Попередня        Головна        Наступна




10.2. Печеніги, торки, половці на кордонах Київської Русі (Л.С.Гераськова)



Південні кордони Київської Русі межували з Великим степом, заселеним войовничими племенами тюркомовних кочівників, доля яких була тісно пов'язана з долями народів Київської Русі, Угорщини, Болгарії, Візантії, Єгипту, народами Передкавказзя та Закавказзя. Саме культури Київської Русі та оточуючих її степових народів, що мешкали на території сучасної України, лягли в основу української культури, стали її складовим елементом 1, 2.

Печеніги. У X—XIII ст. східноєвропейські степи стали ареною дій кочівників. Велика посуха, що перетворила степову зону Азії на пустелю, примусила кочівників просуватися на захід в пошуках нових пасовищ 3.

До середини IX ст. печеніги жили у заволзьких степах і були частиною племінного об'єднання тюрок-огузів 4. Згодом під тиском гузів печеніги були вимушені перетнути Волгу й заглибитися в східноєвропейські степи.

Розбивши угорців, печеніги стали повними господарями величезної території. За повідомленням Константина Багрянородного, на середину X ст. територія печенігів поширювалася від нижньої течії Дунаю, навпроти Сілістрії, до міста Саркела на Дону 5. Печеніги почали відігравати досить помітну роль в історії Візантії й народів Центральної та Східної Європи, їх могутність була такою, що народи сусідніх з ними територій не могли ні воювати, ні торгувати, якщо не були з ними в мирі 6.



1 Федоров-Давыдов Г. А. Кочевники Восточной Европы под властью золотоордынских ханов. — Москва, 1966; Общественный строй Золотой Орды. — Москва, 1973; Плетнева С. А. Печенеги, торки, половцы в южнорусских степях. — МИА. — 1958. — № 62; Плетнева С. А. Древности черных клобуков// САМ. — Е1—19. — 1973; Плетнева С. А. Половецкие каменные изваяния // САИ. — Е4—2. — 1974; Плетнева С. А. Кочевники средневековья. — Москва, 1982; Плетнева С. А. Половцы. — Москва, 1990.

2 Толочко П. П. Кочевые народы степей и Киевская Русь. — К., Абрис, 1999. — 200 с.; Добролюбский А. О. Кочевники Северо-Западного Причерноморья в эпоху средневековья. — К., 1986; Гераськова Л.С. Скульптура середньовічних кочовиків степів Східної Європи. — К., 1991.

3 Гумилев А. Н. Гетерохронность увлажнения Евразии в древности // Вести. ЛГУ. — 1966. — № 6; Гумилев А. Н. Гетерохронность увлажнения Азии в средние века // Там же. — 1966. — № 18; Гумилев А. Н. Роль климатических колебаний в истории народов степной зоны Евразии// История СССР. — 1967. — № 1.

4 Кляшторный С. Г. Древнетюркские рунические памятники. — Москва, 1964, с. 177; Константин Багрянородный. Об управлении империей. — Москва, 1989, с. 155.

5 Константин Багрянородный. Вказ. праця, с. 157.

6 Константин Багрянородний. Вказ. праця, с. 30, 37, 41.

7 ПСРЛ. — II. — Москва, 1962, с. 32.

8 Гумилев А. Я. Древняя Русь и великая степь. — Москва, 1992, с. 232—233.



Перші згадки руських літописів про печенігів датуються до 915 р.: "Придоша печенези первое на Рускую землю и створиша мир с Игорем, идоше к Дунаю" 7. У 968 р. напад печенігів був спровокований втручанням Візантії, яка активно використовувала їх у своїх зовнішньополітичних інтригах. Знаходячись на Дунаї, Святослав взяв участь у візантійській міжусобиці, намагаючись посадити на візантійський престол Калокіра. Тому імператор задля послаблення сили наступаючих об'єднаних військ Святослава і Калокіра спонукає печенігів до нападу на Київ, вирішивши в такий спосіб свої внутрішні політичні проблеми 8. Печеніги взяли в облогу Київ, але місто було врятоване воєводою Претичем, дружину якого кочівники прийняли за військо Святослава.

Візантійський імператор Константин Багрянородний у своєму повчанні до сина, яке він назвав "Про управління державою", пише, "що василевс використає силу цього народу (печенігів. — Л. Г.) проти них (русів, угорців, — Л. Г.), коли вони рушать на ромеїв" 9.

Розпочата війна з печенігами тривала до 997 р. В результаті Русь змушена була зміцнювати кордони лісостепу валами та містами. "И нача ставити (Володимир. — А. Г.) городы по Десне, и по Востри, по Трубешеви, и по Суле и по Стугне..." 10.

Останній з описаних літописом нападів на Русь печеніги здійснили у 1036 р. Вони взяли в облогу Київ. Битва відбулася на місці, де пізніше було закладено собор Св. Софії. "И бе сеча зла и одва одолев к вечеру Ярослав. И побегоша печенези розно и не ведахуся камо бежаче и овии бегающе топяху в Ситомле, иней же во инех реках и тако погибоша, а прок их прибегоша и до сего дня" 11.

Зазнавши поразки від Київської Русі, вони почали тероризувати Візантію і протягом 40 років наганяли на неї жах. Це докладно описано дочкою візантійського імператора Олексія КомнІна — Анною 12. Тиск печенізьких орд на чолі з ханом Тиханом був таким, що у 1051 р. візантійський імператор міг бачити передові загони печенігів зі стін Константинополя.

З 1087 по 1091 рр. військові зіткнення печенігів з Візантією перетворилися на постійну війну, в результаті якої візантійці зазнали кілька великих поразок. Ситуація склалася настільки критична, що Олексій Комнін був змушений звернутися по допомогу до всіх християнських країн Західної Європи, пообіцявши натомість багатства візантійської казни та храмів. У 1091 р. на допомогу прийшли половецькі хани Боняк і Тугоркан.

Спільними зусиллями візантійсько-половецьких військ 29 квітня 1091 р. печеніги були вщент розбиті. Описуючи цю згубну для кочовиків битву, Анна Комніна зазначає, що в той день відбулося щось незвичайне: загинув цілий народ разом з жінками та дітьми, народ, чисельність якого становила не 10 тис. осіб, а виражалася величезними цифрами 13.

Торки. На початку XI ст. на місцях проживання печенігів у східноєвропейських степах з'являється нова хвиля кочівників — "торки" давньоруських літописів, "узи" — візантійських хронік або "огузи" (гузи) творів східних авторів. До цього гузи займали величезні території степів Північного Туркменістану та Південно-Західного Казахстану, у зв'язку з чим цей край отримав назву "Гузькі степи" ("Дешт-і-гуззан"). У X ст. в огузьких племенах стався розкол, причину якого деякі дослідники вбачають у прийнятті ісламу частиною огузів 14.

Огузький хан Сельджук, який перебував на службі у хозарського кагана і втік від нього, очолив групу огузів, що відокремилася, прийняв іслам і став засновником династії Сельджукідів. Його сепаратистські дії призвели до того, що огузи поділилися на два угруповання: північне (янгикентське) та південне (сельджуцьке). Північне угруповання східні автори почали називати огузами, а південне — туркменами 15.



9 Константин Багрянородний К. Вказ. праця, с. 39.

10 ПСРЛ. — II, с. 106.

11 ПСРЛ. — II, с. 138, 139.

12 Комнина Анна. Алексиада. — Москва, 1965.

13 Комнина Анна. Вказ. праця, с. 237.

14 Артамонов M. И. История хазар. — Ленинград, 1962, с. 420.

15 История Туркменской ССР. — Т. 1. — Кн. 1. —Ашхабад, 1957, с. 244; Гордлевский В. А. Государство сельджуков Малой Азии. — Избр. соч. — Т. 1. — Москва, 1960.



Гузи південного угруповання, захопивши Передню Азію, утворили державу сельджуків. Гузи північного — рушили в степи Східної Європи та стали відомі нам за руськими літописами під назвою "торки". Вперше вони згадуються в давньоруських літописах під 985 р., коли виступають союзниками Володимира Святославича під час його походу на Волзьку Булгарію 16.

Під тиском половців, які просувалися на схід, частина торків наблизилася до кордонів Русі, що змусило князя Переяславського Всеволода у 1055 р. йти "на торкы зиме войною и победи торкы" 17. Саме в цьому році на кордонах Русі з'являються й половці, які, певно, переслідували орди торків. Останні намагалися закріпитися на кордонах Русі, однак у 1060 р. русичі завдали їм такої нищівної поразки, що торки в пошуках території вимушені були просуватися далі за Дунай. У 1064 р. вони спробували закріпитися у Фракії, але хвороби й суперництво їхніх заклятих ворогів — печенігів примусили торків повернутися і просити притулку у київського князя 18.

На цьому історія торків як самостійного народу східноєвропейських степів закінчується. Вони розпорошуються по територіях своїх більш могутніх сусідів. Одна з груп осіла у Візантії й у 1071 р. в складі візантійських військ взяла участь у битві біля Манцикерта (Вірменія) 19.

Частина торків разом із печенігами увійшла до складу половецьких орд. Друга частина осіла на південних кордонах Русі й стала відданими союзниками київських князів ("своїми поганими"), перетворившись у середині XII ст. на союз Чорних Клобуків, який увібрав у себе залишки розтрощених орд печенігів і торків. Вони осіли в Пороссі, де мали кілька своїх містечок — Торчеськ, Дверен та ін. Ставши васалами київських князів, торки охороняли південні кордони Русі, брали активну участь у міжусобицях на боці київських князів.

Половці. Одночасно з торками на історичній арені з'являються половці давньоруських літописів — народ, що залишив глибокий слід в історії не лише Київської Русі, а й інших держав Східної і ПІвденно-Західної Європи, Африки, Малої Азії. Західні джерела називали їх "кумани", "комани", східні — "кипчаки". У X ст. вони входили до складу кімакського племінного союзу, що проживав у верхній течії р. Іртиш 20.

На межі X—XI ст. кипчаки відокремлюються від кімакського каганату і з'являються на історичній арені як самостійна політична сила. Вже в середині XI ст. степи, що раніше мали назву "Дешт-і-гуззан", стали називатися Кипчацьким степом — "Дешт-і-кипчак" 2|.

Вперше в полі зору давньоруського літопису половці опинилися у 1055 р., коли вони на чолі з ханом Блушем уклали мир з Руссю 22, а вже 1061 р. "придоша половци первоє на Руськую землю воєвати... Се бысть первоє зло на Руськую землю от поганых безбожных враг" 23.



16 ПСРЛ. - II, с. 71.

17 ПСРЛ. — II, с. 151.

18 Василевский В. В. Византия и печенеги // Труды. — Т. 1. — Санкт-Петербург, 1908, с. 26.

17 Moravcsik G. Byzantinoturcica. — II (Sprachreste der Turkervolker in den byzantini-schen (Quellen). — Berlin, 1958. S. 90.

20 МИТТ. — Москва: Ленинград, 1939, с. 211.

21 Бартольд В. В. Кипчаки. — Соч. — Москва. — Т. 5, с. 550.

22 ПСРЛ. — II, с. 151.

23 ПСРЛ. — II, с. 152.



Перші зіткнення з половцями для русичів закінчилися невдачею. Однак кочівники після цього не нападали на Русь майже 20 років. Після такого тривалого терміну перемир'я розпочалася велика русько-половецька війна 1093—1117 рр. Дізнавшись про смерть великого князя Всеволода, половці прийшли укладати договір з Руссю. Однак наступник Всеволода князь Святополк Ізяславич відмовився від миру з половцями і останні взяли в облогу Торчеськ. Запропонованої після цього угоди з боку Святополка не прийняли вже половці. Лише у наступному 1094 р. Святополку вдалося укласти з ними мир, одружившись з дочкою хана Тугоркана. Однак вже у 1095 р. руські князі оголосили війну половцям, вбивши послів Ітларя й Кітана, які прийшли до Володимира Мономаха з мирною місією. У відповідь половці кілька разів нападали на Русь, стаючи для неї головною проблемою. Події довели, що в степу з'явився сильний супротивник і необхідно виробити політику взаємовідносин з ним. У 1103 р. відбувся славнозвісний з'їзд руських князів біля Долобського озера, на якому обговорювалися питання взаємовідносин Русі з половцями. Володимир Мономах запропонував об'єднати зусилля дружин всієї Руської землі і перейти від оборони до активного наступу на кочівників.

У 1103, 1111 рр. відбулися походи, в яких брали участь усі руські князі, крім Олега, князя Чернігівського, який дотримувався політики мирних стосунків з кочівниками. Це були перші наступальні дії Русі на Кипчацький степ, що закінчилися розгромом половців і взяттям трьох половецьких міст-зимовищ: Сугріва, Балина, Шаруканя. Половці вперше понесли значні втрати і зазнали поразки на власній землі.

Військовий тиск Русі на них Володимир Мономах завершив укладанням династичних шлюбів, оженивши свого сина Георгія (в майбутньому Юрія Долгорукого) на "Епиониной дочери", а сина Андрія — на онуці Тугоркана 24.

Розпочинається новий період русько-половецьких відносин, що характеризується участю половців у міжусобній боротьбі руських князів. Розділившись на два ворогуючих табори — Мономаховичів і Ольговичів — князі вели непримиренну боротьбу один з одним. На боці Мономаховичів виступали "свої погані" — Чорні Клобуки. Ольговичі спиралися на східних половців, з якими нерідко родичалися, мали своїх "оуєв" у степах.

Розгром половців Володимиром Мономахом у 1103—1116 рр. привів до відтоку окремих орд на чолі з ханом Атраком ("Отроком" руських літописів) до Північного Кавказу, де вони стали однією з найбільших держав цього регіону. У грузинських джерелах вони фігурують як "Великая Кипчакія" 25. Одруження грузинського царя Давида Будівника з дочкою Атрака свідчить на користь того, що Давид вважав Атрака рівним собі 26. Частина половців на його запрошення у 1118—1120 рр. переселилася до Грузії й склала його особисту гвардію 27, частина осіла у приморському Дагестані 28.

Після смерті Володимира Мономаха брат Атрака Сигран (онук хана Шарукана) відправив до нього гінця, щоб умовити його повернутися на батьківщину. Поетична розповідь про це збереглася в літопису 29. Атрак повернувся в донецькі степи, де в нього народився син — відомий хан Кончак.



24 ПСРЛ. — II, с. 259, 285.

25 Каучшвили С. Картліс Цховреба ("Життя Грузії", звід історичних творів XI, XII ст.). — Тбилиси, 1954, с. 17; Анчабадзе Э. В. Кипчаки Северного Кавказа по данным грузинских летописей XI—XII вв. — Нальчик, 1960, с. 123.

26 Апчабадзе Э. Бказ. праця, с. 123.

27 Апчабадзе Э., с. 117, 119; Лордкипанидзе М. Д. История Грузии XI — начала

XIII вв. — Тбилиси, 1974, с. 97.

28 Анчабадзе Э. Вказ. праця, с. 118. 29 ПСРЛ. - II, с. 716.



У другій половині XII ст. ситуація в степу змінюється. У половецькому суспільстві відбуваються процеси консолідації племен, розбитих Мономахом на початку століття. Посилюється східне угруповання половців, центр якого знаходився в середній течії р. Сіверський Донець. Стабілізується розташування половців у степу, визначаються місця розселення різних орд.

Локалізація кочовищ окремих половецьких угруповань завжди базувалася на літописних даних про напрямки походів русичів у степ. Дослідження половецької скульптури дозволили внести уточнення в ці відомості 30. Аналіз половецької скульптури довів, що половці ділилися на два великих союзи; придніпровський і донецький. Ці об'єднання відповідають традиційному поділу кочівників на два крила і можуть бути зіставлені з Чорною і Білою Куманіями, які згадує Ідрісі 31.



30 Гераськова А. С. Вказ. праця, с. 23—31.

31 Рыбаков Б. А. Русские земли по карте Идриси 1154 г. // КСИИМК. — 1952. — Вып. XLIII; Гераськова Л. С. Вказ. праця. — 1991.



Серед донецьких половців з'являється яскрава особистість, хан Кончак, син Атрака, онук "великого хана" Шарукана, який об'єднує всі половецькі землі.

Розпочинається четвертий період русько-половецьких відносин, що характеризується намаганням половців відстояти незалежність і подальшим зближенням двох народів.

У боротьбі з русичами загинув старий ворог київських князів хан Боняк. Ініціатива в степу перейшла до голови донецьких половців — хана Кончака, який вперше з'являється на сторінках літопису як союзник Гліба Юрійовича у його битві за Київ 1172 р. Розпочалася нова двадцятирічна русько-половецька війна, явна перевага в якій була за русичами.

Об'єднавшись з ханом придніпровських половців Кобяком, Кончак здійснив ряд нападів на Русь, взявши участь у боротьбі Ольговичів з Мономаховичами. У 1180 р. він разом з Ігорем Святославичем (майбутнім героєм "Слова о полку Ігоревім"), який очолив половецьке військо, виборював Київ для його брата. Однак військова фортуна зрадила Ольговичам, і Ігор разом з Кончаком "всъкочивша в лодью бежа на Городец к Чернигову" 32.

Трьома роками пізніше Ольговичі, яким половці допомогли здобути київський стіл, вже воюють проти своїх колишніх союзників. У 1183 р. організовано серію походів у степ, під час яких загинуло багато половецьких князів. Потрапив у полон і хан Кобяк "и падеся Кобяк в граде Кыєве в гридници Святьславли" 33.



32 ПСРЛ. - II, с 623.

33 Сумароков Г. В. Кто есть кто в "Слове о полку Игореве". — Москва, 1983, с. 122.



1185 р. русичі організовують нові походи на половців. Один з них, підготовлений Ігорем Святославичем, який спішив випередити інших князів й отримати найбагатшу здобич, закінчився нищівною поразкою руських військ.

Цій події присвячений один з найпоетичніших творів давньоруської літератури — "Слово о полку Ігоревім". Після розгрому Ігоря половці практично перестали нападати на Русь, обмежуючись участю в міжусобній боротьбі галицьких князів.

Татаро-монгольську навалу половці сприйняли як спільне з русичами велике лихо й виступили разом з ними проти спільного ворога. Однак, як відомо, у битві на р. Калка об'єднані русько-половецькі війська зазнали нищівної поразки. Проте на цьому історія половців не завершується. Значна їх кількість переселяється в Угорщину і Болгарію. Наймасовішим це переселення стає після навали Батия на Русь і Кипчакію. У 1237 р. в Угорщину приходять орди, очолювані відомим ханом Котяном (40 тис. чоловік), які залишили помітний слід в її історії.

Половці стали опорою місцевих королів у їхній боротьбі з місцевою аристократією. Син короля Бели IV Стефан одружився з однією з дочок Котяна.

Ладислав IV (Ладислав-Половець) — син Стефана й половчанки засвоїв половецькі звичаї та культуру. За його часів вплив половців настільки зріс, що сам Папа, загрожуючи анафемою, примусив Ладислава у 1279 р. прийняти конституцію про права й обов'язки половців, якою кочівники зобов'язувалися змінити спосіб життя, осісти на землю, не жити в наметах, не поклонятися ідолам і обов'язково хреститися. Однак половці ще довго не могли повністю відмовитися від кочового способу життя і лише на початку XV ст. перетворилися на осілих землеробів 34.

У Болгарію половці почали проникати ще до монгольської навали. У 70-ті роки XII ст. два брати-половці Асен і Петро за підтримки половецьких і болгарських військ підняли повстання проти візантійського володарювання. Асен став царем Болгарії 35. Як і в Угорщині, половці почали відігравати значну роль у житті Болгарії та якийсь час зберігали свої звичаї. На користь останнього свідчать типово половецькі кам'яні зображення, знайдені у Північно-Східній Болгарії.

Навала монголів негативно вплинула на половецький етнос. Частина половців була переселена у далекі монгольські степи, частина — на Середнє Поволжя у Волзьку Болгарію, а частина — на Нижнє Поволжя. Основна частина половців залишилася все ж таки на місцях свого проживання, хоча їх і витісняли монголи, що тут оселилися. Політика монголів, спрямована на знищення половецької аристократії та заміну її монгольською, призвела до того, що у половців зникає традиція зводити статуї — їх не було кому присвячувати.

Розгром монголами половців призвів до масової появи половецьких рабів на східних ринках. У мусульманських країнах тюрки-раби (мамлюки), які славилися своєю військовою хоробрістю, дуже цінилися і нерідко ставали особистими гвардійцями султанів. У Єгипті дуже швидко мамлюки-половці заснували власну династію, яка існувала до 1811 р. 36 Часи правління мамлюків відзначені піднесенням економіки і культури Єгипту.

Половецьке населення, що залишилось у східноєвропейських степах, поступово асимілювало монголів, які прийшли. Вже у Золотій Орді вживали державну кипчацьку мову. Населення Волзької Болгарії користується половецькою мовою і нині.

Асиміляція половцями монголів виразно відображена в праці арабського дослідника Ал-Омарі, який зазначав, що "у давнину ця держава (Золота Орда. — Л. Г.) була державою кипчаків, але, коли ними заволоділи татари, кипчаки зробилися їх підданими. Потім вони (татари) змішалися й породичалися з ними (кипчаками), й земля отримала гору над природними й расовими якостями їх (татар), всі вони стали точно кипчаки, нібито від одного (з ними) роду, від того, що монголи (й татари) оселилися на землі кипчаків, одружувалися з ними й залишалися жити на землі їх (кипчаків)" 37.



34 Голубовский П. Половцы в Венгрии // Университетские известия. — Декабрь, год XXIX. — К., 1889. — № 12.

35 Златарски В. История на Бъдгарската лържава през средните векове. — София. — Т. 2. - 1972, с. 430-480.

36 Босворт К. Э. Мусульманские династии. — Москва, 1971, с. 99—103.

37 Тизенгаузен В. Г. Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. — Санкт-Петербург, 1884. — Т. 1, с. 235.





Попередня        Головна        Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.