Попередня        Головна        Наступна




9.16. Одяг (О. А. Брайчевська)



Джерелознавчу базу для вивчення давньоруського костюма становлять три групи джерел: археологічні, писемні та образотворчі. До першої, найважливішої, належать ориґінальні залишки костюма, знайдені в похованнях, які мають чітко фіксоване первісне розташування і дозволяють документально реконструювати складові частини костюма та визначити їх крій.

За фрагментами костюмів, знайдених у культурному шарі міст і селищ та у складі скарбів, вдається простежити певні традиції, притаманні певним групам населення. У складі скарбів костюм представлений переважно прикрасами із золота та срібла, якими користувалися протягом тривалого часу і які передавалися із покоління в покоління.

До другої групи джерел належать давньоруські літописи, літературні твори, берестяні грамоти та нотатки іноземців, де описані побут і деякою мірою костюми місцевих жителів. Писемні джерела дають загальні відомості про конкретні види одягу, взуття, головних уборів та прикрас, матеріал, з якого їх виготовляли, колір, якість та оздоблення. Ці свідчення дуже лаконічні і розпорошені, бо ні костюм в цілому, ні його складові частини не були предметом спеціальної уваги літописців. Про них, як правило, йдеться побіжно, коли описуються якісь важливі події.

Суттєвим джерелом є також твори монументального та декоративного мистецтва, мініатюри, іконопис, нумізматичні та сфрагістичні матеріали. У фрескових розписах давньоруських храмів трапляються зображення князів, одягнутих у місцеві костюми. Зображення костюмів різних верств міського і сільського населення є також у творах давньоруської мініатюри, на монетах і актових печатках. На деяких чоловічих і жіночих прикрасах та побутових предметах і дитячих іграшках нерідко трапляються зображення музик, воїнів і городян, вбраних у характерні костюми. Саме на підставі перелічених джерел вдається реконструювати чоловічі й жіночі костюми X—XI ст.

Переважна більшість мешканців давньоруських міст і сіл носили одяг, взуття і головні убори, виготовлені із місцевих матеріалів — льону, конопель, шкіри, хутра. Одяг шили із лляних, конопляних та вовняних тканин, які ткали у кожній оселі. У "Повісті минулих літ" під 980 p.1 наводиться повчальний опис доброї дружини і господарки в домі, яка, взявши вовну і льон, своїми руками спряде їх і витче з них тканину, яка піде на пошиття одягу домочадцям — "вси свои одени будут". Лляні тканини були двох гатунків — топкі (частини) 2 і грубі (толстини) 3.

Частини, виткані руками жінок, особливо знатного роду, дуже цінувалися і ними нерідко обдаровували послів і купців від імені господині дому. З частини шили нижній та верхній літній одяг переважно заможні люди. Селяни та незаможні міщани для виготовлення буденного одягу широко використовували толстину та ряднину — грубі тканини із льону та конопель. Товста вовняна тканина із грубої, погано вичесаної вовни називалася "власяниця", або "вотола", і використовувалася для пошиття однойменного одягу простолюду 4.



1 ПВЛ, ч. 1, с. 37.

2 Срезневский И. И. Материалы для словаря древнерусского языка, с. 1475.

3 ПВЛ, ч. 1, с. 25.

4 Києво-Печерський патерик, с. 136, 185.



Для пошиття зимового одягу більш заможні використовували "сукно свиточноє", яке являло собою тканину, зіткану із спрядених з добре вичесаної вовни ниток, звитих удвоє. Місцева суконна тканина ("орниця") йшла на пошиття верхніх чоловічих сорочок та жіночих свит 5.

Результати дослідження археологічних залишків тканин місцевого виробництва показують, що для них було характерним просте полотняне переплетення та натуральний колір сировини. Переважна більшість тканин була однотонною, але трапляються знахідки і кольорового візерунчастого ткання (нитки основи двоколірні, а піткання однотонні, або ж навпаки). Як правило, вони виткані із вовни натуральних кольорів, але трапляються фрагменти із пофарбованих ниток. Ширина полотнищ дорівнювала 40—60 см.

У побуті князів, бояр, багатих Дружинників та городян широко використовувалися шовкові тканини візантійського виробництва — паволоки. Високо цінувався не тільки шовк, а й вбрання з нього. Про це свідчить, наприклад, відповідна стаття угоди Русі з Греками під 945 р., яка передбачала значний штраф сріблом за бійку або вбивство раба, скоєне руським купцем. Однак якщо він не може заплатити цю суму в монетах, то повинен зняти з себе "ті самі порти, в них же ходить" і віддати у вигляді штрафу 6. Очевидно, одяг купця був шовковий, тому що розмір штрафу у срібних монетах дорівнював вартості шовку, необхідного для пошиття чоловічого одягу — натільної та верхньої сорочки і штанів.

Шовк, завдяки його протипаразитарним властивостям, цінувався в Європі на вагу золота і саме цим пояснюється наполегливе прагнення давньоруських купців та князів мати такий дорогий і гігієнічний одяг, згадки про який часто трапляються на сторінках давньоруських літописів.

Вивчення археологічних залишків шовкових тканин показує, що візантійські паволоки були однотонним, гладеньким шовком. Оксамит, теж нерідко згадуваний у літописах, був поліхромною візерунчастою тканиною складного саржевого переплетення, при тканні якої не застосовувалися золоті нитки піткання. Орнамент на оксамиті був великого розміру і зображував, як правило, геральдичних тварин і птахів (орлів, павичів, левів, слонів), а також поєднання елементів геометричного та рослинного орнаменту у вигляді кіл, розеток, зірок, хрестів, кринів 7. Як правило, нитки основи в оксамиті були пурпурового кольору, а орнаментальний малюнок утворювали жовті або сині нитки піткання. З оксамиту шили багатий світський одяг та церковне вбрання. "Оловір грецький" являв собою однотонний шовк червоного кольору 8.

Для оздоблення багатого одягу використовували шовкові золототкані стрічки шириною 2—4 см (нитки основи — шовк, а піткання — золото). Стрічки названі у літописах "кроуживи златиє". Вони також надходили у давньоруські міста і села із Візантії, де при імператорському дворі існувала спеціалізована майстерня для їх виготовлення 9.

Теплий зимовий одяг шили з хутра білки, куниці, горностая, лисиці, ведмедя, вівці, кози. Взуття виготовляли із шкіри великої рогатої худоби, коней, свиней, кіз.



5 Брайчевсъка О. А. Давньоруський чоловічий костюм X—XIII ст. (за археологічними, писемними та образотворчими джерелами) // Дис. на здобуття вч. ступ. канд. їст. наук. — К., 1993, НА ІА НАН України. - С. 45.

6 ПВЛ, ч. 1, с. 27.

7 Чекалова А. А. Быт и нравы// Культура Византии (вторая половина XI—XII вв.). — Москва, 1988, с. 571—616.

8 ПСРЛ, т. 2, стб, 814, 914.

9 Geijer A. Die Textilfunde aus den Graben. — Birka: III. — Uppsala, 1938; Milller-Christensen S. Liturgische Gewander mit dem Name des heilingcn Ulrich. Jubilaumsschrift Augusta 955—1955. — Ausburg, 1955, s. 52-70.



Одяг князів і бояр майже завжди згадується в літописах як "порти дорогий", "очервлена и багряна оденья, вси женчюгом иссаждени", тоді як вбранням селян та міського простолюду названі "портища", "рубища" та "худий руби". Що являли собою "худий руби" пояснено у Повісті Кирила Туровського, де говориться, що "се бес притчи слово именуєть: влясяница, сукняная одежда и от козьих шкур облаченьє" 10.

До складу костюмів усіх верств давньоруського суспільства входила сорочка, яку носили як смерд, так і князь. Чоловічі й жіночі сорочки у давньоруський час не відігравали ролі виключно білизни. В теплу пору року вони були одночасно і верхнім одягом. Чоловічі сорочки були короткими, до колін. Існувало два способи носити сорочку — "навипуск", підперезавши поясом, та заправленою у поясний одяг.

Жіночі сорочки завжди були довгими і навіть влітку обов'язково поєднувалися або з поясним одягом (поневою), або з верхнім платтям.

Виріз горловини, рукави та нижня частина подолу чоловічих і жіночих святкових сорочок прикрашалися вишивкою або шовковою облямівкою переважно червоного кольору.

Про крій давньоруських сорочок писемних свідчень немає, але вивчення археологічних залишків цього одягу та його зображень у творах мистецтва та на побутових предметах свідчить, що чоловічі й жіночі сорочки у X—XIII ст. мали тунікоподібний крій.

Існували два різновиди цього крою. Перший, простіший, полягав у тому, що дві пїлки полотна зшиваються між собою так, що з'єднувальні шви проходять посередині тулуба та по боках. Не зшитими залишаються лише отвори для голови та рук. Рукави сорочки мали форму видовженого прямокутника. Якщо ширина пілок полотна була невеликою (40 см), то в бічні шви вшивалися ще дві пілки полотна, які не доходили до рівня плечей саме на ширину рукавів.

Залишки таких сорочок у вигляді рядків з 2—'6 металевих маленьких ґудзиків з вушками, що лежать вздовж шийних хребців, знайдені в окремих чоловічих і жіночих похованнях стародавнього Києва, Чернігова, курганних могильниках біля сучасного міста Седнева, с. Шестовиці Чернігівської області та в ряді інших поховань 11. Три бронзових ґудзики з вушками, пришиті до лляної тканини, знайдені біля шиї похованого в одному із курганів біля с. Мініни Київської області 12.

Другий, складніший різновид тунікоподібного крою сорочок характерний тим, що в одній пілці полотна прорізається округлий або квадратний отвір для голови. У бічні шви вшиваються ще два полотнища, верхні краї яких не доходять до згину на плечах першої пілки. Рукави у цьому випадку пришиваються не до бічних полотнищ, а до середнього. Б сорочках такого крою зображені чоловіки і жінки, учасники русальних ігрищ на пластинчастих браслетах із Тверського (1906 р.), Михайлівського (Київ, 1903 р.) 13 скарбів та на браслеті із колекції Московського історичного музею 14.



10 Калайдович К. Памятники российской словесности. — М., 1821, с. 118.

11 Каргер М. К. Древний Киев, с. 134—229; Самоквасов Д. Я. Могилы русской земли. — Москва, 1908; Бліфельд Д. І. Давньоруські пам'ятки Шестовиці. — К., 1977.

12 Антонович В. Б. Раскопки в стране древлян // МАР. — 1883. — № П. — с. 78.

13 Рыбаков Б. А. Русалии и бог Симаргл-Переплут, с. 91—116.

14 Рыбаков Б. А. Русское прикладное искусстве X—XIII вв., с. 112, 113.



У такого ж крою сорочки одягнені "цесар" на фресці Кирилівської церкви, селянин, прочанин та грішник на мініатюрах Типографського уставу 15 і деякі персонажі на мініатюрах Радзивилівського літопису.

Своєрідний варіант другого різновиду тунікоподібної сорочки представлений знахідкою великого фрагмента цього одягу біля с. Городище Хмельницької області 16. Це коротка, лише до колін, шовкова чоловіча сорочка з квадратним вирізом горловини, довгими рукавами та відрізним, ледь призбираним по лінії талії подолом. Виріз горловини обшито декоративною каймою. Таку саму декоративну шовкову стрічку нашито на з'єднувальні шви, за допомогою яких до сорочки пришиті рукави. Схожий крій мають і сорочки, в які одягнуті чоловіки-музики на срібному пластинчастому браслеті із с. Городище Хмельницької області 17 та на деяких фрескових розписах XII ст., де зображені святі воїни. Порівняння фрагментів цієї сорочки із зображенням сорочок, що одягнені під обладунки святих воїнів у Кирилівській церкві, доводить їх ідентичність. Крім сорочок з округлим або квадратним вирізом горловини відомі, правда, в поодиноких випадках, чоловічі й жіночі сорочки із стоячим комірцем "під шийку". Цупкою основою для таких комірів служила смужка лубу завширшки 3— 4 см, яка обшивалася шовком, прикрашеним гаптуванням або позументною стрічкою. Такий комір іззаду застібався на 3—5 маленьких гудзиків з вушком. Залишки сорочок із такими комірами знайдені переважно в жіночих похованнях. Чоловіча сорочка з таким коміром зображена на браслеті із Старорязанського скарбу 1966 р.

У багатому чоловічому костюмі, крім нижньої сорочки, існувало два різновиди верхньої — коротка (до колін) і довга (до середини гомілки або кісточки). Короткі верхні сорочки мали глибокий (30 см) розріз на грудях. Залишки таких сорочок у вигляді рядка маленьких бронзових ґудзиків, на які застібався розріз, збереглися в чоловічих похованнях дружинних могильників Києва, Чернігова, Седнева. В одному із курганів Шестовицького могильника ґудзики пришиті до шовкової лямівки.

Про парчевий каптан із великою кількістю ґудзиків, який був верхнім одягом руського купця поверх нижньої сорочки, згадує Ібн Фадлан 18. Багато оздоблена коротка верхня сорочка із червоної тканини з глибоким, обшитим шовком розрізом на грудях та вирізом горловини зображена в костюмі цесаря у фресковому розписі південної апсиди Кирилівської церкви.



15 Вздорнов Г. И. Рисунки на полях типографского устава / Древнерусское искусство. Рукописная книга. — Москва, 1972, с. 70—80.

16 Каргер М. К. Древнерусский город Изяславль в свете археологических исследований 1957—1964 гг. // Тез. докл. сов. дел. на I Междунар. конгр. славян, археологии в Варшаве. — Москва, 1965, с. 39—41.

17 Брайчевская Е. А. О содержании изображений на браслете из клада у с. Городище Хмельницкой области // СА. — 1988. — № 2, с. Ш—193.

18 Ковалевский А. П. Книга Ахмеда ибн-Фадлана о его путешествии на Волгу в 921— 922 гг. — Харьков, 1956, с. 141.



У довгі верхні сорочки, які іноді називають "основним одягом", одягнені князі та феодали на більшості давньоруських фресок, мініатюр, ікон. Тканина цих сорочок завжди червоного, синього або зеленого кольорів, іноді прикрашена елементами рослинного або геометричного орнаменту. По вирізу горловини, на рукавах та по подолу вони обшиті широкими смугами шовку.

Княгині, боярині та багаті городянки поверх сорочок також носили довгий верхній одяг тунікоподібного крою з ширшими, ніж у сорочок, рукавами. Він не має конкретної назви в писемних джерелах і в науковій літературі з історії давньоруського костюма отримав назву "основного одягу" або "верхнє плаття". Округлий виріз горловини платтів, рукави та поділ обшивалися широкими смугами шовку або вишивалися. У такому верхньому одязі зображено княгиню Ольгу у фресковому розписі південної вежі Софії Київської, на ряді мініатюр Радзивилівського літопису та дружину князя Святослава на мініатюрі "Ізборника" Святослава.

У жіночих костюмах міського простолюду та селян існували так звані святково-ритуальні сорочки, які мали дуже довгі, прикрашені вишивкою у вигляді струменів води, рукави, які інколи зображені на браслетах-наручнях.

Жительки сіл та рядові городянки поверх сорочки надягали поясний одяг, відомий із письмових джерел під назвою "понява". Археологічні залишки цього виду поясного одягу не виявлені, але є його зображення на срібних браслетах із Михайлівського (1903 р., Київ), Старорязанського (1966 р.) скарбів та із колекції історичного музею (Москва). Понява являла собою один або два не зшитих відрізів вовняної або лляної тканини, якими обгортали нижню частину стану, укріплюючи їх шнурком на талії. Тканина для поняв була орнаментована, про що свідчить зображення поняви на браслетах-наручнях, де майстри-ювеліри намагалися передати певну фактуру і орнамент. Понява була коротшою за сорочку і її поли розходилися спереду, що давало можливість показати вишивку або облямівку нижнього краю сорочки.

Поясним чоловічим одягом усіх верств населення були досить вузькі, облягаючі штани, які носили заправленими у чоботи. У них зображені селяни, городяни та князі на мініатюрах Радзивилівського літопису та Типографського уставу, "цесар" на фресці Кирилівської церкви та учасники русалій на браслетах-наручнях.

Теплим верхнім одягом, який носили чоловіки і жінки усіх верств давньоруського населення, були кожух і свита. Що являв собою у давньоруську добу кожух, визначено в Студійському уставі XI ст.: "от кож устроенные ризы и мантиЂ, яже кожюхы Ђсть нарицяти обычай" 19. Кожух згадується в літописах, пам'ятках давньоруської літератури, берестяних грамотах. В "Слові о полку Ігоревім" говориться, що воїни Ігоря Святославича кожухами мостили собі шлях по болотах і "грязивих" місцях 20. Кожух як одяг городян неодноразово згадується у берестяних грамотах Новгорода 21, а як одяг князів — у Іпатіївському літописі. Галицько-Волинський князь Данило Романович заради зустрічі із угорським королем убрався в "кожюх же оловира грецкого и кроуживи златими плоскоми ошит ..." 22.

Різні верстви населення шили кожухи з хутра різної якості й ціни. Князі, бояри, багаті дружинники та купці ходили в кожухах із білки, горностая, куниці, а міський простолюд та селяни — із ведмедя, овчини та козячих шкур. Зовнішній вигляд давньоруського кожуха показано на мініатюрі "Ізборника" Святослава — в нього вдягнений найменший із княжичів 23. Судячи з малюнка, кожух також мав тунікоподібний крій, округлий виріз горловини, прямі рукави та глибокий розріз на грудях, який, однак, сягав тільки лінії тали і застібався на металеві бляшки-застібки та великі кістяні ґудзики. По вирізу горловини, на рукавах та по нижньому краю подолу кожух обшивали смугами хутра, ворсом назовні. Це підтверджується не тільки зображеннями кожуха у пам'ятках мистецтва, а й його залишками у похованнях, де шар напівзотлілої овчини, яким бувають обгорнуті кістяки похованих, потовщений біля шиї, на грудях та біля кистей рук. Кожух обов'язково підперізувався. У простолюдинів це був вузький шкіряний ремінець, а у князів та феодалів — шкіряний пояс, прикрашений вишуканим набором поясних бляшок із золота або срібла.



19 Срезневский И. И. Материалы для словаря древнерусского языка, с. 1246.

20 Слово о полку Игореве, с. 13.

21 Арциховский А. В., Борковский И. В. Новгородские грамоты на бересте (из раскопок 1955 г.). — Москва, 1958, с. 19.

22 ПСРЛ, т. 2, стб. 814.

23 Кондаков Я. П. Изображение русской княжеской семьи в миниатюрах XI в. — Санкт-Петербург, 1906, с. 42.



Свита — верхній теплий одяг, пошитий із товстих вовняних або суконних тканин. Вона теж неодноразово згадується в писемних джерелах у переліку вбрання як багатих, так і незаможних людей. В свиту одягнений київський князь Ігор Ольгович, якого вбили розлючені кияни у 1147 р., попередньо знявши її з нього. Свита згадується і в складі костюмів городян. Суконна свита названа і в листі новгородця Лазаря 24; свої свити віддали у заставу лихварю новгородці Гришка і Коста 25.

Різні верстви населення шили свити із різних за якістю матеріалів. Багаті люди шили свити зі спеціальних вовняних тканин, які називалися "святочним сукном" і були натурального, світлого кольору. Міський простолюд та селяни шили свити із грубих матерій, витканих із погано вичесаної вовни. Така свита "власяна, остра на тЂлЂ" згадується у Києво-Печерському патерику 26. Як і всі інші види верхнього одягу чоловіків та жінок, свити підперізувалися поясами.

Залишки верхнього одягу, який можна ототожнювати із давньоруською свитою, знайдено у 1978 р. під час розкопок давньоруського Вітебська (територія сучасної Бєларусі).

Верхнім одягом чоловіків і жінок був також плащ. У літописах він найчастіше згадується як вид верхнього одягу князів та бояр. Давньоруські плащі являли собою прямокутне або квадратне полотнище, розмірами 1—1,5 x 1,5—2 м, зшите із кількох пілок тканини. Плащі накидали на плечі і застібали на правому плечі застібкою-фібулою або просто зав'язували. Вони закривали тільки половину верхньої частини тулуба, залишаючи вільною праву руку.

У князівсько-феодальному побуті існувало кілька різновидів плаща: корзно, луда, мятль, скут 27. Відрізнялися вони один від одного функціональним призначенням, матеріалом, оздобленням. Найбагатшими і найбільш розкішно прикрашеними були корзно і луда, які в писемних джерелах згадуються тільки як одяг князів. Корзно шили із кольорових вовняних тканин найвищої якості. Краї таких плащів обшивалися золототканими позументними стрічками, смугами дорогого хутра (іноді мали хутряну підкладку із куниці, соболя, білки), а поли — золотою вишивкою, нашивними орнаментованими бляшками із золота та срібла. В багато декорованих корзнах червоного, синього та зеленого кольорів зображено давньоруських князів та бояр на ряді ікон, мініатюр, фресок. У літописах є згадки, що померлих князів накривали теж плащем-корзном.



24 Арциховский А. В., Янин В. Л. Новгородские грамоты на бересте (из раскопок 1962— 1976 гг.), с. 108. .

25 Арциховский А. В., Борковский И. В. Новгородские грамоты на бересте (из раскопок 1955 г.), с. 17-19.

26 Києво-Печерський патерик, с. 46.

27 ПВЛ, ч. 1, с. 95, 100, 126; ПСРЛ, т. 2, стб. 351—464.



Лудою називали легкий плащ із світлого, тканого золотом шовку, який, виблискуючи на сонці, створював сліпучу білизну, блиск, від чого й походить назва "луда". Конструктивно корзно і луда не відрізнялися. Різниця полягала лише в якості тканини та системі декору.

Повсякденними, більш скромними плащами були скут і мятль, які шили із вовняних тканин сірого, брунатного, а в окремих випадках і чорного кольорів. Про це свідчить повідомлення Іпатіївського літопису, що в чорні мятлі були одягнені син, слуги та дружинники померлого галицького князя Володимира Васильковича 28.

Городяни та селяни теж носили плащі-мятлі, виготовлені із грубих вовняних тканин, які теж високо цінувалися, про що свідчить розмір штрафу (3 гривні), якщо хтось розірве його чи вкраде 29. Як плащ бідноти у Києво-Печерському патерику названо вотолу. її згадано як одяг злодія, який заліз у монастирський сад за яблуками і, падаючи з дерева, зачепився нею за гілки. Плащ-вотолу, виготовлену із погано вичесаної вовни, належало знімати, входячи до церкви та отримуючи причастя 30.

Серед археологічних матеріалів залишки плащів представлені знахідками кільцеподібних фібул як у дружинних, так і в міських та сільських некрополях. Лише в одному випадку фрагменти князівського плаща у вигляді зітлілої тканини знайдені в одному із князівських поховань у Десятинній церкві 31.

Обов'язковою та функціонально необхідною складовою частиною у давньоруських чоловічих костюмах були пояси, їх відсутність, особливо у середовищі феодалів, сприймалася вкрай негативно. В "Повісті минулих літ", наприклад, говориться, що на послів князя Володимира дуже неприємне враження справив той факт, що мусульмани навіть в своїх храмах стоять без поясів. Поясами підперізували як сорочки, так і верхній одяг.

Князівський пояс та пояс знатного дружинника був своєрідним символом його відваги й багатства. Пояси були частиною князівських скарбів і передавалися у спадок. Так, галицько-волинський князь Володимир Василькович, коли тяжко хворів, почав роздавати свої скарби, в тому числі власні золоті пояси та пояси свого батька 32. Однак конкретних даних про зовнішній вигляд та конструкцію поясів князів і дружинників в писемних джерелах немає.



28 ПСРЛ, т. 2, стб. 591.

29 Грамоты Великого Новгорода и Пскова. — Москва; Ленинград, 1949, с. 55.

30 Срезневский И. И. Материалы для словаря древнерусского языка, т. 1, с. 308.

31 Каргер М. К. Княжеское погребение XI в. в Десятинной церкви, с. 12—20.

32 ПСРЛ. — Т. 2. — Стб. 914.



В археологічних матеріалах найчастіше трапляються залишки поясів багатих дружинників. Як і більшість складових частин давньоруського костюма, жоден пояс того часу повністю не зберігся. Як правило, від них залишаються металеві бляшки-накладки, пряжки, наконечники, кільця, а також невеликі фрагменти шкіри з прикріпленими до них бронзовими та срібними бляшками. Накладки і наконечники поясів переважно прикрашені рельєфним рослинним орнаментом. Відомі також знахідки ювелірних формочок для відливки поясних бляшок.

Залишки поясів знайдені в дружинних курганах Києва, Чернігова, Шестовиці, Табаївки, Гніздова, Седнева. На мініатюрі "Ізборника" Святослава та на іконах Бориса і Гліба є схематичне зображення загального вигляду давньоруського чоловічого пояса. Пояси давньоруських дружинників мали різноманітне декоративне оздоблення і конструкцію.

До поясів кріпилася як зброя, так і інші необхідні речі — кресало, кремінь, ніж, точильний брусок, гребінець. Нерідко ці речі носили в шкіряній сумці, яка теж кріпилася до пояса. Сумки, як і пояси, прикрашалися бронзовими або срібними орнаментованими бляшками. Фрагменти шкіряних сумок, розмірами 18 x 20 см, прикрашених бляшками-накладками, знайдені в дружинних похованнях Києва, Китаєва, Чернігова, Шестовицї, Табаївки, Клонова, Нового Білоуса 33.

Пояси простого люду являли собою звичайні шкіряні ремінці, які застібалися на маленьку пряжку ліроподібної форми. Для підперізування використовувались також конопляні шнури або ж спеціально виткані із льону або вовни вузькі пояси.

Жіночі костюми теж доповнювалися поясами. Про це свідчить ряд зображень жіночих костюмів у творах давньоруської мініатюри, але залишки металевого декору від поясів у жіночих похованнях жодного разу не знайдено. Це свідчить про те, що жіночий пояс являв собою вовняний або шовковий шнур, а не шкіряний ремінець.

Із усіх складових частин давньоруського костюма найкраще вивчене взуття: цілі вироби, значні фрагменти та окремі деталі знайдені у великій кількості під час розкопок давньоруських міст. Значно рідше залишки взуття знаходять на сільських поселеннях та у похованнях. Відомо також чимало зображень взуття в пам'ятках мистецтва, а в писемних джерелах є згадки про його колір і декор.

Чоловіки і жінки на Русі у X— XIII ст. носили чоботи, черевики, туфлі, поршні, личаки. Взуттям чоловіків були переважно чоботи та черевики, а жінок та дітей — черевики і туфлі.

Для князів і бояр чоботи і черевики шили із добре вичиненої кольорової шкіри і вишивали кольоровими вовняними і золотими нитками, дрібними перлами, бронзовими ґудзиками та дротом.

Зелені чоботи, вишиті золотими нитками, які носив князь Данило Галицький, згадані у Іпатіївському літописі 34, а червоні чоботи бояр та їх слуг — у "Слові" Данила Заточника 35. Чоботи як взуття чоловіків-городян згадуються і в новгородських берестяних грамотах.

До недавнього часу шкіряне взуття переважно було відоме тільки у північно-західному та північно-східному регіонах давньоруських земель, де в умовах вологого ґрунту вироби зі шкіри добре зберігаються. Свого часу це стало навіть причиною появи твердження, що у костюмах населення південних та південно-західних територій Русі шкіряне взуття було або взагалі відсутнє, або поширене у незначній кількості. Така точка зору ґрунтувалася на тому, що під час розкопок міст на зазначених територіях, навіть у такому великому центрі, як Київ, воно практично не знайдене. Спростовано цю гіпотезу лише в останні десятиліття, коли під час розкопок стародавнього Звенигорода Галицького знайдено велику кількість фрагментів шкіряного взуття 36, яке за матеріалом, кроєм і декоративним оздобленням нічим не відрізнялося від матеріалів Новгорода, Пскова, Мінська, Вітебська, Твері та інших міст. Наявність шкіряного взуття в Звенигороді Галицькому не було винятком для пївденноруських міст. Винятковими тут були лише умови для його зберігання — твердий торф'янистий чорнозем, який у поєднанні з підвищеною вологістю добре консервував шкіру.



33 Моця А. П. Погребальные памятники южнорусских земель в IX—XIII вв. — К., 1990, с. 51.

34 ПСРЛ, т. 2, стб. 814.

35 Слово Даниила Заточника по редакциям XII и конца XIII вв., с. 60.

36 Свешников I. К., Брайчевська О. А. Шкіряне взуття із Звенигорода Галицького // Археологія. — 1990. — Бип. 3, с. 122—129.



Давньоруські чоботи були детально-кроєними, з твердими або м'якими закаблуками, суцільнокроєними голівками, з високими фігурними або низькими прямими халявами, У чоботи такого крою взуті музиканти на ряді срібних браслетів-наручнів, "цесар" на одній із фресок Кирилівської церкви та акробат на графічному рисунку на стіні Софії Київської.

М'яким взуттям, яке носили переважно в теплу пору року, були детальнокроєні черевики різних варіантів крою. Черевики виготовлялися із черевної частини шкур рогатої худоби. Холодної пори року їх утеплювали устілками із повсті, в'язаними шкарпетками, онучами.

Виключно жіночим, причому святковим видом взуття, були шкіряні детальнокроєні туфлі з м'якої шкіри, вишиті вишуканим рослинним або геометричним орнаментом.

Селяни та міський простолюд у теплу пору року носили також личаки та шкіряні поршні. Личаки плели із лубу або вузьких смужок шкіри. Поршні — м'яке взуття, яке шили із шкіряної заготівки чотирикутної форми, згинаючи і зшиваючи її поверх стопи та на п'ятці. До ніг поршні і личаки поверх онуч кріпилися конопляними шнурами.

Складовою частиною чоловічого і жіночого костюма був головний убір. В писемних джерелах є два терміни для його позначення — "клобук" і "шапка". Головні убори князів та бояр названі у літописах клобуками. Клобук як світський головний убір згадується в найдавнішому списку "Сказання про Бориса і Гліба" 37. На батьківському місці в клобуці сидів Ярослав Володимирович Галицький під час зустрічі із Петром Бориславичем, послом київського князя Ізяслава Мстиславича 38.



37 Абрамович Д. Жития св. мучеников Бориса и Глеба и службы им. — Санкт-Петербург, 1916, с. 56.

38 ПСРЛ. — Т. 2, стб. 464.



Вивчення знахідок головних уборів та їх зображень на монетах, актових печатках, фресках, іконах і мініатюрах, виробах дрібної пластики дозволяє стверджувати, що різні назви головних уборів зумовлювалися як відмінностями у їх конструкції, якості матеріалів, із яких їх виготовляли, так і соціальним статусом власника. Клобук, судячи із зображень на фресках та мініатюрах, являв собою хутряну шапку з високим наголовком, нижня частина якого обшивалася хутром. Наголовок міг бути зшитий із цупких золототканих шовкових тканин, іноді різного кольору. Такі головні убори зображені на головах князів Бориса і Гліба на давньоруських іконах. Наголовок клобуків міг бути зшитий як із трьох-чотирьох, так і з шести-восьми частин. Залишки обгорілого князівського клобука з наголовком із шовкової тканини знайдено в насипі відомого князівського кургану Чорна Могила. Хутряні клобуки у вигляді решток зітлілого хутра завтовшки 4 см виявлені в курганах біля с. Мініни Київської області. Відомі також хутряні чоловічі шапки з навушниками.

На золотих та срібних монетах князя Володимира і на окремих князівських актових печатках князівські шапки прикрашені перлинними підвісками-перпендулами, які були обов'язковою прикрасою корон візантійських імператорів. Поява зображення цієї прикраси, що символізувала імператорську владу, пов'язана не з існуванням такої регалії в дійсності, а із символічним декларуванням своєї рівності з візантійськими імператорами.

Суттєві дані про головні убори представників дружинно-феодальної знаті дало вивчення виробів дрібної пластики — глиняних іграшок, що зображують кінних воїнів-дружинників. Фрагменти таких виробів знайдені у складі речових комплексів із розкопок стародавнього Києва, Вишгорода, Воїня, Галича 39. Усі знайдені іграшкові вершники мають головний убір з високим наголовком та опушкою по нижньому краю у вигляді рельєфного валика. Наголовки, судячи із зображень, зшиті з чотирьох частин. Місця швів позначені або рельєфними валиками, або прокресленими лініями. Багаті феодали і дружинники шили шапки із дорогих матеріалів: хутра соболів, куниць, шовку. Останнє підтверджується свідченням арабського автора X ст. Ібн Фадлана, який писав, що на голову мертвому "русу" одягли "шапку із парчі, соболину".

Чоловічі головні убори городян та селян названі в новгородських берестяних грамотах шапками, їх конструкція та матеріал, із якого вони виготовлені, відомі за поодинокими знахідками самих шапок та їх зображеннях на керамічних іграшках. Вони шилися з повсті. Таку цілу шапку знайдено під час розкопок стародавнього Берестя 40. Вона мала конічну форму, її нижній край із широким закотом щільно прилягав до наголовка. Шапки також плели із вовни, про що свідчить повідомлення Києво-Печерського патерика.



39 Брайчевсъка О. А. Вироби дрібної пластики, монети і актові печатки як джерело для вивчення чоловічих головних уборів давньоруського часу // Старожитності Південної Русі. Матеріали історико-археологічного семінару "Чернігів і його округа в IX—XIII ст.". Чернігів, 15 травня 1990 р. — Чернігів, 1993, с. 112—117, рис. 2.

40 Лысенко П. Ф. Берестье. — Минск, 1985, с. 374.



Про жіночі головні убори, порівняно з чоловічими, відомо дуже мало. Головними уборами заміжніх жінок були повой і убрус. Повой названо у духівниці дружини князя Гліба Всеславича, а убрус — в деяких уставних грамотах.

Серед археологічних матеріалів залишки повоя і убруса не виявлені, але їх зображення відомі у мініатюрах та фрескових розписах. У пової зображено княгиню Ольгу на мініатюрах Радзивилівського літопису та у фресковому розписі південної вежі Софії Київської. Убруси зображено на головах княгинь на мініатюрі "Ізборника" Святослава та Трірського псалтиря. Пової і убруси виготовляли із одноколірних тонких лляних або вовняних тканин та шовку.

Повой являв собою головне покривало, яке за розмірами нагадувало сучасну хустку, а убрус — довгий рушник, яким обгортали голову. Під час святкових виходів княгинь до храмів поверх повоя одягали діадеми, відомі із скарбів, або ж обруч із золота, який неодноразово зображений на мініатюрах Радзивилівського літопису на голові у княгині Ольги.

У холодну пору року убрус доповнювався хутряною (боярині і княгині), або ж повстяною (городянки і селянки) шапками.

Незаміжні дівчата в теплу пору року ходили з непокритими головами, з розпущеним або заплетеним у коси волоссям, яке притримував вінок — "очельє". Він являв собою кольорову шовкову або золототкану стрічку, яка зав'язувалась на потилиці. Іноді основу очелья робили із смужки лубу або шкіри і обшивали шовком. Із матеріалів поховань відомі також очелья у вигляді срібного обруча. Очелья прикрашали характерними для певних територій скроневими кільцями та колтами.

Невід'ємною частиною чоловічих і жіночих костюмів були прикраси. Найхарактернішими чоловічими прикрасами були фібули-сустуги, шийні гривни, ланцюжки-чепи та персні, які майже завжди доповнювали костюми князів, бояр, багатих городян і купців. Вперше застібки для плащів (сустуги) як найпримітніша частина костюма древлянських послів до княгині Ольги згадані у "Повісті минулих літ".

Найпоширенішою чоловічою прикрасою була гривна, її носили князі і бояри, нею нагороджували вірних слуг і дружинників. У "Повісті минулих літ" згадана, наприклад, золота шийна гривна отрока Георгія, яку йому подарував князь Борис 41. Чоловічі прикраси ("хрест с чепьми") згадані і в Іпатіївському літописі. Шийні чоловічі прикраси символізували знатність та заможність, їх носили одночасно по кілька штук. "Главу его сосекоша, трои чепи сняше золоти" — свідчить літописець, описуючи вбивство перемишльського воєводи Михалка Скули 42.

Шийні гривни жертвували монастирям та чіпляли до ікон. У Києво-Печерському патерику відзначено, що ростовський тисяцький Георгій Шимонович пожертвував Печерському монастирю шийну гривну, яку носив сам. А волинський князь Володимир Василькович, будучи тяжко хворим, замовлену ним ікону св. Георгія теж прикрасив золотою гривною.

Шийні гривни із золота і срібла та довгі шийні ланцюги-чепи є приналежністю давньоруських скарбів. Князі та феодали носили також масивні золоті та срібні персні-печатки з родовими гербовими знаками. Шість таких перснів були у складі скарбу, знайденого у 1975 р. біля с. Городище Хмельницької області 43.

У князівсько-феодальному побуті існував звичай носити сережку в одному вусі. Зокрема, про це пише візантійський історик Лев Диякон, описуючи костюм князя Святослава 44. Із давньоруських скарбів відомі також золоті князівські діадеми і барми, які були атрибутами влади і одягались лише для певних подій: шлюбних церемоній, святкових виходів до храму, прийомів послів тощо.



41 ПВЛ, ч. 1, с. 41.

42 ПСРЛ, т. 2, стб. 352, 733.

43 Якубовсъкий В. І. Давньоруський скарб із с. Городище Хмельницької області // Археологія. — 1975. — Бип. 16, с. 87—104.

44 Диакон Лев. История. — Москва, 1988, c. 52.



У чоловічих костюмах городян та селян шийні гривни, ланцюжки та масивні персні були відсутні. Натомість у їхньому середовищі набули популярності невеликі фібули та персні із кольорових сплавів.

Жіночими прикрасами були скроневі кільця, шийні гривни, намиста з різного роду підвісками, сережки, колти, персні й каблучки та різноманітні браслети, широко представлені як у складі скарбів, так і в матеріалах поховань. Прикраси для заможних та знатних жінок виготовляли із золота та срібла, а для простих селянок та городянок — із кольорових сплавів та скла. Велику кількість різнокольорових скляних браслетів, каблучок та намиста знайдено під час розкопок міст. У матеріалах селищ скляних прикрас значно менше — переважають вироби з металу.

Багаті жінки мали по кілька комплектів прикрас, які одягали з нагоди відповідних подій та свят. Набір прикрас із золота одягали для виходів до церкви у великі свята, на урочисті прийоми і бенкети в князівських хоромах.

Срібні скроневі кільця, сережки, персні, намиста носили щоденно, а йдучи на народні свята, одягали ще й срібні пластинчасті браслети-наручні, які притримували довгі рукави святково-ритуальних сорочок.

Рядові жительки давньоруських міст обмежувалися лише одним комплектом срібних або бронзових прикрас. Набір срібних прикрас киянки, який складався із чотирьох круглих дротових скроневих кілець, двох сережок київського типу, персня та намиста із великих, прикрашених зерню намистин і підвіски-лунниці, знайдено у жіночому похованні біля Золотих воріт 45.

У холодні пори року чоловічі та жіночі костюми доповнювали рукавиці, їх плели з вовни або шили зі шкіри. Шкіряні рукавиці як платня, яку належало дати "тіуну на волоці", названі у Смоленській грамоті 1229 р. Рукавиці зі шкіри знайдено під час розкопок стародавнього Мінська, а виплетені в техніці голкового плетіння із вовни — у Вітебську та Бересті. Про прядіння вовни для виплетення рукавиць повідомляє Києво-Печерський патерик.

Давньоруські чоловічі та жіночі костюми мали чітко виражений становий характер і відповідали певному соціальному статусу їх власників. Відмінність між костюмами різних верств давньоруського суспільства виявлялася через якість матеріалів, із яких їх виготовляли, та наявність або відсутність певних видів одягу та прикрас. Це зумовлювалося виникненням потреби у певних комплектах костюма, які підкреслювали належність особи певному суспільному середовищу.

Починаючи з кінця X—початку XI ст., складається князівський чоловічий церемоніальний костюм, до складу якого входили довга верхня сорочка, плащ-корзно, штани та червоні чоботи. Доповнювала його шапка із хутряною опушкою, діадема та барми. До церемоніального костюма іноді входило також візантійське вбрання — "дивитисії", "скарамангії" та "хламиди", які давньоруські князі, починаючи з Володимира Святославича, отримували як подарунки від візантійських імператорів. Наявні джерела також свідчать, що всі види давньоруського чоловічого і жіночого одягу були нерозпашними.



45 Боровський Я. Є., Архипова Є. І. Дослідження міста Ярослава 1984—1989 рр. // Стародавній Київ. — К., 1993, с 207, 208.





Попередня        Головна        Наступна


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.