Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


Попередня     Головна     Наступна





НАРИС 11

БАГАТОЛИКИЙ СВІТ ПЕТРА МОГИЛИ *



Для багатьох, мабуть, ті майже два десятиліття між 1627 і 1646 роками, коли Київську митрополію очолював Петро Могила, були порою душевного піднесення. Для православних це був час їхнього відродження — відродження грецького закону і руського народу. Учителі й спудеї вищого навчального закладу, Могилянської колегії, заможні батьки, що посилали туди своїх синів, друкарі й видавці, що працювали при Печерському монастирі, архимандритом якого був Петро Могила, — усі вони, мабуть, відчували свою міру причетності до цього відродження. Кожен вносив свій вклад — хто вчителюючи, хто допомагаючи фінансами, хто вивчаючи нові «науки», хто розробляючи нові технології і ставлячи їх на службу святій справі. Дух зносився догори, розум набирав сили.

Отим двом життєдіяльним, сповненим оптимізму десятиліттям київського інтелектуального життя і присвячується цей нарис. Говоритиметься у ньому про першопочатки праці Могили і його навчального закладу, про інтелектуальні горизонти митрополита та спудеїв новоствореної Київської колегії, а також про стосунки колегії та її засновника з Річчю Посполитою і козаками. Про події тогочасної історії та про вплив Могилянської колегії на життя кінця XVII ст. буде згадано лише побіжно; на завершення, щоправда, буде сказано про роль Могилянської школи у зростанні української історично-національної свідомості.



* Вперше опубліковано у вид.: The Kiev-Mohyla Academy, спеціальному випуску Harvard Ukrainian Studies, 8, № 1/2, червень 1984. Передрук: І. Ševčenko. Byzantium and the Slavs in Letters and Culture. Cambridge, Mass. — Naples 1991, c. 651-687.








I


Київське Богоявленське братство було засноване 1615 р. У 1620 р., згідно з указом єрусалимського патріарха Теофана, що виступав як повноважний представник Царгородського патріархату, братство одержало статус ставропігії (тобто, закладу під безпосереднім протекторатом царгородського патріарха). Цей самий указ санкціонував діяльність боратської школи, яка отримала назву «школи елліно-словенського та [що важливо] латинського письма». Отже, 1620-й рік, коли той же Теофан «незаконно» відновив в Україні й Білорусі православну ієрархію став також переломною віхою в розвитку київської освіти. Відповідний світський привілей братство отримало 1629 р. від польського короля Сиґізмунда III.

Посада ректора братської школи була високим становищем; його обіймали вихідці з православної інтелектуальної еліти. Від 1615 до 1619 року школу очолював, а згодом, аж до своєї смерті 1631 р., всіляко її підтримував, Йов Борецький — перший після відновлення ієрархії київський митрополит. Він мав зв’язки з грецькими священиками і був власником візантійських текстів. Працювали в шкільній адміністрації й інші видатні діячі, світські й духовні: юрист Василь Борецький, Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович та Захарія Копистенський, архимандрит Києво-Печерської лаври. Таким був стан православної освіти в Києві, коли на сцену вийшов Петро Могила (нар. в 1590-х рр.) з наміром розвивати й поширювати ті освітні нові ідеї,які вже пробивали собі дорогу.

Могила (по-румунськи Movilă — «пагорб», «гора») походив з родини молдавських господарів. Спочатку Молдавія перебувала в церковній залежності від Галицької єпархії, і коли поляки, заволодівши Галицьким князівством, взяли під свій протекторат і Молдавію (населення її в той час говорило на румунському діалекті), вони наполягали на збереженні цієї залежності. Незважаючи на створення в 1401 р. окремої митрополичої молдавської єпархії з престолом у Сучаві, Молдавія не обірвала зв’язків із Західною Руссю — почасти тому, що в 1402 р. вона поновила свою васальну залежність від Польщі, а почасти через те, що основною мовою молдавської світської адміністрації та мовою церкви була слов’янська; цією мовою (хоч все менше і менше) продовжували користуватися в офіційних документах та в стосунках із польсько-литовською Річчю Посполитою аж до XVIII ст. включно. Була в Молдавії в обігу і польська мова. Угоди 1519 та 1527 рр. між королем Сиґізмундом І та господарем Стефаном написані по-польськи; цією ж мовою вели своє листування з молдавськими господарями львівські міщани. Однак, вони вдавалися й до руської мови: руською, наприклад, писав до Львівського братства батько Петра Могили, Симеон. Релігійна полемічна література XVI ст. — початку XVII ст., писана польською і руською мовами, теж доходила до Молдавії — переважно через Львівське братство. Своєю чергою, багато хто з господарів давав пожертви на це братство, як і на інші православні заклади за межами їхнього краю, наприклад, на афонські монастирі чи монастир св. Катерини на горі Синай.

У 1593 р. родині Могил було даровано привілеї коронної шляхти Речі Посполитої. У 1595 р. Єремія Могила і його барт Симеон стали господарями — васалами Польщі. Симеонів син Петро провів дитинство у Молдавії, де навчився трохи читати й писати по-слов’янськи. Коли маєтності Симеона Могили почали занепадати, він перевіз свою родину до Польщі. Хоча про ранню освіту Петра Могили, здобуту в Польщі, відомостей обмаль, схоже на те, що здобув він її у Львівській братській школі, де навчився основ граматики. Є навіть відомості, що молодий Могила вивчав не лише латинську, але й грецьку мову. Засвідчено, що дорослий Могила підписався по-грецьки як «Могила архиєпископ» на грецькому Псалтирі, що йому належав. По завершенні початковового навчання Могила міг учитися в одній із єзуїтських академій — у Вільні чи в Замості 1. Здогад деяких учених, що Могила одержав університетську освіту в паризькій Сорбонні чи деінде у Франції, погано підкріплений документально і, як видається, ґрунтується на непорозумінні 2. У всякому разі, 1617 року він уже служив при дворі коронного гетьмана Станіслава Жолкевського; у 1621 р. взяв участь у битві з турками під Хотином, на стороні переможця — литовського гетьмана Яна Кароля Ходкевича. Потім він переїхав до України, придбав ділянку землі під Києвом, а можливо вже у 1625 р. вступив до чернечого чину в Києво-Печерській лаврі.



1 С. Голубев. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники, ч. 1, т. 1. Киев 1883, с. 19; Ф. А. Терновский. Киевский митрополит Петр Могила — биографический очерк // Киевская старина 2 (квітень 1882) 2.

2 Θησαυρός της ’Ορθοδοξίας. Die Bekenntnisse und die wichtigsten Glaubenszeugnisse der gr. -orientalischen Kirche im Originaltext... // ред. J. Michalcescu. Leipzig 1904, c. 22; C. Erbiceanu. Petru Movilă // Biserică Ortodoxă Romînă 33 (1909) 539. Непорозуміння щодо перебування Могили у Франції полягає у неправильному прочитанні слова Varronem як прізвища французького професора-єзуїта, тоді коли у відповідному латинському тексті йдеться про латинського граматика II-I ст. перед Хр. на прізвище Varro. Пор., насамкінець, О. Білодід. Загадка Петра Могили // Київська старовина № 3 (300) (травень-червень 1993) 56-69, особливо с. 62-63.



Незважаючи на західне виховання та дружнє ставлення до Польщі, родина Могил, у тому числі й Петро, були ревними прихильниками православ’я. Невдовзі після 1628 р., коли Могила вже став архимандритом Печерського монастиря, він зайнявся організацією школи, маючи намір створити заклад, де вивчалися б східні православні традиції у чистому вигляді, краще, ніж у братських школах. Навчання тут мало вестися на рівні західної (тобто, практично польської) освіти, щоб православну молодь не треба було посилати учитися на Захід. Коротше кажучи, його школа при Печерському монастирі мала бути не стільки греко-слов’янською, скільки латино-польською за характером. А через це православні ревнителі дивилися на його починання з підозрою.

У 1631 р., щоб уникнути нападів з їхнього боку, Могила запевнив собі підтримку й благословення царгородського патріарха на заснування того, що один сучасник окреслив як школу латинських і польських наук. Коли восени того ж таки року понад сотня спудеїв почали навчатися у новій школі, розташованій поруч з монастирем, київські православні фанати розпускали всілякі чутки про те, чого там навчають, а шкільних учителів звинувачували в проуніатських нахилах. Чутки зродили невдоволення серед нижчих верств населення, а коли дійшли до козаків, то Могилі та вчителям вочевидь почали погрожувати смертю за те, що ввели у школі викладання латинської й польської мов. Один із тодішніх учителів, майбутній київський митрополит Сильвестр Косов, говорить у своєму Ексеґезисі (1635), що неприятелі Могили мали намір нагодувати дніпровських осетрів шкільними учителями, — ця деталь є ласим шматочком як для історика ідей, так і для вченогоіхтіолога. Уміло ведучи переговори, Могила пішов на компроміс і погодився злити свою школу з братською, що на київському Подолі; об’єднаний заклад мав розміститися там же. Факт злиття (це сталося під час канікул у 1632 р.) зафіксовано в кількох документах; у двох із них згадуються козаки. Згідно з одним, укладеним 12 березня 1632 р. у Каневі, козацький гетьман Іван Петражицький та запорізькі козаки заявляють про своє покровительство над Могилянською школою. У листі від 17 березня того ж року гетьман просить місцевого козацького отамана підтримати об’єднання братської школи з Могилянською 3.



3 Документи, пов’язані зі злиттям шкіл, див.: Памятники изданные Временною комиссиею для разбора древних актов, т. 2. Киев 1846, № 8-10, с. 101-143. Заяву Петражицького, від 12 березня 1632 р., згодом підтвердили Богдан Хмельницький та його син Юрій, див.: Там само, с. 143. Лист Петражицького від 17 березня 1632 р. див., наприклад, у вид.: Памятники изданные Киевскою комиссиею для разбора древних актов: 2-е изд., т. 2. Киев 1897, № 8-10, с. 421-422; передрук: А. Жуковський. Петро Могила і питання єдности церков, с. 216 (див. повний заголовок у Літературі до даного нарису).



Латинський характер нової школи, що так не подобався православним ревнителям, був неприйнятний також для єзуїтів і деяких вищих коронних урядовців (зокрема, віце-канцлера Томаша Замойського), яким не хотілося поступатися своєю монополією на вищу освіту темним русинам. Особливо тиснули на уряд єзуїти, побоюючись конкуренції для їхніх шкіл в Україні (перша така школа була заснована на Подолі близько 1620 р.). Як наслідок, в 1634 р. вийшов декрет короля Владислава IV, що наказував Могилі зліквідувати латинські школи й латинські друкарні, що перебували у його віданні, а наданими йому правами користуватися «помірковано».

І все ж роком пізніше (1635) король підтвердив заснування в Києві Могилянської школи — однак не академії. Школа не дістала права власної юрисдикції, і в ній не було дозволено викладати навчальні дисципліни, вищі за діалектику і логіку — тобто, жодного богослов’я. Король, однак, зробив поступку щодо латинської мови і дозволив, щоб вільні науки (humaniora) викладалися «in scholis Kijoviensibus... Graece et Latine». Звернімо увагу на скромний термін scholis: очевидно, що для політичного керівництва католицької держави існування академії, яка виховувала б руську еліту, було більш небезпечним, аніж відновлення в цій державі православної ієрархії. Католики не втрачали надії, що православних ієрархів вдасться схилити до унії — зокрема, якби вдалося заснувати у Києві унійний патріархат та поставити патріархом Петра Могилу, але на цю приманку він не спокусився ані в 1636 р., ані згодом. За життя Могили його мрія про створення академії так і не збулася, й Могилянська школа до кінця століття так і залишалася Collegium Kijoviense Mohileanum. I все ж то була найголовніша школа в Україні під протекторатом Могили — дві інші знаходилися в Крем’янці на Волині та у Вінниці, в Брацлавському воєводстві (останню близько 1640 р. було перенесено до Гощі). Прагнучи, щоб його школа називалася академією, Могила добивався для неї такого ж статусу, який мали єзуїтські школи, наприклад, Віленська академія. Не дивно, що колегія Могили багато що перейняла від єзуїтської системи навчання — з ворогом треба було боротися його ж зброєю.

Чільними адміністраторами школи були ректор та префект. Ректор був водночас ігуменом братського Богоявленського монастиря, в обов’язки якого входив нагляд за земельною власністю, отож і в колегії він був головним розпорядником бюджету. Ректор також викладав філософію, а згодом і богослов’я. Префект виконував обов’язки інспектора і відав господарськими справами, зокрема, дбав про харчування спудеїв; його навчальною дисципліною була риторика. Звичайним учителям допомагали здібніші учні, так звані «авдитори» (auditores), які перед заняттями пояснювали своїм товаришам матеріал з того чи іншого предмету, а після занять наглядали за самопідготовкою у гуртожитку (бурсі). У цьому вони не просто копіювали єзуїтів, а продовжували середньовічну традицію; в сьогоднішніх англійських коледжах подібну роль репетиторів виконують керівники студентських груп (tutors). Судячи з пізніших даних (1730-і рр.), спудеїв набирали з усіх верств населення: поруч із сином сотника (centurio) чи священика міг учитися син коваля чи якогось іншого «посполитого чоловіка».

Спочатку навчальна програма, укладена за єзуїтськими зразками, передбачала п’ять років навчання і, відповідно, п’ять навчальних курсів — infima, grammatica, syntaxima, курси поетики та риторики. На перших трьох викладалися переважно мови — грецька, латинська, слов’янська та польська, а також катихизм, літургійний спів та арифметика. На курсі поетики вивчали те, що сьогодні називається теорією літератури, літературними жанрами та міфологією, — остання була предметом важливим, оскільки, за звичаєм, усі тогочасні промови, вірші та інші тексти були рясно приправлені міфологічними алюзіями. Більшість підручників з поетики відносяться до пізнішого періоду, але є й два ранніх — з 1637 та 1646 рр.4 Авторами деяких підручників були відомі особи — наприклад, Симеон Полоцький та Феофан Прокопович. Всі підручники з поетики написані латинською та польською мовами, приклади у них наводяться як з класичних авторів (наприклад, Марціала), так і з польських латиномовних поетів (Матвій Казимир Сарбєвський). Пізніші підручники щедро цитують поетів польського Ренесансу і Бароко (Ян Кохановський, Самуїл Твардовський).

На курсі риторики спудеї вивчали правила композиції вітальних, прощальних, похоронних промов, подяк, поздоровлень. У найдавнішому підручнику з риторики (викладі лекцій, прочитаних у 1635-1636 рр.) цитуються приклади з Еразма Роттердамського і Станіслава Ожеховського. Найвагоміший із цих підручників, автором якого був Феофан Прокопович (1706), написаний з певним антипольським культурним ухилом, але, як майже всі київські підручники з риторики, латинською мовою. У позанавчальний час спудеї ставили вистави на біблійні сюжети; спочатку вони і компонували, і грали їх самі. Ця діяльність (знову-таки запозичена з практики єзуїтських шкіл) сягла свого апогею у «трагедокомедії» «Владимеръ», що її написав Прокопович, а поставили київські спудеї на честь прибуття гетьмана Мазепи в липні 1702 року.



4 Про підручник 1637 р. видання, написаний А. Старновецьким та М. Котозварським (він відомий лише у відписі 1910 р., віднайденому в 1968 р.), див.:В. І. Крекотень. Київська поетика 1637 року // Літературна спадщина Київської Русі і українська література XVI-XVIII ст. Київ 1981, с. 118-154; український переклад тексту: с. 125-154. Див. також: Радянське літературознавство 10 (1970) 77, та И. Иваньо. Очерк развития эстетической мысли Украины. Москва 1981, с. 77 і 83. Про інші підручники див. R. Łużny. Pisarze kręgu Akademii Kijowsko-Mohylańskiej a literatura polska. Kraków 1966, c. 22-107 (= Zeszyty naukowe Uniwersytetu Jagiellońskiego, 142, Prace historyczno-literackie, 11) (досі ця праця є найкращою); також: Д. С. Наливайко. Київські поетики XVII — початку XVIII ст. в контексті європейського літературного процесу // Літературна спадщина..., с. 155-195.



Курс діалектики вчив провадити наукові диспути за старомодною системою питань і відповідей та поділом теми диспуту на підрозділи, філософія, яку читали по-латинськи, поділялася за принципом Арістотеля (чи-то його коментаторів) на логіку, фізику, метафізику та етику, — що знову-таки не було бозна-якою новацією, адже такий поділ практикувся у більшості тогочасних шкіл. Курс філософії тривав три роки. Перший підручник, укладений Йосифом Кононовичем-Горбацьким для курсів, що читалися в 1639-1640 рр. (він і досі неопублікований), мав скромну назву Subsidium logicae — мабуть, через те, що право викладання філософії все ще лишалося сумнівним; зате третій із цих підручників, написаний Інокентієм Ґізелем для його власних лекцій у 1646-1647 рр. (теж усе ще неопублікований), гучно називався Opus totius philosophiae. В останньому розділі цієї праці мова йде про Бога й ангелів — мабуть, для компенсації відсутнього богословського курсу. Для вивчення цієї дисципліни здібніших учнів посилали учитися богослов’я в католицькі академії Вільна, Замостя й навіть за кордон.






II


Могила був висвячений київським митрополитом зі згоди Польської корони в 1633 році. Запроваджуючи реформи до літургійної практики своєї церкви, він закликав вертатися ad fontes. Джерела, які він мав на увазі, були грецькими, дарма що деякі з них друкувалися на Заході — у Венеції чи навіть в англійському Ітоні. Він мріяв про те, щоб перекласти слов’янською мовою і видрукувати Житія святих; для цього наказав привезти з Афонської гори грецький текст Житій, перероблений у Царгороді в X ст. під егідою високого візантійського урядовця Симеона, званого Метафрастом. Смерть перешкодила Могилі довести до кінця цей задум. Здійснився він аж через чотири десятиліття, у 1689 р., коли в Києві почали з’являтися Четьї Мінеї Дмитра Савича Туптала (Димитрія Ростовського). Свої погляди Могила найкраще висловив у передмовах до Служебника (Λειτουργιάριον, 1639) і Требника (Евхологіон, 1646). Служебник був останньою книгою, що вийшла за його життя з Друкарні Києво-Печерського монастиря.

У передмові до Требника 1646 року митрополит дав відсіч хулителям його видань і підкреслив внутрішній зв’язок між требниками Руськими та грецькими 5.



5 Текст передмови див. у вид.: Хв. Тітов. Матеріяли для історії книжної справи на Вкраїні в XVI — XVII вв.: Всезбірка передмов до українських стародруків. Київ 1924, с. 367-373 (= Українська академія наук, Збірник історично-філологічного відділу, 17); передрук під ред. H. Rothe у серії Bausteine zur Geschichte der Literatur bei den Slaven, т. 16. Köln — Wien 1982. Деякі матеріали зі збірки Тітова передруковані у вид.: А. Жуковський. Петро Могила і питання єдности церков (див. повний заголовок у Літературі до даного нарису). У книзі Жуковського вміщено вичерпну бібліографію видань, що стосуються Могили та історії Української церкви XVII ст.



Він зазначив також, що одним із його завдань було виправити помилки у требниках, надрукованих у Вільні, Львові та Острозі ще в ті часи, коли не було православної ієрархії (тобто до 1620 р.), і книжки могли друкуватися задля «нечесно надбаних прибутків». Такі недоброякісні тексти продовжували старі звичаї і старі забобони; наприклад, у них можна було знайти молитву до повитухи малого Ісуса. За словами Могили, Новий Заповіт не дає підстав для такої молитви: із тих фрагментів, де описується Різдво, можна зрозуміти, що Сина свого Пречиста Діва повивала сама. Що, мовляв, там було робити повитусі? Сама по собі це вірна думка, однак Могила у такий спосіб ігнорував ранньохристиянську апокрифічну традицію.

Далі Могила заявляв, що в його Требнику подається взірцевий текст, основою для якого послужив грецький молитвослов, і що цей текст мав би бути найкращим. Граючи словами, він закликає читачів не вдаватися до непотрібних требників («понехай заживати непотребниць з Требников предреченных») і ганить тих, хто продовжує їх уживати. Бачимо тут той самий підхід, той самий дух очищення й оновлення, те ж саме визнання авторитету грецьких взірців, що їх кількома роками пізніше проявить у Москві патріарх Нікон. Нічого дивного в цьому немає: ми сьогодні знаємо, що грецькі взірці, на які покликався патріарх Нікон, розпочинаючи свої реформи, й складалися переважно з текстів, що друкувалися у Києві, зокрема, за часів Могили.

Попри високу оцінку грецьких текстів як найвідповідніших першоджерел для поліпшення текстів слов’янських, вага грецької та слов’янської мов у київському книгодрукуванні та освіті незабаром впала, а Могилянська школа дедалі більше латинізувалася й полонізувалася. Для таких перемін були серйозні підстави. На середину XVII ст. грецька мова вже перестала бути мовою передової наукової думки, а церковнослов’янська взагалі ніколи нею не була. Вивчали цю мову лише тому, що нею були написані православні церковні тексти. Право православних вживати латинську й польську мови у своїй освіті продовжували ставити під сумнів — і не тільки самі православні ревнителі чи католики на чолі з єзуїтами, але й уніати. Могила мусив відстоювати це право. У своїй праці Λίθος, abo kamień (1644) він визнавав, що знання грецької й церковнослов’янської необхідне русинам для їхніх релігійних потреб. Але для політичної діяльності, заявляв він, їм необхідно знати не лише польську, а й латинську, бо на землях Польської корони латиною користуються як другою рідною мовою. В обох палатах парламенту, при дворах, у справах урядових і політичних — скрізь русинам, як підданцям корони, потрібне знання обох цих мов, якщо вони хочуть відігравати хоч якусь роль у цій державі. Не до лиця й не до речі було б русинові говорити грецькою чи слов’янською мовою перед членами сенату чи сейму, бо тоді довелось би всюди водити зі собою перекладача і виглядати коли не чужинцем, то неуком. Навіть у питаннях віри треба вміти дати відповідь мовою, якою тебе питають, тобто або чистою латиною, або польською з численними латинськими домішками 6.

Отож, на 1649 рік грецьку вивчали у Могилянській колегії лише частково («отчасти»). Так свідчить сумної слави Паїсій Лігарід (митрополит Гази, протягом певного часу протеже єрусалимського патріарха, теж Паїсія), якому випало зіграти недойстойну роль у скиненні московського патріарха Нікона і згодом якийсь час викладати у Могилянській колегії. Лігарід, мабуть, казав правду. У передмові до вітального панегірика, що його спудеї присвятили Могилі 1632 р. (Ευχαριστήριον, албо вдячность), є одна помилка у грецькому тексті, а грецькі написи на фресках церкви Спаса на Берестові, що походять приблизно з 1643 року, майже незрозумілі 7. Та й у грецьких текстах самого Могили з 1631 р. є деякі огріхи, що їх лише поблажливість дозволяє назвати друкарськими помилками. Щодо слов’янської та руської мов, то їх, мабуть, вивчали за підручниками і словниками місцевих авторів кінця XVI ст. — Граматикою і Лексисом Лаврентія Зизанія (обидві книги надруковані у Вільні 1596 р.) або ж виданими вже після заснування Київської братської школи — такими як Граматика Мелетія Смотрицького (1619) чи Лексиконъ славено-росский Памви Беринди, виданий у Києво-Печерській лаврі 1627 р.



6 Архив Юго-Западной России (далі — АЮЗР), ч. 1, т. 9. Киев 1893, с. 375-377.

7 Написи на берестівських фресках див. у вид.: І. Ševčenko. Byzantium and the Slavs in Letters and Culture. Cambridge, Mass. — Naples 1991, c. 662 (№ 13), 685 (іл. 2).



Літературним рушієм в колегії, і навіть у друкарні Київської Лаври, ставала не стільки латинська, скільки польська мова. У 1645 р. до руськомовного видання скороченої версії свого катехизму Могила додав його польський варіант, і варіант цей було надруковано першим. Мало того, польською мовою були написані (і видані коштом Могили) навіть ті Дві книги, в яких описувалися достоїнства монахів Печерського монастиря й чудеса, творені ними впродовж його історії (Patericon Сильвестра Косова, 1635; Τερατούργημα Афанасія Кальнофойського, 1638). У передмові до останньої книги знаходимо алюзії до Юґурти Саллюста та до латинського автора II ст. після Христа Апулея, а також низку латинських слів і цитат з Катулла, Сенеки та од Горація 8. Ось таким чином за найперших кілька років виробилося мовне спрямування колегії (згодом — академії), яке аж до середини XVIII ст. і навіть за російського панування залишалося латинсько-польським.



8 Див.: АЮЗР, ч. 1, т. 8, 1914, с. 477, також: Хв. Тітов. Матеріяли, с. 523. Пор. теж факсиміле передмови, поміщене у вид.: Seventeenth Century Writings on the Kievan Caves Monastery. Cambridge, Mass. 1987, c. 122-131 (= Harvard Library of Early Ukrainian Literature, Texts, 4).







III


Діяльність Могилянського освітнього закладу віддзеркалювала взаємовпливи культурних сил в Україні XVII ст. Віра предків продовжувала жити у запозичених формах, захоплення церковною поезією Йоанна Дамаскина співіснувало з любов’ю до аксесуарів класичної міфології. До того ж Могилянська колегія завдячувала своїм різномантним характером тому фактові, що її засновник належав до багатьох світів. Горизонти життєвого досвіду Могили, його зв’язки, його плани сягали не лише Варшави, Кракова чи інших польських та західних науковоосвітніх центрів, а й Ясс, Царгороду і навіть, хоча й меншою мірою, Москви. Він міг вести розмову на будь-якому рівні й будь-якою мовою — залежно від того, хто був його співрозмовником, поєднуючи в собі витонченість єзуїта та простодушність православного, який свято вірить у чудотворність власної релігії.

Вивчення мововжитку руської еліти XVII ст. дає цікаві результати. Виходить, що більшість представників елітарних верств розуміли усі чотири актуальні у той час мови — церковнослов’янську, руську, польську та латину. Тому для передачі певної інформації, усної чи письмової, не було якоїсь єдиної мови чи стилю — їх було кілька, і той чи інший вибір вказував на культурну приналежність або спрямованість даної особи в даний момент. Наприклад, до свого брата Мойсея, молдавського господаря, Могила писав майже бездоганною церковнослов’янською мовою. Усі чужомовні цитати в його листах були грецькомовними, усі нечужомовні походили зі Святого Письма. Церковнослов’янською фразеологією Могила володів досконало — цього він навчився, мабуть, в учителів Львівської братської школи. Однак його актуальні інтереси та вимоги часу накладали свої обмеження на цю мовно-концептуальну мімікрію. Так, у чисту церковнослов’янщину, якою писані його листи, вкрадалися слова, невластиві для церковнослов’янського канону (наприклад, политическая і церемонии). Описуючи братові обов’язки ідеального правителя, Могила удався до давньовізантійського жанру, що був в ужитку щонайпізніше з VI ст. Перелічуючи ці обов’язки, Могила говорить, що братові його належить бути спонсором шкіл (благодЂтелю училищ быти), — положення, яке годі знайти у всіх «дзеркалах правителів», призначених для візантійських імператорів 9.

Ще одна підбірка писань Могили зв’язана з чудесами, які в його час діялися у Православній церкві — не тільки на території України (він же, врешті-решт, був не русином, а православним), але й на українських землях теж. Одне таке чудо сталося на обійсті його власного слуги, Станіслава Третяка. Третяк попросив Могилу освятити тільки що споруджений будинок, що той і зробив, залишивши там трохи святої води. Коли він через рік знову навідався до Третяків, господар з дружиною заявили при зустрічі, що збережена ними свята вода обернулася на вино. Могила скуштував її; вона мала смак молдавського вина («вкус аки волоского вина»). Він захотів пересвідчитись, що не помилився (врешті-решт, син молдаво-волоського господаря напевно розбирався у молдавських винах). Коли подружжя присягнуло, що перетворення це — чудесне, Могила повірив їм на слово і забрав воду з собою. У час, коли він описував усе це, вода була при ньому і, за його словами, «мала смак і запах вина й не скисала» 10.

Подібні історії призначалися, очевидно, не тільки для українців, а для всіх православних. Звертаючись до своїх ченців, київських парафіян чи до духовенства під його юрисдикцією, — як у своїй інавгураційній проповіді, виголошеній у березні 1632 року в Києво-Печерській лаврі, або ж у передмовах до Служебника (1632) та Требника (1646) — Могила удавався до полонізованої української мови і вживав поруч із далеко барзЂй, пенькная та преложоные такі українські слова й вирази, як огонь мусыт (быті), пишучи, що та щоби. Були у цій мовній мішанині й елементи церковнослов’янські за формою, хай і не зовсім автентичні: єдиноутробнЂ, смотрЂти. Більшість цитат зі Святого Письма у передмовах До Требника є церковнослов’янськими, але деякі з них написані тогочасною літературною руською мовою, з церковнослов’янськими домішками.



9 Про присвяту Мойсеєві Могилі Пентекостаріона (Цвітної Тріоді), написаного 1631 р., див.: Хв. Тітов. Матеріяли, с. 263-266; D.P. Bogdan. Les enseignements de Pierre Movilă adressés à son frère Moïse Movilă // Cyrillomethodianum l (1971) 1-25, особливо c. 19-22.

10 АЮЗР, ч. 1. т. 7. с. 113-114.



Звертаючись до представників православної шляхти — чи то білоруського державного діяча Богдана Стеткевича, чи то писаря Київського воєводства Теодора Проскури-Сущанського, чи то князя Яреми Вишневецького, що був готовий зректися православ’я, — Могила писав сильно полонізованою руською мовою, цитуючи Лактантія й св. Августина, латиномовних отців Церкви, наводячи християнські порівняння, приправлені язичницькою мудрістю, та вдаючись до нехитрих лестощів, розрахованих, мабуть, на невибагливого адресата. Князеві Вишневецькому, який доводився йому родичем, Могила писав: «Цей чесний хрест буде для твоєї княжої ласки тим, чим колись була щогла для Одіссея, коли порятувала його від сирен, себто зваб цього світу» 11.



11 Див.: Хв. Тітов. Матеріяли, № 39, с. 269.



Мусимо визнати, що згадка про Одіссея, прив’язаного до щогли (прообраз хреста), була не чужа патристичній літературі IV ст. Але ще цікавіше буде зазначити, що Могила вживає латинізоване ім’я цього героя з Ітаки — «Улессесови», а не похідне від грецького, «Одіссей». Говорячи про предків Теодора Проскури-Сущанського (чий син, чи принаймні родич, учився в Могилянській колегії), він оповідає історію, яка наводиться далі і в історичність якої він сам вірив, мабуть, не більше, ніж в існування Геракла чи Аполлона. Предки Проскури вели своє коріння від часів Володимира Великого. Один із тих пращурів служив Анні, доньці, — так, здається, сказав Могила, — візантійського імператора, що стала Володимирові дружиною. Цьому предкові доручили віднести з церкви до княжих палат проскуру (або просфору — освячений хліб, який споживається після причастя), і він її по дорозі з’їв. Через те його родині й дісталося прізвисько Проскура. Існування такого прізвища підтверджують руські літописці — хто саме, Могила, звісно, не вказує. Під час правління київського князя Святослава, у 1059 році (sic), Проскурам було даровано шляхетський герб — хрест зі стрілою, як відзнаку за подвиги одного із членів цього роду у битві з невірними половцями («густим трупом поганским широкое окрыл поле», — принаймні ця фраза звучить дуже по-українському). Наступна родинна перемога мала місце аж через чотири століття і приписується часам польського короля Александра (близько 1500 р.). Відтоді і аж до того Проскури, якому адресована Могилина присвята, пригод у родинній історії вже не було.

Церковні історики знають Могилу насамперед як автора (чи-то головного співавтора) Православного Символу віри — трактату, що складався, відповідно до трьох богословських чеснот, із трьох частин, 260 питань і відповідей. Трактат цей обговорювався в 1642 р. на синоді в Яссах, де в текст було внесено деякі правки, а через рік усі чотири греко-православні патріархи схвалили його грецький переклад. Уперше Православний Символ віри був надрукований розмовною грецькою мовою (πεζη τη φράσει) 1666 р. в Амстердамі. Проте він опрацьовувався у Києві в 1640 р.; його оригінальною мовою і одним із джерел) була найімовірніше латина, хоча не слід відкидати, що, ймовірно, існувала чернетка Символу слов’янською, швидше за все польською, мовою.

Коли йдеться про інші розмовні мови, крім руської, то, як засвідчують його друковані твори, Могила прекрасно володів як науковим, так і риторичним стилями польської мови. Більше того, є свідчення, що він трохи знав і новогрецьку, використовуючи її в друкованих працях. Йому також належали принаймні два грецькі рукописи, що зберігаються в Оксфорді і Санкт-Петербурзі. В одному з них, писаному розмовною грецькою мовою, є примітки на полях по-грецьки, можливо, рукою самого Могили. Природно, що він вільно володів й усною молдавською, хоча ніколи нею не писав. Принаймні жодних даних про те, що він уживав молдавську на письмі, немає і навряд чи вони знайдуться, з огляду на тогочасну культурну та й родинну традиції: фактично перші румунськомовні книжки друкувалися в українських друкарнях і були відправлені Могилою до Молдаво-Волощини щойно в 1640-х роках, а всі настінні надписи в сучавській церкві, яку заснувала і щедро фундувала родина Могил, зроблені виключно церковнослов’янською мовою.

Якими мовами користувався Могила у приватному житті? Можна вважати, що це були польська й руська, а не церковнослов’янська чи латина. Кілька його записок — замовлень для ювелірів, що датуються 1629 р., написані по-польськи, але одна з них, та ще два записи в реєстраційних журналах пізнішого часу (один із них належить до 1637 р.) зроблені руською мовою 12. Більше того, такий вельми приватний документ як свій власний заповіт Могила волів написати (або подиктувати) по-польськи, а не руською мовою чи латиною. У цьому документі він заповів своїй улюбленій колегії не тільки значну грошову суму, але й власну бібліотеку книг різними мовами, назбирану протягом життя. (Недавні досліди показали, що Могилина бібліотека налічувала понад дві тисячі книг. На сьогодні з них залишилося лише кілька десятків примірників, розпорошених по різних збірках. Решта згоріла, якщо не в 50-х чи 60-х роках XVII ст., то напевне під час пожежі 1780 р.). Цими добрими ділами, як зазначалося, він зобов’язує майбутні покоління провадити далі науку в київських школах так, як це було при його житті, згідно з привілеями, дарованими його ясновельможністю польським королем.



12 АЮЗР, ч. 1, т. 7, 1887, с. 184-185.





IV


На Великдень 1632 року двадцять троє спудеїв колегії на чолі з професором риторики (і правдоподібно шкільним префектом) Софронієм Почаським піднесли Петрові Могилі книгу віршованих подяк під назвою Ευχαριστήριον 13. Ця книжка з прозовою передмовою, підписаною професором (де він ужив дві грецькі цитати), поділялася на дві частини, кожна з яких дає нам уявлення про освітній обрій тих молодих людей, які навчалися у новоствореній колегії, та про культурні цінності, яких там навчали.

Перша частина брошури має заголовок Гелікон — тобто «гора Муз», зведена учнями Могили як поетичний вияв вдячності. Існує ще один заголовок: «Перший сад знань». «Сад» мав вісім «коренів» (кожен описаний у вірші за підписом його автора чи, принаймні, читця): Граматика, Риторика, Діалектика, Арифметика, Музика, Геометрія, Астрономія й Богослов’я — тобто повні середньовічні trivium та quadrivium у традиційній ієрархії, за винятком богослов’я. (Існування богослов’я у цьому списку не так віддзеркалювало тогочасну дійсність, як відбивало надії, що їх спочатку плекало керівництво школи, бо, як знаємо, королівська грамота 1635 р. відібрала колегії право викладати цей предмет). Можна здогадуватися, що назвою Гелікон (або Новий Гелікон) означено школу — чи одну із шкіл, що їх очолював Могила (ця назва обігрувала і його ім’я: нагадаємо, Movilă — по-молдавськи «гора»).

Друга частина цього твору, теж віршована, називається Парнас (теж домівка Муз й Аполлона), або «Другий сад знань». Парнаська сад-гора теж споруджена спудеями на честь Могили. Тут росте десять паростей знання — дев’ять Муз разом з Аполлоном. Дві гори мусили щось означати, і найперше пояснення, яке спадає на думку — те, що вони символізують зусилля спудеїв двох шкіл Могили — Київської братської та Печерської.

Обидві поеми написані сильно полонізованою українською мовою. Обидві прославляють Христа-переможця, воскреслого у Великдень, і возносять хвалу Могилі. З ідеологічного боку, як видається, зміст поем відбиває організаційний компроміс, до якого обидві школи прийшли в 1631/1632 навчальному році: по-перше, що класична освіта — це добре, але засилля в ній класики — недобре; по-друге, що уніати — безперечно, паскудний народ.



13 Факсиміле тексту Ευχαριστήριον’а див., наприклад: The Kiev Mohyla Academy, спеціальний випуск Harvard Ukrainian Studies, червень 1984, т. 8, № 1/2, c. 255-293; також у вид.: Українська література XVII ст. / ред. В. І. Крекотень. Київ 1987, с. 239-256; Українська поезія: Середина XVII ст. / ред. В. І. Крекотень та M. M. Сулима. Київ 1992, с. 174-188. Частковий переклад на сучасну українську мову, див.: Аполлонова лютня: Київські поетики XVI-XVIII ст. Київ 1982, с. 35-45. Повний текст в українському перекладі, див.: Українська поезія XVII ст. (перша половина) / ред. В. В. Яременко. Київ 1988, с. 222-250.



У самих віршах йдеться, зокрема, про таке: Граматика з надією сподівається на ті часи, коли русини — нащадки славних роксоланів (згадка про це сарматське плем’я вказувала не лише на давнє походження русинів, але й на ерудицію автора вірша) зрівняються у знаннях з мудрими поганами. Діалектика (яка, услід за Стагіритом, себто Арістотелем, порівнюється з гострою колючкою) висловлює побажання, щоби гострота мудрості колола очі «смутним унітським базилишкам, аспидам окрутним». (Таким чином, Арістотеля було поставлено в один ряд із царем Давидом, оскільки «базилишки» й «аспиди» — алюзія до Псалма 91:13). Музика цитує поган Діогена й Орфея, а також візантійця Йоанна Дамаскина. Геометрія зводить водно Ксенофана Колофонського й Христа — «верховного Геометра», що воскрес з-під землі («земля» погрецьки — γη або γαια; не забуваймо, що ці вірші не тільки славословлять Могилу, а й вшановують Великдень 1632 р.). У завершальному вірші, присвяченому Теології, Могила непрямо уподібнюється до Геракла. Як «сумлінний еспанець» поставив мармурового стовпа на західному узбережжі, ознаменувавши зовнішні межі Геркулесових подвигів, так і архимандрит звів мармурову колону на берегах Дніпра на півночі («при берегах Дніпрових под седмі тріони» 14), позначивши нею початок богословського океану. Так Могила кладе край мандрам русинів у чужинецькі землі по богословську науку; дай Боже, мовляв, щоб віднині вони слухали «власних богословів». Вірш-звернення до Аполлона під кінець поеми «Парнас» запрошує цього поганського бога до спраглих науки руських земель («краєв россійських»). Однак насамкінець Аполлона й його сестер-Муз проганяють геть, а натомість запрошують Пречисту Діву оселитися між спудеїв.

Брошуру оздоблено двома символічними дереворитами 15. На одному зображений сам Могила — він стоїть на горі Гелікон, тримаючи посох і гілку мудрості, зате відкидаючи скіпетр з короною (натяк на те, Що він відмовився від молдавського трону). Другий дереворит змальовує Муція Сцеволу — героя латинської легенди з кінця VI ст. перед Христом, який стоїть на Парнасі, вкладаючи правицю в огонь. Цей епізод включено недарма — Могили виводили свій рід від цього римського героя (таких умоглядних генеалогій в історії гуманізму і на Балканах можна знайти чимало).



14 Натяк на лат. septentrio, мн. septentriones (вжите як два слова у Вергілія) — «Великий і Малий Віз; північ; північний полюс».

15 Див. Хв. Тітов. Матеріяли, с. 293-299.



У цьому другому деревориті відбитий складний характер світу Могили. Герой-римлянин стоїть на грецькій горі. Всі, крім одного, пояснювальні написи зроблені кирилицею з вкрапленнями полонізмів наприклад, звитязци («переможця»). Єдиний виняток — напис грецькими буквами на лівій руці мужнього Муція Сцеволи. Здається, зміст його досі минав увагу дослідників, однак дарма, бо по ньому видно, наскільки оточення Могили володіло грецькою мовою. В етимологічному плані ці два грецькі слова — σκαιά χειρ («ліва рука») — вдало обігрують ім’я «Сцевола», оскільки scaevus та σκαιός у латинській та в грецькій означають одне і те ж — «ліво(рукий)». Сцевола ж, пам’ятаємо, дістав прізвисько «ліворукого» після того, як скалічив собі правицю, вклавши її в огонь. А зробив він це, щоб довести етрускам свою незламність (звідси напис «огнь Гетрусков» на тому ж деревориті).

Можемо бути достеменно певними, що Софроній Почаський, автор передмови до Ευχαριστήριον’а, а можливо, й усіх віршів у ньому — це водночас і Стефан Почаський, спудей Київської братської школи, котрий виголошував першу поему Віршів на жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича Сагайдачного — брошури, опублікованої Касіяном Саковичем 1622 р. Через десять років Почаський ще не міг забути роль, яку він відіграв у цій літературній імпрезі. Коротше кажучи, prima facie напрошується думка, що безпосереднім зразком для Ευχαριστήριον’a були Вірші Саковича. (У ширшому діапазоні, звичайно, зразка слід шукати у тогочасних підручниках з поетики та в польській ренесансній і бароковій поезії). Той факт, що нагодою для оприлюдення Ευχαριστήριον’а було вибрано Великодні свята, міг бути пов’язаний з іншою акцією друкарів Києво-Печерської лаври у 1630 р.: видана ними збірка десяти підписаних віршів під заголовком Имнологія була великоднім дарунком Могилі; в кожному вірші його автор славив водночас воскреслого Христа-переможця і архимандрита.

За двома винятками, нам майже нічого не відомо про юних авторів (або ж читців) вітальних віршів Ευχαριστήριον’а; їхні колоритні імена — наприклад, Теодор Сусло чи Мартин Сурин — нічого не говорять про їх носіїв. Винятками є Василій Сущанський-Проскура (як можна припустити, син або родич Проскури, якому Могила адресував одну зі своїх книжкових присвят) та Георгій Негребецький — можливо, родич о. Константина Негребецького, намісника Святої Софії Київської та виконавця Могилиної духівниці.

З іншого боку, нам чимало відомо про деяких працівників та випускників Могилянської колегії, які ще за життя Петра Могили працювали або вчилися там, бо ці люди належали до найвидатніших інтелектуалів століття. Це Єпифаній Славинецький, знавець грецької мови, якого цар Олексій Михайлович викликав до Москви, та його помічник, Арсеній Корецький-Сатановський, що теж на деякий час переїхав туди. Були й інші польсько- та українськомовні письменники, з-під пера яких вийшли збірки проповідей та інші твори: Йоанникій Ґалятовський, Лазар Баранович, Антоній Радивиловський. Отже, вже від самих початків, Могилянська колегія була кузнею місцевої інтелектуальної еліти та постачальником талантів на експорт, насамперед, для Москви. Цю свою подвійну роль їй довелося виконувати понад століття.






V


Могила був вірнопідданим Польської корони. Він уклав літургійну поему церковнослов’янською мовою на честь коронації «нашого великого царя Владислава [IV]». Говорячи про «отчизну нашу», він завжди мав на увазі польсько-литовську Річ Посполиту. Це не повинно нас дивувати: у 1627 р. Могилин сучасник Памва Беринда писав про «милую отчизну... Корону Пол(ь)скую» в передмові до свого київського Лексикону; а навіть український гетьман Богдан Хмельницький ще в 1656 р. уживав слова «ойчизна» в тому ж таки розумінні, принаймні коли звертався до польських коронних гетьманів та польського короля. На думку самого Могили, законність його перебування на митрополичому київському престолі мала потрійну основу — натхнення Святим Духом, що володів серцем його величності короля Владислава IV; благословення Царгороду — святої апостольської столиці, та волю усього «народу россійського» 16.Чого він та його наступник на київському престолі, Сильвестр Косов, добивалися й так і не змогли добитися — це рівних прав руського народу в межах Речі Посполитої. Незважаючи на його православну віру, як і на те,що в 1640 р. він надмірно славословив царя Михаїла Федоровича, в якого прохав матеріальної допомоги на київські святині та дозволу (так і не одержаного) заснувати у Москві монастир, де київські монахи могли б навчати боярських синів і простолюд грецької та слов’янської мов 17, Могила залишався політичним антимосковитом. У своїх посланнях до знатних русинів він хвалив їх та їхніх предків за те, що, перебуваючи на службі у польського короля, вони брали участь у походах на Москву. Так, представника одного із шляхетних родів він величав за те, що рід цей воював проти Москви під час правління Стефана Баторія; ще одному своєму адресатові віддавав належне за участь у поході на Москву, очолюваному молодим Владиславом IV 18.



16 Хв. Тітов. Матеріяли, № 49, с. 359.

17 Див. Памятники изданные Киевскою комиссиею, с. 423-427; Акты относящиеся к истории Южной и Западной России, т. 3. Санкт-Петербург 1861, № 18, 33, с. 27-29, 39.

18 Хв. Тітов. Матеріяли, № 46, с 332 та № 47, с. 339.



Переказують, що коли в розмові з Могилою Андрій Борецький (брат митрополита Йова Борецького) начебто натякнув на можливий союз між Москвою й Руссю, Могила буцім-то відповів, що вже тільки за це Андрія варто було б посадити на кіл. Лояльність Могили була далекою від позиції, яку займали брати Борецькі чи білорус Афанасій Филипович (ми зустрічалися з ним у Нарисі 10) — чоловік нижчого суспільного рангу, який бував у Москві і який бентежив Могилу непримиренністю свого православ’я; а чи ті православні, котрих Касіян Сакович засуджував за те, що перед 1646 р. зрадили Москві таємниці Польської корони. Як ми бачили, головними опорними пунктами у полі зору Могили були Київ, Варшава, Ясси і Царгород — не Москва. Вважати це його помилкою, винуватити його за це, називати через це його релігійну політику «латинським псевдоморфозом православ’я» — означає, нехтуючи фактами і поринаючи в анахронізми, натякати, що еталонна міра православ’я знаходиться в Росії. Що стосується богословських поглядів Могили, то варто не забувати про присуд, винесений йому його православними сучасниками. У 1642-1643 рр. грецькі православні патріархи та ієрархи визнали погляди Могили нормальними, розглянувши і схваливши його Православний Символ віри. Офіційно затверджений, цей документ здобув високу оцінку. У XVIII-XVIII ст. усі глави православних церков включно з Адріаном, останнім московським патріархом перед Петровими реформами, вважали його офіційним визнанням православної віри. Арсеній, що був митрополитом ростовським у 1750-х рр. і противником Петрових реформ, вважав катихизм Могили «важливішим для священика, аніж філософія».

Про ставлення Могили до гетьмана Хмельницького важко щонебудь сказати, оскільки його смерть 1 січня 1647 року (його було поховано в Успенській церкві Печерського монастиря, як він собі цього бажав ще в 1637 р.) більш як на рік передувала повстанню Хмельницького, яке тогочасні польські джерела називають «громадянською війною». Міркуючи про те, як би міг поставитися Могила до козаччини, варто звернутися до того місця в агіографічному тексті 1629 року, де він описує, як місцевий святий звів нанівець намір запорізьких козаків спустошити молдавське місто Сучаву, а також узяти до уваги, що його двоюрідні сестри в різний час були одружені з коронним гетьманом Станіславом Реверою Потоцьким, польським воєводою брацлавським Стефаном Потоцьким та батьком лютого ворога козаків, князя Яреми Вишневецького.

Спочатку козацьке повстання не надто відбилося на ході навчання в колегії: в 1649-1650 рр. її безперешкодно закінчили кілька визначних осіб, і тільки згодом будівлям колегії було нанесено значних матеріальних збитків. Під час Хмельниччини колегія не вийшла і з-під латино-польського впливу. Говорячи словами самого Могили, весь руський народ — чи, принаймні, його українська гілка — прихильно ставилися до колегії. У 1651 та 1656 рр. гетьман Хмельницький подарував монастиреві Київського братства та «школам до нього приставленим» землі, експропрійовані в ордену домініканців у Києві і його околицях 19, — у такий спосіб колегія скористалася з розподілу награбованого майна. У Білоцерківській угоді 1651 р. права Київської колегії вже чітко обумовлені. Найістотніша, хоч і непряма, допомога, яку козаччина надала колегії, полягала в тому, що завдяки Переяславській угоді 1654 року з українських земель зникли єзуїти, які з’явилися в Києві 1620 року. Вони більше вже не повернулися до Києва, тож колегія позбулася конкурентів, які могли стати серйозною небезпекою. Однак потенційно найкориснішим для колегії було рішення козаків, яке прийшло не з боку Хмельницького, а від Івана Виговського і було наведене у Гадяцькій угоді 1658 р.: колегія підносилася до рівня академії, і їй було даровано такі самі права та вольності, якими користувалася «Академія університету Краківського». Передбачалося навіть створення в Україні ще однієї академії. Хоча цей намір залишився невиконаним, подібно до інших пунктів Гадяцької угоди, він став для викладачів колегії новим поштовхом, щоб докласти ще більших зусиль і вивести їхню школу на вищий рівень. А гетьман Петро Дорошенко, висилаючи делегацію до Острога на переговори з поляками 1670 р., наказував, щоб делегати вимагали заснування нової академії в Україні. Проте склалося так, що бажання київських учителів здійснив російський цар Петро І в 1694 та 1701 рр.



19 І. Крип’якевич, І. Бутич. Документи Богдана Хмельницького. Київ 1961, № 131, с. 209-210.







VI


Попри всі свої беззаперечні досягнення, Могилянська колегія не дала суспільству оригінальних мислителів, — не тільки тому, що оригінальне мислення в в історії людства взагалі є рідкістю, а й тому, що колегія ставила перед собою мету повністю засвоїти існуючі (у даному випадку західні) культурні зразки. Для тих, хто ставить собі за мету піднятися До рівня вже усталених ціннісних систем, головним є не оригінальність, а досягнення цього стандарту. Учасники такого змагання загалом не вважають брак оригінальності недоліком; ті ж, хто думає інакше (а їх небагато), роблять ставку на оригінальність, коли стандартного рівня вже буде досягнуто.

Безперечно, існує й простіший шлях до осягнення цієї мети. Для цього досить поміняти правила гри — забути про перегони й зробити ставку на себе самого (або на тих, хто уже наздогнав і перегнав). В історії науки й освіти прикладом у цьому плані може послужити виклик, кинутий паризькій Сорбонні сто років перед Могилою ще неопереним Колеж де Франс. Однак подібні випади «навпростець» на шляху цивілізації трапляються рідко, тож було б несправедливо вимагати від Могили і його наступників того, що їм було не під силу. Ми б могли обґрунтовано сподіватися від них ініціативи у чомусь іншому — у плеканні специфічно української самосвідомості. Але і в цьому плані колегія спершу радше продовжувала старі тенденції, аніж започатковувала нові; з роками вона вже й не робила виразних спроб вплинути на національну свідомість і навіть не виявляла більше таких намірів.

Проте в ранній період існування колегії один оригінальний внесок з її боку таки був: інтелектуали з оточення Могили (як також з оточення його прямих попередників, див. Нарис 9) наново відкрили початки київського минулого. Вони знайшли корені сучасного їм київського сьогодення, що пов’язували його із цим минулим, і встановили історичну тяглість між початками Київської Русі, з одного боку, та Україною початку XVII ст., з іншого. Йдучи слідами Захарії Копистенського та Віршів на погреб Сагайдачного, складених 1622 року, Могила перейняв концепцію київського Початкового літопису, за якою український народ походив від Яфета 20. Один зі спудеїв його школи назвав той народ «народом Володимира» 21. Написи у церкві Спаса на Берестові, реставрованої Могилою у 1643-1644 рр., пов’язують ім’я Могили як митрополита всієї Русі (вьсея России) з іменем володаря-«самодержця» всієї Русі (всея России), святого «Владимира» (тим самим піднесеного до імператорського сану). Ми вже знаємо, що у своїх генеалогічних лестощах Могила, покликаючись на руських літописців, виводив роди своїх адресатів від Володимирових часів. Нарешті, в Євфонії (Ευφωνία) — хвалебному вірші з нагоди висвячення Могили, що її спудеї Могилянської колегії разом із київськими друкарями скомпонували у 1633 р., «Руїни» Софійського собору промовляли до нового митрополита в надії, що він відновить собор (що він згодом і зробив); Свята Софія ввіряла (полецаю) нововисвяченому митрополитові свої мури, отримані у спадок від Ярослава Мудрого.



20 Хв. Тітов. Матеріяли, № 39, с. 268.

21 Див. H.Rothe. Die älteste ostslavische Kunstdichtung 1575-1647, т.2. Giessen 1977, c.328.



Незважаючи на інтерес, який завжди викликає відшукування історичних тяглостей, нововідкрита тоді київська історія не встигла справити поважнішого впливу на сучасників. Щоб збагнути це, досить пригадати, що, коли виникла потреба в грошах, Могила звернувся до московського царя-самодержця, зазначивши, що предками того теж були «самодержці» — Володимир Великий та Ярослав Мудрий. Порівняймо пошук коренів, що його вели київські інтелектуали на Русі, з солідними претензіями на древнє походження та верховновладство, що їх на якихось три чверті століття раніше виробили в Москві менш високочолі укладачі Степенної книги. І тут, і там ми, без сумніву, знайдемо подібні моменти. Могила говорить про «сімнадцять поколінь», які минули відтоді, «коли їхні вельможності Стеткевичі успадкували сенаторський титул» 22 — ту саму схему бачимо в основі Степенної книги. Однак із власних київських джерел київські інтелектуали не зуміли вивести всього того, що вивели звідти ж московські книжники: навіть такі високоосвічені особи як Захарія Копистенський та Афанасій Кальнофойський мусили вдаватися до московського Сказания о князях Владимирских, уточнюючи генеалогію князів Стефана та Іллі Четвертинських — меценатів, яким вони присвячували свої книжки.



22 Хв. Тітов. Матеріяли, № 39, с. 338.



Але не спішімо критикувати цих інтелектуалів за брак відповідних перспектив; зважмо спершу на різницю в історичних обставинах Києва та Москви: генеалогії, укладені київськими вченими, стосувалися залишків руського вищого класу, тоді як московитські генеалогії складалися як основа для претензій могутньої й життєдіяльної династії. Ця династія здобула остаточну владу над Києвом у 1686 р., хоча й обіцяла в 1667 р. покинути його «через два роки», а її гарнізони стояли там ще від 1654 р. Від 1670-х рр. у лави ідеологів цієї династії вливалися київські професори, такі як Інокентій Ґізель, і практиці встановлення безпосередніх зв’язків між Києвом св. Володимира та Києвом Могилянської академії невдовзі прийшов край. Відтоді весь арсенал теорій про славне київське минуле почали вживати на користь нових правителів Києва, а термін «российский», який до того стосувався виключно Русі Речі Посполитої, почав набувати сьогоднішнього значення «російський». Ще в липні 1705 р. Прокопович називав гетьмана Мазепу «великим спадкоємцем» і віддзеркаленням Володимира. Але вже 5 липня 1706 р., коли Петро Перший відвідав Київ, той самий Прокопович виступив із вітальною проповіддю, подбавши про те, аби горби другого Єрусалима (себто Києва) та його Софійський собор співали осанну цареві «всЂя России» — нащадкові й спадкоємцеві не лише Володимира, а й Ярослава, Святослава, Всеволода, Святополка, правдивому втіленню їхніх чеснот 23. Судячи з того, що ми знаємо лише про Ґізеля та Прокоповича, можна сказати, що у зрілий період існування Могилянської школи її провідні викладачі зверталися до історії, щоб укріпити ідею всеросійськості такою самою мірою, якою вдавалися до цієї ж історії їхні попередники, аби утвердити місцевий патріотизм.

Головний і найдовготриваліший вплив колегії на зростання саме української свідомості був непрямий; його початок було закладено ще за життя Могили. Він полягав у піднесенні загального рівня інтелектуального життя Києва, у прищепленні руській молоді західних культурних понять, а отже, у вихованні в руської еліти культурної самовпевненості у її протистоянні з поляками. Для нас, сучасних читачів Ευχαριστήριον’а, оті західні поняття можуть видатися не бозна-якими складними. Однак з перспективи часу й місця, про які йдеться, те, що руський спудей говорив не про гору Табор, а про гору Гелікон, і слухав не пісень із Октоїха, а Горація, було справжньою революцією.

Поєднуючи православ’я із західним забарвленням та латино-польськими елементами форми та змісту, Могилянська колегія виконувала подвійне завдання: вона пропонувала альтернативу прямій полонізації української еліти і ще довго після 1686 року відтягувала її русифікацію. Отже, вона допомагала укріпити — чи бодай зберегти — в цієї еліти відчуття її «інакшості» як від поляків, так і від москвичів (згодом — росіян), створюючи таким чином основу для росту пізніших, модерніших уявлень про українську окремішність.

Сьогодні Петро Могила та його колегія продовжуть служити вихідною точкою учених, європейських і північноамериканських, які досліджують розвиток цивілізації та національних традицій у східних слов’ян в ранньомодерну епоху. Тож, коли один із могилянських спудеїв у 1633 році писав:


Gdyż Europá, Azja i kraj Ameryká,

Z Płomienistą Lybią Mohiłow wykrzyka 24,


то його барокова гіпербола мала задатки правдивого пророцтва.



23 Лестощі Прокоповича на адресу Мазепи див. у пролозі до його твору «Владимеръ», у вид.: Феофан Прокопович. Сочинения / ред. И. П. Еремин. Москва — Ленинград 1961, с. 152, та у кн.: Українська література XVIII ст. / ред. В. І. Крекотень. Київ 1983, с. 258. Проповідь від 5 липня 1706 р. під заголовком «Слово привЂтствительное на пришествие въ Киевъ Его Царскаго ПресвЂтлаго Величества...» див.у вид.: Феофана Прокоповича... Слова и рЂчи поучительныя, похвальныя и поздравительныя, т. 1. Санкт-Петербург 1760, зокрема, с. 2-5; 10-11.

24 Mnemosyne, див. у вид.: H. Rothe. Die älteste ostslavische Kunstdichtung, т. 2, c. 340, вірш 13, рядки 29-30: «Тоді як Європа, Азія й Америка разом з полум’яною Лівією [Африкою] проголошують [хвалу] Могилам».











Література


Голубев С. Т. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники: Опыт церковно-исторического исследования, у 2-х тт. Киев 1883-1898.

Horak S. The Kiev Academy: A Bridge to Europe in the Seventeenth Century // East European Quarterly 2 (1968) 117-137.

Грушевський M. Історія української літератури, т. 6. Київ 1995, с. 556-668 (= Kievan Library of Early Ukrainian Literature. Studies, 1) (багато джерельних матеріалів).

Graham H. F. Mogila, Petr Simeonovič (1596-1647) // The Modern Encyclopedia of Russian and Soviet History, т. 23, 1981, c. 9-12.

Graham H. R Peter Mogila — Metropolitan of Kiev // Russian Review 19 (1955) 345-356.

Жуковський А. Петро Могила і питання єдности церков. Париж 1969 (= Ukrainian Free University Series: Monographs, 17). Передрук: Київ 1997.

Ісаєвич Я. З літературної творчості діячів Києво-Могилянської академії // Роль Києво-Могилянської академії в культурному єднанні слов’янських народів. Київ 1988, с. 160-169.

Ісаєвич Я. Петро Могила — людина бароко // Петро Могила і сучасність: до 400-річчя від дня народження. Київ 1995, с. 9-10.

The Kiev Mohyla Academy, спеціальний випуск часопису Harvard Ukrainian Studies, червень 1984, т. 8, №. 1/2.

Kowalska H. s.v. Mohiła (Moghilă, Movilă) Piotr // Polski słownik biograficzny, т. 23, № 3, 1976, c. 568-572.

Cracraft J. Prokopovyč’s Kiev Period Reconsidered // Harvard Ukrainian Studies 2 (1978) 138-157.

Cracraft J. Theology at the Kiev Academy during its Golden Age // Harvard Ukrainian Studies 8 (1984) 71-80.

Krajcar J. The Ruthenian Patriarchate — Some Remarks on the Project for its Establishment in the 17th Century // Orientalia Christiana Periodica 30, №1-2 (1960) 65-84.

Łużny R. Pisarze kręgu Akademii Kijowsko-Mohylańskiej a literatura polska... (= Zeszyty naukowe Uniwersytetu Jagiellońskiego, 142, Prace historyczno-literackie, 11). Kraków 1966.

Нічик В. M. Петро Могила в духовній історії України. Київ 1997.

Popivchak P. Peter Mogila, Metropolitan of Kiev (l 633-1647): Translation and Evaluation of His "Orthodox Confession of Faith". Washington, D. C. 1975.

Sydorenko A. The Kievan Academy in the Seventeenth Century. Ottawa 1977 (= University of Ottawa Ukrainian Studies, 1) (Бібліографія).

Thomson F. J. Peter Mogila’s Ecclesiastical Reforms and the Ukrainian Contribution to Russian Culture. A Crituque of Georges Florovsky’s Theory of the ’Pseudomorphosis of Orthodoxy’ // Slavica Gandensia 20 (1993) 67-119.

Українські письменники: Біо-бібліографічний словник / ред. Д. Махновець, т. 1. Київ 1960, с. 415-427.

Florovsky G. The Collected Works of Georges Florovsky, t. 4: Aspects of Church History. Belmont, Mass. 1972.

Florovsky G. Ways of Russian Theology. Belmont, Mass. 1979 (зокрема, c. 64-85).

Фонкич Б. Л. Из истории греческо-украинско-русских культурных связей в первой половине XVII в. // Византийский временник 52 (1991) 141-147, 12 іл.

Хижняк З. Києво-Могилянська академія, 2-е вид. Київ 1981.

Шарипова Л. Еще о «человеке многих миров»: Петр Могила — традиционалист, реформатор, оппортунист // Ab Imperio l (2000) 53-73.

Charipova L. V. The Library of Petro Mohyla // The Ukrainian Review 4 (1997) 55-76.

Див. також Літературу до Нарисів 9 та 10.
















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.