Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


Попередня     Головна     Наступна





НАРИС 10

РЕЛІГІЙНА ПОЛЕМІЧНА ЛІТЕРАТУРА В УКРАЇНСЬКО-БІЛОРУСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У XVI-XVII СТ. *



Реформаційна та контрреформаційна течії на Заході XVI-XVII століть стали ферментом інтелектуального життя й на Сході Європи, в тому числі й у польсько-литовській Речі Посполитій. Найяскравіше цей фермент проявився у тогочасній релігійній полеміці між протестантами, католиками, уніатами та православними. Протестантську полеміку, що так і не вийшла за межі суспільної верхівки, можна б назвати війною генералів без армій. І навпаки, дебати довкола Берестейської унії (1596) охопили значну частину суспільства і навіть просочилися між козацтво. Різні позиції, що їх займали диспутанти, співвідносилися із соціальними і національними відмінностями регіону, і в цьому їх інтерес і вага.



* Вперше опубліковано у Journal of Ukrainian Studies, 17, №№ 1-2 (літо-зима 1992), c. 45-58.



Історія полеміки поділяється на два періоди. Перший період, що тривав від 1580-х рр. приблизно до 1630 р. зосереджувалася у Вільні та в Західній Україні; другий, з центром у Києві, тягнувся від 1630 р. і до кінця століття. Полемічні твори першого періоду жвавіші й ближчі до подій тієї епохи, аніж другого, коли вони набрали догматично-абстрактного характеру. Більшість із наведених тут прикладів взяті з давніших писань.

У перший період наступ вели здебільшого католики або уніати: православні тільки відбивалися, вдаючись іноді до аргументації протестантів, а раз навіть перетягли на свій бік протестанського автора. Першим гучним пострілом у цій битві став твір Про єдність Божої Церкви єзуїта Петра Скарґи (O iedności Kościoła Bożego pod iednym pasterzem y o greckim od tey iedności odstąpieniu z przestrogą y upominaniem do narodów ruskich przy Grekach stoiących, Вільно 1577), гідної відповіді на який православні не могли дати протягом двадцяти років. Нарешті такою відповіддю став твір під назвою Апокрисис (ΑΠΟΚΡΙΣΙΣ, abo odpowiedź na xiążki o Synodzie Brzeskim imieniem ludzi starożytney religiey Greckiey, przez Christophora Philaletha w porywczą dana); написав цю річ королівський секретар Мартин Броневський — поляк-протестант під маскою православного русина. У 1617 р. з’явилася Оборона церковної єдності Лева Кревзи (Obrona iednosci cerkiewney, abo dowody ktorymi się pokaznie iż Grecka Cerkiew z łacińską ma być ziednoczona, podane do druku za rozkazaniem... Oyca Jozefa Wielamina Rutskiego, Archiepiskopa y Metropolity Kiiowskiego, Halickiego y wszystkiey Rusi) 1. Близько 1621 p. з’явилася і відповідь на неї — величезного обсягу твір Захари Копистенського Палінодія (Палинодіа, сирЂчь книга обороны святоп апостольской всходнЂй Цр̃ькви каθолической u святыхъ патріарховъ u o грекохъ u o россохъ христіанехъ в ласце божой).

У 1586 р. єзуїт Бенедикт Гербест надрукував полемічний твір під назвою Wiary kościoła rzymskiego wywody y greckiego niewolstwa historya... на захист папського примату та календарної реформи, введеної папою Григорієм XIII у 1582 р. Через рік на нього відповів Герасим Смотрицький, ректор Острозької академії і батько Мелетія Смотрицького. Герасим відмовлявся прийняти новий календар, бо Великдень, мовляв, настільки посунеться назад у часі, що доведеться святкувати його під хуртовину. Не лише русини, але й різні протестантські країни теж не прийняли григоріанського календаря аж до XVIII ст., а Росія перейшла на нього щойно в 1918 р. Русини, живучи в державі, де був чинний цей календар і де активно вела наступ контрреформаційна Католицька церква, яка його пропагувала, демонстрували свою окремішність упертою прив’язаністю до юліанського календаря; уніати дотримувалися його аж до XX ст., а деякі дотримуються частково й досі.

Коли надходила черга католиків давати відповідь православним, вони з нею не барилися. На твір Мелетія Смотрицького Тренос (Θρηνος, То iest Lament iedyney ś. Powszechney Apostolskiey Wschodniey Cerkwie z obiaśnieniem Dogmat Wiary. Pierwey z Graeckiego na Słowieński, a teraz z Słowieńskiego na Polski przełożony. Przez Theophila Orthologa...) 2, що підняв бурю в 1610 p., того ж таки року обізвався гострий Скарґа — книжкою під римованою назвою Na treny i lament Theophila Orthologa do Rusi greckiego nabożeństwa przestroga (Краків 1610). З цих дат можна зробити висновок, що православна сторона, піднята католиками на ноги, спочатку не дуже ворушилася, але з часом набрала розмаху, і то до такої міри, що іноді католики були змушені займати оборонні позиції.



1 Про твори Лева Кревзи та Захарії Копистенського див. вступне слово О. Пріцака та Б.Струмінського до вид.: Lev Krevza’s "Obrona iedności cerkiewney..." and Zaxarija Kopystens’kyj’s "Palinodija" // Harvard Library of Early Ukrainian Literature, Texts, t. 3. Cambridge, Mass. 1987, c. xi-lviii.

2 Про Мелетія Смотрицького див.: D. A. Frick. Meletij Smotryc’kyj and the Ruthenian Question in the Early Seventeenth Century // Harvard Ukrainian Studies, 8 (1984), c. 351-375; його ж Meletij Smotryc’kyj and the Ruthenian Language Question // Harvard Ukrainian Studies, 9 (1985), c. 25-52; Того ж автора Вступ до вид.: The Collected Works of Meletij Smotryc’kyj (= Harvard Library of Early Ukrainian Literature, Texts, t. 1. Cambridge, Mass., c. xi-xxxviii; також Вступ до вид.: The "Jevanhelije učytelnoje" of Meletij Smotryc’kyj // Harvard Library of Early Ukrainian Literature, Texts, vol. 2. Cambridge, Mass. 1987, c. ix-xvi; його ж монографію Meletij Smotryc’kyj. Cambridge, Mass. 1995; П. К. Яременко. Мелетій Смотрицький. Життя і творчість. Київ 1986; Мелетій М. Соловій. Мелетій Смотрицький як письменник, ч. 1-2. Рим — Торонто 1977-1978.



Серед православних полемістів можна вирізнити традиціоналістів, серед яких траплялися навіть «назадницькі» тенденції. Представниками традиційного крила були член острозького гуртка Василь Суразький (із Суража під Острогом), автор твору без заголовку, відомий під назвою першого розділу Про єдину віру (О єдиной истинной православной вЂрЂ u о святой соборной апостолской церкви, откуду начало приняла u како повсюду распростреся), надрукованого в Острозі 1588 р., та Іван Вишенський. Представником крайнього «передового» крила був Мартин Броневський, автор Апокрисиса. Серединне місце слід відвести анонімному авторові Перестороги (Пересторога зЂло потребная на потомные часы православнымъ христіяномъ, святое каθолическое восточное церкве сыномъ), що вийшла в 1605 або 1606 р.

Відмінності між цими трьома напрямками слід вбачати не в їхньому ставленні до католицької догми (воно було одностайно негативне), а в літературній формі їхніх писань та в поглядах на шляхи розвитку освіти й навчання. Традиціоналісти писали злегка полонізованою церковнослов’янською, або ж церковнослов’янсько-розмовноукраїнським суржиком, використовуючи візантійські чи паравізантійські — в обох випадках застарілі — полемічні тексти у слов’янських перекладах. Латині вони не довіряли, а ставили достоїнства церковнослов’янської мови понад усе. Представники середньої течії, як-от автор Перестороги, писали сильно полонізованою розмовною мовою і наголошували на важливості освіти, зокрема світського навчання. Врешті представники «прогресивного» напрямку писали блискучою польською мовою на латинський манір, цитували латинські фрази, а питання автентичності вирішували по тому, якою мовою — грецькою чи латинською — був написаний оригінал запідозреного тексту.

Хоч би яка сторона не провадила полемічні дебати, вони мали лише поверхневу видимість вченості. Тексти писалися пристрасно, з правдивим захопленням без будь-яких обмежень на зразок сучасних законів про відповідальність за наклеп. Грецька мова служила для показовості — її використовували здебільшого у назвах полемічних творів. Так Смотрицький назвав свій памфлет (якщо це дійсно він був його автором) Антиграфе, переклавши це слово як «відповідь» (’Αντιγραφή, albo odpowiedź na script uszczypliwy, przeciwko ludziom starożytney religji graeckiey od apostatow cerkwie wschodniey wydany, ktoremu titul «Heresiae, ignoranciae y politika popów y mieszczan bractwa wileńskiego» tak też y na książkę rychło potym ku obiaśnieniu tegoż skriptu wydaną, nazwiskiem «Harmonią»..., Вільно 1608). На це писання відгукнувся Потій твором під назвою Антирресис, що по-грецьки означає «спростування», але також і «відповідь» (ΑΝΤΙΡΡΗΣΙΣ, abo Apologia przeciwko Krzysztofowi Philaletowi który niedawno wydał ksiąszki imieniem starożytney Rusi religij Greckiey przeciw ksiąszkom o synodzie Brzeskim napisanym w roku Pańskim 1597). Спростування Броневським памфлету Скарґи мало назву Апокрисис, що знову-таки означає «відповідь». У літературі цього жанру нерідко вживається заголовок Апологія — його вжив Мелетій Смотрицький, після того як став уніатом (Apologia peregrinatiey do kraiów wschodnych..., Львів 1628). Спростуванням цього твору була Антапологія (Antapologia abo Apologiej, którą... O. M. Smotrycki... napisał, zniesienie, 1632). «Антапологія» — нововинайдений грецький термін, під граматичним оглядом правильно утворений, що, на думку його творця, мав би означати «спросування апології». Виправленню помилок, що їх допускалися православні, була присвячена праця Касіяна Саковича під назвою Епанортосис (гр. «виправлення») (’Επανόρθωσις albo Perspectiwa y obiaśnienie błędów, herezyey y zabobonów w grekoruskiey cerkwi disunickiey, Краків 1642). На неї годі було не відповісти, і відповідь прийшла не від будь-кого — від самого Петра Могили, чий твір під псевдонімом Євсевія Піміна і дещо підредагований вийшов під назвою Літос, або камінь з пращі правди святої православної руської церкви (Λίθος, abo kamien z procy prawdy cerkwie świętey prawosławney ruskiey Na skruszenie Fałecznoćiemney Perspektiwy albo raczey Pászkwilu od Kassiana Sakowiczá... wypuszczony..., Київ 1644). Цей «Камінь», своєю чергою, розтрощив Сакович своєю «киркою» чи «молотом» — Oskard albo młot na skruszenie kamienia schyzmatyckiego, rzuconego z Ławry Kijowskiej Pieczarskiej od niejakiegoś Euzebja Pimina (Краків 1646). «Пімін» — по-грецьки «пастир» — вказувало, звичайно, на авторство самого Могили.

«Пімін» показує, що мода на грецьку мову поширилася й на імена, чи радше псевдоніми, що їх собі добирали автори. Королівський секретар, Мартин Броневський, ховається під маскою Христофора Філалета (тобто «правдолюба»); Мелетій Смотрицький виступає як Теофіл Ортолог (що означає «правдослов»), якого супротивники «перехрестили» на Матеолога («пустослова»). Уся ця література пересипана різного роду каламбурами, і не тільки грецькомовними. Католика іменували словом katolyk, прив’язуючи до грецького λύκος; — «вовк»; митрополита обзивали «митропілатом», з алюзією до Понтія Пілата, а автора під іменем Філалет висміювали як «Філоплета» — «любителя плести нісенітниці».

Автори, які писали більш популярним стилем, вдавалися до римованої прози, — приклад знайдемо у закінченні колоритної віньєтки у творі Герасима Смотрицького Ключъ царства небесного (1587, надрукований, правдоподібно, в Острозі), де йдеться про целібат католицьких священиків та про їхніх світських зверхників:


Такъ тежъ жоны законъные, отъ самого Бога презъреные, и поданые и отъ апостолъ святыхъ, такъ скуткомъ яко и писмомъ потверженые, духовнымъ своимъ поотыймовали, да на ихъ местъца блудъницы поподставляли, а хотя не подъставляли, ино на дурное и сами ся домышляютъ, кгдыжъ их посполу [разом] зъ собою многіе явне ховаютъ, и особный юръкгелтъ [пенсію] у пановъ своихъ имъ вымовляють: Если же ваша милость опатрилъ каплана, потреба еще и на прачку. А ты бЂдъный попе рускій мусишъ и зъ законъною нендзу клепати, неборачъку 3.


Ось інші рими та каламбури, до яких вдається Смотрицький із саркастичною чи гумористичною метою: «оного Формоса, за которого стался костел римский як лице без носа» (обігруючи ім’я папи Формоза, що означає «прекрасний», і «без носа», що спотворює лице Римської церкви); «якова того чернила [тобто писання] духовная сила».



3 Архив Юго-Западной России, ч. 1, т. 7. Киев 1887, с. 242, 243, 261. Пор. також: И. Малышевский. Александрийский патриарх Мелетий Пигас и его участие в делах Русской церкви, т. 2. Киев 1872, додаток 3, c. 129. Переклад укр. мовою див.: М. Возняк. Історія української літератури, т. 2, ч. 1. Львів 1921, с. 123 (передрук: Львів 1992).



Іноді стиль виходить за межі римувань та каламбурів і підноситься до рівня трагічної ламентації. Це має місце в наступному уривку з Перестороги, де проводиться паралель між епохою Христа, який терпів знущання від першосвящеників та поганського Риму в особі Понтія Пілата, і часами автора:


Того дЂля Сатана и сего остатнего вЂку, кончачи власть свою през старшихъ, найвышших, множнейших и мудрЂших преложоных церковъ пустошит внутрним непріятелем, архієреом церковным рымскимъ, а другым поганским цесаром нынЂшнымъ турецкимъ. Папежъ, всЂхъ ведучи до послушенства своєго, проклинаєт, мучит, забиваєт, войска насилаєт, панства и церкви забираєт, вольности всякіє отимуєт, грозит, кричит, трубить, уставичне войну точит, малых и велеких соблазняючи, церковъ соборную каθолическую у своєм дворЂ у себе в РымЂ быти повЂдаєт, новины по свЂту розсылаєт, проповЂдников новых законовъ своихъ єзуитовъ по всему свЂту розсылаєт, времена и лЂта измЂняєтъ и личбу от створеня свЂта замешкалъ и окоротилъ, и Анътихриста утаил, и якобы еще Мессіи з жидами чекаючи, отвергши Христову кровъ, опрЂсноки ведле порядку Аронового из жыдами уживают, Христа Царя, іерея своєго, офЂру ведлуг порядку Мелхиседекового отмЂтуют.

А з другоє стороны цесар поганскій церковъ c причинипапезеоє опанновалъ, до своєго панства всЂхъ притягаючи, такъже, якъ папеж церкви пустошит и на своє мечеты их оборочаєт. Сын человЂческій выдан єст архієреом и поганом на поруганіє, и распинаючи, насмЂваются: єсли єси Сынъ Божій, снійди co креста, будемо у тебе вЂрити, иных єси спаслъ, спаси себе и своих нынЂ.

Таковъ єст промыслъ божій c початку свЂта о человЂчеськом родЂ нашемъ. Завжды справедливых людей напротивко несправедливыхъ выставляєт 4.



4 М. Возняк. Письменницька діяльність Івана Борецького на Волині і у Львові. Львів 1954, с. 48.



Звичайно, хоч би до якого крила належав православний автор у нашій системі розподілу — тобто, чи був він традиціоналістом, чи серединником, чи представляв «передову» течію — і він, і його побратими-полемісти, і його недруги-католики сперечалися про одне й те ж. Теми, що стосувалися доктрини й церковного права, охоплювали питання папського примату, сходження Святого Духа, вживання прісного хліба для причастя, чистилища, священичого целібату. Залежно від точки зору того чи іншого полеміста, праведна справа захищалася за допомогою посилань на Святе Письмо й історію, Рим міг порівнюватися з Вавілоном, а папа — з антихристом. Сходження Святого Духа мало відбуватися або через Отця й Сина (так зв. filioque), або ж тільки через Отця. Святе причастя приймалося як у євреїв (коли йшлося про римо-католиків), або ж як у схизматиків (коли йшлося про православних). Чистилище або існувало, або ні, а святі й грішники від хвилини смерті відповідно тішилися благословенням Божим чи каралися (згідно з римо-католицькою доктриною), або ж мали чекати на це до другого пришестя Христового (згідно з православ’ям). Одна сторона твердила, що дружина й сім’я тримають руського священика у тьмі, не дають йому зростати інтелектуально та духовно; друга вважала, що римо-католицький священик плямує себе перелюбом. Усі ці проблеми беруть свій початок від патріарха Фотія (IX ст.), патріарха Михаїла Керулларія (XI ст.) чи митрополита Марка Ефеського (XV ст.), — в усякому разі, корінилися вони у Візантії.

Було у цій полеміці й інше, дещо цікавіше коло аргументів, що його можна назвати історичним, і охоплювало воно чотири події. Першою з них було хрещення Русі. Питання полягало в тому, якою мірою вважати його православним, а якою — римо-католицьким (оскільки, як твердили католики, воно відбулося перед церковним розколом 1054 року, і оскільки християнство прийшло до слов’ян з Риму, а саме через слов’янських апостолів Кирила й Мефодія). Тут брали гору православні, стверджуючи, що Русь перейняла віру від Царгороду, а тому повинна лишатися під його юрисдикцією. Наступна низка аргументів стосувалася історичного питання: хто винен в розділі Церков? Дискусія тут зводилася внічию. Третя низка торкалася питань «вселенськості», законності та наслідків Флорентійського собору. Тут спір теж закінчувався внічию або ж із невеликою перевагою православних. І справді, цей собор однаково можна було назвати і «лістрикійським» (тобто, «розбійницьким» — так свого часу охрестили собор, що відбувся в Ефесі 449 р.), і вселенським (хоча, як ми бачили в попередньому нарисі, наслідки цього собору в українсько-білоруських землях ледве далися взнаки). І, нарешті, четвертою темою була історія недавнього Берестейського собору та спроби очорнити чи захистити його. Тут пристрасті сягали апогею, але присуд — принаймні, під оглядом майбутнього успіху рішень цього собору — могли винести лише нащадки.

У нащадків — себто в нас із вами — більше зацікавлення викличе, мабуть, інша категорія тем — назвімо їх місцевими мотивами, або віньєтками, в яких знаходять відображення ментальність та стан суспільства, бачені очима полеміста. Сюди належить, зокрема, таке твердження Петра Скарґи:


Є бо тільки ті дві мови, грецька й латинська, що на них свята віра поширилася й защіпилася по всьому світу, й поза цими мовами ніхто в ніякій науці не може бути досконалий, а тим більше в духовній, в науці святої віри. Це не тільки тому, що інші мови безупинно змінюються [...], але також і тому, що тільки в тих двох мовах уфундовані науки, й їх не можна добре перекласти на інші мови. Й не було ще на світі, ні не буде, жодної академії, ні колегії, де богослов’я, філософія й інші визволені науки могли б учитися й розумітися в іншій мові 5.



5 Памятники полемической литературы в Западной Руси / ред. П. Гильтебрандт, кн. 2. Санкт-Петербург 1882, кол. 485 (= Русская историческая библиотека, т. 7). Див. також: М. Возняк. Історія української літератури, т. 2, ч. 1. Львів 1921, с. 41 (тут цитовано за цим виданням) (передрук: Львів 1992).



Така заява викличе лише поблажливу посмішку у сьогоднішніх студентів, але тодішніх православних читачів Скарґи вона, мабуть, не на жарт образила. Вона була навіть більш реакційна, ніж «тримовна єресь», проти якої боролися у Венеції 867 року слов’янські апостоли Кирило й Мефодій. Прихильники «трилінгвізму» визнавали принаймні, що існує три мови для проповідування слова Божого (крім греки з латиною, ще давньоєврейська), в той час як Скарґа допускав лише дві. Він неодноразово підкреслював свою позицію, щоразу іншими словами. Так, Скарґа заявляв, що ніхто не осягне наук, спираючись на церковнослов’янську мову, бо, щоб зрозуміти її, православні мусять звертатися до польської. Жоден русин не знає грецької, а греки — слов’янської чи руської мов, а в Москві миряни більш начитані, аніж священики. Усі науки — в руках католиків. Проти цих звинувачень попросили виступити в 1635 р. колишнього викладача Могилянської колегії, архимандрита Києво-Печерського монастиря і недавно висвяченого єпископом білоруських єпархій Могилева та Мстиславля Сильвестра Косова, який написав памфлет на захист православної освіти під назвою Ексеґезис (Exegesis, to iest danie sprawy o szkołach kiowskich y winickich, w których uczą zakonnicy Religiey graeckiey, przez wielebnego oyca Sylwestra Kossowa, electa episkopa Mścislawskiego, Mogilowskiego, Orszańskiego, prsed rokiem teraźnieyszym w tychże szkołach przez trzy lata professora, napisane... 1635) 6.

Інші віньєтки у творах як православних, так і уніатських полемістів відбивали важке соціальне становище православного духовенства, змушеного виконувати панщину, орати панські поля (Іпатій Потій, Антирресис). Коли панові-католику впадало в око щось із майна православного священика — хай то кінь, корова чи бджолиний рій — він просто забирав його собі. «О Господи справедливий, поглянь згори та пометися!» — волає Копистенський у своїй Палінодії 1621 р. Років через двадцять п’ять років Бог таки помстився — десницею Хмельницького.



6 Про Сильвестра Косова і його праці, див.: P. Lewin. Introduction // Seventeenth Century Writings of the Kievan Caves Monastery. Cambridge, Mass. 1987, c. xi-xxiv (= Harvard Library of Early Ukrainian Literature, Texts, vol. 4).



Один із аргументів у полеміці мав троякий характер: він був історичний, вчасний і навіть місцевого значення. Це стосувалося події півторастарічної давності — падіння Візантійської імперії. Факт її падіння свідчив, що з православ’ям — офіційною релігією імперії, що її прийняли також цілі народи поза її межами — щось негаразд. У трактаті Пересторога поплічники папи, єретики та жиди ставлять проблему так: «Ми вам не віримо, бо у вас нема в Царгороді свого християнського царства». Відповіддю євреям служить таке: «А чому ви не охрестилися за ті довгі роки [тобто, за десять-одинадцять століть християнства, поки Царгород не впав під турками] і не підтримали християнського царства в тому місті?» Українські православні давали відсіч на цей постійний аргумент католиків, захищаючи Візантію та підкреслюючи духовну чистоту поствізантійських греків:, необтяжені турботами мирської держави, греки були вільні у пошуках царства Божого, хай і під наглядом толерантного турка. Вони втратили владу, але під оглядом спасіння душ саме це було їхньою перевагою. Їм не залишалося нічого іншого, крім смирення, адже вони не мали більше змоги взятися за меча, і навіть погани, серед яких вони жили, подивляли їхню побожність.

В Україні, однак, греків, грецьку літературну мову і грецьку духовну спадщину глибоко шанували лише православні вчені книжники. Менш учений західноукраїнський письменник Іван Вишенський близько 1600 р. висміював Платона й Арістотеля, пов’язуючи їх з великим єретиком Орігеном. Він віддавав перевагу Йоаннові Золотоустому, а ще більше поважав богослужбові книги — Часослов та Октоїх. Він вважав також, що слов’янська мова (він тут мав на увазі і церковнослов’янську і напіврозмовну мову, якою сам писав) — більш богоугодна, аніж грека і латина. Як письменник, Вишенський виграє від того, що рідні традиції були йому дорожчі, аніж їх візантійські зразки: в українській літературі XVII ст. це, без сумніву, найбільш пристрасна і цікава постать. Його можна порівняти з московським протопопом Аввакумом. Аввакум теж відкидав те, що він називав «еллінською швидкістю», заявляючи, що «не обізнаний в діалектиці», і писав, фактично, розмовною російською: це також найпристрасніший, найцікавіший і найкращий автор в московській літературі XVII ст. Ці два автори різняться, однак, культурним середовищем, і ця різниця допомагає зрозуміти, яка відстань, в середині XVII ст., відділяла кожного з них від Візантії та Греції. Аввакум, потрапивши в скруту, проміняв книжку Єфрема Сирина на коня, а Номоканоном (збірником церковних законів) заплатив за послуги стерничого. Грецької мови він не знав. Вишенський, попри всю любов до слов’янської, провівши значну частину свого життя в келії самітника на Афоні, без сумніву, володів грецькою. Так чи інакше він каламбурив цією мовою і, при бажанні, міг утворювати церковнослов’янські кальки з грецької. Так, ненависного йому імператора Михаїла VIII Палеолога в одному місці він прозвав «Матеологом», а в іншому — «Суєтословом». Обидва терміни означають одне й те ж відповідно грецькою й слов’янською мовами.

Скільки людей читало чи, принаймні, купувало цю полемічну літературу, і наскільки вони переймалися нею? Можна дати приблизну відповідь на це питання, орієнтуючись на кількість друкованих примірників, які дійшли до нас, на рукописи, що так і не потрапили до друку, та на дані про окремі видання і наявність їх у друкарнях. Було б помилкою думати, що полемічний твір, не надрукований у час, коли велася полеміка, не мав впливу на публіку: Палінодія Копистенського з’явилася друком аж у 1876 р., а однак сліди її знаходимо в багатьох інших творах, друкованих в XVII ст. Однак чимало публікованих праць були, швидше за все, явищами ефемерними, бо деякі з них втрачені безслідно або ж відомі лише з назв, що цитуються полемістами-супротивниками. Такою є доля найпершої відповіді на памфлет Скарґи, автором якої був протестант Мотовило, та твору Стефана Зизанія Православний катихизм (1595), що відомий лише з одного католицького його спростування. Всі інші втрачені трактати, наскільки мені відомо, були написані уніатами: Справедливое описанье поступку u справы сыноду Берестейского (Вільно 1597), Друге послання Потія до князя Костянтина Острозького (датоване 3 липня 1598 p.), Herezje, ignorancje, i polityka popów i mieszczan bractwa wileńskiego (1608) — відгуком на цей твір було згадуване уже Антиграфе Мелетія Смотрицького 1608 р.; Розмова берестянина съ братчикомъ (Вільно 1603) і Zmartwychwstały Nalewajko (1608).

Деякі трактати — переважно ті з них, що писалися на захист католицької сторони або Берестейської унії — передруковувалися в наш час із єдиного, нерідко пошкодженого примірника, як, наприклад, перше видання книги Скарґи 1577 р., український текст Антирресиса Потія чи білорусько-український текст твору Скарґи Описанье u оборона събору Руского Берестейского в року 1596, датований 1597 роком. Польськомовний примірник цього ж твору, опублікований 1596 р.,до 1903 р. був невідомий у Російській імперії, хоча міг знаходитися у Торуні в Польщі. Сучасні видавці користувалися його виданнями 1610 та 1783 рр. Такою ж була доля і православного полемічного твору Герасима Смотрицького Ключъ царства небесного (датується, ймовірно, 1587 р.), що зберігся у Києві в одному пошкодженому примірнику. Деякі твори дійшли до нас лише в кількох екземплярах — може, тому, що їхній наклад вичерпався (наприклад, Апокрисис Броневського на 1630 р. вже став бібліографічною рідкістю), чи не тому, що супротивники викупили і спалили усі примірники (так було, за словами Скарґи, з його власною книжкою 1577 р.). Православні спалили також примірники Апології Смотрицького з 1628 р. Нарешті, твір православного полеміста могла сконфіскувати корона, як трапилося з Треносом Смотрицького, написаним ще тоді, коли автор був православним. Проте саме з Треносом пов’язана одна цікава деталь, що може свідчити про велику популярність полемічної літератури: коли представники магістрату прийшли до друкарні, щоб знищити цей твір Смотрицького, вони знайшли там лише 36 примірників. До речі, як здається, друкована в Україні продукція з’являлася значними тиражами в Москві й користувалася там великою популярністю. Книжица о вЂрЂ Псевдо-Нафанаїла, опублікована в Україні 1644 р., у 1658 р. була передрукована в Москві накладом у 1200 примірників, 850 з яких було розпродано за два місяці.

Судячи із цих цифр, антиуніатський рух був сильніший і популярніший, ніж уніатський 7. За кількістю втрачених, рідкісних чи почасти знищених видань уніатські друки тримають першість, дарма що більшість з них публікувалися в Польсько-Литовській державі, яка протегувала унію і час від часу конфісковувала антиуніатські твори.

Подібний приблизний кількісний аналіз міг би виявитися не зайвим і стосовно авторів та меценатів полемічної літератури: він дав би певні свідчення як про соціальне і територіальне походження, так і про освітню базу авторів та їхніх покровителів. Він також допоміг би систематизувати публікації за місцем їх друку і мовою 8. І тут, підраховуючи «на око», натрапляємо на дивовижні речі. Так, кількість авторів-антиуніатів шляхетського походження виявляється більшою, ніж можна було сподіватись. П’ять із семи посполитих авторів були пов’язані з церквою. Фактично, переважна більшість письменників XVI-XVII ст. — церковні діячі. Лише у XVIII ст. з’являється група світських письменників, що походять з вищих верств козацької бюрократії — це автори козацьких літописів. Інша несподіванка стосується географічного походження антиуніатських, чи, вужче кажучи, православних, полемістів першого періоду. Всі восьмеро походили із Західної України, і лише двоє з восьми не були родом з Галичини. Цей факт дає матеріал для роздумів тим історіософам України, які звикли ідентифікувати унійну церкву із західною частиною країни.



7 Про історію книжкової торгівлі в Україні, Білорусі та Московських землях у цей час див.: Ia. Isaievych. The Book Trade in Eastern Europe in the Seventeenth and Early Eighteenth Centuries // Consumption and the World of Goods / ред. J. Brewer and R. Porter. London 1993, c. 381-392.

8 Список полемічних писань див. у вид.: М. Возняк. Історія української літератури, т. 2: Віки XVI-XVIII, ч. 1. Львів 1921, с. 356-376 (з деякими неточностями); A. Martel. La langue polonaise dans les pays ruthenes: Ukraine et Russie Blanche, 1569-1667. Lilie 1938, c. 132-141 (= Travaux et mémoires de l’Université de Lilie, Nouvelle série: Droit et lettres, t. 20); A. Brükner. Spory o Unię w dawnej literaturze // Kwartalnik Historyczny 10, № 3 (1896) 578-644. Бібліографічні дані про авторів полемічних писань, перелік їхніх творів та відповідну бібліографію подає Л. Махновець у вид.: Укаінські письменники: Біо-бібліографічний словник, т. 1: Давня українська література XI-XVIII ст. Київ 1960.



Результати систематизації за місцем публікації менш примітні, якщо не брати до уваги того факту, що чимало полемічної літератури першого періоду публікувалося за межами України. Більшість текстів — і православних, і уніатських, — що з’явилися у 1595-1617 рр., друкувалися у Вільні; друге місце за частотою публікацій займає Остріг, що на 1600 рік занепадає як центр друкарства. Натомість у 1619 р. ним стає Київ, а в 1629 р. — ще й Львів, хоча у Львові друкувалися лише уніатські твори.

Щодо покровителів полемічної літератури, впадає в очі їх надто мала кількість. Перше місце з-посеред вищої знаті, звісно, належить православному князеві Константину Острозькому, оскільки йому присвячено принаймні п’ять полемічних трактатів. За ним ідуть його син-католик Януш і православний князь Михайло Вишневецький, батько Яреми. З поміж церковних владик, у перший період можна згадати лише київського митрополита Михаїла Рагозу: в 1591 р. Львівське братство присвятило йому своє видання греко-слов’янської Просфонеми.

Під оглядом мови ця систематизація якихось особливих несподіванок не дає. Православні частіше, ніж уніати, писали полонізованою розмовною мовою, а твори першого періоду — і православні, й уніатські, і католицькі — були в більшості польськомовні.

Нам, аби повернутись до теми, вже згаданої наприкінці попереднього нарису, залишається спитати: «А що ж Москва?» У своєму трактаті 1577 р. Петро Скарґа заявляє, що йому відоме те, що «відтягує» руський народ від єдності з Католицькою церквою» і є «каменем спотикання [на шляху] до тої єдності»: це погляди, що їх русини кидають «на московські церкви», на «успіхи Московського князівства в пануванні», та на «народ тієї ж мови й віри» 9. Незважаючи на останнє твердження, навряд чи Скарґа вважав, що русини й москвичі говорять однією мовою, бо з іншого місця в тому ж трактаті зрозуміло, що різницю між Руссю й Москвою він бачив чітко. І все ж у нього мусили бути підстави вказувати саме на Москву як на основну перешкоду для унії. Чи правильною була ця оцінка? Відповіді на сьогодні немає, але її можна пошукати в писаннях православних полемістів та інших авторів за період, скажімо, від 1577 по 1704 рр.10, зібравши прямі вказівки про почуття цих авторів до московського правителя, і проаналізувавши симптоматичні вислови, зокрема такі, де вживаються терміни Русь, ruski, до народов руских, русак, руський, росский, Россия, rosiejski, rossiyski, roxolański, Russus, ‛ρωσσαϊκή, Rossiaca та россійський. До уваги слід брати також соціальний статус та культурний багаж того чи іншого полеміста.

Візьмім, для прикладу, київського митрополита Йова Борецького. У своїй польськомовній Протестації (1621) Борецький повторює слова Скарґи, говорячи, що «ми» — тобто, українські православні й козаки — є одної «віри, літургії, походження, мови та звичаїв» з Москвою; однак під цим не слід розуміти, що він зрікається вірнопідданства Речі Посполитій. Борецький хотів лише показати польській стороні, наскільки абсурдним є звинувачувати православного ієрарха та козаків у змові з турками 11.

Чи ось інший приклад: білорус Афанасій Филипович, що якийсь час був ченцем Куп’ятицького монастиря, а згодом — ігуменом в Бересті. Років за десять до козацьких воєн він їздив до Москви, щоб зібрати пожертви на чудотворну ікону Божої Матері та звернутися з чолобитною до царя Михаїла Федоровича. Він не належав до явних прихильників козацтва — про них у його Щоденнику за 1646 р. нема жодного доброго слова. І все ж поляки звинуватили Филиповича в тому, що він у 1648 р. передавав козакам порох та листи, і стратили, дарма що він відкинув ці звинувачення і доказів проти нього так і не знайшлося. Коли ж його звинуватили у неприйнятті унії, він визнав це з готовністю, навіть із запалом (він був наділений невротичними рисами). Филипович прагнув ладу й миру в Речі Посполитій і знав, що досягнути його буде можливо тільки з ліквідацією унії. Тільки так, на його думку, можна було покласти кінець козацьким війнам.

Филипович написав польському королеві Владиславу IV вірнопідданчу «супліку», в якій громив унію та в шанобливому тоні перечислював усе, що мало б свідчити про те, що папа відмежувався від інших чотирьох патріархів. Але написав він там дещо іще незвичайніше: він підніс комплімент королеві за те, що той відіслав претендента на московський престол назад до Москви для з’ясування справи; похвалив його за любов до святої згоди (інакше кажучи, за те, що Владислав не надто підпирав унію), за любов до східного народу (тобто, до православних) і... за любов до Москви. Є, проте, в писаннях Филиповича один важливий аспект, що повністю віддзеркалює культурний клімат того часу, у його власних віршах, якими він закликає уніатів вернутися в лоно Східної церкви («всходней церкви»), повно полонізмів. Те саме можна сказати й про його епітафію, написану від першої особи (походить вона, безперечно, з православного середовища), де Филипович усіляко картає «кляту унію», і де його названо на польський манір «законником» 12.



9 Памятники полемической литературы в Западной Руси / ред. П. Гильтебрандт, кн. 2. Санкт-Петербург 1882, кол. 496 (= Русская историческая библиотека, т. 7).

10 Це роки публікацій трактату Про єдність церкви Петра Скарґи та Лексикона треязычного Федора Полікарпова. Про останню працю див. в Нарисі 12.

11 Платон Н. Жукович. Протестация митрополита Нова Борецкого и других западно-русских иерархов, составленная 28 апреля 1621 года // Статьи по славяноведению / ред. В. И. Ламанский, вип. 3 (1910) 135-153, особливо с. 143.

12 Див. ці тексти у вид.: Українська поезія: Середина XVII ст. / ред. В. І. Крекотень та М. М. Сулима. Київ 1992,с. 38 (епітафія Филиповича) та с. 202-203 (його вірші).



Якби назбирати більше деталей такого роду, можна було б говорити конкретніше, не інтуїтивно, про відношення руських інтелектуалів до Москви у першій половині XVII ст.

Полемісти того періоду, який ми розглянули, незалежно від того, по який бік вони знаходилися, не шукали істини — вони знали її наперед. Їхні аргументи призначалися не для того, щоб переконати опонентів, а для того, щоб зміцнити переконання й рішучість власних прихильників. Значення полеміки полягало не в її конкретному інтелектуальному змісті, а в тому, що вона стала стимулом інтелектуального руху в Україні. Протягом раннього періоду полемічні дебати між католиками, уніатами, протестантами й православними створили клімат, який уможливив процвітання Києво-Могилянської колегії. Про цей заклад і йтиме мова в наступному нашому нарисі.













Література



Brükner A. Spory o Unię w dawnej literaturze // Kwartalnik Historyczny 10, № 3 (1896) 578-644.

Возняк M. Історія української літератури, т. 2, ч. 1. Львів 1921.

Возняк М. Письменницька діяльність Івана Борецького на Волині і у Львові. Львів 1954.

Grabowicz G. G. The Question of Authority in Ivan Vyšens’kyj: A Dialectics of Absence // Harvard Ukrainian Studies 12/13 (1988/1989) 781-794.

Грушевський М. Історія української літератури, т. 1-6. Львів 1923; передруки: Нью Йорк 1959-1960, Київ 1993-1994, Київ 1995 (тільки т. 6, охоплює 1610-1633 рр.).

Грушевський М. Культурно-національний рух на Україні XVI-XVII ст.: 2-е вид. Київ 1919; передрук у часописі Жовтень, №№ 1-4 (1989).

Hunczak T. The Politics of Religion: The Union of Brest 1596 // Український історик №№ 2-4 (1972) 97-106.

Goldblatt H. Ivan Vyšens’kyj's Conception of St. John Chrysostom and His Idea of Reform for the Ruthenian Lands // Harvard Ukrainian Studies 16 (1992) 37-66.

Grabowski T. Z dziejów literatury unicko-prawosławnej w Polsce 1630-1700. Poznań 1922.

Коршунов А. Афанасий Филиппович: Жизнь и творчество. Москва 1965.

Lewin P., Sysyn F. E. The Antimaxia of 1632 and the Polemic over Uniate Orthodox Relations // Harvard Ukrainian Studies 9 (1985) 145-165.

Pritsak O. The Hypatian Chronicie and Its Role in the Restoration of Ukrainian Historical Consciousness // Чому катедру українознавства в Гарварді? Вибір статей на тему нашої культурної політики (1967 — 1973). Cambridge, Mass. — New York 1973, c. 54-60.

Соловій М.М. Мелетій Смотрицький як письменник, ч. 1-2. Рим — Торонто 1977-1978.

Sysyn E E. The Cultural, Social, and Political Context of Ukrainian History: 1620-1690 // Europa Orientalis 5 (1986) 285-310.

Tretiak J. Piotr Skarga w dziejach i literaturze Unji Brzeskiej. Kraków 1912.

Флоря Б. H. Осмысление конфликтов, вызванных Брестской унией 1596 г., верхами православного белорусского и украинского общества // Брвстская уния 1596 г. u общественно-политическая боръба на Украине u в Белоруссии в конце XVI — первой половіте XVII в. / ред. Б. Н. Флоря. Москва 1999, c. 59-86.

Франко І. Іван Вишенський і його твори. Львів 1895; передрук: І. Франко. Зібрання творів у 50-ти томах, т. 30. Київ 1981, с. 7-211.

Frick D. A. Meletij Smotryc’kyj, Cambridge, Mass. 1995.

Чижевський Д. Іван Вишенський // The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the US l (1951) 113-126.

Čyževs’kyj D. A History of Ukrainian Literature: From the 11th to the End of the 19th Century / пер. D. Ferguson, D. Gorsline, U. Petyk, ред. і передмова G. S. N. Luckyj. Littleton, Colorado 1975.

Яременко П. К. Мелетій Смотрицький. Життя і творчість. Київ 1986.

Див. також літературу до Нарису 9 та примітки до даного нарису.
















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.