Попередня        Головна        Наступна




9.12. Архітектура: дерев'яна і кам'яна
(Ю. С. Асєєв, В. О. Харламов)



З глибини віків від своїх предків, стародавніх русичів, успадкували українські майстри чудове мистецтво дерев'яних споруд, різьблення по каменю, мурування цегли. Тисячолітні традиції жили і живуть ще й до наших днів в українській народній архітектурі, а в мурованій вони змінюються відповідно до розвитку світової архітектури. Архітектори того часу, спираючись на національні традиції, зводили неповторні будови,

Блискучими сторінками світової архітектури стали творчі здобутки архітекторів Київської Русі: Десятинна церква та Софійський собор у Києві, Спаський собор та П'ятницька церква в Чернігові, Успенський собор та церква Пантелеймона в Галичі, церкви в Путивлі, Новгород-Сіверському, Білгороді та багато ін. Високого рівня досягло містобудівництво, будівництво князівських та боярських хоромів, оборонних споруд.

Розбудова міст в Київській Русі найактивніше проходить у другій половині І тис. н. е. Здебільшого міста розташовувалися на високих берегах річок. Укріплені центри міст розміщувались на домінуючих над навколишньою місцевістю пагорбах. Зручними для оборони були миси, що утворювалися при злитті річок, здебільшого саме на них і будувалися "дитинці", що становили ядро давньоруського міста.

Великі міста переважно складалися з трьох частин — "дитинця" ("Днешній град" або "Вишгород", "Гора"), "окольного граду" та околиць — "посади", "кінці". Дитинець — найстаріша частина міста, міська цитадель, укріплена стінами, валами й ровами. Особливо укріплювалася та сторона дитинця, яка не захищалася природними перепонами — річками, яругами, У дитинці розміщувалися княжі та боярські двори, які нерідко займали значну територію. Так, Великий княжий двір у Києві мав такі розміри, що на ньому, не враховуючи значну кількість житлових та господарських комплексів, можна було проводити кінні змагання.

У дитинці жили бояри та дружинники, численна князівська та боярська челядь і ремісники, які обслуговували княжий двір та боярські хороми. На його території будувалися міський собор та єпископський двір, палацові церкви та монастирі. Розміри дитинця різні; від 10 га в найбільших містах (Київ, Переяслав) до 0,5—1 га в менш значних центрах. В останньому випадку дитинець наближався до феодального замку. Під час облоги міста ворогом дитинець ставав останнім сховищем городян.

Другу частину міста становив "окольний град", або "острог", іноді його ще називали "посад", яке було містом у власному розумінні слова. Воно здебільшого розташовувалося з напольного боку дитинця і також оточувалося укріпленнями іноді потужнішими за укріплення дитинця. Окольний град складався з кварталів простого люду, ремісників, торговельного майдану, подвір'я купців, численних церков та монастирів.

У міру того як зростало місто, до нього приєднувалися нові території, які також обносилися стінами й укріпленнями ("Третяк" в Чернігові тощо). "Окольний град" у великих містах сягав 50—100 га. Поза міськими укріпленнями розташовувалися передмістя — "сторона", які іноді називали "кінцями". Це ремісничі, іноді торговельні поселення, що часом займали велику територію й інколи мали власні укріплення. Такі передмістя заселялися здебільшого ремісниками певної спеціальності: кожум'яки селилися біля води, гончарі — біля виходу глини тощо. В передмісті жили певні етнічні групи — німці в Смоленську, євреї — в Києві.

Система планування міста переважно була лінійною, тобто вулиці йшли вздовж шляхів, струмків або річок. Такого, наприклад, була первісна забудова стародавнього Подолу в Києві. З часом кількість споруд збільшується і забудова стає лінійно-порядковою, тобто поміж вулицями виникають провулки, наприклад, забудова "міста Ярослава" у Києві.

У забудові давньоруського міста поряд з величними князівськими палацами та багатими дворами бояр і купців розташовувались невеликі садиби з одноповерховими, дво- і трикамерними будиночками простого люду. Звичайно, існували і більші та багатші будинки середніх прошарків — заможних ремісників, торговців тощо. Забудовувалося місто досить кучно, що властиво для всіх середньовічних міст, де кільце фортечних стін стискує територію міста. Проте в Київській Русі скученість була значно меншою за міста Західної Європи.

Міські будинки споруджувались з дерева, головним чином одноповерховими, хоча існували дво- та триповерхові споруди, переважно заможних городян. Житлові будівлі та господарські споруди розташовувалися в глибині садиби, яка від вулиці відгороджувалась парканом. Вздовж давньоруської вулиці з обох боків зводилися паркани з ворітьми, але на торговельних місцях розміщувалися крамниці та майстерні, що виходили на проїзди та торговельний майдан або до церкви.

Головною магістраллю здебільшого була дорога, що йшла від брами дитинця до брами окольного града. Вулиці та майдани в низьких місцях, що підтоплювалися, нерідко замощувалися своєрідними тротуарами з дерев'яних колод або плетених з лози гатей. Із збільшенням землі над старими помостами намощувалися нові.

Археологічні дослідження дають достатньо даних про те, якими були житлові, господарські, виробничі та оборонні споруди в містах Київської Русі, а також характер та композиційні особливості міської забудови. Особливо багаті матеріали дали дослідження на київському Подолі, які проводилися в зв'язку з будівництвом лінії Київського метрополітену. З граничною повнотою вдалося простежити всі особливості дерев'яного будівництва, а також: житлову архітектуру споруд київських ремісників, купецьких та боярських подвір'їв та хоромів. Як показали дослідження, дерев'яні споруди мали два типи. Перший — стояково-балкова система або фахверковий каркас, де колоди розташовувались вертикально. В цьому випадку довжина стіни практично могла бути необмеженого, а її висота обмежувалася довжиною колод. Однак цей спосіб, що практикувався народами Західної і Північної Європи (Швеція і Норвегія), мав недолік при висиханні деревини. Другий тип — зруб — горизонтальне укладання колод в стінах споруди. При цьому висота будівлі може бути довільного. Завдяки горизонтальному укладанню при висиханні колод не залишається щілин між ними, що дозволяє щільно проконопатити стіну. Основою таких споруд був чотирикутний зруб, який складається з вінців, зв'язаних в кутах врубками.

Техніка зведення зрубу була доведена до довершеності ще у IX—XI ст., про що свідчать чудові комплекси дерев'яних споруд, відкриті археологами в Києві та інших містах Київської Русі. Давньоруські теслярі широко застосовували дерево як будівельний матеріал, використовуючи його не тільки для будівництва храмів і житла, а й для фортифікаційних і містобудівних робіт. Так, розкопки "міста Ярослава" в Києві виявили виняткову за міцністю систему дерев'яних конструкцій валу, яка складалася з дубових зрубів, що прилягали один до одного. Конструкції у вигляді дерев'яних клітей виявлені в захисних валах й інших давньоруських міст.

У дерев'яному будівництві, як і в кам'яному, для спорудження будівлі креслився план. За планувальною структурою житла Київської Русі поділяються на три основні групи: однокамерний зруб або кліть (основна житлова частина); двокамерний зруб, що складається з більшого, наближеного до квадрату приміщення з піччю, і меншого — сіней; трикамерний зруб, який складається з Ізби, сіней і кліті, що згодом отримала в Україні назву: "дві хати через сіни".

Особливе значення дерев'яне будівництво набуло в оборонних спорудах. За слов'янською традицією оборонні споруди, якими оточувались міста, складалися із земляних валів з дерев'яними стінами або у вигляді частоколу, або "столпія" — системи клітей з колодчастими парканами. Укріплення не тільки захищали давньоруські міста, а й своїми могутніми валами, проїзними вежами та стінами завершували ансамбль міста. Безумовно, при їх спорудженні зодчі ставили перед собою не тільки функціональні завдання, а й намагалися прикрасити їх, тому що вони були своєрідним обличчям міста. Саме такими й були Золоті ворота в Києві.

Давньоруські міські укріплення X— XIII ст. мали досить складну систему будівництва. Про побудову укріплень давньоруського міста говорили: "Град рубити". І дійсно, головною частиною міських укріплень були рублені зруби — "городні", засипані землею. З обох боків зруби укріплювалися земляними укосами, які стримували розпір землі в нижніх частинах городень. Таким чином утворювалися великі земляні вали зі стрімкими схилами. Останні, в свою чергу, мали всередині субструкції для того, щоб тримати крутість. Верхні частини городень виступали над валом, тобто являли собою стіни міста. На них розташовувалися "заборола" — бойові майданчики з дерев'яними брустверами та щілинами для стрільби з лука. Про такі заборола літопис під 1097 р. пише: "Мстиславу же хотящо стрЂлити» внезапу ударен бысть под пазуху стрЂлою, на заборолЂх сквозЂ дску скважнею" 1.

Зверху заборола перекривалися дерев'яною покрівлею. Можливо, дерев'яні частини стін та заборола обмащувалися глиною, щоб запобігти пожежі під час штурму, а інколи й білилися.

Прикладом давньоруських оборонних укріплень, що добре збереглися до наших часів, є вали Білгорода — могутньої фортеці й значного міста поблизу Києва. Будівництво укріплень Бєлгорода датується 991 р. В ці часи за князювання Володимира Святославича будуються численні фортеці на кордонах давньоруської держави і створюються цілі системи оборони від степовиків "... и наче ставити городы до ДеснЂ, и по Востри и по Трубежеви, и по СулЂ и по CтyгнЂ" 2. Вали мали кілька ліній, довжина двох з них становила 120 км.

Особливістю валів Білгорода та інших фортечних укріплень часів Володимира (вали Переяслава-Хмельницького 992 р., городища в с. Зарічному на Стугні) було те, що зовнішній укіс утворювався кладкою з сирцевої цегли з дерев'яними конструкціями. У XI ст. зовнішні укоси валів укріплювалися дерев'яними зрубами, на кшталт укріплення Києва у 1037 р. за Ярослава Мудрого. Київ захищали фортеці — Бишгород з півночі, Білгород із заходу, Василев (Васильків) з півдня, та низка потужних застав вздовж Дніпра.

Отже, давньоруські укріплення робилися переважно з дерева і землі. В подальшому такий метод, поширився в східних областях України та Подніпров'я, де не ззвжди можна було дістати каміння.

Найвизначнішим новим явищем в архітектурі Київської Русі було виникнення і подальший розвиток кам'яного монументального будівництва. У X ст. Київська Русь владно входить у процес світової архітектури і надалі розвивається в її контексті, не втрачаючи притаманних їй особливостей, що значно вирізняє її з-поміж архітектури інших країн Європи. Це стало, можливим завдяки тому, що до X ст. Київська Русь вже мала сталі уявлення про красу архітектурних споруд, а її міста розбудовувалися з.а системою живописних композицій. Нова держава потребувала нових типів споруд — палаців та церков.

Високий для свого часу рівень виробничих сил давньоруської держави забезпечив розвиток будівельної техніки. Матеріальна база кам'яного монументального зодчества була підготовлена розвитком давньоруського ремісничого виробництва. Теслярську справу, виготовлення цегли та кераміки, видобуток та обробка металів, вапна тощо вже добре знали в Давній Русі. Будівельна справа набула форм окремого ремесла, навіть-заявилися ремісничі артілі будівельників.

Основними будівельними матеріалами кам'яного зодчества Київської Русі були цегла та необтесане каміння, що видобувалося або в місцевих каменярнях або привозилося по річках здалеку (Київ, Чернігів, Переяслав та ін.).



1 ПВЛ, ч. 1, с. 180.

2 ПБЛ, ч. 1, с. 83.



З каменю зводилися фундаменти, причому bold'>рови під них укріплювалися дерев'яними кілками, а нерідко під фундаменти закладали систему дерев'яних колод — "лежнів", заливаючи їх зверху розчином. Стіни споруджували змішаною кладкою: ряди цегли чергувалися з рядами каміння.

Винятково цікавим прийомом давньоруських зодчих є кладка з так званими утопленими рядами: ряди цегли трохи заглиблювалися через кожний ряд кладки, після чого поверхня між виступаючими рядами старанно тинькувалась. Цегла (так звана плінфа) була міцною і старанно випалювалась. Форма її залежала від характеру кладки, переважно наближеною до квадрата (22 x 28 x 3 см).

Основними конструкціями в давньоруському кам'яному будівництві були напівциркульні арки, коробові та баневі склепіння, які перекривали усі приміщення. Винятковий інтерес становлять конструкції підпірних арок — аркбутанів, що використані в Софійських соборах Києва та Новгорода і, можливо, в інших спорудах. Такі конструкції невідомі Візантії, а в західноєвропейському зодчестві з'явилися значно пізніше, що дає право вважати їх одним із досягнень давньоруських майстрів.

Як конструктивний та декоративний матеріал широко використовувався рожевий шифер (пірофілітовий сланець), що видобували в овруцьких кар'єрах і розвозили по всій Русі. З рожевого шиферу виготовляли карнизи для перекрить, плити для підлог, саркофагів, парапетів, передалтарних перегородок тощо. Для внутрішнього оздоблення нерідко застосовували привозний (можливо, з берегів Мармурового моря) мармур; колони, одвірки, капітелі тощо. У великій кількості використовували олов'яні листи для покрівель, скло, з якого в місцевих майстернях виготовляли круглі скельця для вікон та смальту (кубики різнокольорового скла) для мозаїчних робіт.

Про один з видів монументального кам'яного зодчества часів Володимира Великого та Ярослава Мудрого, а саме — про будівництво кам'яних князівських палаців відомо небагато — жодна з цих будівель не збереглася до нашого часу. За літописом, кам'яні князівські палаци існували ще на початку X ст. Описуючи події 945 р., літопис зазначає: "Над горою двор теремний, бЂ бо ту терем камен" 3.



3 ПВЛ, ч. 1, с. 40.



Біля Десятинної церкви археологічними дослідженнями відкриті залишки кількох споруд, які вважають рештками князівського палацу. На північний захід від церкви виявлено задишки споруди, що за технікою будівництва (відсутність цем'янки в розчині та цегли-плінфи в муруванні підмурків) збудовано раніше за Десятинну церкву. Повністю план дослідити не вдалося, хоча дослідники вважають, що за типом це була ротонда і визначали її як складову частину теремного палацу княгині Ольги. Безперечно, палацами були дві споруди з південного та західного боків Десятинної церкви. Південний мав в плані витягнутий вздовж прямокутник розмірами 45 x x 12,5 м, розділений на три приміщення: центральне, велике, могло бути "гридницею" часів Володимира Святославича. Фундаменти будівлі складені з бутового каміння (червоний кварцит) на вапняному розчині з домішкою товченої цегли цем'янки. Стіни зведені з цегли і каміння характерною для Київської Русі змішаною кладкою. Споруда мала два поверхи і була перекрита склепінням з цегли. Проліт склепіння (9 м) перевищує всі відомі прольоти склепінь у церковному зодчестві Київської Русі. Другий палац, розташований в кінці нинішнього Десятинного провулка, за розмірами був значно більший першого.

Він стояв паралельно до західного фасаду Десятинної церкви, навпроти осі її входу. Всередині мав п'ятичасну структуру, лише центральна частина була квадратною, а бокові — витягнуті. Перед центральною частиною, що виходила до Десятинної церкви, була галерея. Стіни були членовані плоскими пілястрами, всередині палац прикрашав фресковий розпис. Під час розкопок знайдено рештки різьблених мармурових та шиферних деталей. Напевно, палац був резиденцією Володимира Святославича, тобто головною цивільною спорудою держави.

На схід від Десятинної церкви також: досліджено рештки кам'яної споруди, східна частина якої частково завалилася на Боричів (сучасний Андріївській) узвіз. Можливо, що це був двір кліру Десятинної церкви або "двір доместиків", про що пише літопис.

Фундаменти палацової споруди XI ст., за планом дуже подібні до описаного вище палацу біля Десятинної церкви, відкриті біля Ірининської вулиці. Палац становив частину ансамблю церковних і палацових будов "міста Ярослава". Залишки кам'яних палацових споруд виявлені також в Чернігівському кремлі поблизу Спасо-Преображенського собору.

Першим християнським кам'яним храмом в Київській Русі була Десятинна церква, споруджена у 989—996 рр. Характер її мурування та пропорції плану, безперечно, підтверджують участь візантійських майстрів, про що свідчить літопис 4. Десятинну церкву добудовано в XI ст., за часів Ярослава Мудрого, а зруйновано татарами у 1240 р. До наших днів споруда не дійшла. Однак завдяки археологічним дослідженням можна визначити її типологічні й конструктивні риси.



4 ПВЛ, ч. 1, с. 83, 85.



В основу плану церкви покладено канонічний для середньовізантійської архітектури хрестовобаневий тип тринавного триапсидного храму, оточеного з трьох боків галереями. У західній частині, вірогідно, були вежі зі сходами. Церква завершувалася, як можна гадати, сімома банями — п'ять над центральною частиною і дві над вежами. В центральному підбаневому просторі бокові сторони відгороджувались від бокових нефів триарочними аркадами, що спиралися на мармурові колони з капітелями візантійського типу. Широкими аркадами всередині храму відкривалися хори, призначені для князя та його оточення. Значна кількість мармурових деталей дали підставу називати її "мармуряною". До наших днів уціліли частини мозаїчної підлоги, викладеної з різнокольорових мармурів та інших коштовних порід каміння. Мозаїка і досі вражає барвистістю та красою свого рисунка. Розкопками виявлені також численні мармурові капітелі, уламки різьблених плит, фрагменти фрескового живопису. Є відомості про зовнішню отиньковку (можливо, фрагментарну) та розписи.

Будівельну діяльність Володимира Святославича продовжував його син; тмутороканський (згодом — чернігівський) князь Мстислав. У 1020 р. Мстислав будує в Тмуторокані (сучасна Тамань на Кубані) Богородичну церкву.. Як показали дослідження її підмурків це був невеликий хрестовобаневий храм з вузеньким нартекстом. Всередині підпружні стовпи спиралися на мармурові колони, подібно, мабуть, до Десятинної церкви. Близько 1036 р. Мстислав, який став князем у Чернігові, будує там Спаський собор. Будівля собору тринефна, витягнута із заходу на схід. Особливістю собору є восьмистовпний тип плану і переміщеної, в зв'язку з цим, на геометричний центр, головної бані. Західна частина собору — нартекс — чітко відділена від центральної частини. З північного боку до нього прилягає могутня циліндрична вежа, в якій розташовані сходи, що ведуть на хори. З південного боку, як встановлено розкопками, було збудовано хрещальню, що являла собою маленьку триапсидну капличку.

Таке чітке виділення нартексу з вежею та хрестильнею по боках стає характерним для київських храмів другої половини XI—XII ст. (собор Михайлівського Золотоверхого монастиря, церква Спаса на Берестові в Києві та ін.).

Фасади будівлі завершуються напівциркульною закомарою в центрі, горизонтальними карнизами по боках. Просторовий хрест підкріплюють сильно підвищені склепіння над його відгалуженням. П'ять глав підносяться над основним об'ємом собору. Архітектурні форми собору стримані й урочисті. Його фасади розчленовані плоскими пілястрами на першому і профільовими на другому ярусах. Високі вікна членують площини стін між пілястрами. Декорацією площі стін були лише плоскі напівциркульні ніші й широкий меандровий фриз над вікнами другого ярусу.

Урочистий вигляд має собор і всередині. У композиційному рішенні всієї будови домінує поздовжня вісь, яка в середині підкреслюється тим, що бокові відгалуження архітектурно-просторового хреста відгороджені від центрального нефа аркадами, які спираються в нижньому ярусі на мармурові (обкладені цеглою в пізніші часи) колони, а у верхньому — на восьмигранні стовпи. Таке відгородження бокових відгалужень просторового хреста собору надає його внутрішньому просторові базилікального вигляду, при тому, що вся будова хрестовобанева, так само, як і Десятинна церква у Києві. Певно, саме Десятинна церква і стала зразком для будівлі Мстислава. Від давнього декоративного вбрання собору збереглися різьблені шиферні плити на хорах, що є цікавими зразками художнього різьблення в Київській Русі. Частково збереглися й фрагменти фрескового розпису храму.

За часів Ярослава Мудрого розпочинається другий стильовий етап архітектури Київської Русі. Після смерті Мстислава (1036 р.) він у 1037 р. розпочав будівництво в Києві "Града великого", до ансамблю якого входили Софійський собор, Золоті ворота, Георгіївський та Ірининський монастирі й інші кам'яні церкви. Так зване місто Ярослава охоплювало площу 80 га і майже у 10 разів перевищувало розміри київського дитинця. Забудова нового міста мала радіально-порядковий характер: вулиці сходилися до західної та східної брам, а головна магістраль йшла від Золотих воріт повз Софійський собор до кам'яних (Софійських) воріт "міста Володимира". Головні вулиці з'єднувались провулками.

"Місто Ярослава" було укріплене системою могутніх деревоземляних стін заввишки до 14 м. Основою укріплень були дерев'яні зруби — "городні", засипані землею. Поверх городень йшли "забороли".

Оборонні стіни Києва досліджені розкопками 1952 р. на лінії між Лядськими й Золотими воротами, а також у 1984 р. в районі самих Лядських воріт. Кліті дубових зрубів були поставлені в ширину в дев'ять рядів. У місцях, що збереглися, дослідженнями з'ясована висота клітей — 6 м, у первісному ж вигляді вона, безумовно, була вищою. Розміри клітей — 3 x 3, 1,3 x 1,5 м. Зовнішній укіс валу також укріплено трьома рядами дубових клітей, засипаних землею. Такі укріплення існували й в інших містах Київської Русі.

До наших днів збереглися руїни київських Золотих воріт, збудованих Ярославом Мудрим у 1037 р. Дві паралельні стіни, складені з цегли й каміння, утворювали проїзд в земляному валу шириною 7,5 м, перекритий системою коробових склепінь. У 1982 р. над залишками воріт збудовано павільйон у вигляді можливої реконструкції первісного вигляду Золотих воріт з церквою Благовіщення над ними (С. О. Висоцький, Е. І. Лопушинська, М. Б. Холостенко).

Залишки внутрішніх стін воріт розчленовані пілястрами і мають характерний для архітектури Київської Русі декор плоскими напівциркульними нішами. Із зовнішнього боку воріт видно відбитки колод від клітей валу. Поверх воріт розміщено бойовий майданчик для гарнізону та збудовано церкву Благовіщення, вхід до якої розташований був на вершині валів. Проїзна арка закривалася стулками воріт, які, можливо, були оббиті позолоченою міддю. Є відомості про те, що кам'яні ворота в системі земляних валів існували в укріпленнях Турова. Добре досліджені залишки кам'яних воріт Переяславського дитинця.

Дослідженнями відкриті кам'яні мури XI ст., що оточували Софійський собор. Будівництво кам'яних мурів навколо невеликих фортець, дитинців, монастирів продовжується і в наступному періоді (дитинці у Переяславі й Володимирі на Клязьмі, мури Старої Ладоги, Печерського монастиря в Києві та ін.).

Найвидатнішою будовою Київської Русі, де напрочуд яскраво виявилися архітектурна майстерність давньоруських зодчих, є славнозвісний Софійський собор у Києві. Про точну дату його спорудження точилася дискусія серед дослідників. Київський літопис наводить дату 1037 р. 5, а новгородський відносить до 1017 р. 6, тобто коли Ярослав сів на київському столі. Пізніші новгородські літописи пишуть, що вже у 1037 р. будівництво Софійського собору завершено, що викликає заперечення, тому що будівельні роботи могли тривати не більше п'яти років, так само як і будівництво Софійського собору в Константинополі. До того ж Ярослав лише після смерті Мстислава стає "самовладцем", як про це пише літопис. Крім того, в Софійському соборі збереглися зображення дітей Ярослава, переважно дорослих, тоді як старший син Ярослава Володимир народився в 1020 р. Отже, можна все ж таки вважати правильнішою дату не новгородського, а київського літопису, тобто закладання Софії Київської у 1037 р.



5 ПБЛ, ч. 1, с. 102.

6 Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов, с. 180.



До нашого часу Софійський собор дійшов з численними відбудовами та переробками (XVII, XVIII і XIX ст.). Однак, незважаючи на це, добре збереглися давні форми собору, що дало можливість дослідникам повністю визначити його первісний вигляд. Особливо важливі дослідження 1952—1954 рр., які дали чимало нових даних для реконструкції первісного вигляду собору. На відміну від Десятинної церкви, яка була князівським палацовим храмом, Софійський собор був "митрополією руською", головним собором держави, композиційним центром її столиці. У його архітектурі запрограмована ідея новаторства, як то було за Юстиніана при будівництві Софійського собору в Константинополі.

Перед зодчими постало складне завдання. Для того, щоб його розв'язати, зодчим бракувало прикладів вже Існуючої у Візантії архітектури. Тому вони звертаються до місцевих традицій.

Композиційне собор займав центральну частину архітектурного ансамблю всього "міста Ярослава". Півколом із заходу його оточували монастирі Георгія, Ірини та церква невідомої назви, рештки якої виявлені розкопками 1911 р. у північно-західному куті Софійського подвір'я. Навколо собору ще у XI ст. збудовані міцні кам'яні стіни, які охоплювали своєрідний дитинець митрополії в Ярославовому місті. Верхи веж та бань Софійського собору здіймалися над містом і були видні здалеку з будь-яких під'їздів до Києва. До нього сходилися вулиці від чотирьох головних воріт міста.

У центрі Софійського собору лежить тип п'ятинефного хрестовобаневого храму. З трьох боків він оточений двома рядами галерей — двоповерховою внутрішньою і одноповерховою зовнішньою, на якій зроблено відкритий балкон — "гульбище". Згодом, десь у XII ст., над галереями надбудовано другий поверх. Із заходу до собору прибудовано дві масивні асиметрично поставлені вежі, в яких широкі сходи вели на другий поверх — "полаті". Такі вежі не характерні для візантійської архітектури, тому ми можемо вбачати певний зв'язок з традиціями романської архітектури Європи.

Композиція собору має чіткий об'ємний характер. Власне кажучи, він не має головного фасаду, але однаково урочисто сприймається з усіх боків. Дванадцять бань, пірамідально групуючись біля центральної, живописно завершують об'ємну композицію собору, підкреслюють наростання маси до центру. Це наростання підкреслюється також спадом напівциркульних кріплень над розгалуженнями архітектурного хреста. Цей прийом у подальшому стає важливою особливістю ряду напрямів у давньоруському зодчестві.

На відміну від статичних форм Спасо-Преображенського собору в Чернігові композиція Софії Київської динамічна, що підкреслюється на фасадах ритмом арок галерей першого й другого ярусів. З цим ритмом пов'язані закомари фасадів, арочні завершення бокових бань і завершення головної бані декоративними закомарами й напівциркульними нішами. Підбанник центральної бані декорований напівколонами, орнаментами з цегли та широким меандровим фризом.

Стіни іззовні декоровані орнаментами з поставлених на ребро й втоплених в кладку цеглин (меандри, хрести, "перебрики" тощо). Широко використаний в декорі фасадів багатобарвний фресковий живопис, що заповнював ніші, вкривав стовпи й арки, а в деяких місцях підкреслював або імітував структуру змішаної кладки (новітні дослідження східного фасаду).

Урочистим і величним формам зовнішнього вигляду собору відповідає багате і парадне рішення внутрішнього простору. Залитий світлом, оздоблений золотими і багатоколірними мозаїками, простір центральної бані є центром композиції внутрішнього об'єму. З трьох боків до нього підходять короткі відгалуження просторового хреста, що закінчуються відкритими двоповерховими аркадами. Зі сходу до центрального простору прилягає оздоблена мозаїками центральна апсида, яка колись була відокремлена мармуровою передалтарною огорожею.

Навколо світлої центральної частини групуються численні перекриті баневим склепінням просторові частини бокових нефів, що утворились з рядів хрещатих у плані стовпів. Бони утворюють ряди поперечних і поздовжніх анфілад. На другому поверсі над боковими, трохи затемненими приміщеннями, розташовані просторі хори ("полаті"), багато оздоблені світлі приміщення, відкриті аркадами в середину храму. Вони призначалися для князя та його оточення.

Цікаве рішення двох бокових приміщень хорів: квадратні в плані, вони перекриті чотирма банями, що за допомогою системи зовнішніх склепінь та арок спираються на легкі пучкові стовпи, які стоять у центрі обох приміщень. Цей так званий палатний спосіб рішення внутрішнього простору в подальшому став характерним для всього цивільного будівництва.

Важливу роль в оформленні внутрішнього простору приділено мозаїкам та фресковому розпису, які багатокольоровою гамою вкривали склепіння, стінки, стовпи собору. Блискуче золоте тло, барвисті зображення і орнаменти мозаїк, м'які тони фрескового розпису з його глибоко темно-синіми фонами та світлою гамою колориту, що дуже виразно підкреслюють пластику стін, разом з мармуровими та шиферними різними деталями і різнокольоровим килимом мозаїчної підлоги справляли винятковий художній ефект. Майстерністю свого виконання, масштабами та силою художньої виразності мозаїки та фрески Софійського собору Києва є визначним явищем у світовому мистецтві.

Церкви княжих монастирів Георгія та Ірини, а також церкви XI ст. в садибі будинку на Стрілецькій вулиці у Києві відомі за археологічними дослідженнями. В літературі іноді вважають останню церкву Ірининською, однак є більше підстав вважати її церквою митрополичого двору. В планах вони схожі між собою: це хрестовобаневі тринефні споруди, оточені з трьох боків галереями. В плані церкви в Ірининському провулку досліджено в північно-західній частині муру вежі, де розміщувалися сходи на хори. Композиційно всі три споруди наближаються до центричної, як і в Софійському соборі. Завершувалися вони, як можна припустити, п'ятьма банями. Усі особливості будівельної техніки свідчать про те, що вони будувалися зодчими Софійського собору. Близька до цих храмів і архітектура останнього за часом храму стильового напряму часів Ярослава Мудрого — собору Дмитріївського монастиря, побудованого наприкінці 50-х років XI ст. князем Ізя-славом Ярославичем.

Київський Софійський собор стає зразком для двох видатних давньоруських будівель: Софійського собору в Полоцьку (1044—1066 рр.) та Софійського собору в Новгороді (1045—1052 рр.). Незважаючи на притаманні їм самобутні риси, в них чітко простежується київський прототип.

Саме спорудженням Софійського собору в Києві закінчується стильовий етап архітектури Київської Русі часів Ярослава Мудрого. Остаточно формується майстерність давньоруських зодчих, а Київ залишається головним центром архітектурної діяльності всієї держави. Зазначимо, що у X і особливо у XI ст. відбувається піднесення в архітектурі багатьох країн Європи і Азії. Саме за цих часів, як і в майбутньому, архітектура Київської Русі розвивалася в контексті світового архітектурного процесу.

Третій стильовий етап в розквіті архітектури Русі настає з 70-х років XI ст., коли в результаті князівських чвар підупадає влада київського князя, а разом з тим значно підсилюється вплив церкви, і особливо монастирів, які починають відігравати визначну роль у розвитку культури, мистецтва і архітектури.

Основними типами церковної споруди стає шестистовпний (або чотиристовпний з нартексом) хрестовобаневий храм, увінчаний однією (центральною) банею. У будівельній техніці, яка до початку XII ст. по всій Русі переважно зберігала методи і прийоми розквіту Київської держави, поступово зростає використання місцевих будівельних матеріалів. У області Середнього Подніпров'я, наприклад, де поблизу великих міст не було виходів каменю, у кладці стін починає використовуватися цегла.

Змішаний спосіб поступово замінюється способом кладки утопленими рядами. У церкві Спаса на Берестові (кінець XI — початок XII ст.) цей спосіб остаточно витіснив змішаний. У архітектурі великих центрів Русі все більше виявляються місцеві риси, які згодом розвинуться в школах зодчества окремих областей Русі.

Першими спорудами другої половини XI ст., в яких ще проступали риси архітектури попередніх часів, були Михайлівський собор Видубицького монастиря в Києві і храм-мавзолей Бориса і Гліба у ВишгородІ.

Михайлівський собор Бидубицького монастиря закладено в 1070 р. Всеволодом Ярославичем в мальовничій місцевості на південній околиці Києва — Видубичах, де сходилися важливі дороги на південь та південний схід. Поруч був заміський князівський "Красний двір" — резиденція князів династії Мономаховичів. Княжий, придворний, характер монастиря наклав певний відбиток на архітектуру собору. Останній будувався тривалий час і був завершений лише у 1088 р. На сьогодні від Михайлівського собору збереглася лише його західна частина, а східна — у XV або XVI ст. обвалилася через зсуви берега.

Тип собору в основних рисах повторював тип Спаського собору в Чернігові. При незначній ширині споруда сильно витягнута у довжину. У плані собор мав восьмистовпну схему, причому головна баня, як і в Спаському соборі, розташовувалася в геометричному центрі будови. Надзвичайно широкий нартекс має з лівого боку круглу в плані вежу, де влаштовані сходи на хори. Вежа, на відміну від попередніх будов, стоїть не окремо, а неначе втиснута в товщу північної стіни нартексу і утворює на північному фасаді криволінійний виступ.

Як з'ясовано розкопками, з північно-східного боку до собору прилягала якась прямокутна в плані прибудова. Як завершувалася споруда, невідомо, тому що її верх не зберігся. Певно, завершувалася вона однією банею над центральною частиною і банею або шатром над вежею. Цікава є пластика фасадів собору двох-, трьох- та чотириуступчастих віконних прорізів.

Видатним храмом Київської Русі був Борисоглібський храм-мавзолей у Вишгороді під Києвом. Його будівництво тривало з 70-х років XI ст. і завершене лише у 1115 р. Собор зруйновано ще за стародавніх часів і археологічними дослідженнями виявлені лише фундаменти споруди. Це великого розміру храм, за планом близький до Видубицького собору і, як свідчать письмові джерела, завершувався однією главою. Як і Видубицький собор, його стіни складено в системі змішаного мурування, майже нічим не відрізнялося від мурування Софійського собору у Києві.

Заснований у 1051 р. Печерський монастир у Києві на подарованій князем Святославом землі біля княжого села Берестове розпочинає капітальне будівництво спорудженням у 1073 р. Успенського собору. За свідченням Печерського патерика, для будівництва запрошено майстрів з Візантії. До 1075 р. складено підмурки, а у 1078 р. закінчено будівельні роботи. Будівництво тривало п'ять років, внутрішні розписи виконано трохи пізніше. У 1089 р. Успенський собор освячено. В розписах собору брав участь Алімпій, видатний художник Київської Русі. У наступні століття собор неодноразово відновлювався та перебудовувався, поки він у XVIII ст. не набув особливої форми українського бароко. У 1941 р. собор зруйновано.

Собор являв собою шестистовпний хрестовобаневий храм. Його архітектурне оформлення простіше і суворіше за Софійський собор. Композиція зовнішніх об'ємів являє собою паралелепіпед, що завершувався однією банею. Як і в Спаському соборі Чернігова, склепіння архітектурного хреста Успенського собору виділяються над об'ємом будівлі, що пожвавлює статичну композицію споруди. Зі сходу собор завершувався трьома гранчастими апсидами. У конструкції собору шість хрещатих у плані стовпів несуть на собі систему перекриття коробових склепінь.

У внутрішньому просторі собору чітко виділяється просторовий хрест. У західній частині і над нартексом розташовувалися хори, на які вели сходи з північного боку фасаду. Хори арками відкривалися всередину храму. Пізніше до північного боку нартексу прибудовано невелику Іоанно-Предтеченську хрещальню, що мала вигляд маленького чотиристовпного храму з трьома невеликими апсидами. Фасади собору розчленовані пілястрами, які точно відповідали членуванню плану. Прості і лаконічні площини фасадів завершувалися півколами закомар і були оздоблені широкою смугою меандрового фризу, подібно до Чернігівського Спаського собору.

Майстри будували Успенський собор за "божественною мірою" — 20 мір в ширину, 30 — у довжину і 50 — у висоту. В подальшому ця міра (2 : 3) стає характерною для багатьох споруд такого типу. Популярність Успенського собору була такою значною, що його вплив поширювався на давньоруське будівництво далеко за межами Подніпров'я.

З будівництвом собору оформилася печерська будівельна школа, яка в наступні часи збудувала кілька кам'яних споруд монастиря. Так, у 1082 р. печерські майстри будують поруч з собором Іоанно-Предтеченську хрещальню, а у 1106—1108 рр. трапезну палату з церквою, яку досліджено на південний захід від собору, невелику каплицю княгині Євпраксії біля західного фасаду собору.

Троїцька надбрамна церква, яка під пізнішими нашаруваннями добре зберегла свої первісні форми до наших часів, являє собою тип чотиристовпного хрестовобаневого храму в два поверхи. У нижньому — споруджені головні ворота до монастиря і приміщення для варти, на другому розташовано церкву за досить поширеним у давньоруському будівництві типом надбрамних церков. У плані вона квадратна і не має апсид, її східний фасад з нішами в стіні виходить над проїздом воріт.

Майстри печерської архітектурної школи працювали не тільки в Печерському монастирі. У 1108 р. на замовлення князя Святополка Ізяславича вони будують собор Михайлівського Золотоверхого монастиря. В 1113 р. собор було збудовано. Під пізнішими нашаруваннями добре збереглися стародавні первісні форми споруди, але у 1935 р. собор зруйновано в зв'язку з намірами будівництва помпезної урядової площі.

Як і Успенський собор, це був шестистовпний хрестовобаневий храм, увінчаний однією банею, у плані 2 : 3, із тризакомарними завершеннями фасадів. У нартексі з північного боку влаштовано вежу зі сходами на хори, а з південного — прибудовано невелику хрещальню, подібно до Чернігівського Спаса.

Інтер'єр Михайлівського собору, як і Печерський Успенський собор, розписано фресками і оздоблено прекрасними мозаїками, у виконанні котрих, на думку дослідників, брав участь Алімпій. Крім печерських майстрів, у другій половині XI — на початку XII ст. в Києві працювали й інші артілі. Техніка будівництва в них була ідентичною, різниця полягала в особливостях плану та деяких архітектурних формах. Наприкінці XI — на початку XII ст. печерський ігумен Стефан, за якого будувався Успенський собор, збудував на околиці Києва біля ур. Клов монастир Влахернської Божої Матері. Це невеликий хрестовобаневий храм, оточений по боках галереями з кількома приміщеннями, а з західного боку, можливо, двома вежами та невеликим атріумом. Певно, зразком для нього була Десятинна церква, яка також присвячена Влахернській Божій Матері.

Невеликі шестистовпні в плані церкви типу Успенського собору Печерського монастиря досліджено в Києві на Копиревому кінці, в садибі київського Художнього інституту (можливо, собор Симеонового монастиря та в с. Зарубинці — літописний Заруб) над Дніпром. Стіни церкви в садибі Художнього інституту прикрашені характерними для другої половини XI ст. меандровими орнаментами.

Останньою за часом спорудою стильового напряму другої половини XI — початку XII ст., як можна вважати, була церква Спаса на Берестові. Церкву збудовано Володимиром Мономахом у 1113—1125 рр. Церква була палацовим храмом князівської резиденції в Берестові. В ній ховали князів династії Мономаховичів, зокрема у 1137 р. сина Володимира Мономаха, засновника Москви князя Юрія Довгорукого. З 1240 р. до XVII ст. церква стояла зруйнованою до того часу, коли архімандрит Петро Могила відбудував її західну частину, а фундаменти східної частини засипав землею.

Тип храму походить від типу Печерського собору, з тією різницею, що в широкому нартексі по боках розташовані вежі зі сходами на хори і хрещальня, їхні об'єми ризалітами виходять на фасади. До виходів з трьох боків церкви прибудовані притвори, перекриті трилопасним склепінням. Це перше застосування конструкції, яка в подальшому відіграватиме велику роль у композиціях давньоруських церков.

Техніка мурування стін значно відрізняється від мурування XI ст. Каменя в стінах порівняно мало. Це вже не так змішане мурування, як мурування з утопленими рядами, тобто один ряд цегли утоплений між верхнім і нижнім, а іззовні затинькований, що імітує змішане мурування "opus mixtum". Фасади церкви Спаса на Берестові прикрашені широкими меандровими фризами та окрасами, виконаними з поставленої на ребро та утопленої цегли, що є характерним для споруд попередніх часів. В церкві збереглися фрагменти композицій давнього фрескового розпису. Спас на Берестові, як і Михайлівський собор Видубицького монастиря, є будівлею з багатьма індивідуальними особливостями, що притаманно для князівських споруд другої половини XI — початку XII ст.

Другою (після Київської) архітектурною школою, що склалася в Київській Русі у другій половині XI — на початку XII ст., була переяславська, де будуються численні кам'яні храми. Найвеличнішим з них був Михайлівський собор, інші — невеликі церкви переважно в князівських та боярських садибах та замках. Жодна з стародавніх споруд Переяслава до наших днів не дійшла, а від споруд переяславської школи частково збереглася лише Михайлівська божниця в Острі, що правила за капелу замку Володимира Мономаха.

Розквіт забудови давнього Переяслава припадає на кінець XI — початок XII ст., на часи князювання Володимира Мономаха і діяльність переяславського єпископа Єфрема, при якому, як згадує літопис під 1089 р., закінчено й освячено Михайлівську церкву, закладено церкву св. Феодора на міських воротах, церковні та інші будівлі 7, відкриті археологами і достатньо вивчені.



7 ПВЛ, ч. 1, с 137.



Плани переяславських церков різноманітні, техніка їх спорудження близька до київських, але конструктивно переяславські майстри застосували прийом, не відомий у Києві — перекриття центральної частини за допомогою арок, що спиралися одна на одну, а також трилопатевих арок над фасадами і чверть циркульних склепінь над боковими навами.

Михайлівський собор — великий п'ятинефний хрестовобаневий храм з притворами. Головна баня спиралася на чотири могутні пілони. Інтер'єр — складна композиція просторових одиниць. Стіни прикрашено мозаїками і фресковим розписом, що притаманно найбагатшим церквам Києва. Більшість церков Переяслава менші за розмірами, ніж київські. Для них не підходила хрестово-банева система: занадто малим би був центральний простір, який в переяславських церквах був не квадратним, а прямокутним, витягнутим по осі споруди. Перекривався він з південного та північного боків двома широкими арками, а зі сходу та заходу арками меншого діаметра, що спиралися на нижні частини широких арок, чим утворювався квадрат, на якому і споруджувалася баня.

В такий спосіб перекрито невелику (певно, Успенську) церкву на Княжому дворі (сучасний майдан Возз'єднання). Церква тринефна, триапсидна з чотирма хрещатими стовпами в центрі і вузьким нартексом.

Ще меншими були дві церковки в садибі по вул. Радянській та Спаській. Перша з них являла собою однонефний безстовпний храм розмірами 10 x 15,8 м з маленьким притвором. Друга, що, можливо, була усипальницею боярської садиби, одноапсидна, з двома квадратними стовпами у східній частині та нартексом. В середині храму та в нартексі виявлені численні поховання.

Винятковий інтерес становить споруда біля Михайлівської церкви, певно, єпископський палац, хоча дехто вважає, що це "строєніє баньное каменно" — велика двокамерна споруда з розкішне прикрашеним залом. Стіни і склепіння викладені різнокольоровою мозаїкою на золотому тлі, панелі вкривала інкрустація з так званої "флорентійської мозаїки" з різних порід мармуру. Колони прикрашали мармурові різьблені капітелі стилізованого коринфського ордера. Підлогу викладено з шиферних, інкрустованих мозаїкою плит. Єпископський двір огороджено міцною кам'яною стіною, яка підходила до кам яних, так званих єпископських воріт. Від останніх залишилися стіни на висоту до 2 м і нижня частина прямокутної в плані вежі, де розташовувалися сходи до церкви Федора, що стояла над воротами. Безумовно, зразком для цієї споруди були Золоті ворота Києва.

Відомі дві будівлі тих часів, пов'язані з переяславською будівельною традицією: Юрієва божниця в м. Острі (давньому городку, побудованому Володимиром Мономахом у 1098 р.), "Летська божниця" Володимира Мономаха (1116 р.), незначні рештки якої досліджено в Борисполі Київської області. Останню збудовано на місці загибелі князя Бориса. Однак рештки настільки незначні, що неможливо реконструювати її первісний вигляд.

Михайлівська церква (або Юрієва божниця) в Острі є єдиною пам'яткою переяславської архітектури, що частково збереглася до наших днів. Від церкви залишилися апсида та частина східного фасаду. План споруди відомий за археологічними дослідженнями. Це одноапсидна двостовпна церква. Підпружні арки спиралися на західні стовпи і на частини стіни апсиди. Вузенькі бокові нефи, певно, перекривалися чвертьциркульним перекриттям, подібно до притворів у церкві Спаса на Берестові в Києві. Перекриття Михайлівської божниці первісно могло бути таким, як у церквах Переяслава.

Божниця розташовувалася в укріпленнях Остра і, певно, була пристосована до оборони. В апсиді божниці зберігся фресковий розпис, близький до розписів київської художньої школи XII ст.

Третя після київської та переяславської архітектурна школа сформувалася на початку XII ст. в Новгороді. Тут у 1113 р. в центрі Ярославового дворища містився урядовий центр Новгорода, будується Миколо-Дворищенський собор, в 1117 р. — собор Антонієвого монастиря, а у 1119—1127 рр. — собор Юріївського монастиря. За своїм типом вони близькі до київських споруд, де шестистовпні хрестовобаневі храми збудовані змішаною технікою мурування.

Говорячи про стильовий напрям в архітектурі Київської Русі другої половини XI — початку XII ст., слід підкреслити певне посилення візантійських традицій, які насамперед позначилися на композиції тринефних хрестовобаневих храмів, що викликано переважно функціональним, суто церковним призначенням споруд. Разом з тим головною особливістю даного періоду було те, що в ряді регіонів виникають місцеві архітектурні школи з притаманними їм конструктивними та художніми особливостями, що яскраво виявиться в наступному періоді розвитку архітектури Київської Русі.

Нові історичні умови, що настають з 30-х років XII ст., викликали істотні зміни в плануванні та забудові міст. Інтенсивно забудовуються столиці земель, які намагаються "переяти славу" у Києва. Міста, що виникають як центри нових князівських або боярських вотчин, або "удільних" князівств, як правило, невеликі, їх розміри обумовлювалися вузьким колом збуту продуктів ремісничого виробництва, а також невеликими розмірами "уділів", які були їхніми центрами.

У XII ст. Київська, Чернігівська і Переяславська землі становили ядро давньоруської держави. Київщина являла собою великокнязівський домен, що не міг бути закріплений у феодальне володіння окремих князівських династій. Тому київське боярство, яке володіло землями навколо Києва, відігравало значну роль в політичному житті і мало право будувати власні фортеці і замки. Чернігівщина, з підлеглими Чернігову Сіверською і Рязанською землями, являла собою досить міцне і стабільне "королівство Ольговичів", де діяв принцип васалітету, і тому боярство повністю залежало від князівської волі і не мало таких прав, як київське. Для Переяславщини, яка була форпостом від степовиків протягом XII ст., головна проблема полягала в оборонному будівництві. На Волині досить міцно затверджується династія Ізяславичів, але дрібні феодали там мали значно більше прав, ніж в Чернігові, тому розбудова їхніх "вотчин" нагадувала устрій Києва.

Істотні зміни в плануванні і забудові міст відбуваються в XII ст. Київ залишався столицею усієї Русі та загальноруським культурним центром. Останні дослідження довели необґрунтованість гіпотези щодо "занепаду" Києва, який начебто стався після його розгрому військами коаліції князів у 1167 р. Подібні розгроми Київ переживав неодноразово, що істотно не позначилося на його значенні як столиці Русі. У Києві в XII ст. відбувається Інтенсивне зростання торговельних і ремісничих посадів, особливо Копиревого кінця і Подолу. Поруч з Києвом розташовувалися великі міста — столиці князівств — Чернігів, Переяслав, Володимир-Волинський, Галич. В них міцно осіли місцеві династії, а зовнішній вигляд резиденцій набував все більше столичного характеру.

Розбудовуються за тих часів і центри великих князівських "вотчин" (наприклад, Овруч), дрібних князівств (Путивль) та боярських володінь. У Київській землі, де літописи нараховують 44 міста і населених пунктів, на півночі існувало лише 11 міст, тоді як на півдні — безліч княжих і боярських осель, замків і стратегічних фортець, з яких складалася лінія оборони від степовиків.

На Росі, де проходила основна лінія оборони від степовиків, дослідники нараховують 13 фортець, що стояли на відстані кількох кілометрів одна від одної. Крім Києва, великими містами Київщини були Вишгород, Білгород, Юр'їв та Торчеськ. Добре відоме планування стародавнього Вручая (Овруч), який з середини XII ст. був центром феодальних володінь князя Рюрика Ростиславича — типове, середнє за розмірами місто, з міцним князівським замком і досить великим посадом (близько 28 га), укріпленим стінами з дерев'яних городень і земляними валами.

Характерними для цих часів були особливого типу замки-центри невеликих феодальних володінь. За останні роки такі замки добре досліджені на Київській землі: Родень, Городеськ, Іван, який вважається замком київського боярина Івана Войтишича, Чудин (Щучинка), замок київських бояр Чудиних та ін. Цікаво, що прикордонні міста Київської землі (переважно на Пороссі) здебільшого мали гарнізони в 100 чоловік і нагадували пізніші українські козацькі городки з сотенним устроєм.

У Чернігівській землі (разом із Сіверщиною) відомо 54 міста, найбільшим з яких був Чернігів. Розбудова центрів Сіверської землі — Новгород-Сіверського, Путивля, Трубчевська, Рильська і Курська — інтенсивно відбувається лише з другої половини XII ст. Чернігівська волость, домен чернігівських князів, була заселена дуже густо, а сам Чернігів до середини XII ст. сягає розмірів Києва. Північна частина чернігівських володінь, вкрита густими лісами, була слабо заселена. Типовим прикладом невеликого міста-центр у "удільного" князівства Чернігівської землі є Вщиж на Десні, планування та забудова якого добре досліджені. Основне будівництво в місті відбувалося в середині XII ст. В цей час були зламані старі, невеликі за розмірами, дерев'яні укріплення і побудовані нові, що відповідали тогочасним вимогам військової техніки.

У Переяславській землі найбільшим містом був Переяслав. Інші 36 міст являли собою переважно замки, серед яких Аюбеч, Воїнь та інші були найбільшими за розмірами. Дуже своєрідним було місто Воїнь, в якому добре простежуються особливості містобудування Переяславської землі, де головною проблемою була оборона Посулля. У Воїні, розташованому в гирлі Сули, існувала гавань, де могли переховуватися кораблі. Вхід у гавань захищали міцні дерев'яні стіни з городень з вежами.

Волинська земля заселена рідше, ніж Подніпров'я, особливо в північній частині — Поліссі. Літопис згадує у XII ст. 34 волинські міста, з них 7 у Волховській землі, де виникають кілька дрібних феодальних князівств, і 11 міст в густо заселеній Погоринні. Найбільшим містом був Володимир-Волинський, який інтенсивно розбудовується з середини XII ст., коли стає столицею Волинського князівства. У другій половині XII ст. Володимир-Волинський вважався одним з найкращих міст Європи. Значними містами Волині були Лучеськ, Дорогобуж, Пересопниця. З численних невеликих міст добре вивчений Ізяслав, що являв собою центр сільськогосподарської округи та замок Колодяжин, який належав волинським князям.

З середини XII ст. інтенсивно забудовується Галицька земля. За князювання Ярослава Осмомисла розбудовується столиця — Галич. На великому пагорбі між річками Луква та Мозолів потік будується Успенський собор та інші церковні та палацові споруди. Навколо Галича виникають численні міста, найзначнішим з яких є Холм.

У 30-х роках XII ст. спостерігаються істотні зміни в давньоруській будівельній техніці. Характерною особливістю для мурованого будівництва у всіх давньоруських землях став перехід до техніки мурування з місцевих будівельних матеріалів. Так, розпочинається спорудження білокам'яних будівель у Володимиро-Суздальській та Галицькій землях. На Придніпров'ї, включаючи Смоленську землю і Волинь, де не завжди є виходи каменю, розвивається техніка цегляного будівництва без застосування каміння, що притаманно для попередніх часів.

Всі без винятку споруди за часів Володимира Мономаха в Києві, Смоленську, Борисполі, Ростові та інших містах, вимурувані технікою "opus mixtum" або імітували її (церква Спаса на Берестові). Першою, відомою нам за часом спорудою, збудованою в техніці порядового цегляного мурування ("opus isodos"), є церква Федорівського монастиря в київському дитинці, будівництво якого розпочалося в 1129 р. за правління Мстислава Володимировича. Мурування велося, як і в попередні часи, з великоформатної плінфи, яка стає за товщиною ще більшою. Розміри цегли в спорудах 30—40-х років XII ст. в Придніпровських землях найчастіше: 18—27x26—35x4,5 см.

Оскільки в муруванні за новою системою відсутні шари каміння, то правило перев'язки цегли стає обов'язковим. Здебільшого цеглу клали, перемежовуючи сторчкові й довжкові ряди. За характером таке мурування є близьким до системи, притаманної романській архітектурі, хоча її використовували візантійські і балканські майстри.

Розчин залишається таким самим, як і в попередні часи: вапно з домішкою товченої цегли — "цем'янки". Шви поміж шарами цегли акуратно підрізають. Іноді на фасадах застосовують тинькування (Чернігів), хоча численні окраси з цегли (Київ, Смоленськ) свідчать про те, що тинькування вживалося не завжди.

Новими конструкціями, що набувають розповсюдження на Русі з 30-х років XII ст., є хрещаті склепіння, якими здебільшого перекривають бокові приміщення першого поверху, що також вказує на близькість до романської будівельної техніки. Техніка мурування, особлизо у чернігівських майстрів, стає віртуозною. Чернігівські, смоленські, гродненські і рязанські "плінфоделателі" на ребрах цегли ставили свої знаки у вигляді літер, геометричних фігур тощо.

Суворе дотримання традицій спостерігаємо і в типах та композиціях споруд. У будівництві культових споруд домінує установлений ще в Успенському соборі Печерського монастиря в Києві зразок: монастирський шестистовпний хрестовобаневий храм, з трьома апсидами, однією банею, без веж, але часом з численними прибудовами — каплицями. Поряд з шестистовпними спорудами набувають розповсюдження і спрощені чотиристовпні будівлі, особливо в другій половині XII ст. Зрідка трапляються безстовпні храми (Чернігів, Смоленськ, Переяслав). Отже, істотних змін в типах споруд, порівняно з попереднім періодом, не спостерігається, крім архітектури другої половини XI — початку XII ст. На відміну від попередніх часів композиційно споруди стають більш статичними.

Істотні відміни, що відрізняють новий стильовий напрям від попереднього, простежуються в архітектурних формах і декорі фасадів. Замість плоских пілястр-лопаток фасади членуються пілястрами з напівколонами, що є найхарактернішою ознакою споруд 30—80-х років XII ст. в Київській, Смоленській, Чернігівській, Рязанській та Волинській землях.

За тих часів особливого значення для розвитку давньоруської архітектури набувають посилені зв'язки з країнами Західної Європи, що позначалося на стильових рисах споруд. Якщо тип храму залишається канонічним хрестовобаневим, що диктується православними канонами, то у формах візантійські традиції зникають, а натомість з'являються романські риси, які в цей час домінують в архітектурі Європи. За словами академіка Б. О. Рибакова: "Русь у XII ст. була наче співавтором в створенні різноманітних форм романського стилю Європи і Кавказу". Найбільше вплив романської архітектури позначився на кам'яному будівництві Володимиро-Суздальської та Галицької земель, а також в різьблених білокам'яних капітелях і деталях фасадів чернігівських будівель XII ст. В спорудах Придніпровської архітектурної школи зникають меандрові орнаменти, характерні для храмів XI — першої чверті XII ст. їх замінюють аркатурні фризи, що складаються з лекальних частин аркатури і перебрикового пояса. Ця форма, притаманна романській архітектурі, стає однією з ознак нового стильового напряму.

Близькими до форм романської архітектури є також перспективні портали, що поряд з декоративними нішами на фасаді прикрашаються фресковим живописом. Площину фасадів членують вузькі високі вікна з прямими відкосами. Трактування фасадів набуває графічних форм на відміну від живописного принципу стилю XI ст.

Суттєвими стають відміни і в інтер'єрах споруд, хоча тут "канон" Успенського собору Печерського монастиря діє більшою мірою. Виступи антів внутрішніх хрещатих в плані стовпів зменшуються, що згладжує диференціацію внутрішнього простору. Інтер'єр сприймається як єдиний простір, спокійно і рівномірно освітлений. Затемненою частиною залишається лише нартекс. Першою з відомих нам споруд стильового напряму 20—80-х років XII ст. був Собор Федорівського монастиря, збудований майстрами Мстислава Володимировича. Як відомо, Мстислав був онуком англійського короля Гарольда І і підтримував жваві стосунки із західними країнами. Собор до наших днів не зберігся, проте археологічними дослідженнями добре вивчено його архітектуру. Це був шестистовпний хрестовобаневий храм типу Успенського собору Печерського монастиря, побудований в техніці рівношарового цегляного мурування. Фасади розчленовано плоскими пілястрами, подібно до споруд попередніх часів.

Після закінчення будівництва Федорівського монастиря майстри князя Мстислава на його замовлення будують у 1132—1136 рр. в Києві на Подолі церкву Богородиці ПирогощІ, де риси нового стильового напряму оформилися остаточно. За типом це порівняно невеликого розміру (14 x 19 м) шестистовпний хрестовобаневий храм з однією банею. Фасади церкви розчленовані пілястрами з півколонами, що є характерним для стильового напряму. Площини фасадів майже позбавлені декору. Як можна гадати, їх прикрашав лише аркатурний фриз під закомарами та над карнизом бані. Розпланування церкви було зроблено неточно, а цегла, з якої її побудовано, гіршої якості, ніж в княжих спорудах попередніх часів.

У 1144 р. майстри князя Всеволода Ольговича, можливо, ті, які будували церкву Богородиці Пирогощі, зводять церкву Георгія в Каневі, пізніше перейменовану на Успенський собор. Церква найкраще з усіх пам'яток Київської Русі зберегла свої первісні форми, її лише отинькували і незначною мірою переробили в класичних формах на початку XX ст. Це шестистовпний хрестовобаневий храм, увінчаний однією банею. Фасади розчленовані пілястрами з напівколонами, площини яких прикрашено декоративними напівциркульними нішами. Фасади і підбаневий простір оздоблені тонкими лізенами та аркатурним орнаментом. На триступеневих порталах збереглися залишки фресок. Хори розташовані над нартексом, куди ведуть сходи, зроблені в товщі західної стіни.

Найвідомішою пам'яткою архітектури XII ст. є Кирилівська церква в Києві, збудована в середині XII ст. Мономаховою онукою Марією Мстиславівною на спомин свого чоловіка — київського князя Всеволода Ольговича (помер 1146 р.). Церква була собором феодального "вотчого" монастиря, що належав чернігівській династії князів Ольговичів.

Під барочним одягом XVII— XVIII ст. Кирилівська церква добре зберегла свої первісні форми. За типом це шестистовпний хрестовобаневий храм, досить великого розміру (15 x x 20,5 м). В пропорціях плану застосовано ту саму систему ("20 мір в ширину і 30 мір в довжину"), що й в Успенському соборі Печерського монастиря. Будували церкву київські майстри (про що свідчить відсутність знаків на ребрах цегли, так само як і в церкві Богородиці Пирогощі), певно, не дуже високої кваліфікації. Цегла відформована та випалена гірше порівняно зі спорудами часів Мономаха.

Будівничі не спромоглися точно поставити підбанник на підпорні арки, тому баня церкви здається важкою і непропорційною щодо самої споруди. Вузенький аркатурний фриз під закомарами оперізував церкву, могутні півколони членують фасадні площини. Триступеневі перспективні портали прикрашені орнаментальним фресковим розписом. Нартекс церкви вузький, затемнений, з численними аркасолїями, де стояли саркофаги князів з династії Ольговичів, в тому числі й героя "Слова о полку Ігоревім" — Святослава Всеволодовича.

На другому поверсі з правого боку розташовані широкі й світлі, як і в Успенському соборі Печерського монастиря, хори з каплицею ігумена. Туди ведуть вузенькі сходи, розташовані в товщі північної стіни — вони замінили традиційні вежі з гвинтовими сходами, притаманними для будівництва часів Володимира Мономаха. Навколо церкви — з південного, північного і, можливо, із західного боків у пізніші часи прибудовано каплички, певно, князівські або боярські усипальниці. Уславлена Кирилівська церква всесвітньовідомим фресковим розписом XII ст. та прекрасними творами М. О. Врубеля, виконаними під час реставрації церкви наприкінці XIX ст.

Певно, до третьої чверті XII ст. можна віднести невеликий чотиристовпний храм в Зарубському монастирі на Дніпрі, де містився важливий стратегічний пункт Київської землі. Храм мав півколони на фасадах, і, судячи з археологічних знахідок, деталі з лекальної цегли. Чотиристовпною була і Василівська церква в Києві, яку побудував на Старому дворі в київському дитинці у 1183 р. князь Святослав Всеволодович. Церкву зруйновано разом з Михайлівським Золотоверхим собором у 1935 р. Побудовано її з маломірної плінфи, що є характерним для наступного стилістичного напряму. При традиційній схемі фасадів з півколонами і витягнутою по осі композицією основного об'єму, архітектура церкви має істотні відміни, що наближує її до архітектури пізніших часів: пропорції значно стрункіші, фасади оздоблені візерунками з поставленої на ребро плінфи, віконні відкоси не прямі, а скошені. Самі півколони стрункіші і тонші за півколони попередніх споруд.

До архітектури Переяславської землі XII ст. можна віднести, за літописом, лише одну споруду — Іванівський монастир. Більше даних дають археологічні дослідження. Ще у XIX ст. досліджено фундаменти невеличкої безстовпної церкви під підлогою сучасного Успенського собору. Церкву вимуровано з великоформатної цегли (31 x 25 x 5 см), що свідчить про будівництво до 1170 р., але з характерною для XII ст. системою кладки "opus isodos". Бокові фасади прикрашені типовими для стилю, що ми розглядаємо, пілястрами з півколонами. В плані церква була однонефною з апсидого. Система перекриття, певно, така сама, що й в інших переяславських церквах кінця XI ст., тобто застосовано своєрідну систему різнорозмірних арок, що в подальшому відома в ряді споруд Пскова.

Другу переяславську споруду XII ст. відкрито в 1953 р. на стародавньому Окольному місті, там, де пізніше стояла Воскресенська церква. Це великий, типу Кирилівської церкви, шестистовпний хрестовобаневий храм, певно, монастирський, збудований з великоформатної плінфи технікою "opus isodos", типовою для Придніпров'я XII ст. На відміну від загальноприйнятої традиції, на лопатках фасадів не було півколон. Своєрідними виявилися західні стовпи: вони мали не хрещату, як звичайно, форму в плані, а восьмигранну. Для переяславської архітектури взагалі притаманна виняткова різноманітність типологічних рис — жодна переяславська споруда XI—XII ст. не схожа одна на одну.

З усіх Придніпровських земель у XII ст. найвища будівельна майстерність і найдосконаліша архітектура притаманна Чернігівській землі. Це пояснюється тим, що саме в період найбільшого розквіту феодалізму Чернігівське феодальне "королівство Ольговичів", зі стабільною системою васалітету, не тільки потребувало, а й мало можливість споруджувати будівлі, які б найкраще відповідали феодальним вимогам. Тому стиль, який ми розглядаємо, найповніше відобразився в чернігівських кам'яних спорудах.

Чернігівські князі, поряд зі смоленськими і волинськими, ведуть боротьбу за титул великого князя Київського, і неодноразово володіють ним. Сам Чернігів у XII ст. набуває столичних рис: забудовуються "Окольний град", "Третяк" і "Передгороддя", де поряд з ремісничими кварталами розбудовуються боярські садиби, У дитинці чернігівські князі будують церкви, хороми і кам'яні тереми. Чернігівські ремісники виробляли чудову і винятково міцну цеглу, майстерно виготовляли керамічні будівельні деталі — кронштейни, дІнця аркатур, полив'яні плити для підлог. У декорі споруд вони застосовували різьблені білокам'яні деталі. Під час досліджень деяких споруд XII ст. в замуровках знайдено численні різьблені капітелі, наріжні камені, фрагменти ківорію та передалтарних перегородок тощо. На жаль, в жодному випадку не вдалося точно визначити, з якої саме споруди походять ці деталі. Найбільше даних є про те, що білокам'яними деталями прикрашено Благовіщенську церкву 1186 р.

У Чернігові до наших днів збереглися три споруди стилю XII ст.: Борисоглібський і Успенський собори та Іллінська церква. На жаль, жодна з них не має зафіксованої літописом дати, і тому їх датування, з більшою або меншою мірою вірогідності, проводиться за стильовими ознаками та особливостями будівельної техніки. Інші дві споруди, які мають точні дати побудови — Михайлівська церква 1174 р. і Благовіщенська церква 1186 р., відомі з археологічних розкопок. Всі ці споруди збудовані типовим для XII ст. Муруванням "opus isodos", лише останні дві з малоформатної цегли, а перші три — з широкоформатної, що свідчить про їх ранішу будову. Проте характерні лише для XII ст. конструкції (зокрема, хрестові склепіння) і особливо типові для стилю, який ми розглядаємо, форми (півколони на фасадах, аркатура, "перебрик" та ін.) аж ніяк не дають підстав віднести їх до попередніх часів, зокрема до часів Володимира Мономаха, для яких по всій Русі зафіксовано іншу будівельну техніку й інші форми споруд. Така думка підтверджується ще двома спорудами чернігівських майстрів у Рязані — Борисоглібським і Успенським соборами, які копіювали чернігівські, і більш-менш впевнено датуються серединою XII ст.

Виходячи із стилістичних особливостей, найстарішою спорудою нового стилю в Чернігові можна вважати маленьку Іллінську церкву на Болдиних горах. Тип її дуже рідкісний для Придніпровської архітектури: вона одноверха, безстовпна, з однією апсидою, майже квадратним в плані центральним приміщенням, невеликим нартексом, над яким розташовувались дерев'яні хори, та маленьким тамбуром перед входом. Південна і північна стіни прилягають до підпорних арок, що збільшує підбаневий простір і дає можливість поставити підбанник меншого діаметра, як вимагала композиція споруди. Такий тип і прийом перекриття був досить поширений у візантійській. І балканській архітектурах X—XIII ст. З північного боку центральної частини церкви двері ведуть у комплекс печер, які, згідно з літописними даними, викопані Антонієм у 1063 р. У зв'язку з цим виникає думка, що церкву, найімовірніше, збудовано після канонізації Антонія, що сталося на початку XII ст.

Техніка будівництва церкви відрізняється від будівництва споруд Мономахової доби і є типовою для XII ст. Проте в архітектурних формах є риси, що відрізняють її від споруд середини XII ст. і вказують на більш ранній час її побудови. Церква не має напівколон на фасадах і, головне, у декорі підбанника напівколонки не доходять до самого верху — прийом, типовий для архітектури XI — початку XII ст.

На північній стіні церкви над пілястрою зберігся профільований карниз — явище рідке, тому що така форма майже ніде не збереглася в давніх спорудах, а тиньк оброблений під мурування.

Про час побудови другої споруди Чернігова стилю XII ст. — Успенського собору Єлецького монастиря — жодних вірогідних даних немає. Більшість дослідників відносять її до середини XII ст. у зв'язку з типовими для цього часу методами будівництва ("opus isodos", хрещаті склепіння), архітектурні форми (півколони на пілястрах фасадів, аркатурні пояси та орнаменти у вигляді "перебрику" і "городків"). Планово просторова структура, архітектурні форми аналогічні двом спорудам середини XII ст.; Кирилівської церкви в Києві і Успенського собору в Рязані (система пропорцій, притвори-тамбури, хрещальні з південного боку нартекса, абсолютно П-подібні хори, ідентична система рішення фасадів, розташування сходів у північній стіні тощо).

На відміну від Кирилівської церкви бокові апсиди Успенського собору Єлецького монастиря нижчі за центральну, що ускладнює композицію споруди. Верх підбанника прикрашений багатше, під аркатурним фризом розташований пояс орнаменту "городками" і, що найбільше відрізняє чернігівську пам'ятку від київської, виняткова майстерність побудови. Точність планування та досконалі пропорції, що наближаються до системи "золотого перетину", віртуозне мурування, чудова якість цегли і особливо керамічних деталей аркатури, в тому числі й кронштейнів, свідчать про роботу майстрів найвищої кваліфікації.

Південні та північні фасади Успенського собору членують пілястри з півколами, на західному фасаді півколон не було. Під закомарами на північному, західному і південному боках тонкою стрічкою проходить аркатурний фриз. Таким самим фризом і орнаментом "городками" прикрашено верх підбанника. Орнамент "городками" не відомий у давньоруській архітектурі, немає його і в інших спорудах цього стильового напряму. Проте він стане характерним для архітектури кінця XI — початку XII ст.

Існує думка, що собор завершувався трьома банями (М. В. Холостенко). Зовні собор був урочистим і ошатним, що підкреслюється досконалістю пропорцій всіх частин споруди. Цим він трохи відмінний від важких і масивних форм Кирилівської церкви в Києві. Взагалі ошатність споруд, так само як і близькість до романського мистецтва, є характерною рисою чернігівської архітектурної школи порівняно із київською.

Особливо вражає гармонійність пропорцій внутрішнього простору. Інтер'єр Успенського собору є прикладом емоційної сили пропорцій як засобу художньої виразності. Почуття спокою і урівноваженості, що викликає інтер'єр собору, підкреслюють рівне освітлення, м'який тон фрескового розпису, стримані окраси архітектурних форм. За характером фресковий розпис собору близький до розписів Кирилівської церкви.

У південному нефі Успенського собору відбудувана апсида маленької хрещальні. її верх прикрашено мальовничим аркатурним фризом з перебриком та карнизною паличкою. Як вже зазначалося, подібні хрещальні відомі в Кирилівській церкві в Києві і Успенському соборі в Рязані.

Третя споруда Чернігова XII ст. — Борисоглібський собор. Дата його побудови також остаточно не з'ясована. За літературним джерелом другої половини XII ст. ("Слово про князів"), собор збудував князь Давид Святославич, що помер 1123 р. І був у ньому похований. Під сучасним собором виявлено рештки споруди кінця XI — початку XII ст., які вважають князівським теремом (М. В. Холостенко). На думку інших дослідників (В. А. Богусевич, М. К. Каргер), це рештки фундаментів первісного Борисоглібського собору на честь Давида Святославича, на місці якого у другій половині XII ст. збудовано собор, який дійшов до наших часів. Справді, форми Борисоглібського собору в порівнянні з собором Єлецького монастиря здаються більш сухими і шаблонними, що може свідчити про пізній період розвитку стилю.

Найближчі аналогії Борисоглібському собору в Чернігові є Борисоглібський собор Смядинського монастиря в Смоленську (початий будівництвом у 1145 р.) та Борисоглібський собор в Рязані (середина XII ст.). Це шестистовпні хрестовобаневі храми звичайного для тих часів типу з напівколонами на трьох фасадах, рядом декоративних ніш (як і в Канівському соборі), аркатурними фризами під закомарами, триступеневими порталами і однією, трохи важкуватою, банею. Нартекс в Чернігівському храмі нечітко виділений: аркасолії, що розташовані в ньому, продовжуються далі в бокових нефах. Це викликано тим, що собор правив за усипальницю чернігівським князям. Згодом навколо храму збудовано притвори у вигляді галерей. В інтер'єрі збереглися залишки омфалію з прикрашених мозаїкою шиферних плит та підлог з майолікових плиток жовтого, зеленого та темно-вишневого кольорів.

Розкопана і досліджена Б. О. Рибаковим Михайлівська церква 1174 р. являла собою звичайний для тих часів шестистовпний хрестовобаневий храм, вимуруваний з малоформатної цегли, характерної для кінця XII ст. Набагато цікавішою є Благовіщенська церква, яку на Новому княжому дворі збудував у 1186 р. князь Святослав Всеволодович. Це великий шестистовпний храм, з трьох боків оточений галереями, можливо, двоповерховими. Пілястри із звичайними для стилю XII ст. напівколонами членували фасади, оздоблені аркатурними фризами. У декорі собору застосовано різьблені білокам'яні деталі (знайдено залишки різьблених колонок від фризу, подібного до володимиро-суздальської архітектури).

Незвичною для давньоруської архітектури є така художня особливість споруди: пІвколони складені зі світло-жовтої цегли, поле стін — з темно-червоної. Підлогу в бокових приміщеннях викладено з жовтих і зелених полив'яних плиток, а в центральній частині — з шиферних плит, інкрустованих різнобарвною мозаїкою. Зберігся омфалій — центральна частина підлоги, де в колі з мозаїки викладено чудове за рисунком та фарбами зображення павича.

Благовіщенський собор нагадував споруди часів розвитку Київської держави XI ст.: п'ятинефний план, великі розміри, багатство оформлення, певні риси живопису і, можливо, багатоповерхове завершення. Останнє належить до тих тенденцій, які стануть характерними для давньоруської культури та мистецтва кінця XII — першої половини XIII ст.: "звоніння в прадідову славу", як образно висловився автор "Слова о полку Ігоревім". Недарма собор будував головний герой "Слова" — Святослав Всеволодович.

Близькою до київської була й архітектура Волині XII ст. Можливо, там працювали майстри київської школи. Муроване будівництво у Володимирі-Волинському розпочалося з середини XII ст., тобто за часів правління Ізяслава Мстиславича. Певно, цим часом датуються руїни церкви передміського монастиря в уроч. Федорівщина, над річкою Луг. Це середнього розміру шестистовпний хрестовобаневий храм, з напівколонами на фасадах, подібний до Кирилівської церкви в Києві. У апсидах церкви в Федорівщині збереглися фрескові розписи з орнаментальними мотивами, близькими до розписів Кирилівської церкви в Києві і Смядинських храмів у Смоленську. Великоформатна цегла засвідчує дату будівництва раніше 1170 р.

Друга споруда Володимира-Волинського XII ст. — Успенський собор, збереглася до наших днів. Його побудував князь Мстислав Мстиславич в 1160 р. Зруйнований татарською навалою, собор відбудовано в XVII ст. в стилі західноєвропейського бароко. Згодом його також зруйнували, руїни відбудовано в первісному вигляді наприкінці XIX ст. за проектом А. В. Прахова та Г. І. Котова. Реставрація більш-менш правильно передає загальні риси споруди XII ст.: великий шестистовпний храм з напівколонами на фасадах, аркатурними оздобленнями та однією банею. Архітектура подібна до Кирилівської церкви в Києві або Успенського собору Єлецького монастиря в Чернігові, лише пропорції плану Успенського собору у Володимирі-Волинському більш видовжені, а стіни трохи тонші.

Стильовий напрям придніпровської та волинської архітектури 30—80-х років XII ст. має чітко окреслені типологічні, конструктивні й художні риси. Панівним типом кам'яних споруд тих часів стала монастирська або князівська церква традиційного хрестовобаневого типу, з видовженою статичною композицією, трьома апсидами, здебільшого однією банею і прибудовами — притворами. Усі вони збудовані в однаковій техніці порядкового мурування ("opus isodos") із застосуванням хрестових, напівциркульних і баневих склепінь. Важкі, суворі, могутні форми стримано прикрашені тонкими лініями аркатурних фризів, перебриковими орнаментами або поясами невеликих плоских ніш, з підкресленою графічністю фасадів.

Від стильових рис архітектури київської, переяславської, чернігівської та волинської земель майже нічим не відрізняється архітектура Смоленська і Рязані. Смоленські церкви середини та другої половини XII ст. різняться від київських лише деякими незначними конструктивними особливостями цегляного мурування та більшим поширенням типу чотиристовпних хрестовобаневих споруд.

Винятково важливою для подальшого розвитку української архітектури була архітектура стародавнього Галича. На території міста та його околиць виявлено 30 давніх споруд, і хоча тільки одна дійшла до наших часів, є всі підстави висвітлити загальну картину галицької архітектури.

Будівельна техніка Галича відрізнялася від техніки споруд Придніпров'я та Волині. Все мурування велося з точно обтесаних брил сірого дністровського вапняку. Така техніка наближала галицьку архітектуру до романської архітектури Заходу. У вапняний розчин не додавали товченої цегли, що також відрізняло галицьку будівельну техніку від придніпровської, де традиції цем'янкового розчину трималися довго.

Найбільшим храмом Галича був Успенський собор, збудований князем Ярославом Осмомислом в 1157 р. Це чотиристовпний храм з головною банею, поставленою в центрі споруди і, можливо, двома банями над нартексом. З трьох боків собор оточували галереї, чим він нагадував, як і Борисоглібський собор в Чернігові, споруди часів Ярослава Мудрого ("звоніння в прадідову славу"). Західний портал храму багато оздоблений різьбленими деталями, подібно до романських споруд. Численні фрагменти різьблених оздоб — капітелі колонки, уламки антаблементів тощо — свідчать про багато оздоблений скульптурою інтер'єр храму.

Неподалік від Успенського собору розташовувався двоповерховий князівський палац, з'єднаний переходом з палацовою Спаською церквою, що нагадує палац Андрія Боголюбського в Боголюбові під Володимиром на Клязьмі.

Більшість церков у Галичі та на його околицях не мають точної дати будівництва. У типологічному плані всі вони різноманітні — невеличка церква "під Дібровою" (можливо, Кирила і Мефодія) в плані нагадувала шестистовпну або чотиристовпну з розвиненою східною частиною, церква Спаса — чотиристовпну споруду, а церкви Благовіщення та Іллі — однонефні, Воскресіння — ротондальна чи чотириконфна тощо. При дослідженні цих споруд, крім численних різьблених деталей, знаходили різноманітні майолікові плитки з винятково цікавою орнаментикою (грифони, квіти, птахи), якими були прикрашені панелі в середині споруд.

Єдиною спорудою стародавнього Галича, що збереглася до наших днів, є церква Пантелеймона в селі Шевченкове під Галичем, де містився позаміський монастир. Побудову церкви відносять до 1200 р. на підставі графіті того часу на стіні. Проте немає сумніву, що її збудовано раніше, можливо, за часів Ярослава Осмомисла. Церква стоїть на пагорбі над Дністром. Збереглися: східна частина — три апсиди, стіни висотою до 5 м, два портали — західний та південний. Апсиди іззовні розчленовано тоненькими напівколонками з чудово прорисованими коринфськими капітелями. Перспективні портали також прикрашено коринфськими капітелями та багатим різьбленням з окантовими візерунками. Все різьблення романського стилю, а портали нагадують портали романських церков XII ст. Згідно з останніми дослідженнями (І. Р. Ратич), фасади церкви завершувалися не закомарами, як в Придніпров'ї, а фронтонами з піднятою центральною частиною, що також було характерним для романської архітектури.

У с. Побережжя на Дністрі, де розташовувався Борисоглібський монастир, досліджено підмурки великого центричного чотириконфного храму, який всередині та іззовні також багато прикрашений різьбленими деталями. Знайдено капітелі стилізованого коринфського ордеру від порталів храму. Цікавий, вірогідно, також монастирський храм досліджено в с. Василів на Дністрі. Як і церква Пантелеймона — чотиристовпний храм з перспективним романським порталом. Як він завершувався — чи фронтонами, подібно до церкви Пантелеймона, чи закомарами, подібно до придніпровських та волинських церков — невідомо. Проте техніка будівництва типова для галицької, завершення храму, певно, було пофронтонне.

Стильовий напрям 20—80-х років XII ст., який можна назвати пророманським або еквівалентним романському стилю, позначився і на архітектурі інших регіонів Русі.

Зміни в стильовому напрямі архітектури Київської Русі настають у 90-х роках XII ст. Новий стильовий напрям виник як антипод попередньому, як готика до романського стилю. Причини його виникнення лежать в істотних змінах, що відбуваються в житті Київської Русі, нових віяннях ідеології суспільства, що позначилося на культурі, мистецтві й архітектурі. Саме в цей час в Європі набуває поширення новий архітектурний стиль — готика.

У містобудуванні кінця XII — початку XIII ст. виявляються такі особливості: у столичних містах бурхливо розвивається будівництво торговельних І ремісничих посадів; на торжищах споруджуються церкви, нерідко на честь покровительки торгівлі (П'ятниці) або патрона судноплавства (Миколаївські). У забудові дитинців спостерігається характерне явище: міська сеньйорія захоплює князівські резиденції і витісняє їх на околиці міста, а старі князівські двори стають своєрідними міськими ратушами.

Другою характерною особливістю містобудування цих часів була розбудова маленьких столиць "удільних" князівств, переважно в Сїверській землі, де князі з династії Ольговичів, які міцно посіли свої "столи", копіювали Київ та Чернігів. Такими були Новгород-Сіверський, Путивль, Трубчевськ, Курськ, Рильськ. Собори цих міст здебільшого звалися Спаськими на взірець стольного Чернігова. Навколо таких міст існували княжі господарські двори, де іноді скупчувалося дуже багато майна, наприклад, на дворі князя Святослава Всеволодовича поблизу Путивля, села і загородні монастирі.

Основною рисою будівельної техніки кінця XII — першої половини XIII ст. є тенденція до раціоналізації будівельного виробництва, пошуків нових методів і конструктивних рішень. На відміну від повільного процесу розвитку інженерної думки, що притаманне для попередніх часів, поява нового відмічається майже в кожній кам'яній споруді.

Першим істотним нововведенням в будівельній техніці став перехід на мурування з малоформатної цегли — плінфи (середні розміри 27 x 19 x 5 см), що було зручніше, ніж стара великоформатна плінфа (середні розміри 30 x 27 x 4,5 см). Такий перехід помічено у 70—80-х роках XII ст. У XIII ст. починає розповсюджуватися брущата цегла, яка за характером і розмірами близька до цегли романоготських споруд (середні розміри 24,5 x 12 x 9 см). Надалі жолобчаста цегла стане характерною для будівництва України, Білорусі та Литви аж до XVII ст.

За технічними показниками якість цегли кінця XII — першої половини XIII ст. поступається якості цегли-плінфи попереднього періоду, особливо плінфам роботи чернігівських майстрів першої половини XII ст. Це сталося тому, що замість каолінових глин почали застосовувати місцеві строкаті. Проте показник міцності цегли залишається досить високим — 60—100 кг/см2. Порівняно з попереднім часом значно збільшується асортимент лекальної цегли: крім наборів деталей для аркатури, виготовляють лекальну цеглу для профільованих пілястр, перспективних порталів, скошених віконних отворів тощо. Винятково цікаві і керамічні деталі для трилисткового профілю пілястр Спаського собору в Новгороді-Сіверському та для гуртів порталів собору Апостолів у Білгороді. Форми деталей дуже близькі до профілів готичної архітектури.

Загальною рисою для будівельної техніки Придніпров'я кінця XII — першої половини XIII ст. стала відмова від стрічкових фундаментів і спорудження внутрішніх стовпів на окремих основах. Це, певно, не сприяло статичній міцності споруд, однак значно скорочувало термін роботи і зменшувало витрати будівельних матеріалів. Таке стало можливим у зв'язку із зменшенням периметрів споруд і перенесенням значної частини розпору від бані та склепінь на зовнішні стіни.

Якщо в попередній період фундаменти мурувалися переважно з цегли та бутового каменю, то зараз основним матеріалом для фундаментів стає бутобетон з битої цегли та вапнякового з домішкою цем'янки розчину. В муруванні набуває поширення система "мурування скринями", коли забутовувалася внутрішня частина стіни. У початковому вигляді ми спостерігаємо її в церкві Василя в Овручі, в розвиненому — в П'ятницькій церкві у Чернігові. Таке мурування значно раціоналізувало процес будівництва. Фундаменти заглиблювали на 80—140 см, отже, цілком можливо, що майстри добре знали правила закладання фундаментів нижче рівня промерзання ґрунту.

Дуже істотною була нова система перекрить, при якій напівциркульним склепінням перекривалися тільки рамена архітектурного хреста. Бокові ж частини перекриваються склепінням формою в чверть кола і працюють як аркбутани, що передають зусилля на зовнішні стіни. Це дало можливість значно зменшити перетини внутрішніх стовпів і внести принципово нові риси в композицію споруд (трилопатеві завершення фасадів). Система підвищення підпружних арок стає характерною для нового стильового напряму, значно ускладнює характер перекриття і вимагає винятково високої кваліфікації будівничих. У зовнішніх стінах основний тягар переноситься на стовпи, що конструктивно і композиційно починають відігравати більшу роль, ніж у попередні часи. Всі потреби будівництва виконувалися місцевими майстрами — "плинфоделателями", "каменосечцами", "древоделями" тощо. Літописні відомості кінця XII ст. сповіщають, що майстри будівельники були і при князівських дворах, і при церковних, і перебували, певно, у феодальній залежності. Проте немає сумніву щодо існування артілей вільних майстрів, які складалися з кількох будівельних професій, під керівництвом висококваліфікованого архітектора. З літописів відомі імена таких архітекторів: Коров Якович і Петро Милоніг, які були не тільки вільними людьми, а й займали досить високі щаблі тогочасної соціальної ієрархії. Митці починають відігравати значну роль у громадському житті міста.

Наприкінці XII — першій половині XIII ст. значно скорочується термін будівництва. Якщо раніше будівництво тривало від трьох до п'яти будівельних сезонів (наприклад, церква Богородиці Пирогощі), то зараз споруду будують за один-два будівельні сезони.

Однією з основних ознак нового архітектурного напряму стала центрична ступінчаста композиція динамічного характеру, яка змінила статичні, витягнуті в плані монастирські споруди попередніх часів, побудовані за принципом хрестовобаневої системи. Таке повернення до композиції Київської Софії, що в подальшому замінена на композицію Успенського собору Печерського монастиря, означає якісно новий етап в розвитку давньоруської архітектури.

У архітектурі 30—80-х років XII ст. площини стін підкреслювалися орнаментом аркатури і перебрика, фасади членувалися напівколонами. Одноманітні завершення піварками — вікон, порталів, закомар, важкі, слабо розчленовані тоненькими пілястрами підбанники і могутні напівциліндри апсид — підсилювали враження статичності й урівноваженості композиції, яку в романській архітектурі великий французький скульптор Роден назвав "тяжким мовчанням".

У новому стилі кінця XII — першій половині XIII ст. фасади завершуються трилопасною лінією, чим підкреслюється динаміка ступінчастих композицій. Площини стін втрачають своє домінуюче значення, а основний акцент переноситься на профільовані пілястри, що рвучко злітають у гору снопами вертикальних ліній. Центром композиції фасадів стають перспективні, розвинутого профілю портали. Віконні отвори нерідко завершуються аркою, яка має форму не півкола, а чверть кола, що підсилює динаміку композиції, надає їй певну гостроту. Якщо в попередньому стилі основними елементами декору були аркатура і перебрик, то в новому стилі вони поступаються місцем численним сітчастим орнаментам, окрасам з цегли, поясам городків і меандрів, що були притаманні для XI ст. і зникають разом зі змішаною кладкою у 20-х роках XII ст.

На відміну од графічності попереднього стилю, новий стиль є більш живописним. Тут ми стикаємося з закономірністю чергувань живописного та графічного архітектурних стилів, що присутнє на багатьох етапах розвитку світової архітектури. Живописний характер архітектурного стилю кінця XII — першої половини XIII ст. підкреслюється яскравими кольоровими сполученнями червоного цегляного мурування, білих фонів декоративних ніш та елементами фрескового фасадного розпису. Винятковий інтерес становить декорування фасадів вставками кольорового каміння (Овруч) та різнобарвної майоліки (Білгород). Ця майстерно розроблена гродненськими архітекторами ще в першій половині XII ст. (Нижня церква в Гродно) система яскраво виявилася в фасадах Коложської церкви кінця XII ст. — однієї з характерних споруд нового стилістичного напряму.

У спорудах попередньої доби композиція інтер'єру будувалася по горизонталі — членування поверхів, лінії карнизів, ряди віконних отворів, регістри зображень. За таким принципом складалася "програма" розписів та послідовність циклів зображень. У інтер'єрах споруд кінця XII — першої половини XIII ст. підкреслено домінує вертикалізм. Обмежена площа центральної частини храму спрямовує погляд глядача вгору, де перед ним розкривається висота, що ілюзорно збільшується перепадами ступінчастих арок. Динамічний зліт конструкцій і форм, що спостерігається іззовні, продовжується в інтер'єрі і досягає апогею в центрі споруди, в перспективі, що йде вгору. В спорудах нового стилю є традиційними для давньоруської архітектури хрещаті в плані стовпи, які, до речі, відрізняли давньоруські споруди від візантійських і відігравали головну роль у диференціації внутрішнього простору. Стовпи замінюються восьмигранними, квадратними і, нарешті, круглими в плані. Тепер інтер'єр компонується за живописним принципом : у внутрішній простір храму включаються лоджії над притворами або відкриті отвори внутрішніх галерей. Рівномірне освітлення інтер'єру в спорудах попереднього стилю замінюється сильними контрастами світла і тіні.

Значні зміни спостерігаються і в стилі фрескового живопису. Однією з особливостей живопису цих часів була його світла гама кольорів. Набуває поширення біле або світло-жовте тло, рожеві, світло-зелені та блакитні тони в зображеннях. Цікавими є фрески із золотим тлом та позолотою окремих частин одягу на зображеннях в спорудах Білгорода та Овруча, які здебільшого теж відносять до ремінесцентних тенденцій — відродження ефекту мозаїк.

Як і в попередній період, підлогу прикрашали майолікою (собор Апостолів у Білгородці). У побудові композиції храму можна визначити два основних прийоми : храми без притворів (Овруч, Білгород, Київ, Чернігів, Володимир-Волинський) та з притворами (Новгород-Сіверський, Путивль) або із галереями (Вщиж). Такий поділ обумовлюється двома способами побудови ступінчастої композиції: в першому — вона досягалася підвищенням склепіння над раменами просторового хреста, в другому — різноманітним співвідношенням між висотним центральним об'ємом і меншими за висотою притворами. Перший принцип був характерний для споруд Київської, Чернігівської, Волинської та Гродненської земель (тобто пївденно-західних земель Русі), другий — для Сіверської, Смоленської, Рязанської, Володимиро-Суздальської земель та Новгорода (тобто північно-східних земель).

Нова композиційна ідея — додатковий об'єм між банею та основним об'ємом споруди — вперше застосована архітектором Іваном Белегицьким в середині XII ст. в соборі Спаського монастиря у Полоцьку. Четверик пІдбанника за допомогою трилопасних арок перетворено на додатковий об'єм, що надав споруді динамічної композиції.

Першою спорудою нового стильового напряму в Київській землі і, як можна гадати, однією з перших на Русі була церква Василя в Овручі, збудована близько 1190 р. князем Рюриком Ростиславичем. Церкву кілька разів руйнували і відбудовували. Востаннє її реставровано в первісному вигляді у 1907—1910 рр. за проектом О. В. Щусєва. Церква є чотиристовпним, триапсидним, одноглавим храмом з широко розставленими хрещатими в плані стовпами. Внутрішній простір храму без апсид точно вписується в квадрат. Характер розташування стовпів свідчить про намір будівничого створити центричну композицію, а незначні виступи лопаток (12— 14 см) — розкрити внутрішній простір. Зовсім незвичними для типів споруд попереднього стильового напряму є дві круглі в плані вежі, що фланкують західний фасад. Вежі Овруцького храму, як можна вважати, повторюють споруди Ярославових часів і, зокрема, Київської Софії. Проте від останніх вони відрізняються і формами, і строго симетричним характером постановки. Можливо, вежі мали певні оборонні функції. Такий прийом в подальшому стане характерним для деяких кам'яних споруд України, Білорусі та Литви.

На рівні другого поверху в середині стін Овруцької споруди зроблені вузькі галереї. Походження галерей пов'язують з їхнім оборонним призначенням, тому що храм стояв перед в'їздом в замок і в разі нападу відігравав важливу стратегічну роль.

У композиції овруцької споруди підкреслено домінують вертикальні членування. Ритм вертикальних елементів на фасадах акцентований складним профілем пілястр і ледь приглушений на апсидах та вежах простішими профілями тяг. Профіль порталів розвинутий, близький до ранньоготичних і рішуче відрізняється від романських порталів попереднього стилю. Розміри віконних отворів та декоративних ніш значно зменшено в порівнянні з тими, які робили у 30—80-х роках XII ст. Останнє, безперечно, є наслідком запровадження нової системи пропорційного ладу, завдяки чому ілюзорно збільшується об'єм споруди.

Великого значення в художньому оформленні споруди відіграють численні вставки з рожевого овруцького каменю, яким декоровано фасади. Це нагадує прийом гродненських архітекторів з тією відміною, що в Овручі застосовано каміння лише одного кольору і воно не поліроване, як в Гродно. Немає сумніву, що автор овруцької споруди був знайомий з гродненськими будівлями.

Аналіз форм овруцького храму дає підстави зробити висновок, що споруда мала інше завершення, ніж зроблене О. В. Щусєвим. Характер розстановки стовпів та композиції фасадів, а також аналогії з найближчими до овруцького храму спорудами, свідчать про те, що церква Василя первісно мала уступчасті склепіння над раменами просторового хреста (як в П'ятницькій церкві Чернігова) і, можливо, розвинутий постамент під підбанником (як в Спаському соборі Єфросинієвого монастиря в Полоцьку). Однак деякі архітектурні риси церкви Василя в Овручі свідчать про те, що в ній ще не повністю виявився новий стилістичний напрям. Фасади собору завершуються не трилопасною, а тризакомарною формою, хоча й близькою за характером до тричасної. Крім того, стовпи овруцького храму хрещатої форми.

Від фрескового розпису в овруцькому храмі збереглися фрагменти, які не дають можливості повністю відновити їхній характер. За свідченням окремих авторів, ще у XIX ст. в деяких місцях фресок залишалася позолота.

На нашу думку, риси нового стилю повною мірою виявилися в соборі Апостолів у Білгороді. Храм збудовано князем Рюриком Ростиславичем у 1195— 1197 рр. в своїй великокнязівській резиденції Білгороді під Києвом (на відміну від титула свого двуумвіра Святослава Всеволодовича — великого князя Київського, Рюрик звався великим князем Руським). Про білгородський храм поет і літописець Мойсей Видубицький писав: "Созданиє єй бывши... высотою же и величеством и прочим украшениємь всЂм в див одобренЂ по Приточнику глаголющему: вся добра возлюбленая моя порока нЂсть в тебе" 8.



8 ПСРЛ, т. 2, стб. 706.



Руїни собору Апостолів у Білгороді досліджувалися в 1904 р. В. В. Хвойкою. Проте розкопки не були завершені і архітектура споруди залишалася не з'ясованою. У 1966—1967 рр. собор було повторно розкопано і досліджено.

Це був великий (20 x 26 м), шестистовпний, єдиний серед усіх інших споруд нового стилю триапсидний храм з вузьким нартексом, який відокремлювався від центральної частини восьмигранними в плані стовпами. Східна пара стовпів — хрещаті в плані, широко розставлені, що свідчить про центричну композицію, яка виникає при системі перекриття з підвищеними підпружними арками і вузенькими боковими нефами. Останні найчастіше перекриваються не півциркульними, а чвертьциркульними склепіннями, а фасади мають трилопасну форму завершення. Собор не мав жодної прибудови або притвору.

Лопатки, що виходили на фасад, прикрашені профілями, а західні кути там, де в Овручі стоять вежі — цілим снопом вертикальних тяг. В. В. Хвойка прийняв круглі підмурки профільних тяг за низи круглих колон, що в подальшому неодноразово повторювалося в літературі. Дуже важливою для визначення форм порталів була знахідка лекального керамічного блоку, частини гурту, з яких складався портал. Він дуже схожий на ранньоготичні гурти (наприклад, костел в Сандомирі в Польщі). Розкопками виявлено частину підбанника від маленької бані, зведеної над боковими компартиментами над порталом. Підбанник іззовні був отинькований та пофарбований в жовтий і червоний кольори. Собор Апостолів найімовірніше був трибаневим і, можливо, бокові бані стояли над пониженою західною частиною споруди.

Як вже зазначалося, в соборі Апостолів виявлено чимало особливих прийомів будівництва. Як і всі споруди нового стилю, його вимурувано з маломірної плінфи (середні розміри 19 x 28 x x 6 см). Дно фундаментних ровів викладене з уламків цегли, після чого викладали цілу цеглу на глиняному розчині. Фундаменти під внутрішні стовпи складені з цегли на розчині з піску. Стіни, стовпи і склепіння вимурувані на вапняному розчині, з домішкою цем'янки. Розкопки показали, що собор Апостолів проіснував недовго : він зазнав будівельної аварії, що сталося, можливо, через невдалі експерименти.

Цікавою в соборі Апостолів є різнобарвна майолікова підлога. Апсидна частина храму та центральна навколо омофалія, що являє собою чотирикутник з шиферних плит і який, певно, вкривався килимом, викладено з плиток, вкритих темно-зеленою і темно-вишневою з вкрапленням різнобарвних шматочків поливи. Підлогу бокових нефів і нартексу викладено з плиток жовтого, зеленого і вишневого кольорів, покладених по діагоналі в шахівницю.

Від фрескових розписів собору Апостолів збереглося небагато. Більшу його частину становили великомасштабні орнаменти, виконані яскравими фарбами на білому (або світло-жовтому) тлі. У апсидах фрескові розписи виконано на золотому тлі, в Інших місцях фігурний розпис мав позолочені деталі. Позолота робилася листовим ("сусальним") золотом.

У 1910 р. В. В. Хвойка поруч з собором Апостолів виявив залишки кам'яної споруди, яку він назвав "малим храмом". Повторно її розкопано в 1968—1969 рр. Б. О. Рибаковим. Це квадратний у плані, з великою апсидою і чотирма стовпами храм, збудований у техніці кінця XII — першої половини XIII ст. Можливо, фасади церкви не були прикрашені профільовими пілястрами, тому що розкопками не виявлено лекальних цеглин від них. Опорні стовпи в "малому храмі" розставлені дуже широко, що поряд з вузькими боковими нефами може свідчити про трилопасне завершення фасадів та систему підвищених підпружних арок.

У Білгороді будували, напевно, київські архітектори, і, можливо, собор Апостолів споруджено Петром Милоногом. Кінець XII — перша половина XIII ст. був часом інтенсивного мурованого будівництва в Києві. Відомо, що наприкінці XII ст. печерський ігумен Василій будував кам'яні стіни навколо монастиря, в 1197 р. Рюрик Ростиславич спорудив церкву Василя на Новому Дворі, в 1199—1200 рр. Петро Милоніг будує стіну під Видубицьким монастирем, в 1215 р. князь Мстислав Мстиславич збудував Хрестовоздвиженську церкву там, де зараз стоїть Андріївська, а у 1228 р. домініканські ченці будують монастир з собором і конвентом.

Розкопками і спостереженнями різних часів у Києві виявлено кілька споруд, які за особливостями будівельної техніки можна віднести до розглядуваного нами періоду. З них найцікавішими є залишки двох цегляних будівель на Подолі, що їх дослідники намагалися атрибутувати як Турову та Новгородську божниці (обидві першої половини XII ст.), тоді як характер мурування, і особливо малоформатна плінфа, дають підстави вважати їх спорудами пізніших часів.

У 1947 p. M. K. Каргер, повторюючи розкопки П. А. Лашкарьова, дослідив за садибою Художнього інституту невелику церкву, що за типом, технікою мурування і формами, безперечно, належала до кінця XII — початку XIII ст. Як відомо, Новий княжий двір розташовувався на Копиревому кінці, тобто там, де зараз стоїть будинок Київського художнього інституту, тому є підстави для атрибутації розкопаної М. К. Каргером споруди як Василівської церкви на Новому дворі, збудованої князем Рюриком Ростиславичем в 1197 р. Вона являла собою чотиристовпний, з однією апсидою, майже квадратний в плані храм. Бокові апсиди вписувалися в товщу східної стіни. Фасади прикрашено профільованими пілястрами, такими як і в соборі Апостолів у Білгороді та церкві Василя в Овручі. Збудований храм з маломірної плінфи типовою технікою для кінця XII ст. Стовпи мали хрещату форму, але були розставлені широко, а бокові нефи вузькі, що свідчить про центричність композиції і, очевидно, трилопасну форму завершення фасадів. Відсутність пілястр на внутрішній поверхні стін може вказувати на те, що в перекритті застосовувались підвищені підпірні арки. За свідченням П. М. Лашкарьова, на фасадних поверхнях споруди виявлено залишки фрескового живопису.

На тому ж Копиревому кінці, в Нестерівському провулку, П. П. Толочком розкопано і досліджено невеличку споруду XIII ст., що, певно, являла собою капелу боярського або княжого двору. Вона безстовпна, однонефна, можливо, перекрита за допомогою системи ступінчастих арок. Винятковий інтерес становить техніка будівництва споруди. Фундаменти викладено з шарів трамбованого бутобетону та ґрунту, а в муруванні стін поряд із звичайною для тих часів малоформатною цеглою (20 x 27 x x 4—6 см) окремими шарами клалася брущата цегла розмірами 12 x 24,5 x x 9 см з характерними жолобками на поверхні. Це перший випадок, коли жолобчасту брущату цеглу знайдено в муруванні споруди домонгольських часів.

Близькою за планом та формами до Василівської церкви була церква Гнилецького монастиря в уроч. Церковщина в 15 км на південь від Києва, її залишки досліджено в 1980 р. Церква майже квадратна в плані, чотиристовпна (східні стовпи хрещаті в плані, західні — круглі), одноапсидна, з вузенькими боковими нефами, що може свідчити про трилопасне завершення фасадів. Останні розчленовані профільованими пілястрами, а техніка спорудження типова для кінця XII — початку XIII ст. — малоформатна плінфа (23 x 18 x 4 см), відсутність стрічкових фундаментів. У товщі західної стіни розташовувались сходи на хори.

Цікавою спорудою кінця XII — початку XIII ст. є ротонда, залишки якої досліджено в 1975—1976 рр. в центрі київського дитинця, навпроти Десятинної церкви (по вул. ВолодимирськІй, 3). Діаметр ротонди дорівнював 20 м, стіни членували 16 пілястр, а в центрі стояв круглий стовп діаметром 3,2 м.

Фундаменти і стіни ротонди споруджені типовим для тих часів муруванням з бутобетону в фундаментах і малоформатної цегли-плінфи (28 x 20 x 5 см) в стінах та пілястрах. В муруванні стін та стовпа разом з плінфою використовувалася брущата цегла (25 x 12 x 8 см). Розміри пілястр в ширину 153 см і 70—80 см в товщину, їхні фундаменти були закладені на 20—30 см і глибше фундаментів стін, що засвідчує важливе конструктивне значення пілястр. Певно, на них спиралися або нервюри перекриття, у разі якщо тут застосовано нервюрну систему, або балки дерев'яного перекриття.

Функціональне призначення ротонди не з'ясоване. Про її нецерковпе призначення свідчить відсутність апсидної ніші, розташування входу з північно-східного боку та відсутність церковних предметів і поховань при розкопках.

Певно, це був зал заввишки 9—10 м за палатною системою споруди. Висунуте припущення, що, можливо, це було громадське приміщення, призначене для "київської сеньйорії", тобто щось на зразок міської ратуші.

Яскраві пам'ятки стильового напряму, який ми розглядаємо, створили чернігівські майстри. Чернігівська архітектура кінця XII — першої половини XIII ст. представлена різноманітними спорудами, що дає можливість значно ширше простежити розвиток мурованого будівництва тих часів. Тут є і терем княжого палацу, і притвор столичного палацового собору, і церква торговельного посаду, і собор маленького "удільного" центру.

Прославленою пам'яткою Придніпров'я часів "Слова о полку Ігоревім" є П'ятницька церква в Чернігові. Рік її спорудження невідомий. Однак архітектура і техніка будівництва, безсумнівно, дають підставу датувати її кінцем XII — початком XIII ст. У XVII та XVIII ст. її було перебудовано, і вона отримала барочні "шати". У 1941—1943 рр. її зруйновано і, після багатьох років досліджень, відбудовано в первісному вигляді П. Д. Барановським.

Стояла П'ятницька церква на торжищі, неподалік від брами, що вела в Окольне місто. Саме тому виникає припущення щодо її будівництва торговельно-ремісничим чернігівським людом, можливо, торговельною або ремісничою корпорацією, як то було з будівництвом П'ятницької церкви в Новгороді, яку збудували у 1207 р. купці, що торгували із "заморськими" країнами. Цікаво, що як на Великому, так і на Малому торжищах в Смоленську теж стояли П'ятницькі церкви, побудовані в цей самий час.

П'ятницький храм в Чернігові — порівняно невеликого розміру, чотиристовпна, хрестовокупольна споруда (16 x 11,5 x 12 м), винятково струнких пропорцій з вишуканою і гармонійною композицією. Чотири восьмигранних в плані стовпи широко розставлені, бокові нефи вузенькі, стіни — товсті і несуть на собі основний тягар високої споруди. В товщі західної стіни розташовані сходи на хори, а в товщі північної і південної стін обхідні галереї (як і у Василївськїй церкві в Овручі). Основною конструктивною і композиційною особливістю споруди є уступчасті склепіння, що перекривають рамена середньохрестя. Зонт верхньої частини склепіння, піднімається над нижнім на 120 см. Іззовні видно лише три яруси арок, що виступами височать одна над одною. Арки мають трохи стрільчасту форму, що нагадує про готичну архітектуру, яка в цей час розвивається в Європі. Бокові нефи споруди перекриті чвертьциркульним склепінням, що відіграють деякою мірою роль аркбутанів, які частково переносять розпір від бані на підпружні арки та зовнішні стіни, які укріплено профільованими пілястрами.

Фасади П'ятницької церкви збудовані за принципом динамічного наростання складності елементів знизу вгору. Як відомо, цей класичний принцип композиції був характерний для античної архітектури і застосований будівничими Київської Софії. П'ятницька церква і здалеку, і зблизька сприймається у рвучкому пориві вгору, підсиленими вертикальними лініями профільованих пілястр, регістрами вузеньких вікон та декоративними нішами, що зменшуються догори; їх рух підтримують лінії архівольтів трилопасних завершень фасадів. Легкий, високий підбанник, густо прорізаний віконними отворами і розчленований тонкими півколонами» завершується пілястрами, аркатурою і карнизом з перебрику. Як показав аналіз пропорцій, всі елементи архїтектури храму перебувають в гармонійному співвідношенні один з одним і майже точно відповідають правилу "золотого співвідношення".

Система масштабної шкали в П'ятницькій церкві значно відрізняється від системи масштабності попереднього архітектурного стилю, виробленого будівничими Успенського собору Печерського монастиря в Києві. Архітектор, який будував П’ятницьку церкву, створюючи власний художній твір, працював за методом, що нагадує прийоми будівничих Київської Софії. Саме вона, і ніякі інші споруди, найбільше привертає до себе увагу архітекторів часів "Слова о полку Ігоревім". Проте автор П'ятницької церкви нікого і нічого не копіює. На відміну від композиції Київської Софії, де ритмічну тему розвинуто в симфонію, в П'ятницькій церкві все побудовано, так би мовити, на одній мелодії. Вертикальні і криволінійні елементи, що домінують у композиції, урівноважуються горизонтальними ярусами другого поверху, декоративними невеликого розміру нішами та смугами викладених з цегли орнаментів з "городків", "перебрику" та меандру. Короткими, але енергійними горизонтальними штрихами карнизів зупиняється на різних рівнях вертикальний біг профільованих пілястр. Цікавим елементом композиції фасадів є широкі нерозчленовані північно-західний і південно-західний пілони, що ілюзорно обважнюють західний фасад, урівноважуючи його з масивом апсидних виступів. Останні завершуються поясами сітчастого (з цегли) орнаменту. Сітчасті орнаменти застосовані також в тімпанах в чвертькола закомарах східного і західного фасадів,

Важливу роль у архітектурі споруди відіграв колір. Червона цегла контрастувала з білим тлом ніш, що разом із сріблястим кольором свинцевої покрівлі створювали своєрідну святкову гаму.

Інтер'єр П'ятницької церкви також справляє неабияке враження. Відкриті вгору конструкції ступінчастих арок ілюзорно підвищують висоту вежеподібного простору. Нерівномірність освітлення створює сильний контраст — гру світла і тіні. Як і в соборі Апостолів у Білгороді, фрески П'ятницької церкви виконані в малояскравих тонах. В розписах щедро вжито орнаменти. Підлогу викладено з кольорових полив'яних плит, як і в соборі Апостолів у Білгороді. На думку дослідника і реставратора П'ятницької церкви П. Д. Барановського, її будівничим міг бути Петро Милоніг.

Крім П'ятницької церкви, в Чернігові існувало ще кілька споруд, залишки яких виявлені в різні часи, наприклад, західна галерея Борисоглібського собору, прибудована або перебудована за цих часів. Портал галереї, що правив за головний вхід в собор, обрамований профілем, типовим для придніпровських ("м'яких") профілів кінця XII — початку XIII ст.

До цього стильового напряму в Чернігові належить так званий терем з проїздом. Цей надворітний терем, тип якого був досить поширений в давньоруській, а згодом російській архітектурі (наприклад, Крутицький терем в Москві), входив до ансамблю князівського двору. Побудований в техніці, характерній для кінця XII ст., він мав, як показали дослідження В. А. Богусевича, незрозумілі на перший погляд напівколони в проїзді біля входу. Якщо згадати, що такі "напівколони" являли собою підмурки профільових тяг в Білгородському соборі, то можна уявити такий само профільований портал, який обрамлював вхід. Деякі інші споруди Чернігова, від яких знайдено лише розвали цегли, характерної за розмірами, характером виготовлення та знаками на цеглі тих часів, належали теж до цього стилю.

До Чернігівської школи архітектури можна віднести і церкву "столиці" маленького "удільного" князівства, що загубилося в лісах північної частини чернігівських володінь — Вщижа на Десні. Правда, за особливостями архітектури вона більш тяжіє до архітектури Сіверської землі, яку, власне, також важко відокремити від чернігівської, що обумовлюється її васальною залежністю від чернігівського князя і єпископа.

Церкву Вщижа вперше розкопано в 1840—1844 рр., а досліджено Б. О. Рибаковим у 1948—1949 рр. В плані це невеликий триапсидний храм, з чотирма стовпами, з яких східні — квадратні, а західні — круглі. Фасади церкви розчленовані багатоуступчастими профільованими пілястрами. Вони відрізняються від Придніпровських і складаються з численних маленьких прямокутних виступів, що нагадують смоленські профілі. З трьох боків центральної частини храму йшли галереї. Широко розставлені стовпи і вузенькі бокові нефи дають підставу вважати, що тут застосовано центричну композицію і трилопасне завершення фасадів. Галереї та профілі пілястрів вказують на смоленську школу, де відомо кілька церков такого типу. Б. О. Рибаков висловлював думку про те, що Вщизька церква могла мати назву Спаської. Це підтверджується і традицією, за якою собори невеличких "удільних" центрів називалися так само, як і кафедральний собор Чернігова.

Розглядаючи майже трьохсотрічний період розвитку архітектури Київської Русі, ми визначили п'ять стильових етапів. Перший — кінець X — 30-і роки XI ст., коли під впливом візантійської будівельної техніки і архітектури зароджується і починає свій розвиток кам'яна монументальна архітектура. В спорудах цього часу є певні особливості, що виникли під впливом потреб замовника та місцевих особливостей, подібно до інших країн, де будували візантійські майстри. Це часи будівельної діяльності Володимира Святославича в Києві та його сина Мстислава у Чернігові.

Другий етап — 30—50-і роки XI ст., часи Ярослава Мудрого. В головних містах Київської Русі проводяться великі будівельні роботи, розширюється територія міст, зводяться міцні укріплення, створюються ансамблі князівських центрів, будуються палаци, гридниці в Києві, Новгороді, Полоцьку, будуються великі собори. Для всіх областей Давньої Русі Київ є взірцем, хоча у будовах Новгорода і Полоцька існують риси, які свідчать про місцеві традиції. Головною особливістю споруд стає об'ємно-просторовий центричний характер їх композицій, багатоповерхове завершення, тобто риси, що обумовили органічний взаємозв'язок між ансамблем та історично складеною забудовою міста.

Третій етап — друга половина XI — початок XII ст., коли вже викристалізовується тип храму, який найбільше відповідає потребам і канонам православної церкви, та починають оформлятися місцеві архітектурні школи з притаманними їм особливостями, зокрема в переяславському і новгородському будівництві. Проте могутня київська школа ще має великий вплив на інші міста. І ще довго будуть будувати по різних землях Русі церкви на взірець Успенського собору Київського Печерського монастиря.

При всіх технічних і художніх особливостях архітектура Київської Русі в ці часи відчуває вплив традицій середньовізантійської архітектури, так само як і інші країни Східної Європі.

Четвертий етап — архітектура 20— 80-х років XII ст. У ці часи остаточно формуються місцеві архітектурні школи, в техніці споруджень і в характері архітектурних форм простежується певний відхід від візантійських традицій, які продовжують діяти в канонічній і загальноприйнятій церквою хрестовобаневій системі. Натомість Русь входить в орбіту стадіального для тих часів романського архітектурного стилю, що виявляється і в техніці споруд, і в характері архітектурних форм та їх декору.

П'ятий стильовий етап — кінець XII — 30-ті роки XIII ст. Його подальший розвиток було обірвано монголо-татарською навалою. Цей етап становить найбільший інтерес, оскільки в ньому ми бачимо риси, які в подальшому відіграють істотну роль у розвитку української архітектури. По-перше, це стосується композиції споруд, в яких зодчі знову звертаються до традицій, що йдуть від народних джерел. Пізніше ці традиції відіграють істотну роль у формуванні національних рис української ренесансної та барокової архітектури.

Значну роль у складанні певних рис архітектури кінця XII — початку XIII ст. відіграють потреби нових замовників — міського населення, яке з ростом ремісничого виробництва і торгівлі все більше починає впливати на життя. Церква стає не тільки храмом, а й окрасою міста. Інтенсивно розвивається будівельна техніка, виникають нові конструктивні прийоми. Все це нагадує ті умови, за яких в Західній Європі виникла готична архітектура, і, безперечно, архітектура Київської Русі цього часу є еквівалентною готичній архітектурі, так само як архітектура попереднього етапу — романській.

Як бачимо, архітектура Київської Русі, не гублячи власних традицій та індивідуальних рис, відповідає світовому архітектурному процесу і розвивається в його контексті.




Попередня        Головна        Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.