Попередня             Головна             Наступна





Я. Д. Ісаєвич

ПЕРЕДМОВА


XIII — перша половина XVII ст. — важлива доба в історії українського народу і його культури. Своєрідність побуту, витонченість речей повсякденного вжитку, поетичність звичаїв і обрядів, моральні засади світогляду, яскрава літературна і мистецька творчість, поступове утвердження елементів наукового мислення — все це відображало ментальність і самосвідомість українців і водночас було чинником дальшого їхнього саморозвитку. Багатство і розмаїття культури українців зумовило своєрідність і неповторність їхнього внеску у скарбницю світової культури.

Основне завдання пропонованої праці — комплексне дослідження культури українського народу та її міжнародного значення, а також стисле висвітлення культури етнічних меншин у контексті загальноукраїнських культурних процесів. Мається на увазі розглянути як особливості культури регіонів, так і єдність визначальних рис культури народу, консолідуючу роль Києва як головного — хоч і з великими перервами — осередку творчих імпульсів і центру, де збиралися культурні діячі з усієї країни.

Зрозуміло, що хронологічні межі тому є умовними. Більшість явищ, про які йдеться у перших розділах, була започаткована раніше, а якісні зміни в різних ділянках культури були неодночасними. У зв’язку з безперервністю культурного процесу неминучим стало часткове перекривання матеріалів даного тому і сусідніх. Зокрема, у першому томі викладається історія Київської Русі до монголо-татарської навали, яка завдала величезного, в деяких випадках непоправного удару культурі. Водночас у даному томі висвітлено деякі питання розвитку культури в перших десятиріччях XIII ст. Це має на меті дати цілісну картину культурного життя Галицько-Волинського князівства за весь час його існування, причому явища, що стосуються цього князівства, подано в контексті його зв’язків з іншими князівствами та регіонами.

Якщо йдеться про верхню межу, то точно датовані події розглядаються у випадку, коли вони відбулися не пізніше 1647 р. Однак багато культурних процесів були тривалими, часто вони датуються цілими десятиріччями і століттями. До того ж врахування пізніших явищ було необхідне і для висвітлення шляхом ретроспективного аналізу процесів, які розгорталися впродовж попередніх історичних періодів.

Різні сторони культурного життя і різні періоди висвітлюються нерівномірно. Джерельна база деяких з них збереглася набагато краще, ніж інших. Є й такі явища, про які можна говорити лише за аналогією до того, що відомо на матеріалі інших країн. Натомість джерел пізніших періодів набагато більше, але часто вони дійшли до нас надто фрагментарно. Доводиться буквально по зернині збирати окремі факти, щоб укладати з них своєрідну мозаїку співвідношення форм і барв, у якій може відхилятися від адекватного відтворення минулого також через нерівномірність стану збереження джерельних пам’яток.

Як завжди в історичних дослідженнях, добір джерел відображає уявлення дослідника про специфіку досліджуваного предмета. І тут не можна не відзначити того, що остаточно виробленого загальноприйнятого тлумачення культури немає. Його, мабуть, ніколи і не буде: різноманітність і своєрідність феноменів культурного життя потребує різних підходів, які неминуче мають змінюватися в процесі еволюції форм суспільного буття і суспільної свідомості.

У цьому томі, як і в інших, у центрі уваги — культура як творчий доробок поколінь, наслідок їхньої діяльності, спрямованої на підтримання свого існування: пристосування до природи і забезпечення функціонування суспільства. Однаково важливими автори вважають ті сфери і форми, що їх відносять до народної культури, і ті, щодо яких вживають терміни "культура професійна", "культура елітарна". Йдеться, отже, і про найвищі творчі досягнення, і про доробок людей у всіх сферах їхньої активності. Стійкість основних рис етнічної психології пов’язана з повільністю змін у побуті і духовній культурі широких народних мас. Це, власне, той чинник, який забезпечував тяглість і спадкоємність української культури, збереження українським народом своєї ідентичності впродовж століть також і в тих умовах, коли його територія була розділена кордонами між різними політичними організмами, і коли соціально-економічні і політичні процеси гальмували культурне життя і вели до дезінтеграції української культури.

Культура тих верств, які прийнято називати суспільними низами, попри свій високий рівень і попри своє, часто визначальне, значення для формування своєрідності культурного життя українців, відома порівняно менше, бо недостатньо відбита у збережених писаних текстах. Речові пам’ятки, мистецькі витвори, а також фольклорні записи, які часто досить складно віднести до конкретних історичних періодів, відбивають тільки окремі аспекти народної культури. Однак саме на всенародній основі виникає культурна творчість талановитих особистостей, формуються групи, пов’язані за фахом з обслуговуванням духовної культури. Взаємодія, взаємовплив і, зрештою, взаємозбагачення народної культури і творчої діяльності осіб та окремих суспільних груп — одне з важливих завдань дослідження.

Культура є тим комплексом норм поведінки і уявлень про себе і світ, який уможливлює самоусвідомлення членів суспільства і з цією метою поширюється в межах кожного покоління і передається наступному. Тому культура розглядається у системі соціальної комунікації, процесі вироблення вартостей, які роблять можливою орієнтацію одиниць і груп у суспільстві. Ці вартості й орієнтації осмислюються і усвідомлюються через систему знаків і символів, тому, власне кажучи, своєрідність культури є своєрідністю тієї знакової системи, в якій вона втілена. Через притаманну їй систему знаків функціонує нормативний аспект культури, яка значною мірою визначає моделі поведінки й інтелектуальної діяльності.

Деякі автори чітко розподіляють культуру на матеріальну і духовну. Але, по суті, матеріальні предмети, речі входять до сфери історії культури і цікавлять її дослідників як витвори інтелектуальної діяльності людей, вияв їхньої індивідуальної і колективної творчості. Побут і виробництво засвідчують рівень побутової і виробничої культури, водночас культуролога не можуть не цікавити соціальні, політичні, господарські умови, в контексті яких розвивається духовність. Співвідношення утилітарних та інтелектуальних імпульсів у різних ситуаціях не було однаковим, а тому проголошення примату одного з них для всіх випадків життя неминуче вело б до догматизму і спрощеного уявлення про складність і багатоманітність світу. Кожна самоусвідомлена людська спільнота творить властиву їй культуру, що, власне, і є запорукою її збереження. Це стосується спільнот етнічних та етнополітичних, а згодом національних. Українці сформувалися в окремий етнос набагато століть раніше, ніж щодо нього почала застосовуватися назва "український" в її етнічному значенні. Проте зміна народом самоназви аж ніяк не означала перерви його культурно-історичного розвитку. Вживання для різних періодів історії народу, який впродовж усіх цих періодів в основі залишався тим самим, різних назв призводить до неслушного враження, начебто спадщина українців тих століть, коли вони себе називали "русинами", не належить до української історії або належить до неї не в повному обсязі. Тому, згідно з практикою, усталеною також і в історичній науці ряду інших народів, сучасна назва українців вживається ретроспективно, починаючи з того часу, коли предки українців простежуються як більш або менш відокремлена спільнота. Також назва "Україна" вживається не лише до сучасної території Української держави, але й до тих земель, які у розглядуваний час були суцільно заселені українцями.

У ті періоди, коли існувала українська державність або зберігалися її істотні елементи, культура українців була визначальною для формування загальнодержавної культури, яку збагачували також етнічні меншини, що сприяли налагодженню зв’язків культури українського народу з культурою інших народів. Навпаки, впродовж тривалих періодів іноземного поневолення, перебування України під владою інших держав, їхні панівні верстви намагалися звести українську культуру до рівня другорядної, їй пропонувався статус культури не панівної, а меншинної. За таких умов традиції державності, а також життєвість давньої культурної спадщини, зокрема пов’язаної з діяльністю української церкви, сприяли збереженню самобутності української культури і були запорукою її наступного відродження. Якщо йдеться про релігію, то релігійність була не формою культури, а її серцевиною, глибинною сутністю. Відповідно до цього церковні установи відігравали ключову роль у формуванні того, що можна назвати системою функціонування культури.

Як вже зазначалося, можливість дослідження різних аспектів культури, як і напрями наукового пошуку, визначаються значною мірою станом джерельної бази. Для ранішого періоду більше, ніж для наступних, значення мають матеріальні пам’ятки, дані археологічних розкопок, збережені будівлі. Від доби Галицько-Волинського князівства та інших князівств XIII — початку XIV ст. дійшли до наших днів дуже цінні пам’ятки архітектурного і будівельного мистецтва, але вони становлять лише незначну частину того, що існувало свого часу. Так само збереглася тільки дуже невелика частка пам’яток образотворчого мистецтва (ікони, розписи), датованих витворів ужиткового мистецтва. Але речові пам’ятки, як і окремі збережені грамоти та згадки іноземних хронік, були б недостатніми для відтворення цілісної картини культурного життя князівства, якщо б не було такого унікального твору літератури й історії, як Галицько-Волинський літопис XIII ст. Попри літературні якості, а якоюсь мірою й завдяки їм, він зберіг унікальні відомості про політичну культуру Галицько-Волинської держави і участь в суспільному житті різних соціальних верств, про ментальність і особливості соціальної психіки князів, бояр, мешканців міст і сіл. Цей літопис, як жодна інша пам’ятка тієї доби і пізніших часів, дає нам уявлення про спосіб життя і мислення тогочасних людей. У ньому розсіяно різноманітні подробиці, ще не до кінця використані й оцінені, про повсякденне життя, звичаї та обряди, взагалі про багатство духовного світу наших предків. Дуже шкода, що для наступних століть подібних пам’яток немає.

Стосовно другої половини XIV ст. і XV ст. писемні джерела зберегли порівняно нечисленні згадки про політичне життя, зокрема про такі релікти давньої державності, як Київське, Волинське та інші князівства, що, незважаючи на васальну залежність від Литви, служили збереженню старокиївських традицій. Починаючи з кінця XIV — початку XV ст., є судові і адміністративні книги міст Львова і Перемишля, починаючи з 30-х рр. XV ст. — судові й адміністративні книги гродських і земських судів Галичини, а з XVI — XVII ст. — судові книги також з Наддніпрянської України. Найстарші з цих книг опубліковані, але використовувалися лише вибірково. Не було зроблено спроби комплексного використання всіх наявних актових книг XV ст., писаних латинською мовою, з метою відтворення картини культурного життя, зокрема побутової культури. У цих книгах з нагоди різних судових конфліктів або записів про майнові взаємини міщан і шляхтичів описувалися ситуації та події, які дозволяють уявити коло інтересів тогочасного населення, . насамперед шляхти і заможних міщан, хоч з часом дедалі частішими ставали згадки і про селян. Більшість актових книг XVI — першої половини XVII ст. зосереджено в центральних державних історичних архівах України у Києві та Львові (ЦДІАУК, ЦДІАУЛ). Саме на підставі актових книг Правобережної України і Галичини деякі дослідники відтворили яскраві картини соціальних відносин, що проливають світло також на сімейний побут, ментальність, побутову культуру (праці Ореста Левицького, Владислава Лозинського, Антонія Ролле, останнім часом — Наталі Яковенко). Унікальним свідченням про внутрішнє життя, а отже, про повсякденну культуру міського населення, є адміністративно-судова книга ради міста Дрогобича середини XVI ст., книга записів з містечка Борисполя, по-давньому Баришполя, на Лівобережній Україні, неподалік від Києва. Збереглася також актова записова книга з лемківського села Одрехова, найстарші акти якої стосуються XVI ст., аналогічна книга з святоюрської юридики (книга адміністративних записів з громади, яка виникла на землях церкви св.Юра у Львові). Хоч дві останні книги, написані українською мовою, містять в основному акти купівлі та продажу, все ж таки для вдумливого дослідника вони дають чимало подробиць про внутрішнє життя сіл і передмість, які мало чим відрізнялися від сіл. Пам’ятками правничої культури є різноманітні грамоти та інші документи. Літописи Великого князівства Литовського і пізніші українські літописи важливі як джерела про ментальність та ідеологію різних суспільних груп, але безпосередні матеріали про культурне життя в них порівняно обмежені.

Уживані в церкві рукописні книги з XIII — першої половини XVII ст. дійшли до наших днів у досить значній кількості. Переважна більшість — це літургічні тексти, з часом з’являється щораз більше богословських, проповідницьких та ін. До останнього часу ці пам’ятки вивчалися фрагментарно. Різні дослідники використовували окремі найвідоміші рукописні книги для ілюстрації тих або інших положень. Для більш повного комплексного використання пам’яток цього типу потрібно скласти зведений каталог збережених пам’яток, який дозволив би поставити питання про їхню роль у культурному житті не вибірково, а виходячи з усього наявного кола пам’яток 1. Тексти цих пам’яток, у тому числі й тих, найчисленніших поміж ними, які є перекладами з грецької мови, вказують на напрям і характер культурних зв’язків. Крім того, маргінальні записи на пам’ятках зберегли дорогоцінні відомості про окремі аспекти культурного життя, діяльність шкіл, книгописних центрів, ставлення авторів записів до суспільних явищ та історичних подій тощо. Окрему групу становлять оригінальні літературні та публіцистичні твори, зокрема присвячені релігійній полеміці. Бони є найважливішим джерелом про спалах культурної діяльності, пов’язаний з реформуванням церковного життя. Такі твори переважно інформують не тільки про самі факти, але й про те, як вони сприймалися й інтерпретувалися сучасниками. А це дуже важливо.

Незамінним джерелом про музичну культуру є нотолінійні рукописи. Також і в цьому випадку до останнього часу доводилося користуватися окремими прикладами, і дослідникам була відома лише незначна частина збережених рукописів. Складання повного каталогу українських нотно-музичних рукописів, так званих Ірмологіонів 2, дозволило використовувати ці джерела не вибірково, а повністю, що забезпечило надійність висновкам про характер музичного життя, напрями міжнародних контактів у цій царині та внесок українців у розвиток музики, насамперед хорового культового співу.

Укладання каталогу книг, надрукованих в Україні у XVI — XVII ст. 3, дозволило комплексно, а не вибірково, використовувати також і це джерело, яке стосується основних аспектів духовної культури. Вперше було доведено до відома дослідників дані не тільки про всі друки літургійних текстів, але також про філософські диспути початку XVII ст., ряд невідомих раніше панегіриків та інших літературних творів. На жаль, опублікований каталог не включив книг, виданих у Замості, яке входило тоді до складу Руського воєводства і лежало на західній окраїні української етнічної території, поблизу її межі з польськими теренами. Значення замостських друків істотне не тільки в плані польсько-українських контактів, але й для ознайомлення з впливом Замостського осередку на культуру України.



1 Комп’ютерні бази даних про рукописні книги укладаються в Інституті українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України (відділ історії середніх віків) та Центральній науковій бібліотеці ім. В. Вернадського НАН України (Інститут рукопису).

2 Ясіновський Ю. П. Українські та білоруські нотолінійні Ірмолої XVI — XVIII століть: Каталог і кодикологічно-палеограф. досл. — Львів, 1996.

3 Запаско Я., Ісаєвич Я. Пам’ятки книжкового мистецтва: Каталог стародруків, виданих на Україні. — Львів, 1982. — Кн. 1. (1574 — 1700).



Цілком природно, що для вивчення мистецтва найважливішим джерелом є самі мистецькі пам’ятки. Вони збереглися дуже нерівномірно. Більшість з наявних стосується західноукраїнських земель. Це пов’язано не тільки з воєнними спустошеннями на сході України, але також з тим, що в умовах царської Росії офіційна церковна влада цілеспрямовано усувала рештки давнього мистецтва, яке сприймалося як вияв чужорідної культури, збереження якої було несумісне з політичними цілями держави. Тому особливого визнання заслуговує робота мистецтвознавців і реставраторів, які виявили ряд невідомих раніше пам’яток іконопису з різних регіонів України, а також розгорнули вивчення пам’яток церковного монументального стінопису. За невеликими винятками стародавні ікони та інші пам’ятки живопису залишалися непідписаними, тому таке унікальне значення мають архівні матеріали про діяльність митців (праці П. Жолтовського, В. Александровича). На зміну розвідкам, що вибірково використовували окремі джерела, приходять праці, які спираються на повну каталогізацію пам’яток живопису і архівних згадок про їхніх творців. Це дозволяє дослідникам уникати суб’єктивності при доборі фактів. Крім ікон щораз ширше вивчаються пам’ятки світського змісту, особливо з кінця XVI — першої половини XVII ст. Пам’ятки живопису, ужиткового мистецтва, архітектури дозволяють розглянути таке важливе питання, як діяльність іноземних митців в Україні та українських митців поза її межами. Це дає матеріал для узагальнення про шляхи і напрями міжнародних культурних зв’язків, про їхнє значення, про взаємозбагачення культури і виявлення як оригінальних рис, так і тих, що їх визначали загальноєвропейські або регіональні процеси мистецького життя.

Унікальним джерельним комплексом, що висвітлює культурницьку діяльність громадської організації, є архів Львівського православного братства. Він містить відомості про організаційні засади функціонування братства, врешті про свідомий характер його діяльності на ниві шкільної освіти і друкарства, про особистий внесок в культуру окремих діячів, пов’язаних з братствами. Матеріали інших братств дійшли до нас лише фрагментарно. Тільки виїмково збереглися матеріали з архівів українських нецерковних установ, особисті архіви визначних церковних діячів. Перші наявні акти Холмської православної консисторії датуються 1640 р., а найстарші акти Перемишльської консисторії — 1642 р. Значно ранішими є найстарші акти консисторського суду Львівської римо-католицької архієпархії. Відомі й акти окремих протестантських громад, які відображають також їхню освітню діяльність (публікації Я. Тазбіра, С. Творека).

Серед джерел з історії культури особливе місце займають реляції іноземців, описи їхніх подорожей по Україні 4.



4 Наливайко Д. С. Очима Заходу: Рецепція України в Західній Європі XI — XVIII ст. — Київ, 1998.



Річ у тім, що свої люди, як правило, не описували повсякденного життя, яке їм видавалося загальновідомим і тому не вартим згадки. Натомість гості з інших країн звертали увагу на специфічні українські звичаї й особливості побуту, які для них були новими і незвичними. Зовнішній вигляд ряду малих і великих міст України, побут населення Львова докладно описав Мартин Ґруневеґ наприкінці XVI ст. у докладному ілюстрованому життєписі, який поки що лише частково використаний українськими істориками. Більш відомі описи побуту Запорозької Січі Еріхом фон Лясотою і опис України, в якому звертається увага на звичаї козаків і селян Ґійома Левассера де Боплана. Врешті, унікальною є реляція про мандри по Україні Павла Алеппського (Булоса Галебського), який дав дуже конкретні свідчення і про поширення шкільної освіти в селах і містах України, і про високий рівень українського будівництва, живопису, музичної культури.

Про окремі аспекти української культури розглядуваного періоду є досить значна наукова література, натомість зовсім немає монографічних праць, які б створили комплексну картину культурного життя. Якоюсь мірою до міждисциплінарного висвітлення фактів, пов’язаних з культурою, наближалися автори давніх праць з історії літератури і церковної історії. Наприклад, фундаментальна монографія Степана Голубєва про митрополита Петра Могилу на довгий час стала джерелом фактів про культурно-освітню діяльність не тільки самого митрополита, але й про інших тогочасних діячів та установи. Так само праці Миколи Петрова про давню українську літературу і Федора Титова про Київську академію містили практично всю відому на той час інформацію про культурні ініціативи. Вирізняється повнотою джерельної бази, обережністю і обґрунтованістю висновків монографія Костянтина Харламповича про українські та білоруські школи XVI — XVII ст. З окремих ділянок культурного життя порівняно рано розпочалося вивчення історії друкарства. Наукового характеру дослідженням цього питання надав вже Михайло Максимович. Багатством подробиць вирізняються праці з історії друкарства Івана Огієнка, Сергія Маслова, натомість Іларіон Свєнціцький звертав увагу швидше на соціологічне і культурологічне тлумачення окремих аспектів діяльності давніх друкарень.

Оскільки історія літератури традиційно висвітлювалася на тлі характеристики культурного життя, корисним довідником з історії культури стала тритомна "Історія української літератури" Михайла Возняка. Важливі характеристики культури окремих періодів містили й інші праці з історії, історії літератури та мистецтва.

Переломним явищем у вивченні історії української культури було опублікування праці Михайла Грушевського "Культурно-національний рух на Україні в XVI — XVII віці" (Київ; Львів, 1912) та відповідних розділів його монументальної "Історії України-Руси". Автор ставив за мету дати нарис "культурно-національного руху, який так могутньо знявся серед приспаного і омертвілого українського життя і разом з могутнім соціальним рухом східної України приготовив перше національне відродження.., що так сильно, хоч і не надовго, заблисло і блиском політичної мислі і національного усвідомлення, і розвоєм артистичної творчості, приготовивши ту цікаву своєрідну культуру, яка розвинулася особливо там, де на ґрунті народнім витворилися певні інтелігентські чи півінтелігентські верстви і, сполучивши в своїм обиході народні елементи життя з певними вимогами вищої культурності, дали і в сфері артистичної творчості цікаві взірці сеї сполуки старої традиції з новими впливами" 5. Грушевський підкреслював, що пам’ятки мистецтва як словесного, так і пластичного відкривають "дороги в глубини старого життя, його найбільш глибокі, інтимні сфери, які обіцяють нам далеко глибше і повніше зрозуміння його, ніж яке могло бути осягнене на самім ґрунті соціальнім та політичнім" 6.



5 Грушевський М. Духовна Україна: Зб. творів. — Київ, 1994. — С. 137.

6 Там само. — С. 136.



Культурологічні питання висвітлювалися і в "Історії української літератури" М. Грушевського. Його праці визначали шляхи дальшого дослідження культурних течій, які, попри всю багатоспрямованість і різноманітність, еволюціонували впродовж століть, засвідчуючи тяглість певних форм культури.

Пожвавлення інтересу до історії української культури було тісно пов’язане з активізацією українського національно-визвольного руху. Прямуючи до самоусвідомлення, народ і, насамперед, його інтелігенція, прагнули пізнати витоки й джерела національної ідентичності, усвідомити шляхи формування своєрідності і неповторності власного культурно-національного обличчя. Якщо ранні праці, зокрема розвідки Івана Франка і М. Грушевського, залишалися все ж таки в рамках позитивістської пошани до фактичної основи, доносили до читачів багатство і різноманітність культурної спадщини без штучного її поліпшування і не уникали критики слабих і недорозвинених сторін культури, то в 20 — 30-х рр. з’являються курси, насамперед популярні, спрямовані на зміцнення почуття національної гордості шляхом підкреслювання досягнень культури власного народу. Це стосується, зокрема, схарактеризованих у вступі до першого тому загальних нарисів української культури, в яких тільки певні розділи були присвячені періодові, розглядуваному у цій праці.

У 20-ті рр. монографічні дослідження з окремих аспектів українського культурного життя середньовіччя і початків нової доби створювалися в Києві, Харкові, Львові, Одесі та деяких інших наукових центрах. Йдеться насамперед про праці з історії друкарства (С. Маслов, І. Огієнко), літератури (В. Перетц, а в еміграції Д. Чижевський), мистецтва (М. Макаренко), правової культури і побуту (М. Василенко, Л. Окіншевич).

У 30 — 50-ті рр. у підрадянській Україні дослідження з історії культури, за невеликими винятками, практично не публікувалися. В цій ділянці особливо яскраво видно, наскільки гіршим порівняно з Росією в СРСР було становище української гуманітарної науки: в Росії вивчення середньовічної літератури й мистецтва не припинялося навіть у найважчі для культури роки. Щоправда, синтетичні праці з культурології були певний час відсутні і в Росії. З кінця 50-х рр. у радянських російських виданнях з’явилися декларації про те, що історія культури як комплексна дисципліна занедбана, що її слід відроджувати. Якоюсь мірою це була реакція на надмірне наголошування соціально-економічної тематики в попередній період. Хоч у культурологічних працях і далі декларувалася необхідність класового підходу до історії культури й висвітлення її як поля творчої діяльності народних мас, на практиці російські історики дедалі більше починали писати цю історію з російських патріотичних (часто шовіністичних) позицій, наголошували на внеску в культуру монархів і дворян. Так чи інакше, з 70-х рр. почали публікуватися й солідні підсумкові праці, як, наприклад, серія "Очерки русской культуры".

Скориставшись з послаблення цензурного режиму, над питаннями історії культури почали працювати й українські історики. Єдиними узагальнюючими працями, що стосувалися ранньої української культури (до середини XIX ст.), довго залишалися книги Михайла Марченка "Українська історіографія. З давніх часів до середини XVII ст." (Київ, 1959) та "Історія української культури. З найдавніших часів до середини XIX ст." (Київ, 1961). Автор поставив завдання написати посібники для широкого кола читачів виходячи з патріотичних позицій, обов’язкові партійні тези займали в його викладі порівняно незначне місце — настільки, наскільки вони були необхідні, щоб книжки могли побачити світ. Характерно, що цю патріотичну спрямованість позитивно оцінив митрополит Української греко-католицької церкви Йосиф Сліпий, який, перебуваючи в ув’язненні, законспектував книгу М. Марченка про українську історіографію 7.

Таким чином, і в рамках радянської дійсності окремим історикам вдавалося створювати праці, які заслужили схвалення національної інтелігенції.

Не маючи змоги дати тут повну характеристику історіографії, відзначимо появу в 60 — 80-х рр. оглядових праць з історії шкільної освіти (О. Дзюба), про діяльність братств і друкарство (Я. Ісаєвич), книжкову графіку (Я. Запаско). Якщо йдеться про історію науки, то чи не найкраще було вивчено початки філологічної науки (праці В. Німчука) і окремі аспекти історії філософії. Натомість дослідження природничих наук даного періоду ще тільки починалися. Важливим кроком уперед у дослідженні українського мистецтва стали праці мистецтвознавців В. Свєнціцької, Г. Логвина, Л. Міляєвої, В. Овсійчука та ряду інших. Особливо помітною на той час подією в культурному житті стала п’ятитомна "Історія українського мистецтва" за редакцією М. Бажана.

Позитивної оцінки в контексті тогочасних умов заслуговують культурологічні вступи до історико-літературних праць, зокрема до оглядових праць з розділів історії літератури і мистецтва. Натомість розділи з історії архітектури і мистецтва в підручниках з історії України ("Історії Української РСР", за тодішньою термінологією) були переважно оглядовими і писалися без культурологічних узагальнень. Як правило, в них висвітлювалися в енциклопедичному плані література, мистецтво, освіта і наука, але тенденції, спільні для різних ділянок культури, не простежувалися, інколи лише декларувався розвиток тих чи інших стилів. Наслідком панування соціологізаторських схем, як і наслідком недоступності в Україні нової західної літератури, була перебільшена увага до проблеми реалістичності мистецтва, відповідності мистецьких творів об’єктам зображення. Натомість менше досліджувалося мистецтво як знакова система, не зверталася увага на ті символи, що відображали культуротворчу функцію творів. Новим явищем в українській культурології стали праці Д.С. Наливайка з історії мистецтва 8.



7 Див.: Твори патріярха і кардинала Йосифа / Зібрали І. Хома і І. Музичка. — Рим, 1991. — Т. 15 — С. 147 — 177.

8 Див. зокрема: Наливайко Д. С. Искусство: направления, течения, етили. — Киев, 1981; та ряд статей.



Автор звертав особливу увагу на еволюцію стилів в українському мистецтві, на зв’язок явищ української культури із загальноєвропейськими стильовими напрямами, причому, на відміну від ряду інших дослідників, не ідеалізував, але й не применшував ступеня європеїзації української культури.

Заслугою українських істориків філософії було те, що вони, навіть у найважчі для української культури роки, зуміли започаткувати вивчення історії філософської думки, причому до розгляду часто залучалися і не чисто філософські джерела, а загальнокультурні. Було створено цілу дослідницьку школу, яка вивчала латиномовні філософські курси Києво-Могилянської академії. Як вислід опубліковано узагальнюючі праці В. Нічик, М. Кашуби, В. Литвинова, І. Захари, І. Паславського, Я. Стратій (називаються лише автори, у працях яких порушуються питання, пов’язані з пер’іодом нашого тому). Ці видання значно розширили джерельну базу дослідження не тільки філософії, але й культури. Хоч вони не могли не містити обов’язкових декларацій про дружбу народів, міжслов’янські філософські зв’язки і тому подібне, наведений фактичний матеріал засвідчував рівень професійної філософської освіти України, її європейський контекст. Водночас деякі історики філософії та літературознавці не встереглися від певної ідеалізації української культури, зараховуючи, наприклад, до ренесансних явищ також такі аспекти зацікавлення античною спадщиною, які на Заході не припинялися і в період середньовіччя.

Однак на якомусь етапі наголошення ренесансного характеру української культури було теж протиставленням тенденціям принизити українську культуру, зобразити її як нижчу стосовно російської. Саме такий характер мала стаття О. Компан про український ренесанс, яка була написана в формі рецензії на п’ятитомну "Історію українського мистецтва" (стаття стала однією з причин звільнення дослідниці з роботи в Академії наук).

Загалом слід підкреслити: всупереч несприятливим обставинам, цілий ряд істориків, філологів, мистецтвознавців, навіть працюючи в умовах ідеологічного контролю з боку радянської влади, партійних органів і кагебістських служб, зуміли не тільки збагатити науку встановленням нових фактів, а й створити важливі узагальнюючі праці.

У контексті історіографії історії української культури велике значення мають також праці дослідників країн, чия культура була тісно пов’язана з українською. Передовсім тут доцільно згадати праці білоруських вчених, враховуючи спільність долі обох народів. Дослідження білоруської культури переживало ті самі етапи, що й української: певні досягнення в 20-ті рр., потім майже повна заборона (коли паплюжили навіть Франциска Скорину) і, врешті, — явне, хоч і контрольоване, відродження, спроба відновити традиції національної науки. Заслуговують на згадку узагальнюючі праці з історії, літератури, мистецтвознавства, друкарства, особливо ж ґрунтовний аналіз доробку Ф. Скорини 9.



9 Див.: Францыск Скарына і яго час: Энцыкл. даведнік. — Мінск, 1988.



Відомо, що елітарна, зокрема писемно-книжкова культура українців і білорусів протягом тривалого часу була спільною навіть на тих етапах, коли помітнішим стало розмежування білоруського та українського історичного процесу. Багато культурних діячів працювали як на білоруському, так і на українському терені. Критерії розмежування пам’яток літератури обох народів до цього часу не розроблені, але зрозуміло, що ряд творів має розглядатися в контексті обох літератур. При цьому не завжди можливі остаточні висновки, багатоманітність взаємовпливів дозволяє говорити про своєрідність культурного симбіозу. В усякому разі питання про характер і напрям українсько-білоруського культурного співжиття потребує дальших поглиблених студій.

Незважаючи на заохочувані в СРСР тодішнім ідеологічним апаратом заяви про важливість і першочерговість вивчення українсько-російських культурних взаємин, у цій галузі ще дуже багато нерозв’язаних питань, а в деяких випадках серйозні студії навіть не починалися. Дослідники, як правило, недостатньо розрізняють ті процеси і явища, які були властиві всім православним слов’янським народам, і ті, що були пов’язані з безпосередніми українськоросійськими контактами і спільною спадщиною. В СРСР (а значною мірою і в сучасній Росії), починаючи з 30-х рр., характерним явищем стало приписування російській культурі всього культурного доробку Київської Русі. Особливо яскраво це видно з праць, що виходили (втім у Росії вони виходять і дотепер) під назвою "История древнерусской литературы" чи "История древнерусского искусства". Теоретично слово "древнерусский" стосовно доби Київської Русі мало бути синонімом слова "давньоруський", що означало приналежність до всіх східнослов’янських народів. Насправді, однак, російський та іноземний читач слово "древнерусский" сприймав як "староросійський", тобто як визначення початкового етапу російської літератури чи мистецтва. Курси "древнерусской литературы" будувалися так, що до них включалася вся історія культури Київської Русі, найдавніші пам’ятки якої були пов’язані з Києвом, для XIII ст. характеризувався Галицько-Волинський літопис, а далі, без зазначення навіть того, що територіальні рамки викладу стають іншими, подавалася історія середньовічної російської літератури (володимиро-суздальської, новгородської, московської) до кінця XVII ст. У працях, надрукованих Академією наук СРСР, можна було знайти твердження, що українська і білоруська мови утворилися "наприкінці XV і остаточно впродовж XVI — XVIII ст." 10

Водночас слід з усією категоричністю зауважити, що значні досягнення російських літературознавців і мистецтвознавців пояснюються не тільки порівняно легшими цензурними умовами Росії, але й принциповою позицією багатьох вчених, їхньою повагою до культурної спадщини свого народу і до доробку всіх визначних її дослідників, в тому числі дореволюційних та еміграційних. Високий науковий авторитет здобули такі видання, як серія "Труды Отдела древнерусской литературы", численні публікації та інтерпретації пам’яток.

Однак питання української культури XIV — XVII ст. російською наукою, починаючи з 30-х рр., майже не розглядалися. Тому особливо слід відзначити заслуги окремих авторів, які російськоукраїнські контакти розглядали неупереджено, на основі джерел. Цінним внеском у науку були, зокрема, праці І. П. Єрьоміна про творчість Івана Вишенського, А. М. Робінсона про літературне життя, Б. М. Флорі про суспільно-політичний рух, політичну історію і ментальність українського суспільства наприкінці XVI — першій половині XVII ст. і Л. О. Софронової про театр (щоправда, переважно про період, який є поза межами цього тому), серія монографій і джерельних публікацій Є. Л. Немировського про визначних друкарів. Порівняно краще вивчено діяльність в Україні друкаря-росіянина Івана Федорова, значно менша увага зверталася на вплив на російську й українську культуру білорусів Франциска Скорини та Петра Мстиславця. Відзначимо нові дослідження про вплив західноруської (українсько-білоруської) ділової мови на ділову мову Росії XV — XVI ст. 11



10 Пашуто В. Т., Флоря Б. Н., Хорошкевич А. А. Древнерусское наследие и исторические судьбы восточного славянства. — Москва, 1982. — С. 78.

11 Золтан А. Из истории русской лексики. — Будапешт, 1987. — С. 27 — 50, 103.



Очевидно, певні термінологічні впливи і запозичення відбивають і напрям культурних взаємин. Українські вчені, хоч і декларували важливість міжслов’янських контактів, недостатньо враховували діяльність в Україні російських емігрантів наприкінці XVI ст., їхній внесок у культурне життя України, як і вплив українських книжників кінця XVI — першої половини XVII ст. на російську культуру.

Для певних періодів дуже важливим є питання про зв’язок України з Молдавським князівством, де впродовж тривалого часу культивувалися традиції культури Галицько-Волинського князівства. Вживання в писемності Молдавського князівства української мови було пов’язане не тільки з галицько-волинською спадщиною, але і з наявністю в цій державі значної кількості українського населення, в тому числі шляхти українського походження. На характері українсько-румунських культурних взаємин позначалися також діяльність українців в румунських землях та на пограничних територіях, навчання, діяльність окремих румунських діячів в Україні.

Дуже важливим завданням є дослідження українсько-балканських контактів, зокрема українсько-грецьких. Недостатньо вивчений так званий другий південнослов’янський вплив в Україні, зв’язки українців з православними осередками в балканських слов’янських країнах, Греції, зокрема з Афоном. У зв’язку з інтенсивністю свого часу контактів з усіма цими країнами велике значення для дослідників української культури мають праці з історії культури грецького, румунського, болгарського і сербського народів.

Важко переоцінити значення для української культури культури польської, з якою витворювався своєрідний симбіоз. Тому природно, що ряд проблем, які стосуються історії української культури, висвітлено в працях польських дослідників. Зокрема, заслуговують на увагу два томи підсумкової праці з історії польської культури середньовіччя, багатотомна історія матеріальної культури, культурологічні узагальнення Я. Тазбіра і М. Боґуцької, праці з історії церкви і теології (Є. Клочовський та ін.), колективна праця з історії науки й технології, численні розвідки з історії мистецтва та літератури, узагальнюючі дослідження про ренесанс і бароко. Слід відзначити широку джерельну базу і високий методичний рівень багатьох польських досліджень. На деяких з них, однак, відбивається традиційна для польських дослідників попереднього періоду думка про культуртрегерську місію Польщі на Сході. Про наявність культурних впливів у протилежному напрямі йдеться лише в окремих працях. До таких належать дослідження Тадеуша Маньковського про внесок вірменів у поширення орієнтальних елементів у мистецтві Речі Посполитої, розвідки про українські елементи в польській літературній мові та український вплив на польські діалекти, врешті, про українську тематику в польській літературі та мистецтві.

Цілком зрозуміло, що важливість для України польської культури визначалась тим, що ця культура (почасти також угорська, чеська, литовська) репрезентувала не тільки доробок власного народу, але й здобутки західної, "латинської", католицько-протестантської культури. Тому зв’язки з Польщею мають розглядатися в контексті зв’язків з культурами інших західних народів — насамперед німецькою, італійською, французькою. Дотепер у ряді праць недостатньо враховувалося, що загальноєвропейські культурні течії охоплювали Україну не тільки за посередництвом Польщі чи Чехії, але й внаслідок безпосередніх культурних контактів, подорожей на навчання в країни Європи, перебування іноземців в культурних осередках України. Праці про культуру країн Західної та Центральної Європи важливі для розуміння процесів не лише в Україні з огляду на наявність двосторонніх і багатосторонніх зв’язків, а і з методологічної точки зору, у зв’язку з необхідністю виявлення спільних закономірностей, врахування процесів, які, розпочавшись на Заході, досягали України і часто там трансформувалися.

На завершення короткого історіографічного огляду слід підкреслити спалах зацікавлення історією національної культури напередодні проголошення незалежності України. Поряд з популярними оглядами, де викладалися (інколи спрощено) погляди попередніх дослідників, почали значно частіше, ніж раніше, публікуватися серйозні дослідження літературознавців, мистецтвознавців, істориків філософської думки. Так, підсумки досить інтенсивних досліджень у цьому напрямі і водночас перспективи для майбутніх студій викладено у збірнику наукових праць "Українське літературне бароко" (відп. редактор О. Мишанич, Київ, 1987) і збірнику доповідей з проблем бароко, виголошених на Першому конгресі Міжнародної асоціації україністів. Проблеми мистецького бароко узагальнено в збірнику статей, побудованому на матеріалі наукової конференції, що відбулася в Олеську, в ряді монографій (А. Макаров, Л. Ушкалов). Щоправда, у більшості з цих праць порівняно мало уваги приділено початковому періодові барокової доби в історії української культури. Питання про рецепцію ідей гуманізму поставлене у збірнику статей "Європейське відродження та українська література XVI — XVIII ст." (відп. ред. О. Мишанич, Київ, 1993), у збірнику праць про ідеї гуманізму в українській культурі, опублікованому за редакцією М. Кашуби.

Більшість дослідників в Україні лише тепер починає освоєння творчого доробку вчених, які працювали над вивченням української культури в умовах еміграції. Певні підсумки історії культури та її окремих галузей підбито у відповідних розділах "Енциклопедії українознавства". Якщо йдеться про впливи античності на українську культуру в Україні й українсько-польські культурні контакти, то вирізняються своєю глибиною праці Ігоря Шевченка. Орієнтальні елементи культурного обличчя українців на новому фактичному матеріалі висвітлив Омелян Пріцак. На культурологічні студії останніх років в Україні справила певний вплив "Історія української літератури" Дмитра Чижевського, зокрема його схема чергування стильових напрямів у літературі та мистецькій творчості. Ще в 30-ті рр. Д. Чижевський сприяв своєрідній реабілітації бароко, яке вчені доби позитивізму недооцінювали або оцінювали надто критично. Однак сучасні вчені не завжди помічають, що літературознавчим працям Д Чижевського властиве певне доктринерство, "підганяння" розмаїття культурних явищ до абстрактних схем. Це слушно відзначено у книжці Г. Грабовича про історію української літератури, поштовхом до якої була полеміка з окремими концепціями Д. Чижевського 12.

З виданих закордоном праць з історії української мови особливе місце займають ґрунтовні дослідження Юрія Шевельова (Юрія Шереха) 13. Чинники, що впливали на еволюцію усного мовлення і писемної мови, розглядаються ним у широкому культурологічному контексті, водночас основою конкретних висновків є ригористично глибокий лінгвістичний аналіз.



12 Грабович Г. До історії української літератури. — Київ, 1997. — С. 536 — 537.

13 Див., зокрема: Shevelov G. Historical Phonology of the Ukrainian Language. — Heidelberg, 1979.



Загалом можна визнати певні досягнення культурологічних студій в Україні, подолання поділу науки на "крайову" і "діаспорну", перші кроки на шляху інтеграції української науки зі світовою. Згадані вище праці про ренесансні явища і добу бароко в Україні є важливими етапами на шляху створення цілісної концепції культурного життя України. Якщо йдеться про модель формування української культури, співвідношення самобутніх елементів у її культурному житті, то тут принципове значення мають згадані вище дослідження Ігоря Шевченка про "багато світів" Петра Могили. Порівняно коротка, але змістовна студія Ярослава Дашкевича "Україна на межі між Сходом і Заходом XIII — XVIII ст." У ній автор дає арґументований виклад концепції, прийнятої більшістю українських дослідників та публіцистів. З інших позицій до цього питання підійшов Олексій Толочко, який розглядає вплив на істориків (а радше — на наративні джерела, що використовуються ними) стереотипу про принципову відмінність культур "Сходу" і "Заходу" 14.

Свідченням принципового оновлення інструментарію української науки стала узагальнююча, побудована на широкому колі джерел монографія Наталі Яковенко "Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст.: Волинь і Центральна Україна" (Київ, 1993) та її "Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття" (Київ, 1997). В багатьох розділах цих праць розглядаються важливі культурологічні проблеми, зокрема висвітлюється роль і місце князів в українському суспільстві. Авторка висловлює думку, що на елітарному рівні була законсервована історична пам’ять про державну велич і силу княжої Русі, що саме в елітарному середовищі можна виявити витоки певних рис української ментальності, утвердження лицарських ідеалів вірності, доблесті, честі як норм поведінки.

Цілком зрозумілим є зростання зацікавлення української історіографії історичною місією козацтва, в тому числі і його роллю в розвитку культури. Відродження джерельних студій з історії козацтва є дуже перспективним напрямом, але суто культурологічний аспект цієї теми ще чекає розробки.

Не маючи змоги зупинитися на всіх працях останніх років, завершимо короткий історіографічний огляд згадкою про "Нарис історії культури України" Мирослава Поповича. Хоч в анотації книгу визначено як "посібник", насправді вона є амбітною спробою синтетичного огляду, в багатьох випадках з цілком нових позицій. Автор ставить завдання розглянути "в цілості все те, що входить до культурного фонду українського народу, по можливості як систему". Вдалі, часто афористичні характеристики суперечностей культурного життя і глибоке розуміння його контексту притаманні багатьом розділам "нарису", в тому числі й присвяченим періодові, що розглядається в цьому томі.

Принципове значення має пожвавлення останнім часом студій у царині народознавства і фольклористики, які впродовж тривалого часу залишалися чисто описовими і не враховували найновіших досягнень в цих галузях знання. Тому такі важливі праці не лише використовують найновіші західні концепції, але й виступають з принципово новими інтерпретаціями традиційної культури, в тому числі української 15. Однак вивчення взаємодії культури народних мас з елітарною культурою щойно починається.



14 Толочко О. The Good, the Bad and the Ugly // Критика. — 1998. — № 7/8 (9/10).

15 Див., наприклад, Thanatos: Студії з інтегральної культурології. — 1996. — 1.



Відзначаючи недостатність студій, у яких різні сфери культурного життя висвітлюються відокремлено, автори цього тому усвідомлюють, що їм також дуже важко буде подолати встановлені схеми висвітлення історії культури. Те, що дослідниками подається як вияв різних сфер культури, найчастіше було нерозривно поєднане в процесі живої культурної творчості. У працях з історії культури, як і у будь-якому історичному дослідженні, можлива систематизація матеріалу за тематикою або в хронологічній послідовності процесів і явищ. Перший спосіб викладу, в якому висвітлюється спершу якийсь один аспект культури від початкових до пізніх етапів, а пізніше знову розповідь повертається до ранніх стадій інших ділянок культури, не дозволяє реально показати синхронність переплетінь між різними галузями, ділянками, аспектами єдиного процесу. Щоб наблизитися до розуміння комплексного характеру культуротворчої діяльності на різних етапах, автори вирішили аналізувати більшість явищ, що стосуються розвитку освіти, літературної, мистецької і наукової творчості, у межах порівняно коротших хронологічних відрізків. Це дасть змогу показати специфіку культурного життя окремих періодів, виявити етапи формування ментальності й утвердження самосвідомості українського народу. Проте є ряд процесів, перебіг яких був дуже повільним, і ті зміни, які вдається встановити, важко віднести до якогось конкретного часу. З урахуванням цього том складається з двох частин. Перша з них, що є одночасно першим розділом, присвячена передумовам і основним напрямам розвитку історії культури за весь час, якому присвячено цей том, — з XIII до середини XVII ст. Тут висвітлюється геополітичне становище України, зміни ареалу розселення українців, вплив природного середовища на хід заселення і освоєння території, вплив природи на суспільні процеси. Показано формування суцільної української етнічної території та хід розселення українців на тих землях, де вони були представлені поряд з іншими народами. Тут же йдеться і про появу та дальшу історію в Україні етнічних меншин, про демографічні процеси та їхній вплив на культурне життя. Ключовий характер має підрозділ про українську державність того періоду, коли вона існувала, і про значення традицій державності в боротьбі за національне відродження у наступні історичні періоди. Таким чином, подано своєрідне соціальне і політичне тло для подальшого висвітлення процесів культурного життя, обґрунтовано в загальних рисах тезу про зв’язок формування культури, національної свідомості та державності, яка буде наповнюватися конкретним матеріалом в усіх наступних розділах. На основі досліджень етнологів висвітлено виробничу культуру, її світоглядну детермінованість та еволюцію. Особливу увагу приділено семантиці обрядів і ритуалів, культурологічній інтерпретації побутової культури, аналізові ритуалізації побуту. Розглядаються світоглядні основи української духовності, міжнародний контекст культурного життя. В цьому контексті йдеться про історію релігії і церкви, зокрема про переплетіння решток дохристиянських вірувань з новими явищами, пов’язаними з освоєнням християнського віровчення, а далі з еволюцією богословських поглядів, поширенням різних ортодоксальних і єретичних течій в Україні. Це стане тлом для конкретнішого висвітлення даної проблематики у наступних розділах. Перший розділ завершується характеристикою усної та писемної мов, взаємозв’язку змін мовного коду культури з еволюцією культури як системи соціальних комунікацій.

Другу частину відкриває розділ, присвячений українській культурі XIII — першої половини XV ст. Він починається висвітленням культури у ГалицькоВолинському князівстві, а також інших князівствах XIII — початку XIV ст. Для часу з кінця XIV ст. до третьої чверті XV ст. особливу увагу звернено на ті князівства, які були васалами великих литовських князів, але водночас зберігали певні традиції давньої української державності, сприяли збереженню пов’язаних з нею форм політичної та духовної культури. Виділення XIII — першої половини XV ст. в окремий історичний період, власне кажучи, і визначається політичним фактором — наявністю власної державності або істотних її залишків. Враховано також загальноєвропейську періодизацію. Адже в історії Європи період середньовіччя, як правило, визначається часом до середини або кінця XV ст. Умовними датами кінця середньовіччя часто приймають рік падіння Константинополя (1453) чи відкриття Америки через 40 років після того. Перша з цих дат має істотне значення для України, культура якої формувалася в орбіті візантійських культурних впливів.

У другому розділі після загальної характеристики періоду наведено матеріал про осередки духовної культури, що дозволило комплексно підійти до різних аспектів культурного життя, визначити чинники, які впливали на основні її ділянки. Тільки після цього висвітлюється стан освіти й книгописання, архітектури, мистецької та літературної творчості, формування наукових знань. Це, в свою чергу, дає матеріал для характеристики світогляду представників різних суспільних груп, особливостей формування української ментальності на цьому етапі.

За подібною схемою побудований і наступний, третій, розділ. Він починається із загальної характеристики періоду, який охоплює останні десятиріччя XV — першу половину XVI ст., приблизно від 1471 до 1569 р. Це був значною мірою перехідний час. Якщо специфіка культурного життя попередньої доби визначалася, в першу чергу, входженням України в орбіту візантійських культурних впливів, то в нових політичних умовах йшлося вже не про візантійську, а про поствізантійську культуру. Основне значення мали впливи не з самої Греції, а культурна взаємодія в межах православного слов’янського світу. Характерною рисою цієї доби була роль культурної спадщини у збереженні ідентичності народу шляхом опори на давні традиції. Водночас інтенсифікувалося проникнення в Україну форм культури, вироблених у Західній та Центральній Європі. Це був дуже суперечливий процес. Спершу латиномовна освіта й наука поширювались ізольовано, не впливаючи на осередки традиційної культури. Це пояснювалося тим, що в умовах іноземного поневолення православна церква, що була основним охоронцем традицій, побоювалася відверто запозичувати культуру, яка асоціювалася з денаціоналізаційними впливами держав, що насаджували католицизм як панівну релігію. Хоча у зв’язку з цим взаємовпливи традиційної культури і західних культурних течій залишались обмеженими, не можна ігнорувати їх, як і фактів, що засвідчують проникнення ідей гуманізму та витворення в Україні певних оригінальних ідеологічних напрямів. У розділі схарактеризовано діяльність церковних установ, висвітлено стан освіти, літератури, мистецтва, науково-філософської думки.

Врешті, заключний розділ присвячений переломовій добі в історії українського народу і його культури — другій половині XVI — першій половині XVII ст. Недарма тогочасні процеси дослідники визначають як культурно-національне відродження. То був час виходу на історичну арену козацтва, спалаху керованих козацькими провідниками повстань, загострення боротьби міського населення і частково шляхти проти національнорелігійного пригнічення. На ці ж десятиріччя припало пожвавлення релігійних рухів, які були спробою реформувати церкву чи то у формі оновлення православ’я, чи то у формі протестантських, а пізніше також унійних рухів, які неоднозначно оцінювалися сучасниками і наступними поколіннями. Як протестантська реформація, так і полеміка супротивників та прибічників унії були виявами і чинниками пожвавлення культурно-освітньої діяльності. Невипадково розглядуваний період став і часом найбільшої інтенсивності ренесансних тенденцій і водночас зародження й утвердження українського бароко.

Зазвичай початок українського бароко датують від 20 — 30-х рр. або навіть з середини XVII ст., коли контрреформаційні тенденції чітко виявилися у православній церкві і ще більше зміцніли у католицькій. І на літературному, і на мистецькому матеріалі видно, що бароко було синтезом середньовічних традицій, в тому числі давньокиївських та візантійсько-слов’янських, з ренесансними віяннями, причому роль останніх ставала провідною. Але синтез потужного пласта середньовічної спадщини з істотними ренесансними і бароковими здобутками почався ще наприкінці XVI ст. У літературі та мистецтві цієї доби помітні також барокові риси, а тогочасні ренесансні явища можуть бути витлумачені власне у контексті барокового синтезу. Це дає підстави бачити перші вияви українського бароко вже наприкінці XVI ст. 16



16 Див.: Степовик Д. В. Система тропів в українському бароко // Бароко та європейський контекст. — Київ, 1991. — С. 183.



Враховуючи роль козацтва у суспільному житті України, його роль у створенні умов для відновлення культурного життя, можна погодитися з визначенням Дмитра Чижевського періоду з кінця XVI до середини XVIII ст. як козацького бароко. Власне, "козацьке бароко" і "українське бароко" — синоніми, і це цілком природно, якщо мати на увазі визначальну роль козацтва в історії тогочасної України. Недарма українців все частіше стали називати козацькою нацією.

Упродовж періоду тривала часткова секуляризація певних ділянок культури, водночас розвивалися й оригінальні форми релігійної ментальності, а офіційна релігійність збагачувалася новими організаційними формами і новим богословським змістом.

Діяльність братств, заснування Острозького колегіуму, Львівської братської школи, Києво-Могилянської академії, зрештою також протестантських та римо-католицьких освітніх закладів, розвиток літератури й мистецтва, професіоналізація деяких галузей наукової діяльності — все це яскраво засвідчує, що піднесення національно-визвольного руху, боротьби за політичні права народу супроводжувалося яскравим спалахом культури. Як і на пізніших етапах, національний рух почався саме у сфері культури, але швидко переріс ці рамки: вже з кінця XVI ст. культурні завдання тісно перепліталися з національно-політичними. Вивчення всіх форм національного руху дозволяє зрозуміти процес зростаючого самоусвідомлення нації, формування ідеологічних умов всенародної визвольної боротьби в середині XVII ст.

Культура, що розвивалася в процесі руху за збереження національної ідентичності, попри її відкритість на впливи і взаємодію, мала й ряд яскравих, своєрідних рис, які були внеском українського народу в скарбницю світової культури. Він охоплює і багатство фольклору та мистецької творчості, і формування особливого типу синтезу надбань культур християнського Сходу і Заходу. Нові шляхи в релігійній думці і культурі прокладали і ті діячі, які пішли шляхом унійних змагань, і міщани Іван Красовський та Юрій Рогатинець, князь Костянтин Острозький, митрополити Іван Борецький, Петро Могила та їхні однодумці, які прагнули реформувати православну церкву, зберігаючи єдність з іншими православними церквами і водночас враховуючи загальноєвропейські культурні та богословські течії. Характер синтезу, наявність в ньому як творчих елементів, так і елементів механічного взаємопроникнення і запозичень і буде предметом дослідження у заключному розділі.

Течії, які поборювали одна одну, все ж сприяли взаємозбагаченню форм освітньої праці, активізували культурну творчість, і, попри всю гостроту полеміки, зберегли вірність основним засадам культури власного народу. Це зумовило значення культурної спадщини XIII — першої половини XVII ст. як для інтеграції України в світову культуру, так і для подальшого розвитку специфічно українських, оригінальних культурних рис.

















Попередня             Головна             Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.