Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Попередня        Головна        Наступна




11.1. Таврика в епоху середньовіччя (V-XV ст.) (В. Л. Миц)



Географічне положення Криму багато в чому визначало долю народів, що населяли його в різні часи. Із зростанням міжнародної торгівлі між Сходом та Заходом, яка йшла через Чорне море, посилювалася й військово-стратегічна значимість суходільних та водних шляхів півострова. Держава, що володіла узбережжям Криму, мала з цього значний економічний та політичний зиск. Тому протягом V—XV ст. Таврика постійно притягувала інтерес припонтійських держав; Візантії, Хозарського каганату, Київської Русі, Трапезундської імперії, Золотої Орди, Генуї, Венеції, Молдови та Османської імперії.

Історію середньовічної Таврики V— XV ст. можна умовно поділити на п'ять основних періодів, кожному з яких притаманна та чи інша політична тенденція, зумовлена розстановкою сил у причорноморському регіоні. Для першого періоду (друга половина V — перша половина VI ст.) є характерним прагнення Візантії закріпитися в гірській частині півострова та на узбережжі. У другій половині VI — першій половині X ст. (другий період) у зв'язку з включенням Таврики до складу Хозарського каганату влада Візантії значно слабшає, а часом стає номінальною. Однак уже в другій половині X — першій половині XIII ст. (третій період) над узбережною частиною панує Візантія, а після 1204 р. — Трапезундська імперія. Понад століття (кінець X—XI ст.) східна частина півострова знаходилась під протекторатом Київської Русі. У четвертому періоді (друга половина XIII — перша половина XIV ст.) Таврика перебувала під військово-політичним контролем Золотої Орди. Водночас у постійному протиборстві формувалися колонії двох торговельних республік — Генуї та Венеції. У Криму, як і у всьому басейні Чорного моря, більш міцні позиції спромоглася завоювати Генуя. П'ятий період — 60-ті роки XIV ст. — 70-ті роки XV ст. — характеризується послабленням і розпадом Золотої Орди і зміцненням військово-політичних умов у регіоні. Понад століття точилася боротьба народів Східного Середземномор'я і Причорномор'я з турецькою агресією, яку їм так і не вдалося зупинити.

Підкреслимо, що для всього періоду середньовічної історії Криму є характерним цілковите володарювання в степовій частині півострова кочових народів: гунів, тюркутів, хозаро-болгар, печенігів, половців, монголів. Родючі гірські долини та узбережні території в цей час займало досить строкате за етнічним складом хліборобське осіле населення, що знаходилось під сильним культурним впливом Риму, а пізніше — Візантії, Генуї та Золотої Орди.

Незважаючи на те, що середньовічні пам'ятки Криму привертають увагу вчених вже понад 200 років, у їх історії залишається багато білих плям. Писемні джерела досить бідно і нерівномірно висвітлюють історію Таврики. Тому особливої значимості набувають археологічні дослідження, зокрема праці останніх років, які дають принципово новий матеріал 1.

Етнополітичні процеси, які відбувалися в Північному Причорномор'ї в III— V ст. н. е., значною мірою торкалися і Криму. Писемні джерела свідчать про те, що у Північно-Причорноморський регіон проникають різні германські племена 2. У більшості випадків джерела позначають готів, які очолили союз племен, що став наймогутнішим за часів короля Германаріха наприкінці IV ст. н. е. Окрім готів, у Північне Причорномор'я проникали й інші варварські племена північного та західного походження.

Певно, на заключній фазі "скіфських" ("готських") війн (наприкінці 60-х — початку 70-х років III ст. н. е.) в Криму осідають племена готського союзу — германці та сармати-алани. Цей процес добре простежується в матеріалах розкопок могильників і поселень Гірського і Персдгірського Криму, а також в окремих знахідках скарбів. Поселень другої половини III—V ст. на території Криму виявлено вкрай мало. Культурні шари цього часу відкрито при розкопках Бакли 3, Мангупа, Гурзуфської фортеці та деяких інших пам'яток Гірського Криму. В Алуштинській долині виявлено шість відкритих поселень другої половини III — першої половини V ст. н. е.4

Тому значну частину інформації про час проникнення, етнічний склад племен готського союзу, території їх початкового розселення в Криму дають саме дослідження могильників і насамперед некрополів з трупоспаленнями другої половини III — першої половини V ст. н. е.

Це передусім могильники в долині р. Чорна та на Гераклейському півострові, в долині річок Бельбек, Чатирдаг, Харакс та ін. Водночас із трупоспаленнями у другій половині III—IV ст. в Криму з'являються нові могильники, в яких поховання здійснювалися в склепах, підбійних і різнотипних ямних могилах, характерних для сармато-аланів 5 (Інкерман, Озерне, Заморське, Лучисте, Дружне, Зарічне, Перевальне, Мангуп та ін.). З другої половини V ст. обряд кремації зникає, що можна пов'язати з поширенням у середовищі "готів" християнства і запозиченням у сусідніх сармато-аланів більш прийнятного для християнської релігії поховального обряду.



1 Якобсон А. А. Средневековый Крым. — Ленинград, 1964; Баранов И. А. Памятники раннесредневекового Крыма // Археология Украинской ССР. — К., 1986. — Т. III, с. 231— 248; Баранов И. А. Таврика в эпоху раннего средневековья. — К., 1990; Домбровский О. И. Средневековый Крым X—XV вв. // Археология Украинской ССР. — К., 1986. — Т. III, с. 518— 548; Богданова Н. М. Херсон в V—XV вв. Проблемы истории византийского города // Причерноморье в средние века. — Москва, 1991, с. 8—164; Фирсов Л. В. Иссары: Очерки истории средневековых крепостей Южного берега Крыма. — Новосибирск, 1990; Романчук А. И. Херсонес XII—XIV вв.: Ист. топография. — Красноярск, 1986; Мыц В. А. Укрепления Таврики X—XV вв. — К., 1991 и др.

2 Кулаковский Ю. Аланы по сведениям классических и византийских писателей. — К., 1899, с. 17—18; Васильев А. А. Готы в Крыму // ИРАИМК. — 1921. — Т. 1. — Ч. 1, с. 1—2.

3 Талис Д. А. Керамический комплекс Баклинского городища как источник по этнической истории горного Крыма в IV—IX вв. // Археологические исследования на юге Восточной Европы. — Москва, 1982, с. 55, 56.

4 Мыц В. А. Могильник III—V вв. н. э. на склоне Чатырдага // Материалы к этнической истории Крыма. — К., 1987, с. 161.

5 Айбабип А. И. Этническая принадлежность могильников Крыма IV — первой половины VII в. н. э. // Материалы к этнической истории Крыма. — К., 1987, с. 193.



Поява в Причорномор'ї гунів і розгром ними союзу германських племен у 70-х роках IV ст.6 призвели в подальшому до значних міграцій варварського населення (в тому числі й готів) у Подунав'я та Крим.

Прагнучи взяти під контроль процес міграцій, Феодосій і та його сини Аркадій і Гоннорій починають розселяти "варварів" як федератів на східних кордонах імперії. В руслі цієї політики відбувалося й розміщення "готів" у Тавриці. Про це свідчить не лише топографія пам'яток (поблизу Херсонеса в долині р. Чорна знаходиться переважна більшість некрополів з трупоспаленнями), а й окремі знахідки. Наприклад, Ай-Тодорський скарб монет IV — початку V ст. з наслідуванням "променевого типу" пов'язаний з хвилею міграцій якоїсь групи варварського населення Центральної Європи в Таврику, що відбулася на початку V ст. або протягом перших двох його десятиліть 7.

У другій половині V ст. частина готів-трапезитів залишає Таврику. Після укладення союзу з гунами-утигурами вони переселяються на Таманський півострів 8. Слід зазначити, що саме в цей час переривається функціонування могильників Ай-Тодор та Чатирдаг.

У VI ст. за часів імператора Юстиніана і готи виступають як федерати імперії. У цей час на Боспорі знаходились військові загони під проводом готів Годили та Вадурія 9.

У Південно-Західному Криму за розпорядженням Юстиніана і для захисту готів-федератів, які там проживали і кількість яких дорівнювала 3 тис. бійців, будуються "довгі стіни" 10. Археологічні матеріали з могильників Криму доводять, що у VI—VII ст. готи, які населяли Таврику, зберігали культурні зв'язки з іншими германцями, що мешкали у Центральній Європі 11, звідки на Боспор потрапляли гепідські та остготські пряжки.



6 Перро І. С. Гунська навала і Крим // ВКУ. — Сер. Історії. 1976. — № 18, с. 92.

7 Сидоренко В. А. К вопросу этнической атрибуции Ай-Тодорского клада монет IV — началаУ вв. с подражаниями "лучистого типа" // Материалы к этнической истории Крыма VII в. до н. э. — VII в. н. э. — К., 1987, с. 135.

8 Иордан, О происхождении и деяниях гетов. — Москва, 1960, с. 204, 205.

9 Кулаковский Ю. Керченская христианская катакомба 491 года // МАР. — 1891. — Вып. 6, с. 27.

10 Прокопий Кесарийский. О постройках // ВДИ. — 1932. — №4, с. 249, 250.

11 Амброз А. К. Дунайские элементы в раннесредневековой культуре Крыма (VI— VII вв.)//КСИА. — 1986. -Вып. ИЗ, с. 10—23.

12 Айбабин А. И. Этническая принадлежность могильников Крыма IV — первой половины VII вв. н. э., с. 194.



На кінець VII ст. процес асиміляції готів сармато-аланами, певно, завершується, тому що з цього часу знахідки з некрополів свідчать про відсутність будь-якого етнокультурного "готського" компоненту у похованнях Гірського Криму, Південнобережжя і Боспору 12. Ще у II—III ст. римляни розглядали узбережні та гірські території Криму як свої, намагаючись убезпечити їх від вторгнення кочівників, створюючи опорні пункти, розміщуючи загони легіонерів у Херсонесі, Сімболоні (Балаклава), Хараксі, Алма-Кермені, Усть-Альмі, Трапезунді (район Алушти), Боспорі. Спадкоємиця Риму Візантія продовжила закріплення своїх володінь у Тавриці. Посилення у V—VI ст. тиску на кордони імперії варварських племен призвело до втрати візантійською армією стратегічної ініціативи. Це змусило уряд спрямувати значні зусилля на будівництво оборонних споруд. У першу чергу візантійці намагалися укріпити старі міські центри. Такими в Тавриці були Херсонес і Боспор. Однак потребували захисту і великі території Передгірського та Гірського Криму, де проживало хліборобське населення (піддані імперії або її союзники—федерати). Вже за часів правління імператора Юстиніана І (527—565) у Південно-Західному Криму, як вже зазначалося, була створена система "довгих стін", які закривали проходи (клісури) до гірських долин, заселених гото-аланами. Реальні залишки цих стін ще наприкінці XVIII ст. були помітні в Інкерманськії долині в гирлі р. Чорна біля фортеці Каламіта 13.

Таку саму стіну відкрито у 1979 р. під Ескі-Керменом, а у 1984 р.— поблизу Мангупа в балці Каралез 14. Відкриті під Мангупом залишки довгих стін вимуровані в техніці квадрової кладки. Вони закривали проходи в долини у найвужчих місцях. Водночас з довгими стінами на південному березі будуються два невеликі вартові укріплення — Алустон і Горзувіта. Звідси здійснювався контроль за каботажним плаванням і населенням навколишніх місць. Це були опорні пункти імперії на узбережжі на випадок військових дій.



13 Pallas P. S. Bemercungen auf einer Ruise in die sudlichen stattalteres haften des Russicher Reicha in der Jahren 1793 und 1794. — Leipzig, 1801. - Bd. 2, S. 203.

14 Мыц В. Л. Укрепления Таврики X— XV вв., с. 69; Сидоренко В. А. "Готы" области Дори Прокопия Кесарийского и "длинные стены" в Крыму// Материалы по истории, археологии и этнографии Таврии. — Симферополь, 1991. —Вып. II, с. 114.



Довгі стіни, побудовані в середині VI ст. для захисту осілого населення гірських долин, створювали для мешканців тактичну перевагу, позбавляючи кочівників можливості раптового нападу. Для закріплення стратегічного панування наприкінці VI — початку VII ст. поряд з довгими стінами будуються фортеці, які могли брати під свій захист мирне населення та військові підрозділи у випадку відступу від стін або прориву супротивника на якійсь ділянці опору. Будівництво таких фортець позбавляло супротивника можливості розвивати успіх навіть у випадку захоплення клісур. Крім того, на узбережжі будується ще один укріплений порт — Сугдея. Як бачимо, візантійською адміністрацією Таврики у VI ст. у два етапи створюється складна система охорони кордонів, орієнтована у найбільш небезпечному напрямку — з боку степу. Вона складається з довгих стін, які перекривали гірські проходи, і низки опорних пунктів — фортець, розташованих у безпосередній близькості від клісур (Каламіта, Ескі-Кермен, Мангуп, Сюйрен, Тепе-Кермен, Чуфут-Кале, Бакла).

Окрім будівництва фортець, візантійська адміністрація починає насаджувати серед місцевого "варварського" населення християнство. Формування християнської ідеології у мешканців Таврики відбувалося під сильним впливом та через культурні зв'язки з Херсонесом — місцем шанування багатьох християнських святинь. Будівництво культових споруд на території фортець велося, імовірно, за участю візантійських майстрів. Окрім Херсонеса, ранньосередньовічні храми VI—VII ст. відкриті на Мангупі, Баклі, Гурзуфі, Боспорі. З IV ст. у Тавриці існує дві єпархії — херсонська і боспорська. До початку VII ст. засновуються готська та сугдейська єпархії.

У другій половині — наприкінці VII ст. візантійські гарнізони та федерати залишають частину фортець Таврики. Археологічні дослідження фіксують припинення життя на Алустоні, в Гурзуфі, Мангупі, Баклі, Каламіті. Причини цього, мабуть, слід шукати у зміні військово-політичного становища у Північному Причорномор'ї та Середземномор'ї, складному економічному і політичному положенні самої Візантії в цей період. Епідемія чуми, довготривалі війни з арабами призвели до виснаження людських ресурсів імперії. Практично всі сили та засоби було спрямовано на організацію оборони східних кордонів і столиці. Чисельність армії значно зменшилася, і вона значною мірою децентралізувалася 15.

Після розпаду близько середини VII ст. оногурської конфедерації під владу Хозарського каганату підпадає частина Східного Криму, включаючи і Боспор. Поява на північно-західних кордонах імперії нової міцної держави — Хозарського каганату — змушує Візантію вжити значних дипломатичних зусиль, щоб зупинити просування хозар углиб півострова 16.

До 30-х років VIII ст. хозаро-візантійські стосунки в Тавриці мали відносно мирний характер, якщо не зважати на ексцес 711—712 рр. під час правління Юстиніана II, коли хозари виступили проти імперії на захист населення Гірського Криму та Херсонеса 17.

У другій половині VII ст. у Таврику переселяються з Приазов'я та Північного Кавказу носії так званої салтово-маяцької культури (болгари та алани). На середину VIII ст. вони заселили Керченський півострів, північно-західне та південно-східне узбережжя Таврики, а також частину Гірського Криму. У другій половині VIII ст. ці поселення були зруйновані, можливо, хозарами. З другої половини VII по X ст. відбувається інтенсивна інфільтрація болгар та аланів у глибинні райони Гірського Криму. Пам'ятки з характерним для салтово-маяцької культури матеріалом відкриті під час розкопок у Більбекській долині, Ласпі, Партеніті, Алушті, Фуні, Мангупі, Судаку, Баклі та ін. Частина болгар, які осіли в районах Гірського Криму та на узбережжі, приймає християнство 18, про що свідчить поява склепів візантійського типу, в яких салтовцї ховали своїх небіжчиків, та будівництво християнських храмів, відкритих на Кордон-Обі, у Георгієвському, Пташкіно, Тепсені, біля с. Поворотне 19 та в Алушті.



15 Teall J. The drein of the Byzantine Impire // DOP. — 1959; a 13, p. 110, 111.

16 Баранов И. А. Таврика в эпоху раннего средневековья..., с. 146, 148.

17 Чичуров И. С. Византийские исторические сочинения: "Хронография" Феофана, "Бревиарий" Никифора. — Москва, 1980, с. 63—67.

18 Баранов И. А. Таврика в эпоху раннего средневековья.., с. 129—138.

19 Гадло А. В. К истории Восточной Таврики VIII—X вв. // Античные традиции и византийские реалии. — Свердловск, 1980, с. 137— 139, рис. 4, 5; Баранов И. А. Некоторые итоги изучения тюрко-болгарских памятников Крыма// Плиска-Преслав. — София, 1981. — Т. 2, с. 69, рис. 9; Романчук А. И. Раскопки сельского населения в низовьях реки Бельбек // АДСП. — 1976, с. 10—19, рис. 2; Бабенчиков В. П. Итоги исследования средневекового поселения на холме Тепсень // История и археология средневекового Крыма. — Москва, 1957, с. 101—110, рис. 4.



У першій половині VIII ст. у зв'язку з масовою міграцією малоазійських греків з Візантії у період іконоборства на узбережжі Таврики виникає кілька десятків нових поселень, на яких зводяться храми та монастирі. Водночас широкого розвитку в районах Гірського Криму набуває виробництво будівельної й тарної кераміки. У наш час розкопками й розвідками відкрито понад 25 таких виробничо-гончарних комплексів, деякі з них функціонували протягом VIII-X ст.

У VIII—X ст. кількість населення в Тавриці значно збільшується. На Південнобережжі та в Гірському Криму виникають печерні монастирі, а на великих поселеннях починається храмове будівництво. Приблизно на межі IX—X ст. у Східному Криму з'явилась нова єпархія, центром якої стало місто Фулли.

З посиленням влади хозар (VIII— IX ст.) у Криму й стабілізацією військово-політичного становища в регіоні переривається функціонування візантійської системи оборони, тому що візантійці вивели свої гарнізони з фортець, а гірські проходи, певно, вже не охоронялися хозарами. Загарбання клісур у 787 р. повсталими прибічниками Іоанна Готського й правителя Доросу було тимчасовим і незабаром хозари поновили контроль над Гірським Кримом 20.

Певно, наприкінці VIII ст. (після придушення повстання Іоанна Готського) хозари починають вводити свої гарнізони у напівзруйновані на той час візантійські фортеці, відбудовуючи їх або зводячи наново. Залишки будівельної діяльності хозарського панування в Тавриці виявлені на Мангупі, Алустоні, Киз-Кермені, Судаку 21 й на інших пам'ятках Криму.

В останній чверті IX ст. (близько 885 р.) у Причорноморських степах з'являються загони печенігів, які під натиском гунів просуваються на захід, займаючи землі Хозарського каганату. Одна гілка печенізьких орд уклинилася між Таврикою й основною територією Хозарії, перервавши зв'язок останньої з візантійськими містами Криму, завдаючи тим самим економіці каганату сильного удару 22. Незважаючи на всі зусилля, до яких вдавалися хозари, щоб витіснити печенігів, останні не лише змогли зберегти завойовані позиції, а й просунутися далі на захід. За словами Константина Багрянородного, на середину X ст. "Пачінакія (Печенігія. — В. М.) займає всю землю до Русі, Боспору, Херсона, Сарата, Бурата й тридцяти країв" 23. Поступово в хозарсько-печенізький конфлікт втягуються Візантія та Київська Русь (що переслідують свої військово-політичні та економічні цілі).

Одним із основних напрямків в політиці Візантії в районах Північного Причорномор'я протягом IX—XI ст. було прагнення перешкодити закріпленню на берегах Понту Київської Русі, яка намагалася заволодіти там ключовими позиціями економічного и стратегічного характеру 24.

Київські князі вели наступ у трьох основних напрямках: південно-західному (Подунав'я та Балкани); південному (Таврика); південно-східному (Подоння та Таманський півострів). Тому всі зусилля візантійської дипломатії спрямовувалися на те, щоб "жити з печенігами у мирі" й зіштовхувати їх із Руссю, Хозарією та Болгарією. Київські князі дотримувалися такої самої тактики, використовуючи печенігів у боротьбі з хозарами й здійснюючи тиск на Візантію. Скориставшись походами "русів" під проводом князя Хельга на Тамань у 932 р., Візантія відновила свою владу в Тавриці, Роман І (920—944) направив у Крим військо, яке захопило Климати 25. Однак у 933—934 рр. торки, які проживали на захід від Аланії, завдали візантійцям поразки біля фортеці Вілендар  italic'>26.



20 Баранов И. А. О восстании Иоанна Готского. — К., 1974, с. 151—161

21 Баранов И. А. Таврика в эпоху раннего средневековья.., с. 54—68.

22 Плетнева С. А. Печенеги, торки и половцы в южнорусских степях // МИА. — 1958. — № 162, с. 213.

23 Константин Багрянородный. Об управлении империей (пер. и коммент. Г. Г. Литаврина) // Развитие этнического самосознания славянских народов в эпоху раннего средневековья. — Москва, 1982, с. 301—342.

24 Талис А. А. Из истории русско-корсунских отношений в IX—X вв. II ВВ. — 1958. — Т. 14, с. 107.

25 Mosin V. Les Khazares et les Byzantins. D'Apres L, anongme Cambridge // Byzantion. — 1931. — 6.

26 Брун Ф. О разных названиях Керчи и ее окрестностей в древности и средних веках. — Одесса, 1877, с. 18.



У 935 р. союзники хозар — чорні булгари — під проводом Пейсаха здійснили спустошувальний похід у Таврику. За Кембриджським документом, вже близько 940 р. руси не без впливу Візантії напали на хозар в районі Боспору й захопили фортецю Самкерц 27.

Похід Святослава на Саркел у 965 р. остаточно підірвав могутність Хозарського каганату. Лише після цього Таврика, певно, позбавляється хозарської небезпеки.

Особливо відчутними для панування Візантії у Північному Причорномор'ї стали удари, завдані Руссю наприкінці X ст. Скориставшись тимчасовим послабленням Візантії, сили якої були виснажені безперервними війнами з арабами, болгарами та міжусобицями, Володимир Святославич здійснив у 988— 989 рр. похід на Таврику і після тривалої облоги захопив Херсонес. Такі рішучі дії руського князя змусили візантійського імператора Василія II (976—1025) виконати обіцянки, які він дав раніше. Охрестившись у Херсонесі, Володимир одружився з сестрою імператора Ганною. Залишивши Херсонес, Володимир посадив у Тмуторокані свого сина Мстислава, завдяки чому економічне і політичне становище Русі у Північному Причорномор'ї залишалося досить стійким до кінця XI ст.

У другій половині X — на початку XI ст. візантійським імператорам, які спирались на фемні війська, вдалося добитися воєнних успіхів на сході та північному заході й значно розширити свої володіння 28. Система фем набула свого повного розвитку до X ст.29

Формування фемної системи в Тавриці, певно, ускладнювалося військово-політичною нестабільністю, викликаною наприкінці IX—X ст. хозаро-візантїйськими війнами й проникненням на півострів печенігів. Фема Херсона, що вперше згадується в "Тактиконі: Філотея" (899 р.), була частиною військово-адміністративного устрою імперії 30.

У другій половині X ст. в адміністративному устрої Візантії відбулися зміни: старі феми були поділені на кілька десятків дрібних стратигій, особливо у прикордонних областях, територія яких не перевищувала одного міста або маленького району. Це саме відбувається у Тавриці, яка була північно-східним форпостом імперії. У 70-ті роки X ст. Візантія докладає нових зусиль для встановлення контролю над Північним Причорномор'ям. Згідно з "Тактиконом Ікономідеса" (971—975), крім феми Херсона, що вже існувала в Тавриці, додатково створюються ще дві нові феми: Боспора та Понту Евксінського на чолі зі стратигами 31.



27 Коковцев П. К. Еврейско-хазарская переписка в X в. — Ленинград, 1932, с. 118.

28 Ostrogorsky G. Gcschichte des Byzantinischen Staates. — Miinchen, 1952, S. 64—77.

29 Oikonomides N. Les listes de preseance Byzantines des IX et X siecles. — Paris, 1972, p. 101—105.

30 Там само.

31 Там само.



Клімати Готії в цей час, певно, входили до складу феми Херсона. У створенні трьох фем на відносно невеликій території Кримського півострова виявились дві тенденції в політиці Візантії: 1) зміцнення позицій на берегах Понту; 2) дроблення старих фем на дрібні, які в свою чергу поділялися на турми, друнги та банди. Імператор Цимісхій, створюючи дві нові феми на північному узбережжі Понту, намагався запобігти посиленню Русі на Тамані та у Східній Тавриці (цьому мала запобігти фема Боспора), а також обмежити можливі військові дії русів на морі, контролюючи чорноморську торгівлю.

До 60-х років X ст. Хозарський каганат під ударами печенігів, Візантії та Київської Русі втрачає військово-політичне панування в Тавриці. Протягом X— XII ст. в Криму точиться боротьба між печенігами та половцями, Візантією та Руссю. У цей час Візантія зберігала своє панування переважно у Південному Криму, а Русь закріпилася в Східній Тавриці, створивши тут Тмутороканське князівство. Контроль над районами Гірського Криму Візантії вдалося зберегти завдяки створеній тут низці укріплених пунктів, що з часом перетворилися на міста.

Довготривала нестабільність військово-політичної обстановки й відсутність, часом, реальної влади над більшою частиною Таврики, розрізненість сільських общин, які були змушені самостійно упродовж цілого ряду століть (особливо у X—XIII ст.) вести безперервну боротьбу з кочівниками (печенігами, половцями, монголами), призвели до посилення військового прошарку місцевого населення, зміцнення влади військових вождів і поступової зміни родоплемінних відносин на феодальні. В умовах Гірського Криму цей процес відбувався дуже повільно.

Сільські поселення Таврики, розташовані в лісистих горах, були економічно незалежні від Херсона, тому що кожна община забезпечувала себе всім необхідним. Економічний зв'язок з Херсонесом виявлявся в стягуванні з них податків. Таке становище було характерним не лише для Криму, а й для інших віддалених від Константинополя районів імперії (особливо гірських). Господарська незалежність неминуче приводить до політичної самостійності, розвитку відцентрових тенденцій, що врешті-решт вплинуло на створення в XIV ст. (після послаблення Херсона) феодального "князівства" (архонтії) у Гірському Криму. Всі економічні та політичні передумови для цього склалися ще у XII—XIII ст.

Підкреслимо, що економічна самостійність населення міст, фортець і поселень Таврики, яке вело напівнатуральне господарство протягом XI— XIII ст., посилювалася. Це призвело до того, що коли Херсон у XII ст. починає втрачати провідну роль у посередницькій торгівлі (її займає Сугдея), він досить швидко перетворюється на аграрне місто. На користь того, що його населення вело напівнатуральне господарство, красномовно свідчать знахідки з шарів XII— XIII ст. Така сама доля спіткала й торговельного суперника Херсона — Сугдею, яка у XII ст. після татарських навал і захоплення генуезцями перетворюється на сільськогосподарський центр округи.

Торговельно-економічна орієнтація на Херсон у XIII—XV ст. змінюється орієнтацією на міста Східного Криму (Сугдею, Солхат і Кафу). У XIV—XV ст. економіка узбережних міст і поселень Таврики потрапляє під вплив генуезької колонії, яка створила на узбережжі низку торговельних факторій. Цей процес відбився не лише в побутових речах матеріальної культури (кераміці, прикрасах), а й в грошовому обігу. Якщо в шарах VI—XIII ст. знайдені майже виключно херсоно-візантійські монети та монети держав Малої Азії, то у XIV— XV ст. це вже знахідки переважно монет золотоординських міст і Кафи.

Децентралізація Візантії у XI— XII ст. приводить до створення на східних кордонах незалежних або напівзалежних феодальних держав. Посилення сепаратистських тенденцій, що базувалися на повній економічній незалежності від центральної влади, вже наприкінці XI — першій половині XII ст. сприяло створенню напівзалежного феодального князівства на території колишньої візантійської феми Халдея, яке очолювала династія Таврів-Таронітів 32.



32 Карпов С. П. Трапезундская империя и западноевропейские государства в XIII— XV вв. — Москва, 1981, с. 5.



Успішна боротьба із зовнішньою загрозою сприяла великій популярності цього греко-вірменського роду, який користувався підтримкою різних соціальних прошарків. Ф. А. Браун ще наприкінці XIX ст. висловив припущення, що константинопольські імператори, скориставшись результатами визвольної боротьби у Малій Азії, яку вели таври проти сельджуків, не захотіли миритися з їх незалежною політикою, і у 1130 р. вислали Костянтина Гавраса з Трапезунду до Херсона як топарха 33. Однак це й досі не підтверджено будь-якими джерелами 34.

Можливо, з XII ст. встановлюється тісний політичний зв'язок між Таврикою і Трапезундом, хоча економічні та інші зв'язки Південного Понту і Криму не переривалися з античних часів. Після утворення у 1204 р. Трапезундської імперії Херсон і Готські Климати увійшли до складу держави Великих Комнінів 35, що продовжувалося до завоювання Криму монголами. Залежність Таврики від Трапезунду виявилася, імовірно, у щорічній сплаті податків і наданні необхідних допоміжних загонів 36.

У подальшому (особливо у XV ст.) відносини між Трапезундською імперією і князівством Феодоро, яке сформувалося на землях колишніх візантійських володінь у Тавриці XIV ст., були союзницькими. Вже перші трапезундські імператори Олексій І (1204—1222) та його брат полководець Давид прийняли титул Великих Комнінів і підписувалися: "Вірний во Христі Бог, цар імператор всього Сходу, Іверів (грузинів. — В. М.) і Замор'я (тобто кримських володінь)" 37.

Важливість зв'язку Трапезунду з Таврикою ще у домонгольський період підкреслювалася в ряді писемних джерел. Так, арабський географ XIV ст. ал-Умарі, який користувався більш ранніми свідоцтвами генуезьких джерел, повідомляє, що через Трапезунд проходили торговельні шляхи "провінції Крим, Кипчацького степу до інших територій півночі" 38.

До XII ст. основним торговельним портом був Херсонес, але вже до XIII ст. він поступається Сугдеї, яка протягом XII—XIII ст. перетворилася на найбільший торговельно-аграрний і ремісничий центр півострова. На узбережжі Таврики розташовувались невеликі міста (Алушта, Партеніт, Гурзуф, Алупка та ін.), які торгували з іншими центрами Причорномор'я.

Перша чверть XIII ст. позначилася появою у Східноєвропейських степах монголів. Саме монгольські завоювання XIII ст. визначили історію народів Євразії майже на три століття. Монголо-татари здійснювали напади на Крим ще з часів своєї першої появи у Причорноморських степах. Спочатку їхні удари були спрямовані на райони Східної Таврики і насамперед Судак, який зазнавав розгромів у 1223, 1238, 1249 рр.39



33 Якобсон А. Л. Средневековый Херсонес (XII—XIV ст.) // МИА. — 1950. — № 17, с. 30.

34 Braun F. Die letzen Schiksale der Krimgoten // Jahresberichte der Reform. Kirchenshale F. — 1889—1890. — SPb., 1890, S. 44.

35 Карпов С. П. Трапезундская империя и западноевропейские государства в XIII— XV вв..., с. 9.

36 Там само.

37 Безобрадов Н. В. Трапезунд, его святыни и древности. — Петербург, 1916, с. 6.

38 Карпов С. П. Вказ. праця, с. 24. — Прим. 41.

39 Якобсон А. Л. Средневековый Херсонес..., с. 33.

40 Егоров В. А. Историческая география Золотой Орды в XIII—XIV вв. — Москва, 1985, с. 26—27.



На початку 1243 р. монголи на чолі з Бату повертаються з походу в Західну Європу і розміщуються в Причорноморських та Прикаспійських степах 40. На цей час вони вже володіли Степовим Кримом. Населення Таврики з укріпленими містами, фортецями, монастирями і сільськими поселеннями зберігало автономію, сплачуючи монголам данину, про що повідомляє В. Рубрук (1253) 41.

Таким чином, населення Гірського Криму потрапляє в залежність від монголо-татар між 1243 та 1253 рр.

Походи монголів у гірські райони Криму відбувалися й у другій половині XIII ст. Згадка про одну з таких навал збереглася на сторінках грецького синаксаря із Судака від 28 травня 1278 р.42

Однак найзначнішим за своїм катастрофічним наслідком вважається похід на Крим Ногая (1299 р.). Криза, зумовлена сепаратизмом Ногая наприкінці XIII ст., позначилась і на містах Криму. Поразка Токти дозволила Ногаю захопити на короткий час і його кримський улус. У Таврику для збирання данини Ногай відправив свого онука Актджу, якого вбито у Кафі у 1298—1299 рр. За повідомленням арабського історика Рукнеддіна Бейбарса, Ногай, дізнавшись про це, відправив у Крим величезне військо, яке розгромило місто, знищило значну кількість кримчан, взяло у полон мусульманських, аланських і франкських купців, захопило їх майно, пограбувало Сарукерман (Херсон. — В. М.), Кирк-Ер, Керч 43.

Під час битви, що відбувалася в 1300 р. між Ногаєм і Токтою, військо Ногая було розбите, а сам він загинув. Таврика знов перейшла до Токти (1290—1312).

Саме до 1299 р. більшість дослідників відносять сліди пожеж на Баклі, Тепе-Кермені, Чуфут-Кале, Сюйрені, Ескі-Кермені, Херсонесі 44.

Після цього розгрому деякі міста та фортеці вже не відбудовуються. Життя на них, якщо не відразу, то поступово згасає (Тепе-Кермен, Ескі-Кермен, Сюйрен, Ісар-Кая та ін.). Проте матеріали останніх років з розкопок Бакли, Алустона, Херсонеса дозволяють внести деякі корективи в цей традиційний погляд. Знахідки свідчать, що час побутування монет з нижніх шарів Бакли, Алушти, Херсонеса і Ескі-Кермена не виходить за межі 60—70-х років XIII ст. Отже, ці міста і фортеці були зруйновані не у 1299 р. (монети 80— 90-х років XIII ст. на їх території не знайдені), а можливо, у 60—70-х роках XIII ст. Не слід виключати й того, що Таврику піддавали розгрому і у 60— 70-ті роки, і наприкінці XIII ст., тобто двічі.

Походи монголів на міста Таврики призвели до їх поступового занепаду, зменшення чисельності населення. Вже на початку XIV ст. запустівають Судак, Ескі-Кермен, Тепе-Кермен, Херсон, а Кирк-Ер (Чуфут-Кале) перетворюється на центр бейліка (вотчинне володіння бея). Таким чином, наприкінці XIII ст. монголи захопили частину передгірського і Гірського Криму (в районі сучасного Бахчисарая). Раніше тут розташовувалися три візантійські фортеці, зруйновані монголами під час навал у другій половині XIII ст.: Бакла, Чуфут-Кале, Тепе-Кермен (Кирк-Ер). Населення цього району було аланським. На початку XIV ст. тут виникає бейлік роду Яшкавських-Сулешевих, який являє собою невелике напівзалежне князівство з центром у Кирк-Ері, вперше згадане Абульфедою в 1321 р.45



41 Рубрук Вилхелм. Пътувапе из източните страни през 1253 г. (Увод, превод и бележки от М. Петрова) // Цвори за Българската история. — Кн. XXIV. — София. — 1981, с. 197.

42 Антонин. Заметки XII—XIII вв., относящиеся к крымскому городу Сугдее (Судаку), приписанные на греческом Синаксаре // ЗООИД. — 1863. — Т. V. - № 126, с. 614.

43 Тиденгаузен В. Г. Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. — Санкт-Петербург, 1884. — Т. 1, с. 112.

44 Якобсон А. А. Раннесредневековый Херсонес// МИД. — 1959. — № 63, с. 232, 233.

45 Смирнов В. Д. Крымское ханство под главенством Оттоманской Порты до начала XVIII в. — Санкт-Петербург, 1887, с. 102.



Протягом XIV ст. у Степовому Криму формуються бейліки інших знатних татарських родів — Баринов, Ширинов, Аргинов. Це явище показує, що на території Криму відбувається процес децентралізації, дроблення, характерний для держав Джучидів цього часу. У 60-х роках XIV ст. Кирк-Ером правив князь Хагибей 46, а наприкінці XIV (при Едигеї й Тактамиші) — початку XV ст. — ставленики Едигея, які отримали тарханний ярлик від Тимур-Кутлуга, влада якого не поширювалась за межі Криму, незважаючи на те, що його оголосили золотоординським ханом 47.

Після смерті Бирзибека (1359) в Золотій Орді починається період внутрішнього хаосу і феодальних міжусобиць (60— 70-ті роки XIV ст.).

У 40-х роках XIV ст. у Криму активізує свою діяльність генуезька колонія. Близько 1345 р. генуезці захопили м. Чембало, "гордих, безпечних та незгодних між собою" грецьких князів 48. Проте, розпочавши будувати тут фортеці, генуезці зазнали невдачі. Загін монголів, що прибув у місто, зруйнував зведені стіни, а мешканці Чембало врятувались, тікаючи в гори 49. У 1365 р. генуезці захопили Солдайю з 18 поселеннями, які до цього належали монголам.

Послабленням Золотої Орди негайно скористалися сусідні держави. У 1361—1362 рр. розпочинається будівництво кріпосних стін Мангупа, яке продовжується приблизно до 1380 р. Про це свідчать написи, знайдені на городищі в різні роки розкопок 50.

Будівельні заходи феодоритів у 60—80-х роках XIV ст. не обмежуються лише зведенням стін на Мангупі. Саме в цей час у Гірському Криму будується ціла низка невеликих фортець, які начебто обмежують володіння Феодоро, допомагаючи позначити кордони. На сході це Фуна, Басман, Яман-Там, Керменчик, а на захід і південний захід від Мангупа — Черкес-Кермен, Камара, Чоргунський ісар, Сарджик, Кокія-Ісар та ін.

У XIV ст. на території Готії відбувався складний процес консолідації місцевих соціально-політичних сил, формування феодальної держави. Окрім внутрішніх умов цьому сприяли й зовнішні чинники. Під час правління ханів Токти (1230— 1312), Узбека (1312-1342) і Джанібека (1342—1357) монголи здійснюють напади на міста та поселення Східного Криму: у 1308 р. спалена Кафа, у 1322 Судак пограбовано Толак-Теміром, а у 1327 — Агадж-башли-беком 51. Постійна загроза нападу кочівників змушувала мешканців Судака та його околиць залишати обжиті ними місця і перебиратися на територію Готської єпархії.



46 Малицкий Н. В. Заметки по эпиграфике Мангупа // ИГАИМК. — 1933. — Вып. 71, с. 11—13.

47 Смирнов В. Д. Крымское ханство под главенством Оттоманской Порты до начала XVIII в..., с. 169.

48 Броневский М. Описание Татарии (Tartariae descriptio) // ЗООИД. — 1867. — Т. VI, с. 347.

49 Броневский М. Вказ. праця, с. 347; Якобсон А. А. Средневековый Крым..., с. 120.

50 Малицкий Н. В. Заметки по эпиграфике Мангупа..., с. 5—6, 9—11; Мыц В. А. Несколько заметок по эпиграфике средневекового Крыма. XIV—XV вв. // Византийская Таврика. — К., 1991, с. 180—186.

51 Антонин. Заметки XII—XIII века.., № 103, 187; Смирнов В. А. Крымское ханство.., с. 36.



Участь володарів Мангупа у походах правителів Криму — Солхата 60—90-х років XIV ст. вказує, з одного боку, на їхню залежність від Золотої Орди, а з другого — на досить тісні, подекуди дружні відносини. Деяка стабілізація військово-політичного становища, що склалася в районах Гірського Криму в першій половині XIV ст., сприяла збільшенню населення на цій території. Таким чином, у XIV ст. в Південно-Західному Криму та на Південнобережжі набуває розвитку інша тенденція, відмінна від положення, що склалося в цьому регіоні у другій половині XIII ст., коли майже всі великі міста й укріплення були зруйновані.

Писемні джерела другої половини XIV ст. зображають готську єпархію як одну з найквітучих. Навколо Мангупа об'єднуються колишні візантійські володіння в Тавриці. Справа доходить до того, що митрополити Херсонський і Сугдейський звертаються по допомогу до константинопольського патріарха з проханням виступити в ролі третейського судді у суперечках стосовно приходів, захоплених готським митрополитом. Причому боротьба за приходи, точніше боротьба за право збору канонікона, була тривалою. За актами константинопольського патріарха, вона спалахнула у 1317 р. й тривала до 1396 р. 52.

Досить суттєвим зовнішнім чинником, що стимулював консолідацію колишніх візантійських володінь у Тавриці навколо Мангупа, була зросла у XIV ст. активність генуезької колонії. Генуезці захоплюють території з місцевим, переважно тюркомовним населенням і на узбережжі Криму засновують низку торговельних станцій і факторій. Загроза бути повністю підпорядкованими колонії певною мірою змусила місцевих феодалів об'єднатися для спільної боротьби з генуезцями. Для опору генуезькій експансії й призначалися фортеці, побудовані на узбережжі у другій половині — наприкінці XIV ст. Однак основна боротьба між феодоритами і генуезцями за володіння узбережними районами Готії розгортається у першій чверті XV ст. і практично не зупиняється до кінця 40-х років XV ст.

Дані писемних джерел щодо соціальної структури (та її організації) населення Таврики XI—XIV ст. досить бідні. Тому це питання й досі залишається практично недослідженим.

Адміністративний устрій феодальних держав деякою мірою відображає соціальну структуру суспільства. На думку О. І. Домбровського, процес виникнення і розвитку феодальних відносин у середньовічному Криму був складним; у ньому можна виділяти три основні тенденції: 1) внутрішню феодалізацію місцевого населення — як закономірний результат його розвитку; 2) укорінення в місцевому середовищі привнесених іззовні (спочатку візантійськими, а потім італійськими носіями) вже готових форм феодальної власності, способу виробництва і виробничих відносин; 3) збереження відсталих соціальних відносин у середовищі кочових народів, що потрапляли в Крим. Усі ці явища ніколи не існували ізольовано, а діяли і розвивались одночасно, хоча кожне й мало свої райони і час оптимального виявлення 53.



52 Антоний. Древние акты Константинопольского патриарха, относящиеся к Новороссийскому краю // ЗООИД. — 1867. — Т. VI, с. 445—473; Бертье-Делагард А. А. Исследование некоторых недоуменных вопросов средневековья в Тавриде // ИТУАК. — 1920. — № 57, с. 131, 132.

53 Домбровский О. И. Предисловие // Археологические исследования средневекового Крыма. — К., 1968, с. 5.


Названі тенденції отримали своє достатньо повне завершення наприкінці XIV — початку XV ст., коли на півострові сформувалося три феодальні державні угруповання: 1) князівство Феодоро; 2) кримське ханство; 3) генуезька колонія зі столицею у Кафі. Якщо два перших були достатньо автономними, то в третьому тільки почали розвиватися тенденції щодо відділення від метрополії, які не встигли виявитися повною мірою через турецьку навалу. Для кожного з цих невеликих державних утворень були характерні власний адміністративний устрій і соціальна структура, сформована на ґрунті попередніх державних інституцій влади і традицій.

У XIV—XV ст. на території Криму виникають передумови для формування четвертої економічної та політичної сили, основу якої становлять численні вірмени-колоністи, які швидко займають провідне місце в торгівлі та ремісничому виробництві, витісняючи генуезців. Однак тенденція до політичного об'єднання вірменської колонії в Криму була перервана турецьким завоюванням півострова у 1475 р.





Попередня        Головна        Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.