Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи
9.3. Мовознавство (В.В.Німчук)
Вітчизняне мовознавство — ровесник або майже ровесник східнослов'янської писемності, але інтерес до слова існував і за дописемних часів. Він виявлявся насамперед у прагненні з'ясувати походження слова (в першу чергу, звичайно, запозиченого або архаїчного). Особливо цікавило людей походження власних назв — найменувань географічних об'єктів (топонімів) та імен людей (антропонімів). Навколо багатьох таких слів, мотивація яких уже була незрозумілою або малозрозумілого, виникали легенди. Деякі старовинні пояснення топонімів залучали до своїх оповідей літописці. Один із перших наших філологів літописець Нестор, наприклад, у "Повісті минулих літ" занотовує: "сЂдяше Кий на горЂ; гдЂже ныне оувозъ Боричевъ. а Щекъ сЂдЂяше на горЂ гдЂ же ныне Щековица. а Хоривъ на третьєй горЂ. о[т] него же прозвася Хоревица. и створиша градъ во имя брата своєго старЂишаго. и нарекоша имя ємоу Києвъ" 1, [після перемоги, що її здобув юнак-русин над печеніжином київський князь] Володимеръ же радъ бывъ. заложи городъ... и нарече и Перегаславль. зане перея славу отроко тъ".
Літописець Нестор використовує топоніми та фразеологізми як арґументи для своїх тверджень. Наприклад: Идоша Угри мимо Києвъ горою, єже ся зоветь н[ы]нЂ Оугорьскоє, [за порогами Перуна викинуло з Дніпра на кам'янистий суходіл і місцина], о[т] толЂ прослоу Пероуняна рЂнь, [Кий був справді князь, а не перевізник. Він зробив похід на Царгород, облюбував собі місце біля Дунаю, побудував городок і хотів залишитися тут, але] не даша єму ту блїзь живущий, єже и доныне наречють Ду[на]ици городище Києвець [по обрах не лишилося жодного потомка], єсть притъча в Руси, и до сего дне погибоша аки обрЂ, [після облоги міста Родна військом київського князя Володимира Святославича, яку важко переносило населення] єсть притча и до сего дне. бЂда аки в PoднЂ 2.
1 ПВЛ, ч. 1, с. 9. [Див. Добірка літописів]
2 ПВЛ, ч. 1, с. 9—10, 12, 25, 77, 117.
З поширенням писемності, функціонуванням літературних мов перед книжниками виникали суто філологічні й лінгвістичні проблеми. Як зазначалося, незважаючи на генетичну близькість структур старослов'янської й давньоруської мов, вони мали велику кількість відмінних елементів у лексиці. Малозрозумілі та незрозумілі для непідготовленого читача слова (питомо слов'янські, в тому числі й архаїчні, та запозичені) в старослов'янських текстах давньоруські книжки пояснювали за допомогою глос — перекладів або тлумачень прямо в тексті (контекстуальні, внутрішньорядкові глоси), над пояснювальним словом (міжрядкові глоси) або на берегах (полях) книги (маргінальні, покрайні глоси). Подібним чином архаїчні, діалектні, запозичені слова пояснювалися в грецьких і старослов'янських текстах. Власне давньоруське глосування як засіб пояснення слова запозичено із грецьких та старослов'янських зразків. Найпоширенішими в давньоруській практиці були контекстуальні глоси, що вводилися за допомогою слів та словосполук-індикаторів рекъше, єже єсть сказаємо тощо.
Оригінальні покрайні (маргінальні) глоси знаходимо в одній із найдавніших наших книг — Ізборнику 1073 р. (кількість їх невелика — 13). Наприклад, до сполуки съ ростомъ дано глосу съ лихвою, до терЂсхомь — ременьмъ. дягъмъ (в останньому слові той самий корінь, що й у нинішньому одяг), въ сасызЂ — въ гърнъци, въздьржи ся отъ афродисии — о(т) многыхъ брашенъ,
Контекстуальні глоси наявні в давньоруських перекладах із грецької мови і в ориґінальних творах. Наприклад, порівняно багато глос виявляється в перекладеній в XI ст. в Києві хроніці Георгія Амартола. Найчисленнішими (близько 60) є глоси до залишених неперекладених грецьких слів: диалектікя, рекше съвопросы; стратигы, рекше воєводы; фиали, рекше лоханю мороморяноу. Частина (близько 30) глос — це уточнення давньоруськими словами книжних (старослов'янських) слів, ужитих для перекладу, або навпаки — уточнення давньоруських слів книжними; є уточнення давньоруських елементів давньоруськими: четца ... рекше дьячца; одежи, рекше ризЂ; до порома, рекше до перевоза.
Деякі глоси (близько 20) в перекладі книги Г. Амартола розкривають значення грецьких власних назв: земля Месапотамииская, рекше межю рЂкама; цар(с)твова Логоквичь, рекше заячичь; в Неаполіи, рекше новъ горо(д). Давньоруський книжник переклав і деякі грецькі глоси, що їх зробив автор, тлумачачи значення негрецьких власних найменувань, переважно давньоєврейських: градъ Вавилонъ, єже єсть размЂшениє; Милхиседскъ истолкукмъ ц(с)ръ правдЂ; Авеля иже наре(ч)ться плачь.
Глоси в грецьких і старослов'янських текстах, давньоруських перекладах стимулювали книжників Київської Русі до використання цього лінгвістичного засобу в ориґінальних давньоруських творах. Наприклад, препозитивні й постпозитивні глоси є в "Повісті минулих літ": мць грудень, рекше ноябрь, Кумани. рекше Половци, постпозитивні в Київському та Галицько-Волинському літописах: тезоименьна ...АннЂ... яже и бла[го](д)[а]тъ нарЂцаєтьсє, во колымагъ свои, рекше во станъ, БЂла риксъ рекъше король Оугорьскыи, в "Хоженії" ігумена Данила: имя мЂсту тому Спудій, иже ся протолкуєть тщаніє Богородично.
Зустрічаються також глоси-пояснення слів, вжитих не в прямому значенні: Володимеръ [землю] взора и оумягчи рекше крщеньємъ просвЂтивъ.
Пояснення слів за допомогою глос — глосографія (глосемографія) є несловниковою лексикографією. Вона сприяла виробленню давньоруського лексичного узусу. Зібрані окремо глоси утворюють словник-глосарій, що може існувати відірвано від тексту, до якого первісно глоси належали. Глосографія (глосемографія) підготувала ґрунт для наших перших словників. Відповідно до об'єктів глосемографічної праці, інтересів освічених людей у Київській Русі оформилися три головні типи словників: 1) словники-ономастикони; 2) словники символіки; 3) слов'яноруські словники.
Найпоширенішими були словники-ономастикони. Популярність їх обумовлена масовим розповсюдженням нових християнських імен людей та знайомством із значною кількістю біблійних топонімів. Значення християнських імен грецького походження в середовищі освічених людей були зрозумілі. У словниках-ономастиконах вони тлумачаться рідко, тут пояснюються здебільшого староєврейські антропонімії. Варто зазначити, що й у найдавніших збережених візантійських лексиконах також пояснюються біблійні назви.
Ономастичний напрям у давньоруській лексикографії представлений трьома словниками, що дійшли із XIII ст., але могли бути створені раніше;
1. "О именьхъ и глемыхъ жидовьскымь языкъмь...", що налічує 169 словникових статей. Основна частина його — переклад із грецького ономастикона. Приклади: євга. т. жизнь; самсонъ. т. слнце.
2. "А се имена жидовьская роусьскы тълкована", який об'єднує 38 глос. Крім біблійних власних назв, тут, як і в попередньому словнику, пояснено й деякі загальні назви, в тому числі старослов'янські. Наприклад: Авеселомъ. т. оцъ мироу; скоудЂль . т. черепъє.
3. "РЂчь жидовськаго языка. преложена на роускоую", який містить у списку XIII ст. 174 статті. В ньому об'єднано матеріали різнорідного (а може, й різночасового) походження. Крім тлумачень імен та деяких іншомовних слів: веньаминъ. чадо болно; иосифъ преложение; лома, цвЂти, в лексиконі вміщено також слов'янські глоси: тина, грязь; ковъ, лестъ та ін.
У XI—XIII ст. в ходу були невеликі словнички, в яких тлумачилося алегоричне або символічне значення слова. До таких належить "Тлъкъ со неразумны(х) словесе(х)", що зберігся в списку XVI—XVII ст.
Слов'яноруський напрямок давньої лексикографії репрезентує словник, що в списку XV ст. має заголовок "Тлъкованыє неудобь познавакмомъ въ писаныхъ рЂчемъ" (налічує 29 статей). Основа його виникла як глосарій до твору Івана Ліствичника в Сербії. Доповнено словник на Русі. Приклади словникових статей: свЂне. кромЂ; тоуне. рек(ъ)ше даромъ 3.
До давньоруської епохи треба віднести створення невеликого глосарія на
17 реєстрованих слів — "Тол(ъ)коваше языка половец(ъ)ко(г)[о] пер(ъ)вїє половец(ъ)ки. а опослЂ роускы", який зберігся в списках починаючи з XVI ст. Тут перекладено переважно назви предметів і явищ навколишнього світу. Приклади: Тягри, бъ; каръ, снЂгъ; єт(ъ)мякъ, хлЂбъ 4.
3 Ковтун А. С. Русская лексикография эпохи средневековья. — Москва; Ленинград, 1963, с. 445; Німчук В. В. Староукраїнська лексикографія в її зв'язках з російською та білоруською. — К., 1980, с. 21—27.
4 Сипони П. К. Памятники старинной русской лексикографии по рукописям XV—XVI столетий // Изв. Отделения русского языка и словесности АН. — 1908. — Т. 13. — Кн. 1, с. 185—193.
Слід зауважити, що один із основних принципів лексикографічної організації словника — алфавітний порядок в розташуванні вокабул — у давнину ще не застосовувався (зрештою, невеликі обсяги словників цього й не вимагали), однак вже застосовуються засоби відділення пояснювальної частини за допомогою ремарки т. ("тълкуєть ся") чи словесної вказівки над реєстровим ("жидовьскы") і перекладним або тлумачним ("роусьскы") стовпчиками.
Давньоруська лексикографія XI— XIII ст. була серед найбагатших у Європі.
Лексикографія — одна з науково-практичних чи практичних галузей ста-рожитної лінгвістики. Друга її галузь — навчальні посібники з граматики. Однак такі праці в XI—XIII ст. в Київській Русі (як і в інших країнах Європи) навряд чи існували, бо потреби в нормативній граматиці тоді, очевидно, не було. Проте на Русі поза всяким сумнівом були відомі й вивчалися загальні граматичні трактати візантійців про вісім частин "слова" — мови.
Відомий давньоруський історик, письменник і мовознавець Нестор у Житії Феодосія Печерського зазначив, що тринадцятирічний юнак "изволи... дати ся на оучениє бжствьныхъ книгъ, єдиному от оучитель яко же и створи, и въскорЂ извыче вся граматикия и яко же всЂмъ чюдити ся о премудрости и разумЂ дЂтища". Мабуть, тут ідеться саме про такий трактат візантійського походження.
До лінгвістичних трактатів, які знали й переписували в Київській Русі, належить і трактат "О письменехъ" ченця ("черноризця") Храбра — одного із слов'янських учнів або найраніших послідовників Кирила й Мефодія. У деяких пізніх східнослов'янських списках, у тому числі й надрукованому 1578—1580 рр. в Острозі, він має заголовок, що розкриває зміст праці Храбра — "Сказаніє. како состави стыи кирилъ философъ азъбуку, по языку словеньску, и книги преведе, о(т) греческихъ на словеньскїй языкъ". Автор, обізнаний із грецькими трактатами про формування алфавіту еллінів, возвеличує "святого мужа" Кирила, що сам створив слов'янську азбуку. Він захищає право слов'ян на свою ориґінальну писемність, дає відомості про те, що слов'яни до хрещення писали "чертами" й "різами", пробували записувати своє мовлення за допомогою латинських і грецьких літер, але недосконало, бо в слов'ян є звуки, відсутні в латинській і грецькій мовах. Трактат Храбра поширював філологічні знання й виховував патріотизм у мешканців Київської держави.
Освічені люди на Русі були обізнані також з філософсько-граматичними творами візантійських учених. Окремі праці такого типу містяться в Ізборнику Святослава 1073 р.
Підсумовуючи, варто зазначити, що в контексті європейської лінгвістики мовознавство Русі XI—XIII ст. було на належному рівні.
Див. також Василь Німчук. Мовознавство на Україні в XIV—XVII ст.
