Попередня        Головна        Наступна




9.5. Літописання (П. П. Толочко)



Літописи Київської Русі є одним з найпримітніших історико-культурних явищ середньовіччя. На відміну від хронік більшості країн Європи, написаних латиною, вони викладені рідною мовою, якщо й не цілком ідентичною розмовній народній, то дуже близькою до неї. Саме цим і зумовлена надзвичайна популярність літописного жанру на Русі. Літописи були надбанням не лише давньоруської книжної еліти, а й широкого загалу грамотного населення. Вони читалися й переписувалися впродовж кількох століть, завдяки чому дійшли до нашого часу.

Академік XVIII ст. Г. Міллер, вражений широтою літописної інформації та рівнем її систематизації, писав, що літописець Нестор та його послідовники створили систему руської історії, яка настільки повна, що жодна інша нація не може похвалитися таким скарбом.

Традиція літописання склалася в Києві у X ст., але згодом поширилася практично на всі райони Русі. Літописи писалися в Новгороді, Переяславі, на Волині, у Галичі, у Володимирі на Клязьмі, в інших удільних князівствах, їхніми авторами були ченці, ігумени придворних монастирів, представники князівської адміністрації і навіть князі. Практично усі літописи в своїй основі мають спільний київський літописний звід, відомий під назвою "Повість минулих літ", де широко подані загальноруські історичні явища і події. Близько середини XII ст. відбувається розгалуження єдиного літописного стовбура на ряд хронік, головним змістом яких стає місцева історія.

І все ж літописання різних центрів Русі часів феодальної роздрібненості, незважаючи на відмінності у складі повідомлень і конкретній ідейній спрямованості, успадкувало від попереднього періоду загальноруські традиції, притаманні "Повісті минулих літ". В обласному літописанні, зокрема, набула розвитку головна ідея "Повісті", яку Б. Д. Греков визначив як гордість за своє минуле, занепокоєність майбутнім і заклик до захисту цілісності батьківщини 1.

Поступово окремі хронікальні записи, повісті, сказання, повчання об'єднувалися в літописні зводи — своєрідні історичні хрестоматії. Вони мали різних авторів, неоднакові стиль викладу і характер інформації, але завжди несли на собі відбиток їхніх упорядників. Останні не тільки редагували своїх попередників, а й доповнювали їхні повідомлення новими фактами, скорочували або й вилучали небажану інформацію, осучаснювали виклад згідно з існуючими політичними уподобаннями. Робота ця виконувалась переважно не з власної ініціативи книжників-ченців, а на замовлення князівської влади. Про це ми довідуємось, зокрема, із повідомлень Никонівського літопису: "Первии наши властодержцы без гнЂва повелЂвающе вся добрая и не добрая прилучившаяся... написывати" 2.



1 Греков Б. Д. Первый труд по истории России // Ист. журн. — 1943. — № 11, 12, с. 66.

2 ПСРЛ. (Никоновская летопись). — Т. 9.



З огляду на це неможливо чекати від давньоруських літописів незворушливої безпристрасності на зразок пушкінського Пимона. їхні "правдиві сказання" залежали від міри "гніву" сюзерена, діяння якого належало занести на скрижалі історії, від власних політичних симпатій і бажання вплинути на перебіг подій, від рівня громадянського самоусвідомлення авторів.

Джерелознавчі можливості літописних матеріалів ускладнені ще й тим, що вони дійшли до нас не в своєму початковому вигляді, а в складі пізніших збірників. Останні являють собою переплетіння різних епох, політичних позицій і тенденцій, використання різних стилів літописання, літописів різних земель, які передають ті самі події з різних позицій. Необхідно також рахуватися з неминучими помилками пізніших переписувачів.


Історія вивчення літописів. Пошук літописних першоджерел, авторських канонічних текстів розпочався за часів В. М. Татищева і триває донині. Серед дослідників, які зробили найбільший внесок у вивчення давньоруських літописів, виділяються А. Шлецер, Г. Еверс, М. І. Костомаров, К. Н. Бестужев-Рюмін, О. О. Шахматов, М. Д. Присьолков, М. С. Грушевський, А. М. Насонов, М. М. Тихомиров, H. K. Нікольський, Д. С. Лихачев, Б. О. Рибаков, А. Г. Кузьмін, В. Ю. Франчук, М. Ф. Котляр, П. П. Толочко та ін. Безперечною заслугою кількох поколінь вітчизняних і зарубіжних дослідників давньоруського літописання було те, що воно постало перед нами не тільки як історична хроніка Русі IX—XIII ст., а й як одна із форм суспільної свідомості.

Встановлено, що збережений фонд літописів не вичерпує собою всієї повноти давньоруської історичної писемності. "Можна собі уявити, — писав М. І. Костомаров, — яка величезна кількість літописів була в нас, якщо в кожному монастирі вівся свій окремий літопис" 3. Сказане змушує істориків з усією серйозністю ставитися до тих повідомлень пізніх літописних зводів, які не знаходять паралелей в уже відомому писемному фонді Русі. Джерелознавчий аналіз "Історії Російської" В. М. Татищева, здійснений М. М. Тихомировим, Б. О. Рибаковим, А. Г. Кузьміним й іншими істориками, показав, що він використав стародавні літописи, які не дійшли до нас. Близько 87 % усіх доповнень XII ст. запозичені з Розкольничого літопису, який являв собою повний, ще не підданий скороченню Київський літопис двох поколінь Мстиславичів, решта (13 %) взяті з Єропкинського, Хрущовського і невідомого Чернігово-Сіверського літописів 4.



3 Костомаров Н. И. Лекции по русской истории. Ч. 1, Источники русской истории. — Санкт-Петербург, 1861.

4 Рыбаков Б. А. Русские летописцы и автор "Слова о полку Игореве". — Москва, 1972, с. 184—276; Рыбаков Б. А. В. Н. Татищев и летописи XII в. // История СССР. — 1971. — № 1; Кузьмин А. Г. Об источниковедческой основе "Истории Российской" В. Н. Татищева // Вопросы истории. — 1969. — № 9, с. 214— 218.



Одними із найдавніших літописних зводів, в яких широко представлено південноруське літописання X—XIII ст., є Лаврентіївський, Іпатіївський і Радзивилівський.

Лаврентіївський літопис зберігся в єдиному списку, виготовленому під керівництвом ченця Лаврентія в 1377 р. для суздальсько-нижегородського князя Дмитрія Костянтиновича. Його виклад закінчується 1305 р., що, напевно, пов'язане з обсягом матеріалу, який утримувався в протографі, так званих книгах ветшаных. До Лаврентіївського літопису увійшли "Повість минулих літ" в редакції початку XII ст., "Повчання Мономаха" і його послання до Олега Святославича, а також хроніка подій Північно- Східної Русі.

Спроби дослідників довести, що "Повчання Мономаха" було органічною частиною "Повісті минулих літ" і увійшло до неї на етапі третьої редакції 1118 р., переконливо спростував М. М. Воронін. Коли б це було справді так, слушно зауважив вчений, тоді "комплекс писань Мономаха був би не раз повторений в місцевих літописах". Оскільки цей випадок унікальний, то M. M. Воронін зробив логічний висновок, що "Повчання" тривалий час існувало поза літописом 5.

Близьким до Лаврентіївського є Радзивилівський літопис, відомий у двох списках XV ст.: Радзивилівський (з мініатюрами) і Московсько-Академічний. Радзивилівський літопис належав різним володільцям, народженим у Західній Русі. Як видно із приписки, він був подарований Станіславом Зеновичем князю Янушу Радзивилу, а в 1671 р. надійшов до Кенігсберзької бібліотеки від князя Богуслава Радзивила. О. О. Шахматов, М. Д. Присьолков і деякі інші дослідники пов'язували Радзивилівський літопис із Переяславським або Володимирським зводами, але той факт, що він доведений не до 1212 чи 1216 pр., як останні, а тільки до 1206, дозволяє припустити існування окремого зводу. Не виключено, що він має південноруське походження.

Іпатіївський літопис зберігся в кількох списках, із яких основними є власне Іпатіївський (близько 1425 р.) і Хлібниківський (XVI ст.). При текстологічному зіставленні списків помітно, що обидва мають спільний протограф, причому текст Хлібниківського в окремих місцях повніший.

Як встановив видавець Іпатіївського літопису 1843 р. Я. І. Бередников, він складається із "Повісті минулих літ", її продовження до 1200 р. і Галицько-Волинського зводу за XIII ст.6 Пізніше В. Т. Пашуто виділив ще один літописний звід 1238 р. і його редакцію 1246 р., який був київського походження, але увійшов складовою частиною до літописання Данила Галицького і його наступних редакцій у Холмі та Володимирі 7. З перших кроків вивчення літописів перед дослідниками постала проблема їх хронології. Помічено, що різні літописи по-різному датують ті самі події, причому різниця в датах сягала іноді одного-двох років. Намагання узгодити свідчення літописів і уточнити хронологію подій привели істориків до важливих висновків щодо існування різних систем літочислення на Русі. Окремі спостереження В. М. Татищева, M. M. Карамзіна, М. П. Погодіна та інших істориків не втратили свого значення й донині, але заслуга науково обґрунтованої системи хронології давньоруського літописання належить М. Г. Бережкову. Він довів, що східні слов'яни разом з християнством прийняли візантійську еру літочислення (5508 р. від створення світу), але зберегли свій одвічний початок року, який припадав не на вересень, як у Візантії, а на березень. Згідно з М. Г. Бережковим, існувало два варіанти хронології літописання: або березневий рік починався на півроку пізніше вересневого, або на півроку раніше. Останній отримав назву ультраберезневого 8.



5 Воронин H. H. О времени и месте включения в летопись сочинений Владимира Мономаха // Историко-археологический сборник. — Москва, 1962, с. 266.

6 ПСРЛ (Ипатьевская летопись). — Санкт-Петербург, 1843. — Т. 2, с. VII—VIII.

Пашуто В. Т. Образование литовского государства. — Москва, 1959, с. 13; Пашуто В. Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. — Москва, 1950, с. 17.

8 Бережков Н. Г. Хронология русского летописания. — Москва, 1963, с. 7—16.



Залежно від того, яким літочисленням користувався той чи інший літописець, визначалася і справжня дата подій. М. Г. Бережков показав, що до початку XII ст. перевага лишалася за березневим літочисленням; у XII і XIII ст. значного поширення набув ультрабєрезневий. Дослідник зазначив, що немає жодного літописного зводу, в якому вживався б лише один стиль літописання, хоч і не пояснив причини 9.

Згідно з дослідженнями Б. О. Рибакова, у IX ст. на Русі при визначенні точних дат користувалися не візантійською, а александрійською ерою (5500 р. від створення світу). Цей рахунок застосовувався в цей час у Болгарії, звідки він і поширився на Русь 10.


Початки київського літописання. Питання першопочатків давньоруського літописання належить до найскладніших і, по суті, остаточно не розв'язаних до наших днів.

М. А. Оболенський вважав за можливе датувати початковий київський літопис серединою X ст. і пов'язував його з діяльністю духівника княгині Ольги пресвітера Григорія 11, І. І. Срезневський, О. М. Бодянський відносили походження річних записів на Русі до початку X ст.12 І. Є. Забєлін запропонував ще ранішу дату, на що його наштовхнули літописні статті 864—867 рр. Никонівського літопису. "Вони містять у собі стільки достовірності, — писав І. Є. Забєлін, — що немає і найменших підстав відкидати їх глибоку давнину" 13. Він вважав ці статті київськими за походженням і пов'язував їх появу з діяльністю грамотіїв-християн, які були в Києві уже у IX ст. Давні ориґінальні записи потрапили до рук укладачів Никонівського літопису і були внесені до зведеного тексту.

Крім дослідницької інтуїції, здогад І. Є. Забєліна не був підкріплений переконливими арґументами, і про нього з часом просто забули. Нове життя цій продуктивній думці дав у наш час Б. О. Рибаков. Проаналізувавши панівну концепцію вітчизняної історії в літописах XV—XVI ст., згідно з якою варяг Рюрик оголошувався засновником правлячої династії на Русі, він зауважив, що комплекс статей про Аскольда є, по суті, антитезою цій офіційній точці зору. Отже, жодної мотивації для вигадування таких деталей із київського життя IX ст. в укладачів Никонівського зводу не могло бути, і не слід їх підозрювати у створенні легенди. Згідно із Б. О. Рибаковим, поява цих давніх записів мала більш прозаїчний характер і може пов'язуватися із археологічними пошуками московських істориків XVI ст. Адже саме їм історична наука зобов'язана виявленням "Житія Стефана Сурозького", "Житія Дмитра Солунського", "Бесід патріарха Фотія" 14.



9 Бережков H. Г. Хронология..., с. 17.

10 Рыбаков Б. А. Древняя Русь. Сказания, былины, летописи. — Москва, 1963, с. 165.

11 Оболенский М. А. Несколько слов о первоначальной русской летописи. — Москва, 1870; Оболенский М. А. Исследования и заметки по русским и славянским древностям. — Санкт-Петербург, 1875.

12 Срезневский И. И. Чтения о древнерусских летописях. — Санкт-Петербург, 1862, с. 31.

13 Забелин И. Е. История русской жизни с древнейших времен. — Москва, 1876. — Ч. 1, с. 475—476.

14 Рыбаков Б. А. Древняя Русь. Сказания, былины, летописи, с. 160—161.



Джерелознавчий аналіз загадкових записів IX ст. у Никонівському літописі, виконаний Б. О. Рибаковим, показав, що їхній історичний зміст не повинен викликати підозру пізнішого фальсифікату. В них розповідається про київських князів Аскольда і Діра, походи руських дружин на Візантію, на печенігів, про хрещення Русі. Ці дані не є чимось незвичайним, що не відомо іншим джерелам. Із трьох датованих походів русів на Візантію один (860 р.), від якого почався відлік руської історії, докладно описаний в грецьких джерелах. Розповідь про похід Аскольда на візантійські володіння в Евксінопонті, датований у Никонівському літописі 874 р., на думку Б. О. Рибакова, також походить з якогось іноземного джерела. Своєрідним підтвердженням його історичності може бути розповідь "Повісті минулих літ" про похід русів на Константинополь, який відбувся "в 14 лЂто Михаила цесаря". За александрійською ерою, цей похід отримав дату 874 р., тобто ту, яка означена в Никонівському літописі. Щодо відсутності у відповідній статті "Повісті минулих літ" розповіді про хрещення Русі і направлення туди імператором Василієм архієрея, то вона цілком зрозуміла. У XI—XII ст. хрещення Русі пов'язувалося виключно з іменем Володимира Святославича, якого називали другим Костянтином, і все, що не вписувалося в цю канонічну духовну схему, не бралось до уваги. І це незважаючи на те, що факт хрещення Русі за часів імператорів Михаїла і Василія та патріарха Фотія (або патріарха Ігнатія) добре відомий у візантійських джерелах.

Ці й інші спостереження дали підстави Б. О. Рибакову вважати записи Никонівського літопису 867—889 рр. першим руським літописом князя Аскольда, який був розпочатий в рік хрещення русів 15. Аскольдів літописець використав александрійсько-болгарський лік років від створення світу. Його інформація лаконічна, без будь-якої тенденційності. Особливу довіру до неї викликає стаття про вбивство Аскольдового сипа: "В лЂто 6382. Убиен бысть от Болгар Осколдов сын" 16. Звичайно, вигадувати такий факт нікому б не спало на думку.

Датування початків руського літописання другою половиною IX ст. і реконструкція Б. О. Рибаковим так званого літопису Аскольда викликали неоднозначну реакцію фахівців. Одні вважали за можливе прийняти цей висновок, інші поставилися до нього із значною пересторогою. Особливу позицію зайняв М. Ю. Брайчевський. Висновки Б. О. Рибакова здалися йому надто обережними, а можливості реконструкції "літопису Аскольда" не до кінця вичерпаними. Беручи до уваги цілком слушні зауваження дослідників літописання щодо тенденційності пізніших літописів і абсолютизувавши його, М. Ю. Брайчевський дійшов висновку, що вся початкова історія Русі була сфальсифікована публіцистами XI—XII ст. Причому йдеться не про можливість вилучення якоїсь частини інформації, що не узгоджувалась із варязькою концепцією походження Русі, а про свідоме перенесення подій IX ст. у X ст. і приписування всього зробленого Аскольдом князям-варягам: Олегу, Ігорю і навіть Володимиру. Отже, якщо всі ці дані повернути на "законне" місце, то, за М. Ю. Брайчевським, отримаємо повний текст "літопису Аскольда", а не скорочений, як у Никонівському зводі 17.



15 Рыбаков Б. А. Древняя Русь..., с. 172.

16 ПСРЛ, т. 9, с. 9.

17 Брайчевский М. Ю. О первых договорах Руси с греками // Сов. ежегодн. междун. права за 1978 г. — Москва, 1980, с. 264—284; Брайчевский М. Ю. Утверждение христианства на Руси. — К., 1989, с. 47.



Реконструкція "літопису Аскольда", запропонована М. Ю. Брайчевським, на жаль, не має надійної системи документальних доказів і не може розглядатися навіть як гіпотеза. Сказане не означає, що обсяг інформації "літопису Аскольда" дійшов до нас у початковій повноті. Втрати тут не виключені, але без виявлення додаткових джерел, на що надії дуже мало, спроби їх компенсації лишатимуться за межами наукових шукань.

Свого часу M. M. Тихомиров вважав, що питання про початки руського літописання має не лише історіографічне значення, а важливе насамперед для з'ясування достовірності історичних повідомлень про найдавніші часи Русі. При цьому необхідно враховувати, що літописні зводи були не початковою стадією літописання, а кінцевою, пов'язаною з систематизацією і узагальненням окремих повідомлень, сказань, повістей. До ідентичних записів або повістей X ст. дослідники відносили, зокрема, повідомлення про походи Олега на Царгород, вбивство Ігоря і помсту древлянам Ольги, про її хрещення в Царгороді, про походи Святослава на Дунай і міжусобиці його синів, про початкові роки князювання Володимира у Києві.

О. О. Шахматов датував найдавніший літописний звід 1037—1039 рр. Л. В. Черепній заперечив це і вважав, що він міг бути укладений вже у 996 р. у Десятинній церкві і що до цього мав безпосередню причетність Анастас Корсунянин 18.

Висновок Л. Б. Черепніна підтримав M. M. Тихомиров, правда, із суттєвими уточненнями, що початковий літописний звід датується 988 р., а його автор не пов'язаний з Десятинною церквою. У цьому зводі історик виділив два комплекси записів: "Сказання про руських князів X ст." і "Повість про початок Русі" 19. Крім того, M. M. Тихомиров не вважав за можливе вносити до зводу усі повідомлення до 945 р. Найбільш обґрунтована гіпотеза про укладення Початкового літописного зводу наприкінці X ст. належить Б. О. Рибакову. З'ясовуючи питання про час і місце його виникнення, дослідник звернув увагу на незвичайну цензуру в літописному викладі подій кінця X — початку XI ст., яка охоплює 17 років князювання Володимира Святославича. Опис його діяльності у "Повісті минулих літ" переривається на 997 р. і відновлюється лише в 1013 р. На думку Б. О. Рибакова, це можна пояснити лише тим, що пізніші літописці справді мали окрему повість, яка завершувалася 996 р.20



18 Черепнин А. В. "Повесть временных лет", се редакции и предшествующие ей летописные своды // Исторические записки. — 1948. — № 25.

19 Тихомиров M. H. Начало русской историографии // Русское летописание. — Москва, 1979, с. 46—66.

20 Рыбаков Б. А. Древняя Русь..., с. 175.



Такому висновку певною мірою суперечить стаття 997 р., в якій розповідається про облогу Білгорода печенігами. Проте, якщо враховувати, що її підґрунтям є поетичний народний переказ про хитрість білгородців з кисільними колодязями, можна припустити її пізніше внесення до літопису.

На нашу думку, є достатньо підстав пов'язувати появу Початкового літописного зводу з подіями 996 р. Саме у цьому році відбулося освячення знаменитої Десятинної церкви у Києві, до якого й було підготовлене, на замовлення Володимира, перше історичне узагальнення життя Київської Русі впродовж 150 років. Щодо авторства цього твору, то, згідно з Б. О. Рибаковим, ним були Анастас Корсунянин, а також невідомий бїлгородський літописець, близький до Святослава Древлянського. Його начебто видають у творі симпатії до древлян і критичне ставлення до жадоби й підступності київських князів Ігоря, Ольги і Ярополка. Навряд чи це надійні підстави для припущення щодо існування літописання в Білгороді. По-перше, за нормами середньовічної моралі діяння названих князів не вважалися настільки гріховними, щоб літописцям спало на думку спеціально шукати їм виправдання. По-друге, коли б симпатії до древлян невідомого бєлгородського книжника розходилися з київським поглядом, вони б неминуче були вилучені зі зводу. Адже створювався він під наглядом якщо не самого Володимира Святославича, то принаймні його найближчого помічника і дорадника Добрині.

Отже, якщо у літописному зводі 996 р. і простежується певна продревлянська позиція, то йде вона не від білгородського літописця, яким, на думку Б. О. Рибакова, міг бути єпископ Микита, а від Добрині, який походив із древлянського князівського роду.

Зважаючи на обсяг і характер інформації Початкового літопису, можна з усією впевненістю стверджувати його виняткове київське походження. При укладанні зводу були використані матеріали архіву великокнязівського двору, у тому числі й договори Русі з греками, поодинокі записи найважливіших подій, епічні сказання, річні записи, які робилися в церковних книгах при митрополичій кафедрі та церкви св. Іллі. Виділяється також комплекс болгаро-візантійських повідомлень.

Зведення таких різних джерел наклало певний відбиток на загальний характер Початкового літопису. Історичний матеріал в ньому неоднорідний, інформативна повнота річних записів нерівномірна, нерідко суперечлива. Це стосується хронології подій. На думку Б. О. Рибакова, хронологічна плутанина пов'язана із переведенням александрійського літочислення, яким користувалися в X ст. в Болгарії, на руське (візантійське). Не виключено, що цілий ряд записів, які опинилися в руках київського літописця, взагалі не мали дат, і їхня хронологія була встановлена на підставі геисологічпих розрахунків наприкінці X ст.21

У цілому літописний звід 996 р. справляє враження повноцінної хроніки, в якій з використанням писемних документів і народних переказів відтворено широку картину історії Русі X ст.


Літописання XI ст. Відомий дослідник давньоруського літописання О. О. Шахматов на початку XX ст. здійснив сміливу спробу відтворити історію складання "Повісті минулих літ". Головним завданням своєї знаменитої праці "Разыскания о древнейших русских летописных сводах" він вбачав не лише виділення окремих етапів літописання, а й реконструкцію текстів найдавніших зводів 22. Згідно з ним, Київському зводу Никона 1073 р. передували Найдавніший Київський звід 1039 р. і Новгородський звід 1050 р. Дещо пізніше О. О. Шахматов виділив ще й так званий Початковий звід 1095 р.23

Запропонована схема руського літописання XI ст. викликала сумніви і неприйняття деякими відомими літописознавцями. Особливо це стосується Найдавнішого зводу 1039 р., який, врешті-решт, був відкинутий більшістю дослідників. Судячи з критичних зауважень М. К. Нікольського, Д С. Лихачева, M. M. Тихомирова, Б. О. Рибакова й інших істориків, заперечення викликала не так сама ідея існування Софійського літописання, як його текстологічна реконструкція, запропонована О. О. Шахматовим. Д. С. Лихачова, зокрема, бентежили відсутність внутрішньої стилістичної єдності тексту зводу, наявність у ньому ідейної різноголосиці 24.



21 Рыбаков Б. А. Древняя Русь..., с. 177.

22 Шахматов А. А. Разыскания..., с. III—V.

23 Шахматов А. А. Повесть временных лет, с. XVI.

24 Лихачев А. С. Русские летописи..., с. 62-77.



M. M. Присьолкову склад Найдавнішого зводу уявлявся іншим, ніж О. О. Шахматову, але його реальність він не піддавав сумніву. Згідно з істориком, звід 1037—1039 рр. являв собою щось на зразок доповідної записки, складеної київською митрополією, яка перебувала в руках греків, до Константинополя 25.

Гадаємо, що дружне несприйняття істориками висновку О. О. Шахматова про Найдавніший звід 1039 р., що особливо характерно для історіографії радянського періоду, несправедливе. Не може бути й найменшого сумніву щодо того, що після припинення літописання при Десятинній церкві, до чого міг спричинитися від'їзд Добрині до Новгорода і втеча з Києва Анастаса Корсунянина, воно знову розпочалося в митрополичій кафедрі Софії Київської. У світлі висновків щодо ранньої дати її побудови і освячення (1037 або близький до нього рік) ідея Софійського літописного зводу набуває переконливості 26. Тут простежується історична паралель із Початковим зводом 996 р., який виник у зв'язку із завершенням і освяченням Десятинної церкви.

Уважне знайомство із літописною статтею 1037 р. перекопує в тому, що вона є підсумком певного етапу державної діяльності Ярослава Мудрого. В ній вміщено похвалу князю за побудову великого міста, зведення і закладення християнських храмів, поширення християнства, книжної мудрості, заснування бібліотеки та інші добрі справи. Характерно, що всі наступні статті (1038—1054 рр.) містять менше інформації про життя і діяльність Ярослава, ніж одна стаття 1037 р. Як вважає Д. С. Лихачов, "перший руський історичний твір, створений при Ярославі Мудрому, розростаючись доповненнями, зробленими до нього у Печерському монастирі, стає поступово справжнім літописом" 27.

Близько середини XI ст. найбільшим центром літописання стає Києво-Печерський монастир. На відміну від попереднього періоду, для якого ми не маємо повної гарантії хронологічної ідентичності записів, історична писемність Другої половини XI ст. позначена авторською присутністю і є, по суті, свідченням очевидців. Це добре видно як із змісту розповідей, який міг бути переданий тільки очевидцем подій, так і з конкретних посилань літописців на себе. Так, у статті 1051 р., де йдеться про заснування Печерського монастиря, говориться: "К нему (ігумену Феодосію — П. Т.) же и азъ придохъ худый и недостойный рабъ, и приять мя, лЂтъ ми сущю 17 от рожденья моєго". Розповідь 1065 р. про виловлення в річці Сітомля під Києвом утопленої дитини підтверджена власним свідченням її автора: "Єго же позоровахомъ до вечера, и паки ввергоша и в воду". У літописній статті 1091 р. про перепоховання праху Феодосія в Успенському соборі читаємо: "Єго же (ігумена Печерського Іоанна — П. Т.) повелЂнью быхъ азъ грЂшный первоє самовидець, єже скажю, не слухомъ бо слышавъ, но самъ о семь началникъ". Коли в 1096 р. половці напали на Печерський монастир, то серед очевидців був і літописець: "Намъ сущимъ по кЂлъямъ почивающим по заутрени". Під 1097 р. літописець повідомляє, що він перебуває у Володимирі разом із осліпленим князем Васильком і веде переговори із Давидом Ігоровичем: "И мнЂ ту сущю, Володимери, въ єдину нощъ присла по мя князь Давыдъ. И придох к нему... и посадивъ мя и рече ми" 28. У продовженні статті автор повідомив і своє ім'я — Василій.

О. О. Шахматов, M. Д. Присьолков, Д. С. Ліхачов і ряд інших дослідників історичної писемності Русі переконливо виділили літописний звід 1073 р. і пов'язали його авторство з Никоном Печерським. Згідно з Б. О. Рибаковим, Никону належить основний текст статей 1037—1073 рр., але імовірніше, що він був автором комплексу повідомлень 1051—1073 рр. Адже саме стаття 1051 р., яка вперше позначена авторською присутністю, започатковує новий літописний стиль викладу. Характерно, що докладна розповідь про заснування Печерського монастиря прив'язана до 1051 р., коли руським митрополитом був поставлений пресвітер церкви св. Апостолів Іларіон. Навряд чи це є випадковим. Якщо погодитися із вірогідним припущенням М. Д. Присьолкова, що Никон і митрополит Іларіон — одна й та сама особа, то така прив'язка має логічне пояснення. Відійшовши від митрополитства і оселившись у Печерському монастирі під іменем Никона (цілком можливо, що воно йому було дане ще при першому постригу), він, звичайно, не міг не згадати своє поставлення в святій Софії. Весь комплекс статей 1051— 1073 рр. вражає своєю стилістичною єдністю, значним обсягом систематизованої інформації, чудовим знанням історичної топографії Києва і патріотичним ставленням до Руської землі. Ідейно літописний звід 1073 р., на думку М. Д. Присьолкова, надзвичайно близький до "Слова про закон і благодать" Іларіона.



25 Приселков M. Д. История русского летописания XI—XV вв. — Ленинград, 1940, с. 26—27.

26 Толочко П. П. Історична топографія стародавнього Києва. — К., 1970, с. 93—102.

27 Лихачев А. С. Русские летописи..., с. 77.

28 ПВЛ, ч. 1, с. 108—110, 138, 151, 174.



Дослідники звернули увагу, що в київському літописі 1073 р. міститься значна кількість новгородських і тмутороканських відомостей. Щодо знання літописцем тмутороканських подій, то в цьому нічого незвичайного немає. Відомо, що літописець Никон два роки (1064—1066) жив у Тмуторокані і, напевно, зібрав там відповідну історичну інформацію. У Новгороді Никон не був. Його новгородськими кореспондентами стали Ян Вишатич і його батько Вишата, який, згідно з повідомленням літописної статті 1064 р., прибув разом з Ростиславом Володимировичем до Тмуторокані, а також Гліб Святославич, нещодавній новгородський князь, якого Никон, на прохання жителів Тмуторокані, їздив до Чернігова запрошувати на тмутороканське князівство. Врешті, інформаторами Никона могли бути й інші новгородці, які постійно приїздили до Києва.

З іменем печерського ігумена Іоанна дослідники пов'язують комплекс статей 1074—1095 рр. О. О. Шахматов датував їх появу 1093—1096 рр. На користь цього свідчить, зокрема, літописна стаття 1093 р., яка водночас є епілогом історичного розвитку Русі впродовж усього XI ст. і своєрідною післямовою до літописного зводу. В ній відчутно звучать теми соціальної кризи в країні у другій половині XI ст., а також половецької небезпеки. Літописець явно симпатизує Всеволоду Ярославичу, який отримав великокнязівський стіл "с правдою, а не с насилиєй" і піклувався про всіх своїх підданих. Тяжку внутрішньополітичну ситуацію Русі в останні роки правління Всеволода він пояснює не його невмілим урядуванням, а надмірними претензіями та амбіціями удільних князів. Дістається від літописця і новим радникам князя, який на старості став "любити смыслъ уных, свЂтъ творя с ними".

Характеристика дій князя Святополка Ізяславича, який посів після смерті Всеволода (1093 р.) великокнязівський стіл, стримана, а стосовно його легковажного ставлення до половецької загрози — критична. Літописець докоряє князю за небажання радитися із "мужами смыслеными , що призвело до страшної поразки руських дружин на березі Стугни.

Одночасно з післямовою, як вважає Б. О. Рибаков, написана й передмова. Заслуга її текстологічного опрацювання належить О. О. Шахматову 29. В ній після урочистого зачину і прославлення Києва, який отримав свою назву від імені князя, подібно до назви Рима, Антіохії, Селевкії й Александрії від цесарів, викладено політичну оцінку становища Руської землі. Літописець засуджує сучасні йому порядки — "несытьство" і "насилиє" князівсько-боярської верхівки і протиставляє їй князів старих часів, які не воскладали на своїх жінок золотих обручів, не збирали багато добра, але "расплодили" землю Руську. Він закликає сучасних йому можновладців отямитись, не робити злих справ, не чинити насильства підданим, а в страху божому і правовір'ї шукати власне спасіння.

Літописець закінчує статтю 1093 р. повчанням Феодосія "Про казні божі". Слова його про половецький полон повні трагізму. Руські бранці "стражюще, печални, мучими зимою оцеплями в алчи и в жажи, и в беде, опустиневше лици, почерневши телесы, незнаємии страною, языком испаленым, пази ходяще и боси, ноги имуще сбодени тЂрниєм".

Із посилань літописця на "смыслених мужей", склад яких визначається фразою "Янь и прочий", видно, що останній був не лише інформатором, а й ідейним натхненником ігумена Іоанна. При Всеволоді Ян був київським тисяцьким, після смерті останнього Ярославовича кар'єра його закінчилась. Святополк оточив себе новими "несмисленными" мужами, чого не міг сприйняти досвідчений воєвода.

Антисвятополкове спрямування літописного зводу 1093 р. дорого коштувало його автору. Ігумен Іоанн зазнав гонінь з боку Святополка, а згодом був висланий до Турова. Тільки заступництво Володимира Мономаха допомогло йому повернутися на ігуменство.

Складовою частиною літописання XI ст. була повість про осліплення Василька Ростиславича, вміщена в "Повісті минулих літ" під 1097 р. її автор, тезка князя теребовльського, Василій, доніс до нащадків відомості про підступне злодійство. Його ініціатором став волинський князь Давид Ігорович, зацікавленим співучасником — великий київський князь Святополк. Пізніші його намагання відмежуватися від сподіяного і перекласти провину тільки на Давида, переконливо спростовуються свідченнями літописця Василія. Б осліпленні брали участь "Сновидъ Изечевичь, конюх Святополчь, и Дьмитръ, конюх Давыдовъ", а також "торчинъ, именем Беренди, овчюхъ Святополчъ".

Вина Святополка була цілком очевидною і для Василька. Про це свідчать його слова, виголошені перед битвою на Рожнівському полі з дружинами великого князя: "Василко взвыси крестъ, глаголя, яко сего єси цЂловалъ, се перь› взялъ єси зракъ очъю моєю, а се нынЂ хощеши взяти душю мою. Да буди межи нами крестъ сь" 30.

Документальні подробиці осліплення Василька, як і наступної волинської військової кампанії, програної Святополком, свідчать, що літописець був безпосереднім свідком цих подій і описав їх під свіжим враженням. О. О. Шахматов називав Василія галицьким попом і духівником князя Василька.

Крім літописання Києво-Печерського монастиря, в Києві у другій половині XI ст. існувала ще одна літописна традиція, сліди якої виявляються в статтях, де прихильно говориться про Ізяслава Ярославича і його старшого сина Ярополка. Посмертний панегірик високо атестує Ізяслава, який, незважаючи на кривди, заподіяні йому братами і киянами, ні на кого не тримав зла: "БЂ же Изяславъ мужь взоромъ красенъ и тЂломъ великъ, незлобивъ нравомъ, криваго ненавидя, любя правду. Не бЂ бо в немь лести, но простъ мужь умом, не воздая зла на зло". Співчутливі нотки простежуються і в описі діянь Ярополка Ізяславича. Конфлікт його з дядьком Всеволодом Ярославичем пояснюється тим, що він послухався "злых советник". Убивця Ярополка отримує нищівну характеристику: "И прободенъ быстъ от проклятаго Нерадьця, от дьявола наученъ и от злыхъ человек" 31.

Аналіз комплексу свідчень про Ізяслава та його сина Ярополка дозволив А. Г. Кузьміну висловити припущення, що вони були зроблені не в Печерському монастирі, а у Десятинній церкві 32.



29 Шахматов А. А. Предисловие к Начальному киевскому своду и Несторова летопись // ИОРЯС. — 1909. — Т. XIII. - Кн. 1.

30 ПВЛ, ч. 1, с. 173, 178.

31 ПБЛ, ч. 1, с. 133, 134, 136.

32 Кузьмин А. Г. Начальные этапы..., с. 183-220.



Згідно зі схемою О. О. Шахматова, до єдиного давньоруського літописання увійшов Новгородський звід 1050 із доповненнями 1079 р. Висновок цей підтримали не всі дослідники, хоч наявність новгородської літописної традиції XI ст. ні в кого не викликала заперечення. Свого часу К. М. Бестужев-Рюмін висловив припущення, що більшість свідчень про Ярослава Мудрого походять із Новгорода. Для Б. О. Рибакова одним із переконливих доказів цього висновку є суперечливий характер оцінок Ярослава, а також наявність двох тенденцій в поглядах щодо походження Русі. Київські літописці центром Русі вважали Київ, а новгородські ставили на чільне місце Новгород. Нині ця давня суперечка літописців становить лише історіографічний інтерес, оскільки першість Києва у збиранні східнослов'янських земель в єдину державу засвідчена не лише вітчизняними, а й зарубіжними джерелами.

Текстологічний аналіз софійсько-новгородських літописних зводів переконує нас у тому, що в них міститься значно повніша інформація про часи Ярослава, ніж у "Повісті минулих літ". Причому, на думку Б. О. Рибакова, А. Г. Кузьмі на та інших дослідників, є достатньо підстав вважати її не тільки незалежною від Початкового київського літопису, а й первинною. Це, зокрема, стосується опису конфлікту Ярослава і Брячислава у 1021 р., битви Ярослава і Мстислава біля Листвена 1024 р., походу Володимира Ярославича на Візантію 1043 р. тощо.

Новгородський літописний звід середини XI ст., який складався із окремих записів, що велися світськими і церковними книжниками, Б. О. Рибаков здогадно пов'язує з іменем посадника Остромира. Саме йому могла належати неприхильна характеристика Ярослава як помста за вбивство князем його батька Костянтина Добринича.

Порівняння політичних програм літописця і посадника Остромира, що є в Остромировому євангелії 1056— 1057 рр., виявляє їх ідентичність. Остромирове євангеліє, як і літопис, говорить тільки про дві волості Русі — Київську і Новгородську, причому намагається урівняти їх значення. Спадкоємцем Ярослава у Києві лишався Ізяслав, Новгород після смерті Володимира перейшов до Остромира. Цією формулою, на думку Б. О. Рибакова, Остромир посмертно принижував Ярослава, неначе позбавляв його титулу "самовластца во Всей Руской земле" 33.

Новгородські відомості впродовж другої половини XI ст. поступово вливалися в загальноруське літописання, збагачуючи його. Д. С. Лихачов схилявся до визнання винятково усних джерел інформування київських літописців — розповіді посадників Вишати і його сина Яна, але й не відкидав, що в Києві знали й якісь новгородські записи.

"Повість минулих літ". Яскравою пам'яткою давньоруського літописання кінця XI — початку XII ст. стала "Повість минулих літ", яка увібрала в себе не лише весь досвід історичних знань, нагромаджений на Русі в попередню епоху, а й досягнення європейської історичної думки, традиції візантійської християнської культури. Особливо сильне враження справляє вступ до "Повісті минулих літ", де відтворено широку картину світової історії, показано місце слов'ян і Русі в системі тодішнього світу, стверджено проґресивну філософську ідею взаємозв'язку і взаємообумовленості історії всіх народів. Вражає широка ерудиція автора "Повісті...". Він постійно звертається не тільки до Біблії, яка була вищим авторитетом знань у середньовіччі, а й до численних візантійських хронік, зокрема "Хроніки" Георгія Амартола, від якої запозичена й перша частина заголовку, твору літописця патріарха Никифора, житія святих, притчі Соломона та ін.34 До "Повісті минулих літ" увійшли всі попередні літописні зводи — 996, 1039, 1073, 1093—1096 рр., "Повість галичанина Василія" (1097), Ізборник Святослава, церковні повчання, усні перекази.

Отже, "Повість минулих літ" складається із поширеного вступу до словяно-руської історії, який, згідно з C M. Соловйовим, M. І. Костомаровим, Б. О. Рибаковим та іншими дослідниками літописів, і був власне "Повістю...", і датованої хроніки, доведеної до 1110 р.

Автор цього незвичайного твору виявив себе не лише як старанний продовжувач справи своїх попередників, а й як історик. Це добре видно із заголовку "Повісті...", в якому поставлено дві важливі дослідницькі проблеми: " Откуду єсть пошла Руская земля" і "Кто въ КиєвЂ нача пер› княжити" 35. Характерно, що на відміну від багатьох своїх сучасників і наступників (у тому числі й деяких сучасних істориків), він прекрасно усвідомлював взаємозв'язок цих явищ, їх обумовленість внутрішнім розвитком східнослов'янського суспільства.

Не випадково виникнення Києва літописець пов'язує з діяльністю першого слов'янського князя Кия, влада якого поширювалась на Полянську землю, а дипломатичні зв'язки сягали Константинополя. Опонентів, які не погоджувались з князівським походженням Кия і називали його звичайним перевізником через Дніпро, літописець назвав "не свЂдущими", при цьому навів такі подробиці з життя Кия (візит до Царгорода і прийняття візантійським імператором), які неможливо віднести до вигаданих. Про це, зокрема, свідчить зізнання літописця в тому, що він не знає, при якому імператорі відвідав Кий Константинополь.

Вступ до "Повісті минулих літ" не має дат, але це зовсім не означає, що літописець не орієнтувався у відносній хронології історичних подій. Розповідь про князя Кия знаходиться в своєрідній хронологічній рамці: їй передує легенда про відвідання київських гір апостолом Андрієм, а за нею йде повідомлення про похід на Дунай болгар і білих угрів. Останні прийшли на слов'янські землі, згідно з уточненням літописця, при імператорі Іраклії (610—641). Свідчення "Повісті..." у поєднанні з іншими джерелами (писемними та археологічними) дозволили дійти висновку, що князювання Кия припадало, найімовірніше, на час правління імператора Юстиніана І.

Логічно пов'язане з переказом про Кия повідомлення про княжіння у полян, древлян, дреговичів, словен, кривичів, сіверян, від яких веде свій родовід руська державність і до появи якої не мають жодного відношення нормани, хозари або будь-які інші народи.

Концептуальною послідовністю характеризується опис літописцем знаменитого шляху "із Варяг у Греки". Саме така назва закріпилася за ним в історичній літературі, особливо навчальних посібниках, хоч належить вона не літописцю, а його редакторам і тлумачам. Насправді в "Повісті..." шлях описаний не з півночі на південь, а навпаки. Відправним його пунктом є не Варязька, а Грецька земля. Без пізнішої редакторської вставки слів "із Варяг у Греки" початок опису шляху виглядає логічним і послідовним: "...БЂ путь из Грек по ДнЂпру" 36.

Ми ще повернемося до проблеми редакторських втручань у "Повість...", але спочатку спробуємо відповісти на питання: хто був її автором? Незважаючи на усталену історіографічну традицію, згідно з якою "Повість..." пов'язується з іменем літописця Нестора, дослідників не залишають сумніви щодо істинності цього висновку. В літературі неодноразово висловлювалася думка стосовно авторської причетності до "Повісті..." літописця Сильвестра, ігумена Михайлівського Видубицького монастиря 37.



33 Рыбаков Б. А. Древняя Русь..., с. 204,

34 Истрин В. М. Хроника Георгия Амартола. — Петербург, 1920, т. 1, с. 9; Рыбаков Б. А. Древняя Русь..., с. 217.

35 ПВЛ, ч. 1, с. 9.

36 Рыбаков Б. А. Древняя Русь..., с. 224.

37 Казанский П. Еще вопрос о Несторе // Временник общества истории и древностей Российских. — Москва, 1849. — Кн. 1, отд. 1, с. 23 — 30; Костомаров Н. И. Лекции по русской истории, с. 26 — 38; Кузьмин А. Г. Русские летописи, с. 125 — 137.



Суперечливі висновки щодо автора "Повісті минулих літ" зумовлені різноголоссям свідчень літописних зводів. У Хлібниківському списку Іпатіївського зводу в заголовку "Повісті..." вказується, що її автором є чернець Печерського монастиря Нестор. Літописця Нестора знає і Києво-Печерський патерик 38. Його кілька разів згадує чернець Полікарп як автора "Літописця": "Иже написа летописец". Три списки з іменем Нестора були в руках В. М. Татищева: названий Хлібниківський, а також Розкольничий і Галицький. Щоправда, останній зберіг ім'я не лише Нестора, а й Сильвестра. У Лаврентіївському літописі імені Нестора немає, натомість після статті 1110 р. говориться, що "игуменъ Сильвестръ святаго Михаила написах книгы си лЂтописець, надеяся от Бога милость прияти, при князи ВолодимерЂ княжацю єму Кієве, a мнЂ в то время игуменящу у святаго Михаила в 6624" 39. Сильвестр як автор початкового літопису згадується в окремих зводах XV ст. північно-східної традиції.

Таким чином, літописання Північно-Східної Русі, яке стало продовженням переяславської літописної традиції, знало тільки Сильвестра, тоді як пізніша традиція Києво-Печерського монастиря вважала автором "Повісті минулих літ" Нестора.

Історики ще з часів В. М. Татищева так розв'язували важку проблему вибору: Нестор був автором "Повісті минулих літ", а Сильвестр її продовжувачем і редактором. Саме до такого висновку схилявся М. І. Костомаров, який вважав, що "Сильвестру можуть належати тільки найближчі до його часу відомості і розподіл за числами інших з деякими доповненнями. Справа Сильвестра є зведення окремих сказань. Цей Сильвестр вніс у свою працю Несторів літопис Києво-Печерського монастиря, який складав лише незначну частину всього літопису" 40.

Якщо б не існувало інших джерел для з'ясування питання авторства "Повісті минулих літ", напевно, компроміс щодо двох авторів задовольнив би усіх дослідників. Однак про літописця Нестора є й додаткові дані: йому належать "Житіє Феодосія" і "Читання про Бориса і Гліба". Як не дивно, саме ці твори й дали додаткові підстави для сумнівів щодо авторства Нестора "Повісті минулих літ". Дослідники звернули увагу, по-перше, на розбіжності в інформації статей "Повісті...", які подані від першої особи (1051, 1065, 1074, 1091), і житійних сказань, а по-друге, на те, що в житіях Нестор виступає менше як історик, а більше як письменник-агіограф.

Гадаємо, що висловлених сумнівів мало для відповідального висновку стосовно непричетності до "Повісті минулих літ" Нестора. Адже цілком зрозуміло, що він насамперед був укладачем хроніки, яка писалася до нього впродовж понад ста років різними людьми. Статті "Повісті..." від першої особи до 90-х років XI ст. належали не йому, а його попередникам. За таких умов розбіжності в інформації між "Повістю минулих літ" і житійними сказаннями цілком природні. Вони, як ми знаємо, існують в межах одного літописного зводу. Стосовно стильових відмінностей "Повісті минулих літ" і житійних сказань Нестора, то це зумовлено жанровими особливостями творів.

При вирішенні проблеми авторства "Повісті минулих літ" необхідно брати до уваги й те, що вона не дійшла до нас у первозданній редакції. В сучасній літописній літературі переважає гіпотеза О. О. Шахматова, згідно з якою цей літописний твір за короткий час був підданий триразовій редакції: НесторовІй у 1112—1113 рр., Сильвестровій у 1116 р. і невідомого автора у 1118—1119 рр. Останній, згідно з О. О. Шахматовим, був ченцем Києво-Печерського монастиря, духівником або близькою до Мстислава духовною особою. Новгородські і ладозькі сюжети в літописі вказують на те, що він певний час жив у Новгороді, а 1117 р. повернувся до Києва разом з Мстиславом Володимировичем 41. Б. О. Рибаков не виключає можливості вчабати у третьому редакторі самого Мстислава.

З третьою редакцією "Повісті" дослідники пов'язують появу в ній проварязької тенденції, яка значно змінила зміст не лише Несторового вступу до історії Русі, а й окремих датованих записів. Насамперед це стосується "Сказання про грамоту слав'янську", штучно вміщену під 898 р. без зв'язку з попереднім І наступним літописним викладом. Слова "отъ Варягъ бо прозвашася Русью" виглядають незугарною вставкою, що дисонує із змістом всього "Сказання", в якому в кількох місцях наголошується на тотожності слов'ян і Русі, мови слов'янської і руської. Напевно, третьому редактору належать перейменування шляху "из Грек у Варяги" на шлях "из Варяг у Греки", легенда про Рюрика і Його братів, твердження про те, що київські князі Аскольд і Дір були раніше воєводами Рюрика. Редакційні втручання в літопис Нестора — Сильвестра хоч і спотворили істинний зміст більшості статей, все ж не змогли знищити цінний історичний твір. На думку Б. О. Рибакова, якому належить ґрунтовний джерелознавчий аналіз "Повісті минулих літ", Володимир Мономах і його син програли змагання з Нестором стосовно найдавнішої історії Русі 42.

"Повчання Мономаха". Володимир Мономах не лише здійснював редакторський нагляд над київським літописанням другого десятиріччя XII ст., а й сам пробував сили у цьому жанрі. Йому належить унікальний літописний твір, виконаний у формі літопису-автобіографії, який увійшов в літературу під назвою "Повчання Мономаха своїм дітям" і хронологічно охоплює період від 1066 до 1117 рр. За змістом твір Мономаха поділяється на дві частини: власне повчання і книгу шляхів Мономаха — короткий літопис його князівських походів і перемог.

У власне "Повчанні" Володимир розмірковує над вічною проблемою добра і зла, праведника і грішника. Він закликає: "Уклонися отъ зла, сотвори добро, взыщи мира и пожени, и живи в вЂкы вЂка", і вірити у торжество справедливості: "И єще мало — и не будетъ грЂшника; взыщешь мЂста своєго, и не обрящеть. Кротции же наслЂдять землю, насладяться на множьст†мира" 43.



38 Абрамович Д. И. Исследование о Киево-Печерском патерике как историко-литературном памятнике. — Санкт-Петербург, 1902 (Введение).

39 ПСРЛ, стб, 286.

40 Костомаров Н. И. Лекции по русской истории, ч. 1, с. 30.

41 Шахматов А. А. Повесть временных лет.., с. XXXVII—XLI.

42 Рыбаков Б. А. Древняя Русь.., с. 216.

43 ПВЛ, ч. 1, с. 153.



Звертання Мономаха з повчанням до дітей в ряді місць зливається з молитвами до Бога і Богородиці, в яких він прохає спасіння, порятунку від ворогів, людей, які творять беззаконня, живуть неправдою і підступництвом, від власної гордості та суєти мирської: "О, Владычице Богородице! Отьими от убогаго серца моєго гордость и буєстъ, да не възношюся суєтою мира сего; в пустошнЂмь семь житьи научися, вЂрный человЂче, быта благочестию дЂлатель". Повчання Мономаха не абстрактні, доброчесність дітей, на його думку, допоможе їм жити по справедливості, думати про бідних, сиріт і удовиць, не дозволяти сильним зневажати людей. Мудрий князь наголошує на швидкоплинності земного життя і слави: "Смертни єсмы, днесь живы, а заутра в гробЂ; се все, что ны вдалъ, не наше, но твоє, поручилъ ны єси на мало дний" 44.

На взірець молодим князям Мономах ставить батька Всеволода, який, сидячи дома, вивчив п'ять іноземних мов, а також себе, який все життя провів у трудах і не покладався на посадників і биричів ні у великих справах, ні у малих. Не забув він також відзначити і своє добре ставлення до бідних людей: "Тоже и худаго смерда и yбогыЂ вдовицЂ не даль єсмъ силнымъ обидЂти" 45.

Отже, у своєму "Повчанні" Мономах змалював ідеальний образ мудрого і справедливого князя, яким бажав бачити не лише своїх синів, а й князів-васалів. В умовах постійних князівських чвар і міжусобиць звернення Мономаха було злободенним, але мети своєї не досягло. Ні за часів Мономаха, ні після них Русь не мала такого ідеально-справедливого правителя. Найбільше цьому літературному образу відповідав сам Мономах, але й він, як ми знаємо, не був позбавлений людських слабкостей і недоліків.

Б. О. Рибаков вважає, що початок "Повчання" і його кінцева частина написані одночасно близько 1099 р., і розглядає їх як своєрідну передвиборну програму князя-претендента на київський стіл 46. 3 часів M. M. Карамзіна в літературі побутує також думка, що "Повчання" написане Мономахом у 1117 р. На підтвердження її дослідники наводили такі арґументи: перелік походів Мономаха доведений до 1117 р., Мстислава названо "дитям новгородським", а він переїхав до Білгорода у 1117 р., і нарешті сам характер твору з його "старечими інтонаціями".

Останній арґумент, на думку Б. О. Рибакова, можна не брати до уваги, оскільки навіть у разі визнання ранньої дати, Мономах на кінець XI ст. мав понад тридцятилітній князівський досвід і був уже дідом. Що стосується дати 1117 р. у переліку шляхів Мономаха, то вона підтверджує тільки те, що в цьому або близькому до нього році був завершений особистий літопис Мономаха, який не обов'язково повинен був збігатися в часі із власне повчанням.

Певна логіка в цих міркуваннях, звичайно, є, але її недостатньо для підважування пізньої дати. Особливо хибним є абстрагування від характеру твору, його стилю, інтонації. "Повчання" не просто моралізаторство пристарілого князя, а своєрідний політичний заповіт "цесаря" Руської землі, якому небайдужа майбутня доля держави. Невипадково його звернення до синів переростає ці вузькі межі й адресується, фактично, усім князям Русі. З висоти набутого досвіду мудрий Мономах дає поради князям, як краще урядувати, закликає їх не лінуватися і не передовіряти справи воєводам, завжди жити правдою й миром.



44 Там само, с. 155, 157.

45 ПВЛ, ч. 1, с. 163.

46 Рыбаков Б. А. Древняя Русь..., с. 267— 272.



Звичайно, праці, подібні до "Повчання", не пишуться з будь-якого приводу і тим більше для досягнення якогось пропагандистського ефекту. Це, по суті, духівниця Мономаха. Вона могла бути написана, найімовірніше, у 1117 р. Термінове і, на перший погляд, мало зрозуміле переведення сина Мстислава із Новгорода до Білгорода знайде задовільне пояснення лише в тому разі, якщо припустити, що Мономах готувався передати йому великокнязівський стіл. Ми не знаємо, які обставини змусили Володимира вдатися до такого кроку, але не виключено, що це було нездужання. Думка про смерть проходить через усе його "Повчання": "Днесь живи, а заутра 6 zpoбЂ", "смерти бо ся, дьти, не боячи". У цьому змістовому ряді, можливо, знаходиться й фраза: "СЂдя на санехъ, промыслихъ в души своєй и похвалихъ Бога, иже мя сихъ дневъ грЂшнаго допровади" 47. Її не слід розуміти буквально, це літературна метафора, образ наближення останнього земного шляху. Адже за давньоруським звичаєм князів перевозили до місця упокоєння на санях 48.

Напевно, у зв'язку із заповітом слід розглядати і літопис Мономаха. Готуючись до переходу в інший світ, великий київський князь підсумував у такий спосіб своє бурхливе життя. Звичайно, в обох випадках у нього могли бути якісь попередні особисті записи, але літературне і літописне оформлення вони дістали в 1117 р. Виникає питання, чому Мономах не продовжив свій літопис після 1117 р.? Але відповіді на це ми не маємо.

Перу Володимира Мономаха належить ще один прекрасний літературний твір, який у Лаврентіївському зводі є своєрідним продовженням "Повчання", але насправді був написаний значно раніше. Це лист чернігівському князю Олегу Святославичу 1096—1097 рр., одному з головних ініціаторів міжкнязівської усобиці на Русі. В ньому звучить тема братолюбства на благо Руської землі: "Не хочу лиха, но добра хочю братьи и РусьскЂи земли" 49. Концептуально, а іноді й текстуально лист близький до "Повчання" і може розглядатися як його ідейний провісник.


Київське літописання XII ст. Безпосереднім продовжувачем "Повісті минулих літ" є Київський літописний звід кінця XII ст. В історичній літературі він датується по-різному; 1200 р. (М. Д. Присьолков), 1198—1199 рр. (О. О. Шахматов), 1198 р. (Б. О. Рибаков). Що стосується авторства зводу, то тут розходжень практично немає. Більшість істориків погодились з Д. І. Іловайським, що укладачем був ігумен Видубицького монастиря Мойсей 50.

Вже перші дослідники Київського літопису кінця XII ст. звернули увагу на його незвичайну складність. M. І. Костомаров зауважив, що він не міг бути написаний однією людиною, оскільки хронологічно охоплює час значно більший за тривалість життя і має відчутні ознаки різних авторів 51. К. М. Бестужев-Рюмін розглядав Київський звід не як хроніку з послідовною роботою двох-трьох літописців, а як збірку окремих повістей і сказань, яких він нараховував шість 52. М. Д. Присьолков вважав, що до Київського зводу увійшли: безперервний великокнязівський літопис XII ст., чернігівський літопис Святослава Олеговича, його синів від 1120 р. до 1198 р., єпископський літопис Переяслава-Руського (до 1175 р.), літопис Володимира Глібовича Переяславського (1176—1187) і сімейна хроніка Ростиславичів, написана Мойсеєм 53.



47 ПВЛ, ч. 1, с. 163.

48 Подібну думку висловлювали M. M. Карамзін, І. М. Івакін, але вона не знайшла підтримки в наступних дослідженнях "Повчання", Див.: Толочко П.П. Літописи Київської Русі..., с. 35—39.

49 ПВЛ, ч. 1, с. 165.

50 Иловайский Д. И. История России. — Москва, 1876, т. l, c. 100—167.

51 Костомаров H. И. Лекции..., с. 40.

52 Бестужев-Рюмин К. Н. О составе русских летописей до конца XIV в. — Санкт-Петербург, 1868, с. 78—115.

53 Приселков M. Д. История русского летописания..., с. 47—55.



У цілому, думка про збірний характер Київського літописного зводу кінця XII ст. виявилася продуктивною, хоч його поділ на окремі літописні повісті та хроніки викликав серйозні дискусії. Сказане стосується місцевого приурочення ряду творів та їх характеру. Свого часу M. I. Костомаров, К. M. Бестужев-Рюмін та інші дослідники літописів звернули увагу на наявність у Київському зводі розповідей, які могли походити з чернігівських, переяславських, новгород-сіверських, суздальських, новгородських, волинських, галицьких і смоленських записів. Спроби О. О. Шахматова, M. Д. Присьолкова виділити комплекс повідомлень некиївського походження привели до висновку, що підґрунтям до них стали Галицько-Волинський літопис, Чернігівський літопис Ольговичів, Переяславський і Володимиро-Суздальський літописи. Наступні літописознавці, не заперечуючи в принципі можливості використання у Київському зводі місцевого літописання, не виключали й інший шлях (усний) надходження інформації до київських літописців. Б. О. Рибаков помітив, що практично всі записи про події в Галицькій землі 70—80-х років XII ст., які є в Київському зводі, завжди пов'язані з приїздом на Русь когось із галичан: Ольги Юр'ївни — дочки Юрія Довгорукого, Володимира Ярославича, Олега "Настасича", Романа Мстиславича 54. Використання усної інформації з окремих руських земель у Київському літописанні XII ст. не виключав свого часу і М. І. Костомаров 55.

Не може бути й найменшого сумніву в тому, що до Києва як столиці Русі стікалася широка інформація з усіх куточків Русі різними шляхами і в різній формі. Вона збиралась канцелярією великокнязівського двору, митрополичою кафедрою, Києво-Печерським монастирем, який був тісно пов'язаний з усіма землями, а також фамільними князівськими монастирями. Обізнаність київських літописців нерідко була повнішою, ніж удільних. Тому вважаємо цілком слушною думку А. М. Насонова, що не "переяславські зводи" лежать в основі Київського літописання XII ст., а навпаки, вони самі, якщо взагалі можна говорити про їх існування, базувалися на київському літописному матеріалі 56. Те саме стосується літописання інших руських центрів: його залежність від київського загальноруського цілком очевидна. Не підтвердився і висновок Д. С. Лихачова щодо існування "чернігівського загальноруського літописного зводу Ігоря Святославича" як основи Київського літопису.

У фундаментальній джерелознавчій праці, присвяченій Київському літописанню XII ст., Б. О. Рибаков, спираючись на досягнення О. О. Шахматова, М. Д. Присьолкова, А. М. Насонова, Д. С. Лихачова та інших, відтворив достатньо повну і реалістичну картину складання Київського літопису кінця XII ст. Згідно з істориком, до нього увійшли:

1. Звід Києво-Печерського архімандрита Полікарпа 1170 р., який увібрав у себе князівський літопис Святослава Ольговича, фрагменти літописання Юрія Довгорукого і Андрія Боголюбського (до 1159 р.), літопис Петра Бориславича, так званий царський літопис Андрія і Гліба Юрійовичів (до 1170 р.).

2. Хроніка великого князя Святослава Всеволодовича до 1194 р.

3. Літописний звід великого київського князя Рюрика Ростиславича 1190-1196 рр. 57



54 Рыбаков Б. Л. Русские летописцы и автор "Слова о полку Игореве". — Москва, 1972, с. 12.

55 Костомаров Н. И. Лекции..., с. 49.

56 Насонов Л. Н. Об отношении летописания Переяславля-Русского к киевскому // Проблемы источниковедения. — Москва, т. VII, с. 481-483.

57 Рыбаков Б. А. Русские летописцы.., с. 172—183.



Отже, Київський літописний звід кінця XII ст., укладений Мойсеєм, є сукупністю літописів, написаних різними авторами і для різних князів. Звідси походить ідейна і стильова розбіжність окремих частин літопису. На підставі цього порівняно легко впізнається приналежність літописців до оточення того чи Іншого давньоруського князя. Літописці "Володимирового племені" симпатизують нащадкам Мономаха, нерідко підкреслюють їх доброчинність, описуючи негативні дії суперників. У свою чергу літописці чернігівських Ольговичів наголошують на особливих заслугах своїх князів. Звичайно, при укладанні окремих князівських літописів у великі зводи цілком можлива певна редакційна обробка тексту з позицій літописця-укладача. Про це, зокрема, свідчать змістові нелогічності, розриви викладу редакторськими вставками, суперечливість оцінок діяльності князів тощо. І все ж подібні втручання в тексти літописів були мінімальними і не приводили до втрати авторських особливостей.

Свого часу К. М. Бестужев-Рюмін звернув увагу на змістову і стильову цілісність основного тексту літопису Ізяслава Мстиславича. На його думку, він був написаний не лише сучасником великого київського князя, а й соратником 58. І. M. Хрущов заперечив монографічний характер сказання про Ізяслава Мстиславича, але висловив припущення, що історія посольства Петра Бориславича до Володимира Галицького є уривком мемуарів самого Бориславича 59.

Тема літописця Петра Бориславича ґрунтовно опрацьована Б. О. Рибаковим. Він не лише переконливо довів слушність висновку щодо монографічної цілісності великокнязівського життєпису Ізяслава Мстиславича і його авторської належності Петру Бориславичу, а й показав ориґінальний характер цього літопису. Останній складено на підставі не тільки авторських спостережень і нотацій, а й широкого використання матеріалів князівського архіву. На користь цього свідчить цитування літописцем грамот Ізяслава Мстиславича до своїх союзників і противників та їхніх грамот до нього. Б. О. Рибаков виділив у літописі Ізяслава Мстиславича 62 грамоти 60.

Висновок історика про використання Петром Бориславичем ориґінальних князівських грамот при написанні літопису не був беззастережно підтриманий дослідниками. Багатьом він здавався недостатньо вмотивованим. Незвичною була сама думка про те, що кожний князь зберігав у своєму архіві дипломатичну переписку, отримані ним грамоти і копії надісланих різним адресатам. Раніше вважалося, що дипломатичні доручення в XI—XIII ст. передавалися через послів усно, а на сторінки літописів вони потрапляли у вільному переповіданні. Звичай "ссылаться речьми", а не грамотами, на думку Д. С. Лихачова, був досить стійким. І хоч він сягає ще дописемного періоду історії Русі, і пізніше, через кілька століть після поширення писемності, руські посли усно говорили доручені їм "рЂчи", не заносячи їх у грамоти 61.



58 Бестужев-Рюмин К. Н. О составе русских летописей.., с. 79.

59 Хрущов И. П. О древнерусских исторических повестях и сказаниях. — К., 1878, с. 176, 177, 181.

60 Рыбаков Б. А. Древняя Русь, с. 316—336.

61 Лихачев Д. С. Русский посольский обычай XI—XIII ст. // Исторические записки. — 1976. — Т. 18, с. 47; Лихачев А. С. Возникновение русской литературы. — Москва, Ленинград, 1952, с. 91—110.



Серед арґументів, які підтверджують ориґінальність князівських грамот, як вважає Б. О. Рибаков, особливо важливим є спостереження за їхньою мовою. Таку роботу виконала В. Ю. Франчук. Здійснивши системний лінгвістичний аналіз Київського літопису, вона переконливо довела існування на Русі у XII ст. дипломатичного листування. Хресні грамоти, послання і посольські промови мають своєрідну синтаксичну побудову, характерне використання мовних трафаретів, що засвідчує існування в XI—XII ст. стійкої традиції письмового оформлення князівських послань 62.

Глибоку давність і поширеність на Русі писемних актів переконливо підтверджує сфрагістичний матеріал. Так звані вислі печатки — князівські, митрополичі і єпископські — є звичайною і масовою категорією археологічних знахідок при розкопках давньоруських міст.

Крім літопису Ізяслава Мстиславича, що доведено Б. О. Рибаковим, перу Петра Бориславича належать поодинокі записи 1159—1176 рр., а також масив статей 1180—1196 рр. 63 Таке літописне довголіття київського боярина і дипломата здається малоймовірним, але воно знаходить своє обґрунтування і в працях Б. Ю. Франчук. На її думку, факти мови підтверджують гіпотезу Б. О. Рибакова і свідчать про те, що Петру Бориславичу належить майже половина текстів Київського літопису 64.

Одночасно з Петром Бориславичем літописанням займався Полікарп. Свою літописну діяльність він розпочинав як секретар сіверського князя Святослава Ольговича, а завершував її у стінах Києво-Печерського монастиря як архімандрит, продовжуючи виявляти симпатії до новгород-сіверського князя. На думку дослідників, авторство Полікарпа встановлюється завдяки тому, що його ім'я нерідко трапляється на сторінках літопису наприкінці 60-х — початку 70-х років XII ст. До 1167 р. належить докладний запис розмови Полікарпа з великим князем Ростиславом Мстиславичем, у 1168 р. Полікарп брав участь у похованні Ярополка Ізяславича, у 1170 р., супроводжував тіло Володимира Андрійовича, а у 1171 р. зустрічав нового великого князя Романа Ростиславича.

М. І. Костомаров, розмірковуючи над тим, хто описав урочисте дійство перенесення тіла Володимира у 1170 р., дійшов висновку, що це був ігумен Андріївського монастиря в Києві Симеон. Підставою для цього послужили такі міркування: князь Гліб відрядив до Володимира двох ігуменів, Печерського Полікарпа і Андріївського Симеона, але оскільки про Полікарпа говориться в третій особі; "Игуменъ же, рече Поликарпъ", — автором розповіді повинен бути ігумен Симеон 65. Не виключено, що тут ми маємо справу з якоюсь третьою особою. Б умовах жорсткого суперництва князів за Київ і почергового володіння ним Мономаховичами і Ольговичами відображення цих політичних змагань могли виходити за межі дуелі двох літописців: боярина Петра Бориславича і Полікарпа.

Аналіз манери викладу подій у літописному зводі 1170 р. виявляє таку характерну особливість: присутність Полікарпа в усіх випадках зафіксована лише в третій особі. "И посла ГлЂбъ князь игумена святыя Богородица Печерськаго монастыря Поликарпа и Семеона игумена святаго АндрЂя до Вышгорода, веля има доправити Володимира до Кыева". "Молвеше бо Ростислав часто то слово к игумену Печерскому Поликарпу". великий пост въ всякую суботу и в неделю сажаше на обЂдЂ у себе 12 чЂрньца тратии на десять игуменъ Поликарпъ". "И посла Мъстиславъ къ игумену Поликарповы и къ Данилови попови своєму, веля има Ђхати къ брату Ярополку" 66.

Б. О. Рибаков вважає, що, оскільки літописець жодного разу не говорить про своїх можливих інформаторів келійних розмов Полікарпа з князем, лишається визнати автором літопису самого Полікарпа, який у 1164 р. став ігуменом Києво-Печерського монастиря 67.

Звичайно, все це можна було б віднести на рахунок манери літописання Полікарпа, але фрази у статтях 1168 і 1171 рр. — "мы же на передьнеє възвратимся" і "веля има єхати" — вказують на те, що свідчення про участь ігумена Печерського у подіях кінця 60-х — початку 70-х років XII ст. подані не ним. У повній стилістичній відповідності до наведених вище фраз звучить і стаття 1182 р., в якій ідеться про смерть Полікарпа: "В то же лЂто преставися блажены анъхимандритъ игуменъ Печерсъкои именемъ Поликарпъ месяца июня въ 24 день святоу мученику праздника Бориса и ГлЂба. И спрятавше тЂло єго, погребоша с конЂчными песнъми, якоже самъ заповЂда" 68.

Викладені вище міркування дають підстави припускати, що печерське літописання 60—80-х років XII ст. перебувало під безпосереднім наглядом Полікарпа, але велося іншою особою. За тієї величезної популярності печерського архімандрита, який не боявся вступати в конфлікт із самим митрополитом, ім'я його не могло не потрапити на сторінки літопису навіть і в тому випадку, якби він до нього не мав жодного відношення.

Складовою частиною Київського літописного зводу кінця XII ст. була "Повість про вбивство Андрія Боголюбського", авторство якої пов'язують з Кузьмищем Киянином. Деталізація історико-топографічних орієнтирів Боголюбова, а також намагання дати пояснення читачеві посиланнями на київські аналогії свідчать, що "Повість" у її Іпатіївському варіанті розраховано на київського читача 69. Автор явно належав до близького оточення князя і був його прихильником. Він із захопленням описує усі добрі справи Боголюбського і рішуче засуджує боярську змову: "совет лукавый и пагубоубийственпый". Докладна розповідь про вчинене злодійство і його дійових осіб, пограбування князівського палацу, виступи черні у Боголюбові та Володимирі завершується похвалою князю Андрію, якого названо божим угодником і прирівняно до князів Бориса і Гліба Володимировичів, які загинули мученицькою смертю.

Мова "Повісті", на думку Б. О. Рибакова, свідчить про південноруське походження автора, але не так київське, як чернігово-сіверське. Підставою для цього є характерне вживання займенників "та", "тот", а також заміна "въ" на "у", що характерно для чернігово-сіверського діалекту. Викладене не підтверджує найменування Кузьмища "Киянином", оскільки до приходу у Володимиро-Суздальську землю він, очевидно, якийсь час проживав у Києві.

Б. О. Рибаков вважає, що "Повість про вбивство Андрія Боголюбського" є не єдиним твором Кузьмища Киянина. Йому, ймовірно, належать лаконічні статті суздальського літописання 1155—1164 рр., в яких славиться діяльність князя Андрія, а також статті 1169—1170 рр., що стилістично близькі до "Повісті" 70.



62 Франчук В. Ю. Киевская летопись. — К., 1986, с. 109—154.

63 Рыбаков Б. А. Петр Бориславич. Поиск автора "Слова о полку Игореве". — Москва, 1991, с. 165—173.

64 Франчук В. Ю. Вказ. праця, с. 15 — 53.

65 Костомаров М. И. Лекции..., с. 40.

66 ПСРЛ, т. 2, стб. 529, 530, 539, 546.

67 Рыбаков Б. А. Русские летописцы..., с 53.

68 ПСРЛ, т. 2, стб. 626—627.

69 Рыбаков Б. А. Русские летописцы..., с. 79.

70 Там само, с. 110—111.



За часів співправління в Києві князів Святослава Всеволодовича і Рюрика Ростиславича хроніки їх життя і діяльності велися двома різними літописцями. У Київському зводі вони немовби злилися в один літопис, але уважне прочитання інформації видає її різне походження. Літописець Святослава Всеволодовича, прославляючи великого князя, водночас цікавиться справами усього клану чернігівських князів, повідомляє про їхні з'їзди. Свій літопис він, очевидно, вів у родовому гнізді чернігівських князів на Дорогожичах, де розташовувався "Новий" двір 71.

Суперництво князів цілком природно спричинилося і до змагання літописців. У той час як літописець Святослава намагався скрізь ставити на перше місце свого князя, що було близько до реальності, літописець Рюрика наголошував на тому, що саме його князь був господарем "Руської землі". Коли у 1194 р. Святослав Всеволодович помер і Рюрик лишився одновладним правителем у Києві, то літописець зазначив, що "обрадовася вся Руская земля о княженьи РюриковЂ: KuянЂ и крестьяни и погании, зане всихъ примаше с любовью" 72. Згідно з Б. О. Рибаковим, літописець Рюрика був воїном і воеводою, який прекрасно розумівся на всіх тонкощах військової справи. Його вирізняють гарна мова, ясність літературної форми, спокійний, майже епічний стиль, скрупульозність у деталях. Разом з тим він умів зберегти відносну незалежність суджень і не вдавався до надмірностей в оцінках 73.

У Київському зводі кінця XII ст. є чимало відомостей про галицькі справи: повідомлення про перебування при дворі Ярослава Осмомисла візантійського царевича Андроника, про конфлікт Ярослава із своїм сином Володимиром, про боротьбу за галицький стіл після смерті Осмомисла і утвердження в Галичі Володимира Ярославича.

Як гадає Б. О. Рибаков, джерелом галицьких відомостей був якийсь галичанин, людина книжна і церковна, який з'явився у 1189—1190 рр. у Києві і прожив у ньому близько року. За дорученням літописця Рюрика він описав низку галицьких, а також південноруських подій, зокрема похід Ігоря Святославича на половців у 1185 р. Б. О. Рибаков висловив цікаве припущення, що автором галицьких доповнень у Київському зводі кінця XII ст. міг бути книжник Тимофій, який згадується в Галицькому літописі під 1205 р.: "БЂ бо ТимофЂи в ГаличЂ премудръ книжникъ, отчество имЂя во градЂ KыєвЂ" 74.

Надійних даних на підтвердження або заперечення цієї ориґінальної думки немає. Слід тільки зауважити, що Київ наприкінці XII ст. мав широкі зв'язки з іншими давньоруськими містами, насамперед південноруськими, і це не виключає інших шляхів надходження до нього інформації про галицькі події 1164—1190 рр. Ярослав Осмомисл підтримував дружні стосунки з київськими князями Ростиславом Мстиславичем і Мстиславом Ізяславичем, а також неодноразово надсилав до Києва "галичьскую помощь". У 1170 р. до Києва прибув воєвода Ярослава Кснятин Сірославич на чолі з галицькими силами, які допомагали Мстиславу Ізяславичу повернути втрачений Київ. На півдні Русі, безсумнівно, і в Києві двічі побував непокірливий син Осмомисла Володимир (у 1174 і 1184—1185 рр.). Через Київ поверталася до Володимира на Клязьмі дружина Ярослава Ольга Юріївна. І нарешті гостем великого Київського князя Рюрика Ростиславича в Овручі у 1187 р. був Олег "Настасич", позашлюбний син Осмомисла. Якщо додати до цього реґулярні церковні і торговельні зносини Києва І Галича, то стає зрозумілою непродуктивність пошуку єдиного інформатора комплексу галицьких відомостей у київському літописанні XII ст.

Київський звід кіпця XII ст. завершується промовою ігумена Видубицького монастиря Мойсея, виголошеною з приводу закінчення будівництва підпірної стіни, що повинна була запобігти руйнуванню Михайлівської церкви. В Іпатіївському літописі вона вміщена під 1199 р., але, як встановлено М. Г. Бережковим, була проголошена 24 вересня 1198 р. 75 Звичайно, це не означає, що в цьому самому році був укладений і увесь звід, але той факт, що він завершується саме цією інформацією, а далі вже йде стаття з літопису Романа Мстиславича, вказує на дату, близьку до часу проголошення промови. Не випадково дослідники не виводили звід за межі XII ст.

Крім промови, що стала своєрідною похвалою великому князю Рюрику Ростиславичу за його добрі діла і добродійництво, Мойссю належать й інші записи зводу. Це насамперед три останні річні статті, які передують похвалі, а також ряд редакційних вставок, в яких помітно проступають симпатії літописця до князівського роду Ростислава Метиславича. На думку Б. О. Рибакова, Мойсей був придворним літописцем Рюрика Ростиславича, кругозір якого обмежувався особистими справами свого князя, його сім'ї і святами у Києві та Білгороді. На підставі характерного некрологічного штампа "приложися ко отцем своим и дедом своим, отдав общий долг, єго же нестъ убежати всякому роженому", — підміченого свого часу M. Д. Присьолковим, Б. О. Рибаков відніс до пера Мойсея близько десятка некрологів Ростиславичів 1167—1197 рр. 76 Звичайно, вопи могли бути написані в рік смерті того чи іншого князя, але пізніше пройшли літературну обробку Мойсея. Перу Мойсея, очевидно, належать записи про князів Ростиславичів у 70—80-ті роки XII ст., зокрема Мстислава Мстиславича Удалого і його добрі справи на благо Новгородської землі, а також Давида і Рюрика Ростиславичів. Тих князів, які сиділи на великому київському столі, Мойсей назвав "царями". У Рюрика Ростиславича не лише справи, а й думки були царськими.

Мойсей-літописець залишив невелику спадщину, але вона позначена яскравою творчою індивідуальністю автора. Мова його надзвичайно образна, виклад збагачений історичними паралелями із священних писань. Вершиною літературної майстерності XII ст. стала пісня Мойсея на честь великого князя Рюрика Ростиславича: "ОтселЂ бо не на 6peзЂ ставте, но на стЂнЂ твоєго создания, пою ти песнь побЂдную аки Мариамъ древле" 77. Фраза про "державу самовласну" (Рюрика — П. Т.), яка "изваяная славою паче звЂздь небесныхь, не токмо в Руских концехъ вЂдома, но и сущимъ в морЂ далече", немовби перегукується зі знаменитим "Словом" митрополита Іларіона.



71 Толочко П. П. Древний Киев, с. 202— 204.

72 ПСРЛ, т. 2, стб. 681.

73 Рыбаков Б. А. Русские летописцы.., с. 142—143.

74 ПСРЛ, т. 2, стб. 722.

75 Бережков H. Г. Хронология русского летописания. — Москва, 1963, с. 210.

76 Рыбаков Б. А. Русские летописцы..., с. 64, 65.

77 ПСРЛ, т. 2, стб. 714.



Чернігівське літописання у Київському зводі кінця XII ст. Бурхлива епоха феодальної роздрібненості Русі характеризувалася не лише міжкнязівськими усобицями, а й економічним та політичним зміцненням удільних князівств, розбудовою їх стольних міст. Явища, які відбувалися раніше тільки в Києві, поширювалися й на інші землі.

До них, зокрема, належить і традиція літописання, яке у XII ст. набуває яскраво виражених світських рис. "Історики і поети, — писав у XII ст. Кирило Туровський, — тобто літописці і розповідачі, уважно прислухаються до війн і битв між монархами, щоб оспівати і возвеличити тих, хто безстрашно воював за свого царя, хто в бою не показував спину ворогам — тих прославити і віншувати похвалами" 78.

Буйне князівське плем'я чернігівських Ольговичів, які не задовольнялися роллю удільних володарів і постійно претендували на київський стіл, не обійдено увагою літописців. У Київському літописі події в Чернігівській землі XII ст. відображені достатньо повно, але чи було це заслугою лише київських хроністів, чи вони запозичили інформацію із чернігівського літописання, сказати важко.

М. Д. Присьолков вважав, що Київський звід укладено із київського великокнязівського літопису, чернігівського літопису Святослава Ольговича і Ігоря Святославича, а також літописів Переяслава Руського 79. Д. С. Лихачев припускав існування чернігівського літописного зводу Ігоря, який начебто мав загальноруський характер. Ґрунтовний джерелознавчий аналіз Київського зводу дозволив Б. О. Рибакову дійти висновку, що в ньому помітні сліди чернігівського літописання, яке велося при дворах князів Всеволода, Святослава й Ігоря Ольговичів 80.

У комплексі відомостей про бурхливі події в Києві й Русі 1146—1154 рр. історик виділив 19 уривків із літопису Ольговичів, де прихильно описані чернігівські князі і скрупульозно перераховані збитки, заподіяні їхньому майну Ізяславом Мстиславичем. Звичайно, тільки людина, близька до князів Ольговичів, могла знати, що в їхніх заміських господарствах паслося 1000 коней і 3000 кобил-маток, у дворі працювало 700 чоловік челяді, в погребах було 500 берковців меду і 80 корчаг вина, а в пограбованій церкві забрано дві кадильниці, Євангеліє, книги та дзвони. Переможці, як відомо, не ведуть бухгалтерського обліку награбованого, оскільки це не в їхніх інтересах. Тут явно відчувається рука літописця Святослава. Ним міг бути, на думку Б. О. Рибакова, той "попин", якого Святослав посилав у 1146 р. з дипломатичною місією до Чернігова 81.

Сліди літописця Святослава Ольговича чітко простежуються в статті 1164 р. Іпатіївського літопису, що складається із різних авторських фрагментів. Після повідомлення про прибуття в Русь нового митрополита Іоанна і багаті подарунки Ростиславу Мстиславичу від візантійського Імператора, без будь-якого логічного зв'язку, зовсім в іншій стилістичній манері і з половини речення продовжується розповідь про смерть Святослава Ольговича і викликані нею пристрасті довкола чернігівського столу. В літературному відношенні розповідь відверто слабка, виклад подій плутаний, але такий інформативний, що не лишає жодного сумніву в тому, що перед нами свідчення очевидця. Літописець відзначив такі деталі, як триденне приховування від князя Олега смерті його батька, клятву єпископа на вірність Олегу і відсилання грамоти Святославу Всеволодовичу з пропозицією зайняти чернігівський стіл, участь у переговорах між двоюрідними братами посла Івана Радославича тощо. Ідейно літописець повністю на боці Олега, про що свідчить порівняння вчинку єпископа "родом ГрЂчина!" — із зрадою Іуди: "Се же сотвори злое преступление" 82. Утвердження на чернігівському столі Святослава Всеволодовича, яке начебто відбулося з доброї волі Олега, не викликало в літописця жодного ентузіазму.

Не виключено, що літописець Святослава після його смерті продовжував робити записи при дворі його сина Олега у Новгороді-Сіверському. На користь цього свідчать, зокрема, літописні статті 1165—1168 рр., в яких подається відносно повна хроніка життя сім'ї Олега Святославича. У 1165 р. він одружився з дочкою великого київського князя Ростислава Агаф'єю, у 1166 р. померла його мати. Під 1167 р. літописець докладно описує конфлікт Олега із Святославом Всеволодовичем Чернігівським, не забувши вказати, що під час військових подій Олег занедужав: "БЂ в то веремя несдравуя велми, яко не мощи єму на конь всЂсти" 83. Трохи нижче зазначається про народження у Олега сина, якому дали хрестильне ім'я Борис, а князівське Святослав. У статті 1168 р. розповідається про зустріч Олега і його дружини з Ростиславом Мстиславичем під Чичерськом і князівський обід на честь великого князя.

1168 р., напевно, закінчувалася діяльність літописця Святослава — Олега, оскільки таких прихильних описів князівських справ більше не спостерігається на сторінках Київського літописного зводу. Докладна розповідь про новий конфлікт Олега зі Святославом Чернігівським у 1176—1177 р., де наголошується на його поразках іспасінні втечею, безперечно, належала літописцю Святослава Всеволодовича.

Чернігово-сіверське походження має також велика повість про похід Ігоря Святославича на половців, вміщена під 1185 р. В ній з незвичайною скрупульозністю, характерною для очевидця, описані всі стадії підготовки і походу в степ, а також перебіг битв з половцями. Незважаючи на явну авантюрність задумки Ігоря, завідому її приреченість, що зрештою і сталося, літописець не шкодує добрих слів, щоб якнайкраще представити свого князя. Він сміливий і благородний, маючи можливість порятунку, не користується нею тому, що не хоче кинути у біді своїх воїв: "Бо оже побЂгнемъ утечемъ сами, а черныя люди оставимъ, то от Бога ни будеть грЂхъ, сихъ видавше поидемъ, но или умеремъ, или живи будемь на єдиномъ мЂстЂ" 84. Поранений Ігор, як і його брат Всеволод, хоробро б'ється з ворогом, а отримавши поразку, боляче переживає свою провину, яка неминуче обернеться горем землі Руській: "Рече Игорь не достойно ми бяшеть жити, и се нынЂ вижю отмЂстье от Господа Бога моєго, гдЂ нынЂ возлюбленый мой братъ, гдЂ нынЂ брата моєго сынъ, гдЂ чадо рождения моего, гдЂ бояре думающей, гдЂ мужи храборьствующеи" 85.

Б. О. Рибаков здогадко пов'язує літописну повість 1185 р. про похід Ігоря із галицьким книжником Тимофієм. Робить це він на підставі аналізу слова "победа" у значенні "поразки", що трапляється начебто тільки у Галицькому літописі 86. Арґумент не надто переконливий. Навіть якщо погодитися, що автором літописної повісті був Тимофій, то й тоді цю лексичну ознаку не можна вважати специфічно галицькою. Адже Тимофій киянин за походженням і свою книжну мудрість набув на берегах Дніпра, а не Дністра.



78 Туровский Кирилл. Слово о Никейском соборе// ТОДРЛ. — 1958, Т. XV, с. 344 (переклад автора).

79 Приселков М. Д. История русского летописания..., с. 47—57.

80 Рыбаков Б. А. Древняя Русь, с. 307.

81 Там само, с. 310, 311.

82 ПСРЛ, т. 2, стб. 523.

83 Там само, т. 2, стб. 526.

84 Там само, стб. 641.

85 Там само, т. 2, стб. 643.

86 Рыбаков Б. А. Русские летописцы..., с. 503.



Гадаємо, що до літописної повісті про похід Ігоря Святославича на половців ні Тимофій, ні будь-який інший галичанин відношення не мають. Вона написана, якщо і не безпосереднім учасником походу, то принаймні людиною, яка отримала відомості з перших рук. Наявність у повісті великих фрагментів прямої мови Ігоря вказує на те, що, можливо, саме він і був інформатором літописця. Нічого спільного з галицьким літописанням не має і стилістика самої повісті. Вона відзначається ясністю і логічністю викладу, образністю літературного мислення автора: "И все смятено плЂномъ, и скорбью тогда бывшюю, живий мертвымъ завидять, а мертвии радовахуся, аки мученицы святки" 87. Бояри у літописця "думающей", мужі "храборьствующии", зброя""многоцЂньная". Церковна фразеологія видає в авторі духовну особу, можливо, духівника Ігоря Святославича. Наведені міркування не дають можливості приєднатися до висновку Б. О. Рибакова, що літописець "очевидно по молодості і невмінню" написав "досить нескладну повість" 88. Звичайно, її не можна порівняти зі "Словом о полку Ігоревім", але вона, безперечно, є однією з кращих серед літописних повістей.


Київське літописання першої половини XIII ст. Продовженням Київського літописного зводу кінця XII ст. в Іпатіївському літописі є Галицько-Волинський літопис. Ця обставина, спричинена випадковістю, наявністю у руках укладача Іпатіївського списку саме такого літописного зводу, створює трохи викривлену картину південноруського літописання першої половини XIII ст. Бона наводить на думку, що з якихось причин київська літописна традиція перервалася і основними інформаторами про історичні події Південної Русі стали літописці Галичини і Волині. Тим часом це зовсім не відповідає історичній дійсності.

M. C. Грушевський свого часу наголошував на хибності такого погляду. "Літописання у Києві, — писав він, — продовжувалось у тих же напрямках, які зазначилися у XII ст., і хоч від XIII ст. не зосталося для нас такої місцевої збірки, яку маємо для XI ст., але в компіляціях північних, а почасти і в Галицько-Волинському літописі маємо деякі останки повістевої літератури, що служать безпосереднім продовженням писань XII ст." 89 До них M. C. Грушевський справедливо відносив записи у Суздальському літописі про міжусобицю Рюрика Ростиславича і Романа Мстиславича, вміщені під 1202-1203 рр.

За характером і стилем викладу ці повідомлення нічим не відрізняються від київського літописання XII ст., а рівень поінформованості про почергове оволодіння Києвом Романом Мстиславичем (1202 р.) і Рюриком Ростиславичем (1203 р.) не лишає жодного сумніву в тому, що автором цих записів був киянин. Суздальського редактора видає посилання на те, що київський стіл був вручений Інгвару Ярославичу великим князем Всеволодом, щоправда, разом із Романом. Детальний перелік збитків, завданих Києву у 1203 р. і різко негативна оцінка цієї акції вказують на те, що літописець не належав до числа прибічників Рюрика і Ольговичів. "И створися велико зло в РусстЂи земли, якого же зла не было от крещенья надъ Кыєвомъ" 90.



87 ПСРЛ, т. 2, стб. 643.

88 Рыбаков Б. А. Русские летописцы..., с. 503.

89 Грушевський М. С. Історія української літератури, т. l, c. 69 — 71.

90 ПСРЛ, т. 2, стб. 417.



Київські записи лежать в основі статей 1205, 1206, 1207, 1223 рр. Суздальського літопису. Бони або повністю присвячені подіям південноруської історії, переважно змаганням Рюрика Ростиславича зі Всеволодом Чермним за київський стіл, або становлять більшу частину повідомлень, до яких додані володимиросуздальські сюжети. Цілком київською М. С. Грушевський вважав повість про перший прихід монголо-татар на Русь і нещасливу битву з ними руських дружин на річці Калка у 1223 р. 91 Це переконливо засвідчує не лише прокиївська позиція автора повісті, який на перше місце серед інших князів поставив Мстислава Київського, а й особлива увага до київських втрат. "Глаголют бо тако яко Кыянъ одинЂх изгыбло на полку том 10 тысячъ, и быстъ плач и туга по Руси" 92.

Повість про Калкську битву, згідно з М. С. Грушевським, стала останнім київським історичним твором передтатарської доби. Втрати, яких зазнав Київ у битві з татарами, на думку історика, виявились фатальними. Загинув цвіт київського лицарства разом із київським Мстиславом 93.

Звичайно, поразка руських князів на Калці і спустошливий похід монголо-татар по півдню Київської землі спричинилися до певної деморалізації життя в Південній Русі, але навряд чи можна вважати, що вони перервали і київську літописну традицію. Якісь записи у Києві впродовж 20—30-х років XIII ст., безсумнівно, велися. До цього висновку схиляють, зокрема, статті 1230— 1231 рр. Лаврентіївського літопису, де поряд із володимиро-суздальськими докладно описані й південноруські, зокрема київські події. У статті 1230 р. це розповіді про наслідки землетрусу для Києво-Печерського монастиря, а також про незвичайне явище природи — вогняний стовп над річкою Либіддю, який кияни прийняли за провісника кінця світу. Літописна стаття 1231 р. повідомляє про поставлення Кирила єпископом Ростово-Суздальської землі з такою докладністю, яка для далекого володимирського літописця була б просто неможливою. У акті висвячення взяли участь митрополит Кирик, єпископ Порфирій Чернігівський і Олекса Полоцький, єпископи Бєлгородський і Юрійовський, ігумени Акіндін Печерський, Михайло Видубицький, Петро Спаський, Семен Андріївський, Корнил Федорівський, Афанасій Васильєвський, Семен Воскресенський, Климент Кирилівський. Літописець не забув назвати київського тисяцького Івана Славнича, перелічив князів, які брали участь у дійстві, повідомив про урочисту трапезу у Печерському монастирі, на яку зійшлося стільки людей, що "их же не бЂ мощи ищести" 94. Підтвердженням висновку щодо існування київського літописання може бути і стаття 1240 р. в Іпатіївському літописі, де докладно описані оборона Києва від монголо-татар. Вчитайтеся в неї уважно і ви почуєте крізь ревіння верблюдів, іржання коней і скрипіння монголо-татарських возів тривожний голос киянина, свідка і учасника цих трагічних подій. Цілком можливо, що автором драматичної повісті про взяття столиці Русі монголами був один із київських книжників, якому вдалося пережити цю страшну катастрофу.

Згідно з М. Д. Присьолковим, В. Т. Пашутою, А. І. Генсьорським та іншими дослідниками південноруське походження має вся повість про "Побоїще Батиєве", яка складає частину київського літописання, доведеного до 1240—1246 рр.95 В. Т. Пашуто виділив Київський літописний звід 1238 р., який зберігся не в чистому вигляді, а в новгородських і галицько-волинських переробках 96.

На думку М. Ф. Котляра, повість про "Побоїще Батиєве" увійшла до Літописця Данила Галицького у скомпонованому південноруським редактором вигляді, але складається із кількох частин, написаних у різних місцях Руської землі 97.


Галицько-Волинський літопис XIII ст. Прикінцева частина Іпатіївського літопису, що утримує повідомлення від початку до кінця 80-х років XIII ст., відома в літературі під назвою Галицько-Волинського літопису. Його аналізу присвячена значна кількість праць, але надзвичайна складність пам'ятки привертає увагу все нових і нових дослідників.

Свого часу М. І. Костомаров звернув увагу на нетрадиційний характер цього літопису. В ньому дуже рідко трапляється звичайний для раніших літописів хронологічний зачин статей: "В лЂто... бысть". Це дало йому підстави вважати, що перед нами не щорічна хроніка, а літературна повість, яка пізніше і досить невдало була поділена на роки 98. Писалася вона різними людьми, але завжди сучасниками описуваних подій. В ряді місць (статті 1226 і 1242 рр.) літописці засвідчують свою присутність у описуваних подіях. Відсутність будь-якої церковної хроніки, традиційних для ранніх літописців молитовних звернень до Бога і євангельських сентенцій вказує на те, що автори не належали до духовного стану, а були світськими особами.

Галицько-Волинський літопис, як відзначив М. І. Костомаров, характеризується образністю мови, поетичністю стилю, але не відрізняється якістю і логічністю викладу. Горизонт літописців на сході обмежений кордонами Галичини і Волині; їх мало цікавлять справи київські і практично зовсім не цікавлять справи Північно-Східної Русі. Натомість досить часто і докладно вони описують події, які відбувалися в західних сусідів: угорців, поляків, пізніше литовців. Пояснюється це, очевидно, тим, що з послабленням централізуючого значення Києва і посиленням претензій до південно-західних руських земель з боку Польщі, Угорщини і Литви, Галицько-Волинська Русь все більше посідала становище самодостатньої політичної структури, зорієнтованої історичними обставинами на взаємодію з цими країнами.

На світанку вітчизняного літописезнавства продовження Київського зводу звичайно називалося Волинським літописом. М. І. Костомаров назвав його Галицько-Волинським, оскільки на першому плані в літописі описуються справи не волинські, а галицькі 99. Пізніше збірний склад досліджуваного літопису ні в кого не викликав сумніву, суперечки точилися тільки з приводу його членування на окремі частини-повісті, їх хронології.



91 Грушевський M. C. Історія української літератури, т. 1, с. 71.

92 ПСРЛ, т. 2, стб. 446, 447.

93 Грушевський М. С. Історія української літератури, т. 1, с. 75.

94 ПСРЛ, т. 2, стб. 454—457.

95 Приселков М. Д. История русского летописания..., с. 87—94; Генсьорсъкий А. 1. Галицько-Волинський літопис (процес складання, редакції і редактори). — К., 1958, с. 18—19.

96 Пашуто В. Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. — Москва, 1950, с. 22.

97 Котляр М. Ф. Галицько-Волинський літопис XIII ст. — К., 1993, с. 73.

98 Костомаров Н. И. Лекции..., с. 49.

99 Там само, с. 47.



Л. В. Черепнін першу частину літопису назвав Літописцем Данила Галицького, який є своєрідною апологією діяльності Данила і присвячений історії Галицького князівства. Цей великий літературний твір, згідно з істориком, складався з трьох окремих частин: Початкової Галицької повісті книжника Тимофія, доведеної до 1211 р.; Другої Галицької повісті тисяцького Дем'яна, в якій ідеться про боротьбу Данила за галицький стіл впродовж 20—40-х років XIII ст.; Третьої повісті, створеної при кафедрі Холмського єпископа близько 1256—1257 рр. 100 При написанні літопису Данила Галицького, що добре показали Л. В. Черепній, В. Т. Пашуто й інші дослідники, галицькі книжники використали візантійські джерела, зокрема хроніки Георгія Амартола та Малали, повість про зруйнування Єрусалима Иосифа Флавія, деякі вітчизняні літописні повісті негалицького походження, а також документи князівської канцелярії: донесення стольника Якова, двірського Андрія, печатника Кирила тощо.

Друга частина Галицько-Волинсько го літопису була названа М. І. Костомаровим справжнім Волинським літописом. Згідно з істориком, до нього належали історія володимирських єпископів, розповіді про Куремсину рать, війну з Болеславом і прихід на Русь орд Ногая і Телебуги, повість про Володимира Васильковича. Останню М. І. Костомаров вважав цілком самостійним твором, який пізніше був вставлений у літопис 101.

Аналогічний обсяг матеріалу відніс до продовження Галицького літопису М. С. Грушевський. Це повість про Куремсу і Бурундая, історія подій у Литві по смерті Міндовга, повість про Володимира Васильковича, оповідь про похід Ногая і Телебуги на Польщу і страшні спустошення довкола Володимира і Львова 102.

Ідея про повістевий характер обох частин Галицько-Волинського літопису, висловлена М. І. Костомаровим і M. C. Грушевським, знайшла подальший розвиток і обґрунтування в працях Л. В. Черепніна, В. Т. Пашуто, А. І. Генсьорського, М. Ф. Котляра. Між названими авторами є певні розбіжності щодо поділу літопису на окремі повісті, у їх датуванні, визначенні авторства, але принципових відмінностей в оцінці характеру твору немає. М. Ф. Котляр поділив літопис Данила Галицького на п'ять повістей: Початкову Галицьку повість про збирання Данилом Волинської вотчини; повість про повернення Данилом Галицьким столу; повість про "Побоїще Батиєве"; повість про боротьбу Данила проти ординського ярма 103. В цілому такий поділ не викликає заперечень, але навряд чи є оптимальним. Певні застереження з'являються при визначенні джерельної основи повісті про збирання Данилом волинської вотчини (1219—1228 рр.). При уважному ознайомленні з цією частиною Галицького літопису неважко переконатися в тому, що в ньому звучать дві основні теми: Мстислава Удалого і Данила Галицького.

Свого часу Б. О. Рибаков висловив припущення, що частина Галицького літопису 1218—1228 рр. є нічим іншим, як князівським літописом Мстислава Удалого, написаним духівником Тимофієм. Одним з арґументів на користь цього був зміст статті 1226 р., де розповідається про підступність боярина Жирослава, який звів наклеп на свого князя, нібито той хотів видати галицьких бояр тестеві Котяну на розправу. Урочисте викриття боярина-наклепника за допомогою біблійних фраз, як вважає Б. О. Рибаков, повертає нас до "притч" мудрого книжника Тимофія 1205 р.104 Важко сказати, якою мірою ототожнення книжника Тимофія 1205 р. і духівника Тимофія 1226 р. є правильним, але те, що автор яскравої викривальної промови-прокляття на адресу Жирослава був найближчим прихильником Мстислава Удалого, не викликає жодного сумніву. Бід літописця Данила, який, напевно, знав про непрості стосунки свого князя із Мстиславом, чекати такої відвертої апології Мстиславу було неможливо.

Літописця Мстислава видає і стаття про смерть галицького князя в 1228 р.: "Потомъ же Мьстиславъ Великий Удатний князь умре: жадящю бо єму видити сына своєго Данила, ГлЂбъ же Зеремеєвичь убежден бысть завистью, не пустяше єго; оному же ("Мстиславу — П. Т.) хотящю поручити дом свой и дети в руце єго (Данила — П. Т.): бе бо имея до него любовь велику во серце своемь" 105.

На думку М. Ф. Котляра, ці слова належать літописцю Данила, який був реалістом, добре розумівся на хитромудрому плетиві тогочасної політики і, отже, написав їх, розраховуючи на сприйняття галицькими боярами 106. Пояснення надто складне і сучасне. Адже перед нами не відкрите послання до галицького боярства, а заповіт вмираючого князя, який повідомляє свою останню волю і зовсім не заперечує права Данила на успадкування Галицького столу, яке, до речі, останньому ще довго довелося виборювати. Зауваження, що жаданій передсмертній зустрічі Мстислава з Данилом перешкодив галицький боярин Гліб Зеремійович, вказує на те, що автор статті добре знав позалаштункову боротьбу, що точилася довкола питання щодо успадкування галицького столу. Такою поінформованою людиною міг бути лише літописець Мстислава.

Аналіз статей Галицького літопису за 1218—1228 рр., з їх своєрідною подвійною експозицією, доводить, що перед нами не окрема і самостійна авторська повість про боротьбу Данила за батьківську спадщину, а поєднання двох літописів — Мстислава Удалого і Данила Галицького. Б. О. Рибаков пояснює збереження елементів літописання Мстислава у складі літопису Данила Галицького родинними зв'язками князів: Данило був одружений з дочкою Мстислава Анною 107. Гадаємо, що і без цих зв'язків літописець Данила Галицького не відмовився б від використання додаткових джерел для свого літопису. Адже і друга частина Галицького літопису має такий самий збірний характер; крім власне галицької повісті про змагання Данила за Галич у ній використані повідомлення Київського літописного зводу 1238 р., а також усні перекази.

Відповідаючи на запитання, чому Галицько-Волинський літопис так явно відрізняється від інших давньоруських літописів, М. Ф. Котляр висловив слушну думку про те, що на Волині і Галичині у XII ст. не існувало традиційного літописання, натомість уже з середини XII ст. там почали створюватись історико-літературні повісті. Не можна тільки погодитися з тим, що галицьке походження має "докладна і драматична повість про перетрактації Володимира Володаревича з київським послом Петром Бориславичем та про смерть князя Ізяслава Мстиславича" 108.



100 Черепнин Л. В. Летописец Данила Галицкого // Исторические записки. — 1941. — № 12, с. 230-252.

101 Костомаров Н. И. Лекции..., с. 49, 50.

102 Грушевський M. C. Історія української літератури, т. 1, с. 165—175.

103 Котляр М. Ф. Галицько-Волинський літопис XIII ст., с. 25—111.

104 Рыбаков Б. А. Русские летописцы..., с. 161

105 ПСРЛ, т. 2.

106 Котляр M. Ф. Галицько-Волинський літопис XIII ст., с. 41.

107 Рыбаков Б. А. Русские летописцы.., с. 163.

108 Котляр M. Ф. Галицько-Волинський літопис XIII ст., с. 151.



Ці статті Київського зводу належать перу самого Петра Бориславича, свідка і учасника описуваних подій, і нічого спільного з галицькою традицією історико-літературної повісті не мають.

Поданий огляд давньоруського літописання X—XIII ст., зрозуміло, не вичерпує цього видатного явища вітчизняної історії та культури. Боно було незмірно масштабнішим. Адже до нас дійшли лише фрагменти історичної писемності Русі, більшість творів якої загинули за страшних часів монголо-татарської навали і наступних лихоліть. Всупереч відомому афоризмові: "рукописи не горять", мусимо констатувати сумну очевидність — все ж таки вони горять.

Найповніше збереглися чотири групи літописів: київська, галицько-волинська, новгородська і володимиро-суздальська. їх аналіз дозволяє стверджувати наявність літописної традиції у Києві, Новгороді, Чернігові, Переяславі Руському, Галичі, Володимирі Волинському, Ростові, Суздалі, Володимирі на Клязьмі. Можна також припускати, що хронікальні записи велися в Смоленську, Пскові, Полоцьку, Новгороді-Сіверському, Рязані.

Незважаючи на фрагментарність, наявний літописний фонд достатньо повно відтворює історичне життя Київської Русі IX—XIII ст. на всьому її державному просторі — від київського півдня до новгородської півночі і від Карпат до Волго- Окського межиріччя. Особлива цінність цієї монументальної історії полягає в тому, що вона написана її сучасниками і дійовими особами. Створені ними літописні зводи і повісті різняться за стилем викладення, рівнем систематизації і відбором фактів, ідейною спрямованістю, але за сумою своїх свідчень відтворюють правдиву картину життя однієї з найбільших країн середньовіччя.

Характерною особливістю давньоруського обласного літописання був нерозривний його зв'язок із київською традицією історичної писемності, яка знайшла свій класичний вияв у "Повісті минулих літ". За київським зразком створювалися літописи у Новгороді, Переяславі Руському, Володимирі на Клязьмі, Володимирі Волинському, Галичі й інших містах. Традиція київського літописання розходилася із столиці Русі нерідко разом із мудрими книжниками. Літопис Переяслава Руського започаткував єпископ Сильвестр, який мав безпосередню причетність до редагування та, можливо, й написання ряду статей "Повісті...", у Володимирі на Клязьмі літописанням займалися вихідці з Києва — Кузьмище Киянин і єпископ Симон; одним із авторів Галицько-Волинського літопису був киянин Тимофій.

Свого часу О. О. Шахматов уявляв давньоруське літописання як єдине вікове дерево, окремі зводи якого, базуючись на київській літописній основі XI — початку XII ст., послідовно продовжували один одного. Сьогодні ми знаємо, що наявний літописний матеріал неадекватно відображає все розмаїття давньоруської літописної традиції X—XIII ст. і все ж таки шахматовський образ лишається найвдалішим визначенням суті цього історико-літературного явища.

Давньоруське літописання справді нагадує велетенське вікове дерево, коріння якого глибоко проросло в київський духовний ґрунт, а потужний стовбур розгалузився рясними гілками по усіх давньоруських землях.





Попередня        Головна        Наступна



Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.