Результати веб-опитування про проект правопису на сайті Ізборник  


Попередня             Головна             Наступна





М. Б. Боянівська

4.9. Книгописання



Період кінця XVI — першої половини XVII ст. можна назвати часом розквіту української книжкової культури. Таке піднесення позначилось і на мистецькому оформленні, і на тематиці та мові рукописних пам’яток. Якщо в другій половині XVI ст., точніше, починаючи від 60-х рр., відбувався процес проникнення народної мови в літературні пам’ятки, причому не лише світського, а й богослужбового характеру, то в першій половині XVII ст. вживання народної розмовної чи української книжної мови стало явищем повсюдним. Серед історичних причин спалаху письменства (йдеться не лише про літературу, а й про книгописання) можна виділити деякі основні. Поширення реформаційних ідей стало неабияким поштовхом до пробудження національної свідомості, що, своєю чергою, спричинило вияв інтересу українських книжників до перекладу літургійних текстів "простою", тобто розмовною мовою. Другим важливим стимулом до активізації книгописання стала поява неперервного українського друкарства. З одного боку, друкована книжка збагатила репертуар новими пам’ятками і, зрозуміло, вигравала порівняно з рукописною за якістю виконання та мобільністю виготовлення. З іншого — друковані видання викликали так звану

читацьку спрагу на книжку, тоді як самі друковані книжки цієї спраги вдовольнити не могли. Адже можливості друкарень ще не відповідали рівневі попиту на їхню продукцію, друкована книжка коштувала набагато дорожче за рукописну. Окрім того, цензурний контроль не давав змоги друкувати всі поспіль потрібні тодішній читацькій аудиторії твори (йдеться передусім про пам’ятки полемічного письменства, що мали подекуди яскраву спрямованість проти офіційної політики та церкви в межах Речі Посполитої).

Водночас розвиток української книжності відбувався під дією тих чинників, що формували її характер у попередній період. Зокрема, не переривалася традиція засвоєння візантійської спадщини. Пам’ятки візантійського походження, як і раніше, мали великий авторитет серед освічених українців і відчутно впливали на формування книгописання в Україні.

Починаючи від середини XVI ст. в українські землі дедалі активніше проникали пам’ятки західноєвропейської та центральноєвропейської культури загалом і літератури зокрема, здебільшого в друкованих виданнях. Головними посередниками в передачі західних пам’яток були чехи та поляки. Часто через ці слов’янські переклади західноєвропейські твори проходили апробацію та адаптацію в україномовному середовищі, згодом тут виникали і власні переробки та редакції.

Спалах у розвитку національної книжності насамперед виявився в істотному розширенні кола пам’яток. Під впливом друкованих чеських та польських реформаційних переробок, що з’явилися в Україні, українські книжники виконали переклади "посполитою мовою" літургійних і канонічних текстів. Серед таких пам’яток насамперед варто згадати Крехівський апостол другої половини XVI ст. (після 1563 р.), переклад з кальвіністського видання, Новий Заповіт Валентина Негалевського 1581 р., переклад з польського социніанського тексту 1577 р. Мартина Чеховича.

Під впливом друків Франциска Скорини в Україні здійснено переклад Пісні пісень (виявлено в Збірнику XVI ст.). Власні друки Скорини користувалися досить великим читацьким попитом в останній третині XVI ст. Відомі, зокрема, такі копії цих текстів: Біблія 1568 р., переписана Василем Жугаєвичем; Біблія, одну частину якої переписав 1575 р. Дмитро — "писарчик" із Зінькова, а другу — протягом 1576 — 1577 рр. ієрей Іоанн у Маначині; Біблія 1596 р. Луки з Тернополя. Старозаповітні біблійні тексти в редакції Скорини переписували або частинами (для збірників), або максимально повно. Наприклад, до списку чотирьох Скорининових перекладів біблійних книг, якого закінчив 1568 р. Василь Жугаєвич у Ярославі, додано низку моральноповчальних творів Іоанна Златоуста, Єфрема Сирина, Григорія Богослова. У тексті передмов, післямов та заголовків замість імені Скорини внесено ім’я Жугаєвича: тут зазначено, що книжку переписано "працею и накладом избранного мужа в лЂкарских науках доктора Василія, Жугаева с[ы]на изъ ЯрославлА1. Судячи зі змісту, повний список старозаповітних і новозаповітних текстів (враховуючи і невідомі в друках Скорини) містила Біблія, яку виготовив 1569 р. Лука в Тернополі 2.



1 РНБ, Від. рук., F. І. 4, арк. 45.

2 Карский Е. Западно-русские переводные псалтыри XV — XVII в. — Варшава, 1895. — С. 25 — 26; Владимиров П. Доктор Франциск Скорина. Его переводы, печатные издания и язык. — Санкт-Петербург, 1888. — С. 222, 223.



Припускають, що окрім Скорининових текстів, перепис вміщував здійснені, можливо, трохи раніше, українські переклади і був автографом перекладача. Цей таки список міг бути протографом списку Біблії 1573 — 1577 рр., що зберігся у двох кодексах. Перший рукопис, згадуваний як копія Дмитра-"писарчика", містить невідомий у друку Скорининовий переклад двох книг Параліпоменон. Дослідники вважають, що частина тексту є перекладом, здійсненим близько 1570 р. з гебрайського джерела 3. Другу частину кодексу виконали впродовж 1576 — 1577 рр. у Маначині на Поділлі на замовлення ієрея Іоанна, ймовірно, два переписувачі. Окрім старозаповітних текстів, копіювали й інші друки Ф. Скорини. Найчастіше переписували Апостол. Зокрема, три списки XVI ст. зберігаються в збірці Перемишльської греко-католицької капітули у Варшаві 4. Відомий також перепис Апостола Скорини, якого скопіював ієрей Гермоген (Тихоненя Яцкович), родом з Торчина, впродовж 1593 — 1594 рр. у Теслугові поблизу Берестечка 5.

Тогочасний книжковий репертуар збагачувався також за рахунок нових для української книжності жанрів. Це були "четьї", книги релігійного або й світського змісту. До першої групи можна зарахувати Учительне Євангеліє нового типу. Ця популярна в Україні наприкінці XVI — на початку XVII ст. пам’ятка перейняла чимало рис "Постилли" М. Рея, перший друк якої з’явився 1557 р. у Польщі, та інших протестантських збірок проповідей. До другої групи залучають досить велике коло цілком світських творів, що надходили в Україну із Західної та Центральної Європи. Йдеться насамперед про пам’ятки повістевої літератури, зокрема твір угорського гуманіста Ніколая Олаха "Аттила", Роман про Трістана та Ізольду, уривки "Декамерона" Боккаччо, французькі фабльо (байки), польські фацеції (жарти). Розширювався український репертуар також за рахунок оригінальних та перекладних творів поезії, драми, історіографічної прози, правової літератури.

Найяскравішою серед церковних пам’яток, де виразно присутня українська мова, є Пересопницьке Євангеліє 1556 — 1561 рр. — найраніший повний текст перекладу канонічного Євангелія з церковнослов’янської українською книжною мовою, здійснений "ку читаню и посполитымъ людемъ ко доброму выразумленю" 6. Майже одночасно з пересопницьким кодексом виникла ціла низка інших пам’яток з елементами розмовної мови: Житомирське Євангеліє 1571 р., Євангеліє 1581 р. (переклад виконав Валентин Негалевський у с. Хорошеві на Волині), Літківське Євангеліє кінця XVI ст., яке містить дві вставки українською мовою, що органічно вплітаються в церковнослов’янський текст. Великий вплив закарпатських народних говірок помітний у Нягівському списку повчань на Євангеліє (оригінал кінця XVI ст. не зберігся) 7.



3 Тиховский Ю. Южнорусский библейский кодекс Луки из Тернополя (1569) и его отношение к трудам Скорины и южнорусскому библейскому кодексу 1575 — 1577 гг. // Труды XII археолог, съезда в Харькове. 1902. — Москва, 1905. — Т. 3. — С. 337.

4 Исаевич Я. Наследие Франциска Скорины на Украине // Федоровские чтения. 1977: Белорусский просветитель Франциск Скорина и начало книгопечатания в Белоруссии и Литве. — Москва, 1979. — С. 170.

5 Перетц В. Отчет об экскурсии семинария русской филологии в Житомир, 21 — 26 октября 1910 г. // Универ. изв. 1911. — № 12. — С. 118-119.

6 Житецкий П. О Пересопницкой рукописи // Труды III археол. съезда в России, бывшего в Киеве в августе 1874 года. — Киев, 1878. — Т. 2. — С. 221.

7 Дэже Л. Очерки по истории закарпатских говоров. — Будапешт, 1967. — С. 158, 159.



У Тригорському учительному Євангелії початку XVII ст., створеному, ймовірно, у галицько-волинських землях, помітне органічне поєднання елементів української розмовної мови з численними полонізмами. Таке явище було властиве книжній мові галицьковолинських територій: переписувач або свідомо насичував текст полонізмами (щоб показати свою вченість), або вживав полонізми автоматично. Великий вплив розмовної мови відчутний у текстах Скотарського Євангелія 1588 р., Березнянського Євангелія другої половини XVI ст., створених на Закарпатті, а також у Євангеліях учительних кінця XVI — початку XVII ст. та початку XVII ст., переписаних на Холмщині або Підляшші 8.

Найчастіше, судячи з кількості копій, переписували богослужбові книжки. Натомість за різноманітністю назв і жанрів істотно переважали твори літератури для читання, причому дедалі частіше серед них траплялися пам’ятки світського характеру (повісті, поетичні твори, літописи, хроніки, мемуарні записки тощо).

Найчастіше копіювали Євангелієтетр, однак набагато активніше в другій половині XVI ст. порівняно із XVII ст. Досить популярною пам’яткою був тлумачний Псалтир. Відомо понад десять списків цього твору, зокрема: перепис ієромонаха Унівського монастиря Йони 1577 р. (рукопис не зберігся) 9; рукопис поповича Василя, сина священика Прокопія, який закінчив свою працю 1613 р. у Вишгороді 10; тлумачний Псалтир 1642 р., переписаний на замовлення пресвітера Василя Липоворозького в Ніжині та ін.

Поширеною пам’яткою залишався Октоїх, найбільша кількість відомих списків якого припадає на другу половину XVI ст. Можна назвати, наприклад, Октоїх 1575 р., імовірно, з Волині; два Октоїхи XVI ст., гіпотетично, з Києва і Закарпаття. Менше копій датовано першою половиною XVII ст. Відомі, зокрема, Октоїх 1610 р. Івана Борисовича з Підгаєць на Поділлі, Октоїх 1621 р. дяка Івана Григорієвича зі Сколього в Карпатах, Октоїх початку або першої половини XVII ст. з Волині. Порівняно часто стали виготовляти Ірмологіони з лінійною нотацією, найдавніші збережені списки яких датовано кінцем XVI — початком XVII ст. Поширеними пам’ятками, як і в попередній період, залишалися Тріоді (пісні і квітні) та Мінеї (службові, святкові). Характерно, що обидві пам’ятки в другій половині XVI ст. копіювали частіше, ніж у першій половині XVII ст. Треба думати, що у XVII ст. потреба у виготовленні рукописних копій цих літературних книг частково відпала через появу їхніх друкованих видань. Серед тогочасних Міней можна назвати Мінею 1555 р. дяка церкви Онуфрія Іоанна з Риботич; службову Мінею 1563 р. переписувача Петра з Дрогобича (на цей кодекс свого часу звернув увагу Іван Франко); грудневу Мінею 1571 р. Данила Новицького 11.



8 Щапов Я. Восточнославянские и южнославянские рукописные книги в собраниях Польской Народной Республики. — Москва, 1976. — Ч. 1. — С. 39, 54.

9 Свєнціцький І. Опис рукописів Народного Дому з колекції А. Петрушевича. — Львів, 1906. — Ч. 1. — С. 152.

10 Сенгалевич Ф. Псалтир толкований // Зап. істор.-філолог. відділу ВУАН. — Київ, 1928. — Кн. 18. — С. 206.

11 Боянібська M. Marginalia w kodeksach rękopiśmiennych z XVI — XVII w. z dawnej greckokatolickiej kapituły przemyskiej (obecnie w zbiorach Biblioteki Narodowej w Warszawie) // Slavia Orientalis. — 1995. — T. XLIV, № 4. — S. 559 — 560; Франко І. Дрогобицька служебна мінея з року 1563 // Франко І. Твори: У 50 т. — Київ, 1983. — Т. 39. — С. 74 — 75; РНБ, Від. рук., Мих. F. 38.



Упродовж другої половини XVI — першої половини XVII ст. в Україні часто переписували Прологи, оскільки за цей час пам’ятка жодного разу не виходила друком. Найбільша кількість списків припадає на другу половину XVI ст., трохи менше копій датовано першою половиною XVII ст., решту рукописів створено, очевидно, на зламі XVI і XVII ст. Для прикладу можна назвати Пролог 1579 р. Іляша Туркевича; Пролог кінця XVI — початку XVII ст.; Пролог 1633 р.

У другій половині XVI і першій половині XVII ст. переписували також Устави (Устав 1639 р. Івана Гаврилевича), Кормчі (Кормча 1599 р. Петра Станіславовича з Костянтинова), Торжественники (копія 1618 р. дяка Семена Демковича зі Стрятина), Требники (Требник XVI ст., імовірно, з Києва 12),Часослови, Чиновники тощо.

Пам’ятки, призначені для індивідуального читання, представлені різноманітними жанрами. Виділяють, зокрема, пам’ятки патристичної, агіографічної, історичної (чи історіографічної) прози, природознавчої літератури, юридичні, художні. Найбільшу кількість списків творів патристичної літератури датують першою половиною XVII ст., трохи меншу — XVI ст. Найпоширенішими серед них були переписи творів Василія Великого, Єфрема Сирина, Григорія Богослова. Часто читані твори патристичної літератури, наприклад, Питання-відповіді Афанасія до князя Антіоха, протягом XVI — XVII ст. поширювалися в складі Збірників та Ізмарагдів. Як і раніше, великий читацький попит мав збірник творів Іоанна Златоуста — Златоуст: кількість переписів пам’ятки приблизно однакова в другій половині XVI і в першій половині

XVII ст. Серед них можна згадати, зокрема, копію XVI ст., правдоподібно, з Галичини; перепис Златоуста з доповненнями з Пролога першої чверті XVII ст.; кодекс, переписаний перед 1617 р., який у XVII ст. належав бібліотеці Луцького монастиря 13.

Починаючи від третьої чверті XVI ст. українські читачі виявляли особливу зацікавленість учительними Євангеліями, які одночасно використовували і в церковній практиці, і як домашню лектуру. В Україні практично кожний рукописний кодекс — свого роду неповторне явище. Адже кожен переписувач компонував зміст книжки на власний смак, окрім того, досить часто пожвавлював мову оригіналу діалектними чи іншими мовними особливостями 14. Українські книжники використовували тексти польськомовних друкованих постиль. Серед таких видань найбільший "слід" в українських учительних Євангеліях залишила "Постилля" М. Рея: близько 30 українських кодексів зберегли сліди цієї літературної пам’ятки. Проте загалом в українських перекладах вплив церковнослов’янської мови все-таки залишався дуже відчутним (таких пам’яток приблизно половина з відомих). Основу тексту учительних Євангелій цього типу становила церковнослов’янська мова як мова протографа, на яку наклалися певні нашарування польської мови, оскільки польські джерела слугували укладачеві як допоміжний матеріал.



12 Katalog rękopisów Biblioteki im. Gwalberta Pawlikowskiego. — Lwów, 1938. — S. 61.

13 Розов М. Маловідомі джерела з історії української мови (рукописи греко-уніатського капітулу м. Перемишля) // Питання історії укр. мови. — Київ, 1970. — С. 181 — 182; Щапов Я. Указ. соч. — Ч. 1. — С. 68 — 69.

14 Тиховский Ю. Малорусские и западнорусские учительные Евангелия XVI — XVII веков и их место среди южнорусских и западнорусских переводов священного писания // Труды XII археолог, съезда в Харькове, 1902. — Москва, 1905. — Т. 3. — С. 355.



Пам’ятки агіографічної прози входили здебільшого до складу Прологів, Четьї-Міней, збірників XVI і початку XVII ст. Зокрема, відомі рукописні копії першої половини XVII ст. українського перекладу польськомовного "Патерикона" Сильвестра Косова (Київ, 1635). У репертуарі пам’яток історіографічної прози частка перекладів була помітно менша, особливо в першій половині XVII ст. Натомість з’явився цілий цикл нових оригінальних пам’яток історіографії. Адже в цей час українське суспільство, яке почало відчувати свою національну ідентичність, виявляло посилений інтерес до власного минулого. В українських землях далі створювали переклади пам’яток історіографічного змісту: Хронографи, Хроніки (збереглося зовсім мало списків, що зумовлено, безперечно, і "зачитуванням" пам’яток), Палеї. Поширеним жанром оригінального українського історіографічного письменства залишалися літописи, що описували події переважно місцевого характеру (місцеві літописи) або всеукраїнського значення (козацькі літописи, часом зародження яких можна вважати першу половину, вірніше, середину XVII ст., хоч найдавніші із збережених створено в другій половині століття). Найважливішими з цих пам’яток є датовані серединою XVII ст. літописи, що описували події, починаючи від кінця XV до середини XVII ст., і досить чітко віддзеркалювали індивідуальну позицію автора — чи в політичних, чи в релігійних питаннях. Зокрема, Острозький літопис, що звертається до подій 1500 — 1636 рр., є компілятивною переробкою "Хроніки" Мартина Бєльського, пристосованою до потреб полеміки з прихильниками Берестейської унії. Автор Львівського літопису Михайло Гунашевський, описуючи події 1498 — 1649 рр., і анонімний укладач Хмільницького літопису, який зосередився на 1636 — 1650 рр., висловили захоплення діями козацького війська, видатними постатями того часу: Богдана Хмельницького, Петра Конашевича-Сагайдачного, Йова Борецького, Петра Могили. У Києві часто виконували копії Києво-Печерського патерика. Зокрема, протягом 1553 — 1554 рр. один з таких списків у Києво-Печерському монастирі виготовив Несторець, родом із Сокаля 15.

Репертуар літератури природознавчої тематики представлений здебільшого пам’ятками, успадкованими від візантійської літератури, зокрема новими обробками Шестиднева, Фізіолога (збереглося небагато списків). Натомість про погляди західноєвропейських вчених-гуманістів в Україні можна було довідатися з друкованих видань.

Жанр юридичної літератури репрезентували пам’ятки церковного права, зокрема Кормчі (Номоканони), які були відомі в різних варіантах. Окрім того, у другій половині XVI ст. в Україні поширювалися копії Литовських статутів, застосовуваних у судовій практиці. Серед таких пам’яток, наприклад, можна згадати Почаївський список Другого Литовського статуту початку 80-х рр. XVI ст.; копію 1619 р. Третього Литовського статуту, яку виконали Адам Залуський і Лукаш Гошковський у міській канцелярії Києва; Статут Литовський першої половини XVII ст. 16 тощо.



15 Петров Н. Описание... Вып. 2. — С. 123 — 124.

16 Василяускене А. Списки Второго Литовского статута на старобелорусском языке (палеография, хронология, дипломатика): Автореф. ... дис. канд. ист. наук. — Вильнюс, 1990. — С. 17, 20.



Наприкінці XVI ст. виникла українська мовознавча література, представлена здебільшого працями викладачів шкіл: Кирила-Транквіліона Ставровецького, Лаврентія Зизанія, Мелетія Смотрицького. Низку такого роду пам’яток видано друком, тексти яких копіювали від руки. Деякі твори поширювалися лише в рукописному вигляді, зокрема анонімна "Синоніма славеноросска" середини XVII ст., "Лексикон латинскій" 1642 р. Єпифанія Славинецького. Пам’ятками цього жанру можна вважати також своєрідні розмовники з маленькими словничками, перекладені, очевидно, із західноєвропейських джерел, але пристосовані до потреб українського читача. Надзвичайно цікавим з цього огляду є список першої половини XVII ст., названий "Розмова", в якому вміщено ситуаційні діалоги для подорожніх купців. Збереглася лише перша частина збірника — власне з діалогами. Можливо, існувала й друга, словникова його частина.

Як було зазначено, у другій половині XVI і особливо в першій половині XVII ст. відчутно збагатився репертуар художньої літератури, зокрема за рахунок нових перекладів. Надзвичайно популярною в Україні була "Александрія". Однак датовані XVI — першою половиною XVII ст. списки цієї пам’ятки внаслідок частого використання не збереглися. Чималий інтерес викликала також "Повість про Варлаама та Йоасафа", доступна в окремих списках та в складі Прологів і збірників. Як і раніше, часто копіювали збірку "Пчола". Від середини XVII ст. в Україні відомі переклади "Історії Троянської війни" Ґвідо де Колумна, "Повісті про Юдейську війну" Йосифа Флавія (яка дійшла в окремих списках та в складі Хронографів кінця XVI — початку XVII ст.), "Арістотелевих врат". Загалом більшість пам’яток художньої літератури в Україні поширювалася лише в рукописному вигляді, тоді як західноєвропейському і польському читачеві були доступні видання творів тогочасних літераторів.

Під впливом ренесансних та барокових явищ в українській художній літературі виникли нові світські жанри — поезія та драма. Найраніші зразки духовної поезії збереглися в рукописному вигляді. Списки 49 оригінальних віршів Києво-Михайлівського збірника 20-х рр. XVII ст. і 62 вірші Загорівського збірника XVII ст. (нині втраченого) є різними копіями протографа, що вміщував великий віршовий комплекс одного автора 80 — 90-х рр. XVI ст. До цього комплексу входив і вірш "Скарга нищих до Бога" (відома копія в Збірнику — конволюті 20-х рр. XVII ст.) 17. Зразком української драми першої половини XVII ст. є "Слово о збуреню пекла", що дійшло в пізніших списках (зокрема в рукопису XVIII ст. з бібліотеки Народного Дому у Львові) 18.

В окрему групу пам’яток можна виділити полемічні твори оригінальної публіцистики. До нашого часу дійшли шість списків творів Івана Вишенського, з яких три містять українську редакцію, три — старообрядницьку інтерпретацію. Дослідники виділяють дві групи списків, об’єднаних протографами, що не збереглися 19.



17 Колосова В. Віршовий полемічний комплекс 80 — 90-х років XVI ст. // Українська поезія. Кінець XVI — початок XVII ст. — Київ, 1978. — С. 32 — 33, 37, 40 — 42, 54, 25 — 30.

18 Франко І. Слово про збурення пекла: Укр. пасійна драма // Франко І. Зібр. тв. — Київ, 1982. — Т. 37. — С. 462.

19 Еремин И. Археографический обзор сочинений Йвана Вишенского // Вишенский И. Сочинения. — Москва; Ленинград, 1955. — С. 272.



Найстаріший і найближчий до авторського тексту перепис містить Підгорецький збірник XVII ст., якого віднайшов і вперше описав 1899 р. Іван Франко. Видатна пам’ятка української полемічної літератури — анонімна "Пересторога зЂло потребная на потомные часы православным христіаном..." (1605 — 1606) відома лише за двома списками. Першу копію містить Збірник XVII ст. Михайла Гунашевського, що тривалий час зберігався в бібліотеці Ставропігійського інституту у Львові, а 1901 р. потрапив до бібліотеки Київського університету. Другий список, виявлений порівняно недавно, містить лише уривок "Перестороги". Віднайдений перепис входить до складу Збірника, якого уклав 1617 — 1618 рр. Іван Іванович Хошковський у Черейському та Онуфріївському монастирях у Білорусі 20. Тільки з рукописних копій кінця XVI — початку XVII ст. відома також відповідь "На другій листъ велебного отца Ипатіа (Потія)" (1599) анонімного Клірика Острозького. Один із списків виявлено наприкінці XIX ст. в оправі із стародрукованим примірником "Апокрисиса" Христофора Філалета (Острог, 1598) та рукописною копією "Отпису" Клірика Острозького на перший лист Іпатія Потія до Костянтина Острозького. Другий перепис твору, що зберігався в Крехівській бібліотеці, загинув у часи Першої світової війни.

"Палінодія" Захарії Копистенського, попри те виняткове місце, яке вона зайняла у тогочасній полемічній дискусії, не була надрукована, а поширювалася лише в списках упродовж XVII ст. в Україні, а згодом і на території Московської держави 21. Характерно, що в Україні, зокрема в Галичині, копіювали максимально повний текст твору. Натомість російським спискам властиві переробки і скорочення, переписування лише окремих частин і розділів.

Тільки в рукописних копіях (у списках XVII і XVIII ст.) поширювалися анонімні полемічні пам’ятки "Вопросы и отвЂты православному зъ папЂжникомъ" (1603), автором яких був, гіпотетично, Василь Андрійович Малюшицький (Василь Суразький) 22, а також "О єреси отступников, которыя сут Новое Руси, сирЂчъ униятовъ".



20 НБУВ, Від. рук., 476 / 1736 II. Див.: Дзюба Е. Просвещение на Украяне и его роль в украплений связей украинского народа c pyccким и белорусским. — Киев, 1987. — С. 121.

21 Lev Krevza’s. Obrona jedności cerkiewney and Zaxarija Kopystens’ky’s Palinodija. — Cambridge, 1987. — P. XX. Автограф "Палінодії" зберігався в бібліотеці Києво-Софійського собору. У XIX ст. разом з іншими рукописами цей твір вивіз до Варшави колекціонер К. Свідзинський. У роки Другої світової війни рукопис загинув.

22 Мицько І. Чар архівних свідчень // Жовтень. — 1987. — № 3. — С. 89.



В окрему групу рукописних книжок можна виділити копії з друкованих видань. Одна з найзначніших полемічних пам’яток — "Апокрисис" X. Філалета (Мартина Броневського?; Раків, 1597 р. — польськомовне видання, Острог, 1598 р. — український переклад) збереглася в українських списках XVIII і XIX ст. Ці переписи, очевидно, були скопійовані з раніших, втрачених у процесі тривалого і активного використання списків. Пам’ятка поширювалася також у Білорусі. Твори Клірика Острозького "Отпис на лист... Іпатія Володимирського і берестейского єпископа" та "Исторіа о листрикійском то есть о разбойническом ферарском албо флоренском синодЂ, вкоротце правдиве списаная", випущені однією книжкою (Острог, 1598), зустрічалися також в українських переписах XVII — XVIII ст. Окремо копіювали й інші полемічні твори, такі як "Исторіа о листрикійском синоді", перший (разом із надрукованим другим) лист Клірика Острозького до Іпатія Потія. Польськомовний "Тренос" Мелетія Смотрицького (опублікований у Вільнюсі 1610 р. під псевдонімом Теофіл Ортолог) здобув популярність одразу ж після появи. Пам’ятка поширювалася в українському перекладі: здебільшого переписували лише окремі, найактуальніші її розділи. Практикували внесення до різного роду збірників виписок з "Треносу" українською і польською мовами. Подібним способом поширювалася ще одна відома полемічна пам’ятка, створена польською мовою, — "Літос" Петра Могили (надруковано 1644 р. у Києві під псевдонімом Євсевій Пимин). Ще один твір, що вийшов друком, а потім поширювався в рукописних копіях, — "Книжиця" Василя Суразького (Острог, 1588).

Полемічні пам’ятки протиреформаційного звучання в Україні не набули особливого поширення. Тут треба враховувати специфіку реформаційного руху в Речі Посполитій, який православні використовували для спільних протикатолицьких та протиуніатських дій. До протипротестантської полеміки залучали здебільшого перекладні твори російських вільнодумців та твори греко-візантійської літератури. Наприкінці XVI — на початку XVII ст. для полеміки з аріанством служив спрямований проти єресі "зжидовілих" "Просвітитель" Йосифа Волоцького (російську пам’ятку кінця XV ст. приблизно в той самий час перекладено на українському ґрунті), оскільки погляди аріан і російських вільнодумців у деяких питаннях збігалися. Відомий, наприклад, білоруський список українського перекладу "Просвітителя" кінця XVI — першої третини XVII ст. з примітками і виправленнями читача-білоруса. Деякі твори греко-візантійської літератури, що мали антипротестантське звучання, зазвичай входили до складу збірників полемічного чи морально-повчального змісту: "Преніе противу Арія" блаженного Афанасія, послання Угорського короля Януша до прота Афонської гори 1534 р. і відповідь на нього (Супрасльський збірник 1578 — 1580 рр.), "Отказ аріяном на словах их противний" (Збірник XVII ст.), "О святом и спасеном крещеніи, и искушеніи, и разбойницЂ на аріяны" додано до "Маргариту" 1617 р., скопійованого у Жовкві з острозького видання 1595 р.

Апокрифічні пам’ятки, що також становили частину репертуару української рукописної книжки другої половини XVI — першої половини XVII ст., входили до складу різноманітних збірників XVI — першої половини XVII ст., Палей. Особливо популярними в Україні були апокрифи "Ходіння Богородиці по муках", "Слово о Лазаревім воскресенії" (збереглося понад 20 списків XVI — XVII ст.), успадковані від давньої української писемності 23.



23 Франко І. Слово о Лазаре†воскресеніи: Староруська поема на апокрифічні теми // Франко І. Зібр. тв. — Київ, 1981. — Т. 32. — С. 56, 67.



До окремої групи книжок належать збірники, типологію яких встановити досить складно, оскільки кожен примірник став індивідуальним витвором укладача, орієнтованого на різні читацькі потреби. Найпоширенішими були збірники мішаного змісту, що складалися з фрагментів літургійних, канонічних, патристичних, полемічних, агіографічних, деяких інших творів. Водночас відомі збірники, укладені за певним тематичним чи функціональним принципом: скомпоновані з морально-повчальних творів, з літургійних та канонічних текстів або їхніх фрагментів, з полемічних творів оригінальних і перекладних або лише оригінальних авторів.

Упродовж другої половини XVI — першої половини XVII ст. візантійська традиція ще помітно впливала на розвиток української книжності. Прикладом типу книжки, сформованого за візантійським зразком, може бути збірник морально-повчальних творів — Ізмарагд. Одночасно виникали цілком нові типи, що склалися під впливом європейської (зокрема польської) книжкової культури (збірники з текстами творів світської літератури: поезії, прози, драми) і як самобутні національні типи (збірники полемічних творів). За приблизними підрахунками, співвідношення між перекладними та оригінальними пам’ятками (за кількістю назв і копій) від другої половини XVI ст. почало змінюватися на користь оригінальних (переважно за рахунок полемічних та літописних).

Важливо, що в рукописну книжку XVI ст. дедалі активніше проникали світські елементи: обширні передмови переписувачів, коментарі до основного тексту, дописки, а саме — тлумачення незрозумілих слів та виразів (у Кормчій 1604 р. священика Василія), примітки полемічного характеру (у "Бесідах" Іоанна Златоуста початку XVII ст.). Таке явище було важливим показником секуляризації книжкової культури. Причому немалу роль у цьому процесі відіграла друкована книжка як найавторитетніша: переписувачі наслідували її структуру і зміст, насичені світським елементом набагато більше, ніж рукописні пам’ятки.

Судячи із збережених списків або згадок про них, можна говорити про певну тенденцію розвитку книгописання. До 80-х рр. XVI ст. кількість рукописних пам’яток помітно зростала. Після виникнення друкарства вони ненадовго (на одне-два десятиліття) трохи втратили попит. Проте від початку до середини XVII ст. масштаби книгописання внаслідок загального культурного прогресу (друкована книжка не встигала задовольняти запити широких освічених кіл) помітно зросли.





Книгописні осередки. У другій половині XVI ст. основними осередками виробництва книжок, як і раніше, залишалися монастирі: київські (Печерський, Михайлівський), галицькі (Унівський, Спаський), волинські (Зимненський, Пересопницький).

Провідну роль зберігала Києво-Печерська лавра. Зокрема, протягом 1553 — 1554 рр. тут переписано Києво-Печерський патерик, 1570 або 1571 р. — грудневу Мінею, 1604 р. — Збірник. Очевидно, книгописання в монастирі було поставлено на професійний рівень. Сюди запрошували для праці досвідчених майстрів не тільки з українських земель, зокрема з Волині (Данило Новицький родом із Стулених Вод поблизу Володимира) і Галичини (дячок Несторець родом із Сокаля), а також з тих осередків православної культури, що діяли поза межами України.

У Галичині добре налагодили книгописання в Унівському монастирі. Наприклад, 1557 р. схимник Касіян скопіював тут Євангеліє, а перед 1595 р. ієромонах Антоній — Мінею.

На Волині в XVI ст. таким центром був Зимненський монастир поблизу Володимира. Зокрема, Феодор, учень Зимненського архімандрита, 1565 р. закінчив переписувати Кормчу. Можливо, при монастирі функціонувала певна книгописна майстерня, яка мала свої традиції. Збереглися документальні свідчення, що тут існувала школа, в якій навчали грамоти. А ктитори цієї школи — Олександр Федорович Чорторийський і його дружина Марія Деспотівна сприяли виготовленню книжок 24.



24 Головацкий Я. Библиографические находки во Львове // СОРЯС, 1873. — Т. 10, вып. 7. — С. 39.



У XVI ст. книжки виготовляли також при міських церквах, зокрема в Галичині. Наприклад, Євангеліє-тетр 1593 р. переписано при Жидачівській, Мінея січнева 1555 р. — при Риботицькій церквах. У другій половині XVI ст. чимало книжок копіювали при школах. У відомому заповіті 1577 р. волинський шляхтич Василь Загоровський, виділяючи кошти на утримання школи, висловив бажання, щоб дяк не лише навчав дітей читати, а й виготовляв книжки.

Від середини XVI ст. відбувалася помітна активізація книгописання в Галичині та на Волині, хоч Київ і надалі зберігав провідну роль у цьому процесі. Осередки книгописання в Галичині, на Холмщині та Підляшші були тісно пов’язані з діяльністю братств, навчальними закладами початкового і середнього типу. Важливим центром книгописання був Львів, де працювали духовні особи (священик Захарія) і світські переписувачі (Сава Григорієвич). Досить високий рівень розвитку книгописної майстерності приваблював сюди переписувачів з інших міст Галичини (наприклад, ієрей Андрій був родом з Ярослава). На початку XVII ст. анонімні львівські книжники виготовляли також копії публіцистичних пам’яток, творів художньої літератури (відомі два Збірники — 1603 та 1608 рр.).

Крім Львова, помітними осередками книгописання в Галичині, на Холмщині та Підляшші упродовж XVI ст. були Перемишль ("Бесіди" Іоанна Златоуста 1567 р. Гаврилця, сина Романового 25), Сянок (Апостол 1551 р. переписувача Власія), Городок (Євангеліє 1591 р.), Стрий (Євангеліє-тетр 1591 р. Симеона 26 — стрийського вчителя зі Львова, родича Макарія Тучапського), Яворів (Євангеліє 1595 р. диякона Георгія 27), Галич (Євангеліє-тетр Свіштовське 1568 р. диякона зі Стрия Іоанна 28), Ярослав, Жидачів. Від початку і середини XVII ст. збереглися згадки про книгописання в Дрогобичі (Євангеліє 1612 р. 29), Стрию (Євангеліє кінця XVI — початку XVII ст. і Апостол 1611 р. Василя Богоносика), Риботичах (Тріодь пісна 1625 р. диякона Мартина), Старому Самборі, Нижанковичах, Делятині, Миколаєві, Жовкві, Янові. Осередками виготовлення книжок у Галичині стали не тільки міста й містечка, а й села, де, очевидно, працювали поодинокі копіїсти, здебільшого священики місцевих церков, рідше — світські особи. Зокрема, ієрей Олексій 1559 р. переписав Євангеліє-тетр у с. Кузьмині на Перемищині. A "ч[е]стный юноша Власии" з с. Грімкого "пописав золотом предословія" Євангелія, написаного на замовлення Григорія Кучірки 30. Частину книжок у Галичині переписували і в монастирях: Унівському ("Тактикон" Никона Чорногорця 1601 р.), Рудницькому (Пролог 1605 р.), Скиті Манявському, Крехівському.

На Волині книжкові центри другої половини XVI ст. нерідко виникали в маєтках заможних шляхтичів, декотрі з яких організовували вчені гуртки (наприклад, князь K Острозький).

Відомі факти переписування книжок у містах: Луцьку (Євангеліє 1621 р. 31),



25 Головацький Я. Коротка відомість о рукописах славянських і руських, находящихся в книжниці монастиря св. Василія Великого у Львові // Русалка Дністрова: Фотокопія. — Київ, 1972. — С. 125 — 126.

26 Ясиновська О. Каталог кириличних рукописних Євангелій XV — XVIII століть зі збірки Львівського історичного музею. — Львів, 1996. — С. 75-77.

27 Сецинский Е. Музей Подольского церковного историко-археологического общества. — Каменец-Подольский, 1909. — С. 65.

28 Дылевский H. Украинское евангелие 1568 г. из Галича в Музее Возрождения г. Свиштова в Болгарии // Славян. филол. — София, 1963. — Т. 3. — С. 309 — 321.

29 Богдановић Д. Каталог ћирилских рукописа манастира Хиландара. — Београд, 1978. — Т. 1. — С. 61 — 62.

30 Запаско Я. Пам’ятки книжкового мистецтва: Українська рукописна книга. — Львів, 1995. — С. 403. Див. також розділ 4.12 у цьому томі.

31 Бугославский Г. Волынские рукописные Евангелия и Апостолы // Труды IX археол. съезда в Вильне 1893 г. — Москва, 1897. — Т. 2. — С. 299 — 302.



Володимирі (Євангеліє 1573 p. попа Трохима Веремієвича), Хорошеві (Новий Заповіт 1581 р. Валентина Негалевського), Острозі, Ратні, Почаєві, Корці. До виготовлення книжок були причетні переважно особи духовного сану. Світські переписувачі працювали здебільшого в селах: Хорошеві (Євангеліє 1608 р. писаря Івана), Куклях на Луччині (Євангеліє 1611 р. Андрія Яковича родом зі Старого Самбора), Новому Камені (Євангеліє 1634 р. священика Григорія Дашковича). З Волині походять також втрачений Загорівський Апостол 1554 р., Євангеліє другої половини XVI ст. із с. Іванич, Євангеліє XVI ст. з містечка Александрії на Рівненщині та ін.

У Наддніпрянській Україні книгописання, на відміну від галицько-волинського, зосереджувалося здебільшого в монастирях: Києво-Печерському, Михайлівському Золотоверхому, Межигірському, Канівському, де, очевидно, мало більш-менш організовані форми. Важливо зазначити, що в першій половині XVII ст., незважаючи на активізацію друкарства в Києві, книгописання далі відігравало істотну роль у розвитку культури. Змінився лише репертуар переписуваної книги, яка тематично доповнювала коло друкованих видань. Йдеться, зокрема, про компоновані індивідуально збірники різноманітного змісту — від морально-повчальних, філологічних, теологічних — до укладених з пам’яток публіцистики (зокрема полемічних) і художньої літератури.

Рукописні кодекси виготовляли й поза монастирями: у Києві (Мінея 1591 р. Лазара Івановича), Ніжині (Тріодь квітна середини XVI ст. Іллі, сина Григорія Ярошика), Вишгороді (Тлумачний псалтир 1614 р., переписаний "тщанієм и трудом и накладом" поповича Василя, сина Прокопія).

Збереглися спорадичні відомості й про розвиток книгописання в інших регіонах України. На Поділлі книжки виготовляли переважно в містах та невеликих містечках, причому світські переписувачі кількісно переважали над представниками духовенства, починаючи від XVI ст. Осередки книгописання в другій половині XVI ст. сформувалися в Тернополі (згадувана Біблія XVI ст., яку скопіював Лука зі Скорининських друків), Збаражі (Євангеліє 1598 р. Міська Павловича). Від початку XVII ст. книжки переписували також у Бучачі (Ірмологіон 1603 р. Михайла, поповича Пчанського), Підгайцях (Октоїх 1610 р. Івана Борисикевича), Бережанах (Апостол 1600 р.).

Про книгописання на Закарпатті джерела майже не подають відомостей. Проте, очевидно, книжки виготовляли в монастирях, зокрема Мукачівському, Грушівському, а також у позачернечих колах — в Ужгороді, Мукачеві, Тячеві. До рукописів закарпатського походження належать Скотарське Євангеліє 1588 р., "Богословіє" 1598 р., Нягівське учительне Євангеліє, а також низка пам’яток, що мали полемічне спрямування, зокрема Торунський збірник кінця XVI — початку XVII ст. з низкою протикатолицьких творів.

В окрему групу можна виділити осередки протикатолицької полемічної діяльності. Наприкінці XVI ст. (після 1596 р.) такі центри виникали переважно на Волині та в Галичині. Провідну роль у протикатолицькій полеміці відіграв Острог, де створено цикл публіцистичних трактатів. Важливими центрами протикатолицької діяльності в Галичині стали Львів і Скит Манявський, де певний час перебував Іван Вишенський. Полемічні твори, що виникли на галицьких землях, поширювалися здебільшого в рукописному вигляді, оскільки для широкого і планомірного їх видання внаслідок обмеженості прав населення західноукраїнських міст, утисків і перепон, що їх чинили магістрати та католицька ієрархія, склалися несприятливі умови.

У 20-х рр. XVII ст. головним центром створення полемічної літератури став Київ, де працювали Іван Борецький, Захарія Копистенський, Петро Могила. Тут були сприятливіші умови для видання полемічних творів, проте деякі пам’ятки залишилися ненадрукованими і поширювалися в копіях. З Києва походять і переписи друкованих пам’яток ("Літосу" Петра Могили, "Треноса" Мелетія Смотрицького). Зберігся скомпонований у Києві цікавий збірник, до складу якого ввійшли протикатолицькі та протиуніатські матеріали, зокрема текст промови на сеймі 1630 р. про утиски православних, виписки зі справи про сутички православних з уніатами у Вільнюсі. В іншому збірнику київського походження, укладеному в першій чверті XVII ст., вміщено полемічний "Діалог албо розмову о православной и справедливой вЂри" Мелетія Пігаса.

Деякі полемічні пам’ятки створено в Луцьку, хоча ширших відомостей про діяльність луцьких полемістів знайти не вдалося. У середині XVII ст. до полеміки долучився Канівський монастир, де, наприклад, попович Федір Михайлович Крилаловський до тексту Кормчої 1645 р. додав переписи "Отпису на лист... Іпатія ПотЂя..." та "Исторіи о Листрикійском... синодЂ" Клірика Острозького.





Книгозбірні. Найбільша кількість рукописних пам’яток осідала в монастирських бібліотеках. У середині XVI — першій половині XVII ст. далі поповнювалися книгозбірні Києво-Печерського, Пустинно-Микільського, Михайлівського Золотоверхого, Видубицького, у Галичині — Унівського, Крехівського, львівського Онуфріївського, на Волині — Дерманського, Зимненського, на Закарпатті — Мукачівського, Грушівського монастирів.

Основну частину фонду монастирських бібліотек становили рукописні пам’ятки, причому не лише українські, а й білоруські, російські, латинські, польські, грецькі. Сюди входили й друковані книжки. За тематикою склад бібліотек був досить різноманітним. Окрім літургійних книжок (Євангелій, Апостолів, Служебників, Чиновників, Міней, Тріодей, Ірмологіонів), тут зберігалися й "четьї" книжки, зокрема Ліствиці, Патерики, Прологи, патристичні пам’ятки (найчастіше представлені збірками творів Іоанна Златоуста, Іоанна Дамаскина, Василія Кесарійського, Феодора Студита), Шестодневи, Учительні Євангелія.

Монастирські бібліотеки формувалися з книжок, переписаних зусиллями ченців, і за рахунок дарів. Переважно книжки до монастирів дарували магнати і шляхтичі (Михайло Вишневецький 1618 р. — до Мгарського монастиря), духовні ієрархи (Гедеон Балабан 1596 р. — до Жидичинського монастиря), рідше — середньозаможні міщани й селяни (київський міщанин Кузьма Кипшатий 1591 р. — до Михайлівського монастиря в Києві). Жертводавцями виступали й провідні культурні діячі (зокрема Йов Борецький 1631 р. — до Михайлівського Золотоверхого монастиря).

Одна з найбільших книгозбірень сформувалася в Києво-Печерському монастирі. Бібліотеку поповнювали книжки, переписані власне для її потреб (Мінея 1570 — 1571 рр. "дячища" Данила Новицького, Збірник 1604 р. Марка з Єрусалима), і численні дари — здебільшого ченців. Наприклад, старець Олексій Волинець 1554 р. передав монастиреві переписаний протягом 1553 — 1554 рр. на його замовлення заходами дячка Несторця Києво-Печерський патерик. Черниця Євфимія перед 1630 р. склала тестамент, у якому заповіла після своєї смерті передати до бібліотеки "през честного отца Памвона Беринду" Збірник кінця XVI ст. Збереглися відомості про написання книжок також для Київського монастиря Спаса на Берестові, Михайлівського Золотоверхого.

Кодексами, що їх виготовляли ченці, поповнювалася і бібліотека Унівського монастиря. Зокрема, 1577 р. ієромонах Йона переписав "д†книзЂ Студит и Псалтыря тлъкованаа". Перша з цих книг — студитські правила чернечого життя — збереглася до наших днів. 1601 р. уставник Васіян переписав "Тактикон" Никона Чорногорця 32. Книгозбірня поповнювалася і за рахунок пожертв, причому до бібліотеки надходили переважно високоякісні за рівнем виконання книжки. Зокрема, майстерно оздоблені, ідентичні палеографічно два різні списки "Бесід" Іоанна Златоуста подарувала монастиреві 1617 р. черниця Євгенія Васильківська 33.

Однією з найбільших у Галичині в першій половині XVII ст. стала збірка Крехівського монастиря. Окрім різних за тематикою друкованих книжок, а саме: творів українських і чужомовних авторів (з історії, філософії, мовознавства), до монастирської збірки належали рукописні пам’ятки.

Зафіксовано дари книжок до Мгарського (1618 р.), Рудницького (1627 р.) монастирів, монастиря Чесного Хреста, ймовірно, у Володимир. Деякі книжки містять власницькі написи Києво-Видубицького (кінця XVI — першої половини XVII ст.), Бережанського (1609 р.), Батуринського (першої половини XVII ст.), Луцького (першої половини XVII ст.) монастирів.

Ймовірно, упродовж другої половини XVI — першої половини XVII ст. зросла кількість церковних збірок. Характерно, що вже від другої половини XVI ст. книжки до храмів дедалі частіше дарували світські особи: Мартин Мацько 1570 р. (до церкви с. Полюхова), Василь Ільків Оліярів син із Скутника у 1618 р. (до церкви Городка Солоного), Іван Третецький 1649 р. (до львівської церкви Іоанна Богослова на Підзамчі). Передавали книжки до церков і представники білого духовенства (зокрема намісник щирецький священик Іоанн 1598 р. — до церкви в Красові).

Від другої половини XVI ст. жвавіше формувалися приватні книгозбірні. Досить велику бібліотеку в першій половині XVII ст. мав відомий церковний діяч Зосима Прокопович. Збереглися декілька книжок (Ліствиця XVI ст., "Слова" Григорія Богослова, Кормча кінця XVI — початку XVII ст., Збірник 1603 р., Збірник повчальних творів і Скитський патерик початку XVII ст., Євангеліє учительне першої половини XVII ст.) з власними підписами книжника: "Зосима Прокопович еп[и]с[ко]пъ ЧернЂговский Печерный рукою властною" 34. Особливо цінну збірку, що складалася з 3304 друкованих і рукописних українських та чужоземних книжок, мав Петро Могила 35. До бібліотеки Могили належали, зокрема, збірник творів Іоанна Дамаскина кінця XVI — початку XVII ст., Служебник із Требником архієрейським 1632 р. Цінні бібліотеки зібрали й Йов Борецький, Захарія Копистенський, Мелетій Смотрицький, Кирило-Транквіліон Ставровецький, братські діячі.



32 ЛНБ, Від. рук., Вас. 110.

33 Свенціцький І. Опис... — Ч. 2. — С. 97 — 99.

34 Петров Н. Описание... — Вып. 2. — С. 78, 68, 35 — 36, 37, 70, 88 — 89, 11.

35 Голубев C. O составе библиотеки Петра Могилы // Труды III археолог. съезда, бывшего в Киеве в августе 1874 года. — Киев, 1878. — Т. 2. — С. 257.



Після смерті монахів їхні збірки здебільшого переходили у власність монастирів. Наприклад, Устав XVI ст. успадкувала 1595 р. бібліотека Унівського монастиря, книжки Зосими Прокоповича — Києво-Печерська книгозбірня.

У бібліотеках православної шляхетської верхівки переважала латиномовна і польськомовна література. Проте певну частку в них становили й українські рукописні пам’ятки. Книжкові збірки мали середньозаможні шляхтичі та міщани. Цінна бібліотека належала львівським міщанам — братам Юрієві та Івану Рогатинцям. До збірки, що налічувала близько 50 — 60 томів, входили друковані та рукописні книжки. Цікаво, що Рогатинці навіть спеціально винаймали писаря, який виготовляв книжки для їхньої бібліотеки 36. Рукописні пам’ятки зберегли власницькі записи світських осіб, починаючи від XVI ст. У цих нотатках фігурували мешканці міст (Андрій, очевидно, із Жидачева, козелецький міщанин Семен Малий перед 1568 р.), інколи — сіл (Федір Мацевич перед 1653 р. із с. Олександрівки або Оржиці).





Переписувачі та замовники книжок. Упродовж другої половини XVI — першої половини XVII ст. книжки переписували світські особи, ченці та представники білого духовенства. На підставі збережених записів можна зробити висновок, що серед них у другій половині XVI ст. кількісно переважали світські особи. У першій половині XVII ст. зросла частка переписувачів із середовища білого духовенства. Із світських переписувачів, що вказали місце виготовлення книжки, у другій половині XVI ст. приблизно три чверті працювали в містах, натомість у першій половині XVII ст. майже вдвічі зросла частка кодексів, переписаних у селах. На відміну від інших груп світські копіїсти порівняно рідко виготовляли книжку на замовлення, причому більше — у першій половині XVII ст., ніж протягом попереднього півстоліття. Натомість часто практикували продаж книжки одразу ж після її написання. Зокрема, Євангеліє-тетр 1621 р. купив у Михайла Лодинковича Васько Шолтис, Пролог 1633 р. у Стефана Нижанківського — мешканка Риботич Фетимія 37. Велику частину копіїстів становили дяки. Дяки-переписувачі в першій половині XVII ст. працювали переважно в містечках і більших містах, виготовляючи книжку на продаж чи замовлення, рідше — для власних потреб. Попит на рукописні кодекси залишався досить високим, оскільки нижчі соціальні прошарки духовенства не мали змоги придбати дорогу на той час друковану книжку. Наприклад, дяк Гаврило 1599 р. на замовлення священика Федора переписав Євангеліє-тетр у с. Полюхові, а смереківський дяк Максимій Улицький 1631 р. виготовив Євангелієтетр, яке було куплене для потреб церкви 38.



36 Александрович В. Бібліотека братів Рогатинців // ЗНТШ. — Т. 233. — С. 253 — 254.

37 Фетісов І. Українські рукописи збірки Ю. А. Яворського // Наук. зб. Ленінград. т-ва дослід. укр. історії, письменства та мови. — Київ, 1931. — Т. 3. — С. 17, 20.

38 Банківська М. Світські переписувачі книжок в українській книгописній культурі XV — середини XVII століть // ЗНТШ. — Т. 233. — С. 244 — 245; Фетісов І. Українські рукописи... — С. 18.



У певній частині рукописів збереглися згадки про переписувачів-учителів. Зокрема, Євангеліє-тетр 1604 р. писане в Дубецьку на Перемищині рукою Симеона Дубецького, "на тен час в школЂ дЂти оучащого", Апостол 1619 р. скопіював учитель миколаївської школи (на Львівщині) Яків Кузьмич, Євангеліє перед 1635 p. — Ігнатій "даскалиско" в Делятині 39.

Переписувачі-ченці зазвичай копіювали книжки на замовлення духовних осіб. Наприклад, "діякон недостойный" 1617 р. виготовив "Маргарит" на замовлення священика Іоанна. Інколи ченці виконували замовлення світських осіб або корпорацій. Зокрема, Устав церковний переписав 1594 р. диякон Лука на замовлення шевського цеху містечка Куликова.

Траплялися випадки, коли переписувачі-ченці дарували книжки храмах (здебільшого тих монастирів, постриженцями яких вони були).

У XVI ст., як і в попередні століття, переписувачі — представники білого духовенства — працювали здебільшого в містах, менше по селах. Помітне зростання частки священиків у процесі виготовлення книжки в першій половині XVII ст. зумовлене, зокрема, потребою в літургійній книжці, малодоступній для священнослужителів невеликих містечок і сіл. Наприклад, сільський священик Мартин Копистенський 1629 р. виготовив службову Мінею, піп Захарій 1635 р. у містечку Бруслинові — Євангеліє-тетр, бабицький ієрей Іван Гаврилевич 1639 р. у с. Яворнику — церковний Устав.

Нерідко в монастирях працювали переписувачі з позачернечих кіл. У Києво-Печерському монастирі дяк із Сокаля Несторець упродовж 1553 — 1554 рр. переписав Києво-Печерський патерик, "дячище" Данило Новицький родом з Волині 1570 або 1571 р. — Мінею. А Іван Васильович на замовлення отця Арсенія 1600 р. виготовив Мінею.

В окрему групу переписувачів можна виділити чужоземців, які перебували в Україні. Серед них — вихідці з Балкан, Волощини, Білорусі, Московської держави. Водночас українські переписувачі працювали поза межами України, зокрема на Афоні (один з них "Ілыя родом сый от Малое Росіи").

У першій половині XVII ст. урізноманітнилися за змістом і формою викладу колофони. Досить обширну передмову українською розмовною мовою вмістив у рукопису Ілля, який працював на Афоні. Переписувач згадав про себе так: "потрудихся малко", допустив помилки в тексті тому, що "даскаліи письменнои" (тобто систематичної освіти) "не достигъ". Копіїст сподівався, що книжка буде корисною читачам і закликав не продавати її (очевидно, з монастирської бібліотеки) "нЂ церковному свещенноіноку... или иноку благоподвижному" 40.

Переписувач і перекладач Пересопницького Євангелія не тільки вказали читацьке призначення книжки, а й виділили на початку кожної групи зачал місця, які слід використовувати в релігійній полеміці з католиками.

Відомі випадки співпраці копіїстів з перекладачами та редакторами, які не брали участі в переписуванні. Український переклад тексту Пересопницького Євангелія, якого переписав син сяноцького протопопа Михайло Васильович, виконав Григорій — освічена на свій час особа, книжник, байдужий до "злата и сребра тлеющих", який добре знав церковнослов’янську, українську, польську, латинську та чеську мови 41.



39 Щербаківський Д. Нові придбання рукописного відділу бібліотеки Першого державного музею в Києві // Бібліолог. вісті. — 1923. — Грудень. — Ч. 4. — Ствп. 104, 108.

40 Псалтир із послідуванням 1614 р. (Богдановћ Д. Каталог... — С. 115).

41 Грузинский А. Пересопницкое Евангелие как памятник искусства эпохи Возрождения. — Киев, 1911. — С. 5.



Чернець Філарет 1632 р. відредагував Євангеліє, що його виготовив 1611 р. Андрій Якович зі Старого Самбора, а Іван Денисович Хомінський з братом Кирилом і Микитою Андрієвичем 1643 р. у Ніжині — тлумачний Псалтир, якого скопіював 1642 р. Василь Липорозький.

Частіше, порівняно з першою половиною XVI ст., один переписувач виготовляв декілька книжок. Такі факти можуть свідчити про більшу професіоналізацію праці переписувача, перетворення її на ремесло, яке ставало джерелом заробітку п. Відомо, наприклад, що дрогобицький пресвітер Василій переписав "Бесіди" Іоанна Златоуста 1606 р. і Збірник повчальних творів 1610 р., стрийський дяк Василь Богоносик — Євангеліє-тетр наприкінці XVI — на початку XVII ст. і Апостол у 1611 р., священик Пісоцької церкви (на Миколаївщині в Галичині) Лаврентій Гукович — Устав 1629 р., Євангеліє учительне 1634 р., Мінею 1640 р. і Тріодь пісну 1645 р., стрятинський дяк Семен Демкович — Збірник і Житія святих 1618 р.

Судячи із спорадичних записів у книжках, праця переписувача коштувала досить дорого. Зокрема, Кузьма Пискоровський "мониты короловскоя золотых пят дал от роботы" за Типікон 1586 р., Василій Марецчин з Волі Посянської на Перемищині Євангеліє-тетр 1604 р. купив "за золотых полсема оу Симеона писаря" 43.

Замовниками рукописної книжки, як і раніше, найчастіше виступали представники духовенства. Наприклад, єпископ Діонісій Балабан замовив Чиновник архієрейський 1650 р., ігумен Києво-Михайлівського монастиря Арсеній — Мінею 1600 р., диякон Ігнатій Савин — список "Бесід" Іоанна Златоуста 1587 р. У ролі замовників фігурували також заможні світські особи, що здебільшого дарували книжки храмам (кам’янецький староста Мартин Тур, ктитор КиєвоМихайлівського монастиря Кузьма Кипшатий). У другій половині XVI ст. досить часто книжки замовляли вихідці із середніх соціальних прошарків суспільства, насамперед міщани (Іван Петраневич із Жидачева, Терентій Падневич з Острога, львів’янин Яків Мойсейович). Згадки про замовників-магнатів (Чорторийських, Заславських, Острозьких) трапляються порівняно рідко. Шляхтичі частіше замовляли книжку для дару храмові (князь Федір Чорторийський) чи для особистого вжитку. Зокрема, князь Богуш Корецький звелів переписати Збірник 1569 р., що вміщував житія смоленського і ярославського князя Федора, деяких ярославських святих, потомками яких себе вважав.





Книжковий обмін. Упродовж другої половини XVI — першої половини XVII ст. організована торгівля книжками в Україні навряд чи існувала. Рукописи продавали спорадично самі переписувачі чи їх пізніші власники. Збереглося порівняно небагато записів у рукописах, де зазначено ціну кодексу. Протягом другої половини XVI — першої половини XVII ст. рукописні пам’ятки коштували досить дорого — від 5 до 20 золотих *, залежно від майстерності та часу виготовлення. У середньому найчастіше вживані в церковній практиці рукописи оцінювали 12 — 15 золотими.



42 Банківська М. Світські переписувачі... — С. 242.

43 Петрушевич А. Дополнения... — С. 19 — 20.

* Щоб купити книжку вартістю 5 золотих, тесляреві потрібно було працювати приблизно 30 днів, некваліфікованому робітникові — приблизно три місяці (див.: Hoszowski S. Ceny we Lwowie w XVI wieku. — Lwów, 1928. — S. 112, 138).



Можна вважати, що рукописні книжки купували і продавали набагато частіше, ніж про це відомо з джерел. Адже треба враховувати, що записи про купівлю нерідко витирали чи вирізували з книжки або не вносили взагалі. Досить часто в такого роду записах вживали термін "отмінити" (у значенні "купити"). Так, Василій у XVII ст. "отмінив" Тріодь квітну, бондар Федір Харкович "отменилъ" близько 1627 р. церковний Устав 1627 р. Очевидно, така термінологія відбиває ставлення до книжки не як до предмету товарного обміну, а радше як до пам’ятки духовної культури, торгівлю якою вважали святотатством.

Загалом джерельні факти, які свідчать про піднесення українського книгописання в другій половині XVI — першій половині XVII ст., дозволяють сформулювати важливі висновки. Рукописна книжка проникла в багато сфер духовного життя, зокрема в ті ділянки, яких не могла охопити книжка друкована. Контакти із західним католицьким світом ставали дедалі тіснішими і систематичнішими. Відтак розвиток рукописної книжності в Україні значною мірою відбувався в контексті загальноєвропейських культурних процесів.





















Попередня             Головна             Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.