Попередня             Головна             Наступна

І. З. Мицько

4.5. Осередки культури при магнатських і шляхетських дворах. Острозька академія

Двори князів і бояр, а пізніше двори магнатів і шляхтичів були насамперед центрами адміністрації їхніх маєтків. І цілком природно, що прибутки, примноження маєтків становили головну турботу їх власників. Тому в архівній спадщині дворів найбільше підтверджувальних актів на володіння землями, документів про майнові суперечки та про господарювання, в тому числі й про визиск селян. Натомість про роль дворів як осередків культури збереглися лише спорадичні згадки. Найбільше їх, очевидно, про справи побожні — фундації монастирів, будівництво храмів, оздоблювання їх іконами тощо. Значення цих фундацій важко переоцінити. Вони дуже важливі і для культурного розвитку. Однак про безпосередню діяльність на полі книжності, освіти, науки доводиться судити на підставі окремих розрізнених прикладів. Унікальним документом є лист з полону українського шляхтича Василя Загоровського з його заповітом, де йшлося і про школу, і про обов’язок дяка-вчителя переписувати книги ¹. Збереглися джерела про окремі релігійно-освітні фундації православних князів Сангушків, Корецьких, Чорторийських, католицьких (Т. Замойський, Конєцпольські, Сенявські, Собєські) і протестантських (Я. Потоцький) магнатів. Порівняно докладніші, хоч теж фрагментарні відомості є про фінансовані православними князями два освітніх центри на Волині — в Миляновичах та Острозі.

Літературно-перекладацький гурток князя Андрія Курбського в Миляновичах. До визначних культурних вогнищ України другої половини XVI ст. належав миляновицький осередок ². Його фундатором і керівником став один із чільних російських політичних діячів і публіцистів XVI ст. князь Андрій Михайлович Курбський (1528 — 1583). Спершу він належав до числа найбільше наближених до російського царя Івана Грозного осіб, однак вже 1564 р. змушений був втікати до Литви, боячись переслідувань за участь у боярсько-аристократичній опозиції.

¹ Возняк М. Історія української літератури. 2-е вид. — Львів, 1992. — С. 314 — 315.

² Там само. — С. 308 — 313; Мицько І. Острозька слов’яно-греко-латинська академія. — Київ, 1990. — С. 14 — 16.

Як компенсацію за залишені маєтності отримав від великого князя Литовського Сигізмунда Августа в оренду володіння Ковель і Миляновичі разом із 28 навколишніми селами і, осівши на Волині, відійшов від активної політичної діяльності, натомість розгорнув широку культурно-освітницьку. Курбський належав до освічених людей, був вихований на східнослов’янській культурній традиції; мав непересічний літературно-публіцистичний хист. Ще на батьківщині близько стояв до культурного руху: був членом "Вибраної Ради", котра, як припускають, сприяла заснуванню в 50-х рр. XVI ст. першої російської друкарні, так званої анонімної. Виявляв великий інтерес до візантійської книжності, поширення якої серед православних обговорював зі своїм вчителем Максимом Греком. Саме Максим Грек звернув його увагу на відсутність старослов’янських перекладів багатьох творів, у тому числі й вкрай необхідних для тогочасної ідеологічної боротьби. Вже тоді у Курбського виник задум зайнятися перекладами.

Однак здійснити його вдалося лише в Україні. Приїзд Курбського на Волинь збігся із загальним культурним піднесенням на українських землях. Тому його літературні ініціативи та суспільна активність знайшли досить сприятливий ґрунт. Неабияке значення мало й те, що саме Волинь у ті часи найбільше була охоплена культурно-освітнім рухом.

Розгортанню діяльності гуртка передували пошуки спеціалістів і концентрація книжок, необхідних для перекладу. Князь Курбський став не тільки керівником гурту перекладачів, але був безпосереднім виконавцем більшості перекладів. Приступаючи до реалізації поставлених завдань, він насамперед зайнявся поглибленням своїх знань. Візантійську книжність знав ще з Росії, де його вчителями були відомі літератори й публіцисти Максим Грек і старець Артемій. Натомість латинської мови, діалектики, "внешних наук" довелось навчатися вже на Волині у "зело в писаниях искусна мужа и верх философии внешне достигша" бакалавра Амброжія, якого згодом було залучено до літературно-наукової діяльності. Зайнявся перекладами і двоюрідний брат Курбського князь Михайло Оболенський. Його попередньо було відправлено на п’ятирічне навчання до Кракова й Італії. Повернувшись, він активно включився до праці, що засвідчує спільний з Курбським переклад книги Іоанна Дамаскина. На жаль, крім цієї згадки і ще декількох, де зафіксоване ім’я Курбського, праці миляновицького гуртка анонімні. Лише про деяких книжників можна довідатися з документальних матеріалів. Так, у книзі записів ковельського крамаря 1579 р. зазначено отримання членами гуртка Брумом, Бартоломеєм, Станіславом Ольшевським, священиком Силою "паперу до переводу". Останній отримав також "орішки і копирвас", з яких у ті часи виготовляли чорнило.

Можна припустити, що певну участь в роботах брали також сповідник князя смідинський священик Карпо, ігумен миляновицького монастиря Симеон. Співробітником міг бути і російський емігрант, служебник князя Петро Вороновецький. До трагічного конфлікту з Курбським 1582 р. він користався його особливим довір’ям. Був книжником, бо після смерті залишив "книг великих дванадцять, коштовали тридцать осм золотих польських, статут руский за две копи грошей литовських". Добрі стосунки Вороновецький підтримував зі Станіславом Войшевським, "бакаляром князя", котрому позичив гроші. Близьким його приятелем виступав відомий перекладач Євангелія Валентин Негалевський: саме він від імені вдови подав в суд на Курбського за вбивство Вороновецького. Цей факт свідчить проти близьких стосунків В. Негалевського з князем. Проти його співпраці з миляновицьким осередком говорить те, що він виконав переклад українською книжною мовою, та ще й з протестантського видання Чеховича. А це в очах Курбського було непробачною єрессю, яка виключала творчі контакти.

Нелегким завданням для миляновицьких діячів було остаточне редагування перекладених на церковнослов’янську мову текстів. Ніхто з них, включаючи Курбського й Оболенського, не знав цієї мови настільки добре, щоб братися за таку відповідальну справу. Звернення за допомогою до кліриків і світських нічого не дало... "Мниси отрекошася уничижающеся непохвалне..., миряне не восхотеша обойти будущи суеты мира сего..." Тоді Курбський спробував залучити своїх співвітчизників-емігрантів. У білоруському місті Слуцьку проживав колишній ігумен московського Троїцько-Сергіївського монастиря старець Артемій, відомий учень і сподвижник Максима Грека. Він із задоволенням прийняв пропозицію, але смерть не дозволила йому виконати обіцянку. Тоді князь звернувся до учня старця — Марка Саригозіна, який і підключився до робіт. У другому заповіті Курбського (1583) зазначена позика Маркові немалої суми в 100 золотих (даної впродовж останніх трьох років, оскільки вона не згадана в попередньому заповіті 1581 р.). Вже сам факт такої позики стверджує близькі відносини між обома діячами. Відсутність вказівки на місце проживання Саригозіна дає змогу припустити його постійне перебування в Миляновичах, бо при згадках про інших боржників такі дані наводяться.

Не викликає сумніву, що переклади виконувалися на кошти засновника осередку — Курбського, який фінансував придбання книжок, паперу, поїздки в інші культурні центри. Літератори, напевно, не отримували оплати за роботу, а зате обіймали добре оплачувані посади. Так, Войшевський багато разів фігурує як довірений слуга, священик Сила був протопопом.

Рівень роботи осередка передбачав наявність відповідної книгозбірні. Хоч вона не збереглась, але про склад можна судити із згадок про окремі книжки, а також про репертуар перекладів гуртка: відповідні твори мусили бути доступні в латиномовному і старослов’янському варіантах. Курбський неодноразово згадує і цитує твори Арістотеля, "Життя Іоанна Златоуста" Еразма Роттердамського. За словами самого Курбського, тут в нього збірники творів Василія Великого: "все оперы книг Златоустових, Григорія Богослова, Іоанна Дамаскина", перекладена з грецької мови на латинську хроніка Никифора Калліста. Високий рівень і значний обсяг тамтешніх перекладів потребував також кваліфіковано підібраної підручної бібліотеки (словників, енциклопедичних видань). В бібліотеці були представлені й оригінальні твори східнослов’янських авторів, насамперед Максима Грека. Напевно, зберігались тут і посланія Артемія. Поповнювалась бібліотека книгами, придбаними в Острозі, Вільнюсі, Слуцьку. Так, є відомості про отримання від К.-В. Острозького афонського рукопису для скопіювання, подаровані Артемієм твори Василія Великого. При написанні твору про Флорентійську унію Курбський використав аналогічний твір вільнюського піддиякона. Збереглося кілька згадок про надсилання творів для ознайомлення і копіювання. Так, Курбський постійно надавав у користування книжки Остафієві Воловичу з тим, щоб вони сприяли його наверненню від протестантизму до православ’я. Натомість вже "наверненого" Федора Бокія Печихвостого князь запрошує для прочитання "священих книг сущих у мене ко утверждению твоєму".

Ймовірно, що князь Курбський отримав ковельські маєтності 1564 р., але переїхав туди лише через рік. До того часу політичне і фінансове становище було непевним, що, зрозуміло, не сприяло культурно-освітницькій діяльності. Після приїзду на Волинь він також не одразу приступив до перекладів, бо мусив ще "немало лет" поглиблювати свої знання. Це дозволяє датувати початок перекладацьких робіт кінцем 60-х рр. Підтвердження цьому бачимо і в тому місці передмови до "Нового Маргариту", де Курбський говорить про твори патристики. "...Ныне... преведена немалая часть от них на наш язык словенский ово Максимом Философом и Селиваном учеником его, ово мною многогрЂшным и помощники моими учеными мужами искусными толковники в римской беседе". З наведеної цитати видно, що на час створення "Нового Маргариту 1573 р. у Миляновичах були вже виконані значні роботи, які мусили розпочатися ще наприкінці попереднього десятиліття.

Літературно-науковий гурток припинив свою діяльність 1583 р. після смерті його засновника і керівника А. М. Курбського. Надані йому маєтності поступово почали відходити назад до короля, а вдова була далека від того, щоб фінансувати культурні починання покійного чоловіка. Вона навіть не хотіла віддати ті суми, які були записані церквам і шпиталям. Деякі з діячів гуртка могли ще лишитися на службі у княгині, як, наприклад, С. Бойшевський (згаданий як її слуга 1584 р.), інші ж мусили залишити Миляновичі. Не виключено, що деяких міг запросити до своєї академії князь Острозький. Щодо школи, то вона могла бути заснована одразу ж 1565 р. (якщо не існувала раніше), і не обов’язково мусила припиняти свою діяльність після 1583 р. Інша річ, що її рівень повинен був знизитися з відходом кваліфікованих викладачів.

Отже, миляновицький літературноперекладацький гурток діяв півтора десятка років (кінець 60-х рр. XVI ст. — 1583).

Про культурно-освітницькі погляди князя дізнаємося з його перекладів, листів. Він твердив, що католики привласнили собі візантійську літературу, яку необхідно повернути православним шляхом перекладу "слов’янською" мовою. (Цю думку з часом розвинув Захарія Копистенський у "Палінодії"). Для більшої авторитетності такі міркування підкріплюються висловлюваннями з цього приводу Максима Грека: мовляв, твори патристики спершу були тільки у Візантії, а після падіння Константинополя, коли їх перевезли до Венеції, католики ними скористалися, переклали латиною і розповсюдили. Таким чином, доводилася закономірність використання латиномовних творів патристики для перекладів. Водночас дещо применшувалось значення католицької культури, яка, мовляв, не маючи власної книжності, змушена була перейняти її від греків. Проте загалом Курбський не цурався західної (католицької) культурної традиції. Судячи з імен, більшість співробітників його гуртка (Амброжій Брежевський, Брум, Бартоломей, Станіслав Войшевський) були неправославними. Освічена людина, він не міг не усвідомлювати високого рівня тогочасної західної освіти. Тому, коли виникла потреба, відіслав на навчання до Кракова й Італії свого брата. Необхідність молоді навчатися "визволеним наукам" та ще й в неправославних навчальних закладах він намагається виправдати тим, що і "великі християнські вчителі" їздили навчатися до поганських філософів. Для теологічної літератури визнавав лише три мови: грецьку, слов’янську, латинську. Коли К. Острозький запропонував йому перекласти польською мовою "для кращого вирозуміння" одну бесіду Іоанна Златоуста, це викликало в нього негативну реакцію: мовляв, ніяка "польська барбарія" не в змозі передати сенсу оригіналу. Водночас у щоденному вжитку він нею користувався, бо навіть заповіти підписав на польський манер — "ренька све". Треба зазначити, що антикатолицька діяльність Курбського значно поступалась антипротестантській. Можливо, тут відіграло роль те, що католицизм був державною релігією, вірою католиків, від яких він теж залежав. Натомість у гострій нетерпимості до всіляких "єретиків" проявилась ортодоксальність виховання і класові погляди.

Отже, переважна кількість перекладів миляновицького гуртка була спрямована саме проти протестантів. Цьому ж присвячено більшість полемічних листів. Навіть поздоровлення з Новим роком (це свято вважав єретичним) могло глибоко вразити його та викликати гнівну відповідь. А книгу-відповідь аріанина Мотовила ("сваров и ядов смертоносных исполненую") на трактат П. Скарги "Про єдність церкви..." він відіслав назад К.-В. Острозькому. Його обурив як сам факт написання протестантом книги на захист православних, так і те, що автор називає римських єпископів антихристовими, що "есть смеху и предивлению достойно перед теми, яже ум имеет". Треба сказати, що сам він неодноразово виступав проти примату пап, але без використання аргументів, які вважав негідними. Погляди Курбського на форми ведення полеміки відрізнялися від поглядів багатьох тогочасних публіцистів. Він визнавав лише дискусію, що ґрунтувалась на авторитетних творах отців церкви, а не на вигадках, легендах, "бабьих сварах", приниженні противника, особистих випадах. Проте не можна не визнати, що ці принципи ним порушувалися стосовно незнатних протестантських діячів (Мотовила, Ігнатія, Феодосія Косого).

М. Возняк слушно вказував, що "діяльність Курбського на Волині — це немов продовження на українському ґрунті тієї діяльності, котру розвинув Максим Грек у Москві" ³.

³ Возняк М. Історія української літератури. — Т. 2. — С. 309.

І справді, основна увага в Миляновичах зосереджувалася на перекладах, причому тих творів, які найбільше відповідали потребам ідеологічної боротьби і культурного розвитку. Здебільшого опрацьовувалося те, що можна було одразу використати проти "зверей прелютых и многоглавых сірич розличных єретиков".

На жаль, дотепер миляновицькі переклади не тільки не опрацьовані науково, а й не зібрані й не систематизовані. Проте навіть виявлені підтверджують значний обсяг праць і високий темп виконання перекладів. Так, за декілька місяців, на які Курбський запрошував М. Саригозіна, він планував опрацювати один з найфундаментальніших творів патристики. "То бы азь, — говорить князь, — сел со единым бакалавром за книгу Павловых епистолей, а Ваша бы милость (М. Саригозін. — Авт.) сЂл за другую со князем Михайлом або Григория Богослова або Василия Великого".

Особливо шанованим тут автором виступав Іоанн Дамаскин. Знаємо про переклади його "Діалектики", "Богословія", окремих догматичних послань "О судном днЂ", "Об єресях", "О двух Христовых волях и действованиях и о других естественных свойствах", "Прение христианина c сарацином". Не менш шанованим був й Іоанн Златоуст, частина перекладених творів якого увійшла в скомпонований Курдським "Новий Маргарит". Цей збірник поряд з творами Максима Грека використовують миляновицькі літератори при створенні оригінального Псалтиря з толкуванням, спрямованого проти єретиків, акцентуючи на засудженні старовинної єресі Павла Самосатського (III ст.). Курбському належав переклад біографії і деяких творів Августина Блаженного. 1576 р., коли посилюється антиправославна пропаганда вільнюських єзуїтів, Курбський пише полемічні твори: "Історію Флорентійського собору" ("От истории о осмом соборе и о разорванию или раздранию усилено восточной церкви западными") і "Ответ восточных или щит церкви правовЂрний".

У ті часи особливо актуальним стало питання підготовки освічених кадрів антикатолицьких діячів. Тому Курбський і перекладає, значно переробивши відповідно до умов тогочасної релігійної полеміки, частину діалектики Іоанна Спанґенберґа. Спрямований проти тих, хто "словесные силы навыкши, лукаве сопротив правды действует", цей підручник елементарної логіки мав навчати православних мистецтва ведення дискусій.

Миляновицькі переклади набули популярності, що видно з їхніх списків XVI — XVII ст., виявлених в Україні, Білорусії, Росії. Деякі з них пов’язані з відомими культурно-освітніми центрами, знаними діячами. Можна назвати збірник з Кутеїнського монастиря, твори Іоанна Дамаскина з бібліотеки митрополита Петра Могили. Дослівно й у відредагованому вигляді вони використовувались і у виданнях кінця XVI — XVIII ст. Вже згадувалися їхні публікації у Вільнюсі. Багато з перекладів використано в острозьких "Маргариті" Іоанна Златоуста (1594) і "Книзі о постничестві" Василія Великого (1595). Користувався полемічним твором Курбського Клірик Острозький, коли писав "Исторію о лістрікійском, то есть о разбойническом Ферарском, або Флоренском синоді". Мусили враховувати ці переклади в Києві та Москві, коли видавали твори отців церкви.

Поряд із вже згаданою популяризацією спадщини Максима Грека розповсюджувались й інші твори російської книжності. Прикладом може бути збірник, переписаний 1569 р. у Корці Матяшом — дяком "повелением и накладом... князя Богуша" ⁴.

⁴ Боянівська М. Переписувачі книжок як культурні діячі України. — Львів, 1994. — С. 21.

В ньому між іншим містяться типово російські житійні тексти, зокрема про смоленського і ярославського князя Федора, ярославських святих Федора, Давида, Костянтина. Саме вони були предками А. Курбського, тому цей факт, як і тісні взаємини князя Курбського з князем Богушем-Єфимієм Корецьким, говорить на користь походження матеріалів збірника з Милянович.

Поряд з оригінальними творами й перекладами значну роль у тогочасній літературній полеміці відіграло листування А. Курбського. З близько двадцяти листів, які дійшли до нас, найцінніші сімнадцять, які творять публіцистичний кодекс, відомий в багатьох рукописних збірниках, скопійованих в Україні впродовж 1575 — 1580 рр. Всі вони засвідчують жваві контакти як з найвідомішими тогочасними культурно-освітніми осередками (Львів, Острог, Вільнюс, Слуцьк), так і з окремими впливовими особами. Не може не впасти у вічі, що більшість кореспондентів — шляхтичі (дев’ять листів) і лише три послання було адресовано міщанам, та по одному — до М. Саригозіна і анонімного прихильника єзуїтів. Заслуговує на увагу лист до одного з найосвіченіших представників львівської української громади Семена Калениковича (Сенька Сідляра). Познайомитися з ним Курбський міг як під час неодноразових відвідин Львова в родинних справах, так і через Івана Федорова, якому Сенько Сідляр був найближчим приятелем. Знаючи Курбського як авторитетну особу в справах антикатолицької пропаганди і знавця теологічної літератури, С. Сідляр звернувся до нього за роз’ясненням деяких місць з толкування Іоанна Златоуста на послання апостола Павла і за порадою щодо конкретних антикатолицьких акцій. На перше прохання князь скоро надіслав відповідь, а щодо другого просив його відвідати, щоб "усты ко устам беседовати о том будем, како c ними (католиками. — Авт.) подобает поступовати". При нагоді Курбський запросив монаха львівського Онуфріївського монастиря Мину: "А проси от мене отца Мины..., иже бы мне наведил". Судячи з цих слів, його він добре знав і, напевне, також мав якісь справи на ґрунті культурно-освітньої діяльності. Мина був не простий клірик, — дещо пізніше він стане відомий як "вчений друкар", займатиметься збиранням грошей для викупу друкарні Івана Федорова, тому його цілком слушно вважають учнем першодрукаря. Виникає закономірне питання, чи був знайомий Курбський з Іваном Федоровим? Як зазначалося, на батьківщині Курбський близько стояв до культурного руху, в тому числі і до друкарства. Тому він не міг не знати одного з чільних його діячів. Цих людей обов’язково мусила зблизити їхня подальша доля: вимушена еміграція, активна роль у культурно-національному русі в Білорусі та Україні. Багато знайомих князя одночасно були добрими знайомими Івана Федорова (П. Мстиславець, С. Каленикович, К.-В. Острозький). Привертає увагу й той факт, що після переїзду першодрукаря в Литву він (хоч високоосвічений, але все ж ремісник) був прийнятий королем і панами-радою (сенатом). Зрозуміло, що така зустріч могла відбутися завдяки чийомусь сприянню. Протекцію міг зробити той, хто добре його знав і водночас був наближений до короля. Такою особою і міг бути Курбський, котрий декілька років перед тим покинув Росію і саме в цей час був у великій ласці короля, і, крім підтвердження попередніх надань, отримав ще й нові маєтності. Важливо, що грамоти на це походять з Книшина і Радошківців. Перше місто було королівською резиденцією, де часто збиралися пани-рада, натомість радошковецька грамота була видана одразу після грудневого сейму 1576 р., на якому обговорювалися російські справи. А присутність членів сенату на сеймах була обов’язковою. Контакти Курбського з Іваном Федоровим у Львові в 1572 — 1578 рр. засвідчує використання першодрукарем Першого послання князя до Івана Грозного в передмові до Апостола 1574 р. Щодо зв’язків з першодрукарем під час його перебування на Волині, то тут нема ніяких сумнівів, бо співпраця Курбського з Острогом підтверджується багатьма даними.

Найактивніші багаторічні взаємини налагодились із заснованою восени 1576 р. Острозькою академією, проте творче спілкування не обмежилося книжковим обміном. Є підстави говорити про участь Курбського у підготовці острозьких видань. Крім князя, з Острозьким співпрацювали й інші, менш знані миляновицькі діячі. Так, 1579 р., у час інтенсивної роботи над Біблією, сюди був направлений перекладач Брум, який попередньо отримав у Ковелі 2 ризи (50 повних аркушів) чистого паперу. У географії зв’язків миляновицького осередку важливе місце займав і Вільнюс, столиця Великого князівства Литовського, до складу якого до 1569 р. входила Волинь. У середовищі тамтешніх білоруських міщан на початку 70-х рр. сформувався культурно-освітній і видавничий гурток, з яким і були налагоджені контакти. Значним успіхом цього осередку було відновлення в столиці князівства кириличного друкарства, заснованого ще Франциском Скориною. Фінансували це підприємство представники відомої купецької родини Мамоничів — Лука і Кузьма. Мамоничі вели операції не тільки в Речі Посполитій, але й у Священній Римській імперії, Росії. Ініціаторами створення друкарні була відома вільнюська родина Зарецьких, пов’язана з Мамоничами фінансовими й родинними стосунками. Не випадково вони приєдналися до цього культурного почину: відомо, наприклад, що Іван Зарецький брав активну участь в ідеологічній боротьбі (це видно з його листування зі старцем Артемієм). Друкарем у Мамоничів впродовж 1575 — 1576 рр. працював Петро Тимофійович Мстиславець, який разом з Іваном Федоровим випустив у Москві перші точно датовані російські видання. Контакти з ним Курбського, безсумнівно, започатковані ще в Росії, тривали і в Речі Посполитій.

Літературно-наукові зв’язки налагодились і з іншими співробітниками вільнюського гуртка, зокрема із служебником троцького воєводи Остафія Воловича Василем Гарабурдою. Останній також відзначився на видавничій ниві: у заснованій ним друкарні вийшов Октоїх (Вільнюс, 1582). Вважається, що близько 1580 р. він випустив копію заблудівського Учительного Євангелія 1569 р. До числа добрих знайомих Курбського належали і клірики, пов’язані з вільнюським культурно-просвітнім центром. Висновок про це можна зробити на основі заповіту князя, де певні суми записано протопопові і шпиталеві при церкві Богородиці. Про пропагандистську діяльність одного з вільнюських єзуїтів Курбський дізнався "от немалых людей знаных" (Кузьми Мамонича, Петра Мстиславця). Хоч у листах його ім’я не зазначалося, без сумніву, це був Петро Скарга. У 70-х рр. у Вільнюсі діяли лише два проповідники-єзуїти О. Варшевіцький (впродовж 1562 — 1574 рр.) і П. Скарга (1572 — 1584), причому перший з них не вирізнявся ораторським талантом, натомість П. Скарга, часто-густо використовуючи соціальну демагогію, збирав значну аудиторію слухачів різних станів і конфесій. Спершу його діяльність була спрямована проти протестантів, але вже у другій половині 70-х рр. він зосереджується на виступах проти православних. Виголошувані Скаргою проповіді виходять у світ у формі трактату "Про єдність церкви під одним пастирем" (Вільнюс, 1577). Лейтмотив цієї книги — необхідність запровадження унії православної церкви в Речі Посполитій з Римом. Стурбовані успіхом єзуїтських акцій вільнюські міщани-білоруси звернулися до Курбського за допомогою. Князь, враховуючи непідготовленість православних до дискусій з добре вишколеними єзуїтами, радить уникати зустрічей і спорів з ними. Водночас пообіцяв написати на основі творів Діонісія Ареопагіта, Іоанна Златоуста, Іоанна Дамаскина відповідь на єзуїтські проповіді. Але, здається, своєї обіцянки не встиг виконати, бо з Афону надійшла книга, в якій солунські митрополити Григорій і Ніл, "на всЂ те острые і ядовитые софизматы як давно им (католикам. — Авт.) соборне отвечать и описывать". Тому в другому листі до Мамонича і повідомляв про неї"...юже княже Костенти (Острозький. — Авт.) дал пану Гарабурде на перепис и мне яка у мене уже переписана скорописью и исправлена по силе моей". її радив скопіювати і, вибравши спосеред себе одного найбільш підготовленого, передати йому для використання в антикатолицьких творах. За життя Курбського його твори розповсюджувались у Вільнюсі в рукописах. Напевно, лише недовговічність існування першої друкарні Мамоничів не дозволила опублікувати їх. Вже у другій половині XVI ст. в їхній друкарні вийшли в світ переклади частин "Діалектики" Спангенберґа, діалог Геннадія Схоларія. Три твори були надруковані в збірнику, де присвяту Остафієві Воловичу написав колишній острозький діяч А. Римша. Знаменно, що "Діалог" Геннадія Схоларія Курбський свого часу отримав від Максима Грека. Це, як і інші моменти з життя Курбського, дозволяє припустити, що твір Максима Грека "О крестном знамени", який випустили Мамоничі 1585 р., був підготовлений за списком, що походив з миляновицької бібліотеки.

Зв’язки Курбського не обмежувалися культурно-пропагандистськими осередками. Він підтримував жваві взаємини з відомими тогочасними особистостями, деякі з котрих близько стояли до культурного руху. Збережені листи і актові матеріали доносять до нас імена цих людей. В першу чергу, це волинський воєвода Богуш Корецький, троцький воєвода Остафій Волович, брацлавський каштелян Василь Загоровський, королівський писар Василь Древинський, Анна із Заславських Чорторийська, Кадіян Чаплич, Федір Бокій Печихвостий. Одразу впадає у вічі приналежність їх всіх до шляхетського стану. Важливо також підкреслити, що не було випадкових осіб — всі були пов’язані між собою діловими, приятельськими й родинними стосунками. З Остафієм Воловичем князь листувався ще з Росії. Його дружина була співвласницею маєтку на Волині з другою дружиною Курбського Марією Гольшанською і Ганною з Заславських Чорторийською. Серед близьких до Богуша Корецького осіб бачимо Василя Древинського, Анну Чорторийську, батька Федора Бокія Печихвостого — луцького земського суддю Гаврила Бокія. Натомість тещею В. Загоровського була Анна Чорторийська, а двоюрідним братом — Федір Бокій, з яким він разом потрапив у татарський полон. Деякі з цих людей відзначились тою чи іншою мірою на культурній ниві. Відоме Євангеліє, перекладене на книжну українську мову 1571 р. і прикрашене гербом третьої жінки Загоровського Катерини Іванівни Чорторийської. При його перекладі використовувалося Пересопницьке Євангеліє. Саме ж славнозвісне Євангеліє фундувала Анастасія (Параскевія) Заславська в часи, коли Пересопницьким монастирем володіли її зять Іван Чорторийський і донька Ганна (Євдокія). Анастасія Заславська доводилася сестрою другої дружини Курбського і бабусею дружини В. Загоровського.

Острозька слов’яно-греко-латинська академія ⁵. Заснування саме у приватних волинських володіннях літературно-перекладацького гуртка нового типу і першої української школи вищого рівня було закономірним явищем. Адже найсприятливіші умови для розвитку української культури на той час склалися саме у Східній Волині. Тут сильними були позиції православних магнатів, які мали можливість матеріально забезпечити різноманітні коштовні починання, зокрема у шкільництві. Активність міщанства була незначною, частково внаслідок приватного характеру абсолютної більшості міст. Їхні мешканці на відміну від міщан державних (королівських) міст користувалися меншою політичною та економічною свободою і загалом мало проявляли себе в громадському житті краю. Особливо не виділялась і місцева церковна ієрархія, яка, як і вся українська церква, перебувала в той час у стані кризи. Ані Луцько-Острозьке, ані Володимиро-Берестейське єпископство не вели перед у культурному русі. Національний гніт на цих землях відчувався порівняно мало. Мала кількість католиків (переважно поляків) не могла відігравати домінуючої ролі, місцева адміністрація рекрутувалася переважно з числа українців, які ще обіймали всі ключові посади ⁶.

⁵ Розділ є скороченим викладом (доповненим та уточненим) фактів і висновків, ширше висвітлених у кн.: Мицько І. Острозька слов’яно-греко-латинська академія. — Київ, 1990. Повніші поклики на джерела див. в окремій розвідці автора цього розділу. Див.: Мицько І. Острозька слов’яно-греко-латинська академія // Острозька давнина: Досл. і матеріали. — Львів, 1995. — С. 13 — 22.

⁶ Dembińska A. Wpływy kultury polskiej na Wołyń w XVI wieku (w łonie warstwy szlacheckiej) // Prace Komisji Historycznej. — 1933. — T. 7. — S. 5-41.

До того ж Волинь перед 1596 р. входила до складу Великого князівства Литовського, відомого своєю віротерпимістю. Отож, у силу історично зумовлених причин, провідною культуротворчою силою у 70-х рр. XVI ст. стали великі волинські землевласники. Те, що вони найбільше були зацікавлені у заснуванні в своєму реґіоні школи вищого типу, крім загальнокультурних мотивів, стимулювалось і суто місцевими обставинами. Інкорпорація "литовської" України до польського королівства спричинила певні зміни в побуті. Для отримання посад в установах, де попередньо панувала українська мова, стало потрібне досконале володіння польською та латинською, загалом вищий освітньо-культурний рівень. Цього потребувало і загальнодержавне політичне життя (сеймики, з’їзди, сейми), до якого прилучилися волинські феодали. Система домашнього, прицерковного чи примонастирського навчання шляхетських та міщанських дітей вже не відповідала вимогам часу. Натомість висилання юнаків на студії в польські, а тим більше закордонні вищі школи, потребувало значних витрат. До того ж вони, як і католицькі та протестантські школи Речі Посполитої, прямо чи посередньо сприяли полонізації української молоді. Вирішити ці непрості проблеми і були покликані гурток інтелектуалів у Миляновичах та школа вищого типу в Острозі.

Академію в Острозі заснував Костянтин-Василь Костянтинович Острозький (1526 — 1608), найбільший магнат держави, відомий меценат, нащадок самого Володимира Святославича ⁷.

Вибір князем Острога для влаштування академії, друкарні і літературнонаукового гуртка був невипадковим. Насамперед з престижних міркувань, йому важило те, щоб розмістити академію в "домоначальному граді" — місті, яке дало назву родові — і одному з осередків православної Луцько-Острозької єпархії. При кафедральному соборі — замковій Богоявленській церкві — не раз перебував владика із клірошанами. Відповідної ваги осередкові надавало і те, що на зламі XVI — XVII ст. князівський двір (в Острозі та Дубні) ставав центром політичного життя України.

К.-В. Острозький споруджував школу "майже з королівським розмахом" ⁸. Значні суми записала їй близько 1579 р. і його племінниця Галшка Острозька ⁹. Вона надала на "шпиталь и академию острозьку, на манастиръ святого Спаса недалеко Луцка над рекою Стыром и на сели Доросиню" шість тисяч коп грошей. До речі, за її прикладом інша Галшка, Гулевичівна, 1615 р. подарувала Київському братству землю під "школу дЂтем, так шляхетским, яко і местским" ¹⁰.

⁷ Попри виняткову роль К.-В. Острозького в історії України, в українській науці досі нема Ґрунтовного монографічного дослідження про цього діяча. Його найсумлінніші біографи: Chynczewska-Hennel T. Ostrogski Konstanty-Wasyl // PSB. — T. 24. — S. 489-495; Kempa T. Konstanty-Wasyl Ostrogski (ok. 1524/ 1525 — 1608) wojewoda Kijowski i marszałek ziemi Wołyńskiej. — Toruń, 1997.

⁸ Monumenta Poloniae Vaticana. Cracoviae, 1938. — T. 6. — Pars. — P. 198.

⁹ Яковенко H. Цікавий документ // Жовтень. — 1987. — Ч. 2. — C. 128.

¹⁰ Памятники, изданные Комиссией для разбора древних актов. — Киев, 1846. — Т. 2. — С. 5. Очевидно, ця Галшка добре знала про надання своєї тезки. Адже її батько, Василь Гулевич, як володимирський войський багато років співпрацював з володимирським старостою К.-В. Острозьким. А першим чоловіком Гулевичівни був Христофор Потій, син Адама-Іпатія, особи, на той час особливо близької до князівського двору.

При повній втраті архіву Академії про її внутрішній устрій, систему і предмети викладання можна говорити лише на основі посередніх даних і на підставі вивчення аналогічних сучасних навчальних закладів. При організації школи, як і всього культурно-видавничого центру в Острозі, зразком стали, очевидно, приватні католицькі і протестантські освітні осередки Речі Посполитої та деякі закордонні. В основу діяльності було покладено традиційне для середньовічної Європи вивчення семи "вільних наук". Така програма обіймала предмети "тривіуму" (граматика, риторика, діалектика) та "квадривіуму" (арифметика, геометрія, музика, астрономія). Проте новозаснована школа докорінно відрізнялася від західноєвропейських чи польських початкових та середніх шкіл насамперед своїм активним використанням греко-візантійської культурної спадщини та виразно національним характером. Унікальність та оригінальність її виявилися і в тому, що відповідно до культурних та політичнорелігійних потреб України тут своєрідно інтерпретували гуманістичну ідею "тримовного ліцею" (тобто гебрайсько-греко-латинського). Православний характер школи зумовив заміну гебрайської церковнослов’янською мовою ¹¹. Вперше ідею тримовної школи (покликаної готувати видання Біблії) висунув і спопуляризував у Європі Еразм Роттердамський (1467 — 1536). її засади послідовно втілював у життя іспанський кардинал Франсіско Хіменес. Він заснував університет в Алкалі та заініціював випуск першої в світі друкованої багатомовної Біблії (гебрайською, грецькою, латинською і халдейською мовами), так званої Комплютенської поліґлоти (1517 — 1577). Гуманістичні, педагогічні та лінгвістичні аспекти еразмівського ідеалу "тримовного виховання" найповніше реалізуються у створеному при Лувенському університеті "Collegium Trilingue" (1517). Виник аналогічний колегіум і в Парижі (1530), згодом відомий як славетний "Колеж де Франс". Вивчення гебрайської та грецької мов стало поширеним явищем у Європі XVI ст. Прямо чи посередньо еразмівський тримовний ліцей послужив за прообраз школи в Острозі, що засвідчують книжки, які передували виходові тут першої друкованої Біблії церковнослов’янською мовою (Острог, 1581). Всі вони призначалися для школи. Греко-церковнослов’янський Буквар 1578 — це елементарний підручник двох мов з острозької лінгвістичної тріади. На його титулі декларується ідея "тримовної школи": Бог повелів князю "устроити дом на дЂло книг печатных, к тому же еще дом и дЂтям к наученію,...и избравши мужей в божественном писаній искусных, в греческом языцЂ и в латиньском, паче же и в русском. И пристави их дЂтищному училищу" ¹².

¹¹ Ісаєвич Я. "Lycaeum Trilingue": концепція гуманістичної школи в Європі // Острозька давнина. — 1995. — Вип. 1. — С. 8 — 12.

¹² ППЛ. — 1882. — Кн. 2. — Стб. 485 — 486.

Для історичного та політичного обґрунтування нововведення наприкінці книги додано: "Сказаніє, како состави святий Кирил Філософ азбуку по языку словеньску и книги проведе от греческих на словенській язык" Чорноризця Храбра (X ст.). У цьому полемічному трактаті доводилася рівноправність слов’янської і класичних мов.

Через два роки з’являється Новий Завіт разом із Псалтирем. 5 травня 1581 р. виходить суто шкільне видання — так звана Хронологія Андрія Римші — перелік назв місяців року церковнослов’янською, гебрайською і українською мовами. До кожного з них було додано вірш на сюжет із Старого Завіту.

Звертає на себе увагу Книга Нового Завіту, яку видавці підкреслено величають "яко пръвый овощ от дому печатного" К.-В. Острозького.

На високий науково-методичний рівень було поставлено навчання церковнослов’янської. Підготовка до публікації Біблії стимулювала тут вироблення певних сталих граматичних засад, ознайомлення з тогочасною європейською мовознавчою думкою. Трьома мовами читались і якісь початкові філософські курси, бо, за свідченням сучасника, К.-В. Острозький "мЂл у ОстрозЂ и школы философскія, языком греческим, и латинским, и словенским" ¹³. Отже, в Острозькій академії вперше серед українських шкіл викладання велося церковнослов’янською, грецькою та латинською мовами. Відповідно до вимог часу студенти могли знайомитись із основами права, зокрема церковного (останнє засвідчує культивоване в Острозі переписування "Кормчої") ¹⁴.

Починаючи з 1583 р., Острозьку школу сучасники часто називали "Академією", зокрема так про неї писали фундаторка Галшка Острозька, ректор Герасим Смотрицький, ідеологічний супротивник Іпатій Потій, укладач інвентарю міста 1620 р. Навіть єзуїтський хроніст Ян Вєлєвіцький з Кракова величав її "схизматицькою академією", на противагу єзуїтській острозькій "колегії" (1623) ¹⁵. Фактично вона була середнім навчальним закладом. У певні періоди, за наявності висококваліфікованих фахівців могли впроваджуватись і окремі курси академічного рівня. Європейські престижні навчальні заклади підвищеного рівня у XVI ст. іменувались академіями і за відсутності для цього формальних підстав, наприклад, так звана Академія Любранського в Познані (Великопольща), заснована 1519 р., чи організована 1559 р. Жаном Кальвіном відома Женевська гімназія, яка готувала кандидатів на пасторів та урядовців-правників. У тодішніх умовах навіть магнат К.-В. Острозький не зміг би добитися для своєї школи, антикатолицької за спрямуванням, прав вищого навчального закладу. Згідно з європейською практикою прерогатива надання університетських прав належала королеві (при апробації папи римського і сейму). До того ж вже існуючі академії всіляко чинили опір виникненню нових, конкурентних шкіл. Однак формальна невизначеність статусу закладу, його приватний характер опосередковано сприяли виникненню вперше в Україні світської публічної школи, незалежної не тільки від державних чинників та костьольної ієрархії, але навіть від православної церкви. Світськими людьми були викладачі (бакалаври), більшість ректорів. Фактично в Острозі вперше було подолано монополію церкви в українській освіті.

В історії академії можна окреслити три періоди. Перший, час формування (1576 — 1586), характеризується значним інтелектуальним спалахом — випуском першої церковнослов’янської Біблії (1581) ¹⁶.

¹³ Автор Київського літопису першої чверті XVII ст. Кирило Іванович // Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси. — Киев, 1888. — С. 78; ЛНБ, відділ рукописів, Ф. Оссолінських, од. зб. 2169, арк. 113.

¹⁴ Список, виконаний Григорієм Голубниковичем в Острозі 1593 р., був згаданий у каталозі рукописів збірки професора Баузе (ЧОИДР. — 1862. — Кн. 3. Смесь. — С. 54). Список, виконаний Петром Яневським у школі м. Костянтинова 5 грудня 1599 р., опубл. у ст. Є. Калужняцького "Обзор славянорусских памятников языка и письма, находящихся в библиотеках и архивах львовских" // Труды III Археологического съезда. — Киев, 1874. — Т. 2. Приложения. — С. 241 — 246. За даними Я. Щапова, він тепер зберігається в НБВ (шифр — Akc. 10 782). Відомий і список, виконаний парохом острозької церкви Богородиці Стефаном Смотрицьким ще за життя К.-В. Острозького (помер 23 лютого 1608 р.) // А. Петрушевич. Сводная галицко-русская летопись c 1600 по 1700 год. — Львов, 1874. — С. 35.

¹⁵ Scriptores rerum Polonicarum. — Kraków, 1899. — T. 17. — P. 151.

¹⁶ Верхню часову межу цього періоду встановлено на підставі того, що десь на зламі 1586 — 1587 рр. академії були надані Суразькі маєтності, а одночасно активізується публіцистична діяльність острозьких книжників.

Уже тоді простежується унікальна ознака Острозького культурно-освітнього центру (який, окрім академії, включав ще літературно-публіцистичний гурток та видавництво). Це залучення до співпраці діячів різних конфесій, ідеологічних та політичних орієнтацій, яке відбувалося за умов домінуючого православного спрямування діяльності осередку. Тут перебували православні — українець Герасим Смотрицький ¹⁷ та росіянин Іван Федоров; випускник Римського Грецького колегіуму (однак активний антипапіст) грек Мануїл Мосхопулос, протестанти — білорус Андрій Римша і українець Мотовило, проватиканськи настроєні греки Діонісій Раллі та Євстахій Нафанаїл.

Наступний період діяльності академії (1587 — 1608) — час її розквіту. Саме тоді до Острога та підпорядкованих йому культурно-ідеологічних осередків було запрошено цілу плеяду видатних особистостей свого часу — українців та іноземців. Винесений ними з відомих європейських університетів, протестантських чи католицьких середніх шкіл науковий та педагогічний досвід, слід думати, був втілений у діяльності Острозької академії. Адже українець Кипріян вчився в Падуанському університеті, Ісакій Борискович — в Александрійській патріаршій школі, львів’янин, за народженням грек, Мануїл Ахілеос закінчив римську Афанасіївську колегію. З-поміж пов’язаних з Острогом вихованців Падуанської академії вирізнялися греки Никифор Кантакузин та Кирило Лукаріс, пізніше Александрійський та Константинопольський патріарх.

Залучення наукових кадрів та викладачів з-поза кордону відбувалося двома хвилями. Перша пов’язана із заснуванням колегії і підготовкою до випуску Біблії, наступна припала на другу половину 90-х рр. XVI ст. Один із списків Святого Письма з Батикану привіз грек Діонісій Раллі. 1579 р. Євстахій Нафанаїл перекладав тексти до Біблії; Мануїл Мосхопулос теж брав участь у підготовчих роботах. Очевидно, тоді до гуртка входили і Тимофій, єпископ міста Пула, могленський єпископ Феофан Грек та ін.

Никифор Кантакузин, відомий своєю ерудицією ще у Падуї та Венеції, приїхав до Острога "для отправовання наук визволених", тут же писав якісь публіцистичні твори. Кирило Лукаріс у 1594 — 1600 рр., будучи ректором, викладав грецьку мову ¹⁸. Вони, як тоді велося, давали приватні лекції обдарованим учням ¹⁹.

У жодному з культурно-ідеологічних центрів України XVI — XVII ст. не побувало стільки впливових, здебільшого високоосвічених особистостей православного Сходу та Балкан. З видатних достойників слід згадати Пелагонського митрополита Єремію, Стагонського єпископа Аврамія Гаціду, архієпископа Кізікійського та Тирновського Діонісія Раллі (героя болгарського національно-визвольного руху), архімандрита Феофана (згодом Єрусалимського патріарха). Особливим авторитетом користувався у князя Охрідський архієпископ Афанасій ²⁰. Гості консультували перекладачів, сприяли налагодженню книжних контактів з тими краями, звідкіля походили чи де посідали церковні посади.

¹⁷ Біограми острозьких діячів див.: Мицько І. Острозька академія. — С. 81 — 115. Надалі відзначено лише нововиявлені дані до їхніх життєписів.

¹⁸ Regenvolscius A. Systema historico-chronologicum ecclesiarum Slavonicorum. — Utrecht, 1652. — P. 470.

¹⁹ Legrand E. Bibliographie hellénique au 17-e siècle. — Paris, 1896. — T. 4. — P. 221.

²⁰ ЦДІАУК, ф. 220, оп. l, спр. 129, арк. 1 — 1 зв.

Постійними були зв’язки з Афоном — найвідомішим осередком зберігання пам’яток православної книжності. Взаємовигідні культурні контакти налагодилися ще з 70-х рр. XVI ст. Сюди для морального вдосконалення, вивчення та копіювання багатої грецької та церковнослов’янської спадщини мандрували Йов Княгиницький, Іван Вишенський, Ісакій Борискович, ієромонах Афанасій та інші діячі. Натомість афонські ченці приходили до Острога за ялмужною, місцевими виданнями, приносили рукописи, необхідні для друкарні та колегії і відсутні в Україні.

З академією співпрацювали і польські діячі, забезпечуючи відповідний рівень викладання польською і латинською мовами. Вирізнявся Ян Лятош (1539 — 1608) — астроном, математик, доктор медицини, випускник Краківського та Падуанського університетів. Через конфлікт з консервативними католицькими колами він змушений був покинути викладання у Краківському університеті й останні десять років свого життя провів у Острозі. Певну допомогу академії могли надавати і Симон Пекалід (латиномовний поет, вихованець Краківського університету), блискучий полеміст, випускник однієї з протестантських шкіл Великопольщі Мартин Броневський (Христофор Філалет).

Авторитет Острогу принесли і українці-самоуки, визнані православні публіцисти Герасим Смотрицький, Іван Вишенський, Василь Малюшицький (Суразький), Клірик Острозький, протопоп Ігнатій, літератор Дем’ян Наливайко, друкарі, книжники. З другої половини 90-х рр. XVI ст. Острог об’єднав блискучі інтелектуальні сили України та з-поза її меж. В ньому сформувалася перша наукова установа України (філологічного профілю), найпотужніше тогочасне українське видавництво.

Для повнокровної діяльності академії важливе значення мала духовна атмосфера міста. На зламі XVI — XVII ст. тут стикуються, взаємозбагачуючись, різні національно-культурні традиції. У відносно невеликому місті (близько 5 тис. мешканців) були одні з найбільших і найстаріших в Україні колонії євреїв і татар. Як місто, залучене до міжнародної торгівлі, Острог був особливо відкритим до сприйняття культурних, мистецьких та релігійних новацій. В останній чверті століття докорінно змінюється навіть зовнішній вид Острога, його прикрасили замок, три дерев’яні палаци, міські вежі та будинки, ратуша. Інтелектуально-мистецьке середовище міста творили малярі, співаки, цехові та придворні музики, будівничі-іноземці; ксьондзи та вчителі католицької школи, приватні та міські лікарі та аптекарі — бакалаври Краківського університету. З академією були пов’язані острозькі парохи, ченці з монастирів Острожчини — Дерманського Святотроїцького, Дубенських — Преображенського та Воздвиженського, Дорогобузького Богородичного, Степанського Святотроїцького, Любарського Святоюрського. Поряд з дев’ятьма церквами активно діяли костьол з високоосвіченим настоятелем та вчителем, дві синагоги зі знаною єшібою — школою коментаторів Талмуду, татарська мечеть зі школою, кальвіністський та протестантський збори. Свої традиції плекали представники різних народів, мов, конфесій. Витворився оригінальний синтез української культурно-побутової традиції із загальноєвропейською (носіями якої стали поляки, німці, шотландці, угорці, греки з Італії) та східною (виразниками якої були євреї, татари, греки з малоазійських колоній).

Підготовка в стінах академії Біблії ініціювала вироблення певного стандарту церковнослов’янської мови для всіх слов’яно-православних народів у XVI — XVII ст. Це ж відбувалося і під час навчального процесу. Тому закономірно, що саме випускник академії Мелетій Смотрицький створив церковнослов’янську "Граматику" 1619 р. — найвідоміший твір давнього українського мовознавства. В ній він використав особистий мовознавчий досвід і лінгвістично-педагогічну практику своєї "альма-матер".

Великим досягненням у діяльності школи було певне внормування й української книжної мови. Цьому сприяв Дем’ян Наливайко, який послідовно супроводжував церковнослов’янські тексти своїх публікацій перекладами на українську мову. Вироблені в Острозі лінгвістичні засади, правдоподібно, були творчо використані у Львівській братській друкарні. І саме острожанин Тарасій Земка ²¹, "вчена людина у грецькому, латинському, слов’янському та руському діалекті", вперше переклав з грецької на українську мову синаксарі Никифора Калліста Ксанфопула (до "Тріоді постної", Київ, 1627).

Для потреб освіти водночас з академією в Острозі була заснована і друкарня. Частина видань готувалася викладачами, а низка книжок призначалася для початкових класів школи (церковнослов’янські та грецькі букварі, Катехізис ²², поетичні твори). Організував видавництво близько 1578 р. засновник друкарства на землях України росіянин Іван Федоров. Він же очолив гурт технічних працівників, що випустив у світ шедевр давньоукраїнської поліграфії — Острозьку Біблію 1581 р.

Надалі керували видавництвом місцеві діячі: полеміст Василь Малюшицький-Суразький, вчитель Дем’ян Наливайко. При академії та пов’язаних із нею осередках книжки і копіювались, внаслідок чого виробилася своя школа скоропису. Правдоподібно, що якісь характерні риси були притаманні книгам, скопійованим тут півуставом.

Острозьке видавництво не мало змоги випустити в світ історичні праці. Дозвіл на вихід таких книжок надавав король, а від нього не доводилося чекати протекції у справі випуску українських книжок. Однак при школі, одним з основних завдань якої було виховання молоді у патріотичному дусі, культивувалася вітчизняна історична традиція, студенти вочевидь знайомились з давньоукраїнськими літописами (з "Повістю временних літ", Київським та Галицько-Волинським літописами ²³), грецькими хроніками ²⁴, польськими та західноєвропейськими історичними працями. Острог уславився як центр високої музичної культури, чому сприяло особисте замилування К.-В. Острозького до хорових співів ²⁵ та культивування їх у стінах академії: ректор заопікувався хором при кафедральному Богоявленському соборі, а його учасниками були студенти.

²¹ Про острозьке походження Земки див.: Monumenta Ucrainae Historica. — Romae, 1965. — T. 2/1624 — 1648. — P. 130.

²² Унікальна згадка від 27 жовтня 1649 p. про "Katechizm druku ostrozkiego in 4, za zloty l" міститься в описі майна померлого вільнюського бургомістра C. Лебедича.

²³ О. Пріцак припускає виготовлення так званого Хлєбніковського списку XVI ст. Іпатського літописного кодексу для Пінського Ліщинського монастиря із Острозького рукопису. (Пріцак О. Чому катедри українознавства в Гарварді? — Нью-Йорк, 1973. — С. 48 — 50; The Old Rus Kievan and Galician Volhynian Chronicles. The Ostrozkyj (Xlebnikov) and Četvertyns’kyj (Pogodin) Codices. — Harvard, 1990. — P. XXXIII, LIX). Попри відсутність наочних пов’язань цього списку із Пінським монастирем, його палеографія, однак, дуже близька до півуставних почерків Данила та Герасима Смотрицьких (Див.: Мицько І. Острозька... іл. на с. 9, 11, 169).

²⁴ Legrand E. Bibliographie... — Р. 220 (Принагідна згадка: К. Лукаріс просить Кипріяна позичити йому серед інших книжок і "Хроніку" Кедрина).

²⁵ Бібліотека Оссолінських у Вроцлаві, рукоп. II/629, арк. 242.

В Острозі виник відомий згодом "острозький" напів. Рівночасно спостерігається і високий розвиток світської музики, в місті засновується цех музикантів, явище рідкісне для України. 1624 р. в Острозі зафіксовано навіть цех скрипалів, а 1635 р. лише в половині міста Острога згадано аж "музыков 22 посполитых".

Належний рівень мовознавчих студій та викладання в академії забезпечувала "бібліотека, зібрана з немалим трудом" ²⁶. Географія книжкових зв’язків академії та видавництва була надзвичайно велика — Константинополь, Александрія (Єгипетська), Москва, Італія, Аравія, Білорусь та Польща.

Навколо академії утворився антикатолицький полемічний осередок, до початку XVII ст. найактивніший серед східних та південних слов’ян та волохів. Поряд з Патріаршою академією в Константинополі та Венеціанським екзархатом, впливи яких поширювалися на грецькі землі та середземноморські колонії, він став одним із провідних православних центрів. Літературно-публіцистичний гурток готував відповіді на антиправославні твори католицьких авторитетів, переклади таких відомих тогочасних діячів, як Александрійський патріарх Мелетій Пігас та філадельфійський митрополит Гавриїл Север. В Острозі не цуралися і допомоги протестантів. Протестант Мотовило підготував перший відомий оригінальний твірвідповідь на антиправославний трактат Петра Скарги "Про єдність Церкви Божої" (1577). Через десять років ректор академії Герасим Смотрицький пише і об’єднує в збірник дві статті — "Ключ царства небесного" і "Календар римський новий" ²⁷. В них він дискутував з проунійними "Виводами віри" єзуїта Бенедикта Гербеста. "Славний острозький богослов", управитель приналежних академії маєтностей Василь Малюшицький-Суразький, призначав свою полемічну "Книжицю у шести розділах" (1588) теологічно підготовленим читачам, зокрема студентам вищих класів.

Найактивніший період публіцистичної діяльності осередку пов’язаний з Берестейським собором 1596 р. Керівництво православним контрсобором, який діяв паралельно, здійснювали острозькі діячі К.-В. Острозький, Мартин Броневський, Гаврило Гойський, Дем’ян Наливайко, ієродиякон Кипріян, "учитель богодухновенних наук і писаній отечественних іскусний", протопоп Ігнатій. У післяунійну полеміку з єпископом Іпатієм Потієм вступив анонімний Клірик Острозький, пишучи йому дві відповіді "в школЂ грецкой" (1598 — 1599) ²⁸. Свої "Вопроси і отвіти православному з папіжником" (1603) присвятив "отроком вшелякого стану, в науках языка латинского спудеом" ²⁹, інший автор (Василь Малюшицький-Суразький).

²⁶ Українська поезія XVI ст. — Київ, 1987. — С. 203.

²⁷ Твір написано "у академії острозьской" 1587 р., після свята Пасхи, що того року святкували 29 березня за н. с. Надрукований він дещо пізніше, можливо, вільнюською братською друкарнею. Малышевский И. Александрийский патриарх Мелетий Пигас и его участие в делах русской церкви. — Киев, 1872. — Т. 2. — Приложение. — С. 101 — 133.

²⁸ Клірик Острозький. "Отпис на лист... Іпатія Володимирського і Берестейського єпископа "Острозька друкарня". 1598. Опубл.: ППЛ. — Кн. 3. — Стб. 377 — 432, 433 — 476. "На другий лист... Іпатія єпископа до...княжати Константина" відповідь. Остріг, 1599 (відомий лише у рукописах) // ЛНБ, ч. 4453, арк. 521 — 572; Інститут літератури НАН України, архів І. Франка (ф. 3), ч. 4726, арк. 52 — 116. Опублікований за обома списками: Пам’ятки полемічного письменства кінця XVI і поч. XVII ст. — Львів, 1906. — Т. 1. — С. 201 — 209.

²⁹ "Діалогос, або розмова папежника з православним", написаний перед католицькою Пасхою 1603 р., яку того року святкували 30 березня за н. с. Опубл.: ППЛ. — Кн. 2. — Стб. 4 — 110. Лише у примірнику ЛНБ (Від. рук., Ф. Петрушевича, ч. 160) збереглись у значних фрагментах присвята і передмова (досі не опубліковані).

Острозька академія 1602 р. за особистим проханням Александрійських патріархів Мелетія Пігаса та Кирила Лукаріса створює в Дерманському монастирі свою філію, яку передбачалося перетворити на впливовий духовний заклад. Серед співробітників осередку, де навчали "письма словенського, грецького і латинського", та примонастирської друкарні відомі грецист Ісакій Борискович, Йов Борецький, Дем’ян Наливайко, Йов Княгиницький.

Академія мала позитивний вплив на розвиток вищих українських шкіл, зокрема Волині. До них йшли вчителями випускники академії, постачалися учбові видання, рукописи із Острога. При реорганізації з ініціативи К.-В. Острозького Володимирської присоборної школи 1588 р. було засновано фундації для підготовки грецьких та слов’янських бакалаврів ³⁰.

³⁰ АЮЗР. — Ч. 1, т. 1. — С. 237.

А це, без сумніву, копіювало структуру Острозької академії, де, як свідчать виявлені Ю. Мициком матеріали, навчалося стільки ж "штатних" викладачів. Плідні зв’язки підтримував Острог з українськими братствами та їхніми школами, насамперед із Ставропігійським у Львові, де була заснована друга після Острозької українська школа вищого типу. При виробленні її статуту, очевидно, був використаний набутий досвід. Деякі з братських дидаскалів закінчували Острозьку академію, львівські випускники вдосконалювали свої знання в Острозі, і, навпаки, студенти колегії їхали до Львова викладачами. Острозькі діячі стояли біля джерел Київської братської школи, закономірним було перейняття Києвом естафети українського вищого шкільництва. Близько 1615 р. (у час поступового занепаду Острозької академії) у Києві витворилися два культурно-освітні осередки — братство зі школою та літературно-перекладацький гурток із друкарнею у Печерській лаврі, їхній організації особливо сприяли "острожани" Іван Борецький (перший ректор братської школи) та лаврський архімандрит Єлисей Плетенецький. Через мукачівських єпископів Амфілохія Арданівського (1596), Сергія Тисьмянського (1601 — 1624) та Івана Заславського (1627 — 1633), які довго жили на Острожчині, поширюється вплив тутешнього культурно-ідеологічного центру і на Закарпаття. Згадані владики могли також опікуватися навчанням своїх молодих краян в академії.

Творчі контакти нав’язувалися з протестантськими осередками. Студенти православної академії навіть навчалися в антитринітарській школі, заснованій надвірним маршалком К.-В. Острозького Гаврилом Гойським у Гощі (1600 — 1635).

Занепад академії, як і всього центру, розпочинається після смерті 1608 р. її патрона К.-В. Острозького, коли місто перейшло до спадкоємців-католиків. В академію вже не мали змоги приїжджати висококваліфіковані викладачічужинці; почався розпад літературнопубліцистичного гуртка, згортала свою діяльність друкарня. Цей процес розтягнувся десь на десять років. Ще 1610 р. виготовляє список свого перекладу із грецької мови на церковнослов’янську знаний філолог Кипріян. А через рік анонімний учень академії виконує досить складний переклад із греки книги полемічних творів Федора Авукара, за якою він попередньо їздив аж в Аравію. 1612 р. датовано останнє острозьке друковане видання. Надалі переклади острозьких діячів виходять у світ уже в київській та білоруських друкарнях. Висококваліфікованих викладачів школи замінили її вихованці чи випадкові особи. Тому острожани своїх дітей посилають на навчання вже до інших міст, у вільнюську ³¹ та київську братські школи, Володимирську присоборну греко-католицьку школу ³², Афанасіївський колегіум у Римі.

На початку 1621 р., із переходом частини міста у власність онуки К.-В. Острозького Анни-Алоїзи Ходкевич, настав останній період історії школи. Інспірована єзуїтами княжна розпочала нагінки вчителів, заборонила викладати латинською та польською мовами ³³, позбавила колегію дотацій, чим звела її до рівня початкової школи. Кошти на утримання вчителів академії, як і острозького шпиталя, були записані на Суразькому маєткові. Тому княжна 1624 р. спершу половину суми (180 злотих) передала польській школі. Згодом відібрала і решту. В листі Івана Підвисоцького від 11 листопада 1624 р., писаному церковнослов’янською мовою, читаємо: "У нас бо нинЂ ко западу сонцу надходящ мрак сЂвера неприязни омрачевает. Державствующии бо нами нам злолютЂ. Противно самым же и дЂлу нашему возбраняєма немала понуждаема многа". Рівночасно на противагу українському навчальному закладові А.-А. Ходкевич засновує в Острозі 1624 р. єзуїтський колегіум. Ліквідовано школу після придушення повстання острожан-українців, спровокованих на виступ цією фанатичкою ³⁴.

³¹ НБУВ, Інститут рук., ч. 74 П/20, арк. 102. Відомий острозький діяч Іван ПідвисоцькийБережанський в листі до ректора Вільнюської братської школи Йосифа Бобриковича згадує про навчання в нього своїх синів Івана та Петра (1624).

У ЦДІАУК виявлено запис про спір між Павлом Маращичом, "подбакалярым школы володымерской при церкви соборной Святое Пречистое" і Острозьким міщанином Остапом Авдієвичем. Останній, забираючи свого сина 22 квітня 1613 р. зі школи додому, поміж іншими книжками взяв і вчителевий Ірмолой.

³³ Akta kościoła farnego ostrogskiego // Rocznik wołyński. — Równe, 1934. — T. 3. — S. 210.

³⁴ Віршований опис цієї події — "Лямент о утрапєню міщан острозьких" — залишив вчитель рівненської школи, який заховався під ініціалами МН (див.: Житецъкий П. Острозька трагедія // ЗНТШ. — Т. 51. — С. 1 — 24). Згадана вона у Львівському та Острозькому літописах (Бевзо О. Львівський літопис і Острозький літописець. — Київ, 1971. — С. 115 — 138) та "Індіціумі" (Вінниця, 1638 р. // АЮЗР. — Ч. 1, т. 8. — С. 797 — 798).

Однак вироблена в академії система шкільництва, що ґрунтувалася на поєднанні українсько-візантійських традицій та певних досягнень європейської педагогіки та науки, не зникла безслідно. Сформований тут тип національного вищого навчального закладу православного спрямування — слов’яно-греко-латинська академія — був перенесений до Києва (1632), звідки поширився в Молдавське князівство (Ясси, 1640 р.), а після декількох невдалих спроб — і до Москви (1687).

Виняткове значення Острога полягало в тому, що більшість культурно-освітніх та релігійних діячів тогочасної України і Білорусі були пов’язані з ним походженням, навчанням, участю в політичних та культурницьких акціях центру. Серед знаних випускників академії — острожани ректор Сава Флячич, брати Наливайки — Северин (козацький керівник) та Дем’ян (острозький літератор), Стефан Смотрицький (острозький книжник) та його брат Мелетій (відомий письменник), коректор Печерської друкарні Тарасій Земка, ректор Гойської школи, а згодом і Києво-Могилянської академії Ігнатій Старушич, а також відомі православні аскети Йов Княгиницький та Афанасій Межигірський, патрон українського шкільництва, гетьман Петро Сагайдачний, хроніст Йоаким Єрлич.

Вищий тип, національний характер Острозької школи, як і відносно невеликі витрати на навчання, сприяли її популярності в українсько-білоруському середовищі. Не менш важливими були і суб’єктивні чинники: можливість знайомства та близьких контактів з впливовими особистостями в місті та школі, на князівських дворах в Острозі та Дубні, в монастирях, на з’їздах шляхти і т. п. Це до певної міри забезпечувало українській молоді можливості здобувати вищі позиції в суспільстві, а згодом — відповідний авторитет у державних, політичних та релігійних колах. Натомість добраний колектив викладачів різних національностей і поглядів сприяв розвиткові у студентів гуманістичного та ренесансного світогляду, толерантності, неортодоксальних поглядів.

Протягом 60-річної діяльності Острозької академії (1576 — 1636) її закінчило не менше як 500 осіб. Вихованці академії ставали вчителями, літераторами, друкарями, проповідниками, секретарями в державних та приватних установах. Деякі з них були впливовими релігійними діячами. Вперше учительський стан поповнився не учнями дяківських шкілок, а професійними викладачами з новим світоглядом, значно ширшими знаннями. А це мало наслідком відчутне підвищення рівня освіти всього суспільства, її демократизацію. Академія відіграла і значну політичну роль: до певної міри стримувала полонізаторський вплив на молодь католицько-єзуїтських навчальних закладів, сприяла утвердженню національної свідомості серед всіх верств українського народу. Непересічним є внесок її діячів у становлення вітчизняного мовознавства як науки. Став Острог і впливовим центром міжнародного спілкування.

Попередня             Головна             Наступна