Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


Попередня             Головна             Наступна





2.6. Література пізнього середньовіччя




Галицько-Волинський літопис. Література цього періоду розвивається в річищі традицій Київської Русі: продовжують функціонувати ті самі жанри, подібною залишається тематика. Однак характер часу накладає свій відбиток на явища українського письменства. У більшості вцілілих творів цього часу так чи інакше згадується монголо-татарська навала, її тяжкі наслідки для України, приділяється значна увага боротьбі з іншими іноземними загарбниками. Ця тема є однією з найважливіших як у літописанні, так і в ораторській та агіографічній прозі. Численні нещастя, що випали у цей час на долю народу, посилюють покутницькі настрої у літературі.

Найвидатнішою літературною пам’яткою є, безперечно, Галицько-Волинський літопис 1. Він засвідчує насамперед тяглість літописних традицій, стаючи справжнім "продуктом українського духу" (Михайло Возняк) 2. І водночас поруч зі "Словом о полку Ігоревім" дає підставу говорити про зміну стилю — монументального на орнаментальний 3. Багатопланове охоплення матеріалу складається в цілісну і символічну картину світу, на тлі якої витворюється авторський образ історії.

Галицько-Волинський літопис дійшов до нас у складі Волинського літописного зведення кінця XIII — початку XIV ст. 4 Однак перша його частина (зведення Данила Галицького) була створена приблизно у другій половині 40 — 50-х рр. XIII ст. Це зведення було складене в Холмі для обґрунтування політики Данила, який вважав своє князівство законним спадкоємцем давнього Києва. З цією метою холмський літописець докорінно переробив Київське літописне зведення, що містило "Повість временних літ" і Київський літопис, доведений до 40-х рр. XIII ст. Перед початком "Повісті временних літ" літописець, який працював у Холмі, додав перелік київських правителів від Діра і Аскольда до Дмитра, намісника Данила Галицького. Київський літопис перших десятиліть XIII ст. він замінив власним. При створенні останнього був використаний той же Київський літопис, а також документи канцелярії і архіву Данила Галицького, придворні літописні записки, розповіді-звіти бояр про воєнні походи та дипломатичні акції. Робота над літописом велась під керівництвом наближених до Данила осіб: печатника Кирила, холмського єпископа Івана 5. Літописцем, який довів літопис до 1260 р., міг бути боярин Діонісій Павлович 6.




1 Найстаріший список міститься у складі Іпатського кодексу (ГВЛ. — С. 489 — 614). Ближчий до протографа текст містить Хлєбніковський літопис (Хлєбн. — С. 307 — 723).

2 Возняк М. Історія української літератури. У 2 кн. — Львів, 1992. — Кн. 1. — С. 213 — 215.

3 Чижевський Д. Історія української літератури. — Нью-Йорк, 1956. — С. 135.

4 Характеристику Галицько-Волинського літопису див.: Пашуто В.Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. — Москва, 1950. — С. 101 — 133; Генсьорський А. І. Галицько-Волинський літопис: Процес складання...; Його ж. Галицько-Волинський літопис: Лекс., фразеолог. та стиліст. особ. — Київ, 1961; О.Білецький. Українські літописи 13 — 16 ст. // Зібр. праць: У 5 т. — Київ, 1965. — Т. 1. — С. 256-260.

5 Можливо, саме печатник Кирило пізніше став київським митрополитом Кирилом II, хоч гіпотезу про тотожність цих осіб не доведено. Єпископ Іван, за припущенням Генсьорського, — колишній сідельничий Іван Михалкович, син Михалка Скули.

6 Генсьорський А.І. Галицько-Волинський літопис. Процес складання... — С. 80 — 81.



На відміну від багатьох інших літописних пам’яток, літопис Данила Галицького — цілісне оповідання, без хронологічної сітки. Згодом один з переписувачів на власний розсуд вніс дати у той варіант тексту, що його репрезентує Іпатський список і йому подібні. Оскільки в датуванні він припустився грубих помилок, ближчими до початкового варіанта є збережені в Україні списки, які не мають хронологічної сітки, — Хлєбніковський, Погодінський, київський список Марка Бундура.

У літописі Данила Галицького прослідковується набагато менше нашарувань церковності, ніж у літописах, написаних в монастирях. Автор — виразник поглядів вірних Данилові бояр і боярської дружини. В центрі його уваги стоїть боротьба з "коромолою" ворожих князеві бояр і зовнішніми ворогами. Літопис подає біографію князя, прославляє подвиги Данила і його дружинників. Упорядник літопису був людиною начитаною. В його тексті є витяги з візантійських хронік Іоанна Малали і Георгія Амартола, з "Історії іудейської війни" Йосифа Флавія, "Александрії". Очевидно, вони були взяті зі створеного в Галицько-Волинській землі компілятивного хронографа. Вислів про лестощі, які "до обличенья сладки єсть, обличены же — злы єсть", літописець приписує Гомеру, хоч ні в "Іліаді", ні в "Одісеї" таких слів немає. Холмський книжник знайшов їх в одному із збірників епіграм, приписуваних Гомерові ще в античній Греції, а згодом і у Візантії 7. Літописець часто наводить народні прислів’я, співзвучні його поглядам: "Не погнетщи пчел, меду не едать". "Един камень много горньцев избивает". У своїй розповіді він прагне уникнути одноманітності. Мова його насичена метафорами, інколи риторично наснажена, але не втрачає схвильованості, вміло передає драматизм подій. Є місця високо поетичні. Літописець вміє бути справедливим і до своїх супротивників, він не проповідує виключності свого народу і ненависті до чужинців. Водночас на повний голос звучить патріотичний заклик: "Луче єсть на своеи земли костью лечи, нежли на чюжеи славну быти". Автор пишається співвітчизниками, коли вони не тільки не поступаються іноземцям, але де в чому перевищують їх. Постійне застосування до Галицько-Волинської землі таких слів і виразів, як "руський звичай", "Русь", "Руська земля", є відображенням основної ідеї зведення: показати Данила законним продовжувачем справи князів Київської Русі періоду її найбільшої могутності, зобразити Галич і Холм "другим Києвом" 8.



7 Барвінський Б. Гомер в Галицькій літописі // ЗНТШ. — Т. 117/118. — 1914. — С. 60.

8 Генсьорський А. І. Галицько-Волинський літопис: Процес складання... — С. 86 — 90.



Волинська частина літопису починається 1261 р. (за хронологією Іпатського списку). В основі своїй вона створена кимось із оточення володимироволинського князя Володимира Васильковича в останні роки його життя. З приводу смерті князя до тексту включено написану іншим пером похвалу Володимиру, значна частина якої — парафраза "Слова о законі і благодаті" митрополита Іларіона: лише ім’я Ярослава Мудрого замінено на Володимира, ім’я його дружини Ірини замінено ім’ям Володимирової вдови — Ольги. Можливе місцеперебування літописця — містечко Любомль, де любив бувати володимирський князь. Після смерті Володимира Васильковича літопис був продовжений при його наступнику Мстиславі Даниловичу, можливо, тим самим автором, але вже з дещо інших політичних позицій. Мстислав підтримував активну політику Лева на Заході, був прихильником єднання всіх частин Галицько-Волинського князівства, і це відбилося у літописі. На зразок холмського літописця, його колега з Володимиро-Волинського князівства також відмовився від чисто літописної оповіді і, за небагатьма винятками, не наводив дат подій. Однак в його розповіді більше послідовності, і в цьому волинський літописець продовжує традиції Київського літопису, з якого в нього є прямі запозичення. Якщо холмський літописець відображав точку зору вірних князю бояр, то волинський враховував ту обставину, що опорою князівської влади все більше ставали "прості люди", міщани, селяни-общинники. Перший оспівував лицарські подвиги феодальних дружин, другий розумів переваги масового війська, всенародного ополчення при відсічі ординській навалі. Та й сам волинський літописець походив, очевидно, не з іменитих людей. Із задоволенням пише він про подвиг, який здійснив "не боярин, ни доброго роду, но прост сый чоловЂк, ни в доспЂсЂ...". Літописець підкреслює, що Володимир Василькович і Мстислав Данилович "правдолюбьем светяся" не лише до бояр, але і "ко простым людем" 9.

У своїй літописній манері волинський автор орієнтувався на більш масового читача. Він уникав пишномовних зворотів, асоціативної образності. Основна його перевага — конкретність і ясність викладу. У мові літописця стає менше церковнослов’янізмів, проте порівняно багато мовних елементів, які ставали характерними для української розмовної мови 10. У літописі згадані й частково переказані окремі "слави" — величальні співи, з якими мають спільні риси обрядово-величальні колядки, що становлять дуже давній пласт народнопоетичної творчості.

Попри наявність структурних підрозділів, що їх пов’язують з різними авторами, Галицько-Волинський літопис виглядає як завершена пам’ятка зі спільними для всього тексту рисами.

Порівняно з "Повістю временних літ" тут помітно конкретизується і вужчає до галицько-волинських проблем план розповіді, в той же час над текстом літопису ще сяє київське світло: ідея сильної держави, яку виношує й реалізує Данило. Молитви в київському Видубицькому монастирі полегшують галицькому князеві дорогу в Орду та щасливе повернення додому. У світі посилюється боротьба добра і зла, але диявол жодного разу не може порушити братерської єдності Данила і Василька. З погляду літописної традиції, тут існує виразна аналогія — Борис і Гліб. Та якщо в "Повісті временних літ" ця єдність стверджується через смерть, то в Галицько-Волинському літописі — через життя.

Літературність літопису стверджується насамперед через виразність образів часу й простору, що позначені жанровою зумовленістю, і водночас вражають глибиною переживання минулого, яке присутнє в сучасному. Літописний текст вибудовується на перетині канонічної жанрової спрямованості на плинність історії і висвітлення цієї плинності. Об’єктивізація часу через прив’язаність до нього конкретних подій немовби знімає небезпеку позаісторичності, а насправді виступає одним з найзначніших виявів умовності жанру, якої дотримується чи прагне дотримуватися літописець — аж до вражаючої формули "і нічого не було" напроти окремих дат. Серед текстів давньоруського літописного корпусу ця умовність стає особливо помітною якраз у Галицько-Волинському літописі, де в одній зі статей сказано: "усі роки ми напишемо, розчисливши пізніше" 11. Як відомо, хронологію літописних подій уклав Михайло Грушевський, значно виправляючи "розчислення" пізнішого переписувача 12.



9 ГВЛ. — С. 611 (Махн. — С. 450).

10 Генсьорський А. І. Галицько-Волинський літопис: Лекс., фразеолог. та стиліст. особ. — С. 48, 50, 143 — 150, 234.

11 ГВЛ. — С. 549 (Махн. — С. 410).

12 Грушевський М. Хронологія подій Галицько-Волинської літописі // ЗНТШ. — Т. 41.



Щодо висвітлення історичних подій, життєвих шляхів того чи іншого князя, то воно стає конкретнішим, сповненим подробиць. Тяглість окремих сюжетних ліній, попри всю мозаїчність викладу, не раз давала підставу дослідникам цієї пам’ятки, зокрема І. Франкові, М. Грушевському, М. Возняку, А. Генсьорському, відзначати її "повістєвість", виділяти "самостійні" уривки тексту повісті, навіть гіпотетично встановлювати їхніх авторів.

У тексті Галицько-Волинського літопису виділяються кілька тем, які вказують на мету автора і дають підставу говорити про риторику літопису як спосіб переконання й аргументації. Певна річ, таку риторичну функцію виконує легенда-цитата про євшан-зілля, що стосується, так би мовити, проблеми половецького патріотизму — отже, патріотизму тих, хто здавна був ворогом. По суті, автор літопису оновлює універсальний зміст цієї легенди, посилаючись через неї, немов через вушко голки, на рідну історію. Так, з погляду літописної традиції, фіксується нова риторичність контексту: вороги міняються, а вчитися в колишніх і менших ворогів легше, ніж у теперішніх. І хоча ворожість світу постає перед читачем літопису в різних зовнішніх і внутрішніх виявах, але навіть той, хто не занадто збирається проникати в їхню сутність, починаючи з легенди, отримує перший ключ від літописного тексту.

Особливе й безпосереднє значення має цей ключ для нової літописної теми — галицької "коромоли", вписання якої в літописний звід розуміється як найбільша кара для "коромольників". В цьому переконує наприкінці літопису берестейська погроза Мстислава Даниловича: "А хто моє слово порушить, то стане зо мною перед Богом. І вписав єсмь у літопис коромолу їх" 13.



13 ГВЛ. — С. 611 (Махн. — С. 450).



Літописець послідовно акцентує на зраді бояр. Боярська "безбожність" виявляється у прагненні до влади, непокорі законним князям. Інша річ князі: між ними відбуваються і ворожнечі, і примирення, вони і вороги, і спільники, їм помагає і не помагає Бог. Але якщо допомагає, то здебільшого за їхні особисті вчинки, а якщо ні, то за спільні ("наші") гріхи, особливо коли це "наші князі". З плину історичних подій літописець вихоплює славу дому князя Романа та Романових синів і протиставляє її і трагізму цього дому, і трагізму часу, і боярській зраді. Весь літопис стає виправданням шляху до отчого престолу, легітимізацією княжої влади Данила і Василька.

Переконуючи у своїй (чи княжій версії історії, літописець спирається на авторитет книг та імен. Перше місце тут займають цитати із Святого Письма. Вони дібрані за принципом аналогії між тим, що було колись, у старозавітних новозавітних часах, і тим, що відбувалося в князівстві. Ці аналогії мають, очевидно, стверджувати закономірність самої історії через повторення подібного.

За законами аналогії використовуються інші книжні джерела, що набувають характерного значення в розбудові літописних мотивів і сюжетів. Особливістю риторичного переконання є те, що, подаючи якусь цитату, автор не раз повертається до сформульованого в ній сенсу. Така своєрідність повторень передбачає момент посвяченості читача за умови повного прочитання тексту. А топоси, загальні місця, виказуючи послідовність в оцінці окремих рис, скажімо, мужності, розсудливості, далекоглядності, постають в процесі свого виникнення. Треба лише наголосити, що в Галицько-Волинському літописі немає поширеного пізніше топосу невимовності, бо літопис стає, власне, доказом того, що все, що відбувалося, робиться "вимовним", залишаючись у слові.

Багато риторичних фігур, які зустрічаються в тексті, організовано за антитезою язичництво — християнство. Ця антитеза в часи, про які розповідає літопис, набуває нечуваних досі перехідних нюансів між двома своїми полюсами, наприклад, охрещення половців чи обманливе хрещення, в чому звинувачено литовського князя Міндовґа, який не посмів увійти в ліс, коли звідти вибіг заєць, і так викрив своє язичництво.

Певна річ, усі дрібні протиставні нюанси губляться, об’єднуючи християнський світ перед татарською загрозою. Антитеза язичництва — християнство набуває глобальних вимірів 14. У розповіді про переддень першої битви з татарами в літописі з’являються репліки, які підкреслюють, що ворог настільки страшний, наскільки невідомий: "Вони стрільці є", "Вони прості люди є, гірші від половців", "Вони ратники є і добрі вої". "І промовили молоді князі: Мстиславе і другий Мстиславе! Не стійте. Підемо проти них" 15. Пізніше, розповідаючи про руїну — загладу, яку несла з собою татарська орда, автор не перестає дивуватися "іншістю" ворога, який пару з гірських потоків може сприйняти за "пару з коней".

Діалогічність, мовленнєвість літопису, як видно з наведених цитат, — визначальна особливість його поетики, на якій позначилася насамперед християнська традиція. У багатьох риторичних фігурах — звертаннях, вигуках, запитаннях — проглядає євангельський інтонований сенс, як ось: "Браття! Пощо ви вагаєтесь? Хіба не сі побили отців ваших і браття ваше" 16. Пряма мова — основний спосіб характеристики дійових осіб, але не тільки це. Слово, сказане вголос, зумисне передане, стає тією силою, що допомагає досягти мети. Воно ототожнюється з дією. Досить було Данилові і Левові крикнути разом: "Біжать, біжать ятвяги", — і вони побігли.

Автор спеціально наголошує на значенні слова, на тому, що і як сказано. Розуміння "темного" слова — це один з великих Божих дарів, яким вирізняються князь Василько і його син Володимир. Загалом, текст літопису сповнений голосами, аж до крику тих, які "шукали один одного" на полі битви 17. При цій мовленнєво-розповідній виразності літопису у ньому, природно, з’являються порівняння, що викликають в уяві яскраві картини: "каміння, як дощ, з неба ішло" 18, "і мідь од вогню повзла, як смола", "полки були, як бори великі" 19.

Таким чином, у тексті Галицько-Волинського літопису виявляє себе особливий різновид функціональної поетики, яка спрямована на творення у читача певного образу історії, на переконання його в тому, що все було насправді так, а не інакше.




Література післямонголъського часу. В епоху монголо-татарської навали було написане невелике за обсягом "Слово о погыбели Рускыя земли и о смерти великого князя Ярослава" 20, яке у двох списках служить передмовою до "Житія Олександра Невського". Текст "Слова", мабуть, є вступом або першою частиною якогось невідомого твору, присвяченого розгромові князівств Київської Русі та розповіді про нещастя, що принесли орди завойовників. Найімовірніше, "Слово о погыбели..." створене між 1238 і 1246 рр. Композиційне твір складається з трьох частин. Початок — це пристрасний гімн величі, красі й багатству Київської держави: "О свЂтло свЂтлая и украшена земля Руськая! И многыми красотами удивлена єси: озеры многыми, удивлена єсы рЂками и кладязьми мЂсточестьными, горами крутыми, холмы высокыми, дубравомы частыми, польми дивными, звЂрьми различными, птицами бещислеными, домы церковьными и князьми грозными, бояры честными, вельможами многами — всего єси испольнена земля Руськая, о правовЂрьная вЂра хрестияньская!" 21.



14 ГВЛ. — С. 547 (Махн. — С. 409).

15 ГВЛ. — С. 504 (Махн. — С. 380).

16 ГВЛ. — С. 493 (Махн. — С. 372).

17 ГВЛ. — С. 555 (Махн. — С. 415).

18 ГВЛ. — С. 540 (Махн. — С. 404).

19 ГВЛ. — С. 543 (Махн. — С. 406).

20 ПЛДР. XIII в. — С. 130.

21 Там само.



У другій частині автор розповідає про величезну територію, яку обіймала Київська Русь, та описує її минулу могутність. В останній частині автор, розвиваючи тему "грізних" князів, що підкорили "поганьскыя страны", звертається до образу ідеального володаря — Володимира Мономаха, якого боялися литовці, угорці, німці, навіть візантійський імператор дари йому слав, а "Буртаси, Черемиси, Вяда и Морьдва бортничаху на князя великого Володимера" 22. Гіперболізований образ сильного і грізного великого князя втілював ідею сильної князівської влади, могутності та величі Київської держави. В тодішніх умовах, після трагічної поразки у війні, звернення до постаті Володимира Мономаха було нагадуванням і докором князям-сучасникам, що не мали єдності між собою.

"Слово о погыбели Рускыя земли" багато в чому перегукується зі "Словом о полку Ігоревім". Обом творам властиві патріотизм, гіперболізація сили й військової могутності князя, ліричні описи природи, ритмічна організація тексту 23. У "Слові о погыбели Рускыя земли" відчувається зв’язок з київським дружинним епосом XII ст., відгуки легенд про князя Володимира Мономаха, що ввійшли до похвали Романові з Галицького літопису.

"Житіє Михайла Чернігівського" також присвячене періодові поневолення України-Русі ордами монголо-татар. Вважається, що твір написано до 1271 р., незабаром після загибелі князя Михайла. Тема його — один з трагічних епізодів вітчизняної історії середини XIII ст. 1246 р. чернігівський князь Михайло Всеволодович з боярином Федором приїхали до хана Батия, щоб одержати ярлик на Чернігівське князівство. Ще у рідному місті князь та його супутник знають, що загинуть, оскільки Михайло (як і Федір) "хотЂл кровь свою проліяти за Христа" 24. Князь, з’явившись до хана, відмовляється пройти обряд очищення вогнем та вклонитися татарським ідолам, вважаючи це негідним для християнина. Татари, русичі, Михайлів онук Борис, які перебували тоді в Орді, вмовляють князя виконати татарські обряди. Водночас боярин Федір хвилюється, щоб ці умовляння не подіяли на князя, міркуючи: "Єда како ослабЂєт Михаил моленієм сих, помянув женьскую любовь и дЂтей ласканіє, и послушаєт сих" 25. Але чернігівський князь тримається мужньо: він відмовляється прислухатися до благань земляків, а ханському вельможі Єлдезі відповідає, що хоче "за Христа моєго пострадати и за православную вЂру проліяти кровь свою" 26. Тоді віровідступник Доман жорстоко вбиває князя Михайла. Після страти непокірного князя ординці пропонують пройти поганський обряд його супутникові — Федорові, обіцяючи за це Чернігівське князівство. Але і той відмовляється і також гине. Незважаючи на те, що "Житіє Михайла Чернігівського" було створене у Ростові за князювання там Михайлового онука Бориса, у творі відчувається зв’язок з агіографічною традицією київських домонгольських житій, зокрема "Чтенія про Бориса і Гліба". Не виключено, що автор "Житія Михайла Чернігівського" був особою, наближеною до князя-мученика 27, й походив з Чернігова.

Первісна редакція "Житія Олександра Невського" ("ПовЂсти о житіи и о храбрости благовЂрного и великаго князя Александра" 28) була створена незабаром після смерті цього новгородського князя († 1263) у Володимирі-на-Клязьмі, як вважають дослідники, невідомим галицьким книжником за участю митрополита Кирила II або й самим Кирилом.



22 Там само.

23 Див.: Соловьев А. В. Заметки к "Слову о погибели Русскыя земли" // ТОДРЛ. — 1958. — Т. 15. — С. 109 — 113.

24 ПЛДР. XIII в. — С. 230.

25 Там само. — С. 232.

26 Там само.

27 Грушевський М. Історія української літератури. — Київ, 1993. — Т. 3. — С. 191.

28 ПЛДР. XIII в. — С. 424 — 439.



За жанровими особливостями "Житіє Олександра Невського" є поєднанням агіографічної та воїнської повістей. Ознаки агіографічного жанру яскраво виражені у передмові, в якій автор, вживаючи типовий для середньовічної книжності "голос скромності", вказує на походження князя від "милостилюбиваго" батька Ярослава та матері Феодосії та підкреслює християнські чесноти Олександра. Епізод полеміки князя з послами від папи Римського з багатьма відступами церковно-риторичного характеру характеризує його як захисника православ’я. Під пером книжника Олександр Невський постає ідеальним правителем — мудрим, сильним, вродливим та хоробрим.

Основна частина твору має риси воїнської повісті. Увагу письменника зосереджено на бойових подвигах князя, на описах переможних битв зі шведським військом та лівонськими лицарями. Певне місце приділено й дипломатичній діяльності Олександра, його подорожі до хана Батия в Орду.

У "Житії Олександра Невського" простежується галицька літературна традиція. Художньо-стильові особливості твору, спосіб змалювання військових баталій у житії подібні до відповідних місць у Галицькому літописі, а образ Олександра багатьма рисами наближається до образу Данила Галицького. Аналіз літературних пам’яток, якими користувався автор під час роботи над твором (Біблія, "Іудейська війна" Йосифа Флавія, "Александрія" тощо), свідчить не лише про начитаність галицького книжника, який працював у Володимирі-на-Клязьмі, а й про спільність джерел, з яких черпали матеріал автор "Житія Олександра Невського" і літописець Данила Галицького.

Митрополит Кирило II — церковно-політичний діяч і письменник, виходець з Галицько-Волинського князівства, був хіротонізований у 40-х рр. XIII ст. Обіймаючи протягом тривалого часу Київську митрополичу кафедру, Кирило часто відвідував підпорядковані йому єпархії. Є підстави вважати, що під час цих поїздок митрополит та галицькі книжники, які його супроводжували, знайомили північні (російські) єпархії зі своїми літературними традиціями та деякими перекладними творами. Зокрема, за участю Кирила II у Переяслав-Залєський був перевезений список хронологічного зведення 1262 р. і з витягами з перекладних історичних творів. 1270 р., на прохання Київського митрополита, з Болгарії було надіслано слов’янський переклад Номоканону ("Кормчої книги") — зведення норм церковного права. Цей список ліг в основу місцевої редакції Кормчої, а також вплинув на рішення архієрейського собору, що відбувся 1274 р. у Володимирі-на-Клязьмі. На цьому соборі книжник Серапіон був висвячений на єпископа Володимирського 29. Своєрідним підсумком архієрейського собору стали створені Кирилом II "Правила Кюрила митрополита руського, съшедшихся єпископ: Далмата ноугородьского, Игнатья ростовьского, Феогноста переяславьского, Симеона полотьскаго, на поставлениє єпископа Серапиона володимирскаго" 30.


29 Див.: Творогов О. В. Кирилл // Словарь книжников и книжности Древней Руси. — Ленинград, 1987. — Вып. 1 (XI — первая половина XIV в.). — С. 225 — 227.

30 РНБ. — Т. 6, ч. 1. — С. 85.



Найхудожнішою частиною твору є вступ, який починається загальними міркуваннями про промисел Божий. Потім митрополит вказує на непорядки у житті та діяльності духівництва, які пояснює тим, що раніше церковні правила були багатьом недоступні, бо писані по-грецьки. Тепер же, — продовжує Кирило II, — завдяки тлумаченню, правила "благодатью Божиєю сияють" 31, і закликає вірних їх враховувати, оскільки недотримання цих правил привело на землі Київської Русі кару Божу у вигляді монголо-татарської навали. Напевне, під впливом Серапіона Володимирського (його другого чи третього "слова") автор досить художньо вказує на наслідки забуття Божих правил: "Не расЂя ли ны Бог по лицю всея земля? Не взяти ли быша гради наши? Не падоша ли сильний наши князи острієм меча? Не поведени ли быша въ плЂн чада наша? Не запустЂша ли святыя Божия церкви? Не томими ли єсмы на всяк день от безбожьных и нечистых поган?" 32 Текст самих "Правил" менш цікавий з літературного боку, хоч і там вкраплено невеликі моралізаторські повчання.

Митрополитові Кирилу дослідники приписують також "Слово и поученіє к попам" та декілька статей у складі "Мірила праведного". "Слово и поученіє к попам" 33 є своєрідним додатком "Правил". У ньому автор закликає ієреїв берегтися "всякого грЂха": пияцтва, ненажерства, сварок, гордості, багатослів’я, люті, брехні, скнарості, немилосердя, ненависті, заздрості та сатанинських справ (? — Авт.). Не виключено, однак, що "Слово о поученіє к попам" було складене Серапіоном Володимирським (так вважає В. Колобанов) 34.

Після татаро-монгольської навали частина київських і галицько-волинських книжників емігрує на північ. Там вони часто дістають високі церковні посади. Не припиняється і відплив талановитих людей у російські князівства й після 1299 р., коли митрополичу кафедру було перенесено з Києва до Володимира- на-Клязьмі.

Видатним представником ораторської прози епохи пізнього середньовіччя був киянин Серапіон. Відомо, що 1238 р. він був архімандритом Києво-Печерського монастиря, а 1274 р. поставлений єпископом у Володимирі-на-Клязьмі. Наступного, 1275 р., він помер. До наших днів дійшло п’ять проповідей, що, безумовно, належать йому. З короткого запису в літописі, що повідомляє про його смерть, та зі змісту слів самого автора можна зробити висновок, що написав він значно більше. Хоча майже всі відомі нині твори були написані Серапіоном у володимирський період його діяльності, всі вони є зразками насамперед київського ораторського мистецтва, оскільки він сформувався як церковний діяч і письменник у Печерському монастирі.

Усі п’ять "слів" Серапіона подібні одне до одного за змістом і за стилем. Провідна ідея проповідей — страх перед гнівом Божим, що нагадує про себе різними страшними подіями. Підкорення Київської держави ворогами — це кара Божа за гріхи людей. Єдиний спосіб урятувати Русь від іноземного ярма проповідник вбачає у каятті, у приверненні ласки Божої моральним самовдосконаленням. У першому слові "О казнех Божиях и о ратех" 35 Серапіон говорить про землетрус (найвірогідніше, той, що відбувся 1230 р. у Києві).



31 Там само.

32 Там само. — С. 86.

33 Памятники древнерусской церковно-учительной литературы. — Санкт-Петербург, 1897. — Вып. 3. — С. 111 — 114.

34 Колобанов В. А. О Серапионе Владимирском как возможном авторе "Поучения к попам" // ТОДРЛ. — 1958. — Т. 14. С. 159 — 162.

35 ПЛДР. XIII в. — С. 440 — 442.



Проте в центрі уваги твору — біди, які перенесли люди під час татарського лихоліття. Більшість вчених вважає, що цю проповідь було написано у Києві одразу ж після взяття міста військами Батия. Решту "слів" Серапіона було створено вже у Володимирі. Найяскравіший образ спустошення Київської Русі дано у третьому слові, де автор звертається до слухачів, "до братії":

"Разрушены божественыя церкви; осквернены быша сосуди священии потоптана быша святая; святители меню во ядь быша; плоти проподобных мних птицам на снЂдь повержени быша; кровь и отець и братия нашея аки вода многа землю напои; князий наших воєвод крЂпость ищезе; храбрии наши, страха наполъньшеся, бЂжаша; мьножайша же братия и чада наша въ плЂн ведени быша; села наша лядиною поростоша и велычьство наше смЂрися; красота наша погыбе; богатство наше онЂмь в користь быст; труд нашь поганий наслЂдоваша; земля наша иноплемеником в достояниє быст; в поношениє быхом живущиим въскрай земля нашея; в посмЂх быхом врагом нашым, ибо сведохом собЂ акы дождь съ небеси гнЂв Господень" 36.

Друге, четверте і п’яте "слово" цікаві конкретними описами тих гріхів, що накликають на людей гнів Божий: немилосердя, брутальність, лихварство, пияцтво, а також різні язичницькі забобони, зокрема віра у волхвів. Водночас автор засуджує жорстокі знущання з людей, що були запідозрені у ворожбитстві. Ідейно-тематична спрямованість проповідей Серапіона Володимирського випливала з вчення про стосунки між Богом та людьми і, як і ідея "казней Божіих", дістала розвиток ще у творах Феодосія Печерського. Але після монголо-татарської навали твердження про "казні Божі" набрало цілком конкретного змісту. І центральна тема Серапіонових творів — ординське лихоліття, і певні конкретні питання постають у проповідях не як абстрактні риторичні міркування, а як картини з реального життя. Усі п’ять "слів" проповідника пройняті духом сучасності: тяжкі випробування, що прийшли на рідну землю, наклали на них яскравий відбиток. Ідеї і теми творів Серапіона продиктовані як потребами суто церковної проповіді, так і щирим патріотичним почуттям. Описуючи біди ординської навали, автор закликає людей перед обличчям грізної небезпеки увільнитися від гріхів, дрібних і великих.

У проповідях Серапіона відчувається висока книжна культура автора, його літературний талант, зв’язок з такими видатними майстрами ораторського мистецтва, як Іларіон Київський та Кирило Туровський.

Апокрифічне "Слово о Лазаре†воскресеніи" виникло, за гіпотезою І. Франка 37, на зламі XIII і XIV ст. (За версіями І. Єрьоміна, М. Рождественської та ін. — на межі XII — XIII ст.) 38; найраніші списки датуються XV ст.



36 Там само. — С. 146, 148. У перекладі М. Грушевського: "Зруйновані божественні церкви, споганені сосуди церковні, потоптані святості, святителі стали поживою меча, тіла преподобних на жир птахам покинені були, кров отців і братії нашої, як вода многа, землю напоїла. Князів наших і воєвод відвага зникла; хоробрі наші, повні страху тікали; пребагато братії нашої і дітей наших в полон поведено. Села наші лядиною заросли; велич наша упокорена; красота наша пропала; багатство наше пішло на користь іншим; труд наш поганим у спадщину пішов; земля наша маєтком іноплеменників стала. Ми впали у презирство сусідами землі нашої, в глум попали ворогам нашим — бо звали на себе, як дощ з неба: гнів Господень..." (Грушевський М. Історія української літератури. — Т. 3. — С. 234).

37 Франко І. Слово о Лазаре†воскресении. Староруська поема на апокрифічні теми // ЗНТШ. — Т. 35/36. — С. 1 — 57.

38 Еремин И. П. Литература Древней Руси. — Москва; Ленинград, 1966. — С. 154 — 155; Рождественская М. В. "Слово о Лазаревом воскресении": "Характеристика редакций" // ТОДРЛ. — 1969. — Т. 24. — С. 64 — 67; Її ж. О жанре "Слова на Лазарево воскресение" // Там само. — 1972. — Т. 27. — С. 109 — 119.




Тематично твір пов’язаний з канонічною євангельською розповіддю про воскресіння Лазаря (від Іоанна, XI, 1 — 44), але своїми джерелами сягає сюжету, запозиченого з апокрифічного Никодимового Євангелія. Старозавітні праведники страждають у пеклі. Цар Давид бере гуслі й, перебираючи струни, радісно оголошує про наближення дня спасіння — адже народився Христос. Тоді Адам пропонує надіслати звістку до Ісуса з питанням: "Хощет ли нас от муки сея избавити?" 39 Давид пропонує відправити "друга Христова" Лазаря, що помер чотири дні тому. Це почувши, Адам, "тяжко стоня", виголошує перед Лазарем своєрідне послання до Ісуса, в якому стисло характеризує усіх старозавітних праведників, підкреслює їхню безгрішність і молить Господа про визволення: "Прийди по нас въскорЂ, избави оть Ада и свяжи діявола" 40 Лазар воскресає і переказує Христові благання Адама та інших праотців. Ісус Христос з архангелами та усіма ангелами сходить "духом на Ада", руйнує пекельні "врата мЂдная и верея желЂзная" 41 і — визволяє праведників. Крім канонічного та апокрифічного Євангелій, при написанні твору автор використовував інші апокрифічні оповіді як книжного, так і фольклорного походження, Псалтир, твори отців церкви та Кирила Туровського. "Слово о Лазареві воскресеніи" — високохудожній твір, йому властиві поетичність викладу, ритмічна будова.

Шість послань належить волинянину Петрові, що був митрополитом у 1308 — 1325 рр. В історії церкви він відомий фактичним перенесенням центру до Київської митрополії з Володимира-на-Клязьмі до Москви. Загалом послання не виходять за рамки повчань: мирян автор закликає регулярно причащатися та шанувати батьків; священикам забороняє займатися торгівлею та лихварством, а ченцям — жити в одному монастирі з черницями. Хоча послання митрополита Петра не мають високої літературної вартості, вони важливі як свідчення безперервності розвитку нашого письменства XIII — XIV ст.





Переклади і переробки. У середині XIII — середині XV ст. в Україні продовжує розвиватися перекладна література. Найінтенсивніше переробляються і доповнюються збірники, куди входять твори учительного, літургійного і повчально-оповідного характеру. До відомих ще у часи Київської Русі — "Златоуста", "Златоструя", "Маргарита", "Пчоли" додається новий — "Ізмарагд", що виник у кінці XIII — на початку XIV ст.

"Ізмарагд" — літературний збірник, відомий у численних списках XIV — XVII ст., серед яких можна виділити три (іноді — дві) редакції 42.



39 Рождественская M. B. K литературной истории текста "Слова о Лазаревом воскресении" // ТОДРЛ. — 1970. — Т. 25. — С. 54.

40 Там само. — С. 55-56.

41 Там само. — С. 54.

42 Яковлев В. А. К литературной истории древнерусских сборников: Опыт исследования "Измарагда". — Одесса, 1893.



Пам’ятка об’єднує ряд "слів" та повчань, більшість з яких має релігійно-моральний характер. Численність переробок "Ізмарагду" призвела до того, що кількість статей у різних списках — навіть у межах однієї редакції — неоднакова, від 35 до 361 слова. "Ізмарагд" починається "Стословцем Геннадія, патріарха Цареграда", відомим ще з XI ст., який містить зведення основних догматів християнського віровчення, висловлених афористично у сотні строф. Наступну частину збірника становить ряд слів "о почитанії книжном", у яких, крім похвали книгам, викладено погляди різних авторів на читання, шлях до спасіння через тлумачення книги тощо. Окремі статті присвячено розглядові християнської доброчинності та людських гріхів. У них прославляються страх перед Богом, смиренність, тверезість, щедрість, правдивість, працьовитість, а засуджується лихварство, злотолюбство, злодійство, пияцтво, гнів, брехливість, заздрість, лінощі тощо. Чимало місця присвячено пережиткам поганства, що наприкінці XIII — XIV ст. були досить поширеними серед народу. Автори виступають проти поклоніння ідолам, ворожбитства, волхування, всіляких забобонів та розваг, пов’язаних з дохристиянськими віруваннями. Відчутні покутницькі мотиви — це і зображення кар Божих за гріхи, і нагадування про Страшний суд.

Ряд творів збірника торкається родинно-побутових стосунків ("О женах добрых и злых", "О наказаніи чад", "Како достоит челядь имЂти"). Тут викладено поради про ставлення до слуг, про взаємини чоловіків і жінок, виховання дітей. У інших творах викладено суть посту, літургії; є статті про правду і кривду, сни, пояснення днів тижня тощо. Майже половина слів "Ізмарагда" — місцевого походження. Це, зокрема, проповіді Феодосія Печерського, Кирила Туровського, Серапіона Володимирського. В основу багатьох інших статей покладено твори отців церкви: Іоанна Златоуста, Василія Великого, Єфрема Сирина, Євсевія Александрійського. Деякі слова, вміщені в "Ізмарагді", майже дослівно запозичені з "Ізборника" 1076 р., інші — близькі до окремих творів з "Маргарита", "Златої цепі" та "Златоструя".

Близько 1262 р. у Галицько-Волинському князівстві створюється велике за обсягом хронографічне зведення, що охоплювало значний період історії — від "створення світу" до захоплення Єрусалима Титом у 70 р. Хоча це зведення не збереглося, уявлення про нього дають пізніші списки: Іудейський, або Архівний, хронограф кінця XV ст., білорусько-український Віленський хронограф кінця XVI ст., що найкраще відтворює архетип. Отже, до складу Хронографа XIII ст. увійшло ряд текстів: "Шестоднев" Іоанна екзарха Болгарського, "Бесіди на Книгу Буття" Іоанна Златоуста, старозавітні книги (Буття, Вихід, Левіт, Числа, Второзаконня, І cyca Навина, Суддів, Руф, І — IV Книги Царств, фрагменти з деяких книг пророків), витяги з Четвероєвангелія. У збірник також включено 1, 2, 4 — 10 книги з візантійської хроніки Іоанна Малали, фрагменти з хроніки Георгія Амартола, Палеї історичної, повний текст Хронографічної Александрії, "Іудейської війни" Йосифа Флавія та деякі апокрифічні тексти 43. Склад пам’яток, що ввійшли до хронографічного зведення 1262 р., дає уявлення про обсяг джерел, які були відомі галицько-волинським книжникам середини XIII ст.

Напевне, у XIII — XIV ст. на українських землях з’являється Тлумачна Палея ("Бытіє толковоє на Іудея") 44, що виникла на грецькому ґрунті не раніше VIII ст.; найстаріший церковнослов’янський список її датується XIV ст. У творі йдеться про події старозавітної історії від створення світу до царювання Соломона.



43 Возняк М. Історія української літератури. — Кн. 1. — С. 262 — 263; Творогов О. В. Хронограф Архивский // Словарь книжников и книжности Древней Руси. — Вып. 1. — С. 475 — 476; Його ж. Хронограф Виленский // Там само. — С. 476.

44 Возняк М. Історія української літератури. — Кн. 1. — С. 262; Франко І. Апокрифи і легенди з українських рукописів. — Львів, 1896. — Т. 1. — С. XVI — XXIII.



Пам’ятка закінчується пророцтвами дохристиянських філософів і пророків про майбутній прихід Христа. У пізніших списках розповідь доведено до Ісусових часів. Текст Тлумачної Палеї становить виклад подій з численними додатками та коментарями до біблійних книг з виразною антиіудейською, а також антимусульманською спрямованістю. Канонічні тексти доповнюються значною кількістю апокрифів, вставками науково-природничого характеру та коментарями. Екзегетична частина Палеї скомпільована на основі богословських творів різних християнських письменників. В основу першого розділу покладено "Шестодневи" Іоанна екзарха Болгарського та Северіана Гевальського, Василія Великого, Єпифанія Кіпрського. Автор переповідає апокриф про Сатанаїла, подає різні відомості про реальних та фантастичних тварин. Далі йдеться про створення людини з описом будови людського тіла, розповідь про Адама і Єву, Авеля і Каїна, Ноя, Авраама, Ісаака та його синів, Йосифа Прекрасного. У текст вставлено значний за обсягом апокриф "Заповіти дванадцяти патріархів". Дуже детально Тлумачна Палея розповідає про Мойсея з багатьма неканонічними подробицями та вставкою про властивості дванадцяти каменів. Решту пам’ятки присвячено переказові старозавітних книг Ісуса Навина, Суддів, Руф та викладові історії про царів Саула, Давида і Соломона. У Тлумачній Палеї використано також апокрифічні слова Афанасія Александрійського про Мельхіседека, "Ліствиця" Іоанна Синайського, твори Єфрема Сирина, Василія Великого, Єпифанія Кіпрського, Іоанна Златоуста, Козьми Індикоплова, Мефодія Патарського.

"Сказання про Індійське царство" (або "Повість про царя і попа Іоанна") виникло у XII ст. у Візантії. В Україні цей твір став відомий з XIII — XIV ст. завдяки сербському перекладові з латинської переробки повісті. Найімовірніше, "Сказання" спочатку з’явилося у Галицько-Волинській землі. Воно написане у формі відповіді легендарного володаря Індійського царства Іоанна грецькому цареві Мануїлові. Це своєрідна утопія: фантастичний образ далекої могутньої християнської держави з ідеальним суспільно-політичним устроєм і незліченними багатствами. Цар — піп Іоанн пише Мануїлові, що йому і його книжникам не вистачить життя для опису всіх багатств і чудес велетенської Індії. Розміри цієї країни такі, що "итти на єдину страну 10 месяц, а на другу немощно доити" 45. Потім цар описує міфічних істот свого царства: велетнів, людей триногих, німих, рогатих, горбатих, собакоголових тощо; звірів — крокодилів, слонів, верблюдів, птаха фенікс. Індійське царство перетинає річка Едем, що бере початок у раю; у її водах добувають коштовне каміння. У країні царя Іоанна немає ні жаб, ні змій, ні вужів, а люди всі чесні: тут немає "ні татя, ні розбойника, ні завидлива чоловіка" 46.



45 ПЛДР. XIII в. — С. 266.

46 Там само. — С. 268.



Описуючи свої військові походи, володар Індійського царства каже, що перед ним несуть 20 хрестів і 20 стягів із золота, помережаних коштовним камінням; у його війську — по 2 мільйони 600 тисяч вершників і піхоти, не рахуючи тих, хто везе харчі. Царський двір такий величезний, що людина може його обійти за п’ять днів; палат у ньому — безліч, зроблених із золота, срібла та дерева, і у кожній якісь чудеса. Цар має два дзеркала: одне — "праведноє", інше — скляне. У "праведному" людина бачить свої гріхи, а скляне зразу ж вказує того, хто мислить зло на свого володаря. З царем Іоанном щоденно обідають дванадцять патріархів, десять царів, дванадцять митрополитів, триста ігуменів і т. д. "Сказання про Індійське царство" набуло широкої популярності в наступні віки, оскільки відповідало мріям народу про ідеальну християнську державу, яка зможе захистити його від ворогів.

"Слово про дванадцять снів Шахаїші" — повість східного (мабуть, перського) походження — має есхатологічний характер. Зміст твору становить опис загадкових снів царя Шахаїші та їхні тлумачення книжником Мамером (в інших списках — Амерою, Митрою). У другій, виразно християнізованій, редакції повість має назву "Слово про дванадцять снів Мамера": тут ім’я царя Шахаїші замінено ім’ям тлумача його снів. Цареві Шахаїші сняться страшні й незрозумілі сни. (Наприклад, перший: від землі до неба — золотий стовп; другий — з неба звисає сира туша тварини і т.п.). Філософ Мамер символічно пояснює ці сни. Загальний зміст його тлумачень зведено до похмурих пророцтв. Незабаром на землю прийдуть злі часи, "мятеже по всЂй земли", земля скоротиться, сонце й місяць поблякнуть, зорі спадуть з небес, з’являться різні знамення, комети, громи, землетруси, град. "ЛЂта и мЂсяц съкратятся, и потоп изгибнет мир" 47, — проголошує вчений книжник.

Похмурі картини Апокаліпсису були досить поширеними у літературі пізнього середньовіччя. Занепад моралі, пов’язуваний з очікуванням кінця світу 1491 р. (7000 від створення світу), підсилював популярність цього твору після монголо-татарської навали та у періоди жахливих епідемій чуми, що прокочувались Європою.

Чітко виражені есхатологічні мотиви звучать і в апокрифічній "Епістолії небесній" (або "Листі небесному"), відомій у різних редакціях і багатьох списках майже в усіх християнських літературах. Їх принесли в Україну західноєвропейські і покутницькі рухи XIII — XV ст. 48 У вступі до "Епістолії небесної" вказується, що у місті Єрусалимі (у іншій групі редакцій — у Римі) з неба впав лист, який виявився посланням Ісуса Христа до людей. Оповідь ведеться від першої особи — Спасителя. Він нагадує християнам про важливі біблійні події, що сталися у п’ятницю та неділю, і закликає шанувати ці дні, а якщо цього не робитимуть, то напустить на них звірів двоголових, зміїв крилатих, закидає їх гарячим камінням, заллє водою тощо, і вони потраплять "во огнь вічний". Людство може врятуватися, звучить рефреном у посланні, якщо шануватиме святу неділю та поститиме у середу й п’ятницю. Тоді Христос буде до людей милостивим. "Епістолія" — один з найпоширеніших апокрифів в українській писемності, що міцно ввійшов у фольклор, і у видозміненому вигляді дожив до наших днів 49.

Десь у XIV ст. з’являється ще один есхатологічний апокриф "Пророчество Ісаїно сина Амосова". Цей твір, написаний під враженням монголо-татарської навали, сповнений апокаліптичних мотивів і помережаний ремінісценціями з Біблії. Не виключено, що "Пророцтво Ісаїно" створено під впливом "Епістолії небесної". Бог погрожує грішним людям різними карами й кінцем світу. Анонімний автор майстерно змальовує страшну картину останніх днів цього світу. Гнів Божий принесе повний занепад моралі, війни, голод тощо. Люди будуть віддані на такі муки, що від їхнього крику "потрясеть ся земля, солнце помрькнет, и луна преложит ся в кров" 50.



47 Рыстенко А. В. Сказание о двенадцати снах царя Мамера в славянорусской литературе // Летопись истор.-филолог. общ-ва при имп. Новорос. ун-те. — Одесса, 1905. — Т. 13. — С. 102.

4S Грушевський М. Історія української літератури. — Київ, 1995. — Т. 5. — С. 53 — 54.

49 Пелешенко Ю. "Епістолія небесна" в українській словесності // Європейське Відродження та українська література XIV — XVIII ст. — Київ, 1993. — С. 160-174.

50 Франко І. Апокрифи і легенди з українських рукописів // Зібр. тв. — Т. 4. — С. 251.



Плакатиме від жаху земля, море, ріки і все пекло, продовжує автор.

Згадки в індексах заборонених книг та ряд південнослов’янських, російських і молдавських списків дають підстави твердити, що в Україні у XIV — XV ст. був відомий ще один апокрифічний твір — "Повість про Макарія Римлянина". У першій частині тут розповідається про подорож ченців Феофіла та Гигіна (останнє ім’я в різних списках має написання як Ригнін, Ригін, Угин) у пошуках земного раю. Мандруючи до місця, де "небо землі приціпляється" 51, вони проминають Персію, Індію та ряд інших дивовижних країн. На високих і страшних горах бачать безліч зміїв, аспидів, василісків, єдинорогів та буйволів; прикутого до скель велетенського чоловіка, який катується, палений вогнем, та жінку, що обвита лютими скорпіонами. Герої повісті потрапляють у страшні місця, де караються грішники; їхній шлях пролягає біля стовпа, поставленого Александром Македонським на честь перемоги над персами. І тільки покровительство Господа, що посилає ченцям провідниками то голуба, то оленя, рятує відважних мандрівників і допомагає їм щасливо подолати усі перешкоди. Нарешті герої натрапляють на печеру, де відлюдно мешкає чоловік з білими, як молоко, волоссям і бородою, а "лице єго аки Ангела" 52. Пустельником виявився Макарій, який, дізнавшись про мету подорожі іноків, повідомляє, що до раю смертному ніколи не дійти. Другу частину повісті становить розповідь Макарія Римлянина про своє життя. Це фактично окремий агіографічний твір. Пустельник оповідає, як покинув дім заможних батьків у Римі, подорожував, жебраючи хліб, як натрапив на печеру з левенятами і годував їх "аки своя сины" 53. Потім Макарій був спокушений дияволом в образі вродливої жінки, згрішив з нею, довго каявся і нарешті зустрів Христа Спасителя. З того часу святий благочестиво живе на відлюдді. "Повість про Макарія Римлянина" закінчується поверненням трьох ченців до свого монастиря, молитвою їх та братії Отцю, Сину і Святому Духові.





Другий південнослов’янський вплив. "Плетіння словес". Пожвавлення культурних відносин між Україною та південнослов’янськими землями припадає на кінець XIV — першу половину XV ст. Цей період, що дістав назву другого південнослов’янського впливу, тією чи іншою мірою позначився на духовній культурі українського народу, хоча не став визначальним в жодній її галузі, в тому числі й у літературі. Через посередництво болгар на українських землях поширюється ісихазм. Характерно, що поширення ісихастських ідей у XIV — XV ст. виявлялося не так у появі творів самих теоретиків ісихазму, як у перекладах та переписуванні теологічної літератури, яку рекомендували для читання Григорій Синаїт та Григорій Палама. У другій половині XIV — XV ст. значна частина рукописних збірок, створених в Україні, Білорусі та Росії, містить твори Іоанна Синайського, Ісаака Сирина, Діодоха Фотійського, Симеона Нового Богослова, Ісихія, Максима Сповідника, Василія Великого, Григорія Синайського, Авви Дорофея, Калліста, Ніла Синайського, Псевдо-Діонісія Ареопагіта 54.



51 Перетц В. Н. Отчет об экскурсии семинария русской филологии в Киев 30 мая — 10 июля 1915 г. — Киев, 1916. — С. 111.

52 Там само. — С. 117.

53 Там само. — С. 121.

54 Див.: Соболевский А. И. Южнославяиское влияние на русскую письменность в XIV — XV вв. — Санкт-Петербург, 1894; Грушевський М. Історія української літератури. — Т. 5. — С. 9; Аихачев Д. С. Развитие русской литературы X — XVII вв.: Эпохи и етили. — Ленинград, 1973. — С. 94; Історія філософії на Україні. — Київ, 1987. — Т. 1. — С. 152 — 153.



Писання останнього в повному обсязі привіз митрополит Кипріян у копії, яку зробив з південнослов’янського перекладу, здійсненого на Афоні сербським ченцем Ісаєю 1371 р.

З ісихастським рухом і другим південнослов’янським впливом пов’язана й поява "Діоптри" ("Душезрительноє зерцало") візантійського ченця Филиппа Монотропа (Пустельника) 55. Найраніші українські списки цього твору датуються другою половиною XIV ст. Твір був перекладений з грецької мови болгарськими ченцями-ісихастами в середині XIV ст. "Діоптра" складається з "Плачу" та досить об’ємного "Діалогу" — розмови Душі-володарки і Плоті-служниці. Плоть відповідає на питання Душі про людську природу. За Филиппом Пустельником — Плоть (Тіло) — знаряддя Душі, її служниця; за плотські гріхи відповідає Душа. Филип Монотроп у "Діоптрі" використав Біблію, твори отців церкви та античних філософів, а сам жанр "Зерцала" навіяний був йому, мабуть, "Повістю про Стефаніта та Іхнілата" — грецьким перекладом індійської "Каліли і Димни". "Діоптра" широко побутувала на православнослов’янських землях до XIX ст. Саме зацікавленість внутрішнім світом людини, викликана філософією ісихастів, а можливо, й появою передренесансних настроїв, сприяла популярності цього твору в Україні.

Головним осередком ісихастської ідеології в Україні став на деякий час Києво-Печерський монастир. Але на східнослов’янських землях засвоєння ісихазму було переважно практичне: тут користувалися результатами ісихастських диспутів, а вчення як таке не розвивалося. На основі послання печерського архімандрита Досифея до священноінока Пахомія (кінець XIV — початок XV ст.) можна твердити, що популярна серед ісихастів молитва Ісусова ("Господи Ісусе Христе, сине Божий, помилуй нас (мя грішнаго)" на той час вже була відома у Києві 56.



55 Прохоров Г. М. Памятники переводной и русской литературы XIV — XV вв. — Ленинград, 1987. — С. 201 — 285.

56 Никольский Н. К. Материалы для истории древнерусской духовной письменности // СОРЯС. — Т. 82. — № 4. — С. 143.



Погляди Григорія Синаїта та Григорія Палами на слово й мову взагалі було покладено в основу так званої Євтимієвої реформи слов’янської писемності та емоційно-експресивного стилю ("плетіння словес"), який з кінця XIV ст. почав застосовуватись і в Україні. Основний принцип цього стилю базувався на філософії ісихастів: ті автори, які культивували його, намагалися знайти у матеріальному нематеріальне, виявити християнські істини в усіх галузях життя. Твори, написані в стилі "плетіння словес" помережені окличними реченнями, риторичними запитаннями, внутрішніми монологами, неологізмами, нагромадженням синонімів, епітетів, порівнянь тощо. Ці художньо-стильові засоби надають мовленню підвищеної емоційності й служать абстрагованості викладу. Автори гіперболізують свої почуття, чимало уваги намагаються приділити внутрішньому світу людини. Зауважимо, що формальні показники емоційно-експресивного стилю не були принципово новим явищем в українській писемності. Чимало художньостильових засобів, якими оперували автори XV ст., були відомі письменникам попередніх епох і особливо XII — XIII ст., тобто доби орнаментального стилю, але "плетіння словес" включало також і підвищену увагу до людини та її психології. Саме це явище було тісно пов’язане з ісихазмом і з’явилося лише наприкінці XIV ст.

Емоційно-експресивний стиль виявився переважно у літературі "високих" жанрів — житіях, проповідях і похвальних словах. Поширення цього стилю в Україні пов’язане з діяльністю двох видатних церковних і культурних діячів, болгар за походженням та ісихастів за поглядами — Кипріяна та особливо Григорія Цамблака.

Кипріян народився близько 1330 р. у тодішній столиці Болгарії Тирнові. Майбутній митрополит одержав чудову, як на свій час, освіту у Болгарії, в Константинополі та на Афоні. 1374 р. він потрапляє в Україну, де наступного року висвячується на митрополита Київського і Литовського й одразу ж починає боротьбу за митрополичу кафедру усієї Русі. 1390 р. Кипріян утверджується митрополитом усієї Русі й до самої смерті (1406) живе у Москві. Кипріян одним із перших почав проводити в життя Євтимієву реформу слов’янської писемності, що стосувалася основних засад перекладу з грецької, правопису та графіки церковнослов’янської мови. Для цього Кипріян привіз із собою чимало сербських та болгарських книг, розвинув широку перекладацьку діяльність. Зокрема, зберігся його переклад з грецької мови ряду молитов та інших богослужбових текстів 57.

Літературна спадщина письменника складається з ряду слів, житій, послань, грамот (1392 р. — новгородському єпископу Іоанну, 1406 — духовна, яку Кипріян заповідав прочитати на його похороні та ін.). Відомі також листи митрополита (зокрема, від 1385 — 1386 рр. з Візантії на Русь), ряд поетичних творів, зокрема канони і молитви, що присвячені різним церковним відправам. Збереглося три послання Кипріяна до ігуменів Сергія Радонезького і Феодора Симонівського від З червня і 18 жовтня 1376 р.58 Друге послання, створене у київський період діяльності Кипріяна, — гострий публіцистичний твір, в якому автор відстоював свої права на митрополію всієї Русі. Автор викриває церковну політику московського князя Дмитрія Донського, розповідає про свої поневіряння у Москві. Закінчується це послання обіцянкою Кипріяна їхати до Царграда, щоб "оборонитися Богом й святим патріархом и великим собором". Твір написано з великим пафосом; за стилем він більше нагадує політичний памфлет, що був призначений для читання перед певною аудиторією, ніж грамоту, як його називав автор.

За основу своєї редакції "Житія митрополита Петра" (1381) 59 Кипріян узяв "Житіє митрополита Петра", створене 1327 р. невідомим московським книжником. Своє літературне завдання митрополит визначив у короткому вступі, вказавши, що його "Житіє" є похвалою цьому "священноначальнику", оскільки було б дуже "неправедно" "таковаго святителя венець не украшен некако оставити". Доля Кипріяна була дечим подібною до долі Петра: боротьба з іншими кандидатами на митрополію, сутички з супротивниками вже після висвячення на митрополита, переїзд до Москви. "Житіє" автор закінчує похвалою своєму героєві, причому більшу частину похвали Петрові Кипріян присвячує розповіді про власний шлях до митрополичої кафедри. А Петро виступає у ній як патрон і захисник письменника.

Серед інших оригінальних творів Кипріяна варто виділити "Повість про Михайла-Митяя" (1382) 60 — невелике літописне оповідання про те, як московський князь Дмитрій Донськой намагався зробити митрополитом свого ставленика Митяя.



57 Дробленкова Н. Ф., Прохоров Г. М. Киприан // Словарь книжников и книжности Древней Руси. — Ленинград, 1988. — Вып. 2, ч. 1. — С. 464 — 475.

58 Тексти див.: Прохоров Г. М. Повесть о Митяе: Русь и Византия в эпоху Куликовской битвы. — Ленинград, 1968. — С. 195 — 202.

59 Там само. — С. 205 — 215.

60 Там само. — С. 218 — 224.



Напружені, драматичні й до певної міри авантюрні події повісті розгортаються під час війни Москви з Ордою. У нейтральній, на перший погляд, літописній оповіді простежуються риси памфлету, іронія, певні недомовки та опозиційний до князя політичний підтекст.

На жаль, майже не збереглося матеріалів, які б засвідчували просвітницьку діяльність Кипріяна в Україні. Відомо тільки, що він був ініціатором відбудови занедбаної на той час Софії Київської. Проте зрозуміло, що впродовж майже п’ятнадцяти років, проведених митрополитом у Києві, він не залишався бездіяльним.

Видатним культурним і церковним діячем був Григорій Цамблак. Він народився, як і Кипріян, у Тирнові. Вчився спочатку на батьківщині, потім, прийнявши чернецтво, у монастирях Афону та Константинополі. Деякий час був ігуменом сербського монастиря у Дечанах, служив у канцелярії вселенського патріарха, був пресвітером митрополичої молдово-волоської церкви в Сучаві. 1409 р. приїздить до Києва, де активно включається у боротьбу за митрополичу кафедру. 1415 р. собор єпископів та мирян українсько-білоруської церкви вирішує відокремитися у церковному відношенні від Фотія, який номінально мав титул митрополита Київського і всієї Русі, а жив постійно в Москві, і обирає Григорія Цамблака на митрополита Київського і Литовського. Незважаючи на анафеми вселенського патріарха та владики Фотія, Григорій Цамблак керував православними єпархіями України та Білорусі до самої смерті 1419 чи 1420 р.

Літературна спадщина Григорія Цамблака, одного з найталановитіших письменників слов’янського середньовіччя, охоплює понад 40 творів різних жанрів: житій, похвальних слів, проповідей на різні церковні свята. Твори Григорія відзначаються різноманітністю змісту і вибору образотворчих засобів для втілення думок і почуттів. Не тільки слова, а й сюжети та образи сплітаються в тонке мереживо. У переказах біблійних легенд зустрічаються образи, що вражають силою і глибиною думки, драматизмом, ґрунтовною логічною аргументацією. Під завісою алегорій часто криються численні проблеми, що хвилювали сучасників. Навіть у проповідях, де, на перший погляд, порушено абстрактні загальнохристиянські питання, відчувається публіцистичний струмінь.

Вважається, що в Україні Григорій Цамблак написав "Слово надгробне митрополиту Кипріяну", "Слово похвальне Євфимію Тирновському", п’ять проповідей, визнання віри при посвяченні у митрополити та дві промови, виголошені ним на Констанцькому соборі. "Слово надгробне митрополиту Кипріяну", виголошене у Києві 1409 чи 1410 р., є фактично першим панегіриком, створеним у новому для України емоційноекспресивному стилі. У ньому Григорій не лише використовує традиційні засоби у зображенні свого героя, а й виступає як новатор. Це виявляється у широкому використанні спогадів і особливо в передачі власних почуттів до покійного митрополита, автобіографічних подробиць. Письменник зовсім не використовує самопринизливих формул, як інші середньовічні автори. Натомість всіляко намагається підкреслити близькість до свого духовного батька — Кипріяна, показати читачам, що митрополит всієї Русі прагнув зробити з нього свого наступника. Незважаючи на вимоги тогочасного стилю з його обов’язковою екзальтованістю, у "Слові надгробному Кипріяну" вираз почуття Григорія видається по-справжньому щирим. Автор постійно порівнює діяння Кипріяна з біблійними персонажами, намагаючись провести якомога більше паралелей між митрополитом всієї Русі та біблійними героями.

У створеному між 1415 і 1418 рр. "Похвальному слові Євфимію Тирновському" Григорій Цамблак частково відходить від традиційного для середньовічної літератури образу християнського героя. З одного боку, Євфимій — носій усіх християнських чеснот: смирення, мудрості, благородства, аскетизму, а з другого — це мужня, зухвала, наполеглива людина, патріот, що вболіває за свою країну і народ. 1393 р., коли турецькі війська обложили Тирново, а болгарський цар Іван Шишман утік зі столиці, Євфимій не тільки лишився з народом, а й сміливо з’явився до султана Баязета з вимогою припинити варварське знущання з болгар. Характерно, що діяння Євфимія показано на тлі дійсних історичних подій.

1418 р. Григорій Цамблак як митрополит Київський і Литовський взяв участь у Констанцькому соборі, де перед папою Римським Мартином V та католицькими єпископами виголосив дві промови. Зміст їх свідчить, що, залишаючись на позиціях православ’я, Григорій виявив досить ліберальне ставлення до відмінностей між двома напрямами християнства, виступив за чесну дискусію, діалог між православною і католицькою церквами.

Індивідуалізація персонажів Григорієм Цамблаком, його спроба конкретнішого зображення людини та її внутрішнього світу, релігійна толерантність автора свідчать, що, залишаючись у межах середньовічного світогляду, Григорій був письменником-новатором. У його творчості відчуваються певні гуманістичні тенденції, що вказує на появу передренесансних настроїв у духовному житті України на початку XV ст. 61

1437 р. митрополитом Київським став грек за походженням Ісидор, відомий здебільшого як церковний діяч, що 1439 р. підписав акт про ФеррароФлорентійську унію католицької та православної церков. У зв’язку з цією подією Ісидор створює невелике "Посланіє в Лядскую, и в Литовскую, и в НЂмецкую землю, и на всю Русь", у якому викладаються основні положення угоди між представниками двох християнських конфесій. Послання стверджує, що православний і католицький обряди однаково святі, що немає різниці між грецькими і "латинськими" церквами, "понеже обоє то єдино єсть" 62. Оскільки Ісидор навряд чи знав слов’янську мову, то це послання, мабуть, було втілене у літературну форму кимось з його почту у Будині (Буді) 1440 р. Стиль послання — типовий зразок "плетіння словес". Відоме також послання Ісидора до старост і воєвод міста Холма (1440), у якому митрополит просить їх не кривдити священика Бавила. До Ісидорової літературної спадщини належить і ряд творів грецькою мовою.

У XV — першій половині XVI ст. виникає так званий Литовсько-Білоруський літопис, найстарша редакція якого постала у 40-х рр. XV ст. 63



61 Яцимирский А. И. Григорий Цамблак. — Санкт-Петербург, 1904; Мечев К. Григорий Цамблак. — София, 1969; Търновска книжовна школа. — София, 1984. — Кн. 3. Григорий Цамблак: Живот и творчество; Пелешенко Ю. В. Розвиток української ораторської та агіографічної прози кінця XIV — початку XVI ст. — Київ, 1990. — С. 27-77.

62 Франко І. Зібр. творів: У 50 т. — Київ, 1983. — Т. 40. — С. 213 — 214.

63 Сушицький Т. Західноруські літописи як пам’ятки літератури. — Київ, 1921. — Ч. 1; Київ, 1929. — Ч. 2.



До складу літопису входять декілька цілісних творів, що вирізняються із загального тексту змістом, стилем, а частково й жанровими особливостями. З-поміж них варто виділити повість "О Подольской земли" та "Похвалу о великом князи ВитовтЂ.

Надана істориками назва літопису "Литовсько-Білоруський" відображає орієнтацію на історію Литви і Великого князівства Литовського; з огляду на "західноруську" (тобто білорусько-українську мову) його можна назвати Білорусько-Литовським. Оскільки у той час більшість українських земель входили до складу Великого князівства Литовського, літопис відображає також історичне минуле України, окремі ж його складові частини побудовані на українському матеріалі, участь книжників України в цих випадках дуже ймовірна. До таких складових частин літопису належить згадувана вже оповідь "О Подольской земли", присвячена завоюванню литовськими князями-братами Коріятовичами Українського Поділля у середині XIV ст. Утвердившись на цих землях, князі збудували там ряд міст, заснували фортецю Кам’янець і, як могли, обороняли Поділля від татарських нападів. Коли наймолодший Коріятович — Федір став князювати у своїх володіннях, то відмовився визнавати владу великого литовського князя Вітовта. Останній силою захопив Подільську землю, а Федір знайшов притулок в угорського короля Сигізмунда, що подарував вигнанцю Мукачівську домінію на Закарпатті. Стиль повісті "О Подольской земли" досить простий, позбавлений риторичних прикрас, близький до стилю урядових грамот Великого князівства Литовського.

"Похвала князю Вітовту" — найхудожніший твір, що органічно ввійшов до складу Литовсько-Білоруського літопису. Панегірик було складено не раніше 1428 р. й не пізніше 1430 — року князевої смерті. "Похвала" починається словами, що дуже нагадують вислів з Біблії:

"Тайну таити цареву добро єсть, а дела велика государя поведати добро ж єсть. Хочю вам поведати о великом князи Александри, зовемом Витовти Литовском и Руском..." 64. Далі автор, часто вживаючи біблійні вислови і образи, гіперболічно змальовує могутність князя, зовсім не дбаючи про правдивість зображення його діянь. Як і Григорій Цамблак у "Житії Стефана Дечанського", автор "Похвали" ідеалізує свого героя, надаючи йому таких рис, яких князь не мав, використовуючи при цьому звичайний арсенал засобів "плетенія словес". Панегірист не може підібрати слів, щоб гідно розповісти про діяння князя Вітовта, про його силу і хоробрість — для нього це однаково, що людині "испытати высота небЂсная и глубина морская". Могутність князя порівнюється з нестримною у своїй течії річкою, а мудрість його — з невичерпним морем. У своєму захопленні персонажем автор фактично зображує Вітовта найсильнішим володарем Європи: йому підкоряються не тільки польський король Ягайло, а й римський король, московський князь, татарські хани, молдавський господар. І хоча Вітовт поширює свою державу, але з сусідніми країнами живе мирно і приязно.

Головна ідея "Похвали Вітовту" — апологія політичної незалежності Великого князівства Литовського від Польщі, що, безумовно, відповідало інтересам українського і білоруського народів. Невипадково автор вказує, що Вітовт тримав під своєю владою "многия земли, сопроста реку, вся Руская земля" 65.



64 ПСРЛ. — Т. 17. — С. 65.

65 Там само.



Незважаючи на те, що "Похвалу" загалом написано у новому для Білорусі та України емоційно-експресивному стилі, у ній відчувається вплив творів Кирила Туровського, зокрема "Слова про розслабленого", фольклору, а також стилю ділових документів, що писалися тоді на землях Великого князівства Литовського.

Риси літературності ділові документи мали нерідко, оскільки "писання для себе" і писання для читачів не було чітко розмежованим. До 1442 р. належить заповіт князя Андрія Володимировича, короткий літературний вступ до якого написав старець Пафнутій (Пахнутій) у Києво-Печерському монастирі. Цей книжник кількома реченнями просто і вправно передав меланхолійні роздуми князя "съ своєю женою и съ своими дЂтками" над могилами родичів і "всЂх святых отцев" про минущість людського життя: "И размыслих на своєм сердци: "колико то гробов, a всЂ тыи жили на сем свЂтЂ, а пошли всЂ къ Богу. И помыслил єсмь: "По малЂ и нам тамо пойти, гдЂ отци и братіа наша..." 66. Ця літературна мініатюра свідчить, що талановитих стилістів не бракувало в Україні й у ті часи.

У XV ст. з’являються нові редакції творів, відомих з часів Київської Русі. 1406 р. тверський єпископ Арсеній, виходець з Києва, укладає так звану Арсеніївську редакцію Києво-Печерського патерика. У ній було змінено структуру збірника, внесено ряд скорочень, включено службу і похвалу Феодосію Печерському, а також оповідь про заснування монастиря. Згодом у Києві виникають так звані Касіянівські редакції Патерика, перша з яких датується 1460 р., а друга — 1462 р. У них вміщено нові статті: ряд літописних звісток та "Слово про перенесення мощів Феодосія Печерського", виклад витримано у хронологічній послідовності, текст збагачено риторичними прикрасами у стилі "плетіння словес". На оформлення тексту мала вплив ораторсько-учительна проза: частини названо "словами", а в їх побудові є спільні риси з проповідями 67. Провідною ідеєю Касіянівських редакцій є звернення до спадщини Київської Русі та активізація на цій основі місцевого патріотизму, підкреслення значення Києва та Києво-Печерської лаври 68. Друга Касіянівська редакція "Києво-Печерського патерика", яка неодноразово переписувалася, стала неначе містком між старокиївською духовною літературою і письменством наступних століть.



66 АЗР. — Т. 1. — Док. № 46.

67 Ісіченко Ю.А. Києво-Печерський патерик у літературному процесі кінця XVI — початку XVIII ст. на Україні. — Київ, 1990. — С. 51.

68 Там само. — С. 50.


















Попередня             Головна             Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.