царгороду митрополит Йона, застерігаючи литовських єпископів від переходу під егіду папи, наводив їм приклад Візантії. Поки Царгород тримався православної віри, він був непереможний. Завдяки стійкій побожності мешканців місто не потерпіло ні від болгар, ні від персів, що сім років тримали його, мов у зашморгу (слід гадати, що Йона мав на увазі не перську облогу міста 626 р., а тривалу арабську в 670-х рр., бо у візантійських джерелах арабів школи називали «персами»). На середину XVII ст. вважалося доведеним, що побожність свою греки вже втратили і що єдиними її носіями є тепер москвичі. На Московському соборі 1666 р. старовір Аввакум, звертаючись до грецьких патріархів і багатьох грецьких ієрархів, що чинили над ним суд (а їхні хитрі, мов лиси, московські приспішники, як він висловився, до них прислухались), сказав: «Православ’я ваше, через насильство турка Магомета, стало пістрявим. І дивини в тім немає. Ослабли ви. Приходьте тепер до нас в науку. Тут, слава Богу, є самодержав’я» — тобто, незалежність від іноземних поневолювачів. Ці Аввакумові слова повторювали у Московській державі як старовіри, так і православні консерватори, бо спростувати цей закид у втраті авторитету і влади грекам не було чим.

Спочатку видавалося, що в аргументації москвичів була одна слабка сторона. Хоч би як заплямували греки свою віру, але факт лишався фактом — християнство прийшло на Русь від них. На цьому й наголошували греки в диспуті з Арсенієм Сухановим, московським монахом-консерватором, збирачем (чи викрадачем, як вважає дехто з сучасних грецьких учених) грецьких рукописів. Диспут відбувався у Молдавії 1650 р. Суханову весь час нагадували: «Звідки взяли ви вашу віру? Хрестили ж вас ми, греки». Відкрутитися від неспростовного закиду можна було двома способами. По-перше, можна було сказати: «Віра наша прийшла нам від Бога, а не від греків». По-друге, можна було вдатися до слов’янського варіанту візантійської легенди VIII ст. і твердити, що Русь прийняла хрещення не від греків, а від апостола Андрія. Суханов скористався обома аргументами, а потім пішов у наступ, питаючи, звідки взяли свою віру самі греки. Почувши у відповідь: «від Христа і брата його Якова», Суханов — один із перших ревізіоністів візантійської історії — не лишив каменя на камені від цього еллінського міфу. Християнство аж ніяк не було монополією греків — тим більше в Палестині за часів Христа. Греки, наскільки йому було відомо, жили в Греції й Македонії, а Христос з Яковом — у Єрусалимі. За Христа там жили не греки, а євреї з арабами. Це правда, що хрещення греки прийняли від святого Андрія — і точно так само прийняла його Русь; тож нічим вони від русичів не кращі. А перед тим, як заявляти, що вони — «джерело» для всіх, хай зважать декілька фактів. Найперше Євангеліє, від Матея, писалося в Єрусалимі для євреїв, що увірували в Христа, а не для греків. Через десять років Марко в Римі написав своє Євангеліє для римлян, а не для греків. Отож, не греки, а римляни першими одержали благу вість. Заяви про джерело «для всіх нас» — зарозуміле базікання; навіть коли греки й були джерелом, то воно вже всохло. Турецький султан он скільки часу провів поміж греків, а вони так і не спромоглися напоїти його (духовною) водою, привівши до істинної віри. Справдилося Боже слово, сказане про греків. Вони були першими, а тепер — останні; Русь була останньою — стала першою. А греки відстали (закоснели есте). З усього того бачився один висновок: суд про те, що значить бути чи не бути православним, належить не грекам, а землякам Суханова — москвичам.






VI


Якщо самі москвичі не могли обійтися без звертання до візантійської спадщини, то тим більше у своїх стосунках з ними трималися її греки. У 1593 р. александрійський патріарх Мелетій Пігас із запізненням підтвердив заснування Московського патріархату. У своєму листі до царя він обґрунтовує свою згоду, наводячи перефразовані цитати з 28-го канону Халкедонського собору 451 р. (хоч і не вказує на джерело). Свого часу цей собор підніс до патріаршого рангу престол Царгороду, що у п’ятому столітті, як і Москва в 1580-х рр., був «містом, прикрашеним сенатом та імперією».

Все це робилося для того, щоб підлестити варварам. Однак, коли греки виступали проти московських забобонів або ж обстоювали свої власні, вони теж покликалися на Візантію. Коли ж Візантія не могла стати їм у пригоді, придумували щось самі, а то й трохи шахрували. Як мовиться у Патріаршій грамоті від 1560 чи 1561 року, що нею підтверджувався царський титул Івана Грозного, цей документ був виданий через те, що самого вінчання Івана митрополитом московським Макарієм було не досить: це право належало виключно римському та царгородському патріархам. Ще раніше Максим Грек зайшов був у суперечку з архієреями, які не визнавали висвячення з рук патріарха царгородського, оскільки той жив під турецьким ярмом. Поганське панування чистоті віри не шкодило. До 300 року християнська Церква теж була підневільною, однак чистоти не втратила. Максим не відбирав Москві прибраного нею колишнього титулу Царгороду — «Новий Єрусалим», однак не бачив підстав уважати, як вважав один із його московських кореспондентів, що «Старий Єрусалим» утратив свою святість. Хай греки втратили імперію, та не втратили Логосу. Втратили вони лише все минуще, мирське; натомість православ’я вони не тільки не втратили — μή γένοιτο, «хай таке не станеться ніколи» — а й передали його іншим. У таких випадках афонські монахи (а саме вони виклали слов’янам ці аргументи незадовго перед 1650 р.) звичайно цитували Євангеліє: «Учень не більший за вчителя, а раб — за пана свого».

Ще живучи на Волощині, Паїсій Лігарід присвятив цареві Олексієві Михайловичу великий (досі неопублікований) том Пророцтв (Χρησμολόγιον). Було це в 1656 р. — рік перед тим, як патріарх Нікон надумав запросити цього талановитого й потенційно корисного чоловіка до Москви, і шість років перед тим, як Паїсій перебрався туди й подався на службу — але не до патріарха, а до царя. Паїсій вірив у раннє планування своєї кар’єри. Вірив він, мабуть, і в те, що правителі, яким присвячуються книжки, рідко їх читають, бо рукопис його містить дуже специфічний матеріал зі східноєвропейської історії. Він запросто розвінчав хвастощі москвичів, які нібито дістали хрещення від святого Андрія. Будь-хто міг вичитати у Константина Порфирородного, що першою хрещеною жінкою на Русі була княгиня Ольга, а в Продовжувача Теофана — що хрещено Русь за Василія І. У подальших екскурсах в історію Давньої Русі Лігарід знайшов ще цікавішу здобич. Рюрик, Синеус та Трувор — традиційні засновники династії Рюриковичів — були візантійцями (΄Ρωμαιοι τό γέλος). Відповідно, Лігарід писав: «москвичі перейняли від нас, візантійців (΄Ρωμαιοι), не лише віру, але й імперію». З іншого боку, Володимир Мономах, якого москвичі ідеологічно пов’язували з Візантією, ніяк з нею пов’язаний не був. Назвали його Мономахом просто «тому, що він був монархом усієї Русі [΄Ρωσία]». Все ж Лігарід підкреслив справжній зв’язок між Москвою та одним із правлячих родів Візантії: зі шлюбу Івана III та Софії Палеологіни він витиснув усе, що міг. Своїми численними й несподіваними перемогами, «як кажуть», їхній син (Василій III) завдячував мудрості та порадам надзвичайно прозірливої та люблячої матері. А самому цареві Олексію на найпершій сторінці Пророцтв нагадувано, що веде він свій рід від Софії.

Під сам кінець XVII століття, після близько трьох десятків літ перетягування канату в Москві, грецька мова почала поступатися місцем латинській як основній мові навчання. На той час (близько 1700 року) патріарх єрусалимський Досифей, востаннє стаючи на захист візантійської культури, знову склав цілий реєстр категоричних положень, які вживалися ще з часів Фотія. «Тому, хто скаже тобі, що дітей треба вчити не по-грецькому, а по-латинському, — писав він до одного росіянина, — відповіси так: по-перше, Старий Заповіт був перекладений Святим Духом на грецьку і тільки на грецьку мову». Перечисливши десяток не менш промовистих доказів, Досифей зробив підсумок: «У справах політичних, мирських, риторичних, логічних, поетичних, філософських, арифметичних, геометричних та астрономічних елліни — учителі латинян».

Коли уста безсилих говорять надто гордо, то це здебільшого безсилим користі не приносить. Тому, хто хотів безпечно добратися від прикордонного Путивля до Москви, що обіцяла рублі й соболеві хутра, і не хотів потрапити коли не в ув’язнення, то принаймні на тривале релігійне перевиховання в якомусь із північних монастирів, мудріше було, навіть коли ти грек, визнати, що віри у греків не зосталось і наполовину; мудріше було, навіть до 1547 р., лестити московським правителям, твердячи, що вони гідні зватися царями не тільки Москви (΄Ρωσία), а й цілої земної кулі, та осипати їх імператорськими й біблійними титулами. Візантійські епітети, бувало, навіть знецінювалися, коли, наприклад, гетьмана Богдана Хмельницького два грецькі митрополити й один патріарх охрестили новим Мойсеєм і другим Константаном, а сирієць Павло Алеппський прирівняв його до імператора Василія I.

Та за вижебруванням ласк у москвичів крилася також і щира надія на визволення з турецького ярма. Максим Грек уже закликав Василія III піти слідами Константина й Теодосія і взяти владу «над нами» — тобто, греками. Надія ця жевріла протягом XVI та XVII століть. Ще навіть у 1698 р. відомий нам уже Досифей, єрусалимський патріарх, пускав чутку, буцімто Петро I запевнив англійського короля, що 1700 рік він, Петро, святкуватиме в соборі святої Софії. У всіх цих закликах до московської допомоги було більше бажаного, ніж дійсного; було й немало пророчих бурмотінь. Своєрідним фахівцем у цій галузі був автор тому Пророцтв Лігарід; він знав віщування Андрія Юродивого — серед них те (трохи змінене для цієї нагоди), що перемогти турків судилося «жовтому» (русявому) народові; він знав пророцтво, що його переказав перший царгородський патріарх після падіння візантійської столиці — Геннадій Схоларій і навіть пророцтво, записане в XVI ст. Мартіном Крузієм, у його книзі Turcograecia. Інші автори переповідали пророцтва, що виходили начебто від самих турків, про те, що турецьку землю підкорить північний правитель. Навіть Арсеній Суханов, з його антигрецькими настроями, піддався цій грецькій пристрасті (до речі, піддався їй і Захід у XVI ст.) та переклав на російську розшифровані патріярхом Геннадієм Схоларієм пророчі літери, вибиті, за переказом, на саркофазі імператора Константина.

Щоб надати ваги цим пророцтвам, греки та інші прибульці з Балкан розносили чутки про десятки тисяч сербів, болгар, албанців та греків, готових до повстання, як тільки цар перейде Дунай. Цар, однак, був дуже обачний. Під середину XVI ст. Іван Пересвєтов доносив Іванові IV про надії на визволення, якого греки чекали від нього, та Москва XVI ст. вперто трималася осторонь будь-яких антитурецьких акцій. Наскільки я знаю, першим напівофіційним московським трактатом, що пророчив визволення Царгороду царем, була Повесть о двух посольствах, що написана, як вказує її видавець, на початку XVII ст.

Перед тим як практично подумати про звільнення православних християн, Москва мусила зважити сили невірних. Ось тут і ставали у пригоді греки. Бо, крім християнських реліквій, вони приносили й дані про турків. Своїми пожертвами східним патріархам московський уряд платив також і за інформацію про турецькі справи. У 1630-1660 рр. на москвичів працювали десять грецьких митрополитів. Дехто з грецьких дипломатів був подвійним агентом, декого розвінчано як яничарських шпигунів. Ще інші були звичайними шахраями, що приносили сфабриковані рекомендації від східних патріархів; рекомендації підроблялися в Молдавії. За свідченням одного московського донощика, у другій половині XVII ст. Молдавія була солідним центром виготовлення патріарших грамот.

Але, загалом кажучи, греки чесно служили Москві, а часом і клали за неї голови. У 1657 р., кажуть, турки повісили царгородського патріарха Парфенія III за те, що підтримував стосунки з московським урядом. Грецькі патріархи й митрополити оперативно й успішно посприяли тому, що в 1654 р. Богдан Хмельницький перейшов у підлеглість Москви. Один з них одержав 600 рублів за допомогу в цій справі, та інші — такі як Досифей Єрусалимський — служили не заради грошей, а з переконання. Це було природно: сподіваючись дістати свободу з рук московського царя, греки вважали, що він захищав православ’я в цілому світі, і що всі без винятку православні повинні бути у нього в послуху.






VII


Було у Східній Європі одне місце, де грецькі ієрархи могли розраховувати на повагу, і де ніхто не перевіряв їхніх повноважень — українсько-білоруські землі під польсько-литовським пануванням. Спільність віри греків і місцевого населення підкріплювалася схожістю їхніх доль. Там турки панували над греками, тут поляки, віровідступні католики, переслідували східну Церкву.

Речники ворожих одна одній і незалежних від греків сил — Петро Скарґа в XVI ст. та наш знайомий Арсеній Суханов у XVII ст. — висміювали їх у термінах майже ідентичних: Скарґа казав, що наука в греків померла і прийшла до «нас, католиків», а Суханов твердив, що все найкраще від греків перейшло до «нас, москвичів». Зате у Львові, Києві та Вільні греки були потрібні православним, що перебували під загрозою католицької експансії; вони допомагали їм у заснуванні шкіл і навіть у перебудові місцевої системи православної ієрархії. Перші такі школи під патронатом князів чи міщан виникли вже в 1580-х рр., тоді як в Москві подібні спроби почали робитися щойно через більш як півстоліття; греки ж були серед зачинателів і тут, і там. Учителювали в цих школах і Кирило Лукаріс, що згодом став царгородським патріархом, і відомий вже нам Арсеній Елассонський — до того, як вирушити у подорож на північ, де було більше прибутку. Згодом латина приєдналась до грецької мови у школах і невдовзі затьмарила її. Однак латину вчили з потреби, щоб зробити кар’єру в католицькій державі, тоді як, за словами одного київського письменника XVII ст., «киян не треба було гнати до греки».

Від 1616, коли тут з’явилися перші книжки, і до 1700 рр. друкарня Києво-Печерського монастиря публікувала передусім слов’янські переклади літургійних та візантійських текстів. Деякі з них були новими або поправленими перекладами з грецької, і кияни, на відміну від москвичів у той же період, не цуралися грецьких оригіналів, друкованих на Заходь у 1624 р. вони надрукували Бесіди на Діяння св. апостолів Йоанна Золотоустого. Переклад зробив хтось на ім’я Гаврило Дорофеєвич, «даскал найбільш любомудрої та майстерної елліно-грецької мови у Львові, з елліно-грецького архетипу, друкованого в Етоні [в Етоні ізображеном]». Наскільки мені відомо, це найперша згадка про Ітон з його славнозвісною школою у Східній Європі.

У своїй полеміці з католиками після Берестейської унії 1596 року православні України мусили давати відповідь на вічний аргумент — падіння Візантійської імперії. Православні говорили про це співчутливо й описували духовну чистоту греків, нині вільних від мирського тягаря державних турбот. За звичкою вони цитували й одне-два пророцтва про відродження Візантії, хоча без того нетерпеливого завзяття, з яким підносили їх греки московським царям XVII ст. Ми ще повернемось до цієї теми в Нарисі 10.

Лагідність тону зникала, як тільки перед православними Польщі й Литви ставили питання про вищість латинської освіти. Один полеміст пішов набагато далі від твердження Досифея Єрусалимського про грецьке походження латинської мудрості, чи змахування пилюки з Платона й отців Церкви. Він заявив, що близько 1400 р. науку принесли на Захід греки — такі як Мануїл Хризолорас, Теодор Газа, Георгій з Трапезунду, Мануїл Мосхопулос (хронологія тут трохи кульгає) та Димитрій Халкокондилас. Тож «нині», коли русини їдуть до «Німеччини» за освітою, вони просто відбирають назад те, що їхнє, позичене ненадовго Заходом у греків. Подібного аргументу не знайти у слов’янських текстах ранньомодерного періоду. Православні полемісти Польсько-Литовської держави на диво добре розбиралися в усьому, що відбувалось на грецьких землях у їхні часи, — наслідок тісних контактів з різними грецькими ієрархами. Автор одного трактату, доводячи в 1621 р., що правдива Церква Христова є Церква переслідувана, одним духом цитує Йоанна Золотоустого, Григорія Назіанзина та лист Кирила Лукаріса 1614 року. А на доказ того, що святість не покинула Східної церкви, той самий автор склав список біля 130 святих, якими славилися православні землі. Список відкривали грецькі святі — без афонських, яких виведено в окремій рубриці. Першим у списку стояло ім’я Серафима — мученика й національного героя Греції, страченого турками 1612 р. Як кажуть, він був настоятелем монастиря св. Луки в Елладі (‛΄Οσιος Λουκας) — можливо, ця інформація придалася б сучасним історикам Греції.

У першій половині XVII ст. москвичі не могли запропонувати нічого, що за своїм культурним і науковим рівнем було б рівноцінне цій антиуніатській полеміці. Це стане зрозумілим, коли порівняти бібліографію із 155 позицій (деякі з них тут додані просто для показу), наведену в Палінодії Захарії Копистенського (1621) з тими кількома книгами, на які робилися посилання в московському диспуті 1627 року з Лаврентієм Зизанієм, київським автором Катихизису. Серед інших грецьких текстів, в Палінодії згадано твори візантійців Никифора Грегораса, Йоанна Зонараса і Димитрія Халкокондиласа, тоді як москвичі посилаються лише на Никифора, патріарха царгородського (IX ст.), та на книгу Езопа, «франкського мудреця». Однак, чого бракувало у цій вченій полеміці, яка виходила з-під пера православних вчених у Польсько-Литовській державі, — це ясності мислення та цілеспрямованості, що були присутні у московських книжників. Коли москвичі цитували Сказание о князях Владимирских, то робили це зі свідомою і серйозною метою — прославлення Москви. Коли ж українець Захарія Копистенський цитує цей самий текст у передмові до Бесід Йоанна Золотоустого, то має на меті лише збільшити вагомість роду мецената своєї книги — князя Четвертинського.






VIII


Недовіра москвичів до заїжджих учених греків мала ту причину, що багато хто з них попередньо займався на Заході підозрілою діяльністю. Максим Грек співпрацював у Венеції з Альдом Мануцієм; Паїсій Лігарід вчився у римській колегії св. Афакасія; помічник патріарха Нікона Арсеній Грек вчився у Венеції та Падуї, як і брати Ліхуди, безталанні керівники слов’яно-греко-латинської академії в Москві. Грецькі книги, привезені цими людьми, з яких москвичі мали б навчатися правдивої віри, друкувалися у Венеції, Парижі та, як ми вже знаємо, в Ітоні. У своїх власних писаннях ці греки цитували Йоанна Золотоустого поруч з таким непевним автором, як святий Августин, а то й ще гірше — з сучасними західними письменниками, як Мартін Крузій або Алессандро Ґваньїні.

І все ж, протягом того півстоліття, коли московські консерватори не хотіли довіряти друкованим на Заході грецьким книжкам, Москва перебувала під відчутним культурним впливом цього Заходу. У 1617 р. текст, цитата з якого наводилася на початку цього нарису — Хронограф 1512 року, пережив пластичну операцію. У новому, капітально переглянутому виданні багато розділів так само починалися зі вступу під заголовком «Грецька імперія», але завершальний Плач над завоюванням Царгороду було усунуто і вставлено натомість скорочену версію завоювання авторства Нестора-Іскіндера. Обсяг Хронографа істотно зріс за рахунок перекладів з польських хроністів, а серед нововведених даних був опис «дикунських островів, що їх німці звуть Новим Світом, або Четвертою частиною Вселенної».

Навіть у московських консерваторів помітні прояви терпимості: виявляється, що й вони у своїх виступах на захист найістиннішого православ’я почали покликатись на латинські джерела. У 1650 р. Арсеній Суханов розповідав грекам про вікопомну історію Росії. Місто Новгород постало відразу після старозавітного потопу і було настільки могутнє, що латинські літописці писали про нього: «Хто встоїть проти Бога і Новгороду Великого?» Під «латинськими літописцями», підозрюю, слід розуміти українського полеміста Копистенського. Це він зацитував фразу «Quis potest contra Deum et magnum Novogrodum», приписавши її «Кранцієві» — себто Альберту Кранцу, німецькому історикові, що писав латиною. У самій Москві Лігарід написав по-латинськи спростування супліки попа-старовірця Нікіти Пустосвята. Це спростуваня було згодом перекладене церковнослов’янською мовою. Між іншим, в Україні маємо ту саму ситуацію. Тут католицькі полемісти хваляться своїм знанням греки, вставляють грецькі фрази у свої тексти й цитують візантійських хроністів. Щоправда, довгі пасажі з Грегораса, наведені одним полемістом, щоб справити враження на читачів, взято не з оригіналу, а з латинського перекладу Єроніма Вольфа з Ауґсбурга, зробленого в 1562 р.

У 1722 р. Феофан Прокопович за службовим обов’язком мусив допомогти своєму покровителеві Петру I, один син якого, первісток, був засуджений на смерть, а другий якраз помер. Тож Прокопович написав трактат, в якому доводив, що цар мав право зробити своїм спадкоємцем не лише рідного сина, й наводив ряд прикладів з візантійської історії, серед них — Лева I, що вибрав спадкоємцем свого зятя Зенона; узяв він цю інформацію, однак, не від якогось візантійського історика, а від латинянина VI ст. — Кассіодора. Згадав Прокопович і Царя Фокаса Тирана, звертаючись, знову ж таки, не до грецького джерела, а до Ґермана Кальвізія, чий Opus Chronologicum був надрукований у 1605 р.

Перелік авторів, що оглядалися на візантійську чи московську систему координат, можна було б продовжити до часів Петра I й далі, але це привело б до повторень і відвело б нас убік від магістральної лінії культурної історії Росії. Ім’я Петра асоціюється не з Царгородом і Москвою, а з Амстердамом і Санкт-Петербургом. У політичних задумах Росії XVIII ст. Візантія є вже не історичною вихідною точкою, а виключно пропагандистським аргументом: це видно з послання Петра I до чорногорців та з грандіозного проекту 1780-х рр., за яким Катерина II планувала наново заснувати грецьку імперію, якою мав правити з Царгороду її внук, відповідно хрещений Константином. Найцікавішим для історика ідей горішком у цьому проекті є жарт, що його приписують габсбурзькому цісареві Йосифу II: він нібито сказав, що не потерпить росіян у Царгороді, бо тюрбан для Відня не такий небезпечний сусід, як шапка, — свідомий, мабуть, перегук з іншою фразою, яку несправедливо приписують Луці Нотарасові: він буцім-то сказав напередодні падіння Царгороду, що волів би, щоб у місті правив турецький тюрбан, а не папська тіара.

Лука Нотарас повертає нас до 1453 року, з якого ми й починали. Всі ці роки — від середини XV ст. і до кінця XVII ст. — були роками девізантинізації Східної Європи, а те, що цей період розповідає про московську Русь, історикові культури слід було б підсумувати так: після падіння Царгороду московські книжники намагалися вибудувати власну культурно-ідеологічну систему координат з тих самих елементів, які постачала їм Візантія (часто окружним шляхом) упродовж чотирьох попередніх століть. Зводячи отак нові замки зі старого каміння, москвичі не почувалися достатньо самовпевненими перед лицем своїх колись славних, а нині принижених грецьких наставників. Звідси їхнє недовір’я і неповага у ставленні до греків, помітні в XVI і XVII ст. Паралельно неовізантійські замки будувалися (часом цілком професійно, я це було зроблено у Москві українцем Єпифанієм Славинецьким та його московським учнем з Чудовського монастиря у Кремлі, Євфимієм) не лише із чужих старих чи своїх, виготовлених за цими зразками, нових елементів, але також і з нових західних запозичень. Така суперечлива ситуація тривала недовго. Коли, близько 1700 р., з’явився готовий зразок нової системи, безпосередньо взятий із Заходу, російська еліта, хоч і не пустила візантійську спадщину в цілковите забуття, відставила її на бічні рейки.










Література



Alef G. Muscovy and the Council of Florence // Slavic Review 20 (1962) 389-407.

’Αλεξανδρόπουλου Ο. ΄Ο Διονύσιος ’Ιβηρίτης... ΄Ηράκλειον 1994.

Bushkovitsch P. Religion and Society in Russia: The Sixteenth and Seventeenth Centuries. New York — Oxford 1992.

Haney J. V. From Italy to Muscovy: The Life and Times of Maxim the Greek. Munich 1973.

Haney J. V. Maksim Grek: A Greek Humanist in Russia // Modern Greek Studies Yearbook 4 (1988) 266-270.

Hionides H. T. Paisius Ligarides. New York 1972.

Denisoff É. Maxime le Grec et l’Occident. Paris — Louvain 1943.

Δημητρακόπουλος Φ. ’Α. ’Αρσένιος ’Ελασσόνος, 1550-1625. Βίος καί ’έργο ’Αθηναι1984.

Iorga N. Byzance après Byzance. Bucharest 1935.

Каптерев H. Ф. Характер отношений России к православному Востоку в XVI и XVII столетиях, 2-е вид. Сергиев Посад 1914. Передрук у серії: Slavistic Printings and Reprintings. The Hague 1968.

Labunka M. The Legend of the Novgorodian White Cowl. Munich 1988. (= Ukrainian Free University, Monographs, vol. 56).

Langeler A. Maksim Grek, Bizantijn en humanist in Rusland. Amsterdam 1986.

Малышевский И. Александрийский патриарх Мелетий Пигас и его участие в делах Русской церкви, у 2 томах. Киев 1872.

Medlin W. Moscow and East Rome: A Political Study of the Relations of Church and State in Muscovite Russia. Geneva 1952.

Obolensky D. Six Byzantine Portraits. Oxford 1988 (Розділ 6: Maximos the Greek).

Оболенский Д. Византийское содружество наций. Шестъ византийских портретов. Москва 1998. (Книжка містить російський переклад попередньої позиції).

Olmsted H. M. A Learned Greek Monk in Muscovite Exile: Maksim Grek and the Old Testament Prophets // Modern Greek Studies Yearbook 3 (1987) 1-73.

Pascal P. Awakum et les débuts du Raskol. Paris 1938 (передрук 1963).

Podskalsky G. Der Beitrag der Griechen zur geistigen Kultur Rußands nach dem Fall Konstantinopels (1453-1821) // Le origini e lo sviluppo dela cristianità Slavo-bizantina І ред. S. W. Świerkosz-Levant. Roma 1992, c. 227-247 (= Istituto Storico Italiano per il Medio Evo, Nuovi Studi Storici, 17).

Фонкич Б. Л. Греческо-русские культурные связи в XV- XVII вв. Москва 1977.

Фонкич Б.Л. Греческое книгописание в России в XVII в. // Книжные центры древней Руси. XVII век. Разные аспекты исследования. Санкт-Петербург 1994, с. 18-63.

Ševčenko І. Ideology, Letters and Culture in the Byzantine World. Передрук: Variorum Reprints. London 1982 (Розділ 9.: Intellectual Repercussions of the Council of Florence).

Ševčenko I. A New Greek Source on the Nikon Affair: Sixty-one Answers Given by Paisios Ligarides to Tsar Aleksej Mixailovič // Palaeoslavica 7 (1998) 65-83.

Strakhov O. B. The Byzantine Culture in Muscovite Rus’. The Case of Evfimii Chudovskii (1620-1705). Koln — Weimar — Wien 1998 (= Bausteine der slavischen Philologie und Kulturgeschichte, Neue Folgę, t. 26).

Див. також літературу до Нарисів 9 та 10.


















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.