Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


Попередня             Головна             Наступна





1.7. Сільська громада та громадський побут




Структура і функції громади. Сільська громада як цілісний соціально-економічний і правовий організм за своїм змістом посідає виняткове місце в історії українського селянства і національної культури загалом. У вітчизняній історіографії відомі різні тлумачення походження української сільської общини, як і теорія безобщинного розвитку українського села. У пошуках витоків общини (громади) дослідники сходяться на тому, що сліди її в тій сивій давнині, коли плем’я складалося з окремих сімейних спільнот. Індивідуальні сім’ї гуртувалися в общини, які в історичних джерелах відомі під назвами "верв", "мир", рідше "люди", "село". Найдавніші письмові свідчення існування громади знаходимо в "Руській Правді".

Упродовж історичного розвитку громада набувала різного соціального і правового змісту. У XV — XVI ст. сільська громада Галичини ще зберігала сліди тієї, яку відбиває "Руська Правда" 1. Це проявлялося в окремих її функціях, назвах виборних осіб і т. п.

Принаймні до кінця XV ст. її члени були особисто вільними 2, володіли земельними наділами, мали свої двори, необхідні знаряддя праці, і це позначилося на формуванні своєрідної соціальної психології та свідомості. Спершу уряд мало ще втручався у внутрішні порядки громад, не сковував їхніх старих правових звичаїв та традицій, і це дало підстави М. Грушевському зазначити, що у східних землях Великого князівства Литовського можна було бачити "в досить чисто захованій формі" старі вільні громади 3.

Щодо самої організації сільські громади в досліджуваний період були двох типів: окрему громаду утворювало одне велике село, або ж, особливо на східних землях, волость (волосні общини). До них входили по кілька невеликих околичних сіл, що становили окрему одиницю судово-адміністративної управи. М.Іванишев писав, що волосні общини були типовими у Волинському, Подільському, Київському, Белзькому, Руському воєводствах 4.



1 Греков Б. Д. Крестьяне на Руси. — Москва; Ленинград, 1946. — С. 294 — 295.

2 Линиченко І. Суспільні верстви Галицької Русі XIV — XV в. — Львів, 1899. — С. 81 — 82; Брайчевський Ю. М. Утвердження християнства на Русі. — Київ, 1988. — С. 39 — 40.

3 Грушевський М. Історія України-Руси. — Київ, 1994. — Т. 5. — С. 357.

4 Иванишев H. O древних сельских общинах в Юго-Западной России. — Киев, 1863. — С. 17.



До складу громад входили королівські, поміщицькі, монастирські чи церковні селяни, крім того — вільні поселенці, а то й міщани, які не користувалися Маґдебурзьким правом. Їхній статус залежав від того, яким особистим майном володіли селяни, наскільки залежними були від землевласника. Поглиблення майнової нерівності призводило до дедалі більшого розшарування селян, що не могло не позначитись на їхній участі у громадському житті. Однак засади громадського самоврядування спершу не були такими регламентованими, як у наступні століття при занепаді громад.

Ознаки сільської громади виявлялися насамперед у наявності визначеної території, виборного голови й інших членів громадського правління ("уряду"), суду, спільного нерухомого майна, певних доходів і витрат. Не менш важливими були моральні засади, задля яких відбувалося гуртування в одну спільноту: кругова порука, колективна відповідальність за кожного члена, за порядок і правопорушення, що могли статися на території громади.

Очолював громаду староста ("старець"). Як твердять джерела, на цю посаду намагалися вибрати "человека доброго, а годного, кого волость похочет й который бы за людьми стоял" 5. Це свідчить про певну демократичність, дає уявлення про критерії, якими користувалися у виборі кандидатури. Звичайно, в ході історії в цьому, як і в інших аспектах діяльності громади, ситуація змінювалася. В актах XVI ст. наявні факти, коли старшину громади призначав або затверджував власник села.

Назви сільських старшин упродовж досліджуваного періоду на різних територіях України були різними: "старець", "десятник", "соцький", "тивун", "отаман", "князь", "солтис" тощо 6. Зокрема, в Галичині в XIV — XV ст. на чолі громади в селах на руськім праві стояли "тивуни" та "отамани", на волоському — "князі" й "крайники" ("князь" очолював громаду села, "крайник" був на чолі адміністрації "країни"), на німецькім — "солтиси". Однак ці назви нерідко сплутувалися, що дає підставу твердити про збереження у свідомості й пам’яті автохтонів, попри політичні й соціальні зміни, традицій давньоукраїнських княжих часів.

Функції сільських старшин були досить багатогранними, до головних належали: збір данини та розподіл податків між дворами, розслідування злочину — "ведення сліду". "Старець" репрезентував волость перед адміністрацією. Наділений певними постійними адміністративними, судово-поліційними функціями, він розділяв владу й управління з громадою. З-поміж інших виборних осіб у громаді певний обсяг справ виконували збирачі податків (так звані бирчії) 7, присяжні чи лавники вирішували спірні питання при заподіянні шкоди селянам. Повніші відомості про лавників дістаємо із джерел, що належать до XVI ст. На той час до громадського уряду їх вибирали залежно від кількості мешканців, з-поміж людей, нічим не скомпрометованих, "віри гідних". Свій присуд лавники вершили під присягою, за службу інколи отримували винагороду. Поза тим, у правах вони не відрізнялися від інших членів громади. Певний обсяг справ і функцій належав до компетенцій громадського писаря.

Крім виборних осіб, важливу роль у громаді відігравали окремі її члени, названі в документах "мужами", "людьми". Ще літописи згадують про них, називаючи "лучші мужі", "градські старці". На той час їхня роль, очевидно, була важливою, тому що навіть князі в окремих політичних справах спиралися на їхній авторитет 8.



5 Довнар-Запольский М. Западнорусская сельская община в XVI в. — Санкт-Петербург, 1897. — С. 21.

6 Див.: Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 5. — С. 365-378.

7 Словник української мови XVI — першої половини XVII ст. — Львів, 1994 — Т. 2. — С. 84.

8 Грушевський М. Нариси історії Київської Русі від смерті Ярослава до кінця XIV ст. — Київ, 1991. — С. 292 — 293.



У пізніший період важко до кінця визначити роль цих осіб у громаді, однак відомо, що вони як носії народних знань і давніх звичаїв брали участь у громадських сходах, у розгляді найважливіших спірних питань. Їхній голос бував вирішальним при виборі місцевих урядових осіб, а також у судових процесах. У зв’язку з останнім інколи їх називали ще "копними суддями".

Важливим органом громадського правління були народні сходини, відомі під назвою "копа" ("купа"), "громада", "велика громада". Їм відводилася роль вирішення спірних питань або розгляду різних судових справ, колективного ведення слідства і винесення вироку. Право участі в "копі" мали тільки голови родинних господарств, "околичні сусіди". Інші особи, в тому числі жінки, неодружені чоловіки, з’являлися лише на вимогу копи без права голосу, переважно як свідки. На копу запрошували залежно від важливості справи ще й одного-двох представників від сусідніх громад ("людей сторонніх"), надаючи їм право нагляду за веденням справи. Звідси йдуть початки такого важливого громадського інституту, як "копний суд" (в Галичині — "зборовий").

Є підстави вважати, що копні суди були легальними інституціями, визнаними законом у Правобережній Україні 9. О. Єфименко знайшла сліди копного судочинства в Лівобережній Україні, але як нелегальну протизаконну установу, що переслідувалася й каралася 10.

Копні суди розглядали різні кримінальні й цивільні справи. Аналіз найдавніших актів засвідчує, що на суд копи найчастіше виносилися справи про крадіжки (бджіл, меду, худоби); про вируб бортного дерева; підпал; завдання тілесних ушкоджень чи вбивство; про розподіл майна. Опис судових процесів, участь у них не тільки громадського правління, але й усіх членів громади околичних сіл, пошуки доказів, ведення сліду при розкритті злочину підтверджує висновок, що громадське судочинство базувалося на давніх традиціях звичаєвого права. Громадські суди засвідчили високий рівень правової свідомості селян. Інколи до них зверталися представники інших соціальних груп: міщани, духовенство, подекуди шляхтичі, які не підлягали копному суду 11.



9 Иванишев Н. Указ. соч. — С. 26.

10 Ефименко А. Копные суды в Левобережной Украине... — С. 195.

11 Гурбик А. О. Копні суди на українських землях у XIV — XVI ст. // Укр. іст. журн. — 1990. — № 10. — С. 111 — 114.



Навіть у XVI ст., коли в Україні вже оформилася нова судова система, копні суди не відійшли в історію. Попри звуження їхньої компетенції, вони продовжували діяти, а деякі положення копного права було визнано владою і навіть включено до державних статутів.

Основним чинником, що визначав соціальну структуру і господарський побут громади, була земельна власність. У давній Україні-Русі підставою землеволодіння було займання вільної території спільною працею роду. Згодом від роду відокремлювалися і переходили на власні дворища більші родини. Поза угіддями дворищ громада диспонувала вільними землями на своїй території для загальних потреб села. Територія кожної громади визначалася межами усіх її земель. Частина з них становила відокремлену власність дворищ чи дворів, решта залишалася в загальному користуванні, крім того, могли бути водойми, криниці, перевіз і непридатні до користування урочища, пустки — так звані нічиї землі. Громади на правах спільного власника користувалися, зокрема, бортними землями, бобровими місцями, ділянками лісу, вигонами. Урожаєм з цих угідь розпоряджалися спільно, і якщо хтось порушував правило цього володіння, то громада захищала свою землю.

Найважливішою ознакою громади була саме наявність спільного володіння земельними угіддями. За цим показником ряд дослідників вивчали її історію, період найактивнішого життя та занепаду. На жаль, питання громадського землекористування в Україні належить до мало досліджених.

Спільне володіння землями витворило окремий тип громади — земельну общину. До неї здебільшого належали мешканці одного села, але існували й такі села, в яких було кілька земельних общин. Релікти земельних общин доби середньовіччя були засвідчені дослідниками на Буковині й Прикарпатті ще у XIX ст., а в Закарпатті — на початку XX ст. 12

Важливою прикметою було виключне право громади й на ті землі, що колись були власністю певного господарства, але втратили господаря (землі покинутого двору). У цьому випадку за громадою залишалося право повертати такі землі у спільне користування, виділяти окремим членам громади чи віддавати в оренду.

Користуючись спільними землями, громада отримувала певні прибутки, якими розпоряджалася за згодою своїх членів. Ці прибутки йшли на спільні потреби — церкву, будівництво громадських будівель, покриття інших видатків — загальногромадських чи окремих членів.

Навіть тоді, коли землі знаходилися в індивідуальному користуванні, вони не залишалися поза увагою і опікою громади. Це яскраво проявлялося при розподілі податків, що накладалися на всю громаду, а також у господарській діяльності — регулюванні сівозміни, дотримуванні термінів польових робіт з метою вивільнення ґрунтів під тимчасові спільні пасовища, в організації випасу худоби, а навіть у корегуванні громадою справ, що стосувалися спадкування в родинах.

Остаточний перехід вільних громадських земель у володіння держави або окремих великих землевласників (магнатів, шляхти, церковних установ) став основною причиною занепаду волосних громад. Вони трансформувались у сільські громади, — тобто такі, що складалися лише з одного села. Сільські громади переймали на себе функції волосних, однак з меншим обсягом повноважень. Приблизно в XV ст. у Західній Україні, з XVI ст. — на сході сільська громада поступово трансформується, з одного боку, селяни прагнуть з її допомогою захищати свої інтереси, з другого — власники сіл дедалі більше перетворюють громадські установи в ланку свого адміністративного апарату, знаряддя підпорядкування селян своїй владі. Динаміка цих процесів була різною по всій Україні, громади не бажали втрачати своєї автономії і наполегливо її виборювали впродовж наступних століть.

У житті селянських громад важливим консолідуючим фактором виступали морально-етичні засади, загалом традиції духовності в її найрізноманітніших проявах. Навіть з фрагментарних даних, що зафіксовані в документах, морально-етичні ідеали селян розкриваються через ставлення громади до справи (у судових процесах, при виконанні господарських робіт) 13, через взаємовідносини поколінь та статей (в копних судах, на народних зібраннях) тощо. До компетенцій громадського уряду входило врегулювання стосунків, охорона честі сім’ї, всієї спільноти в межах села, соціального захисту сиріт, убогих, вдів. Традиції громадського опікунства документально зафіксовані в XVI ст. 14



12 Див.: Франко І. "Громада" і "задруга" серед українського народу в Галичині і на Буковині // Зібр. творів. — Т. 44, кн. 1. — С. 489; Тиводар М. П. Традиційні форми випасу худоби в Українських Карпатах другої половини XIX — середини XX ст. // Народна творчість та етнографія. — 1986. — № 6. — С. 28.

13 Копержинський К. Обряди збору врожаю у слов’янських народів у найдавнішу добу розвитку // Первісне громадянство і його пережитки на Україні. — Київ, 1926. — С. 44; Шевченко Л. Звичаї, пов’язані з закладанням будівлі // Там само. — С. 87 — 95.

14 Див.: Гошко Ю. Зазн. праця. — С. 170 — 173; Акти села Одрехова. — Київ, 1970. — С. 83 — 84.



З XVI — XVII ст. повноваження громади в цій ділянці послаблюються, ініціатива переходить до домініальної влади й церкви. Важливим регулятором морально-етичних відносин і практичних дій у житті села завжди залишалася громадська думка.





Громада в обрядовості. Дозвілля. Духовне життя сільських громад значною мірою розкривалося через ритуальні дії, ігри, розваги під час календарних та сімейних свят. Для реконструкції цілісної картини місця обрядовості в житті українських сільських громад періоду середньовіччя надто мало джерел. Однак, зважаючи на те, що видовищна культура мала широку територіальну зону і змінювалася повільно, можемо шляхом ретроспективного методу до певної міри відтворити її громадське значення, щоправда без чіткого хронологічного окреслення.

Циклічність у природі й пов’язаний з нею господарський уклад життя народу найбільшою мірою регулювали працю і дозвілля, спричинили певні обряди та ритуали, що зберегли нашарування різних епох, аграрні та язичницькі культи, поєднання раціонального й містичного, їхній характер визначався передусім релігійним світоглядом українців. Як писав М. Костомаров, закорінений синкретизм віри спричинився до того, що і в XVI ст. народ визначав своє буденне життя за язичницькими святами. Свято Різдва для нього було святом колядок, пасха Христова — "шумним волочінням" 15.

До найдавніших і найголовніших родинних, громадських, релігійних свят, що пов’язувались у давніх слов’ян із поклонінням сонцю, належало свято Корочуна (Крачуна). С. Килимник підкреслював, що "Корочун Русі-України покрився Святим Різдвом", але це цілком хліборобське свято, яке відрізнялося від подібних у інших народів яскравою обрядовістю, "найглибшою захованістю в народних масах нашої стародавньої передісторичної культури" 16.

У календарній обрядовості зимового циклу в українців важливе місце займала коляда, що охоплювала увесь комплекс різдвяних пісень та ігор, і, можна гадати, тривала довше, ніж пізніше, у XIX ст.

Густинський літопис згадує про ідола Коляду. Свято на його честь випадало на 24 грудня. Яскравою прикметою цього свята були велелюдні ігри, рядження, дії, які названо "богопротивною мерзотою" 17. Фрагментарні відомості про коляду як обряд свідчать про те, що вона виходила за межі родинного кола, охоплювала певні гурти селян, а через них — усю громаду. Структура коляди засвідчує певну організацію цього гурту з чітко визначеними функціями кожного. Гурт колядників мав свого керівника, відомого в деяких регіонах аж до XX ст. як "береза", часто також "міхоноша". Обов’язковими учасниками коляди і щедрівок були ряджені. У цьому плані показовими є ігри з "козою", "ведмедем", які символізували у землеробських народів родючість, достаток 18. Щедрування включало давній народний звичай церемоніальних величальних обходів хат з побажанням щастя родині. Гуртові святкові обходи проводилися неодноразово на рік. У Юріїв день молодь весело святкувала з танцями, піснями, іграми, обходячи поля 19.



15 Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиография. — Киев, 1989. — С. 131 — 132.

16 Килимник С. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні. — Київ, 1993. — Т. 1. — С. 7 — 8.

17 Див.: Боровский Я. Е. Мифологический мир древних киевлян. — Киев, 1982. — С. 24

18 Даркевич В. П. Народная культура средневековья. — Москва, 1988. — С. 108.

19 Костомаров Н. И. Указ. соч. — С. 132.



У XVI ст. на Волині й Поділлі існували волочильні весняні обходи, відомі в минулому багатьом народам. У них також збереглося чимало язичницьких елементів, які з певними трансформаціями дійшли до XX ст.

До найдавніших велелюдних, багатих на розваги свят належала масляниця. Характерною її особливістю була "колодка", — обряд, який здійснювали жінки: ходили в домівки, де були неодружені, прив’язували їм колодку (своєрідне покарання). Цей обряд супроводжувався певними церемоніями, залучав широке коло молоді.

З-поміж свят весняного циклу багатством обрядів та ритуалів виділявся Великдень і увесь тиждень після нього. З давніх часів відомий звичай розпалювати ритуальні вогнища напередодні Великодня. Ця місія випадала на парубочі громади. Великодній день збирав на ритуальні розваги усіх жителів під церкву: тут для гаївок, ігор гуртувалися за віком, відповідно до цього були й різні ігри. Впродовж трьох днів свят, за давнім звичаєм, відбувалося обдарування крашанками. У наступну неділю після Великодня влаштовували проводи — релігійне загальногромадське свято, пов’язане з культом предків. Поминки по померлих проводилися на цвинтарі біля церкви, з панахидою й громадським обідом, з обдаруванням старців. Громадські обіди "на гробках" влаштовували також у день весняного Миколи та тиждень Русалії (після Зелених свят).

Одним з найдавніших і найяскравіших за багатством ритуалів було свято Івана Купала. Перші згадки про купальські звичаї в Україні знаходимо у творах І. Вишенського, в Густинському літописі. Важливим є зазначений у останньому джерелі факт про те, що на це свято збиралася "проста челядь", "сходяться мужі і жони, і дівиці".

Початково ігри, розваги, інші громадські форми дозвілля влаштовувалися біля водоймищ (озер, річок, криниць), а також на лісових галявинах, оскільки тут відбувалось жертвопринесення. Поклоніння воді й вогню, магічні дії, скеровані на очищення, як відомо, — це дохристиянська традиція, яка найвиразніше проявилась і найдовше збереглась на свято Купала.

Та частина обрядів і пісень, що виконувались під відкритим небом (на галявинах, полі, цвинтарі), супроводжувалась іграми, танцями і пантомімою 20.

Весняною порою великі гурти молоді збиралися на лоні природи "гукати весну, "закликати весну". Це були дівочі розваги, у вільний від роботи час, які проводили тільки до Зелених свят. В обряді зустрічі весни виконання веснянок поєднувалось з танцями: в центральних районах України ключових — ("кривий танець"), у західних — колових.

Розваги на природі приносили радість самим їх учасникам, не потребували глядачів, хоча завжди збирали юрби шанувальників, часто тих, хто за віком не міг взяти в них участі. Ігри були парубоцькі, дівочі, дитячі, гуртові, окремі для одружених. У дозвіллі юнаків переважали ігри спортивного характеру — змагання в силі, спритності, що властиве всім народам. В Україні найпоширенішими були перетягування шнурка, ходіння на палицях, стрибки, а також військові ігри. Відомі з писемних джерел і кулачні бої. їх влаштовували хлопці й навіть жонаті між мешканцями різних вулиць, між центром села і хутором або на передмістях переважно на великі свята, зокрема на Різдво. Проти них на початку XVIII ст. виступила церква, а гетьман Іван Скоропадський видав 1719 р. спеціальний універсал, в якому гостро засуджувалися кулачні бої, вечорниці, ігри під Івана Купала 21.



20 Гошовский В. У истоков народной музыки славян. — Москва, 1971. — С. 84.

21 Николайчук Ф. Универсал гетьмана Скоропадского о вечерницах, кулачных боях, сборищах под Ивана Купала и проч., 1719 года // Киев. старина. — 1894. — Т. 45. — С. 541 — 543.



До найдавніших ігор у дівочих гуртах відносять "хрещика", "довгу лозу", "у квача", "зельмана". З традиційних ігор, поширених серед молоді, слід назвати ігри при покійнику ("лопатки", "жука", "лубки" та ін.), які збереглися у Карпатах аж до XX ст.; серед дітей — гра під назвою "паці". Її давність підтверджують археологічні знахідки.

Упродовж століть у народних іграх та забавах залишався постійним синхронний зв’язок слова та дії. В аграрно-календарних обрядах повільно втрачався містичний зміст, але незмінним залишався потяг до незвичайного, урочистого, святкового навіть у будні. Найпоширенішою забавою були танці, в яких поєднувався ритуальний елемент з розважальним. Танці, веселощі, сміх — це були форми світської народної культури, які церква безуспішно намагалася викорінити.

Не можна забувати, що деякі види розваг залишалися привілеєм верхівки, наприклад, полювання. Важка селянська праця надто обмежувала час дозвілля. Трохи менше працювали взимку, тоді й частіше передбачалися святкові розваги. Найпоширенішою масовою забавою були танці.

Упродовж року місцем зустрічі залишалася церква. Туди ходили не тільки молитися, а щоб зустрітися з ближчими і дальшими сусідами, обмінятися новинами. Місцем обміну інформацією були торги і ярмарки, з часом дедалі більшу роль як місце зустрічі відігравала корчма, переважно для чоловіків. У корчмах зустрічалися люди різних станів, місцеві і мандрівники. За чаркою, при танцях і співах, в азартних іграх нерідко стиралися грані між станами, налагоджувалися безпосередні контакти людей, які не могли вільно спілкуватися в інших місцях. Жарти, сміх, пародійна сміхова культура переламували, до певної міри, міжстанові бар’єри. Водночас, як видно з фольклору, в корчмі нерідко спалахували не тільки звичайні бійки, а й конфлікти на ґрунті соціальних суперечностей. Крім корчми, чоловіки зустрічались в кузні або млині, жінки — при спільній праці, наприклад за прядінням або пранням.

Ігри і забави, спільні розваги були істотною складовою соціальної інтеграції, сприяли виробленню певних різновидів усного і музичного фольклору. Ігрова культура була суттєвою частиною культури, одним із стимулів культурної творчості.





Молодіжні громади й ініціації на селі. Важливим інститутом сільського суспільства були молодіжні громади і пов’язані з вступом до них ініціаційні ритуали. Відомості про них походять з часів, коли це вже були релікти глибокої давнини. У селах різних реґіонів України громади молоді ділилися на дівочі й парубочі. Парубоча громада мала ватажка — "старшого парубка", "отамана", "березу", "вожая", який часто мав помічника і скарбника. У дівочих громадах старша звалася "отаманкою", "березою", "маткою". Молодіжні громади влаштовували вечорниці, досвітки, "грища", "вулиці", різні спільні забави, проводили святково-обрядові дійства в дні календарних свят. Ватажки мали керувати організацією таких розваг, проведенням обрядів, боронити інтереси молоді перед сільською владою, вирішувати непорозуміння.

У межах громад здійснювалися й ініціаційні ритуали. Класична схема ініціації переважно складалася з трьох фаз: виділення індивіда з суспільства і його ритуальне "вмирання", далі межовий (лімінальний) період, упродовж якого ініціанти проходили навчання й різноманітні випробування, — врешті, включення до колективу вже у новому статусі як повноправного члена 22.



22 Gennep А. van. Die Ubergangsriten. — Frankfurt, 1986. — S. 15, 21.



Ініціація передбачає міфологічну інтерпретацію простору, виведення ініціанта на межу освоєної колективом території, що дорівнюється його перебуванню на "тім світі", смерті.

У сільському суспільстві перша фаза зводилася до ритуального виділення хлопця в "підпарубки", а дівчини в "переддівки". Виділення ініціанта в несоціальний простір проявлялося в тому, що посвячення його в члени громади відбувалося у спеціально відведеному місці — на "вечорницях", у вечорничій хаті, або ж під час "вулиць" (літня форма організації молодіжного дозвілля) — на вигоні, за селом, на роздоріжжі (місце збору "нечистої сили").

Символічна смерть ініціанта і його перебування на межі між колишнім і новим становили новий зміст другої фази ініціації. Оскільки ініціанти вмирали у старій якості, а нової ще не набували, вони під час лімінальної фази не мали ніякого статусу і, фактично, становили "ні те, ні се", "перебуваючи в проміжку між становищами" 23. У зовнішньому вигляді ініціантів та поведінці підкреслювалася неналежність до суспільства, ритуальна смерть. Відповідним було й поводження з ними. Зокрема, ініціанти позбавлялися права на одяг повноправних членів об’єднань, спілкування з особами протилежної статі й вступ до шлюбу, вживання хмільних напоїв, куріння тощо. Їм давали образливі прізвиська, виставляли на посміховисько. Зокрема, підпарубчаків змушували кукурікати зі стовпа, наливали їм у чоботи воду, вимащували нечистотами, намазували обличчя сажею (символ прилученості до потойбічного світу), їх шарпали за волосся, вкидали у воду, били, шмагали трав’яними віхтями 24.

Ініціація включала момент іспиту посвячуваних. При цьому у юнаків випробовувалися фізична сила, спритність, витривалість, а також професійні навички. Середньовічне суспільство поділялося на численні соціальні, станові та професійні групи. Професійна підготовка молоді в ході соціалізації набула в цей час вирішального значення. Ініціація значною мірою пов’язувалася з ритуальним оформленням набуття молодими людьми тієї чи іншої професії, тому посвячувальні ритуали різнилися в різних соціально-станових групах. У цьому основна стадіальна відмінність середньовічних ініціацій від посвячувальних обрядів первісності. Адже в первісну добу ініціації пов’язувалися з природним, статево-віковим, а не з суспільним поділом праці. Тому хлопці не тільки видиралися на високий стовп, а й показували своє вміння косити й виконувати інші сільськогосподарські роботи. При цьому парубка змушували косити дуже швидко і не давали відпочивати. Дівчата теж проходили іспит — показували вміння варити різні страви, зокрема кашу, виконувати інші жіночі роботи — прясти, шити, вишивати, плести тощо 25.



23 Тэрнер C. Символ и ритуал. — Москва, 1983. — С. 169, 177.

24 ІМФЕ, ф. 1, од. зб. 302, арк. 8 зв.

25 Там само, ф. 1 — 1 дод., оп. 30, арк. 1; ф. 1 — 7, оп. 788, арк. 105.



На відміну від юнацьких, дівочі ініціації переважно не включали іспитів на хоробрість і фізичну силу. Зате в них велику роль відігравали символи плодючості і здатності жінки до продовження роду. Символами цього в українських жіночих ініціаціях виступали каша, ритуальні страви з яєць і курячого м’яса, діжа, піч (в тому числі обряд "цілування у заслінку"), вогонь та прядіння й шиття.

Посвячення в повноправні члени колективу становило зміст третьої фази ініціації. В парубоцьких громадах це був обряд "коронування" на парубка: хлопця, зокрема, садовили на коня, що виступав ритуальним перевізником на "той світ" і назад. Центральною подією дівочої ініціації було розбивання горщика з кашею, що її зварила посвячувана. Це символізувало втрату дівоцтва і пов’язувалося з ідеєю плодючості жінки. Значні пережитки дошлюбної статевої свободи молоді в пізніший час, а також ряд вказівок, що дійшли до нас у деяких джерелах з епохи середньовіччя про "блуд" на молодіжних зібраннях 26, дають підставу припускати, що в той час, особливо на початку розглядуваного періоду, в деяких місцевостях (Полісся, Схід України) при посвяченні могла відбуватися і ритуальна дефлорація дівчат.



26 Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування українського народу. — Київ, 1991. — С. 268, 359.



Посвячені в повноправні члени молодіжної громади діставали право на одяг, зачіску та прикраси дорослих парубків та дівчат. Зміна зовнішнього вигляду символізувала нове народження посвячуваних. А биття ініціантів, особливо віхтями трави, за принципом контаґіозної магії мало стимулювати життєву здатність парубків до ритуального відродження.

Ініціаційні випробування парубків і дівчат тривали і під час їх "парубкування" й "дівування". Парубки у численних бійках, іграх із застосуванням фізичної сили, парубочих "розвагах" та колективних роботах доводили свою силу, спритність та вміння виконувати чоловічі сільськогосподарські заняття. Дівчата як майбутні господині демонстрували своє знання та навички в жіночих роботах.



















Попередня             Головна             Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.