Результати веб-опитування про проект правопису на сайті Ізборник  


Попередня             Головна             Наступна





Н. М. Яковенко

4.8. Протестантські і католицькі школи. Замойська академія




Гуманістична освіта. Освітньосвітоглядні новації останньої чверті XVI — першої половини XVII ст., які на тривале майбуття запрограмували синкретичну, "православно-латинську спрямованість української культури 1, стали наслідком гостро усвідомлюваної в інтелектуальних колах потреби перемін. Роль безпосереднього подразника, який невигідно виопуклив анахронізм православного шкільництва, зіпертого на засади "благочесної старовини", судилося виконати так званій гуманістичній школі — новому типові освітніх закладів, що з другої половини XVI ст. почали множитися серед протестантів і католиків Речі Посполитої. Поняттям "гуманістична школа" традиційно позначають протестантські гімназії та єзуїтські колегіуми, в яких організаційно унормувалася всеєвропейська програма освіченого благочестя (pietas litterata). Такий освітній напрям був опрацьований, з одного боку, під впливом нових уявлень про необхідність спрямовано корегувати дитячу психіку, а з іншого — внаслідок запровадження до шкільної практики філологічних методів ранніх гуманістів 2.




1 Пор.: Ісаєвич Я. Основи релігійного життя і культури на Україні (до кінця XVIII ст.) // Bielarus, Lithuania, Poland, Ukraine: The Foundations of Historical and Cultural Traditions in East Central Europe. — Lublin; Rome, 1994. — p. 155 — 175.

2 Ширше про це див.: Grafton A., Jardine I. From Humanism to the Humanities. Education and the Liberał Arts in Fifteenth- and Sixteenth-Century Europe. — Cambridge Mass., 1986.



Йдеться, зокрема, про вивчення латинської мови не через абстрактне зазубрювання тонкощів її граматики, а через засвоєння прикладів з античної літератури. Ця методика була суголосна ідеї "окультурювання" душ на взірцях античності — головного в уявленні гуманістів джерела пізнання доброчесних звичаїв, які вдосконалюють і прикрашають людину. Культ латинського слова, виплеканий у процесі гуманістичних студій (studia humanitatis), тобто філологічних занять ерудитів Ренесансу, у практиці гуманістичної школи проявив себе через розробку техніки детального аналізу та наслідування стилістичних канонів античності. Така шкільна методика, найпослідовніше розпрацьована в курсах поетики і риторики, тобто предметів trivium’y середньовічної сімки "вільних мистецтв", носила спеціальну назву "imitatio апtiquorum" [наслідування стародавніх], а обидва згадані предмети звалися вищими гуманістичними (studia humaniora).

Класична спадщина, на яку орієнтувалися школи, була впродовж XVI ст. ретельно селекціонована під кутом зору християнської етики 3. Відтак для обов’язкової шкільної лектури (як Цицерон, Вергілій, ґорацій, Овідій, Лівій та ін.) добиралися відповідно препаровані тексти, а їх інтерпретація, згідно з завданнями освіти, найповніше сформульованими Еразмом Роттердамським у трактаті "De civilitate morum puerilium" *, мусила сприяти прищепленню християнської моралі та вихованню гідної й пристойної поведінки. Узяті разом згадані чесноти — знання латини (що в тогочасних поняттях урівнювалося з освіченістю), діяльна побожність і вміння скрізь поводити себе належно — витворювали виховний ідеал pietas litterata. Характерно, що непримиренні опоненти по вірі, протестанти і єзуїти, по суті, не відрізнялися у своїх шкільних практиках ні стосовно самої доктрини виховання, ні стосовно кола античної лектури та методик її використання.



3 Пор.: Пилип’юк Н. Київські поетики і ренесансні теорії мистецтва // Європейське відродження та українська література XIV — XVIII ст. — Київ, 1993. — С. 75-109.

* "Про чемність дітей". У середині XVII ст. трактат був перекладений вихованцем Києво-Могилянської академії Єпифанієм Славинецьким під назвою "Гражданство обычаев дЂтских".



Що ж до технічного боку гуманістичної освіти, то до її позитивних нововведень належить передовсім упорядкування циклів навчальних дисциплін. Впродовж шести-семирічого навчання у школах середнього рівня, якими були протестантські гімназії та єзуїтські колегіуми, учні проходили через три послідовні щаблі шкільної премудрості: клас граматики, розтягнутий на 3 — 4 роки, однорічний клас поетики і завершальний дворічний — риторики. Граматика, своєю чергою, поділялася на нижчу (infima), середню (media) та вищу (superiora), що відповідало щаблям вивчення фонетики, морфології і синтаксису латинської мови, а риторика складалася з двох відділів — теоретичного (на підставі античних взірців) і прикладного, тобто вже власних ораторських спроб учнів. Тут же, в класі риторики, за наявності відповідних професорів, могли викладатися початки філософії та базові теологічні постулати. При вивченні останніх (як і в елементарній катехізації) програми єзуїтів та протестантів, зрозуміло, не збігалися.

Відрізнялися їхні школи й за формами організаційного підпорядкування. Єзуїтські колегії як ланка у чіткій структурі ордену були підпорядковані централізованому керівництву, а з 1600 р. — і єдиному статуту, працюючи за однаковими програмами і підручниками. Характерно, що єзуїтська шкільна практика приділяла набагато менше уваги, ніж у протестантів, богословській лектурі, шукаючи шляхів до виховання католицької побожності в емоційній сфері — через залучення учнів до яскравих церковних процесій, юнацьких релігійних братств і театралізованих вистав (звідки бере початок так звана шкільна драма). На противагу сказаному протестантське шкільництво було децентралізованим. Визначений на черговому синоді тієї чи іншої конфесії загальний план навчання реалізувався під контролем обраних громадою сеньйорів, тобто духовних і світських опікунів конкретної школи, які мусили наглядати за поведінкою учителів та учнів і піклуватися про матеріальні потреби навчального закладу (саме така практика, як вказувалося вище, поширилася і в братських школах України). Як щойно згадувалося, пропагандистсько-конфесійна спрямованість протестантського шкільництва була виразнішою, ніж у школах єзуїтів, зокрема найважливішим предметом вважалися основи християнського віровчення, регулярно опрацьовувалися вибрані місця зі Святого Письма, велика увага приділялася щоденному колективному співанню псалмів тощо.





Протестантські школи. На землях Речі Посполитої гуманістична школа як новий тип шкільництва, стисло схарактеризований вище, вперше з’являється 1550 р. у формі кальвіністського навчального закладу гімназійного рівня в Пінчові (Польща). Школа була організована за взірцем Лозаннської гімназії, а її першим ректором став теолог з Женеви Петро Статоріюс, член комісії для підготовки до видання польськомовної Берестейської Біблії (вийшла друком 1563 р.), автор першої граматики польської мови (1568). Впродовж другої половини XVI ст. на території Речі Посполитої — у Коронній Польщі, Пруссії, Лівонії (Латвії), Литві виникає близько двадцяти кальвіністських та лютеранських навчальних закладів 4, серед яких найпомітнішими були заснована 1568 р. школа під опікою Радзивілів у Вільнюсі, Ризька Домська гімназія та гімназії підвищеного (так званого академічного) типу в Гданську й Торуні, де студіювали філософію, теологію і право.

Не залишилися осторонь цього руху й українські землі Речі Посполитої.

Протестантська проповідь оновлення релігійного життя через спрощення обрядовості та примат особистої віри над церковними інституціями найраніше знайшла відгук на західних околицях України, в Галичині (ширше про це див. у розд. 4.4). Так, уже з середини XVI ст. кальвіністські віяння знаходять тут таких потужних покровителів, як місцеві магнати Мацей і Миколай Стадницькі, Єжи Язловецький та Ян Тарновський, перемишльський каштелян Станіслав Дрогойовський (православний за народженням), руський воєвода Миколай Сенявський та ін. На запрошення Стадницьких пастором у їхньому м. Дубецьку на р. Сян (західна частина Руського воєводства) протягом 1561 — 1570 рр. стає один з визначних теологів-проповідників, вихрещений єврей з Мантуї Франческо Станкаро, котрий відіграв центральну роль у становленні доктрини антитринітаріїв *.



4 Найповнішу інформацію про протестантське й католицьке шкільництво на території Речі Посполитої див.: Łukaszewicz J. Historia szkół w Koronie i Wielkim Księstwie Litewskim od najdawniejszych czasów do r. 1794. — Poznań, 1848 — 1852. — T. l — 4. Серед новіших праць див.: Tworek S. Szkolnictwo kalwińskie w Małopolsce i jego związki z innymi ośrodkami w kraju i za granicą w XVI — XVII w. — Lublin, 1968.

* Про антитринітаризм та його пом’якшену модифікацію — социніанство див. ширше у 4.2 (саме в Дубецьку Станкаро написав принциповий для обґрунтування нового вчення трактат "De Trinitate et incarnatione" [Про Трійцю і втілення]).



Тут же з 1559 р. почала діяти перша на території України кальвіністська школа гуманістичного типу, де лише в період до 1562 р. навчалося близько 300 юнаків з Перемишльської і Сяноцької земель Руського воєводства (школа, ймовірно, припинила своє існування у 1580-х рр., разом з ліквідацією церковної громади). Серед інших кальвіністських закладів, які в учбових програмах орієнтувалися на гімназійний рівень, належить згадати також школу в м. Панівцях на Західному Поділлі, що проіснувала під протекторатом Яна Потоцького з 1590 р. до 1611 р. Як і в Дубецьку, тут, окрім предметів гуманістичного triviumy, викладалися елементи філософії і теології, а з 1608 р. при школі діяла друкарня 5.

З кінця XVI — початку XVII ст. помітним осередком реформаційних бродінь стає Волинь, дещо пізніше — й Західна Київщина. Найміцніші позиції тут утримувала социніанська течія протестантизму, яка надавала особливого значення освіті як засобу розумового і морального самовдосконалення — головного в очах социніан, або польських братів, шляху до подолання гріховності людської натури. Відтак скрізь, де виникали социніанські громади, створювалися й школи, загальне число яких, імовірно, перевищувало кілька десятків. У зв’язку з тим, що згадані реформаційні осередки, в тому числі социніанські, проіснували недовго — лише до середини XVII ст., і ліквідовувались, як правило, за ініціативою (а не раз і прямою участю) агресивних опонентів — католиків та православних, архівної спадщини заснованих протестантами шкіл не збереглося. На підставі опосередкованих згадок можна припускати, що рівня trivium’y (з бодай скороченим викладанням поетики і риторики) вони досягали рідко. Гіпотетично такими могли час від часу за наявності відповідних викладацьких кадрів виступати кальвіністські школи у Крилові (фіксується між 1593 — 1612 рр.) і Берестечку (між 1585 і початком 1640-х рр.), а також социніанські школи — на Волині в містечках Бабині (між 1633 — 1649 рр.), Березьку (1638 — 1644), Киселині (1614 — 1638) та Гощі (1600 — 1639), на Київщині в Черняхові (друга чверть XVII ст.).

Матеріальне забезпечення, а відтак і освітньо-викладацький рівень згаданих навчальних закладів залежали від покровителів-магнатів. Саме їхнім коштом оплачувалася запрошена звіддалік професура, а школа та учнівські конвікти (гуртожитки, або бурси) розміщувалися в наданих чи спеціально збудованих магнатом приміщеннях. Вище згадувалося про роль Стадницьких і Потоцьких у функціонуванні Дубецької та Панівецької шкіл; Крилівський освітній заклад існував завдяки Остророгам; школу в Берестечку утримували власники цього містечка князі Пронські, а волинськими та київськими социніанськими училищами опікувалася пов’язана між собою родинними стосунками група впливового українського панства — Чапличі, Сенюти-Ляховецькі, Гойські, Немиричі. Під протекцією цих же людей знаходили притулок на віддалених "українних" землях переслідувані теологи і проповідники антитринітаріїв, як, наприклад, брати Стоїнські — у маєтках Юрія Немирича, одного з найвпливовіших покровителів української Реформації 6.



5 Про обидві школи див.: Ісаєвич Я. Д. Джерела історії української культури доби феодалізму. — Київ, 1972. — С. 74 та ін.; про друкарню в Панівцях: Його ж. Преемники первопечатника. — Москва, 1981. — С. 40.

6 З останніх Ґрунтовних робіт, присвячених Юрію Немиричу, див., зокрема: Tazbir J. Polityczne meandry Jerzego Niemirycza // Przegląd Historyczny. — 1984. — T. 75, z. 1. — S. 23 — 36.



За вимушеною міграцією простувало, як правило, і піднесення рівня школи в місцевості, де осідав утікач-інтелектуал. Саме в такий спосіб спалахнула і найяскравіша зірка протестантського шкільництва в Україні — социніанська академія в містечку Киселині (нині с. Кисилин Локачинського р-ну Волинської обл.).

Передтечею Киселинської академії був знаменитий центр антитринітаризму в польському містечку Ракові неподалік Сандомира 7, започаткований локаційним привілеєм магната Яна Сєненського 1567 р., який гарантував мешканцям свободу віровизнання. Навернення до громади польських братів (социніан) чергового власника Ракова, Якуба Сєненського, перетворило мале містечко на головний осередок прибічників радикальнопротестантської течії: між 1600 — 1638 рр. тут відбулося 44 синоди, на які збиралися вірні з усієї Польщі, України, Сілезії, Білорусі, Литви. Завдяки перебуванню в місті видатних теологів того часу (як творець социніанської доктрини, тосканський аристократ Фавсто Соціні (Социн), Валентин Шмальц із Саксонії, Йоахим Стеґманн з Бранденбурга, Йоган Крелль з Франконії, поляки Йонас Шліхтинґ, Анджей Вишоватий, Самуель Пшипковський та ін.), у Ракові панувала атмосфера пожвавленого інтелектуального життя, діяла одна з перших на теренах Речі Посполитої публічних бібліотек, а з 1600 p. — і друкарня, яка за недовгий час свого існування (її було закрито 1638 р.) видала понад 200 позицій полемічної й теологічної літератури. Починаючи з 1602 р. змінила статус і Раківська школа антитринітаріїв, перетворившись на головний центр підготовки віровчителів і проповідників доктрини Социна. Рівень студій у ній був зорієнтований на гімназії академічного типу — як у Гданську, Торуні, Лозанні та ін., тобто передбачав, окрім класів поетики й риторики, ще один вищий клас, у якому поєднувалися виклади філософії і теології. Характерно, що в матеріальному забезпеченні Раківської академії брали участь і громади антитринітаріїв Волині 8, отже — звідтіля мусили регулярно посилати молодь на навчання до Ракова.



7 Ширше про Раківський центр див., зокрема: Raków, ognisko arianizmu / Pod red. S. Cynarskiego. — Kraków, 1968; Williams G. The Polish brethren. Documentation of the history and thought of unitarianism in the Polish-Lithuanan Commonwealth and in the diaspora 1601 — 1685. — Harvard College, 1980. — Part. S. 1/2.

8 Пор. оприлюднені Я. Тазбіром рахунки Киселинсько-березької громади: Tazbir J. Kisielińko-bereski zbiór braci polskich // Przegląd Historyczny. — 1966. — T. 57. — C. 1.



1638 р., під претекстом вчиненого раківськими студентами блюзнірства (школярі камінням збили придорожний хрест), за вироком сенату Речі Посполитої школу й друкарню було закрито, а професорів скарано на вигнання за межі держави. Проте останні разом зі своїми учнями знайшли нових покровителів: частина в Люславицях на терені Польщі, а більшість — в Україні, на Волині, у містечку Киселині, що належало Юрієві Чапличеві, який до 1658 р. зумів опиратися грізним судовим вирокам, аж доки за рішенням трибуналу социніанські школи не були ліквідовані раз і назавжди. З фрагментарних згадок про діяльність Киселинського навчального осередку можна припускати, що він зберігав раківський академічний рівень; дійшло до нашого часу і кілька імен ректорів та магістрів школи, кожний з яких залишив свій слід в історії Реформації: Євстафій Гізель (Кисіль), Теодор Симонід, Петро Стеґман, Людвіг Голлайсен, Якуб Гриневич-Гижановський, Матис Твердохліб та ін.

Завершуючи огляд протестантського шкільництва в Україні на зламі середньовіччя і нового часу, варто зазначити, що з його появою помітно інтенсифікувалися освітні мандрівки по закордонних університетах, а одночасно зазнали істотних змін їхні усталені маршрути. Впродовж XV — першої половини XVI ст. лише поодинокі юнаки з України, Білорусі та Литви після Краківської академії прямували за кордон, як правило, до університетів Італії. Натомість, починаючи з середини XVI ст., закордонні мандрівки стають, по-перше, ледь не модою для вихідців із заможних родин, а по-друге — коло університетів, які найчастіше відвідувала українська молодь, виразно підкреслює її протестантські, або принаймні антикатолицькі симпатії. Так, вельми популярним стає Лейденський університет, де у той чи інший час навчалися юнаки з родин Черленковських, Сенют, Немиричів, Древинських, Мушат-Охлоповських та багатьох інших 9. Те саме стосується кількох німецьких (у Лейпцигу, Страсбурзі, Гейдельберзі, Ростоку) і прусського Кенігсберзького університетів 10, а також лютеранської академічної гімназії в Гданську, вищі класи якої дорівнювали університетській освіті (тут, зокрема, навчалися волинці Гулевичі, Чапличі, Городинські, Іваницькі, Дорогичинські та ін.) 11. Після студій у протестантських навчальних закладах Пруссії, Німеччини, Швейцарії чи Бельгії юнаки нерідко простували далі — до католицьких університетів Франції та Італії, і така мандрівка тривала багато років. Наприклад, згаданий у каталогах Лейденського університету під 1639 р. волинець Остафій Мушат-Охлоповський повернувся додому аж 1647 р., як записано в замковій канцелярії м. Володимира — "меновите зе Франциєи, в которой од року 1639 през тыє вси прошлыє лита аж до року теперешнего студиорум кавза был и зоставал" 12. Показово, що право навчатися в будь-якому з закордонних університетів — католицькому чи протестантському — розцінювалося як невід’ємний елемент свободи особи. Папський нунцій у Речі Посполитій Маріо Філонарді, характеризуючи цю ситуацію, писав у своєму звіті 1639 р.: "Не тільки схизматики, а й католики мають свободу посилати своїх синів туди, куди їм подобається, в Польщі чи за кордоном, і на сьогодні цього не можна заборонити, не викликавши заворушень по всьому Королівству" 13.

Оцінка ролі протестантських шкіл у формуванні освіти нового часу в Україні досі була, як правило, дуже стриманою, початок чому поклали ще студії Ореста Левицького та скептицизм Михайла Грушевського, який головний акцент ставив на елітарності ("великопанськості") реформаційного бродіння, котре, за його висловом, було тільки "одним з проявів піддання української суспільности, українських панів новій польській культурі, яка дає себе знати в останній чверті XVI в., а не самостійний прояв культурної еволюції української суспільности" 14.



9 Пор.: Album studiosorum Academiae Lugduno-Batavae, 1575 — 1875. — Hagae, 1875. — C. 44-365.

10 Див. переліки І. Лоського: Лоський І. Українці на студіях в Німеччині в XVI — XVIII ст. // ЗНТШ. — Т. 151. — С. 99 — 110; Його ж. Українські студенти в Ростоку й Кілю // Записки чину Святого Василія Великого. — 1932. — Т. 4, вип. 1/2. — С. 326-329.

11 Див.: Księga wpisów uczniów gimnazjum Gdańskiego (1580 — 1814) / Opracowali Z. Nowak i Prz. Szafran — Warszawa; Poznań, 1974. — S. 33-152.

12 ЦДІАУК, ф. 28, оп. 1, cnp. 83, арк. 43.

13 Цит; за: Śmurlo E. Le Saint-Siege et l’Orient orthodoxe russe 1609 — 1654. — Prague, 1928. — T. 2. — P. 192, 193.

14 Грушевський M. Історія України-Руси. — Київ, 1995. — T. 6. — C. 422.



Сучасна наукова думка вбачає, проте, в українській Реформації ширший світоглядний контекст, вважаючи її одним з перших поштовхів до принципового оновлення української культури, розвороту її, як висловлювався Дмитро Чижевський, обличчям на Захід. І в цьому, поза сумнівом, головну роль відіграло протестантське шкільництво, яке вперше в Україні переступило за рамки загумінкового благочестя, запровадивши освітній стандарт європейської гуманістичної школи: за влучним висловом відомого дослідника культурологічного тла цього процесу Амбруаза Жобера, "русини, які нічого не знали про гуманізм еразмівський, відкрили гуманізм завдяки протестантам" 15.





Єзуїтські колегіуми. Головним опонентом протестантів у боротьбі за душі вірних були єзуїти, члени Товариства Ісусового — затвердженого папською курією 1540 р. католицького чернечого ордену нового типу, націленого не на аскетичне усамітнення, а на активну освітньо-пропагандистську роботу серед мирян. Ставши одним із основних знарядь здійснення реформи римо-католицької церкви, наміченої декретами Тридентського собору 1545 — 1563 рр., Орден єзуїтів упродовж другої половини XVI ст. запровадив, по суті, нову систему освіти, що відповідала потребам релігійного оновлення завдяки асиміляції здобутків гуманізму і Реформації. Так, з перших днів існування єзуїтські навчальні заклади (колегіуми, або колегії) в типі й обсягові студій орієнтувалися на модель гуманістичної школи, вироблену протестантськими гімназіями, а щодо виховного ідеалу — то в них, як і в згаданих гімназіях, визнавалася pietas litterata. Оскільки ж головною метою нового шкільництва було розповсюдження католицької віри, то, аби якнайширше привабити молодь, її навчали й утримували в колегіях безкоштовно, водночас офіційно проголосивши принцип терпимості до віросповідання учнів-некатоликів.

Як уже згадувалося, впродовж 1580 — 1590-х рр. поступово оформився єдиний статут єзуїтських шкіл ("Institutio studiorum Societatis Jesu"), виданий друком 1600 p., який регламентував їхню структуру та учбовий процес. На чолі всієї шкільної мережі стояв генерал ордену, що резидував у Римі; йому підпорядковувалися провінціали, тобто керівники регіональних відділень (українські землі, зокрема, належали до створеної 1575 р. Польської провінції); кожну колегію очолював призначений провінціалом ректор, а за організацію навчання у ній відповідав префект, зобов’язаний контролювати професорів та учнів, приймати нових вихованців, влаштовувати екзамени тощо.

Існувало два типи колегіумів — середнього і вищого рівнів. Перші давали типову освіту гуманістичної школи з трьох "граматичних" класів (infima, grammatica, syntaxis) і двох "гуманістичних" — поетики та риторики (роesis, rhetorica); в рамках двох останніх могли викладатися грецька мова і початки філософії та моральної теології. Другі (так звані повні колегіуми) мали спеціальні класи вищих наук (superiora) — філософії (два або три роки) і теології (чотири роки); філософські студії передбачали також вивчення логіки і математики. Щодо теренів Речі Посполитої, то з-поміж 32 колегіумів, які діяли тут на середину XVII ст., про що детальніше йтиметься далі, повним був спочатку лише Віленський, перетворений 1578 р. на академію; з часом навчальними закладами вищого типу стали також школи в Полоцьку, Пінську й Любліні, а на Україні — у Львові, Перемишлі та Ярославі 16.



15 Jobert A. De Luter a Mohila. La Pologne dans la crise de la Chrétienté 1517 — 1648. — Paris, 1974. У Варшаві 1994 p. вийшов друком польський переклад цієї праці: Jobert A. Od Lutra do Mohyły. Polska wobec kryzysu chrześcijaństwa 1517 — 1648 / Przełożyła E. Sękowska. — Warszawa, 1994.

16 Про час заснування і систему освіти єзуїтських колегіумів див., окрім згаданої вище праці Лукашевича, т. 1, також: Zalęski S. Jezuici w Polsce. T. 4: Dzieje 153 kolegiów i domów jezuitów w Polsce. — Kraków, 1905. З нових праць, що містять бібліографію проблеми, див.: Natoński B. Szkolnictwo jezuickie w dobie kontrreformacji // Wiek XVII: Kontrreformacja. Barok: Prace z historii kultury / Ed. J. Pelc. — Wrocław, 1970. — S. 309 — 339; Studia z historii jezuitów / Pod. red. S. Nawrockiego. — Kraków, 1983.



Комплекти підручників по всіх колегіях вживалися однотипні. Базою для вивчення латинської граматики служив багато разів перевидаваний по всій Європі, в тому числі і в Україні, посібник іспанського єзуїта Еммануїла Альвара "De institutione grammaticae", а на вищому щаблі, в синтаксичному класі, учні читали фрагменти з античних авторів зі спеціальних видань шкільного призначення, друкованих за цензурою керівництва відповідної провінції. Освоєння поетичної та ораторської стилістики високої латини, покликане "через насолоду приносити користь", облагороджуючи поведінку учня, здійснювалося, в основному, на підставі одного з найвидатніших ренесансних трактатів з поетики — твору Юліуса, Скаліґера "Poёtices libri septem" (перше видання 1561 p.), a також знаменитого підручника з риторики Кіпріано Соареса "De arte rhetorica" (перше видання 1562 p.; пізніше передруковувався понад 200 разів). Цікавим феноменом сучасні дослідники визнають теологію єзуїтів, кваліфікуючи її як гуманістичну, оскільки в центрі зацікавлень єзуїтських теологів опинилася людина, її моральні проблеми і труднощі на шляху духовного самовдосконалення 17. У навчальній практиці колегій широко використовувалася власна релігійна література теологічного, полемічного і катехетичного профілів, друкування якої було налагоджене орденом з доти небаченою активністю (так, лише в Речі Посполитій протягом 1564 — 1600 рр. єзуїтами було видано 344 позиції друкованих праць, у тому числі для найзагальнішого вжитку — офіційно прийняті церквою польські переклади Нового Завіту, Псалтиря і повної Біблії Якуба Вуєка, а також донині популярні серед католиків "Житія святих" Петра Скарги) 18.



17 Пор. аналіз: Kłoczowski J. Zakony męskie w Polsce w XVI — XVIII w. // Kościół w Polsce. — Kraków, 1969. — T. 2. — S. 483 — 530.

18 Litak S. W dobie reform i polemik religijnych // Chrześcijaństwo w Polsce Zarys przemian 966 — 1979 / Pod red. J. Kłoczowskiego. — Lublin, 1992. — S. 238.



Однією з характерних рис єзуїтської освіти вважають її космополітизм, відірваність від реалій конкретного народу чи країни (саме це в добу Просвітництва з формуванням ідеології національних держав стало одним з гострих закидів могутньому орденові, ліквідованому 1773 р.: його школи, як тоді писалося, шкідливі, бо не готують учнів до сповнення патріотичних громадянських обов’язків). Втім принцип наднаціонального, закладений в основу єзуїтського шкільництва, логічно витікав не тільки з завдань ордену як "десантного загону" універсальної римо-католицької церкви, але й із всеєвропейської надетнічної доктрини "освіченого благочестя", санкціонованої авторитетом Еразма Роттердамського. На практичному рівні "єзуїтський інтернаціоналізм" (як іноді це називають) виявлявся в тому, що ледь не в кожній з колегій професорами були люди різних національностей, і за наказом генерала ордену їх регулярно переміщували з країни в країну. Що ж до керівних органів на місцях — у Польській чи Литовській провінціях, то лише іноземці виконували функції провінціалів, а в переважній більшості випадків — і ректорів шкіл до 1610-х рр.; пізніший склад шкільного начальства бував, як і в інших провінціях Європи, мішаним. Універсалізм єзуїтської освітньої доктрини породив не менш універсальну шкільну культуру, що продукувала в різних країнах схожі, немов брати-близнюки, літературні твори: емблематичні і гербові вірші, панегірики, моралізуючі проповіді й вітальні промови, тексти театралізованих вистав тощо (православна Україна, найсхідніша околиця всеєвропейської мапи Бароко, що виростало значною мірою на базі єзуїтської шкільної культури, приєднається до цього потоку вже через практики Львівської братської школи 19 і остаточно — завдяки взорованому з єзуїтської моделі Києво-Могилянському колегіуму).

На окрему увагу заслуговує виховна методика в колегіумах Товариства Ісуса, як на ті часи, безумовно, новаторська. Головним стимулом навчання виступав принцип змагальності, широко практикований у найрізноманітніших формах. Наприклад, під час обов’язкових диспутів, тобто однієї з форм перевірки знань, клас розбивався на дві "партії" — скажімо, "римлян" і "карфагенян", які конкурували між собою у відповідях; у класному приміщенні учнів регулярно пересаджували відповідно до рівня успішності, причому кращим присвоювали почесні звання; обов’язковою була практика взаємоконтролю, яка передбачала заохочення тих, хто підмічає помилки товаришів тощо. Вже опоненти-сучасники, підкреслюючи вади духу суперництва, писали, що єзуїти вчать дітей під страхом покарання, і тим самим виховують рабів, а не вільних громадян (схожі закиди ще гостріше будуть сформульовані в добу Просвітництва).

Проте тонкощі такого роду помічали хіба що рафіновані інтелектуали. Для основної ж маси шляхетського та міського загалу переваги єзуїтської школи були надто очевидними: вона безкоштовно давала добру освіту, блискучі знання латини і навички пристойної поведінки. На цій безпрограшній карті члени Товариства Ісуса з 1560-х рр. почали розбудову свого шкільництва у Речі Посполитій. Її землі, з одного боку, охоплені протестантськими бродіннями, а з другого — населені "схизматиками" православними, являли собою ідеальний об’єкт для прикладання місіонерських зусиль енергійних єзуїтських подвижників. Як писав 1573 р. у листі до провінціала один з найвидатніших письменників-єзуїтів Польщі Петро Скарга: "Не шукаймо східних і західних Індій — Литва й Північний край є справжніми Індіями" 20.

Безпосередній поштовх до руху єзуїтів у Річ Посполиту пов’язується з Чехією, терени якої входили до Австрійської провінції ордену, а перші єзуїтські школи вищого рівня функціонували у Празі з 1556 р. (Колегіум св. Климента, зрівняний з Карловим університетом), а в Оломоуці на Моравії — з 1566 р. (останній 1573 р. теж отримав академічний статус) 21.



19 Пор., для прикладу, виданий 1591 р. Львівською братською друкарнею текст панегіричних віршів, якими школярі вітали Київського митрополита Михайла Рагозу: Запаско Я., Ісаєвич Я. Пам’ятки... — Львів, 1981. — Т. 1. — С. 30, № 23.

20 Listy Ks. Piotra Skargi. Z.l: 1566 — 1610 / Wyd. J. Sygański. — Kraków, 1912. — S. 55.

21 Ширше про це див.: Gmiterek H. Związki intelektualne polsko — czeskie w okresie Odrodzenia (1526 — 1620). — Lublin, 1989. — S. 139 — 174.



1563 р. за дорученням генерала ордену до Польщі з оглядовою місією вирушив доктор теології, чех Балтазар Гостоунський, а вже у 1565 і 1566 рр. на його подання було відкрито дві перші школи — у Бранєві (Браунсберзі) на західних і в мазовецькому Пултуську на східних околицях краю. Третьою стала заснована 1570 р. школа у Вільні. Сам Гостоунський з перервами мешкав у Польщі та Литві до 1572 р., викладаючи грецьку мову й полемічну теологію; окрім нього, першими професорами новостворених шкіл були вихідці з Німеччини, Бельгії, Шотландії, Італії, Чехії та ін.

Від цього часу кількість єзуїтських колегіумів аж до другої половини XVII ст. неухильно збільшувалася; наприклад, за станом на 1648 р. їх було на теренах Корони Польської і Великого князівства Литовського 32, а число професорів, які тут навчали, сягало 407 осіб 22. Третина згаданих навчальних закладів — тринадцять — діяли в Україні 23. Згідно з положенням, відкриття нової школи могло відбутися лише в тому випадку, якщо фундаційний акт забезпечував засобами прожитку щонайменше двадцять осіб навчального та обслуговуючого персоналу. Вперше на українській території така ситуація склалася завдяки дарчим записам дідичок м. Ярослава Софії з Одровонжів Косткової (1571) та її дочки, дружини князя Олександра Острозького Анни (її сини, онуки Костянтина Острозького, починали навчання саме тут). Реально школа почала функціонувати з 1575 р.; наприкінці XVI ст., маючи вже понад 600 слухачів, була перетворена на одну з небагатьох у Речі Посполитій колегію академічного рівня з викладанням філософії та теології; славилася величезною бібліотекою.

Два наступні колегіуми на українських теренах почали діяти майже одночасно у Львові і Луцьку. Львівський було створено, в основному, завдяки фундаційному актові вдови останнього з князів Олельковичів-Слуцьких, яка, виконуючи волю покійного, записала єзуїтам два села і певну суму на влаштування школи, відкритої 1606 р. У 1608 р. тут уже навчалося близько 200 учнів; після відкриття класу філософії (перед 1613 р.) число учнів збільшилося до 500, а пізніше, коли у 1650-х навчання доповнилося теологічним класом, сягало 700 і більше осіб; з 1646 р. при колегіумі діяла власна друкарня. У другій половині XVII ст., зважаючи на рівень своїх програм, львівські єзуїти намагалися здобути для школи титул академії, однак не змогли подолати конкуренції Краківської академії, не зацікавленої у надмірному піднесенні надто близького сусіда.

Луцький колегіум таких освітніх висот не сягав. Його нижчі, граматичні, класи почали діяти з 1609 р. на підставі фундаційного акту тутешнього католицького єпископа Мартіна Шишковського, проте остаточно школа сформувалася з 1614 р. завдяки матеріальній підтримці князя Юрія Вишневецького, обіймаючи класи граматики, поетики і риторики (тоді ж, 1614 р., при ній був заснований спеціальний клас slavonicae linquae, тобто "руської мови"). Вже 1615 р. датується перший віршований утвір тутешніх студентів класу риторики — поховальний панегірик на смерть власника м. Олики Миколая Криштофа Радзивіла "Threnodiae in funere...", виданий у Львові 24. Вищих студій Луцький колегіум не практикував, хоча з 1630-х рр. тут час від часу, за наявності відповідних професорів, викладали філософію.



22 Jobert A. Od Lutra do Mohiły... — S. 187.

23 Їхню характеристику див.: Łukaszewicz J. Historia szkół... — T. 4. — S. 47 — 187; Załęski S. Jezuici w Polsce. — T. 4. — S. 1037 — 1443; Xapлампович K, Западнорусские православные школы XVI и начала XVII в. — Казань, 1898. — С. 24 — 96.

24 Запаско Я., Ісаєвич Я. Пам’ятки... — C. 37 — 38, № 106.



Навчальним закладом аналогічного рівня був також колегіум в Кам’янці-Подільському. Початкову суму на його утримання місцеві магнати, брати Язловецькі, записали ще 1590 р., однак нехіть кам’янецького католицького єпископа до єзуїтів загальмувала справу аж до 1610 р., коли, врешті, подільська шляхта, приваблена вигодами єзуїтського шкільництва, не зібрала, за рішенням власного сеймику, кошти на його користь; великі суми були внесені також подільськими магнатами Станіславом Лянцкоронським і Валентієм Олександром Калиновським. У граматичні класи, відкриті 1610 p., записалося одразу близько 180 учнів; поетики і риторики почали навчати, ймовірно, 1611 або 1612 рр. Варто додати, що до рук кам’янецьких єзуїтів з 1611 р. перейшла друкарня ліквідованої у Панівцях кальвіністської школи, про яку згадувалося вище. Хоча Кам’янецький колегіум у викладанні "вищих" наук (філософії і теології) регулярності не досягнув, але завдяки доброму оснащенню і матеріальному забезпеченню відповідні курси читалися тут часто.

До навчальних закладів, що робили перші кроки майже в цей самий час, належить також колегіум у Перемишлі. На внески тутешніх магнатів його було зафундовано між 1610 — 1617 рр., але через протидію місцевого католицького єпископату формально відкрито лише 1628 р.; фактично ж школа стала функціонувати аж з 1650-х рр., втім — на статусі "вищої"; славилася доброю бібліотекою.

З другої чверті XVII ст. єзуїтське шкільництво розпочало просуватися на схід, у глиб української території. Зокрема, згідно з фундаційним актом княгині Анни-Алоїзи Острозької, онуки Костянтина Острозького, з 1626 р. почала діяти нова колегія в Острозі; у тутешньому конвікті (бурсі) для "убогих школярів" мешкало і харчувалося близько 30 осіб, схоже — переважно дітей службової шляхти дому Острозьких і Заславських. Від 1628 р. започатковано клас філософії: його студенти видали 1630 р. поховальний панегірик "Panselene... splendescens in funere..." на смерть князя Олександра Заславського 25. Спеціальних теологічних студій у цій колегії не практикувалося, однак принагідно, як і в Луцьку, викладали моральну теологію, а також математику.



25 Там само. — С. 52, № 211.



Щодо Центральної України, то невеличка єзуїтська резиденція, заініційована брацлавським і вінницьким старостою Валентієм Олександром Калиновським, з’явилася тут вперше 1611 р. у Вінниці. Однак кошти, потрібні для відкриття школи, були зібрані нескоро: вона відкрилася аж 1630 р. завдяки фундаційним записам князів Криштофа Збаразького і Юрія Чорторийського. Діяла як середня, з викладанням граматики, поетики та риторики, до війни 1648 р.; на звістку про початок козацької революції була розпущена і пізніше не відновлювалася. Інакше склалася доля невеликої колегії в сусідньому м. Бар на Поділлі. Зафундована 1615 р. гетьманом Станіславом Жолкєвським (у 1620-х рр. великі грошові внески зробили також князі Криштоф Збаразький і Юрій Чорторийський, а також Станіслав Конєцпольський та ін.), колегія була відкрита 1636 р. з класами граматики й поетики; 1640 р. додано клас риторики. Розпущена, як і Вінницька, 1648 р., Барська школа з часом відновилася, проіснувавши аж до ліквідації ордену; у XVIII ст. належала до тих небагатьох єзуїтських колегіумів, де навчали церковнослов’янської мови.

Таким самим короткочасним, як і в Вінниці, стало існування колегіумів, зафундованих протягом останнього десятиліття перед Хмельниччиною у Ксаверові під Овручем, Фастові, Переяславі та Новгороді-Сіверському. Так, Овруцька школа з викладанням поетики й риторики, створена на кошт вихідця з родини старовинної київської шляхти Федора Єльця, відкрилася 1647, а згорнула роботу 1648 р. Лише вступні граматичні класи встигли організувати єзуїти для новостворюваних шкіл у Переяславі (1635 р., фундація Лукаша Жулкевського) та Новгороді-Сіверському (1638 р., фундація Олександра Пісочинського). З 1625 по 1646 p. у резиденції київського католицького єпископа — містечку Фастові під Києвом — члени ордену утримували невеликий навчальний заклад з класами поетики й риторики. Кінцевою метою фастівських отців був переїзд до Києва, і 1646 р., як тоді здавалося, вони наблизилися до цього: київський воєвода Януш Тишкевич купив для колегіуму будинок і частину міського плацу, а сейм проігнорував протести православних проти переміщення єзуїтів до столиці Київської митрополії. Відтак у вересні 1647 р. школа була урочисто відкрита, але вже через кілька місяців її професорам довелося втікати з охопленої козацькою війною Наддніпрянщини.

Окремої згадки заслуговує єзуїтський колегіум, на Закарпатті — в Ужгороді (перенесений сюди 1640 р. з Гуменного). Програма його була така сама, як і в усіх інших школах ордену, в тому числі тих, що діяли в Західній та Правобережній Україні.

Завершуючи перегляд єзуїтських освітніх закладів, де навчалися юнаки з України, варто назвати так звані папські колегіуми академічного типу, які організаційними зусиллями єзуїтів фундувала в різних країнах Європи римська курія. За поданням Київського уніатського митрополита Йосифа Велямина Рутського (1613 — 1637), у цих колегіумах починаючи від 1615 р. гарантувалося визначене число місць для завершення освіти студентів "грецького віровизнання з Русі": по шість у Бранєві (Браунсберзі) та Вільні, по два в Оломоуці, Празі й Відні, чотири у Грецькому колегіумі в Римі, згодом ще два — у Граці 26.



26 Детальне опрацювання цього питання з переліками студентів, які навчалися в кожній зі згаданих колегій, див.: Blažejovskyj D. Bizantine Kyivan rite students in pontifical colleges and in seminaries, universities and institutes of Central and Western Europe (1576 — 1983). — Rome, 1984.



Згаданими пільгами користувався передовсім орден василіан, і власне таку, тобто на ті часи дуже високу, освіту отримувала більшість ієрархічної верхівки уніатської церкви — майбутні митрополити, єпископи, протоархімандрити. Втім, як свідчать іменні переліки, складені о.Блажейовським, у кожній з колегій навчалося чимало українських юнаків і поза квотою, причому з перших років створення даного навчального закладу: наприклад, у Браунсберзі — з 1580 р., Грецькій колегії в Римі — з 1578 р., Оломоуці — з 1578 р. тощо.

Ставлення українського загалу до єзуїтських навчальних закладів важко схарактеризувати однозначно. З одного боку, збереглося багато свідчень про гостро негативну, навіть ворожу оцінку діяльності членів ордену. Вона закономірна, коли взяти до уваги, що сучасники небезпідставно пов’язували відплив православної молоді до католицизму з освітньою діяльністю єзуїтів. Члени ордену справді були вправними "ловцями душ", здобуваючи нових і нових вірних не лобовою пропагандою (навчання релігії як окремої дисципліни в колегіях взагалі не практикувалося), а завдяки продуманим засобам впливу на світ емоцій молодої людини. Блиск ерудиції і манер професорів (а єзуїти проходили багаторічний вишкіл перед посвяченням у члени ордену), пишні театралізовані процесії, шкільні вистави на релігійну тематику, хорові декламації, участь втаємничених у студентських релігійних братствах однаково приваблювали і юнаків-католиків, і юнаків-православних. Для останніх це нерідко мало кардинальні наслідки, спершу обертаючись некорисними для руського духівництва порівняннями, а далі (не без допомоги єзуїта-наставника) — і релігійною конверсію. Тож мав рацію анонімний волинський полеміст 1620-х рр., звертаючись з дошкульними аргументами до батьків, які віддавали своїх дітей у єзуїтські колегії: "Аж ты дал сынка своєго, дал до проклятои школы, а звлаща до научаня діаволского вызуитов. Аж они там твоєго сынка русинка, засмаковавши єму поганую діаволюю науку, ошукали... Аж юже и на віру свою святую правдивую, яко пес, щекаєт, и на тебе, отца, и на матерь свою, и на увес род свой, и віри, и языка своєго многославного святого вырекаєтся російского" 27. Проте, схоже, така гостра постановка питання була характерною лише для людей з церковного середовища, у той час як світський загал на перше місце ставив доступність і якість єзуїтської "науки", тобто навчання. Надзвичайно показовим стосовно сказаного є датований 1579 р. заповіт брацлавського каштеляна Василя Загоровського. Людина ревної православної побожності (велика частина заповіту присвячена дарчим записам на церкви), Загоровський детально інструктує виконавців своєї останньої волі, як виховувати його малолітніх синів, "абы писма своєго руского и мовенья рускими словы и обычаєв цнотливых и покорных руских не забачали". Проте коли підростуть — їх належить послати "до Вилни к єзуитам, бо там хвалят дітям добрую науку" 28. Варто додати, що таким самим прагматичним гаслом керувалися не тільки шляхтичі й городяни, але подеколи й священики: наприклад, серед учнів Луцької колегії під 1634 р. згадується Андрій Сакович, попович з Потелича 29. Назагал впродовж кінця XVI — першої половини XVII ст. через школи єзуїтів, розміщені на території України, за найзагальнішими підрахунками, могло пройти близько 2,5 — 3 тис. юнаків. Приклади помітніших осіб, чиї біографії достатньо відомі (як, скажімо, Богдан Хмельницький або Лазар Баранович), показують, що навчання в колегіях не обов’язково призводило до релігійної конверсії, як звично стверджувала, надто довіряючи церковним письменникам, стара історіографія. Та обставина, що в українській історіографічній традиції саме слово "єзуїт" ще донедавна слугувало за метафору мракобісся, перешкоджала нормальному науковому дослідженню єзуїтської освітньої діяльності, у тому числі стосовно персоналій професорів та учнів кожної з колегій. Тим часом з позицій сучасної науки оцінки масштабу релігійних конверсій православного учнівства мусили б спиратися не на публіцистичні випади православних полемістів XVII ст., а на документально підтверджену статистику, а власне її поки що й немає.

Інша, не менш цікава сторінка єзуїтського шкільництва в Україні (теж зі згаданих причин практично не досліджена 30) — це "інтернаціональний" склад і освітній, інколи надзвичайно високий багаж професури, яка приїжджала викладати по тутешніх колегіях, опосередковано прищеплюючи учням в буквальному сенсі "всеєвропейські" інтелектуальні стереотипи.



27 Цит. за Мицько І. З. Острозька слов’яно-греко-латинська академія (1576 — 1636). — Київ, 1990. — С. 71.

28 Цит. за: Українська література XIV — XVI ст. / Ред. В.Л. Микитась. — Київ, 1988. — С. 171.

29 АЮЗР. — Ч. 1, т. 6. — С. 685.

30 Як виняток, можна згадати єдину працю, безпосередньо цій тематиці присвячену: Florovsky A. V. Češti Jezuiti na Rusi. — Praha, 1941.



Врахувавши серед іншого й це, буде, вочевидь, недостатньо при підсумковій оцінці місця єзуїтів в історії української культури обмежитися знаменитим афоризмом Лазаря Барановича: "єзуїти навчили Русь латини". Як можна судити навіть на підставі узагальнених спостережень, власне єзуїтська освіта давала і безпосередні взірці, й істотний поштовх до видозмін в українській культурі та освіті, бурхливо започаткованих на зламі середньовіччя і нового часу.





Замойська академія. Нові віяння, пов’язані з поширенням на українських землях елементів ренесансної культури, позначилися і на діяльності католицьких шкіл, які діяли в Україні здавна. Насамперед це стосується неодноразово вже згадуваної Львівської кафедральної школи. Наприкінці XVI ст. серед їхніх педагогів з’являються вчені з доброю гуманістичною освітою, як, скажімо, Адам Бурський, але після обмеженого періоду пожвавлення кафедральна школа вступила в смугу стагнації. Короткотривалою була активність школи в Бродах, патронами якої були власники цього міста магнати Конєцпольські. Натомість значно довше життя судилося освітньому осередкові у Замості 31. Розцінюючи як позитивний фактор освітні мандрівки молоді за межі України, в "латинські" університети Кракова, Праги, німецьких земель, Італії чи Франції, українські дослідники досі майже не надавали уваги заснованому в цьому місті університету, набагато ближчому, розташованому безпосередньо на українсько-польському пограниччі і створеному, згідно з задумом його засновника, власне для поширення освіти в "занедбаній" Русі 32.



31 Зі старих праць, присвячених історії Замойської академії, найповнішою є: Kochanowski J. K. Dzieje Akademii Zamojskiej (1595 — 1784). — Kraków, 1899 — 1900. Серед нових праць докладну інформацію про академію, а також вичерпну бібліографію проблеми містить монографія А. Вітусика: Witusik А. А. Młodość Tomasza Zamojskiego: O wychowaniu i karierze syna magnackiego w Polsce w pierwszej połowie XVII wieku. — Lublin, 1977. Врешті, нещодавно Г. Ґмітерек видав друком тритомовий "альбом", тобто книгу студентських записів на навчання: Album studentów Akademii Zamojskiej. 1595 — 1781 / Opracowal H. Gmiterek. — Warszawa, 1994. Наведена далі загальна інформація про Замойську академію та її студентів спирається на це видання, а характеристика професорського складу — на спостереження А. Вітусіка.

32 Łempicki S. Działalność Jana Zamojskiego na polu szkolnictwa, 1573 — 1605. — Kraków, 1921. — S. 60, 101.



Йдеться про Замойську академію — вищий навчальний заклад, відкритий як фундація канцлера і великого коронного гетьмана Яна Замойського в центрі його володінь, м. Замості у Холмській землі, поблизу україно-польської етнічної межі. У жовтні 1594 р. папа Климент VIII спеціальною буллою дозволив проголошення нової академії, визнаючи за нею статус університету з трьома факультетами: "вільних мистецтв", права і медицини (1648 р. до них було долучено теологічний факультет), а 1595 р. був прийнятий статут, згідно з яким мали віднині діяти класи і кафедри.

Програма навчання передбачала два рівні студій: нижчий — п’ятирічний (classes inferiores) і вищий — академічний, що тривав шість років (classes superiores). На нижчому щаблі, як і в середній школі, поглиблено вивчалися граматика латинської мови, поетика і початки риторики. Академічні ж класи обслуговували сім кафедр. Чотири з них (математики; логіки й метафізики; натуральної філософії і медицини; елоквенції, тобто красномовства) реалізували в дещо розширеному вигляді вивчення предметів давнього quadrivium’y середньої школи. Натомість закладами вже цілком університетського рівня були кафедри моральної філософії і політики, загального права та польського права. Впродовж 1640-х рр. відкрилися ще дві кафедри такого самого вищого щабля — історії і канонічного права (число кафедр пізніше зростало; напередодні закриття академії 1784 p. їх налічувалося 23).

Занепад Замойської академії у XVIII ст. став причиною досить скептичного погляду дослідників на її освітній рівень (як нищівно висловився свого часу Ян Кохановський, вона виховувала не громадян і не вчених, а саму лише темноту на шкоду і церкві, і краю 33). Проте стосовно періоду, який нас цікавить, тобто першого століття діяльності "університету пограниччя", такий присуд нині не вважають справедливим. Збережені програми студій з математики й астрономії, природничих наук, риторики, політики свідчать як про ґрунтовну підготовку молоді, так і про намагання пов’язати теоретичні знання з життям 34. Таку саму спрямованість мало й вивчення юриспруденції, де професори читали спеціальні курси з римського і саксонського та Маґдебурзького права, коментували статути Речі Посполитої і головні сеймові конституції, а також знайомили студентів з особливостями процесуального перебігу та канцелярськими формулами судочинства й нотаріату (університет міг надавати своїм слухачам звання публічних нотаріусів). Високий рівень навчання забезпечувався також добрими кадрами викладачів. Так, протягом першого півстоліття діяльності Академії серед її ректорів та професорів бачимо фламандського математика Адріана ван Роомена, львівського медика-природознавця Яна Урсинуса, кількох плідних письменниківфілософів (як уродженець Львова Шимон Бірковський чи мазовшанин Адам Бурський), видатного правознавця свого часу, теж львів’янина, Томаша Дрезнера та ін. 35 Останній, для прикладу, був сином львівського золотаря Ганса Кляйна. Як один з найздібніших учнів кафедральної школи, на кошт Яна Замойського виїжджав у освітню мандрівку на Захід, студіюючи право в Орлеані, Парижі, Бурже й Падуї, а 1606 р. отримав ступінь доктора обох прав у Римському університеті; видав кілька правознавчих праць, у тому числі вже в Замойській університетській друкарні відомий підручник з основ польського права "Institutionum iuris Regni Poloniae IV" (1613).

Згідно з задумом Яна Замойського, завдання заснованої ним академії було прагматичним — готувати своїх вихованців до виконання публічних обов’язків (у листі до папського нунція Каліґарі 1580 р. Замойський писав, що в задуманій ним школі поруч з філософськими науками мусить викладатися "наше цивільне право разом з канцелярськими формулами, а також публічне право Королівства, привілеї, угоди з зарубіжними володарями, конфедерації та різноманітні старожитності, які стосуються Речі Посполитої" 36).



33 Ibid. — S. 52.

34 Див. ширше про це: Łempicki S. Działalność Jana Zamojskiego na pole szkolnictwa... — S. 204 — 276; Witusik A. A. Młodość Tomasza Zamojskiego... — S. 67 — 83.

35 Перелік ректорів університету, укладений Г. Гмітереком, див.: Album studentów Akademii Zamojskiej... — S. 24 — 28; прізвища професорів вказуються у самій пам’ятці, в преамбулах до порічних записів.

36 Цит. за: Gmiterek H. Album studentów... — S. 8.



Такий ракурс студій був привабливим для малозаможної шляхетської молоді, яка розраховувала заробляти свій хліб або й зробити престижнішу кар’єру на канцелярсько-адміністративних службах чи займаючись адвокатурою. Іншою рисою, що забезпечувала популярність академії, був її, висловлюючись осучаснено, демократизм: поряд з юнаками з "великих" фамілій (як Замойські, Потоцькі, Лещинські, Конєцпольські та ін.) тут, завдяки дешевизні утримання і недалеким відстаням від домівки, навчалися діти ремісників, купців і навіть селян з галицьких, малопольських та волинських теренів. Як засвідчують реєстри студентів, вихідці з простолюду нерідко були досить численними серед слухачів, тоді як шляхта ніколи не посідала понад 60 % 37. Зрештою, вельми важливою рисою, що сприяла притокові юнацтва з України та Білорусі, у тому числі з-поміж заможної родовитої шляхти, була спокійна релігійна обстановка в академії, де поруч з католиками навчалися православні, уніати, вірмени-григоріанці і протестанти, проте конфліктів на віросповідному ґрунті джерела не фіксують.

У період від заснування Академії до середини XVII ст. у студентських метриках занотовано понад 4,5 тис. прізвищ 38 (оскільки деякі прізвища повторювалися щорічно при переході у вищі класи, це число, зрозуміло, є більшим за абсолютну кількість слухачів). Коли говорити про територіальне походження молоді, то безсумнівне лідерство тут належало вихідцям з Галичини — найближчої до Замостя Холмщини, теренів Белзького воєводства, Перемишльської землі, Львівщини, Галицької і Сяноцької земель. Другу за чисельністю групу, що більш-менш урівнювалася з групою уродженців сусідніх польських Люблінщини та Мазовша, становили волинці. Характерно, що якраз серед них бачимо юнаків з таких помітних некатолицьких родин, як Бокії, Войни-Оранські, Гойські, Гулевичі, Древинські, Єловицькі, Єло-Малинські, Жоравницькі, Киселі (в Замості навчався Адам Кисіль та його брат Микола), Курцевичі-Булиги, Ледуховські, Пузини, Чапличі тощо. Трохи менше зафіксовано у студентських реєстрах приїжджих з віддалених Київщини, Брацлавщини та Поділля. Як і серед волинців, тут переважав заможний контингент: кияни Аксаки, Бутовичі, Вороничі, Грузевичі, Єльці, Стрибилі, Сущанські-Проскури, Тиші-Биковські, брацлав’яни Дешковські, Клещовські, Черленковські, Шашкевичі, подоляни Гумецькі, Слупиці, Ярмолинські та багато інших. Показовим, однак, здається те, що поруч з багатими юнаками серед студентів бачимо синів з тих незаможних родин, які традиційно займалися адвокатською практикою або служили в судово-адміністративних органах земель, де зберігало чинність русько-литовське право, як, наприклад, Верещаки, Богушевичі, Колчицькі, Миньковські, Мужиловські, Родкевичі, Шпаковські, Щирські тощо.

Чималий інтерес становить географія міст, з яких прибували міщанські діти, що навчалися в Академії. Найбільше було уродженців самого Замостя, але не бракувало львів’ян, а також хлопців з Крем’янця, Луцька, Володимира, Ярослава, Холма, Ратна, Белза, Потелича, Олеська, Дрогобича, Самбора, Сокаля та багатьох інших населених пунктів тодішньої України, аж до віддалених Кам’янця-Подільського і Летичева. Очевидно, дітям ремісників і купців мусив особливо імпонувати прагматичний напрям студій у Замості, оскільки це давало надійний шанс "вибитися в люди". Тим-то не дивно, що вже серед перших осіб, яким 1607 — 1608 р. університет надав звання публічного нотаріуса, бачимо міщанина Симона з Самбора, а першим бакалавром вільних мистецтв і філософії став 1609 р. Варфоломій Якликович з Городка (під Львовом) 39.



37 Ibid. — S. 21.

38 Вказується за підрахунками Г. Ґмітерека (с. 29 — 30).

39 Album studentów... — S. 67, 73.



Заслуговує на увагу й те, що в Академії часто навчалися один по одному представники кількох поколінь тієї самої родини, як-от: Аксаки (1608 — 1642), Балабани (1598 — 1684), Гулевичі (1619-1680), Киселі (1609 — 1651), Пузини (1595 — 1647), Семашки (1597 — 1655), Терлецькі (1615 — 1642), князі Святополки-Четвертинські (1634 — 1760) та ін. Цей факт свідчить про усталення певної тяглості освітньої традиції, коли сама освіта, інтелектуальні цінності щодалі більше переставали бути екзотичним набутком енергійних одиниць, поступово перетворюючись на буденну норму життя. Як скаржилися до суду в 1645 р. Гулевичі, недоброзичливі сусіди, наїхавши на їхню садибу в с. Радошин на Волині, вивезли серед іншого майна і родинну бібліотеку — "болше нижли тисечу книг" 40. Якихось півстоліття тому на таку колосальну книжкову колекцію (вочевидь, переважно з латино- та польськомовних видань) годі було натрапити не те що в сільському шляхетському дворі — у княжих замках чи монастирських книгозбірнях.



40 ЦДІАУК, ф. 256, оп. 1, спр. 90, арк. 96.



Так виглядають основні здобутки "університету пограниччя", розташованого на найзахідніших окраїнах української території, в такій доступній близькості від сусідніх українських земель, що там уже до середини XVII ст. змогла отримати освіту не одна тисяча уродженців України. Відсутність явної релігійної заангажованості у спрямуванні університетських студій (чого не можна сказати про школи протестантів і єзуїтів) визначає особливе місце Замойській академії серед латинських шкіл того часу, через які масово проходила українська молодь. Завдяки самому змістові навчання, без тиску конфесійних упереджень, тут відбувалося стихійне формування світогляду вихованців з України як людей двох культур — новонабутої "латинської", що накладалася на свою, "руську". Власне, цей симбіоз, як відомо, й породжував яскравий феномен синкретизму української культури XVII — XVIII ст.


















Попередня             Головна             Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.