Результати веб-опитування про проект правопису на сайті Ізборник  


Попередня             Головна             Наступна





І. В. Паславський

4.16. Наукові знання



Розвиток науки в другій половині XVI — першій половині XVII ст. був тісно пов’язаний з тими загальнокультурними процесами, які переживало українське суспільство в зазначений період. Радикальний поворот до Заходу позначився новими якісними зрушеннями в усіх сферах культурного життя українського народу, в тому числі і в царині науки.

У розділах, присвячених освіті, вже було зазначене таке нове для того часу явище, як активне впровадження в навчально-освітню практику українських шкіл так званих семи вільних мистецтв (septem artes liberales), які віддавна культивувалися в західноєвропейській системі освіти, в тому числі в католицьких школах, що діяли на українських землях. Сім вільних мистецтв, або "сім наук визволених", як їх тоді називали, це науки тривіуму — граматика, риторика, діалектика і квадривіуму — арифметика, геометрія, музика, астрономія. Орієнтація українських шкіл на вивчення вільних наук позитивно впливала не тільки на піднесення рівня освіти й наближення її до загальноєвропейських форм, а й об’єктивно сприяла розвиткові цих наук на українському ґрунті. І справді, наприкінці XVI — першій половині XVII ст. розвиток окремих галузей знань в Україні досяг значного рівня. Особливо інтенсивно почали розвиватися словесні дисципліни, зокрема граматика, риторика й поетика, котрі, як відомо, були основою так званих гуманістичних студій. Менше розроблялися науки квадривіуму — математика, астрономія, музика, а також право, медицина, логіка.

Розглянемо рівень розвитку української науки наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. за окремими галузями знань і в тому порядку, в якому їх традиційно представлено в системі "семи вільних мистецтв".





Граматика. Найбільшого успіху українські вчені досягли в розробці граматичної теорії і творчому застосуванні її до церковнослов’янської мови. За їхнім переконанням, граматика посідала центральне місце в системі освіти і духовної культури загалом як засіб, за допомогою якого можна досягти всіх інших знань. В одному з видань Львівської братської школи, ще починаючи з 1591 р., приміром, наголошувалося, що граматика є "ключ, отверзаяй ум разумЂти писанїя, от нея же [...] трудолюбивіи достизают дїялектики, риторики, мусики, арїтметики, геометріи й астрономїи, и семи же седми, яко же Ђкїим сосудом разсужденїя, почерпаєм источник философїи, разумЂвающе же и врачества, ко благоискуству превосходим всесовершенного богословїя" 1. Як бачимо, тут виразно окреслений шлях засвоєння наукових знань: від граматики, через "сім вільних наук", до предметів вищого порядку — філософії й теології. Подібно висловлювався і відомий український вчений того часу Лаврентій Зизаній. У "Посланії спудеом", яким він супроводив видання своєї граматичної праці [1596 р.], Л. Зизаній твердив, що граматика "єст ключем вырозумЂню, отворяючи и оказуючи всякіи вунтпливости, а приоздоблюючи и свЂтлый чинячи розум чоловЂчій; через ню риторіка и словесница [діалектика] вкупЂ чесної філософїи [тобто етики], и чрез естественнои богословії оказуєтся союз" 2.



1 Студинський К. "Адельфотес" — граматика, видана у Львові в р. 1591 // ЗНТШ. — Т. 8. — С. 5.

2 Зизаній Лаврентій. Граматіка словенска. — Вільно, 1596 (Факсимільне видання пам’ятки). — Київ, 1980.



Переконання про особливу роль граматики в системі гуманітарних наук з початком XVII ст. стало панівним серед освіченого загалу. Так, у виданій 1632 р. збірці викладачів і спудеїв гімназіуму при Києво-Печерській лаврі "Євхаристиріон" прославляються "сім вільних наук". І першим "коренем умієтности", тобто знання, вони називають граматику 3. При цьому наші вчені-філологи пішли власним шляхом: використовуючи досягнення тогочасної європейської граматичної науки, переважно в царині латинської та старогрецької мов, вони спрямували свої зусилля на науково-теоретичне опрацювання церковнослов’янської мови як символу старокиївської культурно-національної традиції. Такі видатні тогочасні книжники, як Лаврентій Зизаній, Мелетій Смотрицький і Памво Беринда прагнули науково-теоретичним опрацюванням церковнослов’янської мови поставити її в один ряд зі світовими мовами — латинською та грецькою, і засвідчити таким чином загальнолюдське значення східнослов’янської культурної традиції, її рівноправність з іншими визнаними культурними традиціями християнського світу.

Основним завданням науково-теоретичної розробки церковнослов’янської мови українські вчені вважали кодифікацію цієї мови, тобто повернення їй первісних, так би мовити класичних норм. Цей принцип зближував їх з теорією і практикою філологів доби Відродження, котрі, віддаючи перевагу класичній латинській мові над середньовічною, наполегливо виправляли "вульгарну" латину.

Першими спробували укласти граматику церковнослов’янської мови в Україні книжники "славного града Острога" на прохання "жителей столицы великаго князства града Вильни". Їхня "Кграматыка Словенска языка", яка ще значною мірою ґрунтувалася на середньовічних південнослов’янських граматичних традиціях, була видрукована в цьому ж "граді Вільні" 1596 p. 4

Одночасно з розробкою в Острозькій школі церковнослов’янської граматики, у Львівській катедральній школі, як і в інших латиномовних католицьких навчальних закладах, тривали студії з латинської граматики. Поруч з працями західних граматиків з’явилось й оригінальне опрацювання львів’янина Йоганна Бера (псевдонім Урсінус — латинський переклад прізвища Бер, що означає ведмідь) під назвою "Methodicae gramaticae libri quattuor" (Львів, друкарня Матвія Гарволіна, 1592). Посібник містив розділи про орфографію, просодію, аналогію та синтаксис 5.



3 Тітов Хв. Матеріали до історії книжної справи на Вкраїні в XVI — XVIII вв.: Всезбірка передмов до укр. стародруків. — Київ, 1924. — № 41. — С. 294.

4 Див.: Німчук В.В. Систематичний підручник церковнослов’янської мови "Граматіка словенска" Л.Зизанія. — Київ, 1980. — С. 8 — 9.

5 Див.: Запаско Я., Ісаєвич Я. Пам’ятки... — С. 30, № 27.



Латинській освіченості католиків православні прагнули протиставити орієнтацію на грекомовну культуру. Тому важливою подією науково-культурного життя України кінця XVI ст. став вихід у світ підручника під назвою "Адельфотис. Граматіка доброглаголиваго єллино-словенскаго языка" (Львів, 1591 р.), створеного "спудеями" Львівської братської школи і їх вчителем Арсенієм Еласонським. Цей теоретичний підручник грецької мови написаний паралельно двома мовами: грецькою і "словенською". Вона на практиці показала те, що теоретично доводили українські вчені того часу — рівноцінність грецької і церковнослов’янської мов. Водночас її поява заохочувала до написання спеціальних граматик церковнослов’янської мови 6.

І така граматика незабаром з’явилася. Це була "Граматика словенська" Лаврентія Зизанія, що вийшла друком 1596 р. у Вільні. Її автор першим спробував осмислити будову церковнослов’янської мови на основі граматичної теорії свого часу, а також нормалізував правопис східнослов’янського письменства. "Граматика" Л. Зизанія помітно вплинула на дальший розвиток мовознавства в Україні, її засади згодом поглибив у своєму підручнику церковнослов’янської мови Мелетій Смотрицький. Він був глибоко обізнаний не тільки з вітчизняною філологічною традицією, а й ґрунтовно опанував тогочасну європейську граматичну науку, зокрема праці К. Ласкаріса, Ф. Меланхтона, Е. Альвара, М. Крузія 7. Підручник під назвою "Грамматіки Славенскія правильноє синтагма..." (вийшов друком 1619 р. у м. Єв’є поблизу Вільна) він створив, в основному, під час викладання в Київській Братській школі (1616 — перша половина 1618 р.). Своєю працею Смотрицький заклав міцні основи не тільки української, а й усієї східнослов’янської лінгвістики. До середини XVIII ст. вона була єдиним підручником з граматики в школах України, Росії та Білорусі. Великої популярності зажила праця М. Смотрицького у Болгарії, Сербії, Хорватії, Румунії. Вона була відома й за межами ареалу функціонування церковнослов’янської мови: відомі її переклади латинською мовою 8.

Необхідно зазначити, що розвиток граматичної теорії наприкінці XVI — в першій половині XVII ст. відбувався у тісному зв’язку з розробкою лінгвістичних проблем прикладного характеру, особливо у галузі церковнослов’янської і тогочасної української лексикографії. Вже на початку 80-х рр. XVI ст. з’являється в Україні анонімна рукописна праця — "Лексис c толкованієм словенских слов просто". Реєстр цього словника складають малозрозумілі чи невідомі широкому загалу церковнослов’янські слова різного походження (слов’янського й неслов’янського), що використовувалися в найуживаніших тоді конфесійних текстах. До реєстру ввійшли й українські слова. Незважаючи на те, що "Лексис c толкованієм словенских слов просто" незавершена, багато в чому ще недосконала праця, він став знаменним явищем у староукраїнській лексикографії як успішна спроба укладення двомовного перекладного словника. Є достатні підстави вважати, що ним при укладенні своїх словників користувалися наступні лексикографи — Л. Зизаній і П. Беринда 9.



6 Там само. — С. 11.

7 Німчук В.В. М. Смотрицький — теоретик і дослідник церковнослов’янської мови // Мовознав. — 1979. — № 6. — С. 21 — 22.

8 Німчук В.В. Граматика М.Смотрицького — перлина давнього мовознавства. — Київ, 1979. — С. 90 — 110.

9 Німчук В.В. Староукраїнська лексикографія в її зв’язках з російською та білоруською. — Київ, 1980. — С. 55 — 69.



Лаврентій Зизаній 1596 р. одночасно зі своєю "Граматікою словенскою" видав у Вільні окремою брошурою "Лексис" — церковнослов’янсько-український словник, аби полегшити грамотній публіці в Україні читання і розуміння літератури церковнослов’янською мовою. Лексичний матеріал Л.Зизанія показує, що автор словника добре знав церковнослов’янську й українську мови, виявив обізнаність з класичними мовами. Перекладна частина "Лексиса" наочно демонструвала літературні можливості староукраїнської книжної мови, її словникове багатство.

Справу Л. Зизанія продовжив Памво Беринда, який 1627 р. видав у Києві свій знаменитий "Лексикон славеноросскій і імен толкованіє" — великий церковнослов’янсько-український словник. Його вихід став подією не тільки в українській, а й у європейській лексикографії взагалі, адже впродовж усього XVII ст. він був найбільшим зібранням словникового багатства однієї з найпоширеніших мов своєї доби — церковнослов’янської, яка в певних галузях була знаряддям освіти й культури східнослов’янських, південнослов’янських і східнороманських народів 10. Поява "Лексикона" Беринди була не тільки новим кроком у розвитку філологічних досліджень в Україні, а й засвідчувала істотне зрушення в суспільній свідомості у ставленні до народорозмовної мови.

Українські вчені того часу поступово переходять від нагромадження народорозмовного лексичного матеріалу до створення на його основі систематичного підручника "простої" мови. Їхні зусилля увінчалися появою 1643 р. "Грамматыки словенской" Івана Ужевича — першої науково опрацьованої граматики української мови 11. Про її автора Івана Ужевича знаємо, що походив він з української етнічної території (найвірогідніше, з галицько-волинського пограниччя) і був студентом Краківського (1637 — 1641), а згодом Паризького (1643 — 1645) університетів. Написана латиною 1643 р. (з 1645 р. відомий вдосконалений варіант) "Грамматыка словенская" Ужевича подає нарис граматичної системи української книжної мови XVII ст. Ця граматична праця повністю відповідала теоретичному рівневі мовознавчої науки своєї доби. Автор був добре обізнаний з тогочасними вітчизняними (зокрема М.Смотрицького) й зарубіжними (наприклад П.Статоріюса-Стоєнського) граматиками та граматичними теоріями, що були успадковані від Давньої Греції та Риму; він володів сучасною йому методикою опису звукового складу та граматичної будови мови. Призначаючи свою книгу насамперед для західного читача, автор, природно, відштовхувався від латинської граматики, але разом з тим дбав про забезпечення в ній адекватного опису української книжної мови, що її, як це можна зробити висновок з його теоретичних міркувань і практичних порад, знав досконало. Разом з тим у творі Ужевича помітний порівняльний аспект: іноді він показує морфологічні особливості польської, чеської, хорватської мов. Часто підкреслено виділяє подібність слов’янської граматичної системи до латинської або відмінності між ними. Принагідно І. Ужевич для зіставлення залучає приклади з грецької та гебрайської мов. Все це може свідчити про те, що свою книгу автор пропонував передовсім увазі освічених філологів 12.

Мовознавча діяльність Л. Зизанія, М. Смотрицького, П. Беринди, І. Ужевича створила, по суті, цілісний науково-філологічний напрям у духовній культурі України кінця XVI — першої половини XVII ст. їхні праці, особливо в галузі граматики і лексикографії церковнослов’янської мови, заклали теоретичні основи для майбутніх славістичних студій.



10 Лексикон славеноросскій Памви Беринди / Підготовка тексту і вступна стаття В. Німчука. — Київ, 1961.

11 Див.: Горбач О. Рукописна "Граматыка словенская" Івана Ужевича з 1643 й 1645 років // Наук. зап. Укр. техн.-госп. ін-ту. — Мюнхен, 1967. — Т. 16(17). — С. 3 — 22; Кудрицький Є.М. Іван Ужевич — український граматист XVII ст. і його праця // Мовознавство. — 1970. — № 1. — С. 35 — 48; Жовтобрюх М.А. "Грамматыка словенская" Івана Ужевича — пам’ятка староукраїнської літературної мови // Слово і труд: До сімдесятиріччя акад. І.К.Білодіда. — Київ, 1976. — С. 167 — 179.

12 Німчук В. В. Мовознавство на Україні в XIV — XVII ст. — Київ, 1985. — С. 155.







Риторика. Курси риторики, як і тісно пов’язаної з нею поетики, в українських навчальних закладах кінця XVI — XVII ст., попри те, що сприяли розвиткові ораторського мистецтва, літературної теорії та виробленню певних естетичних вартостей, відігравали ще й педагогічну роль: вони служили вивченню класичних, переважно латинської та церковнослов’янської мов і плеканню інтелектуальних здібностей учнів. Можливо, саме тому поява українських риторик збігається у часі з виникненням перших українських шкіл гуманістичного типу — Острозького "тримовного ліцею" (гімназіуму), Львівської братської школи, Києво-Могилянського колегіуму. Це ж, очевидно, було причиною і того, що на відміну від граматичної науки, в яку українські вчені внесли багато нового й оригінального, в курсах риторики й поетики вони, в основному, йшли за готовими європейськими зразками.

Про зростання інтересу до науки риторики в Україні на зламі XVI — XVII ст. свідчить автентичний документ того часу — навчальна програма Львівської братської школи з 1586 р. Спонукуючи учнів вивчати вільні науки, автори документа повідомляють, що "діалектику и реторику и иные философские писма, школе належачыє" перекладено "по словенску" і "в школЂ львовской руським языком списано" 13.

Одна така скомпонована "по словенску" риторика збереглася до наших днів. Це слов’яномовна риторика з кінця XVI ст., відома в науці під дуже неточною назвою "макаріївська". На тій підставі, що кілька копій з неї були віднайдені в XIX ст. у книгозбірнях Москви і Новгорода, російські дослідники приписували її авторство новгородському митрополитові початку XVII ст. Макарієві 14. Однак, як показали найновіші дослідження, згадана риторика виникла в Україні, про що переконливо свідчать її мовні та культурно-типологічні особливості. Недавно виявлено прототип цієї праці — ним був адаптований варіант латиномовної риторики знаменитого німецького вченого Філіпа Меланхтона, укладений його послідовником Лукою Лосієм 15.

Як можна здогадуватися, ця риторика виникла в науково-освітньому середовищі Острога або Львова. Вона складається з двох книг, перша з яких охоплює п’ять розділів: 1) загальне визначення риторики та її завдань; 2) про роди промов (повчальні, судові, медитативні й демонстративні); 3), про загальні місця для кожного роду промов; 4) про збудження пристрастей; 5) про порядок слів або суджень. Не всі з цих розділів однаково широко викладені, але між ними відчувається внутрішній зв’язок, що випливає з основної мети науки риторики. Автор дає таке визначення риторики: "Риторика єсть, яже научаєт пути правого и житія полєзного добрословия. Сію же науку сладкогласієм или краснословієм нарицают, понеже красовитои удобно глаголати и писати научаєт" 16.



13 Diplomata Statuaria. — Львів, 1895. — T. 2. — C. 29.

14 Бабкин Д. С. Русская риторика начала XVII в. // ТОДРЛ. — 1951. — Т. 8. — С. 326 — 353.

15 Буланина Т. В. Риторика в Древней Руси. Сведения о теории красноречия в русской письменности 11 — 16 веков: Автореф. ... канд. дисс. — Ленинград, 1985. — С. 16 — 19.

16 Цит. за: Бабкин Д. С. Русская риторика начала XVII в. — С. 332 — 333.



Перед ритором ставляться два завдання: по-перше, досконало знати всі правила складання промов; і, по-друге, зміст його промов має бути суто діловим, суспільнозначимим. Це був перший відомий підручник риторики церковнослов’янською мовою. Пізніші курси риторики українського походження пов’язані з Києво-Могилянським колегіумом і написані латинською мовою.

Один латиномовний курс риторики з першої половини XVII ст. зберігся до наших днів. Це підручник професора Києво-Могилянського колегіуму Йосифа Кононовича-Горбацького "Orator Mohileanus paratissimis "Partitionibus" Ciceronis excultus" ("Оратор Могилянський, складений на основі найдовершеніших "Частин" Цицерона"), підготовлений ним для студентів колегії в 1635/36 навчальному році 17. Він складається з трьох частин (трактатів): про добір матеріалу для промов, про промову та її структуру, про роди і види промов. У вступі автор розкрив велике значення Стародавньої Греції у розвитку ораторського (риторичного) мистецтва, а також усіх наук. Тут же підкреслює заслуги протектора Київського колегіуму Петра Могили у розвитку української культури, освіти, науки. Далі зупиняється на одному з важливих питань естетики взагалі — природному таланті та його відношенні до теорії і практики ораторського мистецтва. Київський учений вважає, що справжнім оратором може бути людина, обдарована талантом красномовства і широко освічена. В основу свого курсу Й.Кононович-Горбацький поклав Цицеронову теорію ораторського мистецтва, викладену в працях: "Ораторські частини", "Про оратора", "Оратор", "Брут", "Про добір матеріалу", а також в анонімній риториці "До Гереннія", яку київський професор, йдучи за традицією, вважав працею Цицерона. При написанні "Оратора Могилянського" Й. Кононович-Горбацький використав також "Риторику" Арістотеля, "Навчання оратора" Квінтіліана, твір "De arte Rhetorica libri tres" іспанського єзуїта Кипріано Соареса 18. Однак залежність Й. Кононовича-Горбацького від Цицерона була найбільшою. Це створювало певні ідеологічні незручності, оскільки в очах православного середовища, яке репрезентував київський професор і яке пов’язувало себе з греко-візантійською культурною традицією, Цицерон уособлював латино-римську культуру. Це розумів автор, через що у вступі вважав за потрібне теоретично виправдати свою позицію. З цією метою він висунув твердження про грецькі основи "латинської мудрості". Закликаючи вивчати риторичне мистецтво Цицерона, київський професор підкреслював, що мудрість і вченість цей римський оратор здобув у "не так Римському, як у Афінському Палладіумі і храмі наук", а тому, якщо українська молодь щось і візьме від Цицерона, то вона поверне собі лише "все те, що він заборгував Греції" 19.

Культурне зближення із Заходом стимулювало розвиток інших словесних наук, зокрема поетики, що була тісно пов’язана з риторикою. Власне за уявленнями, які панували в той час у Європі, риторика й поетика не мали чіткого розмежування 20.



17 Фрагменти "Оратора Могилянського" в перекладі М.Роговича опубл.: Філософ. думка. — 1972. — № 3. — С. 89 — 99.

18 Маслюк В.П. Із спостережень над першою вітчизняною риторикою 1636 року — "Оратором Могилянським" Й.Кононовича-Горбацького // Іноземна філологія: Республ. міжвід. зб. — Львів, 1974. — Вип. 36. — С. 28.

19 Філософ. думка. — 1972. — № 3. — С. 89.

20 Див.: Наливайко Д.С. Київські поетики XVII — початку XVIII ст. в контексті європейського літературного процесу // Літературна спадщина Київської Русі і українська література XVI — XVIII ст. — Київ, 1981. — С. 177.



Таке розуміння взаємозв’язку риторики і поетики стало набутком і українських гуманістичних шкіл, зокрема Києво-Могилянського колегіуму, професори якого або читали паралельні курси цих наук, або їх суміщали. З першої половини XVII ст. відомий лише один посібник з поетики українського (київського) походження. Це латиномовний курс під назвою "Liber artis poeticae... Anno Domini 1637" ("Книга про поетичне мистецтво... Року Божого 1637") 21. Припускають, що в Києво-лаврській школі, відкритій Петром Могилою 1631 р., поетику викладав у 1631/32 навчальному році її префект, вихованець Замойської академії, тоді вже чернець Києво-Печерського монастиря Сильвестр Косов 22.

Розвиток науки риторики і тісно пов’язаної з нею поетики помітно вплинув на утвердження в духовній культурі України гуманістичних принципів. Культ риторики і поетики в цей період починає поступово виходити за межі шкільних програм та канонів і наповнювати інтелектуальне життя тогочасної України. Відомий поет, книговидавець і філософ Кирило-Транквіліон Ставровецький із неприхованою гордістю говорив, що його книга поезій "Перло многоцінноє" (Чернігів, 1646) повна "сладкоглаголивого риторского язика и поетицкого художества" 23. Тоді ж у моду входить складання прозових і віршованих промов та панегіриків на честь різних видатних людей, в яких прославляються насамперед їхні чесноти, добродійства, героїчні вчинки. Цій же меті служили різного роду надгробні слова, промови, "ляменти" тощо 24. Для культурних діячів України кінця XVI — першої половини XVII ст. слово ставало символом знання й освіти, воно ототожнювалося з культурою загалом. І в цьому якраз найбільше проявилася ренесансно-гуманістична сутність української духовності цієї доби.





Діалектика, Проте для того, щоб бути по-справжньому культурним, недостатньо досконало володіти писаним словом, потрібно ще й вміти логічно висловлюватися. Це добре усвідомлювали провідні діячі української культури, тому вони, йдучи в руслі західної культурної традиції, приділяли увагу вивченню діалектики, тобто початків логіки.

У системі тривіуму, як відомо, діалектика займала третє, завершальне місце, її засвоєння, тобто оволодіння основними законами логіки, полегшувало опанування наук вищого рівня — математики, астрономії, музики, а також філософії і богослов’я.

Кінцем XVI ст. датується поява в Україні перших посібників діалектики "слов’яноруською" мовою. Це були перекладені підручники різного походження. Перший з них — "Діалектика" Іоанна Дамаскина, візантійського вченого-богослова VIII ст. Ця логічна праця, як уже зазначалося, була відомою в Україні ще в XI ст. у церковнослов’янському перекладі. Наприкінці XVI ст. заходами гуртка вчених, що існував під патронатом емігранта з Росії князя А.Курбського в містечку Миляновичах на Волині, "Діалектика" Дамаскина була заново перекладена "слов’яноруською" мовою 25.



21 Крекотень В. І. Київська поетика 1637 року // Там само. — С. 118.

22 Там само. — С. 123.

23 Українська поезія. Кінець XVI — початок XVII ст. — Київ, 1978. — С. 231.

24 Див.: Філософія Відродження на Україні. — Київ, 1990. — С. 92 — 93, 114.

25 Див.: Мицько І.З. Острозька слов’яно-греко-латинська академія. — С. 14 — 16; Дзюба Е.Н. Просвещение на Украине и его роль в укреплении связей украинского народа c русским и белорусским (вторая пол. XVI — первая пол. XVII в.) — Киев, 1987. — С. 79 — 83.



Цей новий переклад становить собою виклад і часткове коментування відомих "Зачатків" Порфирія (232 — 304 рр.), "Категорій" та "Органону" Арістотеля, включаючи ряд додаткових текстів деяких коментаторів Стагірита. Праця Дамаскина містить ряд логіко-філософських питань, які торкаються головно проблеми понять і термінів, істотних та невласних ознак (предикабілій). Наприклад, за Дамаскином, істотною ознакою людини є її розумність ("яко человЂк разумноє животноє") *, а її невласною ознакою є те, що вона — істота чуттєва, тілесна ("чювственноє, тЂлесное животноє"). Тут широко пояснюється так зване дерево Порфирія, у зв’язку з чим значну увагу приділено поясненню арістотелівських категорій: субстанція — "єстество", кількість — "великость", якість — "якость", дія — "дЂланіє", терпіння — "тЂрпеніє", стан — "лежаніє" тощо. Подає Дамаскин і поділ слів на пароніми ("равногласные"), омоніми ("єдиногласныє"), синоніми, полініми і гетероніми (три останні терміни в перекладі подано описово). Яку ж цінність становить "Діалектика" Дамаскина в методологічному відношенні? Вона знайомила тих, хто її вивчав, з чотирма основними методами пізнання дійсності: а) розподіл родів на види за допомогою видових відмінностей; б) поєднання роду з видовими відмінностями і визначення, яке виникає внаслідок цього поєднання; в) розподіл складного на прості елементи; г) доведення. Як бачимо, в "Діалектиці" Дамаскина, яку, до речі, він ототожнював з логікою взагалі, практично відсутній такий важливий розділ науки логіки, як вчення про речення (судження) і силогізми.

Можливо, саме тому в інтелектуальних колах Острога вже в середині 80-х рр. XVI ст. виникла ідея доповнити "Діалектику" Дамаскина саме розділом про силогізми. З цією метою був перекладений з латинської мови і виданий друком у Вільні 1586 р. (разом з "Кграматыкою словеньска языка") трактат про силогізми італійського вченого першої половини XVI ст. Йогана Шпанґенберґа, який двічі перед тим виходив друком у Кракові (1544 і 1552 р.). Трактат "От другїє діалектики Иоана Спанинбергера о силогизме" містить визначення силогізму; поділ силогізмів на позитивні й негативні, категоричні й заперечні ("утвержджающіє і прящіє"), їхні зразки; ентимеми, їхні визначення, приклади без більшого і меншого засновків; визначення фігури силогізмів і приклади силогізмів трьох фігур; визначення модусів ("чинів") силогізму та їхні приклади на всі три фігури; правила про співвідношення силогізмів 26.



* Тут і далі терміни і цитати з "Діалектики" Й.Дамаскина подаємо за виданням: Архангельский А.С. Очерки из истории западнорусской литературы XVI — XVII вв. — Москва, 1888. — Прилож. III. — С. 155 — 165.

26 Див.: Харлампович К. Новая библиографическая находка. — С. 221 — 224; Архангельский А.С. Указ. соч. — Прилож., л. 337 об. — 342. — С. 165 — 166.



Перші українсько-білоруські діалектики небагато вносили до загального розвитку науки логіки. Їхній науковий зміст загалом відповідав тому рівневі формальної логіки, який давала традиційна європейська схоластична освіта. Новим у розвитку логічних знань в Україні було хіба те, що перекладами курсів діалектики "слов’яноруською" мовою українські вчені творили ґрунт для вироблення логіко-філософської термінології на новій, народорозмовній основі.

Систематичне ж викладання діалектики в Україні, започатковане в Києво-Могилянському колегіумі, велося латинською мовою. В ідейному змаганні двох культурних впливів — західного і східного — перемогла європейська науково-філософська традиція, що було результатом загальної переорієнтації української духовності на Захід. У дусі західної університетської традиції професори Києво-Могилянського колегіуму почали викладати діалектику в загальному курсі філософії як вступну частину до так званої великої логіки (Logica major). Проте мова про це піде трохи далі.




Математика. Математика (арифметика і геометрія) за програмою "семи вільних мистецтв" теж мала входити до програми гуманістичних шкіл середнього рівня. Є дані, що систематичне викладання математичних наук, зокрема арифметики, велося вже в Острозькій школі. Про це свідчить рукописний збірник початку XVII ст., який походить з Острога і містить ряд задач і вправ з арифметики. Майже всі задачі, вміщені в ньому, пов’язані з торговельною практикою і нагадують ті задачі, що їх доводилося розв’язувати купцям 27.

Про зацікавленість в Україні математичними науками на зламі XVI — XVII ст. свідчить той факт, що в особистих бібліотеках освічених міщан та представників духовенства були книги науково-природничого змісту. Судячи з підручників та рукописних посібників, якими користувалися в школах XVI — початку XVII ст., автори цих праць розрізняли два види арифметики: числову, або звичайну, і так звану лінійну, обчислення в якій виконувалися на лініях за допомогою камінців або спеціальних жетонів.

У математичній літературі XVI — початку XVII ст., що поширювалася в українському науково-освітньому середовищі, переважає так звана лінійна арифметика. Зразком цього типу арифметичної науки слід вважати друкований латиномовний підручник "Лінійна арифметика" Бенедикта Гербеста, що вийшов у Кракові 1561 p. (Benedicti Herbesti Neapolitani. Arithmetica linearis, 1561). Бенедикт Гербест (1531 — 1593), виходець з України, народився у галицькому містечку Нове Місто (нині Старосамбірського р-ну Львівської обл.), назву якого увіковічнив у своєму другому, прибраному, прізвищі — Neapolitanus. Він був глибоко інтегрований у тогочасну західну культуру в її польському варіанті, на сороковому році життя (1571) став єзуїтським проповідником і педагогом. Будучи ректором Львівської катедральної школи (50-ті рр. XVI ст.), запровадив там викладання курсу арифметики, який було покладено в основу його друкованого підручника "Лінійна арифметика". Цей підручник став таким популярним, що впродовж наступних п’ятнадцяти років витримав ще п’ять видань 28. Зміст "Лінійної арифметики" Гербеста загалом відповідав рівневі європейської арифметичної науки того часу. В ній викладені, як це було тоді заведено, дев’ять арифметичних дій. До чотирьох основних — додавання, віднімання, множення і ділення — Гербест додав ще такі дії, як нумерація, подвоєння, роздвоєння, піднесення до степеня і добування кореня 29.



27 Ісаєвич Я.Д. Джерела з історії української культури доби феодалізму XVI — XVIII ст. — Київ, 1972. — С. 55.

28 Diani J. Wachułka A. Tysiąc lat polskiej myśli matematycznej. — Warszawa, 1963. — S. 70.

29 Хічій О.Ф. Про "Лінійну арифметику" XVI ст. та її автора Бенедикта Гербеста // Докл. и сообщ. Ужгород. ун-та: Серия физ.-мат. и истор. наук. — Ужгород, 1962. — № 5. — С. 124 — 125.



Є відомості про викладання арифметики та геометрії в Києво-Могилянському колегіумі. Про рівень цих предметів може свідчити "Арифметичний рукопис" середини XVII ст., який є учнівськими записами відомого культурного діяча Симеона Полоцького з часів його навчання у Києво-Могилянському колегіумі 30. Тут, зокрема, викладено правила виконання чотирьох арифметичних дій, приклади та способи перевірки правильності їх виконання. Таблицю множення подано у формі традиційної таблиці Піфагора. В розділі "Про золоте правило" зазначено, що застосування цього знаменитого правила, яке інакше називають правилом трьох, або правилом пропорційних чисел, приносить велику користь. Розглянуто два види "золотого правила" — пряме та зворотне (кожне з яких було простим та складним). Способи застосування правил пояснено на конкретних прикладах, а одержані результати перевіряються 31. Зміст розділу "Про дроби або хвилини (мінути)" обмежується елементарними відомостями про звичайні дроби та їхнє застосування в астрономії, геометрії, мірній справі, торгівлі. В зв’язку з розглядом питання про поділ години, хвилини та кола на градуси подано коротку інформацію про шестидесяткову систему числення, яка серед астрономів античності і середньовіччя мала більше поширення, ніж десяткова 32.

Вивчення дробів, як і арифметики загалом, мало велике значення для засвоєння інших точних наук, зокрема геометрії. Про рівень її розвитку в Україні можемо судити по тих практичних курсах геометрії, які дійшли до нас з XVI — початку XVII ст. Дослідники цих праць зазначають, що вони включали планіметрію і деякі відомості про обчислення площі поверхонь та об’ємів найпростіших геометричних тіл. Особливу увагу в цих курсах приділено задачам вимірювання на місцевості за допомогою найпростіших інструментів 33.





Астрономія. В оді, присвяченій астрономії і вміщеній у київському "Євхаристиріоні" 1632 р., її автор Михайло Полубенський писав, що той, хто добре пізнав "звіздарську науку", є "щаслившим над інних" 34. Оскільки сам прихід Христа на землю супроводжувався астральним явищем (Вифлеємська зірка), то астрономія, на думку автора оди, вже тим фактом дістала найвище благословення 35.

Можливо, саме таке розуміння божественного призначення астрономії спричинилося до того, що вона користувалася чи не найбільшою серед природничих наук популярністю в колах освічених верств українського суспільства. Астрономія не тільки вивчалася у тогочасних українських школах, а й знаходила зацікавлених людей в позаакадемічному середовищі. Астрономічна проблематика, часто переплетена з астрологією й окультними науками, займала чільне місце на сторінках полемічної літератури, духовної поезії, літописів і мемуаристики. Бібліотеки культурно-освітніх закладів і приватних осіб поповнювалися книгами з астрономії та астрології, що походили з наукових осередків Західної Європи. Зокрема, маємо свідчення, що в бібліотеках Острога було кілька праць астрономічного характеру: "Космографія" (Антверпен, 1564), "Фізика і сферика" (Франкфурт, 1593) і "Астрономічний календар на 1506 р." 36.



30 Матвіїшин Я.О. Невідомий математичний рукопис XVII ст. з Києво-Могилянського колегіуму. — Київ, 1981. — С. 5 — 6.

31 Там само. — С. 7.

32 Там само. — С. 8.

33 История отечественной математики: В 4 т. — Киев, 1966. — Т. 1. — С. 103.

34 Тітов Хв. Матеріали... — № 41. — С. 297.

35 Там само. — С. 297.

36 Сотниченко П.А. K истории библиотеки Острожской школы // Федоров. чтения, 1981. — Москва, 1985. — С. 150.



Разом з тим переписуються старі і здійснюються нові переклади відомих у нас іще з XV ст. популярних західноєвропейських астрономічних трактатів, зокрема "Луцідарія" Гонорія Отенського та "Сфери" Йоана Сакробоско. Так, до нас дійшов прекрасно збережений список нового українського перекладу "Луцідарія" з 1636 року 37. Виникнення та будова світу подаються у цьому творі за Арістотелем і Птолемеєм. До такого роду книг належала і "Сфера" Йоана Сакробоско. її український переклад, як відомо, вперше з’явився ще в другій половині XV ст. під назвою "Космографія". Однак текст цього астрономічного твору дійшов до нас за списком кінця XVI ст. у так званому Холмському збірнику, що містив ряд праць на астрономічно-астрологічні теми 38. Цей факт якоюсь мірою свідчить про те, що праця Сакробоско, будучи перекладеною у нас іще в XV ст., продовжувала залишатися популярною і в наступному столітті. З огляду на те, що її зміст вже детально аналізувався, коли йшла мова про науку XIV — XV ст., тут лише нагадаємо, що ця праця, як і "Луцідарій", широко викладала арістотелівськоптолемеївське вчення про світобудову, і не тільки в Україні, а й в усій Європі аж до кінця XVI ст. залишалася основним астрономічним твором, незважаючи на існування в той час теорії Коперника 39.

Згаданий Холмський збірник * астрономічно-астрологічних праць є унікальним явищем в українській астрономічній науці кінця XVI — початку XVII ст. Його анонімний укладач зібрав українську наукову літературу з астрономії різного походження і різної традиції. В ньому поряд з уже згадуваною "Космографією", яка мала у нас уже понад столітню традицію, було вміщено і ряд астрономічних статей пізнішого походження. Та найцікавішим у Холмському збірнику виявився вже згадуваний переклад однієї з астрологічних праць українського вченого XV ст. Юрія Дрогобича.

Наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. не було в Україні практично жодного культурного діяча, який би не цікавився питаннями астрономії і особливо астрології. Одна з перших друкованих праць українського культурно-національного відродження кінця XVI — першої половини XVII ст. — "Календар Римський Новий" (Острог, 1587) ректора Острозької академії Герасима Смотрицького — була присвячена саме астрономічно-календарним питанням 40. Над астрономічно-астрологічною проблематикою працював також інший учасник Острозького науково-освітнього гуртка — поет і математик Андрій Римша. Відомо, що він був автором якогось астрологічного прогностика, яким користувався князь Костянтин Острозький 41.

Астрономічно-астрологічної проблематики не оминув і син Герасима Смотрицького Мелетій Смотрицький. Саме йому приписують авторство рукописного астрономічного твору з початку XVII ст., який умовно можна назвати "Повчання про комети" 42.



37 Карский Н.Ф. Малоруський Луцидарий по рукописи XVII в. // Варшав. универ. изв. — Варшава, 1905. — Т. 9. — C. 1 — 57. (Далі цитати в тексті наводяться за цим джерелом.)

38 Соболевский А.И. Переводная литература Московской Русий XIV — XVII веков // СОРЯС, 1903. — Т. 74. — № 1. — С. 409-413.

39 Ольшки Л. История научной литературы на новых языках. Образование и наука в эпоху Ренессанса в Италии. — Москва; Ленинград, 1934. — Т. 2. — С. 35.

* На нього вперше звернув увагу київський вчений М. Петров ще наприкінці XIX ст. Див.: Киев. старина. — 1893. — № 10. — С. 155 — 156.

40 (Смотрицький Герасим.). Календар Римский Новый // АЮЗР. — Ч. 1, т. 8. — С. 250 — 265.

41 Ісаєвич Я. Д. Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства на Україні. — Львів, 1975. — С. 91.

42 Див.: Святский Д.О. Очерки истории астрономии в Древней Руси // Историко-астрономические исследования. — Москва, 1962. — Вып. 8. — С. 56 — 57.



До його написання автора спонукала поява комети 1618 р., яка викликала великі пересуди в народі і була зафіксована в Київському літописі 43. За своєю структурою та змістом це повчання має характер трактату, в якому автор викладає панівні в його епоху астрономічні та астрологічні уявлення.

У полоні астрологічних вірувань перебував Афанасій Филипович. 1646 р. він написав знаменитий "Діаріуш" — своєрідну історію своїх поневірянь. Цей твір сповнений астрологічними видіннями і пророцтвами. Страждалець за православ’я і непримиренний ворог церковної унії, Филипович намагався залучити до боротьби з нею навіть астрологію. Про це свідчать його неодноразові твердження, що в разі "винищення" унії нарешті настануть "добрі літа", бо "и планети указують Меркуріуша для Венери ласкавость в тых літах" 44.

З початком XVII ст. "звіздарська наука" настільки заполонила духовну атмосферу українського суспільства, що стала відкрито проникати на сторінки богословської літератури, незважаючи на те, що офіційна церква рішуче засуджувала будь-яке "звіздозаконіє". Лаврентій Зизаній, корецький протопіп і вчений-філолог в одній особі, у своєму "Катехізисі" (1627), попри виклад християнського ісповідання віри, подав багато даних з природознавства й астрономії. В "Катехізисі" Л. Зизаній, зокрема, писав "о крузех небесных, и о планитах, и о зодиях, и о затмении солнца, о громе и молнии, и о тресновении, и о шибении, и о перуне, и о комитах, и прочих звездах". Коли його московські опоненти, ревнителі чистоти православія, осудили ці астрономічні дані як такі, що походять з "книг острологии,... от волхвов и от идолослужителей", Лаврентій виправдувався тим, що подав "вЂдомости ради, чтобы человек ведал, яко то єсть", а не для того, щоб показати, що "звЂздами правится житию нашему" 45.

"Звіздарською наукою" цікавився і Кирило-Транквіліон Ставровецький. У своєму "Зерцалі богословії" (Почаїв, 1618 р.), розмірковуючи про будову землі та її розташування у всесвіті, він наводить погляди "многих філософов и мудрейших богословов", які твердили, що земля кругла, "як яблуко", і не тільки земля, а й небо і весь світ "округлий єсть" 46. Що стосується небесних світил, то про них автор повідомляє: сонце "прехожденієм своїм в дванадесятех доміх нелестных звізд", тобто рухом по сузір’ях зодіаку, творить пори року — зиму, весну, літо й осінь. Обертаючись разом з небом від сходу до заходу, воно творить день на верху землі і ніч під нею, а проходячи відтак над землею від заходу до сходу, тут творить день, а на верху землі — ніч 47 . Рух місяця і планет служить основою для вимірювання часу, "показуєт времена и лЂта" 48. В іншому своєму творі — "Євангелії учительному" (Рахманів, 1619 р.) — Ставровецький, говорячи про місяць, твердить, що він має світлість від сонця".



43 Див.: Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси, изданный комиссиею для разбора древних актов. — Киев, 1888. — С. 87.

44 Филипович А. Диариуш 1646 р. // РИБ, 1878. — Т. 4. — С. 97; див. також с. 85, 86.

45 Прение Лаврентия Зизания с игуменом Илиею // Летописи русской литературы и древности. — Москва, 1859. — Т. 2. — Отд. 2. — С. 94.

46 Маслов С.И. Кирилл-Транквиллион Ставровецкий и ero литературная деятельность. — Киев, 1984. — С. 147.

47 Ставровецький К.-Т. Зерцало богословії. — Почаїв, 1618. — Ч. 2. — Арк. 17 зв. — 18.

48 Там само. — Арк. 17 зв.



Він є причиною сонячних затемнень: оскільки сонце знаходиться на п’ятому, більш високому небі, а місяць — на четвертому, під час настання місяця бувають моменти, коли місяць займає місце під сонцем, закриває його, наче хмара, і творить тьму на землі. Конструкцію землі і "небес" він пояснює на основі птолемеївської системи світобудови. Для нього однозначно земля куляста, "як яблуко", і взагалі увесь всесвіт "округлий єсть". Йдучи за європейською науковою традицією, К.-Т. Ставровецький утверджував погляд про сферичність всесвіту та пояснював рух небесних світил самообертами рухомих сфер, тобто законами природи. В умовах України кінця XVI — першої половини XVII ст. це мало прогресивне значення, оскільки в духовному житті українського суспільства продовжували поширюватися старі візантійські космологічні вчення, що відстоювали уявлення про плоску будову всесвіту. В цьому плані варто відзначити зростання інтересу в середовищі певних суспільних кіл до відомої астрономічно-географічної праці візантійського книжника VI ст. Козьми Індикоплова "Християнської топографії". Це можна пояснити хіба що реакцією ортодоксальних церковних кіл на інтенсивне поширення в цей час різних астрономічних вчень західноєвропейського походження.

Серед цих вчень, як переконливо свідчать дані, поряд з геоцентричною системою Арістотеля — Птолемея впевнено пробивала собі дорогу геліоцентрична теорія М. Коперника. Є вагомі докази того, що вже острозькі вчені і студенти були добре обізнані з геліоцентричним вченням польського астронома 49. Серед викладачів Острозької школи були люди, які, навчаючись свого часу в Падуанському університеті, могли слухати лекції самого Галілея.

У курсі найновіших досягнень тогочасної європейської астрономічної науки були, без сумніву, і вчителі Львівської братської школи. Один з її провідних викладачів Стефан Зизаній вже відкрито декларував і обстоював погляд про множинність і безмежність світів. "Абовім вся земля, на которой живем, — писав він, — як єдина точка в посередку неба, а пред ся колкоє маєт множество; а небеса небесныє єще болше безмірную мают лічбу" 50.



49 Нудьга Г. А. Перші магістри і доктори // Жовтень. — 1982. — № 3. — С. 101.

50 Зизаній С. Казанье святого Кирилла Патріархи ієрусалимского о антіхристЂ и знакох єго... // Пам’ятки українсько-руської мови і літератури. — Львів, 1906. — Т. 5. — С. 157.



Твердження про "множество" світів і "безмірную лічбу" небес у кінці XVI ст. було вельми сміливим і межувало з релігійним вільнодумством.

Отже, на зламі XVI — XVII ст. у розвитку астрономічної науки в Україні виникають якісно нові моменти. Ми бачили, що впродовж XV — XVI ст. астрономічні вчення в Україні були представлені двома напрямами геоцентричного розуміння світу, які між собою боролися. Представники першого напряму вважали землю плоскою, а небо — чашеподібним. Не залишаючи місця законам природи, вони твердили, що небесні світила рухаються безпосередньо ангелами. Такі погляди обстоювали прихильники старої візантійської православної вченості. Другий напрям був пов’язаний з інтерпретаціями арістотелівсько-птолемеївської системи, за якою земля і всесвіт визнавалися круглими, а рух планет і зірок пояснювався самообертом небесних тіл. Цей напрям репрезентували, в основному, переклади західних космографічних посібників, зокрема "Луцідарія", "Космографії" ("Sphera" Й. Сакробоско), різного роду астрологічні посібники, хроніки, календарні книги тощо. Тим часом наприкінці XVI і особливо в першій половині XVII ст. до нас із Заходу починає проникати геліоцентричне вчення М. Коперника. Як і в Західній Європі того часу, це вчення поширюється в Україні у протиборстві з геоцентричною теорією Арістотеля — Птолемея. Спершу як об’єкт критичного аналізу, а згодом як предмет об’єктивного викладу в шкільних курсах астрономії коперниківське вчення про світобудову починає поступово завойовувати собі право на існування в українській астрономічній думці XVII ст. Це виразно показує наукова практика Києво-Могилянського колегіуму.

Вперше задокументований виклад системи М. Коперника в Україні знаходимо під 1647 р. у філософському курсі (в розділі фізики) ректора Києво-Могилянського колегіуму Інокентія Гізеля 51. У "Повному курсі філософії" (Opus totius philosophiae), прочитаному ним студентам колегії в 1646 — 1647 рр., детально викладено "погляд Коперника, який вважав, що небеса і сонце не обертаються, а сонце є нерухомим центром Всесвіту, так що Земля, обертаючись, описує коло навколо Сонця і в той спосіб творить дні і роки" 52. Хоч І. Гізель ще критично ставився до вчення Коперника, оскільки воно, на його погляд, "суперечить Святому Письму", однак ознайомлення з ним студентів розширювало їхні пізнавальні горизонти, давало поштовх для пошуків наукової істини.

Взагалі українські вчені першої половини XVII ст. були піонерами в поширенні геліоцентричного вчення не тільки в Україні, а й в усій Східній Європі. Так, Єпифаній Славинецький, професор Києво-Могилянського колегіуму в 40-х рр. XVII ст., переїхавши 1649 р. з культурною місією до Москви, переклав і видав там (разом з іншим киянином Арсенієм Сатановським) космологічну працю Йогана Блеу "Theatrum orbis terrarum" (Амстердам, 1645), в якій не тільки об’єктивно, а й прихильно подавався виклад учення Коперника 53. Наведений вище стислий огляд історії астрономічних вчень в Україні наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. засвідчує, що тодішня українська астрономічна думка розвивалася в загальному руслі астрономічної науки того часу.



51 Див.: Ничик В.М. Изучение системы Коперника в Киево-Могилянской академии // Филос. науки. — 1974. — № 1. — С.116; Matwiiszin J. Idee Kopernika na Ukrainie // Kwartalnik historii nauki i techniki. — Warszawa, 1974. — R. 19, № 4. — S. 657 — 676.

52 НБУВ, рукопис МАК/п. 128, арк. 469 зв.

53 Райков Б.Е. Очерки по истории гелиоцентрического мировоззрения в России. — Москва; Ленинград, 1937. — С. 90.



Характеризуючи стан наукових знань, слід зазначити дальший розвиток правознавства (правничі, політичні, соціальні проблеми розглядали згадуваний Станіслав Оріховський, професори Замойської академії, де 1594 р. засновано кафедру римського права), нагромадження знань з сільського господарства (отже, з ботаніки та зоології), військової техніки, медицини. В українських містах працювало чимало здібних медиків. Зокрема, львівський доктор медицини Еразм Сикст відзначився як автор трактату з бальнеології — книжки про мінеральні води в с. Шкло.

Підбиваючи загальний підсумок розвитку науки в Україні в другій половині XVI — першій половині XVII ст., слід насамперед підкреслити її відчутний прогрес: від загального нагромадження різного роду знань до виділення окремих із них у самостійні науки. Наука, під якою розуміли головно вченість і знання, а не дослідження, ставала важливим компонентом інтелектуальної діяльності 54.



54 Див.: Historia nauki polskiej. — T. 1. — S. 435.



Запровадження в навчальну практику українських шкіл (70 — 80-х рр. XVI ст.) так званих семи вільних наук сприятливо вплинуло на вироблення нового розуміння науки як відносно незалежної від богослов’я галузі духовної культури. Втім у школах навчальний матеріал групувався не за схемою семи наук, яка з часом щораз більше перетворювалася на абстракцію. Якщо найпомітнішого поступу зазнали гуманітарні науки, зокрема граматика та інші словесні дисципліни, то це пояснюється специфікою духовної атмосфери часу, коли Україна переживала своє культурно-національне відродження з досить чітко вираженим ренесансно-гуманістичним забарвленням.



















Попередня             Головна             Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.