Попередня        Головна        Наступна

9.2. Літературні мови Київської Русі (В. В. Німчук)

Як зазначалося, багато лінгвістів не визнають існування єдиної давньоруської живої розмовної мови, але всі фахівці сходяться на тому, що східні слов’яни XI—XIII ст. мали спільну писемно-літературну мову: або давньоруську, або старослов’янську (церковнослов’янську) чи обидві разом.

Давньоруська писемно-літературна мова. Ми поділяємо погляди тих дослідників, які визнають наявність у давній Східній Славії двох писемно-літературних мов: 1) давньоруської, що сформувалася в Київській Русі на ґрунті живого мовлення при взаємодії із старослов’янською, і 2) принесеної з півдня Слов’янщини старослов’янської мови, яка під впливом місцевого мовлення набула виразних східнослов’янських рис, тобто старослов’янської мови давньоруської редакції.

Питання виникнення й формування давньоруської писемно-літературної мови та визначення її основи є об’єктом роздумів і конкретних досліджень вже понад 150 років. Проблема ставилася й розв’язувалася в руслі провідних історико-культурних ідей кожного конкретного часу, на рівні розвитку східнослов’янської лінгвістики, розглядалася в плані як ретроспективному, так і проспективному. Однак досі немає одностайної думки щодо мовної ситуації в Київській Русі в різні періоди її розвитку, монолінгвізму, білінгвізму чи диглосії в державі, ендоетнічності чи алоетнічності літературно-писемної мови східних слов’ян у X—XIII ст. Проблема походження літературної мови якнайтісніше пов’язана з проблемою часу виникнення писемності у східних слов’ян, адже однією з головних ознак літературної мови є її функціонування у фіксованому вигляді. Важливим атрибутом літературної мови є також її наддіалектний характер. Виразні елементи наддіалектного характеру мають твори усної народної творчості, насамперед епосу, пісенного фольклору. У давнину, дуже ймовірно, такий характер мали усні дипломатичні та юридичні формули, усні повідомлення, що передавалися через послів ¹.

Протягом XIX і на початку XX ст. в науці аксіоматичною вважалася думка про те, що писемність у Східну Славію проникла тільки з християнством, а єдиною літературною мовою в Київській Русі була старослов’янська, перенесена разом із конфесійною літературною з Болгарського царства після офіційної християнізації держави (як відомо, кияни хрестилися в 988 р.). Дослідження східнослов’янських учених 40—80-х років XX ст. досить ґрунтовно заперечували арґументацію адептів цієї думки. Однак вона знову знаходить своїх прихильників, у тому числі й серед українських дослідників, які схильні трактувати давньоруську літературну мову як стильовий різновид старословянської ², з чим погодитися не можна. Такий погляд спричинений тим, що генетична близькість старослов’янської та давньоруської мов, субституція багатьох старослов’янських елементів східнослов’янськими і навпаки часом завуальовує справжнє обличчя цих мов. Про основні фонетичні особливості, що відрізняли старослов’янську мову від мовлення східних слов’ян, ми вже писали раніше.

У формуванні норми (узусу) давньоруської писемної мови старослов’янській (церковнослов’янській) мові належить важлива роль. По-перше, давньоруське письмо — це запозичене старослов’янське, правопис давньоруської мови склався під безпосереднім впливом старослов’янської норми. По-друге, для відносно молодої літературної мови старослов’янська з розвиненим словником, синтаксисом та фразеологією була зразком й органічним джерелом збагачення — адже йшлося про генетично споріднені мови. Крім цього, давньоруська писемна мова ще не мала в своєму складі явних архаїзмів — одного з засобів надання урочистого звучання висловлюваному (писаному). Старослов’янська ж до приходу на Русь мала двохсотлітню традицію, і деякі, колись спільнослов’янські лексичні і фразеологічні елементи її, можливо, сприймалися в Київській Русі як старовинні, тому використовувалися зі стилістичною метою.

Відносно унормована спільносхіднослов’янська суспільно-державна й юридична термінологія, яка вживається досить послідовно в усіх текстах, створених у старожитній державі, та вводиться більш чи менш послідовно навіть у старослов’янські конфесійні (у тому числі євангельські) тексти, свідчить про існування на землях східних слов’ян писемно-літературної традиції ще до офіційної християнізації.

До утворення Київської Русі могли існувати якісь писемні традиції в племінних центрах, але з об’єднанням східнослов’янських племен починає формуватися спільна для всіх її мешканців давньоруська писемно-літературна мова. Вирішальною умовою виникнення й формування давньоруської писемно-літературної мови було об’єднання всіх східнослов’янських племен у єдиній державі. Широкою матеріальною базою давньоруської літературної мови стало живе мовлення східних слов’ян X— XI ст., яке характеризувалося спільністю багатьох елементів фонетики, граматики, лексики й фразеології. Давньоруська писемно-літературна мова почала формуватися в добу, коли відмінності між східнослов’янськими діалектами в звуковій системі ще не були разючими — наприкінці X — початку XI ст.

Провідна роль Києва у формуванні ранньофеодальної держави і географічно центральне положення столиці сприяли виділенню старокиївського (полянського) говору на роль основи літературної мови. Про південноруську, полянську основу мови Києва писав ще О. О. Шахматов. Учений висунув здогад про те, що у зв’язку із зосередженням у столиці Київської Русі носіїв різних діалектів у ній виробилася своєрідна спільна мова — койне, в якій відобразилися особливості й інших говорів. Це був говір панівних класів, відмінний від говору навколишнього сільського населення. На думку О. О. Шахматова, мовою освіченого прошарку киян — духівництва і книжників — ще з X ст. була давньоболгарська старослов’янська мова. Обидва різновиди мови Києва, за О. О. Шахматовим, переходили в інші центри Давньої Русі ³.

Думка про функціонування двох різних мов у живому спілкуванні Києва так і залишилася гіпотезою й не була підтримана істориками мови пізнішого часу, бо вона бездоказова. Крім панівних класів, у Києві жило трудове населення, яке становило абсолютну більшість мешканців. Не тільки в Києві, а й в інших центрах Русі можна припустити наявність соціальних діалектів, але знаряддям живого спілкування в цілому були місцеві територіальні діалекти ⁴, а також писемно-літературна мова.

Багато вчених прийняли ідею О. О. Шахматова про змішаний характер розмовної мови Києва, про старокиївське койне (київське койне часто визначають основою давньоруської писемно-літературної мови ⁵). Але гіпотетичне (бо ніхто ще не навів елементарних доказів) твердження про те, що київське койне було сплавом різних діалектних рис, може стосуватися лише окремих елементів лексики та фразеології, а не фонетики й граматики.

Специфічна, не спільносхіднослов’янська, лексика та фразеологія пам’яток, створених у Києві, — типово південна, русько-українська (частково — південно-західна). У літописах та інших творах засвідчені такі русько-українські слова: болоньє "оболонь, заплавна долина"; вЂверица "білка, вивірка"; ирьє "(в)ирій"; пуща, криница, рЂнь "рінь, дрібне каміння"; лимень, серенъ "наст"; ролья "рілля"; обильє. "зерно, врожай"; лЂпъкъ "ліпок, назва рослини"; вълна "вовна"; вЂхътъ "віхоть"; гробля. (гребля) "гребля, вал"; луда "рід верхнього одягу" (укр. діал. лудіння); прабошньни "рід взуття"; трЂска "тріска"; цЂрь "трут" (укр. діал. чір, цірь); лагодити "робити приємність, потурати"; огърнути, гърбъ "пагорб"; мутва "каламутний вир"; зарчя "зарево, заграва"; гълькъ "глек"; лыскарь "кирка, заступ" (укр. діал. рискаль); (и)зЂкръ "світлоокий, блакитноокий, зіркатий" (пор. діал. зікратий); nonycнЂmu "збліднути (на обличчі), попісніти"; пересьрдьє "досада, роздратування" (пор. спересердя); безголовьє "безголів’я, біда"; отъбЂгноути "загубити, відбігнути (заст.)"; пряжити "прягти, пражити"; поустити на воропъ "зробити наскок, атаку"; коваль та багато ін. ⁶

У київських пам’ятках фіксуються й деякі слова, що частіше виступають у текстах із півночі Русі; берьковськъ "міра ваги (10 пудів)", ларь "скринька, ларець (заст.)". Згадані іменники — північногерманського походження. Можливо, їх у Києві запозичено прямо від варягів або вони через новгородське посередництво потрапили в старокиївський говір, а з нього ці та інші терміни, запозичені з північних германських мов, поширились по всій Русі: гридь "охоронець князя, дружинник", тивунъ, тиоунъ "господарський управитель, нижчий суддя".

У свою чергу, південні слова чи південна семантика загальних лексем засвідчується на північно-східних давньоруських територіях, наприклад: гълькъ "глек"; попухнути "попісніти (на обличчі)"; хабитися "утриматися, стриматися, облишати, перестати"; двоичи "двічі" тощо.

¹ Німчук В. В. Давньоруські печатки "дніслово"//УІЖ — 1991. — № 3 (360). — С 34-42.

² Русанівський В. М. Староукраїнська і слов’яноруська мови на тлі розвитку інших слов’янських літературних мов// Мовознавство. — 1997. — № 1, с. 3-4.

³ Шахматов А. А. Введение в курс истории русского языка. — Петроград, 1916. — Ч. 1, с. 81—83.

⁴ Филин Ф. П. Историк и судьбы русского литературного языка. — Москва, 1981, с. 235.

⁵ Иванов В. В. История русского литературного языка // Русский язык: Энциклопедия. — Москва, 1979, с. 102.

⁶ Німчук В. В. Лексика давньоруської мови// Історія української мови: Лексика і фразеологія. — К., 1983, с. 29—163; Німчук В. В. Давньоруська спадщина в лексиці української мови. — К., 1992.

Немає достовірних фактів із пам’яток, які б свідчили про єдиний орфоепічний узус у писемно-літературних мовах Київської Русі, і все ж особливості літургійної орфоепії російської синодальної церкви до XVIII ст. (деякі характерні її риси збереглися до XX ст.), зокрема літургійна вимова російських старообрядців, де вживається фрикативний звук типу h, спостерігається тверда вимова приголосних перед е <- е (м’яка перед е <-Ђ) ⁷, очевидно, мають свої корені в орфоепії часів Київської Русі. Отже, вони свідчать про єдину норму вимови (читання) богослужебних текстів, певного впливу якої, мабуть, не уникло живе й літературне мовлення принаймні книжників і панівних верств. Характерно, що пам’ятки з півночі нинішньої Росії, які датуються початком XIV ст., засвідчують без початкового г слова оспода, осподарыня, осподарь, осподинъ, оспожа та інші ⁸, що є певною вказівкою на поширеність у вимові фрикативного г у попередній період. Безсторонній дослідник Бодуен де Куртене твердив, що вимова г як фрикативного звука поширилась із стольного Києва ⁹. Орієнтація на літературну мову перешкоджала проникненню в писемність вузьколокальних діалектних рис.

Вироблений у X — початку XII ст. літературний узус зберігався й після того, як у живому мовленні різних територій Русі періоду феодальної роздрібненості з’явилися нові локальні диференційні явища. Особливо стійкою була норма в самому Києві, де вона сформувалася й де діяли висококваліфіковані книжники, тому в пам’ятках, що виникли тут, специфічні, говіркові, риси — явище рідкісне ¹⁰.

⁷ Успенский Б. А. Архаическая система церковнославянского произношения: Из истории литург. произношения в России. — Москва, 1968, с. 97.

⁸ Словарь русского языка XI—XVII вв. — Москва, 1987. — Вып. 13, с. 132—133.

⁹ Бодуэн де Куртенэ И. Подробная программа лекций в 1876—1877 уч. год. — Казань; Варшава, 1878, с. 62.

¹⁰ Пор.: Ягич И. В. Критические заметки по истории русского языка. — Санкт-Петербург, 1889, с. 5.

Проте єдність давньоруської літературної мови не розуміємо як моноліт, бо узус — це не кодекс, він дозволяє варіативність на всіх рівнях. Особливості фонетики, морфології, синтаксису, словника, фразеології живого мовлення давалися взнаки у писемній мові на різних територіях Русі. В міру нагромадження нових специфічних рис діалектів регіонів Київської Русі йшов процес вироблення реґіональних варіантів давньоруської писемно-літературної мови. Найяскравішими, видається, були південний, який умовно називаємо русько-українським, та північний — руськосло-венський (новгородський). Наприклад, написання з так званим новим Ђ, що з’явився на місці е в новозакритому складі, майже поспіль характеризують тексти, створені на території сучасної України в другій половині XII—XIII ст., як і флексія -ови(-еви) іменників чоловічого роду в назвах осіб, конструкції з прийменником до на означення заходження всередину простору (приміщення, міста), про що вже йшлося вище.

Найдавнішими безсумнівно датованими і недвозначно тлумаченими давньоруськими писемними пам’ятками, відомими сьогодні, є написи (легенди) на золотих і срібних монетах великого князя київського Володимира Святославича, карбованих наприкінці X (після 988 р.) й самому початку XI ст. (не пізніше 1015 р.), та на срібних монетах його синів Ярослава (карбовані в Новгороді до 1019 р.) і Святополка (карбовані в Києві між 1015—1019 рр.). Ці коротенькі тексти мають виняткове значення як документи про писемнолітера-турну мову Київської Русі у X — на початку XI ст.

На деяких золотниках читається (у написах є й помилки) ьламиръ на столь (лицевий бік) — ...съ христосъ (зворотний), Владимир а се є злто (лиц.), а на срібниках — Владимир на столЂ (лиц.), а се го сребро, або се єго сребро (звор.). Святополкові срібні монети мають написи стоплъккъ (!) на стол, або на cmoлЂ (лиц.) — а се єго серебро, або сребро (звор.), Ярославові — Ярославле серебро або съребро (звор.) ¹¹. Для історії літературної мови ці мінімальні тексти важливі тим, що тут відбивається взаємодія живої давньоруської мови (столъ, а не ст.-сл. прЂстолъ; сребро, серебро і лише в поодиноких випадках ст.-сл. форма съребро) і старослов’янської (неповноголосна форма владимиръ, написання стоплъкъ, а не стопълкъ) вже в перші роки після офіційного введення християнства. І ця взаємодія виявляється протягом наступного часу.

¹¹ Толстой И. И. Древнейшие русские монеты великого княжества Киевского: Нумизмат, опыт. — Санкт-Петербург, 1882, с. 3, 4, 31, 41, 47, 48, 61, 62. У текстах, бачимо, чимало помилок. Представники (нефахівці) всіх народів, звичайно, читають свої старожитні тексти на сучасний лад. У цитованих давніх руських (українських) пам’ятках радимо вимовляти, зокрема, букву ы як сучасну и; літеру и — як и між приголосними та в кінці слова, як і — після голосних та й; букву Ђ — як і всередині та в кінці слова, як ї на початку слова та після голосної; тверді приголосні перед е та и (крім випадків, коли вони виступають після м’яких прикметникових основ).

Для вивчення літературно-мовної ситуації в Київській Русі першорядне значення мають пам’ятки, що збереглися в ориґіналах X—XIII ст., а не в пізніших списках (особливо після XV ст.).

З погляду формування давньоруських орфографічних, граматичних і лексичних норм (узусу) варто звернути увагу на наші найдавніші датовані тексти XI ст., які дійшли в першоствореному вигляді (автографи), зокрема: післямови до Остромирового євангелія 1057 р., Ізборників 1073 р. і 1076 р., приписки на полях Новгородських служебних міней 1095—1097 рр., напис на Тмутороканському камені 1068 р. та графіті з прямими чи з великою імовірністю встановленими датами.

У текстах до останньої чверті XI ст. відчувається певний старослов’янський графіко-орфографічний вплив. Наприклад, у післямові диякона Григорія, який переписував Євангеліє для посадника Остромира, відчувається сильний вплив старослов’янської мови в орфографії, дещо в морфології — загалом правильне вживання букв на позначення носових голосних — сущоу, поручи; написання ь після р всередині слова, неповноголосна форма — прЂдрьжящоу обЂ власти; займенникова форма тебЂ замість тобЂ, але тут же автор усупереч старослов’янському узусу пише оу, ю замість великого юса — пороучениє, молю і літерою я (юс малий) позначає звук а — прЂдрьжящоу замість дрьжащоу, використовує повноголосні форми Володимира, нoвЂгородЂ. У лексиці післямови специфічних південнослов’янізмів немає, зате трапляється місцеве значення лексеми праслов’янського походження столъ "трон, престол".

Оригінальна частина післямови (1— 7 рядки; решта її вважається переписаною присвятою болгарському цареві Симеону) дяка Івана в Ізборнику 1073 р. — типова давньоруська, наприклад: "А коньць вьсЂмъ книгам, оже ти собЂ не л’юбо, то того и дроугоу не твори"; адже в ній засвідчуються східнослов’янські риси: оже замість єже; собЂ замість себЂ; юс великий вжито неправильно замість ю.

У післямові дяка Івана до Ізборника 1076 р. також змішуються я (юс малий) та іа (книгы сиіа, книжькы cuя), великий юс не вживається (роукою). Тут фіксується здрібніла форма книжъка замість кънижица. Однак автор вживає старослов’янські форми в родовому і знахідному відмінках імен жіночого роду з основами на j: сил, сия зам. cиЂ, роусьскы земля замість землЂ. В обох післямовах Івана пишеться не кънязъ, кънигы, а характерні для давньоруських пам’яток форми князъ, книгы — безъ ¹². Розглянуті тексти, створені представниками духовенства, вміщені в книгах конфесійного чи переважно конфесійного змісту.

Світський напис на Тмутороканському камені 1068 р. представляє типову давньоруську орфографію; "... глЂбъ князь мЂрилъ м(о)[ре] по леду w[т] тъмутороканя до кърчева... сяже[нь...]" ¹³ (слово князь написане без ъ, урбонім кърчевъ — з ъ перед плавним; немає допоміжного дієслова в складі форми перфекта).

Та чи не найбільш раннім південно-руським світським текстом, який вдається впевнено датувати, вважаємо напис на південній стіні зовні муру Спасо-Преображенського собору в Чернігові: "мсця априля оу ві днь обЂдалъ илья п... ...го юрья оу себе дом[а] ... мв ¹⁴ л[Ђта] [?] ..ль оу пир... зі мца м...дъ оу им[я].,."

Графіто викарбуване так високо, що написати його, стоячи на землі, неможливо. Очевидно, воно зроблене в 1034 р. Під 1036 р. у "Повісті минулих літ" про церкву говориться: "Мьстиславъ... оумре. и положиша и [в церкви] оу ста(г) Спса, юже [бЂ] самъ заложилъ 6Ђ бо въздано єю при немъ, взъвыше яко на кони стояще [руокю] досящи".

Давньоруська мова та її орфографія представлені й у графіті Софії Київської, наприклад: "мсця декембря въ ’д’ съ[т]воришя миръ на желяни святопълкъ володимиръ и ольгъ" (кінець XI ст.) ¹⁵.

¹² Львов А. С. Лексика "Повести временных лет". — Москва, с. 206—207, 333—334.

¹³ Медынцева А. А. Тмутараканский камень. — Москва, 1979, с. 20—21.

¹⁴ мв (?), тобто 6542=1034 р.

¹⁵ Высоцкий С. А. Средневековые надписи Софии Киевской. — К., 1976, табл. 7.

Отже, в збережених ориґінальних текстах XI ст. давньоруська писемно-літературна мова виступає із власним відносно впорядкованим правописом.

У добре відомому найстарішому ориґіналі повної грамоти — грамоті великого київського князя Мстислава Володимировича та його сина Всеволода (близько 1130 р.) давньоруська писемно-літературна мова виступає у повністю впорядкованій орфографії.

Давньоруська літературна мова мала широку сферу функціонування. Вона була мовою державною, адже нею велося діловодство в великокнязівській канцелярії та в канцеляріях удільних князів, нею писалися різного роду документи-грамоти: постановчі, дарчі, продажеві, купчі, духовні (заповітові), розподільчі та ін., велося міжкнязівське офіційне та приватне листування, робилися офіційні написи на речах. Безсумнівно, нею велося судочинство. Давньоруською мовою написане зведення законів Київської Русі — вже згадувана "Руська Правда" (з’явилася в XI ст., доповнена на початку XIII ст.). Варто зазначити, що, дослідивши найдавніший список (1282 р.) "Руської Правди", Ю. Ф. Карський зауважив, що "наша пам’ятка справляє враження твору, написаного чистою народною руською мовою". Дослідник справедливо зазначив, що пізніші переписувачі (XV та інші століття) тексту пам’ятки заміняли давньоруські слова іншими, а найчастіше — поширеними церковнослов’янізмами ¹⁶. С. П. Обнорський, ґрунтовно вивчивши коротку редакцію "Руської Правди", показав, що її первісний текст відбиває систему давньоруської літературної мови ¹⁷.

Уривок із "Руської Правди" показує нам літературну мову в давньому законодавстві:

"Оже придсть кръвавъ моуже на дворъ. или синь то видока кмоу не искати. нъ платитї ємоу продажю. г. [3] г(в)н. или не боудеть на немь знаменита, то привести кмоу видокъ. слово противоу слова, а кто боудеть началъ томоу платити. [60] коунъ, аче же и кръвавъ придеть. или боудеть самъ почалъ. а выстоупать послоуси. то то кмоу за платежь оже и били, аже оударить мечемь. а не оутнеть на смрть. то г. [3] грвны. а самомоу гвна за раноу. оже лЂчебноє. потьнеть ли на смрть. то вира, или пьхнеть моужь моужа. любо к собЂ любо о(т) себе, любо по лицю оударить. или жердью оударить, а видока два выведоуть. то г [3] грвны продаже..." ¹⁸

Однак не тільки юридичні тексти та приватне листування писалися давньоруською літературною мовою. Нею велося центральне та регіональні літописання. Найвидатнішими зразками літописного стилю давньоруської мови з півдня держави є "Повість минулих літ" — київське зведення початку XII ст. (перша редакція близько 1113 р., пов’язана з іменем Нестора, не збереглася; друга редакція належить ігуменові Видубицького монастиря в Києві й дійшла в складі Лаврентіївського літопису 1377 р.), Київський літопис XII ст., Галицько-Волинський літопис XIII ст. (обидва збереглися в списку близько 1425 р. Іпатіївського літопису).

Між іншим після ґрунтовного вивчення кількох груп лексики "Повісті минулих літ" А. С. Львов дійшов висновку, що 2/3 лексичного складу пам’ятки — це давні східнослов’янські слова ¹⁹. А. I. Генсьорський встановив, що мова волинської частини Галицько-Волинського літопису майже вільна від лексичних церковнослов’янізмів ²⁰. Типово давньоруський склад лексики й у Київському літописі.

¹⁶ Карский Е. Ф. Русская Правда по древнейшему списку. Введ., текст, снимки, объяснен., указ, авторов и словарного состава. — Ленинград, 1930, с. 20, 21.

¹⁷ Обнорский С. П. Очерки по истории русского литературного языка старшего периода. — Москва, Ленинград, 1946, с. 30.

¹⁸ Карский Е. Ф. Русская правда..., с. 32—33.

¹⁹ Львов А. С. Лексика..., с. 352.

²⁰ Генсьорський А. I. Галицько-Волинський літопис. — К., 1961, с. 284.

Прикладом літописної мови XI ст. може бути уривок із "Повісті минулих літ", де оповідається про хрещення киян:

Володимеръ ... пріде Києву. яко приде повелЂ кумиры испроврещи. совы осЂчи. а другия огневи предати. Перуна же повелЂ привязати коневи къ хв[о]сту. и влещи с горы по Боричеву на Ручай, ві. Мужа прістави тети жезльємь... влекому же єму по Ручаю къ (Д)нЂпру, плакахуся єго невЂрнии людьє єще бо не бяху прияли стаго крщнья. и привлекше вринуша и въ ДнЂпръ. и пристави Володимеръ рекъ. аще кде пристанеть вы. то о(т) берега, дондеже порогы проидеть. то тогда охабитеся єго. они же повелЂна я створиша. яко пустиша. и пройде сквозЂ порогы. изверже и вЂтръ на рЂ[нь], и о(т)толЂ прослу Перуняна РЂнь ... наутри я же изиде Володимеръ с попы ... на ДънЂпръ. и снидеся бещисла людии. влЂзоша в воду и стаяху овы до шиє. а друзии до персии, младии же [по перси] о(т) берега, друзии же млади держаще. свершении же бродяху. попове же стояще млтвы творяху... ²¹

Уривок із Київського літопису дає уявлення про мовлення киян у XII ст. і літературну мову того часу:

"В то же веремя Изяславъ посла Києвоу къ брату своємоу Володимироу. того бо бяшеть оставилъ Изяславъ в КиєвЂ и къ митрополиту Климови. и къ Лазореви тысячкомоу. и ре(ч) имъ. созовите Кияаны. на дворъ къ стЂи Софьи, ать мои посолъ молвить рЂчь мою к ни(м) и скажеть льсть Черниговськи(х) кнзии Кияно(м) же всимъ съшедши(м)ся о(т) мала и до велика, к стЂи Софьи на дворъ. въставшем же имъ на вЂчи и ре(ч) имъ Изяславль посолъ цЂловалъ вы. кнзь свои язъ бяхъ вамъ. явилъ се доумалъ єсмъ со бра(т)мъ своимъ Ростиславо(м) и съ Володимиромъ съ изяславомъ двдвичема. пойти на стрья своєго на Гюргя. и васъ єсмь [с] собою вабилъ. и вы мнЂ єсте рекли не можемъ на Володимире племя роукы възняти на Гюргя но оже на Олговичи хотя и с дЂтми иде(м) с тобою, се вы являю. се Володи(ме)ръ Двдвичь. и Изяславъ. и Всеволодичь Стославъ. ємоу же азъ много добра створихъ цЂловали ко мнЂ кр(с)тъ ны(н)[Ђ] же цЂловали потаи мене. хр(с)тъ къ Стославу Олговичю. а къ Гюргеви ся послали а надо мною лесть оучини(ли) хотЂли мя бо ти любо оубити про Игоря но Бъ мя застоупилъ ... ны(н)[Ђ] же бра(т)е Кияне чего єсте хотЂли чимъ ми ся єсте обЂчали. пойдите по мнЂ к Чернигову, на Олгови(ч) доспЂвайте о(т) мала и до велика, кто имЂєть конь, кто ли не имЂєть коня, а в лодьи. ти бо соуть не мене одиного хотЂли оубити. но и ва(с) искоренити" ²².

Близько до літописного повіствування стоїть збережене у складі Лаврентіївського літопису "Поученьє" великого київського князя Володимира Мономаха, який добре володів пером. Мова його повчання дітям, оповідь про його ратні справи насичена типовими південними або південно- західними словами. Наприклад, у ньому єдиний раз у всій збереженій писемності XI—XIII ст. засвідчене слово ирьє "вирій": и сему ся повидуємы (треба: подивуємы) како птица н[е]б[е](с)ныя. изъ ирыя иду(т) (пор. сучасні сей — цей, подивуватися, (в)ирій).

Послухаймо голос Володимира Мономаха — його розповідь про полювання:

"А се тружахъся. ловы дЂя. понеже сЂдо(х) в Черниго†... кромЂ иного лова. кромЂ Турова, иже со оцмь ловилъ єсмъ всякъ звЂрь. а се в Черниго†дЂялъ єсмъ. конь дики(х) своима рукама связалъ єсмь. въ пущах. і [10] и к. [20] живы(х) конь, а кромЂ того иже по Рови Ђзда ималъ єсмъ свима рукама тЂ же кони дикиЂ. тура мя в [2] метала на розЂ(х) ис конемъ. олень мя одинъ болъ. а ’в’. [2] лоси одинъ ногами топталъ. а другыи рогома болъ. вепрь ми на 6eдpЂ мечь о(т)тялъ медвЂдь ми у колЂна подъклада оукусилъ. лютый звЂрь скочилъ ко мнЂ на бедры. и конь со мною поверже. и Бъ неврежена мя соблюде. и с коня много пада(х). голову си разби(х) дважды, и руцЂ и нозЂ свои вереди(х). въ оуности своєи вереди(х) не блюда живота свокго. ни щадя головы своєя" ²³.

²¹ Полное собрание русских летописей. — Т. 1: Лаврентьевская летопись. — Вып. 1: ПВЛ. — Изд. 2-ое. — Ленинград, 1926, с. 116-117.

²² ПСРЛ. — Т. 2: Ипатьевская летопись. — Изд. 2-ое. — Санкт-Петербург, 1908, с. 347-348.

²³ ПСРЛ, т. 1, с. 251.

Давньоруською писемною мовою творилася художня література. Найвидатнішим її зразком є "Слово о полку Ігоревім" кінця XII ст., в кожному рядку якого відчувається живе мовлення півдня Русі: "съ заранїа до вечера, съ вечера до свЂта летять стрЂлы каленыя; гримлютъ сабли о шеломы; трещать коша харалужныя, въ полЂ незнаемЂ среди земли Половецкыи. Чръна земля под копыты, костьми была посЂяна, а кровїю польяна; тугою взыдоша по Руской земли... Бишася день, бишася другый: третьяго дни къ полуднїю падоша стязи Игоревы ... Ту кроваваго вина недоста; ту пиръ докончаша храбріи Русичи; сваты попоиша, а сами полегоша за землю Русскую. Ничить трава жалощами, а древо с тугою къ земли приклонилось. Уже бо, братїе, невеселая година всътала..." ²⁴.

Фактично давньоруською мовою творилася паломницька проза. Опис подорожі до Палестини ченця з Чернігівщини Данила, відомий під назвою "Житьє и хоженьє Данила Русьскыя земли игумена", хоч і насичений старослов’янськими елементами, зокрема цитатами із Святого Письма, може бути прилічений до творів, скомпонованих саме цією мовою. Він насичений живомовною лексикою, синтаксичними конструкціями тощо.

"И пригоди ми богъ налЂсти в лаврЂ мужа свята и стара деньми, и книжна вельми ... и тъи указа ми добрЂ вся святаа та мЂста: и въ ИерусалимЂ и по всей земли той поводи мя, и до Тивермадъскаго моря поводи мя и до Фаворы, и до Назарефа, и до Хеврона, до Иордана, и по всЂмъ мЂстом поводи мя, и потрудися со мною любве ради" ²⁵.

²⁴ Ироическая пЂснь о походЂ на Половцовъ ... Игоря Святославича.., — Москва, 1800, с. 16—18.

²⁵ Житье и хоженье Данила Русьскыя земли игумена // Памятники литературы Древней Руси: XII век. — Москва, 1980, с. 26.

Старослов’янська (церковнослов’янська) мова. У церковній сфері, насамперед у богослужінні, в Русі XI— XIII ст. панівною була старослов’янська мова. Як відомо, творцем слов’янського письма (близько 863 р.) був Кирило (до постригу в ченці — Костянтин), а старослов’янської мови — Кирило та його брат Мефодій. Родом вони були з м. Солунь (Салоніки в Греції) і перші переклади богослужбових текстів здійснили з грецької на мову слов’ян околиць цього міста. Запрошені в 862— 863 рр. до князівства Велика Моравія, вони продовжували тут перекладацьку роботу разом із своїми учнями. Згодом їхня діяльність поширилася й на Блатенське князівство в Паннонії. Старослов’янська мова тут увібрала в себе нові, місцеві, слов’янські елементи. По смерті Мефодія (885 р.) його учні змушені були покинути ці землі. Частина їх переселилася в Хорватію, частина — в Македонію. У Болгарському царстві старослов’янська мова зазнала розквіту, збагатилася лексично й граматично й набрала яскравого болгарського забарвлення, зокрема в фонетиці. У цій формі старослов’янська мова прийшла на Русь.

Цілком можливо, що конфесійну літературу старослов’янською мовою східнослов’янські християни мали і до офіційного введення нової віри. Серед них була й княгиня Ольга, яка виховувала свого онука, майбутнього хрестителя Русі великого князя Володимира Святославича. Після офіційного введення християнства як державної релігії в Київській Русі книги, необхідні для церковних відправ, обрядів, — Євангеліє, Апостол, Псалтир, Служебник, а також Мінея — поширюються повсюдно. Перші примірники цих старослов’янських книг на Русь привезено з Болгарського царства, яке переживало тоді добу свого піднесення. Імовірно, що з Болгарії та Македонії прийшла частина нижчого духівництва. Як уже зазначалося, старослов’янська мова була багатою, високорозвиненою, диференційованою у стильовому відношенні, її було визнано в Європі поряд із латинською й грецькою як знаряддя духовної культури {вживання її санкціонував римський папа Адріан II та його наступники). Авторитет старослов’янської писемності був освячений іменами її творців — просвітителів Кирила та Мефодія. Вона вже мала понад столітню традицію. Старослов’янська мова була близькою й загалом зрозумілою східним слов’янам. Історичні обставини склалися так, що розквіт церковнослов’янської писемності на Русі розпочався за часів завоювання Болгарії Візантією і найбільшого розквіту Київської держави. Подібно до того як Болгарія прийняла естафету слов’янської писемності після вигнання з Моравії учнів Кирила й Мефодія, так і Київська Русь прийняла естафету розвитку слов’янської культури від Болгарії.

Перші канонічні старослов’янські тексти на Русі скрупульозно копіювалися, як видно з найдавніших пам’яток цього типу — Супрасльського збірника X — початку XI ст., Остромирового євангелія 1056—1057 рр., в яких трапляються лише поодинокі, мимовільні відхилення в бік розмовної мови східних слов’ян. Наприклад, в Остромировому євангелії реґулярно вживається тільки ь у закінченнях дієслів 3-ї особи теперішнього та простого майбутнього часів. Але вже в кінці XI ст. звуково-орфографічна система в таких книгах стала типово давньоруською — літерами оу, ю замінюються букви юс великий, юс великий йотований; літери я (юс малий) та я взаємозамінюються або вживаються замість йотованого юса малого; розрізняються сполуки ьр, ър, ъл та ръ, рь, ль, що спостерігається вже в Архангельському євангелії 1092 р. (щоправда, старослов янські написання зустрічаються спорадично і в XII—XIII ст.). Отже, до кінця XI ст. цілком сформувалися правописна й звукова системи східнослов’янської редакції старослов’янської мови. Надто близька до східнослов’янської граматична система церковнослов’янської мови також поступово зазнавала змін під впливом давньоруської літературної мови та живого мовлення.

У лексиці старослов’янських канонічних текстів був великий відсоток слів, чужих живій мові східного слов’янства, незрозумілих звичайному слухачеві (або читачеві). Витіснення таких елементів у канонічних книгах стає дуже помітним від початку XII до кінця XIII ст. Першопричиною зміни специфічних старослов’янських слів давньоруськими було прагнення зробити конфесійні тексти доступними для розуміння світського населення й нижчого духовенства. Цей процес був підготовлений як певною переорієнтацією правописно-фонетичної системи старослов’янської мови на східнослов’янську, частковим наближенням до живомовної практики специфічних елементів старослов’янської морфології (закінчення -ъмъ, -ъмь замість -омъ, -емъ, флексія -ть замість -тъ у дієсловах тощо), так і загальним розвитком культури Київської Русі, в тому числі й давньоруської писемної мови, зменшенням припливу книг із південнослов’янських земель. Культура Русі на початку XII ст. була на такому високому рівні, що її діячі наважувалися навіть на самостійний перерозподіл текстів богослужбових книг за відомим їм загальним принципом ²⁶.

Крім того, давньоруські книжники помітили значні розходження в лексиці самих старослов’янських пам’яток. Окремі зміни в євангельський текст спорадично вносили переписувачі в різних культурних центрах, однак ширше введення живомовних лексичних елементів замість церковнослов’янських, точніше редагування канонічних текстів, було під силу тільки добрим знавцям грецької мови. Першу східнослов’янську редакцію євангельського тексту відбиває тип так званого Галицького євангелія 1144 р. У ній спостерігаються порівняно із старослов’янськими текстами часткові відмінності в перекладі (наприклад, черевьє замість сапогы (пор. нинішнє черевики); сквозЂ нивы замість сЂания; възва замість пригласи; жизнь замість животъ та ін.). Важливим є те, що в багатьох виправленнях ця редакція збігається з другою, представленою давньоруськими Мстиславовим, Юр’ївським та Добриловим євангеліями ²⁷.

²⁶ Жуковская Л. П. Текстология и язык древнейших славянских памятников. — Москва, 1976, с. 353.

²⁷ Воскресенский Г. Характеристические черты четырех редакций славянского перевода Евангелия от Марка по сто двенадцати рукописям Евангелия XI—XVI вв. — Сергиев Посад, 1896, с. 191—196.

Перша редакція найближча до первісного старослов’янського тексту, а друга — давньоруська редакція, зберігаючи деякі риси, властиві найдавнішим старослов’янським спискам, чітко відрізняється від них особливостями перекладу, які проходять через увесь текст. У виправлювача (виправлювачів) старослов’янської редакції було дві мети: по-перше, зробити текст якомога зрозумілішим для давньоруського читача (слухача), по-друге, привести слов’янський текст у більшу відповідність із грецьким, уживаним тоді у Візантії. Для досягнення першої незрозумілі старослов’янські слова широко замінюються східнослов’янськими або новоутвореними на рідній основі; грецькі запозичення первісного тексту перекладаються слов’янськими лексемами. Такий самий характер мають виправлення старослов’янського перекладу Апостола й Псалтиря, причому списки Псалтиря з таким текстом збереглися з XI ст.

Г. Воскресенський слушно зазначив, що тотожність виправлень первісного тексту перекладу Євангелія, Апостола й Псалтиря показує, що редагування здійснені в одній й тій самій місцевості й в один час. Цю роботу виконала не одна особа, а ціла школа. Дослідник вважає, що цей осередок був не в Києві, бо такого вільного ставлення до старословенського тексту не можна очікувати від київських книжників — знавців старослов’янської мови. Автор допускає функціонування редакторської школи у Володимирі на Волині. Але така школа навряд чи існувала в XI ст. в невеликому удільному місті. На наш погляд, значна кількість пам’яток цієї редакції (лише Г. Воскресенський використав понад 55 списків) вказує на те, що вона була авторитетною і санкціонована найвищою ієрархією Русі. Очевидно, якийсь із київських митрополитів дав дозвіл переглянути канонічний слов’янський текст Євангелія, щоб узгодити його з грецьким, яким користувалися в Візантії в XI ст. При цьому старослов’янський текст наближено до живого мовлення східних слов’ян. Друга східнослов’янська редакція канонічних книг, імовірно, була здійснена в 70—80-х роках XI ст.

Звіряння слов’янського тексту з грецьким XI ст., сміливі виправлення й лексичні нововведення робили добрі знавці мови. Мабуть, таку роботу було довірено київському Печерському монастиреві. На Київ вказує виразно південне слово гълъкъ в Євангеліях цієї редакції (глъкъ; за картами Атласу української мови, лексема глек тепер має суцільний ареал на Наддніпрянщині, в тому числі й навколо Києва; відома й на Волині).

Особливості східнослов’янських списків Євангелія порівняно з лексикою старослов’янських пам’яток яскраво показала Л. П. Жуковська. Дослідниця в невеликому уривку Євангелія (Матв., гл. XI—XV) за кількома давньоруськими списками виявила близько 300 різночитань порівняно з чотирма списками старослов’янських пам’яток (між старослов’янськими євангеліями К. Горалек виявив лише 17 різночитань) ²⁸.

У зіставленнях Л. П. Жуковської привертають увагу такі лексичні опозиції старослов’янським: слово власяница — старослов’янському врЂтище; въ годъ — въ врЂмя; домъ — храмъ; доубъ — дрЂво; дЂвици — отроковиця; жателемъ — дЂлателемъ; имЂниє. — съкровище; мечьтъ — призракъ; нива — село; подолъцЂ ризъ — въскрилии ризъ; слоугомъ — отрокомъ; страна — языкъ; съборъ — соньмище; въ тьмъници — в оузилищи; оубозии — нищий; яръмъ — иго; дроугаго — иного; зълЂишь — люштьшь; льгъчає — отърадьнЂє; съмысльныхъ — разоумъныхъ; того дЂля — сего ради; чьто — чесо; въгнЂздити ся въ... — витати на ...; вълЂсти (въ домъ) — вънити; въскрича — възъпи; вЂстъ — знаєть; дивити ся — чюдити ся та ін. Але нововведення пристосовані до фонетики старослов’янської мови (неповноголосся, щ відповідно до давньосхіднослов’янського ч та ін.).

Багато інших особливостей лексики другої східнослов’янської редакції виявляється при порівнянні Юр’ївського євангелія 1119 — 1128 рр. зі старослов’янськими (їх подаємо в орфографії Остромирового євангелія 1056 — 1057 рр. або Галицького євангелія 1144 рр.), наприклад: бързо — скоро; дроугыи — нЂкыи; заякливъ — гоугнивъ, нЂмъ; крина — съпоудъ; коурица — кокошь; околъ — лЂха; послоухъ — съвЂдЂтель; посохъ — дреколъ, дрьколь; прозывати — нарицати; пронырство — лоукавьство; соха — дрьколь; тЂскъ — точило; оутваряти — красити; оутомити — оумоучити та ін. ²⁹

²⁸ Жуковская А. П. Типология рукописей древнерусского полного апракоса XI— XIV вв. в связи с лингвистическим изучением их// Памятники древнерусской письменности: Язык и текстология. — М., 1968, с. 214— 215.

²⁹ Амфилохий архимандрит. Древнеславяно-греко-русский словарь из Юрьевского евангелия 1118—28 года, сличенный с евангелиями в XI в., XII в. и 1270 года. — Москва, 1877, с. 5—39.

Звичайно, паралельно відбувався процес введення східнослов’янської лексики в старослов’янські пам’ятки неканонічних жанрів, але він не був таким активним. Причиною цього, мабуть, було те, що такі твори адресувалися тільки духовенству, а не мирянам. Наприклад, в Ізборнику 1073 р. виділяються такі типові східнослов’янські лексеми або характерні для східнослов’янських ориґінальних пам’яток значення слів, як: слъньчьномоу заходу; измъкнеши ножь; капоусты, нє горить крада "купа дров" (укр. діал. корода), краса; на... которы "суперечка, сварка, розбрат" (укр. діал. котора "сварка, розбрат, образа"), страждя, акы полоньникъ "працювати", на столЂ посади "престол, трон" та ін.

Давньоруська редакція (варіант) церковнослов’янської мови формувалась не тільки шляхом введення живомовних елементів у старослов’янські тексти. Важливу роль у виробленні східнослов’янського узусу відігравали твори вітчизняних церковних письменників, зокрема слово "О законЂ и благодати" київського митрополита Іларіона, "Съказаниє чюдесъ... романа и двда", "Житиє... Феодосия ... печерьскаго", написане Нестором, твори Феодосія Печерського, Кирила Туровського та ін. Давньоруська стихія в них посідає помітне місце. Окремі твори настільки насичені давньоруськими елементами, що їх мову можна трактувати як давньоруську літературну з сильним старослов’янським впливом ("Въпрашаниіє Кюриково..."). Деякі дослідники намагаються інтерпретувати навіть мову Іларіона як давньоруську ³⁰.

Наведемо зразок старослов’янського тексту давньоруської редакції — уривок із Мстиславового євангелія початку XII ст.:

"Въ оно врЂмя. нача ісъ оучити при мори, и събьра ся къ нємоу народъ многъ. яко самомоу вълЂзъше въ корабль сЂдЂти въ мори и вьсь народъ при мори бяаше на земли, и оучааше въ притъчахъ много, и глааше имъ въ оучении своємъ. слышите. се изиде сЂяи сЂятъ и бысть сЂющуоуму ово паде на поути и придоша птицЂ и позобаша є. а другоя паде на камени. и єже не бЂаше земля многы, и абиє прозябе неимЂния дЂля глоубины земля сълньцю же въшьдъшю погорЂ. и неимЂни я дЂля корению посъше. а дроугоє паде въ тьрнии. и изиде тьрниє и подави є и плода не дасть, а дроугоє паде на земли добрЂ. и даяше плодъ въсходя и растыи. приплоди трьми десятьми и шестью десятъ и сътъмь" ³¹.

³⁰ Молдован А. М. "Слово" Илариона в средневековом списке как лингвистический источник XI века// Автореф. дис. ...канд. филол. наук. — Москва, 1981, 24 с.

³¹ Апракос Мстислава Великого (Изд. подгот. Л. П. Жуковская, Л. А. Владимирова, Н. П. Панкратова), Под ред. Л. П. Жуковской. — Москва, 1983, с. 95—96.

При виробленні давньоруської редакції церковнослов’янської мови помітну роль відіграли переклади з грецької мови творів візантійських (житія, повісті, хроніки, устави) та інших письменників, здійснені в Київській Русі, переважно в Києві. Зразком таких перекладів є переклад хроніки Георгія Амартола, зроблений у столиці держави в XI ст. (зберігся у списку XIII— XIV ст.).

Жива мова Русі збагачувала виражальні й комунікативні можливості старослов’янської. Старослов’янську мову східнослов’янської редакції, особливо твори вітчизняних письменників XI—XIII і наступних століть, іноді називають слов’яноруською. Ось уривок із "Съказанія" про чудеса, пов’язані з мощами князів Бориса і Гліба, написаного XI ст. й збереженого у списку XII—XIII ст.:

"Володимиръ же иже и мономахъ нареченьныи. снъ Всеволожь. въ та времена яко же рекохомъ. предрьжааше оубо переяславьскоую оболость и сь любъвь многоу имЂяше къ стыима. и много приношениє творяаше има. таче сице оумысли сътворити да окоуєть сребръмь и золотъмь стЂи рацЂ. чьстьною и стою хвоу мчнкоу, и пришьдъ нощь премЂри гроба расклепавъ же дъскы сребрьньна и позолотивъ. и пакы тако же пришьдъ нощию и обложивъ окова чюдодЂиная и достохвальная стая гроба страстотрьпьцю хвоу мчнкоу бориса и глЂба... и въставивъше на сани ... повезоша же преже бориса и съ нимъ и дяше володимиръ съ многъмь говениємь. и съ нимь митрополитъ и поповьство со свЂщами и кандилы. и идяхоу влекоуще оужи же великыими. тЂсняще ся и гнетоуще вельможЂ и все болярство. бяше же оустроєнъ въръмь по обЂма сторонама. оудоу же волочахоу чьстьнтЂи рацЂ. и не бяше льзЂ ни ити ни повлещи оть множьства людии. тъгда володимиръ повслЂ метати людьмь коунами же и скорою и паволокы, и оузьрЂвъше людиє тамо обратиша ся а дроузии то оставивъше къ стыма ракама течахоу..." ³².

Отже, в Київській Русі співіснували, активно й плідно взаємодіяли дві літературні мови: старослов’янська, яка обслуговувала потреби християнської релігії (літургія, обряди, проповіді, житія тощо), та давньоруська, що функціонувала в світських колах (юридичні акти, листування офіційне та приватне, літописи, художня література). Ф. П. Філін запропонував таку схему літературного білінгвізму в Київській Русі: 1) церковнослов’янська мова двох типів: а) власне церковнослов’янська мова богослужбової та близької до неї літератури, б) слов’яноруська мова — мова ориґінальних творів вітчизняних письменників; 2) давньоруська мова двох типів:

а) мова ділового письменства й приватного листування, б) мова "повіствувальної" літератури (різних жанрів). Таку дихотомію вчений мотивує різним співвідношенням південнослов’янських і східнослов’янських елементів у типах старослов’янської і давньоруської мов ³³. Поділ давньоруської мови на два типи можливий, але не обов’язковий, тому що між мовою юридичних документів і мовою творів інших сфер немає докорінної відмінності.

³² Успенский сборник XII—XIII вв. (Изд. подгот. О. А. Князевская, Б. Г. Демьянов, М. В. Ляпон). Пол ред- С. И. Коткова. — Москва, 1971, с. 68, 70.

³³ Филин Ф. П. Истоки и судьбы..., с. 259.

³⁴ Мельъничук А. С. Обсуждение проблемы языковой ситуации в Киевской Руси на IX Международном съезде славистов // Известия АН СССР. — Серия лит. и яз. — 1984. — Т. 43. - № 2, с. 120-127.

Необхідно згадати, що існує спроба інтерпретувати мовну практику в Київській Русі не як літературно-писемний білінгвізм (двомовність), а як диглосію. Диглосія — мовна ситуація, за якої у суспільстві використовуються дві мови (або два варіанти однієї), що функціонують у різних сферах, зокрема їхні носії (користувачі) одну оцінюють як вищу, іншу — як нижчу. Деякі фахівці твердять, ніби в Київській Русі у вищих сферах вживано старослов’янську, а в нижчих — давньоруську літературну мову. Навколо цих тверджень на IX Міжнародному з’їзді славістів у Києві 1983 р. точилася широка дискусія. Проте спроби такої інтерпретації співвідношення старослов’янської та давньоруської мов у Київській Русі зазнали справедливої критики ³⁴ й не поділяються більшістю лінгвістів-істориків.

Обидві літературні мови Русі X— XIII ст. — давньоруська писемно-літературна і старослов’янська (церковно-слов’янська) східнослов’янської редакції — були могутніми знаряддями духовної культури й об’єднуючим чинником у державі.

Органічним продовженням південного (русько-українського) варіанту давньоруської літературної мови була українська писемно-літературна мова наступних століть. Своє продовження знайшов і південний варіант старослов’янської мови східнослов’янської редакції.

Попередня        Головна        Наступна