Результати веб-опитування про проект правопису на сайті Ізборник  


Попередня             Головна             Наступна





1.4. Військо і військова організація



Оборона й наступальні військові походи були однією з основних функцій середньовічної держави, а виготовлення зброї і спорудження фортець — істотними складовими виробничої культури. Це, власне, і стало мотивом для розміщення розповіді про військо між підрозділами, присвяченими формам державності та загальній характеристиці виробничої культури.





Військо княжої доби. Основою війська княжої доби була постійна княжа дружина, складена з професіоналів, які за свою службу діставали бенефіції та земельні лени. Служба була для них спадковою, починали її з "дітських" і "отроків", потім ставали "гридями" і "боярами". Служба у княжій дружині нерідко відкривала можливості для адміністративної та політичної кар’єри. Дружинники були важкоозброєними кінними лицарями. Очолював дружину воєвода. Залежно від розмірів і потуги князівства дружина могла мати від кількох десятків до кількох сотень воїнів. Більші дружини ділились на "стяги" (корогви). Бойовий знак — "стяг" давав орієнтацію на полі бою бійцям одного підрозділу, що при однакових доспіхах було нелегкою справою.

У XIII — XVI ст. війська удільних князів складалися з дружини та "списів" — дружин васалів. "Спис" (початково "копье", "копие", "kopie" — польськ.) вперше згаданий літописом під 1153 р., згадується ще в XVI ст. (під 1500 р. вже як "списсы") 1. Полк, що складався з 900 "списів", налічував трохи більше 7000 бійців 2.



1 Кирпичников A. H. K оценкам воєнного дела срєдневековой Руси // Древние славяне и Киевская Русь. — Киев, 1989. — С. 145.

2 Соловьев С. М. Сочинения. — Москва, 1988. — Кн. 2, т. 3. — С. 23.



Виходячи з цього і за аналогією з чисельністю "списів" в польських та німецьких землях, можна припускати, що вони налічували 3 — 20 бійців. Лише 1445 р. за реформою Карла VII у Франції вперше було встановлено постійну чисельність "спису" у 8 воїнів: 6 латників і 2 лучники. "Списи" васалів теж зводилися в "стяги", можливо, за територіальним принципом. Незначна чисельність власної дружини і війська васалів змушували князів під час усобиць звертатися до чорних клобуків (торків, берендеїв, ковуїв, турпеїв, печенігів), половців, а пізніше і до татар. Якщо чорні клобуки виступали на стороні тих князів, чиїми васалами були торчеські, трипільські та інші дрібні князі Надросся, то половці й ординці або наймалися князями за частину військової здобичі, або переслідували власні політичні цілі.

У X — XIII ст. на випадок війни князь залучав до свого полку, крім дружини, земське ополчення з вільного сільського населення, яке, судячи з окремих статей "Руської Правди", виконувало роль легкої кінноти, та міське ополчення, яке виконувало роль піхоти. Очолював цю частину війська тисяцький, якому підпорядковувалися соцькі та десятники. Поділи міського населення за професійними ознаками на сотні та ряди, можливо, відбивають цю архаїку міського ополчення, бо вже з XIV ст. міста, напевно, добилися обмеження ролі свого ополчення обороною власних укріплень, а в поле стали виводити лише певне число лучників або списоносців. З розвитком військової техніки та озброєння роль такого ополчення почала зменшуватися. Відтоді відійшла висока посада тисяцького, котрий в боярській ієрархії був другим після князя.

Уже в XIV ст. відбувається зміна соціальної бази армії. Сільське населення, яке платить податки, звільняється від служби в ополченні. Його місце займають "списи" васалів. У селах сім’ї, які виставляють воїнів для легкої кавалерії, отримують окремі наділи та звільняються від повинностей. З кінця XIV ст. привілеї на самоврядування отримують жителі прикордонних сіл у Карпатах. Їхня верхівка поступово перетворюється на дрібну шляхту, яка несе обов’язкову військову повинність. Ця військова повинність дрібної карпатської шляхти зберігається і впродовж XVI — XVII ст. Напівпрофесіонали на певний знак мали прибути на пункти збору із своєю зброєю. З XV ст. і контингенти піхоти, які виставляли міста, замінюються найманими професіоналами. Розвиток техніки, вага захисного озброєння, тактичні побудови потребували все більших навичок та витрат. У маґдебурзьких привілеях зазначається число воїнів, яке потрібно було виставити в посполите рушення (ополчення).

Війська удільних князів у XIV — XV ст. складаються, в основному, з їхніх дружин та "списів" васалів. Ця організація не змінилась і після входження окремих князівств до складу Литви. Сильне роздроблення князівств призвело до скорочення їхніх ресурсів. Наприкінці XIV ст. — на початку XV ст. частина князів могла вивести "в поле" не більше "списа". Так, у війнах Вітовта Кейстутовича та Свидриґайла Ольґердовича брали участь десятки князів при невеликій чисельності війська. Особливо це стосується волинських князів, які зберегли свої малі уділи і в XVI ст. Навіть втративши статус удільних володарів, найсильніші з волинських князів — Острозькі, Вишневецькі, Чорторийські, Корецькі, Сангушки та Ружинські у XVI — XVII ст. утримували власні війська, які складалися з професійних дружин та ополчення васалів. Статус дружинників, звичайно, був іншим, ніж у попередню епоху. Вони служили за платню. Як і раніше, таке військо ділилось на "корогви" (цей термін витіснив давній "стяг").

Литовська держава була зацікавлена у збільшенні війська. За межами удільних князівств, на землях, що безпосередньо підпорядковувалися урядові, впроваджувалася система комплектування війська залежно від розміру земельних володінь. Удільні князі та великі магнати дістали право формувати власні корогви на пільгових умовах. Бояри були зобов’язані виставляти по 2 — 3 і більше вояків своїм коштом і "в добрих зброях". Виникли окремі категорії дрібних феодалів, які мали нести військову службу. Вище від інших стояли "путні бояри" чи "путники", які приводили на службу з собою озброєних слуг. До кінця XVI ст. на українських землях більшість путників перейшла в розряд реєстрових козаків. І. Крип’якевич допускав, що путні бояри були пов’язані з військовими посилками (путь-дорога) 3, у російських князівствах вони завідували окремими галузями (путями) двірцевого господарства. "Панцирні бояри" були зобов’язані з’являтися на службу у важкому озброєнні, за що їхні господарства звільнялися від податків.



3 Крип’якевич І. П. Запорозьке військо // Історія українського війська. — Львів, 1992. — С. 138.



"Ординські (поленицькі) слуги" несли сторожову службу проти ординців у полі, "замкові слуги" — відповідно при обороні замків. Уряд заохочував і селян виставляти своїм коштом з кількох господарств одного воїна, за що ці господарства звільнялися від інших обов’язків. Литовський статут 1528 р. зафіксував цю систему, яка проіснувала до Люблінської унії, коли на українських землях була запроваджена польська військова система. Частина військових станів отримала шляхетство, частина перейшла в ряди козацтва, а решта опинилась у стані посполитих і зрівнялася з державними селянами.

З численних обрядів, пов’язаних з підготовкою, веденням війни і військовим побутом, на особливу увагу заслуговує обряд ініціації дружинників. Його передумовою було навчання отрока — майбутнього воїна. Молодших отроків спершу використовували для передачі вістей, догляду коней у походах тощо. Так, у Галицько-Волинському літописі сказано, що під час однієї з битв 1232 р. не було при князях воїнів, крім отроків, які тримали коней: "коли Данило приїхав до них і спонукав їх, не побачив ніякого войника, а тільки отроків, які тримали коней" 4. Проте основним випробуванням майбутніх дружинників було здобуття ними досвіду у наступних військових походах та боях. Це засвідчують літописні повідомлення "про оружних" (тобто озброєних) отроків. Зокрема, Данило Галицький під час походу на ятвягів їхав з малим загоном "оружних отроків" 5. Після випробувань отроків відбувався сам обряд посвяти їх у дружинники. Є певні відомості, що при цьому припоясували їм меч, надавали атрибути дорослого воїна: кінь зі збруєю, зброя, лати. Після посвяти в дружинники молодий воїн присягав на вірність князеві. Слова такої присяги чернігівському князеві дійшли до нас в одній з билин: "Уж ты ой еси, великий князь чернигофский! Мы постараемсе тибе служить правдой-верою, Правдой верою служить да неизменною" 6. Припускають, що формула присяги включала також зобов’язання "їздити біля його стремена", що означало васальну і будь-яку іншу залежність. З цього приводу звертають увагу на літописну згадку про галичан, які визнали Данила і "попливли біля стремені його" 7. Після ініціації воїн ставав повноправним членом дружини, і це забезпечувало йому відповідний соціальний статус.

Стяги і коругви війська служили насамперед візуальною відзнакою підрозділу, що дозволяла полководцеві управляти ходом битви. Падіння стягу означало поразку підрозділу. Вже з XIII ст. земельні герби на щитах дружинників починали служити знаками розрізнення своїх воїнів від противника, оскільки обладунок був практично однаковий. Подальший розвиток геральдики привів до перетворення гербів князівств у герби княжих родин. Від Городельського сейму 1413 р. масово почала приймати герби і шляхта, в тому числі й українська 8. З військового знаку герби перетворились на родові емблеми. Іншим засобом управління на полі бою була військова музика. Розвиток військової музики від бубнів та ріжків до литаврів і труб пов’язаний зі східними впливами.

Чисельність постійних збройних сил на українських землях була різною в різні часи. Дружина Данила Галицького і "списи" його васалів навряд чи мали більш як по три тисячі воїнів. Белзький князь міг мати 300 — 400 чоловік, пересопницький — 600 — 800. Звичайно, це лише гіпотетичні оцінки. У галицькому війську була велика кількість лінійної піхоти, яка не боялася кавалерійських атак і лучників. 1257 р. ця піхота стримала атаку важкої монгольської кінноти під стінами Володимира. Об’єднане галицько-волинське військо з ополченням у часи Данила Романовича могло виставити до 30 тис. польової раті. В XIII ст. більше війська не міг виставити жоден князь. Мужність такого ополченця, який був "простим чоловіком", зафіксована Галицько-Волинським літописом 9. Проте проти зосереджених ударів монгольського війська цих сил було недостатньо.



4 ГВЛ. — С. 520 (Махн. — С. 389). Див. також: Балушок В. Г. Инициация древнерусских дружинников // Этнограф. обозрение. — 1995. — № 1. — С. 38.

5 ГВЛ. — С. 555 (Махн. — С. 414); Балушок В. Г. Зазн. праця. — С. 39.

6 Балушок В. Г. Зазн. праця. — С. 40.

7 ГВЛ. — С. 532 (Махн. — С. 399); Балушок В. Г. Зазн. праця. — С. 42.

8 Любавский М. К. Очерки истории Литовско-Русского государства до Люблинской унии включительно. — Москва, 1910. — С. 57; Halecki O. O początkach szlachty i heraldyki na Litwie // Kwartalnik historyczny. — 1915. — Rocz. 29. — S. 178.

9 ГВЛ. — С. 567. (Махн. — С. 422).



У XIV — XV ст. можливості князів були меншими. У війнах Свидригайла Ольґердовича чисельність війська часом сягала 4 — 5 тис. Дружини дубровицького чи степанського князів не мали більше 100 воїнів. Окремі князі, які володіли третинами і чвертками князівств типу Ратненського, мали по 10 — 20 дружинників.





Зміни у військовій організації. У Галичині князь Володислав Опольський (1372-1379, 1385 — 1387), роздаючи землі своїм васалам, запроваджував німецьку систему комплектування війська. Кожному великому землевласникові визначалося, в якому озброєнні і скільки слуг він повинен привести на пункт збору. Польські королі продовжили цю практику, роздаючи землі шляхтичам і встановлюючи таку саму службу для галицького боярства, яке поступово злилось із шляхтою. Ополчення шляхти складали панцирні корогви, які формувались по землях. Такі корогви могли мати 200 — 400 і більше воїнів, не рахуючи пахолків (джур). Номінально командували такими корогвами каштеляни або достойники воєводської адміністрації. Фактично їх заступали ротмістри. Подібна організація шляхетського війська збереглася й надалі. Збір його був тривалим. Тричі розсилали так звані віці — віхи з прив’язаними королівськими грамотами, скріпленими печатками. Треті "віці" вказували місце і час збору. Завдяки майже безперервним війнам бойові можливості панцирних шляхетських корогв залишалися досить високими. Кожен панцирний товариш у такій корогві мав у підпорядкуванні 1 — 5 пахолків. З початку XVI ст. почали створювати корогви панцирних гусарів, які з часом перетворилися на основну ударну силу. Трохи пізніше з’явились роти кінних аркебузерів, а з 1570 р. — рейтарів. Ці частини були організовані на шведський лад, мали за офіцерів переважно найманих іноземців та солдатів, які служили за гроші. З 1630 р. почалася організація драгунських рот, теж на шведську манеру. В усіх цих підрозділах служили українці з різних станів. Існували ще різновиди легкої кавалерії (як волоська), польські татари (татари і ногайці, які переходили на польську службу, отримували землі і близькі до шляхти права із зобов’язанням нести військову службу у спеціальних підрозділах), а з початку XVII ст. — своєрідний польський аналог козаків, так звані лісовчики.

Бойове спорядження воїна, його навчання і підтримання належної боєздатності з кожним століттям ставали дорожчими. Вже з XV ст. більшість європейських держав перейшли на наймані професійні армії, що формувалися на час війн. На українських землях упродовж цього періоду залишалися досить значні професійні формування високої боєздатності, більшість яких комплектувалася з місцевого населення.

Піхотні роти ополчення, куди міста виставляли свої контингенти, в XVI ст. зменшили чисельність до 200 чоловік, отримали чіткішу організацію. Вони ділились на почоти по 10 — 20 чоловік, очолені товаришем, якому підлягали рядові (драби). Командував ротою ротмістр, у ній були прапороносець-хорунжий та помічник командира — поручник. З 1580 р. піхота стала переходити на чисто професійну. З’явились роти трьох типів: угорська (близько 100 вояків), німецька (400 — 500) та вибранецька, чи ланова (200 — 300). Перші два типи піхотних рот набиралися з найманців. Ланова піхота формувалась із селян королівських маєтків, переважно за принципом один вояк з лану землі. Піхоти було мало. В XVII ст. перейшли до формування кварцяної піхоти, яка мала утримуватися з кварти (чверті доходів королівщин). Міське ополчення ремісників в XV — XVII ст. закликалося виключно для оборони самих міст. Людність окремих прикордонних міст мала повинність виставляти сторожу в полі.

Такі самі повинності отримували окремі громади державних селян.

Дружини українських магнатів у XVI — XVII ст. мали чисельність від 100 до 2 тис. вояків. Постійне військо польських гетьманів в Україні на той час налічувало 300 — 2000. Гарнізони замків були невеликі, міське ополчення об’єднувало майже всіх придатних носити зброю, але його вишкіл та озброєння бажали кращого. Через це татари часом навіть і без артилерії та піхоти брали міста.





Козацьке військо. Самочинна козацька організація, що виникла на південних кордонах як реакція на регулярні напади ординців, запозичила багато від своїх основних противників. Адміністрація прикордонних староств і нащадки волинських удільних князів, які ще утримували свої "держави", підтримали козацтво і часто з його допомогою обороняли територію на своєму напрямку. Так діяли принц Ян Альбрехт (1489), київський воєвода Єжи Пац (1490), Хмельницький староста Предслав Лянцкоронський (1503 — 1531), київський намісник Сенько Полозович (1511), черкаський і канівський державець Остафій Дашкович (1514 — 1532), барський староста Бернард Претвич та ін.

Остап Дашкович був першим, хто звернув увагу уряду на необхідність взяття козаків на державну службу і організації козацької флотилії на Дніпрі. Він підняв це питання на сеймі 1532 р. 10 Ще до того була здійснена спроба організувати двотисячний реєстр під керівництвом С. Полозовича та К. Кмітича, який розійшовся, не отримавши обіцяної платні.



10 Kronika Marcina Bielskiego. — Sanok, 1856. — T. 2. — S. 1055 — 1059.



Козаки самі в 1530-х рр. збудували Томаківську Січ і створили власну військову організацію. В 1551 — 63 рр. князь Дмитро Вишневецький вже спирався на козаків як на реальну політичну силу. Його слідами пішли князі Ружинські. Уряд порівняно пізно вирішив підпорядкувати собі козаків. Спочатку була спроба взяти на службу все військо, а потім у 1578 — 79-х рр. організовано постійний реєстр у 500 чоловік, який очолив Я. Оришовський. Надто повільно збільшуючи чисельність реєстру, польський уряд вимагав, щоб решта козаків повернулася до стану посполитих. Козацтво, в свою чергу, як стан військовий, домагалося зрівняння зі шляхтою.

Козацька організація розвивалася в двох напрямах, які відбивали протилежні впливи. Якщо січове козацтво багато запозичило від ординців і турків, то так зване городове козацтво, яке почало формуватися у південних староствах Київського воєводства на межі XVI — XVII ст. і чисельність якого значно перевищувала урядові реєстри, за організаційною структурою наближалося до тодішніх європейських зразків. Кіш запорожців став ділитися на курені, очолювані виборними отаманами. Чисельність куреня приблизно дорівнювала роті польської піхоти. Військо гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, сформоване переважно з городових козаків для походу на Москву 1618 р., складалося з полків, що ділилися на сотні. Зазвичай у таких полках було по п’ять сотень. Полки і сотні носили імена полковників і сотників, але, судячи із списків полонених, які потрапили у 1616 — 1618 рр. у російський полон, їхні формування вже мали територіальний характер. До списків (компутів) вносилися тільки козаки, пахолки і джури плати не отримували і до списків не входили. Вони могли претендувати тільки на частину військової здобичі.

До кінця першої чверті XVII ст. територія козацьких полків за межами Січі остаточно сформувалась і продовжувала розширюватися, незважаючи на протидію уряду. В коронному війську з того самого часу стали зводити по 2 — 4 корогви або роти в полк.

Козацький реєстр складали: 300 чоловік (1572), 500 (1578), 1000 (1590, 1617), 3000 (1619), 5000 (1624), 6000 (1625, 1630), 7000 (1634), 6000 (1637), 40 000 чоловік (1649). Хоча до реєстру не включалися джури, які не отримували платні, лише остання цифра відбиває справжню чисельність козаків. 1618 р. у поході на Москву з гетьманом П. КонашевичемСагайдачним було не менш як 12 тис. козаків, ще 3 — 4 тис. були у війську королевича. Під Хотином билися 20 тис. козаків.





Озброєння. Жодна із сторін розвитку виробничої культури не віддзеркалює так стан суспільства, рівень його розвитку і ступінь взаємовпливів, як еволюція озброєння. Впродовж віків саме розвиток озброєння був одним із основних стимулів розвитку техніки, а зрештою і науки.

Спис довго залишався основною ударною зброєю ближнього бою. До середини XV ст. списоносці становили й основу піхоти. Для княжої кінної дружини спис був головною наступальною зброєю, застосовували його і панцирні корогви, і крилаті гусари, і козацька кіннота, що відповідало рівню озброєння тогочасних європейських армій. Списи мали металеву ударну частину з трьома-чотирма гранями та дерев’яну ручку, яка зазвичай розмальовувалася в геральдичні кольори власника. Виготовлялися вони місцевими майстрами, але до кінця XV ст. переважали зразки німецьких списів, занесених орденськими лицарями.

Ополченці-селяни занесли до війська мисливські списи-рогатини з широким лезом листоподібної форми. Рогатиною зручно нанести слабозахищеному суперникові короткий удар широким лезом, але вона не ефективне при ударі по доспіху лицаря. Тому рогатина перетворилася на багато оздоблену парадну зброю для церемоній і виїздів на полювання. Подібну рогатину першої половини XIII ст., що належала котромусь з Ольговичів, знайдено поблизу Городця Остерського (сучасного Остра).

Сулиці (списи-дротики) застосовувалися легкою піхотою в XIII — XIV ст. як метальна зброя, а також для ближнього бою, згодом вийшли з ужитку.

З середини XIV ст. у зв’язку з вдосконаленням обладунку повернулася до складу озброєння сокира, що не використовувалася з початку XIII ст. Під західним впливом її змінила алебарда, тоді як бердиші російського типу не поширилися.

Особистою зброєю ближнього бою були мечі. Застосовувалися переважно прямі мечі з двома лезами близько 120 см завдовжки, руків’я захищалося кованим перехрестям, прямим або скошеним в бік противника. Ці запозичення зі Сходу, які Європа прийняла в 1180 — 1250 рр. після хрестових походів, простежуються за тогочасними волинськими пам’ятками. Через брак якісної сталі завозилися рейнські, верхньодунайські та азіатські мечі. Це була коштовна зброя. Ще у XVI ст. старі мечі перековували на шаблі. Скривлені мечішаблі вперше стали використовувати кочівники, зокрема чорні клобуки. Їхня довжина сягала 110 — 120 см, кривизна леза у найбільшій точці згину — 4,5 — 5,5 см при ширині 4 — 5 см. Лише у XV ст. військові переконалися у перевагах шаблі, і вона витіснила меч.

Булави і шестопери застосовувалися ще в XIV ст. як ударна зброя. Пишно оздоблена булава була однією з ознак княжої влади. Починаючи з XIV ст. декоровані булави і шестопери стали ознаками командирської влади. В козацькому війську булави були атрибутом влади гетьмана і кошового отамана, шестопери-перначі — полковників. Як зброя ближнього бою у XV — XVII ст. вони вже втратили своє значення. Подібне застосування булав і перначів характерне для всіх країн Східної Європи (Польщі, Литви, Чехії, Угорщини, Молдови і Волощини), за винятком російських князівств.

У княжі часи для захисту голови застосовувалися конічно-сферичні шоломи з високими втулками для султанів з пір’я та з наносниками або масками для лиця. Вони були кращими за європейські, експортувалися на захід, а в Польщі, Пруссії й Угорщині техніка їх виготовлення запозичувалася місцевими майстрами 11. Лише у XVI ст. цей тип шоломів був витіснений шишаками та касками європейських зразків.



11 Кирпичников А. Н. Древнерусское оружие. — Ленинград, 1971. — С. 22 — 32.



Кольчугу запозичено зі сходу через хозарів. В Європі її масове застосування розпочалося лише після хрестових походів. З XIII ст. з’явилися високі стоячі коміри, кольчужні панчохи (ногавиці), збільшилася довжина кольчуги. Вага кольчуги зросла з 5,5 — 6,5 майже до 10 кг. Використовували і "дощаті броні" — пластинчаті панцирі, в яких пластини при скріпленні находять одна на одну і цим самим подвоюють захист; при цьому завдяки опуклості пластин вони пом’якшують удари. Їхнє поширення спричинило появу лускоподібного панцира, що відрізнявся від пластинчатого однаковими розмірами лусок пластин (6 x 4 — 6 см) і способом кріплення до шкіряної або полотняної основи шнурівкою з одного краю і 1 — 2 шарнірами-заклепками. Цей тип панцира прийшов із заходу як результат розвитку доспіху римських легіонерів. Однак окремі його елементи з’явилися на українських землях значно раніше, аніж в Європі. Поножі в Європі зафіксовані вперше близько 1250 р., тоді як на фресках Кирилівської церкви (XII ст.) є зображення воїна в поножах, а два мідні посріблені наколінники знайдено в похованні чорного клобука поблизу Юр’єва. Так само і з наручами-налокотниками, що з’явилися на Заході у XIV ст. Знайдений на Дівич-горі, на городищі, зруйнованому монголами в 1240 р., наруч складався з двох трубчатих, з’єднаних шарнірами частин, котрі закривалися на руці з допомогою двох ремінців і двох пряжок. У XIII — XIV ст. тривали конструктивні пошуки кращого захисного доспіху, наслідком яких стало поєднання пластинчатого і лускоподібного панцирів, кольчуги з "дощатими бронями", із застосуванням наручів, поножів, наплічників і нагрудників. З’являються байдани, юшмани, бехтерці і зерцала, що збереглися аж до кінця XVI ст. Саме від байдани походить, на наш погляд, прізвисько князя Дмитра Вишневецького.

Під західним впливом багаті феодали з XV ст. повністю переходять на лати. Основа цього доспіху — кіраса — зберігається і в XVII ст. як захисне озброєння для важкої кавалерії та лінійної піхоти. Застосовувались і прості нагрудники. Однак ці доспіхи носили лише панцирні товариші шляхетських корогов, частина дружин магнатів та крилаті гусари. Козаки наприкінці XV — на початку XVII ст. ще носили кольчуги, байдани і бехтерці, а потім взагалі відмовилися від захисного озброєння. Участь у війнах з орденськими лицарями, які використовували найновіші зразки західних панцирів, а також постійні контакти з ординцями, стимулювали швидкий прогрес виробництва і урізноманітнення форм захисного озброєння.

З XIII ст. еволюціонує і такий вид захисного озброєння, як щит. Щити стають коротшими і легшими, з них зникають умброни і металеві частини. В кінноті їх поступово змінюють ще менші тарчі. Повністю щити зникають лише в середині XV ст.

У домонгольський період коні, напевно, не мали спеціального захисту. Данило Галицький використовував личини і шкіряні кояри для захисту коней, очевидно, запозичивши їх від монголів. Як засвідчують знахідки з Любеча і Львова, остроги стали застосовуватися з другої половини XIII ст. Для важкої лицарської кінноти бронювання коней розвивалося за західноєвропейськими канонами і тривало до середини XV ст. Багато доспіхів були трофеями у війнах з хрестоносцями або походили з імпорту.

Лук став найпоширенішою стрілецькою зброєю, чия репутація була підтримана ординцями. Завдяки скорострільності та високій пробивній силі, ним озброювалися козаки та міські ополченці навіть на початку XVII ст. Дальність стрільби близько 200 м, приблизно з 50 м стріла могла пробити панцир, скорострільність сягала до 10 пострілів на хвилину. Самостріл (куша, арбалет) являв вдосконалений лук з тятивою і ложем посередині. Впираючись ногою в землю або в стремено, стрілець натягував руками тятиву, зчіпляючи її з зачепом (горіхом). При пострілі гачок (колінчатий важіль) виходив із заглиблення горіха, останній, повертаючись (ранні горіхи не мали стрижня осі обертання), визволяв тятиву і зчеплений з нею кований багатогранний наконечник, котрий мав більшу пробивну силу, ніж стріла. В Ізяславі на руїнах 1240 р. знайдено найдавніший в Європі поясний гачок для натягування самостріла-арбалета. Судячи із знахідок арбалетних стріл в Урічі, цей вид зброї застосовувався і раніше. Арбалет поступався лукові у скорострільності і тому ним користувалися переважно при обороні та облозі фортець. Арбалети західних конструкцій застосовувалися в другій половині XV — першій чверті XVI ст. і у польових битвах.

З XIII ст. значного поширення набула метальна артилерія. Станкові каменемети-самостріли (на чотирьох опорах із дерев’яною станиною) могли метати камені й запальні суміші. Ці каменемети зображено на мініатюрі Голіцинського Лицьового зведення XVI ст., що ілюструє облогу Володимира монголами. Візантійські й арабські каменемети мали прицільну дальність 80 — 120 м, китайські — 75 — 150 м. Для метання важчих каменів і запалювальної суміші використовувалися пороки — механічні парателли. Така машина була реконструйована і випробувана А. Кирпичниковим і В. Абрамовим. Важка артилерія застосовувалася для руйнування стін, збиття заборол і запалення внутрішніх будов. Під час облоги міст монголи ставили численні пороки, не залишаючи надій захисникам. Проте думка про запозичення від них метальної артилерії неправильна. Багаторядні лінії оборони міст Галицької та Волинської земель свідчать про знайомство з цією зброєю. Використовувалися метальні машини у війську Данила Романовича і його сина Лева, якого пізніші хроністи вважали "винахідником машин для здобування фортець" 12.



12 Zimorowicz J. B. Opera quibus res gestae urbis Leopolis illustrantur. Ed C. Heck. — Leopoli, 1899. — P. 54.



Рідше застосовувалися машини таранного типу, для використання яких потрібно було подолати рів. Під час облоги у діло йшли і вежі ("гелеполи") з помостами для бійців і перекидними містками, запроваджені ще Діонісієм Поліоркетом (337 — 283 рр. до н.е.) і відомі візантійцям. Отже, "гуляйгороди" — не винахід московських ратників чи запорозьких козаків, а пристосовані до вогнепальної зброї давні машини. В міжусобних війнах війська не возили з собою машин, іноді їх будували під стінами міст — звідси низька ефективність облог у домонгольський період. Данило Романович, напевно, першим почав застосовувати мобільні машини, причому це не впливало на темп маршу його війська, яке із машинами 1244 р. за день подолало 60 км від Холма до Любліна 13.

Гармати, точніше вогнепальні машини, які метали стріли й каміння, з’явилися у Західній Європі вже під час облоги Сарагоси 1118 р. Від початку XIV ст. артилерія застосовувалася у Китаї та на Заході. На українських землях гармати з’явилися не пізніше 1377 р. 14 Упродовж XV — XVI ст. на озброєнні були бомбарди калібру до 1000 мм, що стріляли на відстань до 700 м кам’яними ядрами 300 — 400 кг, і менш потужні серпантини. Проти піхоти використовувалися тюфяки, шротівниці і гаківниці, які стріляли кам’яним і металевим шротом. У 1483 — 1491 рр. тюфяки в Києві виготовляв майстер Яків. Поступово стали з’являтися гармати меншого калібру. На початку XV ст. вже були гармати калібром 122 — 150 мм і довжиною 42 — 58,5 см. Окремі з них важили до 12 кг. Гусити ставили їх на ковані вози, а потім на лафети — спеціально розроблені станки на колесах. Такі гармати отримали назву "гуфниця" (Huf — загін) і на українські землі були завезені, ймовірно, Федором Острозьким та Зиґмунтом Корибутовичем, які брали участь у гуситських війнах.

У XVI — XVII ст. артилерія, яку застосовували козаки, польське військо і дружини українських магнатів, включала найновіші західні і турецькі зразки, виготовлені з урахуванням досягнень Н. Тартальї, Л. Кальядо, Д. Уфано і В. Вірінґуччо. Чавунні чотирифунтові гармати довжиною 16 калібрів з’явились відразу ж після перших успіхів шведського короля Густава II Адольфа. В міських арсеналах, однак, залишалась і артилерія попередніх періодів.

У 1375 — 1400 рр. майже одночасно в Чехії, Польші, Швейцарії та Італії з’явилися трубки калібром 25 — 33 мм і довжиною 6 — 12 калібрів, прикріплені до дерев’яного ложа. Такі прообрази ручної зброї важили до 7,5 кг. З часів гуситських війн починається їхнє масове застосовування. Наприкінці XV ст. з’явилась ґнотова рушниця, що теж заряджалася з дула, так звана аркебуза. Пізніше її ґнотовий замок був замінений на колісний, а згодом — на пружинний. В XVI ст. аркебузу замінено мушкетом з крем’яним замком. Одним з кращих типів таких мушкетів були довгі турецькі "яничарки", що мала на озброєнні й козацька піхота 15.



13 ГВЛ. — С. 535 (Махн. — С. 401).

14 Jahns M. Handbuch einer Geschichte des Kriegswesens. — Leipzig, 1957. — S. 877.

15 Свєшніков І. К. Битва під Берестечком. — Львів, 1993.



Козаки швидко оцінили переваги вогнепальної зброї і з кінця XVI ст. почали зменшувати кількість пікінерів. До середини XVII ст. у бойових порядках всіх армій мушкетери займали фланги пікінерів. Під час атаки противника вони ховалися позаду останніх. Козаки лінії своїх мушкетерів прикривали переважно кіннотою, а при атаці кінноти противника використовували ваґенбурґи — рухливі укріплення з табірних кованих возів. Ця тактика, однаково зручна і проти важкої панцирної кавалерії, і проти легкої татарської кінноти, була запозичена в гуситів. Польське військо застосовувало її у разі переваги противника. Ваґенбург навіть міг рухатися, за відсутності у противника артилерії. Коронний гетьман С. Жолкевський відступав під прикриттям такого ваґенбурґу в невдалій битві під Цецорою (1620). Але турецький полководець Іскандер-паша зумів скористатися з неузгодженості окремих частин польського війська, що утворили розрив в одній з сторін вагенбургу, і прорвався всередину укріплення. Така тактика широко використовувалася козацькими вождями у битвах з польськими та турецькими військами: оборона табору на Солониці С. Наливайком (2 — 28.05.1596), оборона позиції П. Конашевичем-Сагайдачним у битві під Хотином (1 — 28.09.1621), друга стадія битви М. Жмайла з польським військом біля Курукового озера (30 — 31.10.1625), битви під Кумейками (5 — 6.12.1637), під Боровицею (10.12.1637), під Голтвою (5.05.1638), під Жовнином (3 — 12.06.1638) та битва під Старцем (12-28.06.1638).

Незважаючи на масові запозичення конструкцій і експорт озброєння, а також використання трофеїв, практично всі види вогнепальної зброї виготовлялися в Україні. Найбільшими центрами зброярського ремесла були Львів і Київ. Львівську людвисарню (гарматний двір) засновано 1468 р. Рівень виробів українських ливарників відповідав європейському 16.

У військовому флоті лодії давньоруського (варязького) типу використовувалися до кінця XV ст. З початку XVI ст. основним типом суден стали чайки — однощоглові плоскодонні байдаки вантажопідйомністю до 200 т, з кормовим і носовим кермами та очеретяним поясом, який утримував судно на плаву при штормі або при влученні ядер. Чайки мали 10 — 15 пар весел і до 50 членів екіпажу. Флотилії козацьких чайок з 1502 р. здійснювали походи на татарські й турецькі міста та узбережжя, включаючи походи на Кафу (1560, 1606, 1609, 1615, 1616, 1624) і Стамбул (1575, 1621, 1624, 1626), та успішно воювали з турецьким галерним флотом 17.





Оборонне будівництво. Постійна небезпека нападів сприяла розвитку фортифікації. Тут з XIII ст. попереду були галицькі інженери. Для захисту від метальної артилерії вони почали споруджувати 2 — 3 лінії оборони з напільного боку, а коли монголи довели їхню вразливість, в окремих містах перейшли до будівництва кам’яних стін і високих веж-донжонів. Все ж головну роль відігравали дерев’яно-земляні укріплення. Так, порівняно невелика (площа близько 1 га) Чорнівська укріплена садиба XII — XIII ст. (Хотинщина, Чернівецька обл.) мала на укріпленій лінії (завдовжки 160 м) 32 клітні зруби з дубових колод 18. Деяких міст, укріплених у такий спосіб, ординці не змогли здобути. Високим рівнем фортифікації відзначалися фортеці Карпатської лінії оборони, особливо Тустань, з висотною п’ятиповерховою забудовою та поєднанням природних умов, кам’яних і дерев’яних укріплень 19.



16 Див.: Жолтовський П. М. Художнє лиття на Україні XIV — XVIII ст. — Київ, 1973. — С. 4 — 120.

17 Тушим Ю. П. Русское мореплавание на Каспийском, Азовском и Черном морях. — Москва, 1978.

18 Возний І. П. Чорнівська феодальна укріплена садиба. — Чернівці, 1998. — С. 7, 23.

19 Рожко М. Ф. Карпатські фортеці доби Київської Русі // Київська Русь: культура і традиції. — Київ, 1982. — С. 12 — 20; Його ж. Тустань: Давньоруська наскельна фортеця. — Київ, 1996.



Будівництво кам’яних фортець з донжонами здійснювалось аж до середини XVI ст. Кращими його зразками були замок Любарта в Луцьку, стара фортеця в Кам’янці-Подільському, збудована Б. Претвичем, а також ряд подільських фортець 20. У багатьох містах взаємно доповнювали один одного замки й оборонні мури або вали з частоколами і рови навколо міст: традиційними були дерев’яно-земляні укріплення замків Волині й Правобережжя, що складалися з рублених клітей 21.

Розвиток вогнепальної зброї привів до появи бійниць нижнього і середнього бою. На початку XVI ст. уперше у Львові в міських укріпленнях з’явилися бастеї. Однак у цілому фортифікація на українських землях у цей період розвивалася повільно, відстаючи від європейського рівня. В Європі з XV — початку XVI ст., слідом за трактами Дюрера, Тартальї, Маджі і Спекля, в яких пропонувались удосконалення бастіонної системи, старі мури скрізь прикривалися бастіонними фронтами, ронделями і равелінами. А у більшості українських земель, особливо на сході, ставились укріплення з вежами та стінами-городнями, збудованими в техніці княжої доби. Лише запрошення іноземних інженерів, переважно французів, зрушило з місця застій у цій справі. З кінця XVI ст. починають будуватися фортеці бастіонного типу. Перші бастіони споруджено в Олиці на Волині, яка належала князям Радзивілам. Далі на схід першою фортецею з бастіонним фронтом був Кодак, збудований 1635 р. Ґ. Л. де Бопланом. Навіть Київ не мав бастіонів. Причина такого становища крилась як у відсутності серйозного противника, так і в постійній нестачі коштів на оборонні споруди. Татари не мали артилерії і не любили штурмувати укріплення. Проти них достатніми були і городні. Московська держава у війнах XVI — першої половини XVII ст. зазнала невдач і реально не загрожувала українським містам. Через слабкість укріплень сіверських міст вони легко здобувалися московськими військами на початку XVI ст. Так само легко ці фортеці бралися військами Лжедмитрія I, поляками та козаками в ході війн першої чверті XVII ст. Проте це не привело до зміни типу укріплень через відсутність коштів.

Натомість польова фортифікація розвивалася досить успішно, особливо у козаків. Їхній табір під Солоницею 1596 р. пережив тривалу облогу, для його здобуття потрібна була важка артилерія. 1621 р. табір козаків під Хотином витримав всі атаки турецького війська Османа II.

Реґіональні відмінності характеризують фортифікаційні споруди в Криму. Ґенуезькі інженери зводили свої фортеці в XIV — XV ст. у традиціях італійського військового зодчества, яке на той час випереджало фортифікацію інших земель. З цих укріплень найкраще збереглася фортеця з консульським замком у Судаку. Укріплення князівства Феодоро будувалися в архаїчній манері, без урахування застосування вогнепальної зброї. Турки перебудували укріплення на Мангупі, Каламіті (Інкермані), Чембало (Балаклаві), Гурзуфі, Судаку і Кафі, пристосувавши їх до артилерії 22. Турецькі інженери будували укріплення в Перекопі, Очакові та дніпровських городках. Рівень цих робіт був досить високий.



20 Сіцінський Є. Оборонні замки Західного Поділля XIV — XVII ст. — Київ, 1928.

21 Грушевський О. Питання оборони замків Великого князівства Литовського в XVI в. // Істор.-геогр. зб. — 1928. — Т. 2. — С. 1 — 9.

22 Мыц В. Л. Укрепления Таврики X — XV вв. — Киев, 1991.





Воєнна тактика. Мистецтво бою. Основу ведення бою в княжу добу становила взаємодія кінних дружинників і пішого війська як легкого, так і важкоозброєних дружинників. Істотну роль відігравала майстерність стрільців з лука і доведене до досконалості вміння вести рукопашний бій на мечах.

Швидкі марші завжди були сильною стороною українського війська. Вони характерні для галицько-волинських князів і для князя К. І. Острозького, для козацьких полководців Д. Вишневецького, С. Наливайка, П. Сагайдачного, М. Дорошенка.

У війнах XIII — XVII ст. сильніша сторона намагалася швидше змусити противника прийняти генеральну битву. Слабша — прагнула виграти час і ослабити сили ворога за рахунок оборони фортець. Під час княжих міжусобиць міста, побоюючись ризику облог і штурмів, змушували противників шукати щастя в польовій битві. Крім того, використання ополченців не дозволяло вести тривалі війни. З переходом до професійної армії велику роль почали відігравати фінансові ресурси сторін. Брак ресурсів не дозволив Стефанові Баторію реалізувати успіхи у війні з Іваном Грозним. З тієї самої причини блискучий похід до Москви, здійснений гетьманом П. Конашевичем-Сагайдачним 1618 р., закінчився безрезультатно.

Уже в битвах середини XII ст. військо стало ділитися переважно на три частини, звані полками. Пізніше число полків зростає до 5 — 7. У битвах XIV — XV ст. війська ділилися найчастіше на п’ять полків, хоч траплялися випадки поділу на один, два, чотири і шість полків. У джерелах XII — XV ст. зустрічаються назви: Великий, або Головний, полк, полки Правої руки і Лівої руки, Передовий, або Сторожовий, полк. Частіше полки носили імена своїх командирів. Об’єднання "стягів" у полки відбувалося безпосередньо перед битвою. Керував таким урядженням старший з князів. Він же очолював Головний, або Великий, полк. Інші полки очолювали молодші князі, яких часом давали на допомогу досвідченим воєводам. Долю битви вирішувало рукопашне зіткнення бойових порядків головних сил. При зіткненні битва розпадалась на індивідуальні поєдинки. Полководці вдавалися до обходів і охоплення флангів, розривали фронт противника зосередженими ударами переважаючих сил.

З XVI ст. хорогви, сотні та роти мали приблизно однакову чисельність — 120 — 200 чоловік, з’явилися полки з постійним складом. Однак і надалі перед битвою війська ділилися на три — п’ять частин за рахунок тимчасових з’єднань.

Спеціальну тактику швидких нападів і захоплення ясиру розробили кримські татари. Вона докладно описана Бопланом 23. Козаки протиставили їм тактику "залягання в степу", описану Претвичем 24, а також мережу маяків — сигнальних веж.



23 Боплан Г. Л. де. Зазн. праця. — С. 59-68.

24 L[ubomirski] J. T. Bernard Pretwicz i jego apologia na sejmie 1550 // Biblioteka Warszawska. — 1866. — T. 3. — S. 44 — 59.



Часто це давало більший ефект, ніж російська система засічних ліній, постійної прикордонної служби "станиць" та висилання кожного літа полків на ці лінії. Загалом боротьба з татарами йшла з перемінним успіхом. Ефективнішими були блискавичні морські походи з висадженням десантів, проти яких турки і татари так і не змогли знайти протидії.

Інженерна атака фортець у XIII — XIV ст. велася з допомогою метальної артилерії. На її розвиток, безперечно, вплинули успіхи монгольських військ. Надалі вирішальним фактором стала артилерія. В XVI ст. інженерну атаку стали вести з допомогою підкопів і порохових мін. Від вибуху міни на підкопі Арслан-городка на Дніпрі 1576 р. загинув гетьман Богданко Ружинський.

У XIII — першій половині XVII ст. відбулося багато знаменитих битв, які прославили українську зброю. В битві під Ярославом 1245 р. у війську Данила Галицького було не менш як чотири полки: Передовий полк двірського Андрія, Великий полк Данила Романовича, полк Правої руки Василька Романовича та полк Лівої руки Лева Даниловича (юному князю допомагав боярин Василько Гаврилович). До Передового полку входив половецький загін, до Великого — стяги Василя Глібовича, Всеволода Олександровича, Мстислава, Якова Марковича, Шелва. До складу полків входили піхота і кіннота. Таку саму організацію мав і противник.

Битва розпочалася атакою полку претендента на галицький престол князя Ростислава Михайловича, який хотів ударити по Головному полку, плануючи прорвати центр війська Данила Романовича. Але назустріч йому виступив Передовий полк двірського Андрія, певно, пройшовши між полками Данила та Василька. Ростислав Михайлович став перемагати двірського Андрія. Одночасно польський полк зв’язав сили Василька Романовича. Спостерігаючи поразку Передового полку, Данило Галицький послав на допомогу двірському Андрію частину стягів Великого полку. Вони також не витримали і стали відступати до Сяну. Палатин Фільній, який командував угорцями, вирішив, що настав переломний момент і ввів у дію головні сили, підтримавши атаку претендента. Тоді в битву вступив Великий полк, і вона розпалась на два зіткнення: угорців і Ростислава Михайловича з рештками Передового полку та Великим полком і поляків з полком Василька Романовича. Долю битви вирішила атака свіжого полку Лева Даниловича, який, ймовірно, вдарив у фланг угорців, обійшовши Фільнія. Угорський полководець потрапив в полон, а князь Ростислав став втікати. Тоді ж перед волинянами відступили і поляки 25.



25 ГВЛ. — С. 539 (Махн. — С. 403).



У битвах на Ворсклі (1399), під Ошмянами (1432) і Вількомомиром (1435) брали участь переважно кінні княжі дружини. Під Вількомиром Зиґмунт Кейстутович мав 5 тис. дружинників і 4,5 тис. польських лицарів Якуба Кобилянського. У Свидриґайла Ольґердовича було 2 тис. дружинників українських та білоруських князів, 3 тис. хрестоносців, 1,5 тис. чеської піхоти та близько 500 татар. Зиґмунт Кейстутович віддав командування польському полководцю, що відіграло більшу роль, ніж чисельна перевага. Військом Свидриґайла Ольґердовича командували троє: сам Свидриґайло, князь Зиґмунт Корибутович та магістр фон Керскорф. Всі три частини його війська діяли розрізнено. У дводенній битві на р. Святій під Вількомиром 29 — 30 серпня 1435 р. особливо слабо виглядали княжі дружини. Поразка була повною. Лише в полон потрапило 42 князі. Свидриґайло Ольґердович врятувався втечею, а поранений в шию і голову Зиґмунт Корибутович потрапив у полон і був убитий.

Перемогу під Грюнвальдом 15 липня 1410 р. було досягнуто з участю українсько-білоруського війська. В польській армії з 50 корогов було 7 з українських земель (Галицька, Холмська, Львівська, Перемишльська, Жидачівська, Теребовлянська і Подільська), а з 40 корогов литовської армії 36 були білоруськими або українськими. В бойових порядках союзників було близько 45 тис. чоловік (без татар Джелал-ед-Діна), у таборі ще залишалося до 40 тис. зброєносців, прислуги і артилеристів. За нашими підрахунками, з 45 тис. воїнів було: білорусів — 11 тис., українців — 10 тис., росіян-новгородців — 500 чоловік, поляків — 19 тис., литовців — 3 тис., чехів, мораван і сілезців — 1,5 тис.

8 вересня 1515 р. у знаменитій битві під Оршею князь К. І. Острозький, маючи 30 тис. війська, скористався з взаємних заздрощів двох московських воєвод князя М. І. Голіцина-Булгакова та І. А. Челядніна, і розгромив 80 тис. російського війська. За литовськими даними, у полон потрапило 8 воєвод, 37 командирів загонів і 1500 дворян, загинуло до 30 тис. чоловік. Князь Острозький навмисне імітував відступ, завівши противника під залп своєї артилерії, наслідки якого були жахливими. Ця битва вразила сучасників.

24 лютого 1525 р. при Павії імператор Карл V розбив французів. Долю битви вирішили залпи аркебузерів, причому один постріл виводив із ладу кількох чоловік і коней. Можна зрозуміти, чому такі величезні втрати були в російському війську. Під Оршею основну роль зіграли білорусько-українські війська.

У постійних війнах, які тривали впродовж XIII — XVII ст., відзначилося чимало полководців, які зробили внесок у розвиток військового мистецтва і слава яких пережила їхній час. Серед них найвизначнішими були князі Данило Романович (близько 1202 — 1264), Василько Романович (1205 — 1269), Лев Данилович (близько 1228 — близько 1301), Федір Острозький († після 1435), Зиґмунт Корибутович († 1435), великі литовські гетьмани Костянтин Іванович Острозький (близько 1460 — 1530), Роман Сангушко († 1571), козацькі вожді Дмитро Байда-Вишневецький († 1563), Петро Конашевич-Сагайдачний († 1622).

Військо, військова техніка і військова організація на українських землях у різні періоди XIII — XVII ст. відповідали європейському рівню. Технічні новації приймалися через 10 — 20 років після їхньої появи, а в окремі періоди і раніше, ніж у європейських країнах. Однак з політичних причин українська військова культура вже з XIV ст. приносила славу іншим народам. Навіть перший російський військовий статут — "Статут ратних, гарматних і інших справ, що стосуються військової науки" (1620) був складений волинським військовим інженером та друкарем Онисимом Радишевським († не раніше 1631), який з 1586 р. перебував на російській службі 25а.





Військо ординців. Окремо розвивалася військова організація в Криму. До монгольського завоювання озброєння, структура і організація війська в Південному Криму відповідали візантійській. Ординці опанували степовий Крим і весь Південь нинішньої України. Впродовж XIII — XIV ст. вони зберігали структуру армії Чінгісхана з чітким поділом на "тьми", тисячі, сотні і десятки. Незначні зміни заторкнули озброєння військ. Суперництво Ногая з ханами Золотої Орди, а потім поступовий розпад самої Золотої Орди призвели до застою у військовій галузі. Ординці так і не зуміли оцінити переваг артилерії та вогнепальної зброї.

Через брак коштів сили італійців, які опанували основні порти в Криму, були невеликими (майже без артилерії), розраховані лише на оборону від кочівників. Тому вони і стали легкою здобиччю турків, які у XV ст. відзначалися високим військовим рівнем. Князівство Феодоро через ізольованість не змогло взяти на озброєння вогнепальну зброю, що зробило безнадійним його опір туркам.

1449 р. Чінгізид Хаджі-Гірей за допомогою Литви відірвався від Золотої Орди і створив Кримське ханство. Впродовж другої половини XV — першої половини XVII ст. кримські татари мало не кожного року здійснювали походи в Україну, окремі з яких сягали навіть Перемишля. Фактично військові сили ханства складалися з гвардії Гіреїв — сейменів і війська шести беїв (Ширини, Мансури, Аргіни, Баріни, Сиджіути і Яшлавські беї — Сулешови). Війська беїв теж складалися зі своєрідної гвардії та військ дрібніших феодалів — мурз. Кримські татари, окрім ханських сейменів, не використовували вогнепальної зброї, хоч виробництво її було налагоджено в Бахчисараї. Основним озброєнням татар залишалися лук і стріли, списи та шаблі. Захисне озброєння носили тільки сеймени та багатші ординці. В похід з собою брали по троє коней на одного воїна, що дозволяло швидко долати значні відстані. Очолював походи, як правило, нуреддин-султан, який керував військовими справами, або калга-султан, який був другою особою в ханстві. Обидві ці посади займали принци з роду Гіреїв. Іноді похід очолював сам хан 26.



25а Гераклітов О. До біографії Онисима Михайловича Радишевського // Бібліол. вісті. — 1926. — № 1.

26 Про організацію кримських татар див.: Collins I. J. The Military Organization and Tactics of Crimean Tatars, 16th — 17th centuries // War Technology and Society in the Middle East/ Ed. by V. I. Paisy and M. E. Yapp. — London, 1975.



Сили кримських татар різні джерела оцінюють по-різному. Менглі-Гірей у листі до великого князя московського Василя Івановича від 12 вересня 1509 р. хвалився, що ним зібрано для походу "250 тисяч". 1541 р. Сагіб-Гірей виступив з військом у 70 тис, але з ним були "з Ногай князь Бакій з багатьма людьми і турського царя люди з гарматами і пищалями, з інших орд і земель ... люди". Лівонські офіцери Таубе і Краузе, які перебували на службі у Івана Грозного, оцінювали сили ординців в 40 тис., "якщо збере всіх дорослих мужчин ... хто може володіти шаблею". Михалон Литвин, дипломат, який побував у Криму, оцінював військові сили хана "до 30 тисяч ... якщо піднімуться з його наказу всі взагалі, навіть незвичні до служби, лиш би могли сидіти на коні". Австрійський дипломат Е. Лясота (1595) писав про 80 тис., але лише 20 тис. "озброєних і здатних до війни". Префект Кафи Дортеллі (1634) називав цифру 100 тис, Боплан — 80 тис. (якщо похід очолює сам хан) і до 40 — 50 тис. (якщо похід очолює хтось з царевичів) 27. Напевно, Лясота і Боплан мали рацію.

Кримське військо було мобільним, дисциплінованим, мало розроблену тактику наступу і швидкого відходу. Як правило, воно уникало прямого зіткнення з московськими чи польськими військами або козаками. Завдяки цьому цілий ряд походів кримських полководців в Україну, Росію та Молдову були успішними. Серед них здобуття Києва Менглі-Гіреєм 1482 р. та здобуття Москви Девлет-Гіреєм 1571 р. Серед кримських полководців найвизначнішими були хани Менглі-Гірей († 1515), Мухамед-Гірей († 1523), Девлет-Гірей І († 1577), Газі-Гірей II († 1608) і калгасултан Шагін-Гірей († 1641).

З кінця XVI ст. під тиском калмиків з Волги та Прикаспійських степів почали переселятися ногайські орди, які потрапили в залежність до Гіреїв і поступово розмістилися у Приазов’ї, між Дніпром і Дністром та у Буджаку. За підрахунками А. Скальковського, який мав досить надійні відомості від середини XVIII ст. 28, можна припускати, що у другій третині XVII ст. Едисанська орда могла виставити до 10 тис. воїнів, Малих ногаїв (Буджацька) — до 2 тис., Едичкульська — до 1 тис. і Джамбуйлуцька (Перекопська) — до 500 воїнів. Їхні озброєння, організація і тактика були подібними до кримських. Походи на українські землі вони здійснювали як у складі кримського війська, так і самостійно.



27 Див.: Каргалов В. В. На степной границе. Оборона "крымской Украины" Русского государства в первой половине XVI столетия. — Москва, 1974 — С. 10 — 13.

28 Скальковский А. История Новой Сечи или последнего коша Запорожского. — Одесса, 1846. — Ч. 1. — С. 29 — 30; Його ж. Хронологическое обозрение истории Новороссийского края 1730 — 1823 гг. — Одесса, 1836. — Ч. 1.






Обряди та звичаї запорозьких козаків. Як і кожна станово-професійна група епохи середньовіччя, реєстрове і запорозьке козацтво виробило свою обрядовість, що охоплювала різні сфери життя і діяльності. Відомості про обряди, що сформувалися в середовищі запорожців, походять переважно з останніх часів існування Січі, але, ймовірно, більшість їх виникла раніше. Обрядова система козаків була пов’язана насамперед з основним заняттям — військовою справою та воєнізованим побутом. Зокрема, характер воїнських ініціацій мали обряди прийому в запорожці. Перша фаза ініціації — ритуальне відокремлення від громади — починалася обрядовими проводами майбутнього запорожця "на той світ". На Січі новик проходив обряди прийому в "молодики", які включали урочисту присягу на вірність товариству і, ймовірно, прийняття православ’я, якщо молодий козак був іншої віри. Ставши "молодиком", ініціант витримував термін навчання військової справи і правил поведінки запорожця. В цей час у зовнішньому вигляді новачків, їхній поведінці всіляко підкреслювалися порубіжність, принижене становище, що характерно для другої (порубіжної) фази ініціації. "Молодики" виступали об’єктом ритуальних висміювань та принижень, змушені були виконувати роль служителів при старшині і старших козаках 29. Іспит на звання козака-запорожця міг включати споживання якоїсь бридкої їжі, ходіння по колоді над Дніпровою кручею (попередньо випивши горілки), подолання човном порогів на Дніпрі, скакання на необ’їждженому коні, випробування винахідливості й т. п. Коли ініціант з честю проходив через усі випробування, то допускався до участі у морському поході на турків. Завершувалася ініціація прийомом нового козака до одного з січових куренів і обрядом перейменування, який означав нове народження посвячуваного, вже як козака.

Обрядовими діями обставлялося проведення військових рад запорожців, а також курінних і паланкових сходок. Загальні ради відбувалися у запорожців звичайно в святкові дні — 1 січня кожного нового року, 1 жовтня в храмове свято Січі — Покрови, на другий-третій день Великодня. Крім того, збиралися ще термінові ради в разі якоїсь важливої справи. Починалася рада зазвичай боєм довбиша в литаври і виносом осавулом великого січового прапора (корогви) та виставленням його на площі біля церкви. Старшина, яка ставала в центрі, і козаки, розташовані колом, обмінювалися поклонами і привітаннями.

На виборній раді складання кошовим отаманом і старшиною повноважень супроводжувалося покладанням булави кошовим на шапку біля прапора, а також чорнильниці, печатки і палиці писарем, суддею та осавулом. Коли після обговорення визначали кандидата, кілька запорожців виводили його з куреня на площу, де вручали булаву, від якої обираний повинен був двічі відмовлятися. Довбиш "відбивав честь" новообраному. Під час виборів мали місце дії, які принижували претендента, що передбачалося й ритуалом ініціацій посадових осіб. Зокрема, виведення кандидата супроводжувалося ритуальною лайкою і погрозами, а самі вибори включали ритуал сипання на голову піску і вимащення голови землею 30. Так обирали суддю, писаря, осавула, курінних отаманів та інших старшин.

Певні обряди супроводжували військові дії козаків. Зокрема, рішення про початок військових дій вітали салютом з гармат і військовою музикою. Так само зустрічали й проводжали і військових послів сусідніх держав. У поході командир мав на щоглі чайки прапорець, яким подавалися сигнали козакам 31. Виставлення прапора знаменувало також початок і кінець битви. Після повернення з походу на Січі відбувалася подячна церковна служба і поминання загиблих.

Календарні свята запорожці не зустрічали аграрними обрядами, які широко побутували на селі, що пов’язано зі специфікою їхнього способу життя й діяльності. В такі дні відбувалися врочисті церковні служби і хресні ходи. На Водохреще козаки салютували з гармат і рушниць. На Різдво і Великдень вони ходили поздоровляти кошового і старшину, приносили їм подарунки 32. Часто відбувалися кулачні бої.



29 Скалькобский А. Указ. соч. — Ч. 1. — С. 215, 318; Эварницкий Д. И. Запорожье в остатках старины и преданиях народа. — Санкт-Петербург, 1888. — С. 110.

30 Бантыш-Каменский Д. История Малой России. — Москва, 1830. — Ч. 2. — С. 66.

31 Шевальє П. Історія війни козаків проти Польщі. — Київ, 1960. — С. 41.

32 Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків. — Київ, 1990. — Т. 1. — С. 246 — 247.



Козаки, які жили по зимівниках і займалися сільським господарством, відправляли й традиційні аграрні обряди. Під час полювання та рибальства запорожці виконували пов’язані з цими заняттями обрядові дії, зокрема, умилостивлювали духів стихій, прив’язували мисливські й рибальські роботи до календарної обрядовості, творили різні магічні дії, спрямовані на забезпечення успіху в цих промислах. Відповідні обрядові чинності мали місце і під час війни. Вони зводилися до дій і замовлянь, що, як вважали козаки, берегли їх від куль і шабель ворогів та допомагали розгромити противника.

Частина схарактеризованих тут обрядів відома з джерел кінця XVI ст., інші зафіксовані пізніше, дещо реконструйовано етнографами. Однак є підстави вважати, що в основних своїх рисах козацька обрядовість створювалася одночасно з формуванням козацтва як військового стану.



















Попередня             Головна             Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.