Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


Попередня     Головна     Наступна





НАРИС 9

ВІДРОДЖЕННЯ РУСЬКОЇ ВІРИ



Відродження православної віри на початку XVII ст. було формою реакції на католицький наступ у Східній Європі, який, своєю чергою, був ідеологічним супроводом територіальної експансії Польщі на схід. Політичні й релігійні зв’язки між українськими землями та латинським Заходом і його церковною ієрархією мали місце ще до цього польського Drang nach Osten — фактично, ще перед остаточним охрещенням Русі. У Нарисі 4 ми навели два приклади таких ранніх зв’язків: у 959 р., коли княгиня Ольга відправила послів до німецького імператора Оттона І з проханням прислати в її володіння єпископа-місіонера, та в 70-х рр. XI ст., коли великий князь київський Ізяслав побував при дворах німецького імператора Генріха IV та папи Григорія VII. Проте в кінці цих 70-х рр. Київ так і залишився у візантійських обіймах.

Термін «обійми» тут не зовсім підходить, бо він передбачає, що на той час Візантійська церква існувала окремо від Західної. Нам не слід приділяти аж надто великої уваги до магічного 1054 року — «офіційної» дати розділу обидвох церков. У 1070-х рр. населення Русі ще дуже невиразно усвідомлювало собі поглиблення релігійної відчуженості між Сходом і Заходом.

Загальновідомим фактом розділ церков став десь у половині XIII ст. Саме до цього часу відносяться перші проблиски майбутніх спроб укладення релігійної унії; вони мали місце на західноукраїнських землях. Між 1246 і 1257 рр. цей найперший унійний рух складався з кількох починань. По-перше, тут слід назвати контакти домініканця Плано Карпіні, папського посла до татар, з галицько-волинськими князями; по-друге — коронування князя Данила папськими представниками У Дорогичині, прикордонному містечку Західної України (сьогоднішній Дрогічин у Східній Польщі); по-третє — переведення володінь князя Данила під покровительство св. Петра (згодом папа висловив Данилові незадоволення через те, що той не корився Римській церкві і забував про одержані ним папські милості, зокрема, про корону). Ці ефемерні папські зусилля добитися унії закінчилися сумно, як і багато пізніших спроб, бо цілі у кожної сторони були різні. Данило шукав допомоги проти татар, тоді як папа прагнув поширити на невірних свій духовний вплив (під невірними інколи розуміли й православних). В усякому разі, дієвої військової допомоги папа дати не міг. А не маючи змоги підняти хрестовий похід проти татар, папський престол тішився надією, що натомість наверне у християнство мешканців західноукраїнських теренів. Сама ж ідея релігійної унії з Галицько-Волинським князівством виникла завдяки близькому до Заходу географічному положенню та сусідськими взаємовідносинами з Угорщиною й Польщею — неважливо, ворожими чи мирними.

Польська політична експансія на українські землі, що почалася в 1340-х рр., створила передумови й для експансії католицької. На територіях, що увійшли до Польського Королівства як «взяті під владу корони», окатоличення почалося зі створення паралельної католицької ієрархії. Однак навіть при підтримці корони цій ієрархії нелегко було здобувати собі визнання: у 1375 р. було засновано кілька єпархій, але тільки дві з них — Перемишльська й Галицька — діяли належним чином. Спершу осідком католицького, як і православного, митрополита був Галич; в 1412 р. католицький митрополит перебрався до Львова. На середину XIV ст. свої осередки в Західній Русі заснували також францисканці.

Для сьогоднішнього спостерігача таке паралельне існування двох Ієрархій, православної й католицької, схоже на прояв католицьких зазіхань. Однак, у XIV ст. це сприймалося як вияв виняткової толерантності з боку польського уряду. Папська курія прагнула взагалі витіснити православні престоли, але польські королі, починаючи від Казимира III Великого (1333-1370), не пішли цим шляхом. Від самого початку свого панування на українських землях поляки у своїй релігійній політиці мали на вибір дві альтернативи: вести пряме окатоличення, що мало назву reductio, або політику терпимості, тобто лишити схизматиків у спокої чи йти з ними на унійне зближення. Протягом XV ст. польська і папська політика на руських землях використовувала поперемінно обидві альтернативи.

В цілому політика толерантності давала католицькій стороні певні переваги; однак на початок XV ст. польська ієрархія була менше зацікавлена в унії, аніж римська курія. Курія ставила перед собою глобальну мету: вона прагнула з’єднатися з Візантійською церквою в Царгороді й розраховувала на те, що при досягненні єднання з матірною церквою залежні від неї чи автономні дочірні її церкви теж стануть вірними Римові. Цей майстерний підхід було застосовано на Флорентійському соборі (1439-1445). Врешті-решт він себе не виправдав, незважаючи навіть на постанову, згідно з якою з Римом єдналася не лише Царгородська церква з її дочірніми церквами, а й представники інших, неправославних східних церков. Фактично це рішення було для римської курії перемогою лише на папері. Візантійський імператор і патріарх прийняли Флорентійську унію, але більшість візантійських греків її просто зігнорувала. Як би там не було, падіння Царгороду в 1453 р. поклало край і переговорам з Візантією.

У Москві на унію зреагували бурхливо. Коли митрополит-уніат, високоосвічений грек Ісидор, повернувся туди з Флоренції, його вигнали, а в 1448 р. заснували автокефальну Московську церкву, обравши митрополита на місці. Обрання його вже не мав підтверджувати царгородський патріарх, що заплямував свою віру прийнявши папські єресі. У Москві знявся вир полемічних творів, які розвінчували флорентійських перебіжчиків — грецького патріарха та візантійського імператора, протиставляючи їхньому віроломству непохитну православну віру московського князя.

Порівняно з цим вибухом реакція на Флорентійський собор в українсько-білоруських землях Польсько-Литовської держави була на диво поміркована. І все ж цей собор грає важливу роль у розгляді нашої теми, і то з двох причин. По-перше, він привів до адміністративного розподілу Київської митрополії 1458 р. на митрополію Москви і всієї Русі та митрополію Києва, Галича і всієї Русі. Ця остання, створена папою, охоплювала території під польсько-литовським правлінням і мала бути унійною; інакше кажучи, православної церковної адміністрації в Україні не передбачалося. По-друге, Берестейська унія, проголошена через півтора століття (1596), вважалася продовженням Флорентійської унії на тих землях Польсько-Литовської держави, де жили українці й білоруси. По суті, як буде видно з наступного нарису, серед масиву полемічної літератури, пов’язаної з Берестейською унією, не було жодного серйознішого твору, де б не згадувалася Флорентійська унія — її скрізь або завзято ганили, або не менш завзято захищали.

Першим унійним митрополитом в Україні був Григорій — прихильний до унії грек, висвячений царгородським патріархом-уніатом, який на той час перебував у Римі (папою тоді був славний Пій II, Еней Сільвій Пікколоміні). Пояснення, чому відгук на Флорентійський собор в українських землях був порівняно слабкий, а рішення його впроваджувалися мляво, знайти неважко. Насамперед, ніхто унії особливо й не прагнув — ні русини, ні католицькі ієрархи, ні польський уряд, ані навіть сам папський престол. Від початку 1430-х і до 1450-х рр. ставлення до унії в урядових колах Польщі було великою мірою неоднозначне — по-перше, через те, що Католицька церква мала свої внутрішні проблеми, а Польща була спершу вороже настроєна до папи Євгенія IV (переможця останніх папських виборів і головного поборника Флорентійської унії); по-друге, пряме окатоличення було католицькій ієрархії більше до душі. Унія означала, що надалі продовжуватиметься паралельне існування руської ієрархії. Католицькі єпископи не збиралися поступатися і рівнятися у правах з нікчемними владиками (vladicae) східного обряду до тих пір, поки ті владики тримаються своїх забобонів. З іншого боку, за словами єзуїта Антоніо Поссевіно, папського посла до Івана IV Грозного, східні єпископи насміхалися з недовговічної Флорентійської унії, до укладення якої вони не були причетні й підкорятися якій із власної волі ніколи не збиралися.

Як перший митрополит Києва, Галича і всієї Русі, Григорій налагодив стосунки з православним царгородським патріархом і десь перед 1476 р., на всякий випадок, забезпечив собі у того ж таки патріарха підтвердження свого призначення. Двічі, наскільки нам відомо, — у 1476 та 1500 рр. — київський митрополит виказував Римові знаки пошани як уніат. Але вже на 1501 р. папа Александр VI визнав Флорентійську унію нечинною у Польсько-Литовській державі. Православних залишили напризволяще. Впродовж більшої частини XVI ст. папський престол, поринувши в боротьбу з Реформацією, лише час від часу виявляв інтерес до долі русинів. Але пояснюється цей брак інтересу ще й тим, що папа мав ілюзорну надію втягнути далеку Москву в антитурецький союз, причому розраховував на те, що коли Москва стане членом такого союзу, то вона так чи інакше навернеться в католицтво. Москва була дорожчим трофеєм, аніж русини, і папство неухильно добивалося його, починаючи від 1470-х рр. і до самого передодня Берестейської унії. Грандіозний задум папства завжди був на користь Москві, але не завжди на користь католицькій Польщі.

Заходи щодо здійснення папського задуму були такі ж нереальні, як і він сам: запропонувати Москві королівську корону (що була їй непотрібна, зокрема після 1547 року, коли Іван IV сам став царем); призначити патріарха (Москва вже купила собі у греків патріарший сан); і навіть підтримати Москву в її претензіях на Царгород (сама Москва на той час таких планів ще не мала).

У 1563 та 1568 рр. польський король Сиґізмунд II Авґуст, прагнучи укласти тіснішу політичну унію між Польщею та Литвою, надав православній шляхті Литовського князівства такі ж привілеї, які мали католики. Однак майже водночас настав кінець затишшю в католицькій експансії. Після розпуску Тридентського собору в 1563 р. зміцніла Католицька церква була готова не тільки піднести знамено Контрреформації, але й відновити наступ проти схизматиків. Через рік після цього собору, в 1564 р., до Польщі запрошено єзуїтів. У 1577 р. знаменитий єзуїт Петро Скарґа видає у Вільні трактат про єдність божої церкви під назвою O jedności Kościoła Bożego pod iednym pasterzem y o greckim od tey iedności odstąpieniu z przestrogą y upominaniem do narodów ruskich przy Grekach stoiących — блискучий твір, що його він зумисне присвятив православному князеві Константину Острозькому. У присвяті він закликає князя допомогти з’єдиненню церков.

Трактат Скарґи, опублікований 1577 р., був лише одним із показників того, що Католицька церква зміцніла духом і знову готова добиватися унії. Того ж року з’явилися й інші знаки — вихід друком у Римі Acta Graeca Флорентійського собору і заснування там же Collegio Greco, Грецької колегії для учнів із різних східних земель, що мала виховувати їх у прокатолицькому дусі. Укладаючи свої плани стосовно Східної Європи, папський престол розраховував уже не лише на москвичів, але й на русинів. Близько 1580 р. Антоніо Поссевіно, розчарований у своїй спробі навернути в католицтво Івана IV, радив римській курії зосередити увагу саме на цій частині Русі, яка вже політично перебувала під католицьким пануванням. Він представив план унії, де передбачалося, що православну ієрархію Русі треба буде перевести від верховенство папи, що питання єдності віри слід переглянути, а тим часом до літургії східного обряду ставитися терпимо. Для здійснення цих трьох цілей треба було, по-перше, схилити до унії впливових руських магнатів; по-друге, заснувати папські семінарії, а по-третє, публікувати католицькі книжки місцевою мовою.

Сиґізмунд III Ваза (нар. 1566), який обіймав польсько-литовський трон від 1587 до 1632 рр., був ревним католиком, тож пропозиції Скарґи та Поссевіно дістали державну підтримку. У Вільні вже існувала Єзуїтська академія (заснована 1578 р.), а католицькі єпископи, поставлені на руських землях, працювали на ідею унії й давали поради своїм руським колегам. Деякі православні ієрархи, яким набридло їхнє другорядне становище в Речі Посполитій, пристали до унії, щоб отримати взамін рівність прав з їхніми католицькими колегами, — рівність, символом якої мав стати допуск православних єпископів до сейму Речі Посполитої.

Результатом усього цього стала Берестейська унія 1596 року — найвагоміший і найтриваліший здобуток постреформаційної Католицької церкви. Ця унія виникла не внаслідок народного руху, а зусиллями певного числа православних єпископів, за плечима яких стояли їхні католицькі колеги. Найперші порухи в цьому напрямку мали місце в 1590 р.; перед груднем 1594 р. у Торчині під Луцьком відбувся з’їзд, на якому два найенергійніші поборники унії Кирило Терлецький та Іпатій Потій, луцький та володимирський єпископи, пред’явили грамоту, де виклали майбутні умови унії. Згодом її підписали ще четверо ієрархів — київський митрополит Михаїл Рагоза та єпископи полоцький, холмський і пінський.

У 1595 р. Потій і Терлецький їздили до Риму із завданням укласти унію, і в грудні того ж року папа Климент VIII проголосив її у Ватикані. Русинам залишалося право на східну літургію, обряди та одруження священиків; київський митрополит і далі міг підтверджувати висвячення власних єпископів. Папа запропонував польському королеві надати унійним та католицьким єпископам рівні права. Всі ці положення мали бути проголошені ще раз на окремому руському соборі — Берестейському, який зібрався у жовтні 1596 р. Присутніми на ньому були не лише українські та білоруські ієрархи, а й католицькі єпископи — львівський, луцький і холмський; був також сам Петро Скарґа. Короля представляли два високопоставлені коронні урядовці — Кшиштоф Радзівілл та Ян Сапєга.

Уряд мав напоготові військові сили для підтримки уніатів, хоча втручання їх було доволі поміркованим. Константин Острозький, воєвода київський, що був проти такого нав’язування унії, міг би виступити і проти уряду, коли б не те, що проунійні єпископи від самого початку провадили свої починання під державним захистом. Антиунійна пропаганда у Вільні й інших містах була заборонена, а дозвіл на скликання собору був даний лише тоді, коли перемога уніатів була майже забезпечена, присяга на вірність Римові принесена, а делеговані до Риму уніати вернулися додому. На Берестейському соборі польські жовніри двічі втручалися у хід подій на боці уніатів, але за третім разом стрималися — коли безсторонність вимагала б від них втручання на боці православних.

З католицької точки зору, Берестейська унія була поважним успіхом. Але цей успіх вже на самих початках був неповний. З-поміж визначних осіб, що брали участь у соборі, від унії відмовилися два єпископи, львівський та перемишльський, і могутній київський воєвода Константин Острозький. Унія несла в собі й зародок майбутніх турбот: вона стала додатковим стимулом для православних протидій й сприяла консолідації релігійно-національного руху на українських землях під прапором православ’я. Не прийняли унії також деякі українські шляхтичі, нижчі суспільні класи, релігійні братства та козаки. Гірше того — навіть польський уряд не зустрів її з відкритими обіймами. Нездатні схилити до унії власну паству, нові єпископи-уніати опинилися в непевному становищі й потрапили в залежність від католицької й урядової підтримки. Коли на початку XVII ст. впливи унії почали слабнути, незадоволення унійним методом навернення схизматиків ще більше зросло. Щоправда, столітня боротьба з православними врешті увінчалася успіхом на Правобережній Україні, але вона настільки виснажила уніатів, що на 1700 рік Уніатська церква була вже далеко не тією інституцією, яку мали намір створити проунійні учасники Берестейського собору. Уніати й далі, майже до втрати Польщею незалежності в 1795 році, залишалися громадянами другого сорту. Незважаючи на дані 1596 р. обіцянки, унійні єпископи так і не дочекалися рівних з католиками прав, а Варшавський собор 1643 р. навіть заборонив їм носити таке ж убрання, як у католицьких прелатів. Чотирирічний сейм (1788-1792) виділив нарешті руському митрополитові місце в сенаті — позаду римо-католицьких єпископів, проте дістався йому цей привілей щойно в 1790 р., тобто за п’ять років до остаточного падіння Польщі.

Поки існувала Польща, ані унія не принесла українсько-білоруській еліті бажаних рівних суспільних прав, ані Уніатська церква не стала носієм стародавніх народних традицій. Її єпископи, що обиралися зпоміж соціально привілейованого і полонізованого чину василіан, не спілкувалися з нижчим духовенством, носієм української чи білоруської культури. А коли Уніатська церква нарешті очолила українські національні прагнення, це сталося тривалий час після того, як Польща втратила більшу частину Західної України на користь Австрії, у 1772 р. Оскільки в Австрії будь-які православні починання були немислимі, то антипольський рух (зокрема після 1868 р.) — чи то русофільський, чи українофільський — знайшов інституційний захист в особі Уніатської церкви. За іронією долі, саме Уніатська церква стала носієм правдивої «руської віри» в Західній Україні. Деякі сучасні західноукраїнські історики трохи ідеалізують початки унійних змагань; та не забуваймо, що дехто з найзавзятіших антиуніатів до і після 1600 р. походив саме із Західної України. Що ж до активної участі унійного духовенства в українській національній справі — а починалася вона з розвитку освіти й культури — то про таку участь можна говорити лише під кінець XVIII ст.

У 1596 р. православні діячі збиралися в Бересті у протестантській кірсі. У 1599 р., у Вільні, православні й протестанти об’єдналися в конфедерацію для захисту спільних інтересів. Проте був і зворотний бік такого співіснування протестантів з православними на українсько-білоруських землях: протестантський рух у всіх його різновидах міг бути союзником для православних, але він же був для них і загрозою. Під кінець XVI ст. на Україні існувало 109 реформованих громад. Протестантизм, звісно, пустив коріння здебільшого серед української шляхти, однак деякі радикалісти, як-от Симон Будний, проповідували його руською мовою і для «простого люду». Бачачи загрозу, яку становив для них протестантизм, православні цуралися новітніх культурних віянь, оскільки носіями цих віянь були якраз протестанти. Вони ж почасти несуть відповідальність і за консервативну церковнослов’янську течію у відродженні руської віри, яке мало початися невдовзі, і за одне з положень, яким уніати виправдували свій перехід у підданство Римові: як пояснювали Терлецький з Потієм у представленій у Торчині заяві, спонукала їх до цього кроку «єресь», що розповзалася між русинами. «Єрессю» цією, звісно, були протестантські доктрини.

Отож, в останній чверті XVI ст. православні України вели боротьбу на двох фронтах і втрачали свою еліту на користь як католиків, так і протестантів. Причому втрачали назавжди: коли протестантський рух занепав, то колишні православні, замість того щоб повертатися до віри предків, більш охоче переходили на католицизм.

Католицизм був серйознішою загрозою, тож спротив проти нього почався ще до Берестя. Імпозантна книга Петра Скарґи 1577 р. та рекомендації Поссевіно, які стали впроваджуватися в 1580-х рр., були викликом для православних, що надихнув їх, за словами Михайла Грушевського, відповісти войовничому католицизму «рівною зброєю». Саме до цього періоду відноситься, на рівні histoire événementielle, рух за відродження руської віри.

На перший погляд, це відродження було майже чудом. Православна церква на Русі перебувала у стані повного занепаду. У 1585 р. руські православні шляхтичі писали до київського митрополита Онисифора Дівочки (якого через кілька років змістив з престолу царгородський патріарх Єремія II як двоєженця):


За пастырства вашей милости, досыть всего злого въ законЂ нашомъ сталося, яко згвалченья святостей, святыхъ Тайн замыканья, запечатованья церквей святыхъ, заказанье звоненья [... ]. Къ тому еще якія дЂються спустошенья церквей и изъ церквей костелы езуитскіе [...]. Въ монастырехъ честныхъ, вмЂсто игуменовъ и братьи, игумены съ жонами и съ дЂтьми живуть [...]. А што еще горшого, ваша милост рачишъ поставляти, самъ одинъ, епископы безъ свидЂтелей и безъ насъ братьи своее [...]. Негодные ся въ такій великій станъ епископскій совершаютъ и [... ] на столицы епископлей съ жонами живутъ и дЂтки плодятъ [...]. Жаль нам души и сумнЂнья вашей милости: за все... отвЂт... Господу Богу маешъ воздати 1.



1 Акты, относящиеся к истории Западной России, собранные и изданные Археографическою комиссиею, т. 3. Санкт-Петербург 1848, № 146, с. 289-291. Насправді, зловживання Онисифора Дівочки могли бути більше продуктом полемічних звинувачень і передунійної боротьби, аніж дійсністю. Про це див. у вид.: Б. Ґудзяк. Криза і реформа. Київська митрополія, царгородський патріархат і генеза Берестейської унії. Львів 2000, с. 256-257 (тут наведена також раніша література).



У 1586 p. єзуїт Бенедикт Гербест описував безнадійне становище «дурної й нужденної Русі»:


Так от і від греків, а з ними і від Русі Бог все відібрав. Не мають ані пам’яті, щоб уміти «Отче наш» та «Вірую й Бога»; ані розуму, щоб добачити спасенні речі; ані доброї волі, аби добре жити. Щодо тайн, то вони убивають душі малих дітей, не маючи єпископського миропомазання, ані не знають, що таке правильне відпущення гріхів. При тілі Христовім впадають в ідолопоклонство, в супружестві — в явне чужолозтво. Про характер тайни ані не питай їх. Боже, змилуйся над ними і відбери сліпих вождів 2.




2 Памятники полемической литературы в Западной Руси / ред. П. Гильтебрандт, кн. 2. Санкт-Петербург 1882, кол. 597 (= Русская историческая библиотека, т. 7). Див. також: Архив Юго-Западной России, ч. 1, т. 7. Киев 1887, с. 237 та М. Грушевський. Історія української літератури, т. 5: Культурні і літературні течії на Україні в XV-XVI вв. і перше відродженнє (1580-1610), 2 пол. Київ 1927, с. 256-257 (цит. за цим виданням) (передруки: Нью-Йорк 1960 та Київ 1995).



Ходили чутки, що один львівський священик, почавши свою проповідь словами: «О християни, слухайте проповідь святого Рея», читав уривки з Postilla — збірки проповідей Миколая Рея, відомого польського письменника-кальвініста XVI ст. Правда, ця історія датується 1640-рр. і переказана вона уніатським священиком. Проте з неї можна здогадатися, до якого невігластва у сприйманні своїх супротивників дійшло православне духовенство попередніх поколінь.

Незважаючи на такий сумний стан справ, відродження стало можливим завдяки зусиллям двох важливих громадських середовищ. Перше з них — група вчених людей на чолі з Константином Острозьким, українським магнатом, що довгі роки був київським воєводою, але вотчиною якого був Остріг на Волині. Власник тридцяти п’яти містечок та тисячі сіл на Волині й Поділлі, князь Острозький належав до людей казково багатих, а також вельми впливових — він хвалився, що на оборону православ’я може підняти двадцять тисяч воїнів. Константин Острозький вважався провідним православним діячем, але оскільки підтримував магнатські стосунки ще й з католиками та протестантами, то його роль в релігійному проводі була неоднозначною.

Група, що зібралася в Острозі у 1580-х рр., була різношерстою — декілька католиків, кілька антитринітаріїв (себто унітаріїв, які гадали, що князь Острозький потай сповідує їхню релігію, чи є, принаймні, їхнім fautor autpatronus), греки різного походження — візантійського і римського, та кілька московських утікачів, серед яких був знаменитий друкар Іван Федоров, що втік з держави Івана IV, цькований заздрощами «багатьох мирських і церковних проводирів та вчителів», що звинуватили його в єресі, і який працював у Білорусі, у Львові й на Волині. Він прижився в новому оточенні, що звало його Іоан Федорович друкар Москвитин; про це свідчить український напис на його могилі у Львові.

Книжникам острозького осередку належать два досягнення. Перше з них — видавнича справа. Хай їм і бракувало іноді грецьких шрифтів, та все ж з-під їхнього верстату вийшло кілька текстів отців Церкви — в нових перекладах і в передруках, а також перший друкований церковнослов’янською мовою повний текст Біблії (1581). Іван Федоров працював над цими виданнями і як друкар, і як учений.

Другим досягненням була так звана Острозька академія, чи не найперша серед православних слов’ян установа такого типу. Відомо про неї небагато, лише те, що на 1581 рік вона вже існувала; що навчали там трьох мов — церковнослов’янської, латинської та грецької; що серед учителів були греки (в 1590-х рр., наприклад, там викладав Кирило Лукаріс, майбутній царгородський патріарх); що рівень викладання грецької мови був тут доволі високий; що ректором її, можливо, був визначний публіцист Герасим Смотрицький і що із цього закладу вийшли непересічні літератори й громадські діячі, серед яких буди Мелетій Смотрицький, син Герасима, та, ймовірно, гетьман Петро Сагайдачний.

Проте острозький гурток був у цілому історичною випадковістю. За одним, можливо, винятком він був радше відокремленим явищем, а не одним з ряду інших прикладів того, як православна шляхта, високородна чи не дуже, прагнула зберегти віру своїх предків. Відомо, що до цього гуртка належали вихідці зі знаті (як-от Смотрицький чи Філалет). Ми можемо гіпотетично вказати лише на один магнатський осередок, де православні вели б подібну діяльність. Це був маєток емігранта з Москви, князя Андрія Курбського поблизу Ковеля, в якому невеликий гурток князевих протеже працював над перекладами східних церковних авторів (щоправда з латини). Поштовх до такої діяльності міг дати Курбському приклад його могутнього сусіда — Константина Острозького, проте вплив останнього не протривав довго. Принаймні один син Константина став католиком, а Острозька академія після 1620 р. — єзуїтською школою.

Іншим угрупованням, що продовжило справу рідної віри, були братства в українських та білоруських містах. На відміну від острозького гуртка, братства не були самотніми у своїй культурній діяльності; вони утворили мережу осередків міщанської еліти, яка взяла на себе завдання і відповідальність культурних меценатів. Виникнення братств, особливо в містах уздовж торгових шляхів, що вели на південний захід, південний схід та на схід, і зокрема у Львові, стало можливим з огляду на високий рівень економічного розвитку Польщі у XV-XVI ст. Якщо у своїй діяльності братства й не вийшли на ширші горизонти, то це тому, що в керованій шляхтою Речі Посполитій міське населення вважалося другорядним, дарма що львівські міщани, наприклад, зуміли в 1539 р. добитися реорганізації православної єпархії у Львові.

Походження братств — річ досі нез’ясована. Деякі паралелі знаходимо у візантійському світі в VII, X та XII ст. Існували братства й на середньовічному Заході; звідти вони могли примандрувати і в українські землі. У Східній Європі XVI ст. братства виникають як угруповання міщан однієї або різних професій, схожі за структурою на візантійські чи західноєвропейські гільдії. Членство у братствах, звичайно, було довічне, до них належали заможніші міщани, але виключно православні і, очевидно, тільки чоловіки. Спершу метою таких братств була активізація громадського життя, спільна участь у похоронах та процесіях, у святкуванні церковних свят. А звідти — лише один крок до економічної підтримки місцевої церкви, до доброчинної праці, заснування й утримання шкіл, організації друкарень. На 1580-і рр. українські та білоруські братства вже займалися всіма цими видами діяльності.

Характерною ознакою деяких братств була пряма їх залежність від царгородського або єрусалимського патріарха. Вони самі оголошували себе «ставропігійськими», тобто такими, «у які вбитий хрест»: на маєтності, що належала братствам, патріарх чи його представник прикріплював («вбивав») хрест як знак свого прямого над ними опікунства. Безпосередні зв’язки з поствізантійськими греками дозволяли братствам діяти поза впливом місцевої церковної ієрархії, але були й причиною конфліктів з нею, зокрема, у Львові. Чим більше росло невдоволення ієрархів братськими починаннями у церковній сфері, тим більш привабливою бачилась цим ієрархам перспектива унії. А братчикам їхні контакти з грецькими ієрархами та їх ставропігійський статус давали суттєву перевагу, тому що місцеві владики перебували у стані занепаду.

Найвагомішою була роль братств у царині освіти. Львівська братська школа була заснована ще може перед 1586 р.; вона дістала благословення двох патріархів — антіохійського, Йоакима, та царгородського, Єремії II; польський король підтвердив її існування у 1592 р. Віденська братська школа була започаткована 1584 р.; її благословив Єремія II У 1588, а король підтвердив у 1589 рр. Луцькій школі в 1619 р. було надано королівські привілеї, а патріарше благословення — в 1620 р. І, нарешті, в другому десятиріччі XVII ст. була закладена Київська братська школа.

Навчальні програми цих шкіл були все ще консервативні за своїм спрямуванням, хоча й кращі порівняно із програмами попередніх шкіл. Королівські привілеї іменують Львівську школу греко-слов’янською, а Луцьку — греко-латино-слов’янською. Серйозна увага, яка приділялася грецькій мові, була викликана не ренесансним бажанням повернутися до античності, а потребою знайти джерела своєї власної традиції й протиставити греку латині — мові, що її присвоїв собі католицький супротивник. Попри всю обмеженість такого підходу, він дав свої плоди. У 1591 р. у Львові з’явилася греко-слов’янська граматика, так звана Адельфотес (грецький заголовок якої перекладається як «Братство»). Вихованці школи були здатні перекладати з грецької, правити церковні тексти за грецькими оригіналами, використовувати грецькі джерела при писанні власних творів, скроплюючи їх цитатами з грецьких авторів. Усім цим слід завдячувати кільком грецьким дидаскалам (δάσκαλοι), що викладали у братських школах, таким як Арсеній Елассонський, якого ми пам’ятаємо з Нарису 7 і який успішно вчителював у Львові (дещо менш успішно — в Москві) та, звичайно, Кирило Лукаріс.

Вчительська посада у братській школі була престижним місцем. Деякі найвідоміші діячі тих часів були вчителями й керівниками братських шкіл. Серед них назвемо братів Зизаніїв — Лаврентія, автора відомого церковнослов’янсько-українського лексикону (1596), і Стефана, які вчителювали у Львові; Йова Борецького, першого після унії митрополита київського, що очолив відновлену православну ієрархію, та Мелетія Смотрицького. Два останні очолювали Київську братську школу. Інші імена буде згадано в Нарисі 11.

Попри свою значущість, традиційні братські школи не могли протистояти у змаганнях з католицькою освітою. Кладучи в основу навчання церковнослов’янську та грецьку мови, вони відрізали своїх учнів від передової європейської культури того часу, а підготовка, яку вони Давали, була недостатньою для успішної кар’єри в польській державі, Де польська мова й латина були необхідними засобами спілкування, школи намагалися вирішити цю проблему, узгоджуючи православний зміст навчальних програм із польсько-латинськими формами навчання за єзуїтськими взірцями. Взірці прийнялися, хоча й не без опору з боку як самих братств, так і козаків. Київська колегія Петра Могили, заснована в 1632 р., теж вдалася до такого методу, чим забезпечила собі майже Двохсотлітнє існування.

Грецькі ієрархи та клірики, що діяли в Україні до і після Берестейської унії, не тільки зміцнили православну віру, скріпивши її зв’язок з візантійськими першоджерелами, а й повернули їй зруйновану унією ієрархічну організацію. Через якихось двадцять років після унії, зі смертю останнього відданого православ’ю єпископа, православна ієрархія канонічно перестала існувати. Колись православні священики були тепер унійними. На папері перестало існувати й саме православ’я — у Польсько-Литовській державі визнавалися лише уніати. Однак дехто з православних, зокрема, князь Константин Острозький та архимандрит Києво-Печерської лаври, від самого початку відмовилися прийняти унію. Почалися тривалі суперечки між православними й уніатами, кому має належати церковне майно. Польська держава сприяла уніатам, та мусила брати до уваги їхніх противників з огляду на вимоги, що ставили перед нею війни з Туреччиною і Москвою, а також рахуватися із запорізькими козаками — новим соціальним угрупованням, що заявило себе поборником православ’я у 1610 рр. Ситуація була нестійка й неоднозначна. Запорожці цілковито не відкидали польської королівської влади, але повністю її не визнавали; вони були для корони занадто серйозною загрозою, щоб з ними було варто йти на відкритий конфлікт. У 1618 р. польський сейм дозволив православним вільно сповідувати свою віру, хоча офіційно її ніби й не існувало, а православної ієрархії дійсно не існувало.

Відновив православну ієрархію у 1620 р. єрусалимський патріарх Теофан. Повертаючись з Москви, він заїхав до Києва. Оскільки він був підозрілою для поляків особою, його супроводив дружній козацький ескорт. Теофан встановив зв’язки з Київським братством, скликав збори духовенства й мирян, а під кінець року таємно висвятив на митрополита Йова Борецького, колишнього ректора братської школи. Відновлення ієрархії пов’язане з політичними подіями — поразкою Польщі у битві з турками під Цецорою, а також з інтересами Москви. Остаточного підтвердження нової ієрархії з боку польської держави довелося чекати аж до 1632 р. Однак подія 1620 р. стала провідним гаслом для православної партії — як для козаків гетьмана Сагайдачного, так і для полемістів-антиуніатів. А ще вона ознаменувала конкретний здобуток — заснування митрополії, яку можна і треба було захищати, пропагувати й берегти.

Саме в цей період вперше явно виринає релігійний фактор у козацькому русі. У 1580-1600-х рр. козаки, як здається, не займали чіткої позиції в релігійних справах. Один сучасник, Станіслав Сарніцький, підкреслював, що важливу роль серед них грало і мусульманство. Не зовсім ясно, наскільки рішуче вони підтримали створення нової ієрархи у 1620 р., хоча ще в 1610-х рр. їхній гетьман обіцяв захищати «нашу Східну церкву й грецьку віру до смерті», а вже в 1632 р. вони однозначно виступали в обороні православної культури. На початку цього року козацький гетьман Іван Петражицький слав листи, в яких запевнював опіку козаків над школою, заснованою Петром Могилою і давав вказівки козацьким кошовим, як сприяти злиттю братської та Могилянської шкіл.

Відродження руської віри мало суперечливий вплив на формування національної свідомості на українських землях. З одного боку, воно зміцнило у свідомості українських православних одну зі складових частин національної тотожності. З’явилося почуття солідарності між різними верствами населення. Незначна частина шляхти, заможніші міщани, деякі єпископи, звичайні священики, козаки — всі вони стали краще усвідомлювати свою «інакшість» від поляків.

Якраз у час відродження руської віри в літературі й епіграфіці з’явився мотив єдності між Києвом 1600-х і Києвом славної давнини. У своїх Віршах на жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича Сагайдачного (1622) Касіян Сакович, виступаючи як вірнопідданець польської корони, говорить про Запорізьке козацтво, яке «вірне ойчизні [тобто, Речі Посполитій] і кролюм служило», захищаючи їх, та закликає козаків «вірность кролю-пану во всем заховати». Важливо, що говорить він і про козацьких предків «з насіння Яфета», які брали приступом Царгород з моря за Олега, «росского монархи», і хрестилися разом з «росским монархою Владимером». Сучасні йому козаки, додає Сакович, готові умирати за Володимирову віру 3.

У 1621 р. митрополит Йов Борецький, у своїй Протестації з приводу віднови православної митрополії дивився на козаків як на «рештки тої старої Русі» і говорив про них так:


Це ж бо те плем’я славного руського народу, з Яфетового насіння, котре . воювало грецьке цісарство Чорним морем і сухопуттю. Це з того покоління військо, котре за руського монарха Олега в своїх моноксілах по морі й по землі (приробивши до човнів колеса) плавало й Царгород штурмувало. Це ж вони за святого руського монарха Володимира Великого воювали Грецію, Македонію й Іллірію. Це ж їх предки разом з Володимиром хрестилися та прийняли християнську віру від Царгородської церкви, й по цей день у цій вірі родяться, хрестяться і живуть 4.



3 Хв. Тітов. Матеріяли для історії книжної справи на Вкраїні в XVI-XVII ст. Київ 1924, с. 37-51, зокрема див. с. 38-39. Див. також: М. Возняк. Історія української літератури, т. 2, ч. 1. Львів 1921, с. 278 (передрук: Львів 1992); Українська література XVII ст. / ред. В. І. Крекотень. Київ 1987, с. 220-238. Сучасний український переклад див. у вид.: Українська поезія XVII століття (перша половина) / ред. В. В. Яременко. Київ 1988, с. 160-183.

4 П. Н. Жукович. Протестация митрополита Иова Борецкаго и других западнорусских иерархов, составленная 28 апреля 1621 года // Статьи по славяноведению / ред. В. И. Ламанский, т.3. Санкт-Петербург 1910, с. 149-150; див. також: М.Возняк. Історія української літератури, т. 2, ч. 1. Львів 1921, с. 259 (цит. за цим виданням) (передрук: Львів 1992).



Збіги в обох текстах — Борецького, писаному по-польськи, і Саковича, писаному по-українськи, настільки разючі, що обидва вони мусили походити з одного джерела.

За традицією, історичну перспективу, змальовану в цих текстах, пов’язують з відродженням руської віри. Хоча, як бачиться, подібна концепція була в обігу і в тогочасних католицьких колах. Пригадаймо (Нарис 8), як близько 1618 р. Ян Домбровський простежив історію Києва від його сьогодення до походу давніх русичів на Візантію. Варто, отже, зазначити, що протягом чотирьох років (від 1618 до 1622) одну й ту ж концепцію рідної історії виклали три різні автори — один поляк-католик, один ревний православний і один православний, що згодом став уніатом, а потім католиком. І виклали вони її різними мовами, залежно від читацької авдиторії, латинською, польською та руською — трьома із чотирьох мов, актуальних тоді в Україні.

У православній версії концепція тяглості у київській історії дотривала до 1640-х рр. Виданий у 1635 р. польськомовний Патерик Сильвестра Косова (Πατερικόν abo żywoty SS. oycow pieczarskich. Obszyrnie Slowieńskim ięzykiem przez Swiętego Nestora Zakonnika y Látopiscá Ruskiego przedtym nápisány. Teraz záś z Graeckich, Łacińskich, Słowiáńskich, y Polskich Pisárzow obiásniony, y krocey podány . . . ), його пізніший український переклад та його історизовану переробку, здійснену Йосифом Тризною, наступником Петра Могили, можна розглядати як твори православної полеміки, скомпоновані з ужитком і староруських, і польських джерел. Однак, коли зважити, що за основу всіх цих трьох версій править переглянуте в XV ст. видання Київського Патерика — твору, що писався в XIII столітті і раніше; коли зважити й на те, що Косов прославляє старокиївські традиції, то є підстави вважати ці версії Патерика XVII ст. творами, в яких зроблено спробу (таку саму, як у так званій другій Касіяновій редакції Патерика, у відродженому Києві 1462 р.) пов’язати Київ в його ранній добі з Києвом доби Косова і його однодумців 5. Такий самий погляд на минуле виражений у написі над тією частиною церкви Спаса на Берестові, що її реставрував Могила у 1643 р. Напис говорить: «Ця церква була зведена великим князем і самодержцем всієї Русі, святим Володимиром; по багатьох роках і після руїни від безбожних татар, її відновив смиренний митрополит Києва, Галича і всієї Русі, Петро Могила» 6. З подібними прикладами ми ще зустрінемося у Нарисі 11.



5 Текст Патерика Сильвестра Косова див.: Harvard Library of Early Ukrainian Literature, Texts, 4. Cambridge, Mass. 1987, c. 3-116.

6 Фотографію частини цього напису див. у вид.: Harvard Ukrainian Studies, 8 (June 1984), c. 44, іл. 4. Також див.: І. Ševčenko. Byzantium and the Slavs in Letters and Culture. Cambridge, Mass. — Naples 1991, c. 687, іл. 4.



Була, однак, й інша сторона медалі. Відродження руської віри створило потенційну перешкоду для формування окремої національної свідомості на українській території. Утверджуючи «інакшість» українських православних супроти поляків, воно мимоволі підкреслювало схожість їх з москвичами і спільність їхніх інтересів. У 1620 р. — тоді ж, коли було відновлено православну ієрархію в Києві — у Москві з’явилася козацька делегація з пропозицією переходу козаків у царське підданство. На той час цій події не надали особливого значення: цар говорив з козацькими представниками не сам, а через підлеглих, та й козаки не могли тоді не визнати, що польський король фактично не загрожував їхній вірі. У 1622 р. спудеї-співавтори Віршів Саковича на похорон гетьмана Сагайдачного не крилися з тим, що цей гетьман ходив із поляками на Москву, але вони тактовно оминули слово «Москва», а згадали просто про «північні землі». У 1624-1625 рр. Київське братство звернулося до царя Михаїла Федоровича за милостинею. Пам’ятаючи, до кого вони скеровують своє прохання, братчики написали його не своєю звичною писемною, напівученою, напіврозмовною, а чистою церковнослов’янською мовою. Це теж тоді не мало особливого значення. Не мало особливих наслідків і звернення, у цьому ж 1624 р., новопоставленого православного митрополита Йова Борецького до Москви зі скаргою на польського короля і з проханням про захист. Проте власне звідси починалася стежечка, що привела до васальної Переяславської угоди 1654 р. Москва ж тим часом діяла обачно. Вона збиралася на силах після Великої смути, та й не дуже-то довіряла тим православним, що приїжджали з України. Коли в 1627 р. до Москви прибув Лаврентій Зизаній, москвичі, вважаючи, що він говорить тільки «литовською» й польською мовами, розмовляли з ним через перекладачів. А що він цитував св. Августина й св. Єроніма, то викликав цим підозру в редакторів («справщиків») при патріаршому дворі; вони сумнівалися у правильності Зизанієвого Катихизису і навіть у чистоті його православ’я й говорили йому: «Ти, Лаврентію, кажеш, що ти — чоловік грецького закону, і вмієш говорити по-грецьки, і читаєш грецькі книжки. То чого ж ти не дотримуєшся канонів грецької віри?» Якщо на 1627 рік українці були не цілком свідомі своєї окремішності, то москвичі їм про це нагадували.









Література


Williams G. H. Protestants in the Ukraine during the Period of the Polish-Lithuanian Commonwealth // Harvard Ukrainian Studies 2, № 1 (1978) 41-72; №2 184-210.

Halecki O. From Florence to Brest, 1439-1596. New York 1958.

Hlobenko M. Sylvestr Kosov’s ’Paterikon’ // Proceedings of the Shevchenko Scientific Society: Philological Section 2 (1955).

Horak S. The Kiev Academy: A Bridge to Europe in the Seventeenth Century // EastEuropean Quaterly 2 (1968) 117-137.

Horden P. The Confraternities of Byzantium // Voluntary Religion / ред. W. J. Sheils and D. Wood. Worcester 1986, c. 25-45.

Грушевський M. Культурно-національний рух на Україні в XVI-XVII віці: 2-е вид. Київ 1919; передрук: Жовтень №№ 1-4 (1989).

Hunczak T. The Politics of Religion: The Union of Brest 1596 // Український історик 2-4 (1972) 97-106.

Ґудзяк Б. Криза і реформа. Київська митрополія, Царгородський патріархат і генеза Берестейської унії. Львів 2000 (багата бібліографія).

Gudziak B. How Did They Drift Apart: The Kievan Metropolitanate, the Patriarchate of Constantinople, and the Genesis of the Union of Brest // Logos 34, №№ 1-2 (1993) 43-66.

Gudziak B. The Union of Florence in the Kievan Metropolitanate: Did It Survive until the Times of the Union of Brest? // Harvard. Ukrainian Studies 17 (1993) 138-148.

De Halleux A. Le Concile de Florence, Union ou Uniatisme? // Patristic and Byzantine Review 13 (1994) 29-48.

Jobert A. De Luther à Mohila: La Pologne dans la crise de la chrétienté 1517-1648. Paris 1974. (= Collection Historique de l'Institut d’Études Slaves, 21).

Жукович П. H. Протестация митрополита Иова Борецкаго и других западно-русских иерархов, составленная 28 апреля 1621 года // Статьи по славяноведению / ред. В. И. Ламанский, т. 3. Санкт-Петербург 1910, с. 135-153.

Жукович П. Н. Сеймовая борьба православнаго западнорусскаго дворянства c церковной унией (до 1609 г.). Санкт-Петербург 1901.

Isaievych Ia. Between Eastern Tradition and Influences from the West: Confraternities in Early Modern Ukraine and Byelorussia // Ricerche Slavistiche 37 (1990) 269-294.

Ісаєвич Я. Братства та їх роль в розвитку української культури XVI-XVII ст. Київ 1966.

Ісаєвич Я. Братства Італії і України: аналогії, контакти, впливи // Eurasiatica 62: l (2000) 176-186.

Isaievych Ia. Greek Culture in the Ukraine: 1550-1650 // Modern Greek Studies Yearbook 6 (1990) 97-122.

Исаевич Я. Преемники первопечатника. Москва 1981.

Ісіченко Ю. Києво-Печерський патерик в літературному процесі кінця XVI — початку XVIII ст. на Україні. Київ 1990.

Kempa T. Konstanty Wasyl Ostrogski (ok. 1524/1525-1608) wojewoda Kijowski i marszałek ziemi Wołyńskiej. Toruń 1997.

Kot S. Socinianism in Poland: The Social and Political Ideas of the Polish Anti-Trinitarians in the Sixteenth and Seventeenth Centuries / пер. Earle Morse Wilbur. Boston 1957.

Krajcar J. The Ruthenian Patriarchate — Some Remnants on the Project for its Establishment in the 17th Century // Orientalia Christiana Periodica 30, №№ 1-2 (1960)65-84.

Levytsky O. Socinianism in Poland and Southwest Rus’ // Annals ofthe Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the US 3 (1953) 495-508.

Macha J. Ecclesiastical Unification: A Theoretical Framework together with Case Studies from the History of Latin-Byzantine Relations. Rome 1974. (= Orientalia Christiana Analecta, 198).

Mathiesen R. The Making of the Ostrih Bibie // Harvard Library Bulletin 20 (1981) 71-110.

Medlin W. The Cultural Crisis in Orthodox Rus’ in the Late 16th and Early 17th Centuries as a Problem of Socio-Economic Change // The Religious World of Russian Culture / ред. A. Bland. The Hague 1973, c. 173-188.

Medlin W., Patrinelis Ch. G. Renaissance Influences and Religious Reforms in Russia. Geneva 1971.

Мицько І. З. Острозька слов’яно-греко-латинська академія. Київ 1990.

Mončak I. Florentine Ecumenism in the Kyivan Church. Rome 1987 (= Opera Graeco-Catholicae Academiae Theologicae, 53-54).

Moroziuk R. P. The Role of Patriarch Jeremiah II in the Reformation of the Kievan Metropolia // Patristic and Byzantine Review 5, № 2 (1986) 104-127.

Pelesz J. Geschichte der Union der ruthenischen Kirche mit Rom.... Würzburg 1881.

Подскальський Ґ. Берестейська унія з перспективи Вселенського (Царгородського) патріархату в XVII столітті // Держава, суспільство і Церква в Україні у XVII столітті. Матеріали Других «Берестейських читань». Львів, Дніпропетровськ, Київ, 1-6 лютого 1995 р. / ред. Б. Ґудзяк, О. Турій. Львів 1996, с. 51-85.

Radyszewśkyj R. Polskojęzyczna poezja ukraińska od końca XVI do początku XVIII wieku, ч. 1. Kraków 1996; ч. 2: Antologia. Kraków 1998.

Sysyn F. E. Adam Kysil and the Synods of 1629: An Attempt at Orthodox-Uniate Accomodation in the Reign of Sigismund III // Harvard Ukrainian Studies 3/4 (1979/1980) 826-842.

Tazbir J. The Political Reversals of Jurij Nemyryč // Harvard Ukrainian Studies 5 (1981) 306-319.

Титов Ф. И. Русская православная церковъ в польско-литовском государстве в XVII-XVIII вв., т. 1-3. Киев 1905-1915.

Chodynicki K. Kościół prawosławny a Rzeczpospolita Polska: Zarys historyczny 1370-1632. Warszawa 1934.

Ševčenko І. [Рец. на:] O. Halecki. From Florence to Brest, 1439-1596. New York 1958 // Slavonic Review 20, № 3 523-527.

Ševčenko I. Ideology, Letters and Culture in the Byzantine World. Передрук: Variorum reprints, London 1982. Див. Розділ 9: Intellectual Repercusions of the Council of Florence.)

Флоря Б. M. Східні патріархи і західноруська церква // Український історичний журнал № 1 (1996) 45-51.

Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV до половини XVII ст. Київ 1993.

Див. також літературу до Нарису 10.














Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.