Попередня             Головна             Наступна

Б. С. Криса

4.13. Літературна творчість

Іван Вишенський та його опоненти. У другій половині XVI ст. Україна тісніше залучається до загальноєвропейських культурних процесів. Ознакою цього стало розширення діапазону взаємодії традиційних форм культури та нових явищ, пов’язаних з ренесансно-реформаційним комплексом. Українська культура більшою мірою, ніж раніше, виходить з колишньої замкнутості, що було пов’язане і з станом українського національного самоусвідомлення на межі XVI — XVII ст. Іншомовність чи багатомовність української літератури з цього часу співвідноситься з перспективою її питомого шляху. Серед характерних ознак зростання національної свідомості — перегляд попередніх уявлень про художнє слово. Воно починає відігравати більшу роль у збереженні та плеканні паростків цієї свідомості, моделюючи водночас її основні риси. Роздуми над словом, над його природою, силою і слабкістю увібрали в себе твори різних жанрів.

У переломні моменти історико-культурного розвитку неминуче загострення суперечностей між усталеною формою і новим змістом, між тягарем традицій і потребами життя. Особливо яскраво такі суперечності відображаються в мистецькій або літературній діяльності людей талановитих, яскраво емоційних. Часто творчим особистостям притаманні трагізм світосприймання, глибоке незадоволення недосконалістю світу і неможливістю його змінити. Типовим письменником кризової ситуації був Іван Вишенський. Єдиний із 17 відомих його творів, надрукований за життя автора, — "Писаніє к утікшим от православної віри єпископом" (у складі виданої в Острозі "Книжиці" (1598); упорядковану до 1600 р. збірку "Книжка" видати не вдалося); решта поширювалася в рукописах ¹.

Спрямування до автентичних підвалин християнської культури визначило основні параметри його літературної діяльності. Різкий та непримиренний тон Івана Вишенського, вороже ставлення до світської культури й освіти, обстоювання аскетичного ідеалу й декларування переваг архаїчного стилю письма і відхід від нього у власній письменницькій діяльності — характерні риси цієї непересічної постаті. Вважаючи, що спасіння можливе лише шляхом втечі від світу, він спрямовує свої інвективи проти його недосконалості і тим фактично поринає у вир боротьби, прив’язує себе до ідейних конфліктів епохи. Його активна наступальність спрямовувалася головно проти втрати первісної природності, щирості віри й простоти. Цілісна натура письменника, відраза до фальші й лицемірства привели його не пізніше 1596 р. (як вважають, ще в 1580 — 81 рр.) на Афон, у монастирях якого практикувалося суворе подвижництво й контакти з зовнішнім світом були майже цілком обірвані. Аскетична атмосфера замкненого монастирського світу стала живильним середовищем для консервації тих елементів ідеології Івана Вишенського, котрі з часом починають суперечити стилеві мислення не лише опонентів, а й однодумців, що засвідчили спроби безпосередніх контактів письменника з церковною громадськістю України 1604 — 1605 рр.

Як і реальні вияви деградації суспільства, так і болісне сприйняття успіхів того всього, що йшло із Заходу, зміцнюють властиве Вишенському розуміння світу як зосередження гріха і зла:

"Ознамую вам, як земля, по которой ногами вашими ходите, і в нейже в жизнь сію рожденієм проізведені єсте і нині обитаєте, на вас перед Господом Богом плачет, стогнет і вопієт, просячи створителя, яко да пошлет серп смертний..., которий би вас вигубити і іскоренити... мог" ².

Особливо гріховною вважає він тодішню Річ Посполиту: "Где бо нині в Лядській землі віра? Где надіжда? Где любов? Где правда і справедливость суда? Где покора? Где євангельскиє заповіді? Где апостольськая проповідь? Где святих закони?..". Від осуду дійсності Вишенський переходить до гнівних інвектив щодо тих, на кого покладає вину за відхід суспільства від засад віри. "Да прокляті будуть владики, архімандрити й ігумени, которіє монастири позапустівали і фольварки себі з міст святих починили і сами толко з слуговинами і приятелми ся в них телесне і скотськи переховивают, на містах святих лежачи, гроші збирают".

Жодної надії на поліпшення цього світу він не бачить: "Ність міста цілого од гріховного недуга — все струп, все рана, все пухлина, все гнильство, все огнь пекельний, все болізнь, все гріх, все неправда, все лукавство, все хитрость, все коварство, все кознь, все лжа, все мечтаніє, все сінь, все пара, все дим, все суєта, все тщета, все привидініє" ³.

¹ Вишенський І. Твори. — Київ, 1955.

² Українська література XIV — XVI ст. — Київ, 1988. — С. 333.

³ Там само. — С. 335, 336.

Емоційно-експресивна риторика творів Вишенського, щедро насичена стильовими прийомами й топікою середньовічної доби, його мова, пересипана церковнослов’янізмами, свідчать про свідому архаїзацію поетики. Зрештою на це вказує й сформульована автором аксіологічна модель, де пріоритетні позиції закріплюються за церковнослов’янською мовою й богословськими книгами, а фольклор і народна мова знецінюються в програмних деклараціях автора, однак це не втілюється в його творчості, в якій приваблюють не традиційні елементи, а суто індивідуальні. Звертаючись до сакральної сфери, він намагається наближати мову до церковнослов’янської, залишаючи "просту" мову для повсякденного, профанного ⁴.

Визначаючи місце української культури в системі координат християнської цивілізації, Іван Вишенський протистоїть європоцентристським інтегративним тенденціям, обстоює успадковану від попередньої доби орієнтацію на народи православного кола *. Елементи культурно-релігійної спільності між ними утверджуються як гаранти тяглості духовної традиції та збереження її природного місця в системі міжнародних зв’язків.

Тотально заперечуючи світ матеріальний, протиставний духовності, Вишенський, однак, виявляє неабияку спостережливість щодо всього розмаїття принад того, що він засуджує. Він стверджує, що нема порятунку для душі "в тих многих мисах, полмисках, приставках чорних і шарих, червоних і білих юхах, і многих скляницях і келишках, і винах, мушкателях, малмазіях, алякантах, ревулах, медах і пивах розмаїтих" ⁵. Складається враження, що митець слова майже милується розмаїттям і різнобарвністю спокус, які так гнівно заперечує. Протиставлення тих, хто "помисла о животі вічнім підняти і вмістити не можеть", людині простій набирає форми осуду суспільної верхівки, не тільки за життя в розкоші, а й за нелюдське ставлення до селян-"хлопів": "Лупите і з гумна стоги і обороги волочите. Самі з своїми слуговинами прокормлюєте оних труд і пот кривавий, лежачи і сідячи, сміючись і граючи, пожираєте, горілки препущаниє курите, пиво троякоє превиборно варите і в пропасть ненаситного чрева вливаєте... Ви їх пот мішки повні грішми, злотими, талярами, півталярами, орти, четвертаки і потрійники напихаєте, суми докладаєте в шкатулах... А тіє бідниці шелюга, за що солі купити, не мають... Тіє хлопи з одноє мисочки поливку альбо борщик хлебчють, а ми предся по кількодесять півмисків розмаїтими смаками уфарбованих пожираєм..." ⁶.

Проблематика творів Івана Вишенського змінюється відповідно до суспільно-релігійної ситуації та її запитів. І хоча чільне місце належить поборюванню Берестейської унії, особливо в "Писанії к утікшим од православної віри єпископом", тематичний діапазон набагато ширший і містить мотиви соціального служіння Церкви, суспільних відносин, релігійної моралі, освіти тощо. Єдиний жанровий тип послання варіюється залежно від спонук і умов написання та характеру адресата, набуваючи особливої масштабності художніх узагальнень у соборних посланнях, тобто в листах до всієї спільноти єдиновірців. Поряд з епістолярними формами зустрічаємося з діалогом катехітичного типу, побудованим на мотиві сюжету про спокушення Христа в пустелі ("Обличеніє диявола-миродержця").

⁴ Зема В. Середньовічна традиція слова, мови та книги в творах Івана Вишенського // Mediaevalia Ucrainica: ментальність та історія ідей. — Київ, 1998. — Т. 5. — С. 86.

^* Про світогляд Івана Вишенського див. докладніше 4.17.

⁵ Українська література XIV — XVI ст. — С. 321.

⁶ Там само. — С. 357.

Кожен текст, кожен аргумент Івана Вишенського пронизаний дуалізмом і антифеодальною оцінкою Божого і світського, духовного і житейського ⁷. Духовне, вище, трансцендентне — від Бога, світське неправославне — від диявола, проголошує він з властивою йому безкомпромісністю. Водночас "пристрасність його голосу, тонкість його наративних засобів, ноти дотепу й іронії, як і нетерпимості, впертості й зневіри, — все це пробивається... крізь відстань часу та яскравість догматичних заборон" ⁸. Як писав свого часу І.Франко, "в зв’язку з живим чуттям письменника, стоїть його жива, справді поетична фантазія, дар думати образами, замість абстракційних понять бачити і малювати пластичні і барвні картини" ⁹. В цілому "він — людина середньовіччя, яка парадоксально відкриває новий етап історії української літератури і стоїть на порозі українського бароко" ¹⁰.

Усупереч власному переконанню про обов’язок справжнього християнина втікати від світу, Вишенський свій яскравий талант поставив на службу боротьбі проти всього того, що, на його думку, загрожувало рідному народові, його вірі й традиціям. У творчості ченця-аскета — як у жодного з його сучасників — звучить власна індивідуальна манера, втілена в яскравих образах емоційна заангажованість. Отже, перед нами не середньовічний книжник, який був виразником загальноприйнятих уявлень, а яскрава творча індивідуальність. З появою письменника-автора є підстави говорити про новий ("ранньоновітній або середній") етап в історії української літератури ¹¹.

Особистісні риси в цей час помітні і в деяких пам’ятках писемності, пов’язаних з родинним та громадським життям. Тексти, написані для себе і найближчого оточення, нерідко відображали літературний хист їхніх авторів, рівень культурних інтересів суспільства. Зокрема, "Тестамент" брацлавського каштеляна Василя Загоровського, написаний 1577 р. у татарському полоні і внесений до Володимирської гродської книги 1579 р., засвідчує появу нових різновидів писемної культури, вироблених специфікою правових стосунків у Речі Посполитій та побутом шляхти, ментальність котрої формувалася під впливом ідеології сарматизму ¹². Простий і безпретензійний стиль, прагматична функція заповіту, обмеження твору побутовою конкретикою не перешкоджають пам’ятці ділового мовлення набути виразних літературних якостей. Передчуття невідворотної смерті, яка й сталася в полоні 1580 р., турбота про дітей і образа на дружину, котра кинула родину в цей скрутний час, формують вельми зворушливу емоційну настанову. Багатство предметного світу, зумовлене прагненням автора враховувати всі нюанси господарчого життя свого маєтку, формує складну й розмиту образну структуру. Домінує, очевидно, турбота про виховання дітей і про майбутню молитовну опіку авторової душі після її відходу зі світу страждань. Цим якоюсь мірою пам’ятка нагадує "Повчання" Володимира Мономаха, хоча пошук безпосередніх зв’язків між творами навряд чи є доречним.

⁷ Грабович Г. До історії української літератури. — Київ, 1997. — С. 263.

^* Там само. — С. 274.

⁹ Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. — Т. 30. — С. 200.

¹⁰ Грабович Г. Зазн. праця. — С. 277.

¹¹ Там само.

¹² Українська література XIV — XVI ст. — С. 167 — 184.

Як бачимо, Загоровський стояв на позиціях, протилежних життєвому кредо Івана Вишенського. Він аж ніяк не втікає від світу, але навіть у передчутті смерті не лише молиться, а й думає про життєві обов’язки, дбає і про освіту дітей, і про заснування шпиталю, і про забезпечення всім необхідним дяка, який переписуватиме книги.

Обґрунтування необхідності врятування нації й освіти звучить на повний голос у "Пересторозі..." — анонімній пам’ятці початку XVII ст., написаній кимсь, близьким до братств.

Гнівна характеристика єпископів, що перейшли на унію, приписування дияволові підступів проти православ’я — риси, які дозволяють припустити певний вплив на "Пересторогу" поглядів Вишенського. Але, на відміну від Вишенського, автор обстоює потребу "наук" (тобто освіти), саме відсутність їх — то найбільше зло. Причиною занепаду власної державності автор вважає занедбання освіти, те, що русини будували церкви, а не школи. Тому дуже високо автор оцінює освітницьку діяльність князя Костянтина Острозького. Риторичною майстерністю відзначаються дві вплетені в текст промови — князя Острозького на суді над протосингелом Никифором і представника Львівського братства на сеймі. Впадає у вічі публіцистична загостреність приписаного Острозькому звертання до польського короля: "А ваша королевськая милость, видячи кґвалт наш і нарушеннє прав наших, не дбаєш нічого на присягу свою, шторою єси обв’язався нам не ламати прав наших, але примножати і розширяти. За таковими слушними документами, за причинами послов земських не хочеш нас у православной вірі нашой заховати, при правах наших, на місце одступних пастиров інших дати, і овшем допущаєш тим одступником кґвалт чинити, кров проливати, тих, которії в одступленіє їх за ними іти не хотять, лапати, з маєтностей їх виганяти, з землі наконець виволивати. За віру православную наступуєш на права наші, ламаєш вольності наші, а наконець на сумніннє наше налігаєш, чим присягу свою ламаєш і то, що кольвек єси для мене учинив, внівощо остатнею неласкою своєю оборочаєш. Що бачучи, яко сенатор, не только же сам терплю кривду і тебе упоминаю, але вижу, же то ку остатнєй згубі всеї Корони Польської ідет, бо за тим ніхто свойого права ані вольності безпечен уже не будет, і в коротком часі прийдет до великого замішання, а бодай не домишляться чого іншого" ¹³.

Дослідники вважають обидві промови літературною фікцією, вказуючи, що, мовляв, братчики не мали права брати участь у сеймах. Але про "сеймову" промову автор міг написати, знаючи про виступи членів Львівського братства на сеймових судах. Про характер їх можна судити з інструкції послам братства на сейм, підписаної 2 лютого 1609 р. старшинами Іваном Красовським та Андрієм Білдагою. Послам наказували домагатися від короля привілею, щоб українців приймали в число міщан і до цехів за рекомендацією своїх старшин, добиватися, щоб у Львові українці мали "особноє право" — окреме самоврядування і суд, як у Кам’янці. Якщо б цього не вдалося досягти, то домагатися для українців хоч таких прав, якими користуються вірменські та єврейські ремісники й торгівці, зокрема права мати "присуд свой руський" і "для ремесников цехов два". Закінчено інструкцію пройнятими іронією словами: "А єсли би, бронь боже, і так не хотіно, як жидом, вольності допустити, ради на то німаш, только вольного листу о перейстя до Волох набить просити. Леч то жарт — але злий то жарт, пане познанський!" ¹⁴. Така кінцівка дуже знаменна.

¹³ Українська література XVII ст. — Київ, 1987. — С. 44 — 45.

¹⁴ Ісаєвич Я. Братства... — С. 101.

З неї видно, що братчики не сподівались успішного вирішення справи шляхетським сеймом і мали на меті гнівно кинути у вічі войовничому діячеві контрреформації познанському воєводі Гієронімові Гостомському гіркі слова про те, що у Молдові, під владою "поганина" — султана — православних менше гноблять, ніж у християнській державі польського короля. Подібну думку ще відвертіше висловлено в друкованій відозві 1608 р. і (майже тими самими словами) в проекті промови, зверненої до короля, доданому до інструкції від 2 лютого 1609 р. Проект має назву "Лямент альбо мова до короля єго милості". Тут проводиться думка про те, що українці є споконвічним населенням Львова від його заснування, — і тим болючіше відчувають своє нерівноправне становище. "Утяжені єстесьмо ми, народ руський, от народа польського ярмом над єгипетськую неволю, же нас леч без меча, але горій ніж мечем з потомстви вигубляють, заборонивши нам пожитков і ремесел, обходов вшеляких, чим би только чоловік жив бити могл, того неволен русин на прирожоной землі своєй руськой уживати, в том-то руськом Львові" ¹⁵. Текст промови написаний яскравою, образною мовою. Мабуть, автором її, як і відозви 1608 р., був І. Красовський.

Конкретну програму діяльності братств висвітлено в листі ("Епістолії"), який львівські братчики надіслали 1609 р. міщанам Новокостянтинова разом з братським статутом. Тут йдеться про завдання братств — утвердження в житті християнської моралі, захист віри, турботу про школу й шпиталь. Влаштування братства прирівнюється до будівництва храму — насамперед того храму духовного, який очолює Ісус Христос ¹⁶.

¹⁵ Там само. — С. 102.

¹⁶ Див.: Грушевський М. Історія української літератури. — Київ, 1995. — Т. 5. — С. 280.

¹⁷ Там само. — С. 275.

Не втеча від життя, а діяльність в ім’я християнських засад для добра ближніх — так обґрунтовується завдання братств. Підкреслюючи значення статуту, автори "Епістолії" проголошували: суть братства не в самому статуті, а у виконанні Божих заповідей про братерство і любов. Сила братства — у єднанні його членів, той, хто усувається "високого мнеманя о себі будучи, таковий і щоби єго человіком звати негоден єсть". М. Грушевський вважав ці слова осудом позиції Івана Вишенського ¹⁷. Так чи інакше, не дорівнюючи Вишенському силою літературного таланту, ідеологи Львівського братства обстоювали програму, яка знаходила розуміння й підтримку людей, сприяла активізації культурно-національного життя.

Полемічна проза. Істотні зрушення в літературному процесі другої половини XVI ст. пов’язані з українською полемічною прозою. Остаточному окресленню її концептуальної основи й художніх параметрів сприяло кілька факторів, а серед них — творчість польського церковного діяча і письменника Петра Скарги. У його трактаті "Про єдність Церкви Божої під одним пастирем і про грецьке відступництво від цієї єдності" (1577) ґрунтовно розглядалась історія взаємин християн двох конфесій, висувалася програма врегулювання їхніх стосунків на засадах Флорентійської унії 1439 р., що означало б підпорядкування православ’я католицькому центрові. Публіцистичний талант автора викликав у середовищі православних діячів велике занепокоєння. Антикатолицьку інтерпретацію міжцерковних стосунків і догматичних розходжень мусив, у першу чергу, дати Острозький гурток книжників як головний осередок богословської думки й національної культури в Київській митрополії. Наприкінці XVI ст. першим включився в полеміку Герасим Смотрицький, видавши книгу "Ключ Царства Небесного" (1587), до якої, крім однойменного твору, входив памфлет "Календар римський новий" і дві передмови — до князя Олександра Острозького і до руських народів ¹⁸. Символічна змістовність образу Ключа Царства Небесного трималася на відомому євангельському сюжеті ("Я дам тобі ключі Царства Небесного, і що ти на землі зв’яжеш, те буде зв’язане на небі, і те, що ти на землі розв’яжеш, те буде розв’язане й на небі" (Мт. 16 і 19), заторкуючи концептуальне положення римо-католицької еклезіології та емблематику папського герба. Все це разом виказує початки барокової поетики, але за стилем, проблематикою, характером використання джерел книга вкладається в ренесансно-реформаційні традиції європейської публіцистики.

Соціально-догматична зорієнтованість твору зумовлює перенесення об’єкта полеміки в сферу суспільного буття Церкви, зокрема йшлося про колізії навколо календарної реформи папи Григорія XIII, котру щодо православних громад Речі Посполитої відкликано грамотами 21 січня 1584 р., 18 травня 1586 р., 8 вересня 1586 р. Смерть Стефана Баторія 12 грудня 1586 р. й безкоролів’я змушувало замислитися над можливою релігійною політикою у майбутньому. Тож Герасим Смотрицький, трактуючи календарну реформу як насильство над людиною й природою, дає виразні малюнки соціальної дійсності. Наукові — астрономічні й богословські — рації календарної реформи не беруться до уваги. Автор апелює до релігійної свідомості пересічного православного українця, котрому демонструється універсальний характер міжконфесійних змагань, здатних зрушити фундаментальні основи узвичаєного ритму життя. А відтак до мовного інструментарію широко залучаються говіркова лексика, навіть просторіччя, гумористичні тропи, фольклорна топіка. Моделюється змагання двох культур: традиційної народної та агресивної чужоземної, що несе лихо й розбрат.

Іншими були зміст і форма наступного твору одного з діячів Острозького православного гуртка — книги Василя Суразького "О єдиной істинной православной вірі і о святой соборной апостольской Церкві" (1588) ¹⁹.

¹⁸ Українська література XIV — XVI ст. — С. 212 — 235.

¹⁹ Там само. — С. 236-248.

Справжнє ім’я автора невідоме; І.Мицько схильний ототожнювати його з Василем Малюшицьким, шляхтичем з оточення Костянтина Острозького. Твір набуває апологетичного характеру, обґрунтовуючи з широким залученням біблійних і патристичних джерел догматичну правдивість православ’я на противагу західному пагонові християнства. Попри використання деяких елементів тогочасної мовної практики, стиль архаїзується, насичуючись традиційною книжною топікою, церковнослов’янізмами, цитатами. Композицію вмотивовано логікою теологічних розважань автора, сфокусованих на чільних пунктах обрядових розходжень.

Після Берестейського собору 1596 р. у творах книжників з Острога головною темою стає захист загрожених позицій православ’я. Так, уже в "Апокрисисі" Христофора Філалета (1597), написаному як відповідь на книгу Петра Скарги "Берестейський синод і його оборона" (1596) невідомим письменником, в якому дехто пізнає довірену особу князя Острозького протестанта Мартина Броневського, детально аналізується перебіг обох соборів 1596 р. у Бересті — унійного і православного, їхня легітимність і вплив на релігійне та суспільно-політичне життя в Київській митрополії. До традиційної антипапської теми долучаються нові мотиви критичного опису дій ініціаторів унії Михайла Рогози, Кирила Терлецького, Іпатія Потія. Охоче запроваджуються сатиричні й саркастичні елементи характеротворення при ображанні опонентів. Водночас енергійно відстоюється собороправність Церкви, роль у ній мирян.

Ще один полеміст, який називав себе Кліриком Острозьким, вдається до форм епістолярного жанру, заперечуючи Іпатієві Потію, котрий у листах до князя Острозького намагався довести необхідність унії з Римом. Видання першого "Отпису на лист в Бозі велебного отца Іпатія" він супроводжує власною "Історією о лістрікійском, то єсть разбойническом, Ферарском або Флоренском синоді" (1598), де на легендарній сюжетній основі створено художньо виразну картину собору 1439 р. у Флоренції, сповнену фантастичних деталей і своєю риторикою подекуди уподібнювану до епічних полотен минулого ²⁰. Встановлюючи особу Клірика Острозького, називають імена Мелетія Смотрицького, Йова Борецького, Гаврила Дорофеєвича, протопопа Ігнатія.

Поза Острогом полемічна публіцистика розвивається насамперед у середовищі православних братств. Стефан Зизаній-Тустановський, учитель Львівської, а потім Віленської братських шкіл, публікує "Казаньє святого Кирила, патріярхи Єрусалимського, о антихристі і знакох єго" (1596), де на підставі традиційного вчення про антихриста, запозиченого з творів св. Кирила Єрусалимського (315 — 386) й інших отців Церкви, віднаходить есхатологічні знаки в актуальних обставинах релігійного життя ²¹. Похмура містика Стефана Зизанія, зіперта на протестантські антипапські публікації, зокрема книгу Зібрандта Любберта "Про римського папу" (1594), справила помітний вплив не лише на вітчизняну культуру, а й на есхатологічні рухи в Росії, використана в популярній "Кириловій книзі" (1644) й інтерпретована відповідно до тамтешніх умов церковною опозицією (старообрядцями) ²². Цікаве гуманістичне пояснення причин церковної унії пропонується вже згадуваною "Пересторогою". Джерелами відступництва владик виступають тут не лише їхні особисті вади та державна релігійна політика Речі Посполитої, але й криза національної культури, винародовлення аристократії. Колізії навколо Берестейського собору вводяться, таким чином, до ширшого контексту національної історії, тлом для яких і предметом постійного апелювання виступають апостольське вчення, досвід раннього неподіленого християнства.

Найталановитішим письменником в уніатському середовищі був один з головних будівничих унії — Іпатій Потій, володимирсько-берестейський єпископ, а з 1599 р. до смерті в 1613 р. — київський унійний митрополит. Йому з достатньою підставою приписують низку анонімно виданих творів. Серед них "Унія, альбо виклад предніших артикулов" (1595), "Антирисис" (1599, польська версія 1600) ²³, "Obrona sw. Synodu Florentskiego" (1603), "Гармонія, альбо согласіє віри..." (1608).

²⁰ Там само. — С. 254-288.

²¹ Там само. — С. 289 — 305.

²² Робинсон А. Н. Борьба идей в русской литературе XVII в. — Москва, 1974.

²³ Див. нову публікацію польського тексту: Pociej Hipacy. Antiresis albo Apologia przeciwko Krzysztofowi Philaletowi... / Opr. J. Byliński, J. Długosz. — Wrocław, 1997.

Зажив слави також як здібний проповідник, автор казань і повчань. Попри підкреслену публіцистичність своїх творів, Іпатій Потій основну увагу приділяв інтерпретації зі своїх позицій історичних джерел і подій сучасного йому церковного життя. Є в нього й цікаві побутові спостереження, підпорядковані головній темі — доказам законності Берестейської унії, яка, за його словами, була простим відновленням унії Флорентійської.

Відповіддю на книги Потія став виданий Віленським братством польськомовний твір "Антіграфе" (1608), який часто приписують Мелетієві Смотрицькому, хоч авторство його досить сумнівне ²⁴. Натомість твором, який приніс Смотрицькому літературну славу, став виданий 1610 р. Віленським братством також польськомовний "Тренос тобто плач єдиної святої соборної апостольської церкви східної віри" ²⁵. Надруковано цю книжку під псевдонімом Феофіл Ортолог, причому на титульному аркуші зазначено, що це переклад з церковнослов’янської мови, який, у свою чергу, є перекладом з грецької. Насправді, хоч автор добре знав українську і церковнослов’янську (що видно з його знаменитої Граматики церковнослов’янської мови, "Казання на похороні Леонтія Карповича" і перекладу "Євангелія учительного"), "Тренос" було написано польською мовою, хоч і насиченою рутенізмами і церковнослов’янізмами; на думку дослідників, письменник свідомо прагнув створити "православний варіант польської мови" ²⁶. За розпорядженням короля, книжка мала бути знищена, але в друкарні знайшли тільки 36 її примірників, решта розійшлися.

Починається твір присвятою князю Михайлові Вишневецькому, якого автор хоче бачити вірним сином православної церкви, за цим йде передмова до читача, дві публіцистичні промови від імені матері-церкви ("Плач, або нарікання святої Східної церкви своєму синові, який її покинув разом з іншими"), врешті сім полемічних трактатів про відмінності православної церкви від католицької в догматиці та обрядах. Посилання на численних авторів, крім середньовічних, також і ренесансних, засвідчувало неабияку ерудицію автора.

Найбільше враження на сучасників, як і на пізніших дослідників, справляв написаний ритмізованою прозою "Тренос, або лямент" — плач Церкви, персоніфікованої в образі матері, якій зрада власних дітей болить більше, ніж переслідування від прямих супротивників. Від жалів автор переходить до гострих інвектив, щоб викликати обурення читачів, навернути їх на шлях вірності батьківській вірі. Устами автора Східна Церква проголошує: "Горе мені, злиденній, ой леле, нещасній, звідусіль в добрах моїх обідраній, ой леле, на ганьбу тіла мого перед світом із шат роздягненій! Біда мені, незносними ладунками обтяженій! Руки в оковах, ярмо на шиї, пута на ногах, ланцюг на стегнах, меч над головою двосічний, вода під ногами глибока, огонь з боків невгасимий, звідусіль волання, звідусіль страх, звідусіль переслідування. Біда в містах і в селах, біда в полях і дібровах, біда в горах і в земних безоднях. Немає жодного місця спокійного ані житла безпечного. День у болістях і ранах, ніч у стогнанні й зітханні. Влітку спека до млості, взимку мороз до смерті: бо ж гола-голісінька і аж на смерть гнана буваю. Колись гарна й багата, тепер споганіла й убога. Колись королева, всьому світові люба, тепер усіма зневажена і опечалена. Приступіть до мене, усі живі, всі народи, всі жителі землі! Послухайте голосіння мого і дізнайтесь, якою я була колись, і подивуйтеся" ²⁷.

²⁴ Frick D. A. Meletij Smotryc’kyj. — Cambridge, Mass., 1995. — P. 41 — 44.

²⁵ Факсиміле: Collected works of Meletij Smotryckyj. — Cambridge, Mass., 1987. — Vol. l (HLEUL: Texts. — Vol. 1). — P. 1 — 235.

²⁶ Frick D. A. Op. cit — P. 191.

²⁷ Тут і далі текст цитується у перекладі В. Крекотня і Р. Радишевського. Див.: Українська література XVII ст. — С. 67.

Відхід від церкви православних магнатів порівнюється з втратою дорогоцінних оздоб на короні матері-церкви: "О єпископи, єпископи... Чи не досить вам ще тієї неоціненної втрати, що її через недбальство ваше я зазнаю, таку велику згубу золота, срібла, перлів і каменів дорогих, котрими я од вітця вашого кількадесят літ, як найзначніша королева, приоздоблена була? Де тепер неоціненний той камінець, той карбункул, що сяяв, наче світильник, який я між іншими перлами, наче сонце поміж зорями, в короні голови моєї носила — дім князів Острозьких, котрий блиском світлості старожитної віри своєї над усіма іншими світив? Де й інші дорогі й однаково неоціненні тієї ж корони камінці — значні руських князів роди, неоціненні сапфіри й безцінні діаманти — князі Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Чорторийські..." І далі перелічуються одна за одною ті родини, які перейшли з православ’я у католицтво або протестантизм — "родовиті, славні, відважні, дужі й давнії доми, по всім світі в добрій славі" ²⁸. Сила і значення "Треносу" полягали в тому, що нарікання не були тут самоціллю. Вони мали на меті пробудити волю до діяльності, щоб запобігти подальшому розкладові й загибелі. Власне, твір здобув такої високої оцінки саме тому, що відображав настрої суспільства. "Тренос" показує культуру в стані кризи, але життєздатну, готову до оновлення ²⁹.

Відновлення 1620 р. Київської православної митрополії та єпископату стало стимулом для появи низки полемічних творів, у яких обстоювалися законність нової ієрархії, відзначалися заслуги її покровителів — козаків, відкидалися звинувачення в нелояльності щодо держави. В рукописі залишилася "Протестація" 1621 р. митрополита Йова Борецького і єпископів, де підкреслювалося, що козаки — лицарські люди, з того самого племені, що військо Олега, яке здобувало Царгород. Того ж року у Вільнюсі вийшли друком два різні за текстом видання праці М. Смотрицького "Verificatia niewinności..." ("Виправдання невинності..."), а пізніше — "Obrona Verifikaciej..." ("Захист виправдання..."). Тут йшлося про переслідування за вірність православ’ю, повторювалися, слідом за "Треносом", скарги на відступників. У відповідь на репліки з уніатського боку Смотрицький написав книжку "Elenchus pism uszcxypliwych..." (Вільнюс, 1622). Проте наступні твори Смотрицького ("Apologia...", Львів, 1628; "Protestatia przeciwo soborowi...", Львів, 1628; "Paraenesis abo Napomnienie", Краків, 1629; "Exethesis abo ехроstulatia...", Львів, 1629) написано вже з проунійних позицій ³⁰. Реакцією на "Апологію" Смотрицького були трактати Андрія Мужиловського "Antidotum..." і Євстахія Ґізеля "Antapologia" ³¹.

Коливання Смотрицького, а пізніше перехід на унію засвідчують його щирі сумніви щодо вибору одного з можливих на той час шляхів поєднання візантійсько-київської спадщини із засвоєнням здобутків західної культури ³².

²⁸ Там само. — С. 84.

²⁹ Грабович Г. Зазн. праця. — С. 40.

³⁰ Перелічені твори М. Смотрицького репродуковано в першому томі "Гарвардської бібліотеки давнього українського письменства". Див.: HLEUL: Texts. — Vol. 1. — P. 236 — 805.

³¹ Див.: Синхроністичний перегляд релігійної полеміки // Возняк М. Історія української літератури. — Львів, 1921. — Т. 2. — С. 356 — 369.

³² Див.: Frick D. Op. cit. — P. 247 — 260; Соловій М. Мелетій Смотрицький як письменник. — Рим; Торонто, 1978. — Ч. 2. — С. 365 — 374.

Інший, ніж він, шлях обрали діячі, які згуртувалися навколо Києво-Печерської лаври і Київської митрополії, зокрема Захарія Копистенський і Петро Могила та їхні співробітники.

У відповідь на книгу "Obrona jedności cerkiewnej" Льва Кревзи, ігумена Віленського монастиря Трійці, Захарія Копистенський опрацював ґрунтовний трактат "Палінодія, іли Книга оборони всходней церкви" ³³. Твір, створений в 1617 — 1624 рр., залишився в рукопису, але зажив у тодішньому вченому середовищі великого авторитету. В усій українській полемічній літературі це не просто найбільший за обсягом твір, а й найфундаментальніший нарис низки ключових питань православного богослов’я і церковної історії на рівні тодішньої науки. Науковість підходу засвідчують численні цитати, посилання на Біблію, твори отців Церкви, богословів, істориків, українських та білоруських письменників-полемістів ³⁴. На закиди щодо залежності константинопольської патріархії від турків автор відповідає, що утиски православних "християнами костела римського" болючіші й несправедливіші, ніж утиски від поган. Копистенський наводить, ймовірно, з власними риторичними прикрасами популярну в українському середовищі сеймову промову Яна Щасного Гербурта, який обурювався порушенням прав православних в Королівстві Польському. З глибокою повагою говорить він про князя Костянтина Острозького як захисника віри. "Тон Палінодії взагалі спокійний, хоч місцями перериваний філіпіками, тирадами, сатирою з саркастичним забарвленням або дотепом, подиктованим... українським гумором... Послуговується залюбки приповідками, що оживляють його виклад" ³⁵.

Літературний хист Копистенського підтверджують його проповіді — на похороні Єлисея Плетенецького ("Казаньє на честном погребі...", Київ, 1625) і з нагоди річниці його смерті ("Омилія альбо казаньє на роковую пам’ять...", Київ, 1625), а також передмови до низки лаврських видань. Як гадають, він був і автором спрямованої насамперед проти протестантів "Книги о вірі" (Київ, 1619).

Повагу суспільства до науки й письменства засвідчує той факт, що високий сан архімандрита Києво-Печерської лаври належав визначному письменникові й богослову тієї доби Захари Копистенському. Високоосвіченим книжником був і наступний архімандрит лаври, пізніше також київський митрополит Петро Могила. Він є автором низки передмов до літургічних книг, талановито написаної проповіді "Крест Хреста Спасителя" (Київ, 1632), записок про чудеса в лаврі та інших святих місцях, духовного заповіту. Натомість найфундаментальніші твори могилянського гуртка — "Православне ісповідання віри", "Требник" і "Літос" — створено Могилою спільно з його співробітниками (на чолі, як вважають, з Ісаєю ТрофимовичемКозловським), але під керівництвом Могили, погляди якого вони відображають ³⁶.

³³ Факсимільну публікацію першодруку твору Кревзи і одного з рукописів Палінодії див.: HLEUL: Texts. — 1987. — Vol. 3. Англійський переклад обох творів, здійснений Б. Струмінським, див.: HLEUL, English Translations. — Cambridge, Mass., 1995. — Vol. 3, part 1.

³⁴ Див. Грунтовно опрацьований Б. та І. Струмінськими перелік джерел твору Кревзи "Obrona..." і "Паліноді" Копистенського: HLEUL. English Translations. — Cambridge, Mass., 1995. — Vol. 3, part. 2.

³⁵ Возняк M. Історія української літератури. — Львів, 1921. — T. 2. — C. 246.

³⁶ Жуковський А. Петро Могила й питання єдности церков. — Київ, 1997. — С. 153 — 154, 176.

"Літос", виданий під псевдонімом Євсевія Піміна, є достойним завершенням української полемічної літератури першої половини XVII ст. Написаний як відсіч на закиди Касіяна Саковича у книзі "Епанортозіс albo Perspectiva...", "Літос" захищає з позицій традиційного богословія православні обряди й богослужіння, полемізує з католицькими поглядами на походження Святого Духа і про примат римських пап. У творі з пошаною говориться про римський обряд, не відкидається ідея зближення церков, але категорично заперечується можливість підпорядкування православних папі. Якщо богословський виклад написаний стримано, то щодо особи Саковича автори не шкодують лайливих і глузливих зворотів.

Одночасно з появою полемічного письменства набуває дальшого поширення повчально-ораторська проза — окремі проповіді і цілі збірки недільних та святкових проповідей, відомі як Учительні Євангелія. Популярним було перекладене з грецької мови Учительне Євангеліє, авторство якого приписували патріархові Каллістові. Насправді, як гадають сучасні дослідники, це так званий Патріарший Гоміліарій, укладений в XII ст. (можливо, патріархом Іоанном IX Агапітом) і перекладений церковнослов’янською в XIV ст.

Церковнослов’янський текст, який неодноразово видавався (вперше у Заблудові 1569 р. і у Крилосі 1606 р.), став підставою для здійсненого Мелетієм Смотрицьким перекладу українською книжною ("простою") мовою, надрукованого у Єв’ї 1616 р. і перевиданого в Києві 1637 р. Це була збірка "слів", тобто проповідей на теми євангельських читань кожної неділі і головних свят року; крім текстів візантійського походження, деякі рукописи і всі пізніші видання "Каллістового" Учительного Євангелія містили слово на вознесіння Кирила турівського — твір, що відзначався поетичністю, своєрідним ліризмом стилю.

Як вже зазначалося (розділи 4.3 і 4.9), з кінця XVI ст. поширюються Учительні Євангелія, автори яких висловлюють реформаційні погляди, нерідко під впливом польських протестантських "постилл" — збірників казань. Ряд українських Учительних Євангелій першої половини XVII ст. були переробками або перекладами "Постилли" польського письменника Миколая Рея. Окремими брошурами було видано проповіді Захарії Копистенського ("Казаньє на честном погребі... Єлисея Плетенецького" і "Омилія або казаньє на роковую пам’ять Єлисея Плетенецького", обидві — Київ, 1625), Петра Могили ("Крест Хреста Спасителя..." Київ, 1632; "Mowa duchowna na szlubie Ianusza Radziwiłła z... Maryą córką Wassilia woiewody...", Київ, 1645) та інших авторів.

Оригінальністю вирізнялися твори Кирила-Транквіліона Ставровецького "Зерцало богословії" і "Євангеліє учительне", опубліковані письменником у власній друкарні — "Зерцало" у Почаєві 1618 р., "Учительне Євангеліє" у Рохманові Крем’янецького повіту 1619 р. "Зерцало богословії" було популярним викладом християнської догматики, а Євангеліє учительне, крім недільних і святкових казань, містило повчання на різні випадки — з нагоди посвяти церкви, пострижин в ченці, похоронів тощо *.

^* Про зміст цих творів див. у розділах 4.17, 4.18.

Автор використовував і західні і східні джерела, намагався наслідувати стиль візантійських проповідників, зокрема найзнаменитішого серед них — Іоанна Златоуста. Свій безперечний літературний хист Ставровецький підпорядковував поставленій меті — дати доступне пояснення Євангелія і православного віровчення, моральних засад християнського життя. І хоч свої книжки письменник прагнув протиставити творам протестантів і тих, що опинились під їхнім впливом, православна ієрархія в Україні і Росії засудила його твори як надто вже новаторські. Проте книжки, які приваблювали сучасників як змістом, так і майстерністю форми, залишались одними з найпопулярніших творів українського письменства тієї доби, що засвідчують рукописні копії і пізніші перевидання.

Репертуар українських Учительних Євангелій досить різноманітний. Часто набирали самодостатнього значення вставні новели — приклади з життя або з писемних джерел, що служили кращому засвоєнню моралізаторської спрямованості казань. Белетристичні вставки і публіцистичні акценти зближують пам’ятки полемічної й ораторсько-повчальної прози. Втім серед дослідників прийнято зараховувати всі їх до літератури, не розмежовуючи творів богословських і пам’яток красного письменства. Таке розмежування, однак, дедалі більше ставало на порядок денний із ускладненням жанрової системи, появою нових, суто літературних жанрів.

Поезія. На ґрунті досвіду новолатинської літератури та українського фольклору до половини XVI ст. складається новий для України вид літературної творчості — книжні вірші ³⁷. Звичайно, початки нашої поезії сягають значно давніших часів і особливо плідними є у гимнографічних жанрах: канонах, тропарях, кондаках, стихирях. Українські латиномовні автори успішно освоїли й зробили набутком рідного письменства техніку силабічного вірша. Знайомство з метричною версифікацією йшло через теоретико-літературні курси в острозькій і львівській школах, єзуїтських колегіях, зарубіжних університетах. Азбучний вірш з "Букваря" Івана Федорова (1574) повертає до слов’янської акровіршевої традиції, що йде чи не від великоморавської місії св. Кирила й Мефодія. А внесений, за свідченням Ореста Левицького, до книг луцького й володимирського судів 1575 р. вірш-пасквіль Яна Жоравницького на братову дружину засвідчує входження поетики силабічного вірша до масової художньої свідомості.

Першою окремою публікацією віршованого тексту була видана 1581 р. в Острозі публікація Андрія Римші дванадцяти двовіршів під назвою "Которого ся месяца што за старих веков дієло короткоє описаніє". Тут йшлося про дванадцять біблійних подій, пов’язуваних з певними датами кожного місяця року (25 грудня — Різдво Христове, 6 січня — Трьох царів, 17 жовтня — ковчег опинився на суходолі тощо). В останній чверті XVI ст. виникає й віршова інтерпретація міжконфесійних православно-католицьких колізій, репрезентована твором "Скарга нищих до Бога" й поезіями зі збірників Київського й Волинського Загоровського монастирів, котрі В.Колосова виводить з одного гіпотетично відновлюваного віршового полемічного комплексу ³⁸.

³⁷ Українська поезія. Кінець XVI — початок XVII ст. / Упоряд. В. П. Колосова, В. І. Крекотень. — Київ, 1978; Українська поезія XVII ст. (перша пол.) / Упоряд. В. Яременко. — Київ, 1988; Rothe H. Die älteste ostslawische Kunstdichtung 1575 — 1697. — Giesen, 1976. — 1. Halbband.

³⁸ Колосова В. Віршовий полемічний комплекс 80 — 90-х років XVI ст. // Українська поезія. Кінець XVI — початок XVII ст. — С. 25-54.

В цих віршах використовується 12-складник з нарощенням або втратою 1 — 3 складів і суміжне римування, переважно з жіночою римою, що загалом відповідало версифікаційній культурі тогочасного польського письменства, але не було тотожним її взірцям. Монологічна форма легко дозволяє пов’язати риторичну програму "Скарги нищих до Бога" з досвідом полемічного послання, також зазвичай сповненого викривальних інвектив і біблійних мотивів. Протиставлення двох церков розгортається в антитезу "Схід — Захід" із реактивацією звичних у релігійній полеміці семантики двох ключових понять: Схід — джерело світла, Христос; Захід — край темряви, сатани, зла. У Києво-Михайлівському й Загорівському збірниках історично-догматична перспектива цього протистояння розширюється, включаючи цілий комплекс образів і мотивів з Біблії, патристики й літописно-хронографічної літератури. В дусі ренесансного руху "до джерел" автори прагнуть дошукатися витоків міжконфесійного протистояння, пов’язуючи опонентів з феноменами ідолопоклонства, з постатями євангельських Ірода, Юди, Пілата, єретиків-аріан та їхніх наступників і навіть виводячи конфлікт між церквами з сюжету про Каїна й Авеля. Вибудовується досить цікава історіософія, котра в Загорівському збірнику перейшла в апологію українського православ’я, що його корені вишукуються в легенді про Андрієве хрещення та в літописних і агіографічних розповідях про давніх українських святих. Прикметні звернення до церковнослов’янської мови й середньовічної образності та стилістики, поетизація минулого. Проте водночас подекуди проступають явні риси нової естетичної доктрини, спричиняючи посилення антитетичності художнього мислення, метафоризацію образності:

Яко же бо звізди із неба упали,

така і отступниці Востоку отпали.

Стилістика цих творів дозволяє говорити про визрівання в українському віршуванні барокових тенденцій вже з перших його творів, що писалися під час утвердження бароко на Заході як домінуючої художньої системи.

Міцний зв’язок гуманістичної культури з феноменом ренесансного меценатства найплідніше виявляється в панегіричній та геральдичній поезії. Твори на герб шляхетного покровителя — невід’ємний елемент українських стародруків, і цілком закономірно, що найважливіше з видань XVI ст., "Острозька Біблія" (1581), містило вірші чільного діяча Острозького гуртка книжників, першого ректора тамтешньої Академії Герасима Смотрицького на герб князя Костянтина-Василя Острозького і його ж панегіричну віршову передмову, де славиться цей персонаж. Образний світ геральдичного вірша організується відповідно до структури княжого герба, увінчаного короною й поділеного на чотири поля із зображеннями Погоні Руської (Юрій Змієборець) і Погоні Литовської (вершник з мечем), а також переосмислених гербових знаків із зображеннями місяця, зорі, хреста. З шести строф геральдичного вірша чотири розробляють мотиви кожного з чотирьох полів, а дві обрамляють твір, оперуючи образом корони (вінця) й ідеєю тезоіменитого покровительства. При цьому панегіричні побажання вмонтовуються до кожної строфи за принципом паралелізму, віднаходячи в персонажі втілення рис, увінчаних гербовою символікою.

Дослідники підкреслюють ритмомелодійну неординарність нерівноскладового вірша Герасима Смотрицького, визначеного Михайлом Гаспаровим як "приблизна силабіка... що спиралася на традицію говірної римованої прози", майстерність звукопису (Микола Сулима). Показова спроба Герасима Смотрицького в панегіричній передмові ввести діяльність Костянтина Острозького до широкого історичного контексту змагань за справдження в українському народі його богообраності. Дотримуючись алюзійного способу обґрунтування своїх поетичних концепцій, автор вмонтовує до тексту посилання на послання св. апостола Павла до римлян (Рим. 8: 28 — 39), також на польські хроніки, Руський літопис і ставить уславлюваного персонажа в один ряд з його предками — великим князем Володимиром, Ярославом Мудрим. Архаїзм мови, опис персонажа здебільшого як ревного християнина й оборонця православної віри, обумовлюється і загальними суспільнокультурними обставинами, і характером видання, де вміщено вірші. Натомість у гербових епіграмах Дем’яна Наливайка (помер 1627 р.) знаковий зміст тих самих символів розкривається вже в контексті лицарської, шляхетської культури:

Для тих теди двох причин того меча уживай,

Домових звад утікай, приватних кривд занедбай.

Ово згола: алъбо ти звитяж, альбо сам умри сміле

За Реч Посполитую, аби тя споминано миле.

Серед творів Дем’яна Наливайка на особливу увагу заслуговує його вірш з виразним ренесансним характером "Прозьба чительникова о час" ³⁹. Усвідомлення невпинної минущості життя загострює почуття земного обов’язку:

Даруй ми то прочитати і учинити,

о що би мя там юж не могли обвинити.

Узич до поправи живота якого дня,

поки не згасла віку моєго походня.

Если ми не сфольґуєш, певне мя стратиш,

і юж мя там і тисячею літ не заплатиш.

Поетика панегіричного вірша відкривала простір до застосування елементарної драматургічної техніки, роль якої в словесній культурі зростала зі складанням феномена шкільного театру. Початки ж шкільного театру в Україні сміливо можемо відносити до кінця XVI ст., коли досвід театралізованих вистав поширюється через єзуїтські й інші римо-католицькі школи та впливає на братську систему освіти. Б кожному разі виголошена 1591 р. учнями Львівської братської школи "Просфонима" становить винахідливо побудовану панегіричну декламацію з використанням літургійних прийомів антифонного виконання твору (три лики), мовної поліфонії церковнослов’янсько-україно-грецького тексту, поділом на частини за місцем виконання ⁴⁰.

³⁹ Українська поезія. Кінець XVI — початок XVII ст. — С. 156 — 157.

⁴⁰ Текст: ППЛ. — Кн. 3. — Примеч. — С. 61 — 75; Українська поезія. Кінець XVI — початок XVII ст. — С. 137 — 144.

Властива гуманізмові естетизація архаїки виявилася в насиченні твору середньовічною стилістикою й деякими образами античного та біблійного походження. Вплив акафістової традиції виявився як у рефрені "радуйся", так і в закінченні-молитві. Ідеалізований образ київського митрополита Михайла Рогози набуває функцій антитези деструктивним силам у Церкві, ворожим підступам проти православ’я.

Одним з найкращих місць цієї пам’ятки є образ міста, що протистоїть хаосові:

Тучать світа сего моря попудливиї,

біючи волнами в береги крывиї.

Грозять упадком опоки,

вивисившися под темные оболоки.

Місто, котроє Бог милуєт,

і прибитком своїм іменуєт,

Тому ґвалт і грозная зброя,

не может нікгди зопсовати покоя.

Серед віршованих творів першої половини XVII ст. виділяється ряд таких, які були написані з нагоди смерті тієї чи іншої видатної особи. У кожному з них помітна модифікація канонічних жанрових ознак, яка пов’язується найчастіше з авторською свідомістю.

В одній з найвизначніших пам’яток — "Віршах на погреб Петра Конашевича-Сагайдачного" Касіяна Саковича (1622) ⁴¹ — прочитується концепція розвитку поезії, що орієнтувалася на античні зразки, усвідомлення потреби писати "простою мовою" і прославити своїх героїв. Своєрідний синтез ляменту і панегірика, модифікація одного і другого жанру засвідчили нові естетичні погляди, що були результатом праці кількох десятиліть. І якщо дотримуватися погляду, що образ національного героя виказує певний рівень національної свідомості, то образ гетьмана Сагайдачного був другим після князя Костянтина Острозького.

Особистість у тексті Касіяна Саковича має три виміри: перший, спільний для всіх християн, — "кождый, хто ся на світ родить, мусить умерти". Другий — той, що людина сама собі за життя надбає: більшу чи меншу, у випадку гетьмана — несмертельну славу. І третій — ідеальний, адекватний уявленням про того, хто може бути прикладом для наслідування. Це повчання мало конкретну мету — виховання особистості.

Бачимо, як цілеспрямовано добирається літературний матеріал з метою актуалізувати основний бароковий мотив невідворотності смерті; згадується ціла низка класичних сюжетів, що мають виразний притчевий характер і служать прикладами того, "яко ся звикли люде на смерть готувати". Але так само сильно звучить інший мотив — про славу героя, який загинув у бою за волю Батьківщини.

Як за формою, так і за змістом "Вірші" є зразком дидактичної ренесансної поезії та гуманістичної думки, "їх ідеологія виступає не як набір поодиноких позицій або ідей, а як цілісне плетиво, як синтактична цілість" ⁴². В силу обставин, у другій половині XVII ст. не набуло дальшого розвитку виявлене у "Віршах" Саковича "почуття історії, тієї специфічно ренесансної впевненості, що сягає античності, але й знає своє минуле (Олега і Володимира)" ⁴³.

Характер українського поетичного світосприйняття чутливий до впливів особливих ідеологічних завдань, які виникали перед поетами. Таким завданням було утвердження навчання як першоумови духовного й екзистенційного буття народу. В цьому плані "Євхаристиріон" Софронія Почаського (Київ, друкарня лаври, 1632) ⁴⁴ — спроба ідеального образу світу, що через емоційне освоєння включає в себе природничо-наукове, гуманітарне і філософське знання.

⁴¹ Українська поезія. Кінець XVI — початок XVII ст. — С. 322 — 338.

⁴² Грабович Г. Зазн. праця. — С. 286.

⁴³ Там само. — С. 290.

⁴⁴ Титов Хв. Матеріали до історії книжної справи на Вкраїні в XVI — XVIII вв. — Київ, 1924. — С. 45; Українська література XVII ст. — С. 245.

Ще більше помітним тут є намагання виділити структуротворчу здатність кожної з наук, її спроможність дати цілісний образ світу. Земні й небесні сфери поєднані в "Євхаристиріоні" образами світової гори і світового дерева:

Єст містце на високом землі положенню,

Трудної праці назбит людем в прохоженню,

Оказалое місце, і верх знаменитий,

Леч гостинець в пребиттю барзо не ужитий,

На верху том пресличном пальма вирастаєт,

а на пальмі зась цнота гніздо своє маєт.

Імя місцю Час Довгий u Многія Літа,

До злічення труднії од початку світа.

Не можна не зауважити, що наведений вірш — це поетична інтерпретація давньоримського прислів’я — In pondere crescit palma (у труднощах зростає пальма). Мотив єдності небесного і земного робить поезію науки найсвітлішою в художній панорамі світу, переводить всі найважливіші поетичні значення в тональність веселої надії, на чому, зрештою, зумисне загострено увагу. І для неба, і для землі настає один теперішній час — час поезії, ключ від якого в руках тих, які щоденно вчаться і пізнають всі корені умілості.

В "Євхаристиріоні" представлено образ багатомірного просторового світу, де співіснують різні уявлення про нього. Це світ первісної природи, що занурена в музику творення:

Орфеова співаня ліси, ріки, скали

Здумівшися слухали, u Евріп насталий;

Ту ж в тропі шол звір дикий, птаков u риб много,

Вдячностю потягнений голосу такого.

Це і широкий світ історії — Європи, Азії, Африки, — доступний тому, хто "з землі обернет свою мисль до Бога", і світ космосу, що допомагає пізнати "Бога в тілі". Просторова вертикаль як вимір людських просторових устремлінь співвідноситься із силою людського інтелекту. Висота дорівнює тут глибині, а ступінь проникливості — можливості найменування назви того, що перебуває на різних рівнях цієї вертикалі.

Одним з найбагатших і найцікавіших є образ води, на прикладі якого можна побачити, як семантичне значення дає поштовх для розвитку художнього змісту, пов’язаного з науковими й моральними критеріями. У множинному відображенні постає проблема "мірності", "речі дорогої", очевидно, не лише для риторики, а й для поезії загалом.

Ще складніше почуття міри відображає образ води, принесеної "на долонях", знак води, витиснений кінським копитом. Мовиться тут і про талант вдячності, і про талант прийняти такий дар, який робить людину світлішою і забезпечує їй "в славі охолоду". У завершальному плані світ "Євхаристиріона" — це світ культури. Античні топоніми, імена античних богів і філософів, назви наук і муз — це і є ті орієнтири, без яких важко перебувати в культурному часо-просторі: бо хто йде на вершину, тому треба показати дорогу.

Крім проблем, винесених на поверхню духом часу, розвивається традиційна духовна поезія, найзначнішим представником якої виступає в цей період Кирило-Транквіліон Ставровецький. Його "Перло многоцінноє" вийшло у Чернігові 1646 р., а писалося, очевидно, раніше ⁴⁵.

⁴⁵ Запаско Я., Ісаєвич Я. Пам’ятки... — Ч. 1. — С. 68 — 69, № 353.

Вірші "Перла многоцінного", які безпосередньо пов’язані з канонічними текстами, засвідчують, що Кирило-поет традиційніший, ніж Кирило-проповідник. Тематичне коло проповідей, — а навіть і в "Зерцалі богословія" він виступає саме як проповідник, — незрівнянно ширше від тематики віршів. Спираючись на свої знання й уявлення про світ і людину та намагаючись передати їх читачам або слухачам, Кирило-Транквіліон Ставровецький акцентує в людській природі не просто поєднання матеріального і духовного, а говорить про їхню взаємну залежність. Людські чуття, що є, на його думку, такими подібними до світових стихій, відіграють не лише руйнівну, а й оберегову функцію. Тіло, з одного боку, ворог душі, а з другого — джерело смирення, "милостивий приятель", який охороняє душу від гордині і дає можливість творити добрі діла. Таким чином, постійна боротьба між душею і тілом постає як природна сутність людського буття. Хоч у "Перлі многоцінному" відлунює боротьба в людині добра і зла, але з усього видно: ця книга в контексті вчення про людину призначена для "горнього" людського єства і будується на містичній інтуїції, що веде до пізнання Бога та до самопізнання душі. Цій функції і відповідають вірші Кирила: саме тут він зазначає, що Бог нагородив людину свобідною волею, "самовластієм", і "нікого не тягнет ґвалтом ані до пекла, ані до неба" ⁴⁶.

⁴⁶ Маслов С. И. Кирилл-Транквилион Ставровецкий и его литературная деятельность. — Киев, 1984 — С. 154.

У "Перлі многоцінному" легко знайти класичні зіткнення між богослів’ям і риторикою: з одного боку, готовність до славослів’я як єдиної правильної відповіді на велич Бога, пафос подиву перед неосягненністю Божого чину, з другого — ряд "похвал", що є основним жанром риторики. Людина тут — насамперед людина загалом, абстрактна субстанція, для якої не має значення ні вік, ні місце в суспільстві. Нарешті, все відбувається "днесь", будь-яка подія священної історії — це теперішня, бо нема часової дистанції і нічого такого, що за словом ритора не з’явилося б перед очима тут і тепер.

Водночас вірші Кирила-Транквіліона Ставровецького легко віднести до явища "поетичної філософії". За визначенням самого автора, "книга то святая филозофії бозкої". На відміну від проповідей, що мають більш практичну мету, тут автор наставляє людські душі на дорогу небесної благодаті. Скільки б він не наголошував на мистецтві тлумачення і розуміння Святого Письма, цього мистецтва не можна осягнути поза бажанням людської душі до вічного надприродного життя. Автор ставить собі за мету пояснити головні засади християнства через творення тексту, який дає можливість найповнішого переживання цих засад — можливість говорити з Богом наодинці.

Книга "Перло многоцінноє" цікава відчуттям безмежної перспективи наближення до Бога і водночас тією поетичною формою, яка давно стала набутком літературної історії. Джерелом його поезії, як і всякої християнської риторики, є множинність Божого імені, тема Царства Небесного і тема гріха. Тема гріха порівняно з двома попередніми чи не найбільше пов’язує вірші Кирила з його прозовими книгами.

Впадає у вічі композиційна продуманість "Перла многоцінного", в якій відбилося бажання дати читачеві тексти на всі випадки духового релігійного життя, а також систему філософських і релігійних поглядів самого автора: від загальної світобудови до окремого людського світу. "А по сих, — як каже автор, — лікарство полагаю роскошником того світа правдивоє: — Піснь вдячная при банкетах панських". Цей останній твір "Перла многоцінного" зберігає зв’язок з усіма попередніми творами, втім "тьма гріха" згустилася тут з усією силою поетичного таланту Кирила. Надзвичайність цього вірша виявилася в його літературній історії, поетичне красномовство було високо оцінене дослідниками різного часу.

Таким чином, для літератури другої половини XVI — першої половини XVII ст. характерний інтенсивний розвиток, який виявляється в появі нових тем і жанрів, в багатовимірності літературного процесу, над яким домінують барокові явища зі всією специфікою українського бароко цього періоду, тобто виразності у ньому ренесанснореформаційних ідей. Безпосереднє значення у найзагальніших уявленнях про широкі людські виднокола життя займають уявлення про саме слово: "гріх слова" і "дар слова", "топос скромності" і високий ступінь авторського самоусвідомлення. Ідея мистецтва слова з її невід’ємною першоумовою професійного навчання виробляється як приєднання до святості, до культурної традиції.

Латиномовна і полъськомовна творчість. Наприкінці XVI і особливо в першій половині XVII ст. дальшого розвитку набула багатомовність літературного процесу. Так, у Києво-Могилянському колегіумі літературні твори писалися тими мовами, які були предметом вивчення або застосовувалися в навчальному процесі: не лише українською і церковнослов’янською (найвищим стилем "рідної літературної мови"), а й латинською та польською. Написані латинською і польською мовами твори українських авторів протягом тривалого часу залишалися поза увагою літературознавців. Останнім часом вивчення їх пожвавилося, деякі опубліковано в оригіналі або перекладено сучасною українською мовою. Однак при висвітленні літературного процесу в Україні дотепер ще не враховується ряд стародруків і рукописів, що містить цінні пам’ятки давнього письменства, а також невідомі або маловідомі польсько- і латиномовні твори діячів Києво-Могилянської академії. Немає жодних сумнівів щодо належності українській літературі латиномовних творів українських авторів. Також деякі автори-поляки писали твори, змістом орієнтовані на Україну, її культуру та історію. Найяскравіший приклад — недавно досліджена Н.М.Яковенко поема Яна Домбровського "Camoenae Borysthenides" (близько 1619 — 1620), в якій йдеться про історію Київської і Галицько-Волинської держав та Київського удільного князівства. Історія п’яти княжих столиць — Києва, Галича, Холма, Володимира і Львова — та їхніх династій, зокрема князів-героїв, служить авторові історичним підґрунтям для утвердження самосвідомості української шляхти — "руського політичного народу".

Твори польськомовні слід зарахувати до обох літератур — польської та української. З першою їх об’єднує переважно мова, з другою — зміст творів, ідейне спрямування ⁴⁷. Типовим щодо цього є перший твір, надрукований від імені учнів колегіуму — збірка панегіричних віршів "Mnemosyne słiawy prac y trudów... Piotra Mohiły... na pożądany onego wjazd do Kiowa od studentów gymnasium w Bractwie Kiowskim" (1634) ⁴⁸. У творі засуджуються "дракони і василіски" за їхній "наклеп на східну правду", із співчуттям говориться про тих, хто страждає в темницях "за чисту східну віру". Вся збірка, хоч і видана польською мовою, спрямована проти експансії католицизму, а зрештою — і проти ополячування українського та білоруського народів.

Характерною рисою панегіричної поезії був її емблемний характер. Типовим прикладом можуть служити вірші студента колегіуму Филипа Васильовича Баєвського "Choreae bini solis et lunae" з нагоди одруження 1645 p. Януша Радзивіла з дочкою господаря Молдови Марією Лупул (сестрою Роксандри, яка пізніше стала дружиною Тимоша Хмельницького) ⁴⁹. Символічноемблемна образність як тексту, так і ілюстрацій (мідеритів та дереворитів) тут ще більше ускладнюється. Стилістично близький інший панегірик, виданий того ж року, "Sancti Petri patroni sui iconismus" ⁵⁰.

⁴⁷ Radyszewski R. Polskojęzyczna poezja ukraińska od końca XVI do początku XVIII wieku. — Kraków, 1996. — Cz. l (Monografia); Kraków, 1998. — Cz. 2 (Roksolański Parnas. Antologia).

⁴⁸ Запаско Я., Ісаєвич Я. Пам’ятки... — C. 55, № 240; Исаевич Я. Преемники первопечатника. — Москва, 1981. — С. 77.

⁴⁹ Запаско Я., Ісаєвич Я. Пам’ятки... — С. 66, № 336.

⁵⁰ Там само. — С. 66 — 67, № 337.

Автор назвав себе Феодосієм Васильовичем Баєвським (ймовірно, Феодосій — чернече ім’я Филипа Баєвського). Уже в назві твору виражено його ідею: П. Могила не просто продовжувач, а "відтворення", живе втілення свого патрона, митрополита Києво-Московського Петра. Підкреслюється, що дата народження Могили збігається з днем смерті його святого попередника. Хоч одну зі сторінок твору набрано у формі хреста, автор хвалить Могилу передусім як освітнього діяча. Він твердить, що змалечку Петро любив навчання, малою дитиною грався книжками, коли ж виріс — заснував два колегіуми. Поетичну (в тогочасному розумінні) майстерність автора засвідчує "потрійний" акростих: початкові літери перших рядків двовіршів утворюють зверху вниз слова vivat, середні літери цих же рядків — Petrus, кінцеві — Mohiła. Автор вважав найважливішим створення зорового образу, звертаючись "до читача, швидше як глядача зображення" — lector, potius spectator iconismi (тут гра слів — винесене в назву книги слово iconismus означає як "опис", так і "зображення") ⁵¹. До схарактеризованих тут творів близькі за стилем і структурою емблемний панегірик того ж Феодосія Баєвського "Tentoria venienti Kioviam... Adamo de Brusilow Sventoldicio Kisiel" 1646 p., драматичні декламації "Maiores illustrissimorum principum Korybut Wiszniewieckiorum..." 1648 p. ⁵²

⁵¹ Ісаєвич Я. Україна давня і нова. — С. 179 — 180.

⁵² Запаско Я., Ісаєвич Я. Пам’ятки... — С. 69, 70, № 355, 373.

Латинську мову діячі Київської академії вважали поряд з церковнослов’янською найдоречнішою в урочистих випадках. Латинські і польськомовні панегірично-емблемні твори викладачів і студентів Києво-Могилянської академії підтверджують висновок, зроблений на основі аналізу української поезії, що в українській культурі надовго утверджується зріле бароко. Незважаючи на суперечливість поглядів їхніх авторів, загалом ці твори сприяли зміцненню позицій українсько-білоруської православної церкви. Водночас літературна творчість діячів Києво-Могилянської академії була одним із виявів певної обмеженої секуляризації тематики й образної системи у провідних на той час жанрах літератури.

Церковнослов’янською, латинською, українською книжною ("простою") писалися твори, що стосувалися шкільної освіти, політики, церковного життя. Народнорозмовна українська мова утверджується в любовній ліриці, спершу вона була виключно усною, однак в розглядуваний час з’являються перші публікації україномовних пісень, щоправда в публікаціях іншомовних авторів. На особливу увагу заслуговує поява україномовних інтермедій і навіть цілих п’єс бурлескно-гумористичного характеру. Твори цього жанру, які докладніше будуть схарактеризовані при висвітленні історії українського театру, засвідчують проникнення в літературу народної сміхової культури і своєрідну поетизацію (інколи суперечну з намірами публікаторів таких текстів) народної культури. Є всі підстави вважати, що до наших днів дійшла лише незначна частина написаних свого часу текстів народнорозмовною мовою. У цьому огляді розглянуто лише деякі головні з пам’яток письменства останніх десятиріч XVI — першої половини XVII ст. Проте і наведені приклади свідчать, що процес змін був досить швидким. Трансформується система жанрів, з’являються, хоч і не набувають згодом дальшого розвитку, ренесансні мотиви і мистецькі форми, сталіше утверджуються елементи літературного бароко. З новими жанрами співіснують, нерідко хоча б частково модифікуючись, традиційні. Загалом література переходить від пасивного плекання традицій до багатогранної і позначеної індивідуальним авторством творчості, пов’язаної з освітним рухом і реформою церкви. Цей перелом — вияв процесів, які готували інтелектуально-культурний ґрунт для політичного зрушення середини XVII ст. ⁵³

⁵³ Див.: Грабович Г. Зазн. праця. — С. 40.

Попередня             Головна             Наступна