Попередня     Головна     Наступна





НАРИС 8

ПОЛЬЩА В ІСТОРІЇ УКРАЇНИ *




І


Сутички між поляками і русинами — населенням територій, що охоплюють нинішню Східну Польщу та Західну Україну, — мали місце чи не від самих початків писаної історії. Року 981, говориться в Початковому літописі, Володимир Великий відібрав назад у поляків Перемишль, Червень та інші «гради». У 1018 році Болеслав I, що згодом став польським королем, встряг у боротьбу за залишений Володимиром престол; на якийсь час він захопив Київ (1018), та врешті був звідти вигнаний. В добу дроблення Русі й Польщі Галицьке й Волинське князівства об’єдналися з Мазовецьким і таким чином втяглися у міжусобні польські війни, жертвою яких став один із галицько-волинських князів, Роман Мстиславич, що загинув у битві під Завихвостом 1205 року.



* По-англійськи раніше не публіковано. Польську версію див. у вид.: І. Ševčenko. Ukraina między Wshodem a Zachodem. Warszawa 1996, c. 45-65; 85-87.



Ці події, однак, були поодинокими епізодами. Польська експансія набрала розмаху лише в 1340-х рр. Вона протривала до половини XVII ст., і тільки в 1680-х рр. почався беповоротний відступ польськолитовської Речі Посполитої зі Сходу. Чимало українських земель, включно з майже усім Правобережжям, залишалися під польським правлінням аж до другого поділу Польщі в 1793 році, а деякі з них, наприклад, Волинь, — до третього поділу в 1795 році.

Не тільки Польща вела політику експансії. Паралельно з польським Drang nach Osten, що почався в половині XIV ст., почався Drang на південний схід Литовського князівства, остаточно утвореного на початку XIV століття. Це князівство було етнічно мішаною, назагал мирно створеною формацією, що складалася з литовських та руських (спочатку — білоруських) елементів і територій. Так, наприклад, Новгородок — біля 1240 р. столиця першого впливового литовського князя Міндовґа — знаходиться в Білорусі. Якби Польща й Литва не об’єдналися в XIV ст., то сьогодні ми напевно досліджували б, як вони змагалися за владу над Руссю. Та сталося так, що змагання припинилося, заледве розпочавшись, внаслідок їхнього об’єднання у 1380-х рр.

Ми краще збагнемо деталі подій на українських землях, якщо візьмемо до уваги тричастинний розподіл української території і розглянемо, по-перше, ті землі — серед них насамперед Галицьку Русь, — які були предметом лише польської експансії і на XV ст. повністю ввійшли у Польське королівство; по-друге, ті землі (Волинь та Поділля), за які Польща й Литва продовжували вести боротьбу в XIV-XV ст.; і, нарешті, землі (це приблизно вся Східна Україна по обидва боки Дніпра), які належали Великому князівству Литовському доти, доки існувало перше польсько-литовське об’єднання. Коли обидві ці держави ще більше злилися після Люблінської унії 1569 року, поляки здобули адміністративну перевагу, оскільки Підляшшя, Волинь і Київське та Брацлавське воєводства опинилися під юрисдикцією Польської корони. В результаті фактично вся Україна потрапила під польське управління.

Коли в Галичі вимерла місцева династія 1323 року, мазовецький князь Болеслав Тройденович, споріднений із галицькими князями, посів тамтешній престол. Він прибрав ім’я Юрій і навернувся у православ’я, щоб догодити місцевим боярам, котрі, тим не менше, його незлюбили. З його ініціативи до міст почали стікатися, крім вірмен і євреїв, католики — поляки та німці, які могли розраховувати на його підтримку. 1340 року Болеслава було отруєно, і польський король Казимир III скористався з цієї нагоди, щоб захопити князівство як престолонаслідник. Спочатку, однак, йому не вдалося здійснити своїх претензій на престол, і якийсь час краєм правив місцевий боярин, Дмитро Дедько. У 1349 р. Казимир зайняв Львів і Берестя. Він відкрив ці міста для польських і німецьких купців, а панам із сусідніх польських земель дав земельні наділи і привілеї на галицькій території. Так почалася польська експансія на схід.

На інших руських землях литовці, закріпивши за собою Полоцьк, Полісся та Берестя, продовжували за часів князювання Ґедиміна та Ольґерда вторгнення у сіверські землі (бл. 1355 р.), Київ (бл. 1360 р.), Волинь та Поділля (1362), відбираючи їх у татар. Татарам інколи вдавалось відвоювати у литовців їхні нові здобутки, та на 1394 рік Київ, як і східне Поділля, знову був у литовських руках. Литовська експансія на схід не вщухала до 1399 року, коли великий литовський князь Вітовт зазнав поразки від татар над Ворсклою, лівою притокою Дніпра.

1385 року між правителем Литви Ольґердовим сином Яґайлом та Польщею була укладена Кревська унія. Яґайло пообіцяв, що прийме католицьку віру (схоже, до цього він був чи, принаймні, збирався стати православним) й одружитися з Ядвіґою, майбутньою королевою Польщі; Литва мала бути приєднана (згідно з ужитим латинським терміном «applicare») до Польщі. У 1386 році Яґайло став католиком і перебрався до Кракова. Привілеї, передбачені унією для литовських бояр, були надані лише католикам, що вказує на дискримінацію православних у цілому Литовському князівстві; це значило що й руські православні бояри були дискриміновані. Проти наміченого Кревською унією злиття Литви й Польщі виступив князь Вітовт. У 1401 р. він добився рішення, згідно з яким сам він мав стати великим князем литовським і васалом Яґайла, а Яґайло — польським королем. Така схема давала Великому князівству адміністративну автономію; для Русі це означало, що колишні звичаї та закони діятимуть, як і раніше. Вітовт, щоправда, централізував адміністрацію на Русі, усунувши місцевих князів від керівництва їхніми князівствами.

Взаємини між Польщею та Литвою ще раз потребували перегляду після битви під Ґрюнвальдом (1410 р.), де військові сили Литви та Русі вагомо допомогли полякам здобути перемогу над німецькими рицарями. Обговорювалося це питання у Городлі (Західна Україна) у 1413 році. Згідно з умовами цієї нової унії, Польща й Литва одержували рівні права: правити завжди мали і великий литовський князь і польський король, але жоден з них не міг посісти престол без згоди іншого. Перед Польщею відкрилися нові можливості впливу на литовську Русь. Польські шляхетські роди взяли під своє опікунство близько п’ятдесяти литовських шляхетських родів, та оскільки всі ці підопічні були католицького віросповідання, православна шляхта Великого князівства Литовського знову опинилися у невигідному становищі.

Вітовт добивався повної незалежності і королівського титулу. Помираючи в 1430 році, він ще виборював переговорами корону для себе і для Литви. План заснування литовсько-руського королівства продовжував втілювати родич і наступник Вітовта, князь Свидриґайло. Саме за цих чотири-п’ять років бурхливого Свидриґайлового правління розкол між православними й католицькими елементами Великого князівства поглибився, а руські землі виявили тенденцію до політичної самостійності.

Православні підтримували Свидриґайла, а католики виступали проти нього. Під час його правління поляки напали на Західну Волинь та Західне Поділля. Його суперник, Сиґізмунд Кейстутович віддав Поділля Польщі (1432). Коли ж Сиґізмунд здобув перемогу над Свидриґайлом у самій Литві, останній зробив спробу відірвати від Великого князівства Литовську Русь, куди входили й українські землі, проте зазнав невдачі. Все ж, щоб укріпити свої позиції, Сиґізмундові довелося піти на поступки прихильникам Свидриґайла. У 1434 р. православні бояри Великого князівства Литовського одержали ті самі пільги і права власності, що їх мали у Великому князівстві шляхтичі-католики. Коли Казимир Яґайлович (Jagiellończyk) y 1447 p. став відразу і великим литовським князем, і польським королем, він продовжував дбати про політичне здоров’я литовської верхівки. Цього ж року він надав литовським боярам привілей, яким гарантував, що офіційні посади у їхній країні будуть займати лише литовці (тобто мешканці Великого князівства), і що Литва збереже ті кордони, які вона мала за часів Вітовта Згідно з цим привілеєм, Поділля не могло вважатися законно приналежним до Польщі.

Від 1446 року польським королем і великим литовським князем звичайно була одна й та ж особа, хоча члени династії Яґайловичів вважали Велике князівство спадковим володінням свого роду і уникали надто тісного об’єднання з поляками. Так, наприклад, вони були проти спільних виборів одного правителя для обидвох держав. Час, однак, показав, що інтереси в них спільні. Обидві держави мусили дбати про захист від Кримського ханства (яке внаслідок розпаду Золотої Орди, стало васалом Османської імперії) та його набігів на території, що належали або до Польщі (Поділля), або до Великого Литовського князівства (решта Поділля та інші руські землі). Москва становила небезпеку лише для Великого Литовського князівства, що зазнавало поважних територіальних втрат на сході, особливо між 1500 і 1515 роками. Так, Литва втратила Смоленськ у 1514 р. майже на сотню літ, а Полоцьк — у 1563 р., правда, тільки більш-менш на п’ятнадцять років. Треба визнати, що коли Велике князівство зверталося до Польщі за допомогою, Польща цю допомогу йому надавала, виявляючи далекозорість принаймні у цьому випадку.

Західна культура проникала в Литву через Польщу, що приводило до полонізації литовської верхівки. У шістдесятих роках XVI ст. Литва прийняла польську систему адміністрування. Хоча на 1563 рік дискримінація православних була фактично скасована, місць у королівській раді для православних митрополитів та єпископів і далі не знаходилося. Полонізація вистелила шлях для Люблінської унії 1569 р. Її укладення не було легкою справою — цьому опиралися литовські магнати, побоюючись, і не без підстав, втратити свою незалежність; та нижчі стани були за унію, і гору взяли вони. Унія передбачала існування єдиної республіки, єдиного сейму, єдиної монетарної системи і єдиного короля; окремою мала бути лише адміністрація та армія. Підляське, Волинське, Брацлавське та Київське воєводства — тобто, більша частина України — увійшли до Польського королівства; їхній еліті при цьому було видано гарантії, що офіційною мовою у них залишиться руська і що Православна церква збереже свої права.

Люблінська унія виявилася поворотним пунктом у формуванні української національної свідомості, бо пришвидшила культурну полонізацію православних українців і проклала шлях наступові католицизму, кульмінацією якого стала релігійна Берестейська унія 1596 року. Після Люблінської унії грошовитим польським магнатам стало простіше скуповувати землі на територіях, які тепер належали до польської корони, або орендувати королівські землі (królewszczyzny) і поселяли там прибулу дрібну польську шляхту, а українська шляхта стала полонізуватися ще швидше. Все це, своєю чергою, приводило до сутичок із козаками, стосунки з якими вже через років двадцять після Люблінської унії неабияк загострилися.

Польська експансія на схід продовжувалася і в першій половині XVII ст. В 1603-1618 рр. Польща скористалася з періоду смути в Москві. Дворічна окупація Москви польськими військами закінчилася для Польщі безславно, та в 1610 р. вона взяла тріумфальний реванш, коли під Клюшино гетьман Жолкевський захопив у полон царя Василія Шуйського. За умовами Деулінського перемир’я, 1618 р. Польща здобула Смоленськ, відібраний назад у Москви у 1611 р., та Чернігівсько-Сіверську землю, приєднану литовцями ще в XIV ст. Так далеко простягатися на схід, як того року Польщі вже більше ніколи не судилося.

Розпад східних польських володінь почався після 1654 р., коли Богдан Хмельницький віддався в руки царя Олексія Михайловича у Переяславі. 1654 року Москва відібрала Смоленськ, тоді ж таки спустошила Вільно. Ні польській армії, ні польській дипломатії так і не вдалося компенсувати цих втрат. Угода, укладена в Гадячі 1658 р. між Польщею й українськими козаками, була спробою забезпечити альтернативу для української верхівки, стривоженої можливими наслідками свого московського васальства. Гадяцька угода передбачала тричастинну Річ Посполиту, третьою частиною якого мало бути «Руське князівство». До князівства мали ввійти Київське, Брацлавське й Чернігівське воєводства, а Берестейська унія на його території мала бути скасована. Православні представники усіх трьох воєводств мали отримати місця у сеймі; передбачалося заснування одного-двох вищих навчальних закладів, а Державний реєстр козаків мав зрости до 60 000 чол. Нічого з того не вийшло. Москва, попри всі тимчасові відступи, і далі чинила політичний тиск й вела військові наступи. Андрусівське перемир’я 1667 р. між Польщею та Москвою показує, що Польща віддала Москві не лише Лівобережжя (нова границя проходила тепер по Дніпрі), а й Київ (відданий тимчасово, «на два роки», та, як було затверджено в 1686 р. — назавжди).

На українських територіях встановлена між Московською державою й Польщею нова границя такою й залишалася аж до другого поділу Польщі в 1793 р. А це означало, що більша частина Правобережжя (крім самого Києва, його околиць на правому березі Дніпра та земель Запорізької Січі) була відкритою дедалі сильнішим польським культурним впливам і залишалася у тій же польській соціальній системі шляхетства й кріпацтва, що сприяло подальшій полонізації вищих класів на цих землях. Під час першого поділу, у 1772 р., Польща відступила Габсбурзькій імперії частину Галичини, завойовану нею 1349 р. й додану до польської корони в 1434 р. Якщо йшлося про державу зверхність, більш ніж чотири століття польского панування у цьому регіоні дійшли кінця, та поляки пустили тут настільки міцне культурне й соціальне коріння, що польська меншина утримувала панівне становище в «Галіції і Льодомерії» (офіційна австрійська назва цієї території, особливо після реформи 1868 р.) аж до років після Першої світової війни. Слід зіставити шістсот років польського впливу тут, з 225 роками безпосереднього польського панування на Правобережжі і з одним лишень століттям — у Києві та на Лівобережжі. Цю часову різницю пам’ятатимемо й тоді, коли порівнюватимемо культурні відмінності всередині самої України. Але навіть у тій частині України, яка не відійшла до Польщі в 1921 р., але яка належала їй в різні періоди між 1569 та 1792 рр., (йдеться про Правобережжя включно з Києвом), польські впливи були вельми відчутні, особливо напередодні польських повстань 1830-1831 та 1863 рр. Їх вносили польські поміщики, польські інженери, носії польського культурного життя і ярмарки у Києві та інших українських містах. Перед другим польським повстанням 1863 року землеволодіння великих польських поміщиків на Правобережній Україні складали п’ять шостих усіх поміщицьких маєтностей; і навіть у 1914 році майже половина великої земельної власності на Правобережжі належала полякам, дарма що царський режим, зокрема після 1863 р., пробував підірвати польські права на землю. Ставлення польських поміщиків в Україні до російських окупантів, які на той час урядували в краї — краї, на погляд цих поміщиків, історично польському, — було амбівалентним. Наприклад, дехто з них, разом з полонізованими інтелігентами шляхетського походження (так званими «хлопоманами»), виявляв інтерес і симпатії до «селян» (lud wiejski) та їхніх звичаїв. І все ж, польські поміщики та російські урядовці знаходили спільну мову, особливо коли довелося придушувати сплески соціального невдоволення серед селян, переважно українців. Тому сучасні історики й говорять про союз між царськими військами та польськими поміщиками, чи про фактичне польсько-російське співволодіння Правобережною Україною після 1831 р.

Під час другого поділу, в 1793 р., Польща втратила більшість своїх українських володінь. У певному сенсі, Україна стала одним зі спадкоємців польсько-литовської Речі Посполитої. Коли Польща знову з’явилася на політичному обрії — як автономна одиниця під назвою Князівства Варшавського (між 1807 та 1812 рр.) чи як утворене Віденським конгресом Королівство Польське (між 1815 та 1831 рр.), — вона вже не володіла майже жодними українськими територіями. Деякі з них (Волинь і давню Галичину) у міжвоєнний період (1918-1939 рр.) вона здобула собі назад і знову втратила майже все в 1939-1945 рр. Післявоєнна Польща виявилася етнічно однорідною і тим нагадувала Польщу доби П’ястів; а до 1989-1990 року вона мала вже дещо спільного і з післявіденським Королівством Польським.

З точки зору поляків, час від 1618 до 1945 року був невеселою епохою постійного згортання східних границь — спочатку Речі Посполитої, потім — Польщі. Про Польщу по той бік Смоленська, Вітебська, Полоцька, Києва, Житомира і Кам’янець-Подільського (де знайшов свою загибель пан Володийовський Генрика Сєнкєвіча) мало хто й пам’ятає. Львів, у якому до 1939 року більшість складали поляки та польськомовні євреї, сьогодні говорить українською мовою, і сьогодні найбільша з його меншин — більша, аніж польська, — це недавно прибулі росіяни.






II


Як вплинуло польське правління на культуру України? Насамперед, для багатьох членів місцевих еліт воно означало заміну місцевих православних та церковнослов’янських традицій на нові римо-католицькі цінності. Вищі класи українського суспільства не могли більше самовпевнено спиратися на православну традицію й освіту. Пониження престижу всього, що досі було старим і рідним, тільки сприяло асиміляції верхівки. Мовна та культурна асиміляція йшли пліч-о-пліч з окатоличенням. На початку XVII ст. українці чудово усвідомлювали, що з ними діялося. У 1605 чи 1606 році український автор трактату Пересторога зазначав:


Читаючи кроники польскіє, знайдешъ о томъ достатечне, якъ Поляци рускіє панства поосЂдали, попріятелившися з ними [тобто, з русинами], и цорки [доньки] своє за Русинов давши, через ных своє обичає оздобныє и науку укоренили, так иж Русь, посполитовавшися з ними, позавидЂли их обычаєм, их мо†и наукам, и не маючи своих наукъ, у науки рымськіє своє дЂти давати почали, которыє за науками и вЂри навикли. И такъ помалу малу науками своими все панство рускоє до вЂри рымськоє привели, ижъ потомкове княжат руских з вЂры православноє на рымскую выкрестилися и назвиска и имена собЂ поотмЂняли, якобы нЂколи не знашлися быти потомками благочестивых прародителей своих. А за тымъ православіє греческоє озимнЂло и в згорду пришло и во занедбаня, бо теж зацных становъ особы, погордЂвши своим православієм, до врядовъ духовных приходити перестали, але ледакого на них вставляли ку воли толькио самому посполитому человЂкови 1.


У 1610 р. Мелетій Смотрицький опублікував Тренос себто плач Православної Руської церкви (Θρηνος, То iest Lament iedyney ś. Powszechney Apostolskiej Wschodniey Cerkwie z obiaśnieniem Dogmat Wiary. Pierwey z Graeckiego na Slowieński, a teraz z Słowieńskiego na Polski przełożony. Przez Theophila Orthologa...). У цьому творі мати-Церква звертається до своїх дітей і, вдаючись до змішаної метафори, порівнює їх із коштовним камінням у своїй ризі. Ризу її втрачено: «Де інші дорогі й рівно безцінні тої ж корони каміння — славні доми руських князів — неоціненні сапфіри, безцінні діаманти: княжата Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Чарторийські... ?» 2 Перелічивши ще з десяток прізвищ, автор провадить далі: «Де попри них інші неоціненні мої клейноди — родовиті, мовлю, славні, великомисленні, сильні й давні доми по всім світі голосного доброю славою, могутністю і відвагою народу руського [narodu Rosieyskiego] Ходкевичі... Сапєги... Халецькі... Потії... ?» 3 Повний перелік складає тридцять одне родове прізвище, багато з яких згадуються і в пізній історії польської шляхти.



1 М. Возняк. Письменницька діяльність Івана Борецького на Волині і у Львові. Львів 1954, с. 26. Пор. також: Його ж: Історія української літератури, т. 2, кн. 1. Львів 1921, с. 171 (передрук: Львів 1992).

2 Цит. за вид.: Українська поезія XVII століття (перша половина) / ред. В. В. Яременко. Київ 1988, с. 121-130, зокрема с. 129 (переклад М. Грушевського). Пор. публікацію оригіналу: Collected Works of Meletij Smotryc’kyj / вступ D. A. Frick. Cambridge, Mass. 1987, c. 31 (c. 15 факсиміле). (= Harvard Library of Early Ukrainian Literature. Texts, 1).

3 Там само, c. 129-130 (= c. 15-16 у факсимільному виданні).



Асиміляції піддалися переважно найвищі верстви руської спільноти, хоча й дещо нижчі, близько стикаючись із польською культурою, теж зазнали її впливів. Польська культура кінця XVI ст. ввібрала все найкраще з ренесансної Європи. Реформаційні віяння усе ще були сильними і мали позитивний ефект не лише в Польщі, але й на литовських та українських землях. Польські латиномовні поети (наприклад, Матвій Казимир Сарбєвський) та політичні мислителі (такі як Андрій Фрич Моджевський чи Ян Ласький) здобули у Західній Європі міжнародне визнання. Деякі поети, що писали польскою мовою — як, наприклад, обидва Кохановські, Ян і Петро, — навчалися в італійських університетах, а творчістю не поступалися найкращим поетам Європи. Польща стала для українців вікном на Захід. У XV-XVI ст. в університетських списках Кракова, Падуї, Болоньї та Праги числилося чимало студентів, котрі в графі про походження були записані як Roxolani. Як у Польщі, так і в Італії бачимо професорів і докторів філософії «руської» національності. Прикладами можуть служити Павло Русин із Кросна (діяв у Кракові); професор астрономії в Болонському університеті в 1458-1482 рр. Георгій Русин (Юрій Дрогобич) та Григорій Кирницький зі Львова, що здобув докторат у Падуї 1641 року. Відомі й інші діячі на польському коні, що відкрито декларували своє руське коріння, — скажімо, уродженець Перемишля Станіслав Ожеховський, видатний публіцист XVI ст., син польського шляхтича, але внук православного священика, прихильник унійної ідеї, але без імпералізму папи, який, за його словами, прагнув звести Вселенську Церкву «до куточка Лаціо». 1531 року Ожеховський заявив: «Ruthenorum me esse et libenter profiteor», та: «Roxolania patria est mihi», а в Ляйпціґському університеті записався як «Orzechoffski Russus».

Природно, що ті члени української еліти, які працювали в рамках традиційної системи, і тримались православної віри та руської мови, теж підпадали під сильний вплив польської культури. Читаючи українські вірші, виголошені спудеями Могилянської колегії у Києві в 1632 році на честь її патрона, чи-то піднесені Петру Могилі друкарями Печерської лаври у 1633 році, ми спокійно можемо вимовляти їх по-польськи, нічого не міняючи у словнику. Написані ці вірші у стилі західного бароко, а слова — крім римованих — запозичені з польської або ж легко транспонуються на польську. У мистецтві й архітектурі українське бароко є місцевим відображенням польського бароко, і його можна збагнути лише в рамках впливу Контрреформації та релігійного наступу єзуїтів на східні території польської держави, що почався в 1570-х рр. Деякі верстви українського населення вчинили сильний опір цьому польському засиллю. На соціально-політичному рівні він вилився в козацькі повстання та рух селянських мас, сповнених ненависті до польських панів та їхніх єврейських і вірменських поплічників, — про Це свідчать місцеві думи і відгуки чужинецьких спостерігачів. На культурному рівні він прийняв форму релігійної полеміки та православно-освітянського руху. Дехто з полемістів — як-от Іван Вишенський (помер невдовзі після 1621 р.) — користувався відносно мало полонізованою розмовною мовою (але аж ніяк не вільною від полонізмів) і не виходив за рамки церковнослов’янської традиції. Церковні братства приділяли особливу увагу вивченню грецької мови у своїх школах та налагоджували тісні контакти з царгородським патріархатом. Та слід сказати, що то був лиш один бік справи.

Більшість із тих, хто чинив опір польсько-католицькій експансії, вдавалися до зброї, що її принесла сама ця експансія. Цитований вище уривок із Перестороги починається словами: «Читаючи польські хроніки, знайдеш про це досить...». Плач Смотрицького має чисто грецький заголовок — Θρηνος і спрямований проти тих, хто перекинувся до польського табору, проте написаний він бездоганною польською літературною мовою. Ця орієнтація на польську культуру ніде не проявилася так очевидно, як в осередку православної української освіти — Києво-Могилянській колегії (що після 1701 р. стала називатися Київською академією). Прозахідний курс академії протривав до середини XVIII ст., коли Київ уже близько 80 років як був російським, а гетьман Мазепа — людина західної (себто польської) культури, і цар Петро I давно вже були в могилі.

Ще навіть у 1740-х рр. Київську академію називали «польсько-слов’янсько-латинською», а всі без винятку її кращі випускники і викладачі — що згодом стали слугами Москви чи Російської імперії — були якщо не авторами польськомовних віршів, то принаймні збирачами польських книжок. 1648 року (рік повстання Хмельницького) Симеон Полоцький переклав акафіст Божій Матері — візантійську поезію в церковнослов’янській одежі — польськими віршами. Коли він згодом засуджував свого брата-уніата за релігійне відступництво, то зробив це теж по-польськи. Стефан Яворський, митрополит Рязанський, місцеблюститель патріаршого престолу в Москві, мав у своїй книгозбірні польські книжки, цитував з оригіналу писані в засланні вірші Овідія, а сам писав вишукану поезію польською мовою. Чернігівський архієпископ Лазар Баранович поганенько віршував по-польськи, але не тому, що добре не знав цієї мови, а тому, що не був добрим поетом. Тим не менше, у своїх віршах він закликав поляків та українців припинити ворожнечу й об’єднатися у боротьбі проти турків.

Ім’я Феофана Прокоповича більшість із нас пов’язує з похвалами, якими він у Москві осипав Петра Першого. Але не слід забувати, що цей колишній уніат, випускник римської Колегії св. Афанасія і професор Києво-Могилянської академії, писав свої проповіді по-польськи. Вірші, присвячені перемозі в Полтавській битві, він опублікував у церковнослов’янському, латинському і польському варіантах, з яких оригінальним, є польський. Невтаємниченим може видатися дивним, що ці антимазепинські вірші читалися Петрові Першому в Києві і читалися по-польськи. Близько 1700 р. всі викладачі Київської школи у своїх курсах з поетики імітували братів Кохановських і на «польського Горація» Сарбєвського. І Дмитро Савич Туптало (Дмитрій Ростовський) — автор Четьїх Міней (Житій святих), перший том яких було видано у Києві 1689 р., і Пилип Орлик — наступник Мазепи і перший український політичний емігрант, не тільки мали у своїх бібліотеках польські й латинські книжки, але й щоденники свої писали, відповідно, латинською й польською мовами. Щось подібне мало місце і в Західній Україні на початку XIX ст. Коли Маркіян Шашкевич — провідник Руської Трійці, котрий першим у Галичині почав складати вірші розмовною українською мовою — сідав за любовні вірші й листи до своєї нареченої, то писав їх по-польськи.






III


Так польське панування впливало на культурну еліту України аж до доброї половини XVIII ст. А які ж були наслідки польської експансії на схід для самої Польщі? Дехто з польських істориків з жалем зазначає, що краще б енергія, затрачена на підкорення східних територій, була покладена на створення нової централізованої держави — стану, якого Польща так і не встигла досягти перед поділами. Такий хибний шлях розвитку на кінець XVIII ст. привів до розпаду польської державності і загальмував формування сучасної польської нації. Мало того, Польща так і не спромоглася ані вирішити українське питання, ані відвернути вибух Великої Козацької війни. Немає сумніву, що козацькі війни пришвидшили розвал Польщі, та, мимохідь кажучи, Україна від цього не виграла. Тарас Шевченко мав певну рацію, коли писав у своєму Посланії: «Правда ваша: Польща впала, та й вас роздавила» 4.



4 І мертвим, і живим... моє дружнєє посланіє // Тарас Шевченко. Повна збірка творів, т. 1. Київ 1949, с. 296. Пор. також: «На тій Україні, на тій самій, що з тобою [Богданом] ляха задавила, байстрюки Єкатерини сараною сіли», див. Великий льох // там само, с. 271.



В соціально-політичному плані східна експансія сприяла формуванню класу польських і полонізованих магнатів (так званих królewiąt, «княжат»), які володіли величезними латифундіями і мали навіть власні війська. Ярема Вишневецький — колишній православний і родич Петра Могили, та затятий ворог Хмельницького — володів маєтностями Довкола Лубен, з населенням до 288 000 душ. До інших «українських» магнатів, які відіграли роль у польській історії, належали Збаразькі, Чарторийські, Заславські та Потоцькі. Цей клас мав таку силу, що один Із його членів зумів навіть дістатися польського трону: у 1669 р. польським королем став Михайло Корибут, син Яреми Вишневецького. Його славетним наступником був Ян III Собєський; його рід був не зовсім магнатського калібру, але був з магнатами пов’язаний. Родина Собєських також поселилася на українських землях, і майбутній герой оборони обложеного Відня у 1683 році народився в Одеську, у староруському замку, що лежить на північний захід від Львова.

Оскільки магнати ставилися вороже до створення централізованої виконавчої влади, вони не тільки послаблювали внутрішню демократію польського шляхетського стану, але також опиралися реформам, необхідним для того, щоб Польща стала однією з модерних держав XVIII ст Інші землевласники-шляхтичі, що володіли маєтками в Україні, почували загрозу з боку недавно виниклої козацької верхівки, яка претендувала на однакові з ними права, тож перекривали будь-які шляхи до розв’язання «українського питання», що спричиняло до занепаду Речі Посполитої. У такий спосіб обидві ці суспільні верстви, що великою мірою складалися або з українців за походженням, або з власників українських земель, приклалися до розвалу Польщі.

В культурному плані український ландшафт, люди, історія та мова наклали свій відбиток і на польську мову, і на польську літературу. Ще в 1930-х рр. польські емігранти — нащадки поміщиків, які століттями жили серед українців, говорили по-польськи з особливим акцентом, що називався polszczyzna kresowa — «окраїнна польська». Стосовно України вони мали, мабуть, ті самі сентименти, що й англо-ірландські аристократи — до Ірландії та ірландців.

Україна й українці присутні у польській художній літературі вже від XVI ст. Ця присутність особливо відчутна у два періоди — в пізньому ренесансі й бароко, та в добу романтизму. Що ж до просторових координат, то майже всі письменники бароко діяли у Західній, а романтики — у Правобережній Україні (розширення просторових координат відбиває часовий графік польської експансії на схід). Нас, зокрема, цікавить перший період, коли в польській літературі почали з’являтися українські мотиви. Це був час активної творчої діяльності п’ятьох визначних поетів: Себастьяна Кльоновича, Шимона Шимоновича, братів Зиморовичів, Шимона та Бартоломея, і Миколая Семп-Шажинського, «першого польського поета епохи бароко». Всі п’ятеро були поляками 5, тож, відповідно, римо-католиками чи прихильниками аріанства.



5 Правда, дехто вважає братів Зиморовичів вірменами за походженням.



Якщо не вони самі, то їхні батьки переселилися з Польщі на Західну Україну чи в сусідні з нею регіони. Четверо з них належали до класу міщан — львівських (Бартоломей Зиморович був навіть бургомістром Львова) або, як Кльонович, люблінських. З їхніх творів не видно, щоб вони почувалися етнічно чи релігійно «чужими» у своєму середовищі. За винятком Семпа-Шажинського, всі поети щедро насичували свої «полотна» місцевим колоритом. Вони мали відчуття, що описують свій рідний край і свій народ — свою «руську» (Ruski, Rosiejski) землю, своїх «руських» людей (Russigenae), свою руську столицю — Львів (Leontopolis sacra) чи навіть київські руїни, з чудотворними Лаврськими печерами, оспівані Кльоновичем у близько тисячі восьмистах латиномовних рядків його Роксоланії (Roxolania). У своїх ідиліях, що нерідко були переспівами з Теокріта, із вставками, запозиченими у Вергілія, виступали пастухи чи косарі з українськими іменами (Мілко замість Теокрітового Мілона). Пастухи грали на бандурах і пересипали свою польську мову українізмами: слово «соловій» уживалося із заувагою, що воно «з нашої мови». Збірка Шимона Зиморовича Роксоланки (1629) — це пісні про кохання, де місцевий колорит, місцеві весільні обряди та українізми в лексиці служили рамкою, в яку молодий уродженець Львова, сидячи у польскому столичному Кракові і вправляючись у віршуванні на античну тематику, майстерно вписував свою начитаність.

Релігійна полеміка тих часів не знайшла відображення у поезії цих п’ятьох авторів. Не знаходимо у ній і жодного вияву почуття вищості — не кажучи про антипатію — у відношенні до місцевого населення (єдиним винятком є Кльонович зі своїм ворожим ставленням до євреїв) . Навпаки, одна чи дві ідилії Шимоновича свідчать про явну небайдужість автора до тяжкого соціального становища цього населення. Його поема Женці описує злигодні молодих жінок з українськими іменами, що змушені тяжко працювати на полі під наглядом безжалісного, напасного десятника.

Один із наших поетів, Бартоломей Зиморович, був свідком облоги Львова козаками Богдана Хмельницького та їхніми татарськими союзниками у 1648 р. І одних, і других він описав в ідиліях Козацькі часи та Руська смута. Козаків, щоправда, Зиморович не любив, бо Хмельниччина становила смертельну загрозу для його світу, а крім того облога завдала збитків його заміському маєткові. Проте, знову ж таки, тон, в якому написані обидві ідилії, визначає не національні і навіть не так релігійні, як соціальні мотиви: оповідачі мають українські імена (хоч і не найнижчий соціальний статус), а описують вони, як жорстоко повелися козаки з мешканцями Львова й околиць, дарма що жертви покликалися на єдину з напасниками мову і віру. Тож дізнаємося, як козаки, ще гірше, аніж їхні союзники, невірні татари, спаплюжили Монастирі, церкви, а особливо львівський собор св. Юра 6.



6 Маркіян Шашкевич майже через два століття після Зиморовича, описав облогу Хмельницьким Львова українськими віршами, імітуючи мову і стиль дум XVII ст., але з іншої точки зору: Шашкевич співчуває учасникам облоги; про татар чи про мародерство там немає мови, хоча згадується про викуп.



На відміну від цих п’ятьох видатних поетів, шостий — Ян Домбровський, який писав у XVII ст. про Україну — автор майже невідомий. Усе, що можна про нього сказати напевно — це те, що його польське прізвище і вживання польських слів у латинському тексті свідчать про його польське походження, а також, що його перу належить принаймні ще один другорядний твір. Та оскільки його головний твір цікавий для нашої теми, то ми розглянемо його трохи детальніше.

Невдовзі після 1618 року Домбровський опублікував поему з дев’ятисот латиномовних строф, переважно гексаметрів, під заголовком Дніпрові Музи. Поема мала ознайомити новопризначеного київського католицького єпископа з історією древнього міста, престол якого той збирався посісти, та із землею, сувереном якої Київ був у минулі часи 7.

Домбровський захоплювався давніми русичами, які сповнювали страхом «порфироносних» тиранів — себто, візантійських імператорів. Вихваляв він і своїх сучасників — козаків за їхні подвиги у війні проти татар загалом і проти турків у гирлі Дніпра зокрема, та закликав античних муз оспівати козацьку мужність.



7 Jan Dąbrowski. Camoenae Borysthenides: Seu, Felicis ad Episcopalem sedem Chiovensem ingressus, Ill(ust)r(iss)imi et Re(vere)ndissimi Domini Boguslai Radoszowski Воха, à Siemicowice, Gratulatio (без місця, 1618[?]). Пор. також: K. Estreicher. Bibliografia polska, ч. l, т. 4 (= 15). Kraków 1897, c. 3-4. Доступом до оригіналу завдячую проф. Єжи Аксерові з Варшави. Я також користувався українським перекладом (нерідко неправильним) Володимира Литвинова у вид.: Українська поезія XVII ст. (перша половина) / упор. В. В. Яременко. Київ 1988, с. 94-199, де цей переклад «друкується вперше» (с. 343). Лишаю на боці питання, чи всі три твори що їх Естрайхер приписує Домбровському, належать перу одного автора. Хронологія цьому суперечить. Про католицького єпископа Київського і Луцького Богуслава Боксу-Радошевського див.: Polski słownik biograficzny, т. 29, 1986, c. 747-748. (автор В. Kumor). За Домбровським, Радошевський був угорського роду, але був пов’язаний з русинами через матір. Під час його єпископату в Києві з’явилися єзуїти у 1620 р.



Домбровський, звісно, знав про релігійні розбіжності, що тоді роздирали руську землю, і був прихильником Західної церкви та унії. Тому він і хвалить Януша Острозького, за те що той відкинувся від «грецького обряду». І все ж називає Софію Київську «шанованим храмом» та бажає, щоб новий єпископ приніс мир своїй пастві. Від імені старця — персоніфікованого Дніпра — наш поет повідомляє єпископа, що кияни й досі дотримуються стародавніх візантійських традицій. Тон, яким ведеться розповідь у Дніпрових Музах, де древні русичі прирівнюються до древніх римлян та до могутніх османців сьогодення, дуже далекий від того презирства, з яким Петро Скарґа говорив про «неписьменних русинів»; вірші Домбровського повні співчуття до української землі та її народу; подібне співчуття знаходимо і в дещо пізніших творах двох Шимонів — Шимоновича та Зиморовича.

Невідомо, чи Домбровський жив в Україні і як довго; невідомо теж, наскільки поширеними були його погляди у ті часи. Однак цих три випадки — Домбровського і Шимоновича з Зиморовичем — дозволяють зробити висновок, що на початку XVII ст. дехто з польської еліти вже дивився на Україну як на свій рідний край і — як невдовзі побачимо — вважав її історію своєю.

Знаменним у поемі Домбровського є її погляд на історію землі, у подорож до якої збирався новопризначений єпископ. Описується історія саме землі, географічним — а колись і політичним — центром якої є Київ. Так, минулі часи, про які говорить Домбровський, є місцевою минувшиною, і старець Дніпро (що називається тут Borysthenius heros) дає стислий виклад початків руської історії, від легендарних князів, що звалися «Kius», «Ascoldus» i «Dirus»; багато що в цій розповіді запозичено з Початкового літопису, але фактично Домбровський спирається на польських істориків, — це видно з коментарів, долучених ним самим. В коментарях він цитує Длуґоша, Кромера і Мацєя Мєховського, та основним джерелом послужив йому Мацєй Стрийковський.

Частково на основі цих джерел, а частково з власної фантазії Домбровський відтворив перебіг подій, і цим багато в чому випередив (і «поправив») історичну концепцію Михайла Грушевського. Спочатку київські «монархи» правили над «сарматами», тримали в покорі північне плем’я мосхів (себто, москвичів) і нападали на Візантійську імперію. Княгиню Ольгу Домбровський порівнює з Жанною д’Арк. Володіння русів простягалися від ріки Віслока на заході до крижаних волзьких вод (Rha gelidus) на сході. Киян перемогли татари, підкоривши собі їхню землю; шлях татарам на захід перепинили поляки. До того ж часу відносяться і першопочатки козацтва. Руські князі повернулися До Києва, найпершим — Данило Галицький, що його папський легат коронував на «короля усіх русів». Тоді з’явилися (зненацька, як на нас) «правдиві нащадки Данила» — Острозькі, та «нащадки героїчних русів» — Заславські, серед них Ігор Рюрикович (пор. давальний відмінок Ihoro). (Це були ті самі Заславські з XVI — початку XVII ст., чиє відступництво від руської віри, як ми пам’ятаємо, оплакував Мелетій Смотрицький у своєму Треносі вісьмома роками раніше; див. також Нарис 9).

Після такого екскурсу, що мав на меті підтримати історичні претензії сучасних авторові місцевих магнатів, поет повертається до Данила Галицького і його сина Лева. Їхній рід правив Києвом близько п’яти десятиріч, аж до захоплення міста литовцями. Захоплення це в поемі приписується Ґедимінові, хоча Домбровський згадує й інших литовських правителів — Ольґерда, Вітовта і Свидриґайла, а також Симеона, останнього князя Київського і Слуцького. Нарешті Київське князівство підкорив польський король Казимир Яґайлович і — як довідуємося з авторського коментаря — перетворив його на воєводство. Історична частина поеми завершується похвалою прихильникам короля — родові Замойських (що теж названі нащадками русів) та великому коронному гетьманові Станіславові Жолкевському.

Переказана Домбровським історія була історією однієї території _ не однієї династії, яка у певний час вибралася з Києва куди-інде, і влада якої кочувала з місця на місце; таку теорію вигадали і на той час уже цілком розробили московські книжники (див. Нарис 5). В історії Домбровського немає ні Владимира-на-Клязьмі, ні Суздаля, ні Москви, _ інакше кажучи, немає кочування «уявної» Русі з одного політичного центру в інший. Мосхи у ній — просто сусіди (vicini) русів, чужаки з похмурими обличчями і жорстокою вдачею. Домбровський писав усе це близько 1618 р., у час польського походу проти Москви і Деулінського перемир’я — подій, знаменних для Речі Посполитої у виборюванні її переваги над Москвою; тож автор описує ще й десяток походів, в яких брали участь його герої, серед них і Константин Острозький-старший.

Як ми побачимо в Нарисах 9 та 11, ідея, що Київ початку XVII ст. був продовженням Києва Володимира Великого, побутувала й серед самих киян, представників головної течії православної інтелігенції. Те, що і освічені українці, й поляки, які писали про Україну, дотримувалися одного й того ж погляду на історичне минуле Київської землі, могло б прислужитися до мирного вирішення «українського питання». Та сталося інакше (не без участі поляків), і через якихось півстоліття після Домбровського спільне для нього і його українських колег переконання про тяглість місцевої традиції упало під натиском історичної побудови, вже раніше розробленої московськими книжниками. Щоб прислужитися цареві — новому господареві свого міста — цю теорію засвоїли собі й київські письменники. Промовистим свідченням такої зміни поглядів став твір під назвою Синопсис (див. Нарис 12).

У добу романтизму в польському письменстві виникла ціла «українська школа», видатними представниками якої були Антоній Мальчевський (автор поеми Марія), Северин Ґощинський, Юзеф Богдан Залеський та Михайло Чайковський (Садик Паша). Всі вони були уродженцями України, а троє з них емігрувало за кордон після повстання 1831 р., забравши з собою ностальгію за українськими піснями, козаками і насамперед, краєвидами, — усе це озвалося в їхній творчості. У своїй байронівській поемі Беньовський великий польський поет-романтик Юліуш Словацький порівнював польську мову до співучого українського степу, і співчував тим, кому не довелося відчути Божу присутність на «блакитних» полях України. Трохи пізніше (у 1804 р.) класицизуючий письменник Станіслав Трембецький, беручись описувати сад у Софіївці — маєтку польської аристократки Софії Потоцької в Тульчині під Вінницею, — назвав Україну, в біблійному дусі, «краєм, що спливає молоком і медом». Те ж саме означення дав їй двома століття раніше Бартоломей Зиморович.

Поляки XIX ст., та й читачі XX ст., виховані на трилогії Генрика Сєнкєвіча, бачили Україну частиною польського літературного пейзажу. Приходить на думку паралель: відношення таких англійських письменників як Радьярд Кіплінґ та Едвард М. Форстер до Індії під британським пануванням.






IV


Дехто з українських істориків вважає, що польське панування мало позначилося на долі України. З таким висновком важко погодитися, особливо коли говорити про формування національно-культурної свідомості. Насамперед, завдяки польському пануванню українська еліта мала можливість прилучитися до змін, що відбувалися у західній культурі в XVI-XVII ст. — інакше ці західні течії могли й не дійти до України. З усіх земель православних слов’ян лише українсько-білоруські перейшли добу Ренесансу (в загальноприйнятому значенні цього слова) і передусім добу бароко та Контрреформації. Лише на цих землях вищі верстви православного суспільства мали тісні зв’язки з протестантами, хоча ні селяни, ні прості козаки з цього майже не скористали. Протягом тривалого часу — де одне століття, а де чотири, залежно від території — українці жили життям нецентралізованої держави, в якій шанувалися свобода і привілеї, щоправда тільки вищого класу. Спочатку козацька верхівка доби Гетьманату орієнтувалася на цю польську модель. В основу сучасної літературної української мови, звісно, лягла полтавська, себто лівобережна, говірка однак українська літературна мова XVI-XVII ст. була сильно сполонізована, та ще й нині частина української кодифікованої лексики й фразеології виказує польські впливи. Нарешті, Берестейська унія спричинила релігійний поділ серед української нації. Це розділення поглибилося через наслідки першого поділу Польщі, проте закорінене воно ще в тих часах, коли після введення Люблінської унії польська експансія на Україну набрала сили.










Література


Baron S. W. A Social and Religious History of the Jews, т. 16: Poland-Lithuania 1500-1650, 2nd ed. New York — London 1976.

Beauvois D. La bataille de la terre en Ukraine 1863-1914. Les Polonais et les conflits socio-ethniques. Lilie 1993.

Velychenko S. The Ukrainian-Rus’ Lands in Eastern European Politics, 1572-1632: Some Preliminary Observations // East European Quarterly 19 (1985) 201-208.

Halecki O. Borderlands of Western Civilization: A History of East Central Europe. New York 1952.

Halecki O. Ukraine, Poland, and Sweden in the Time of Ivan Mazepa // Ukrainian Quarterly 15 (1959) 128-132.

Grabowicz G. Between History and Myth: Perceptions of the Cossack Past in Polish, Russian and Ukrainian Romantic Literature // American Contributions to the Ninth International Congress of Slavists, т. 2. Columbus, Ohio 1983, c. 173-188.

Голенищев-Кутузов И. H. Гуманизм y восточных славян (Украйна и Белоруссия) // Доклады советской делегации на международном съезде славистов. Москва 1963.

Goleniščev-Kutuzov І. N. // Rinascimento Italiano e le letterature slave dei secoli XV e XVI / ред. S. Graciotti, J. Křesálková. Milano 1973.

Davies N. God’s Playground: A History of Poland: 2 vols. New York 1982.

Dvornik F. The Slavs in European History and Civilization. New Brunswick, N.J. 1962.

Isaievych Ia. George Drohobych’s Astronomical Treatises and Their Arabie Sources // The Introduction of Arabie Philosophy into Europe / ред. Ch. E. Butterworth i B. A. Kessel. Leiden — New York — Cologne 1994, c. 58-64 (з дальшою бібліографією про Юрія Дрогобича).

Kamiński A. The Cossack Experiment in Szlachta Democracy in the Polish-Lithuanian Commonwealth: the Hadiach (Hadziacz) Union // Harvard Ukrainian Studies 1 (1977) 178-197.

Kamiński A. Republic vs. Autocracy: Poland-Lithuania and Russia, 1686-1697. Cambridge, Mass. 1993 (Розділ 5).

Кльонович Себастьян Фабіан. Роксоланія / пер. з лат. М. Білик. Київ 1987.

Coleman M. N. Klonowicz and Ukraine. An Introduction to the Poem Roxolania // Marquette University Slavic Institute Papers, № 17. Milwaukee 1963.

Краўцэвіч A. K. Стварэнне Вялікага Княства Літоўскага. Мінск 1998.

Любавский М. К. Очерк истории Литовско-Русского государства до Люблинской унии включителъно. Москва 1910. (Передрук: Гаага 1966).

Lewitter L. Poland, Ukraine, and Russia in the 17th Century // Slavonic and East European Review 27 (1948) 157-179.

Lewitter L. The Russo-Polish Treaty of 1686 and Its Antecedents // Polish Review 9, № 3 (1964) 5-29; № 4 21-37.

Luźny R. Pisarze kręgu Akademii Kijowska-Mohylańskiej a literatura polska. Kraków 1966. (= Zeszyty naukowe Uniwersytetu Jagiellońskiego, 142, Prace historyczno-literackie, 15).

Martel A. La langue polonaise dans la pays ruthènes: Ukraine et Russie Blanche, 1569-1667. Lilie 1938 (праця написана до 1931 p.) (= Travaux et mémoires de l’Université de Lilie, Nouvelle série: Droit et lettres, 20).

McNeill W. H. Europe's Steppe Frontier, 1500-1800. Chicago — London 1964.

Pelenski J. The Incorporation of the Ukrainian Lands of Old Rus’ into Crown Poland (1569) // American Contributions to the Seventh International Congress of Slavicists, Warsaw, 21-27 August 1973, t. 3. The Hague 1973, c. 19-52.

Pernal A. The Initial Step Towards the Union of Hadiach // Canadian Slavonic Papers, 25 (1983), c.284-300.

Poland and Ukraine: Past and Present / ред. P. Potichnyj. Edmonton 1980.

Richhardt R. Polnische Lehnwörter im Ukrainischen. Berlin 1957. (= Osteuropa-Institut an der Freien Universität Berlin. Slavistische Veröffentlichungen, 15).

Serchyk W. The Commonwealth and the Cossacks in the First Quarter of the Seventeenth Century // Harvard Ukrainian Studies 2 (1978) 73-93.

Shevelov G. Y. On Lexical Polonisms in Literary Ukrainian // For Wiktor Weintraub / ред. Victor Ehrlich, Roman Jakobson et al. The Hague 1975, c. 449-464.

Sysyn F. E. Between Poland and the Ukraine: The Dilemma ofAdam Kysil, 1600-1653. Cambridge, Mass. 1985.

Jakovenko N. Niespodzianki ukraińskiej historii przedstawionej po łacinie (Camoenae Borysthenides Jana Dąbrowskiego) // Łacina w Polsce..., зош. 1-2(1995)45-54.















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.