[Себайн Джордж Г., Торсон Томас Л. Історія політичної думки. — К., 1997. — С. 5-11.]

Попередня     Головна     Наступна






Передмова до четвертого видання



Представляти нове, виправлене видання книжки, яка протягом тридцяти років не тільки не зазнавала змін, а й стала широко визнаною у своїй галузі класикою, — це, що й казати, ризикована справа. Своє завдання я вбачав у тому, щоб удосконалити велику працю професора Себайиа, продовжуючи й розвиваючи її, але не змінюючи, по суті, мети й змісту. Либонь, найбільшим джерелом потенційних труднощів, пов’язаних із продовженням роботи іншого автора, є питання сумісності інтелектуальних устремлінь. Професор Себайн у своїй передмові до видання 1937 року зауважував, що його погляди мають істотну подібність до думок Девіда Г’юма, надто ж стосовно Г’юмової логічної критики засад природного права. Та й моя власна «Логіка демократії» (Нью-Йорк, «Голт, Райнгарт і Вінстон», 1962) являє собою погляд на політичну філософію значною мірою в традиції Г’юма. Тож сподіваюся, що не покривлю душею, коли скажу, що розумію й ціную силу Г’юмової аргументації, його скептицизм і емпіризм.

Проте, так само, як Г’юм і, звичайно ж, Себайн, я переконаний у першорядному значенні культурної традиції та інтелектуальної історії для політики та її розуміння. Моя «Біополітика» (Нью-Йорк, «Голт, Райнгарт і Вінстон», 1970) трактує теорію культурної еволюції в рамках розширеної біологічної еволюції, що, хоча й є цілковито в дусі згаданої вище історичної перспективи, гадаю, викликало б у Г’юма й Себайна певне сум’яття. Оскільки тут не місце для розлогих дискусій із цього приводу, дозвольте бодай висловити ту думку, що значна кількість досліджень, здійснених за останні кілька десятиріч у різних галузях науки стосовно походження й природи тварини, яка називається людиною, зробила можливим таке розуміння людини й природи, проти якого логічна Г’юмова критика вже не здається такою нищівною.

З усього цього випливає те, що я значмо прихильніше ставлюся до традиції природного права й до накресленої Гегелем і Марксом еволюційної перспективи, ніж професор Себайн, і ці симпатії позначилися на моєму внеску в цю книжку. Я додав новий перший розділ — щоб розглянутії історію політичної думки в контексті як еволюції людини, так і до-грецької, до-філософської думки. Цього разу я звів можливий простір дискусії довкола проблеми проникнення західної політичної теорії у «незахідний» світ до додання розділу про Китай і Мао Цзедуна у розділі про комунізм. Пом’якшено багато розкиданих на ниві цієї дискусії думок: опущено де /6/ слово, а де й речення, і це найпомітніше у розділі про Гегеля, де опущено кілька сторінок.

Для третього видання (1961) Себайн переписав, значно скоротивши, тему про фашизм і націонал-соціалізм. Оскільки за останні дванадцять років знову спалахнув у різних частинах світу, і то з різних причин, інтерес до цього питання, я поновив цю тему в її первісному вигляді. Всю бібліографію осучаснено і в багатьох місцях додано нові примітки або нові посилання у давніх примітках.

І останнє — й чи не найважливіше: цей том оформлено по-новому, змінено формат і шрифт, що, слід сподіватися, надасть читачам легший доступ до великої вченості й не меншої мудрості Джорджа Себайна.


Т. Л. Т.

Ла Порте, Індіана


Січень 1973 р.













Передмова до першого видання



Цю історію політичної теорії написано у світлі тієї гіпотези, що політологічні теорії самі є частиною політики. Сказати б інакше, вони не відносяться до зовнішньої реальності, а продукуються як нормальна частина того соціального середовища, де існує сама політика. Роздуми над результатами політичної діяльності, над засобами досягення їх, над можливими й необхідними політичними ситуаціями, а також над зобов’язаннями, що їх накладають на людей політичні цілі, є необхідним складником усього політичного процесу. Ця думка розвивається разом із поступом інституцій, урядових органів, разом із тими моральними й фізичними потрясіннями, на які вона посилається і які, хотілося б принаймні вірити, вона до певної міри контролює.

Осмислена таким чином теорія політики аж ніяк не ближче підступається до мети, ніж сама політика, тож її історія і не має свого завершального розділу. Якщо й існує у далекому майбутньому якась богодана подія, що до неї рухається історія людства, то автор цієї книжки не претендує на знання того, що це за подія. Взята як ціле, політична теорія навряд чи може вважатися цілковито істинною. Серед її елементів є якісь тлумачення факту чи оцінки ймовірності, і, напевно, тільки час зможе визначити, наскільки вони об’єктивно слушні чи ні. Постає питання логічної сумісності елементів, які вона намагається поєднати. Вона обов’язково містить у собі якісь оцінки й уподобання, особисті чи колективні, що спотворюють сприйняття факту; в ній є оцінювання вірогідності й зважування сумісностей. Найбільше, що спроможна зробити критика, — це якомога чіткіше розмежовувати ці три чинники, відрізняючи прихильності від безперечності логіки або точності факту.

Не випадає припускати, що якась сучасна політична філософія, на відміну від філософії минулого, може вийти за межі відношення, в якому вона перебуває щодо проблем, оцінок, звичаїв чи навіть упереджень свого часу. Письменник-історик принаймні мав би уникати того егоїзму, що змушує кожне покоління уявляти, нібито воно є єдиним спадкоємцем усіх віків. А з другого боку, щоб бути професійним істориком, треба бути бодай настільки безстороннім, наскільки це потрібно для точності у використанні джерел, що є обов’язком кожного серйозного дослідника, й відверто признаватися у своїх свідомих уподобаннях, чого, зрештою, слід сподіватися від кожної чесної людини. У будь-якому іншому розумінні /8/ претензія на таку безсторонність буде поверховістю або чистою претензійністю.

Якщо читач зацікавлений, він має право отримати щире зізнання історика щодо його історичних преференцій. Уподобання автора цієї книжки загалом не суперечать висновкам Г’юмової критики природного права, описаним у першій частині XXIX розділу. Наскільки розуміє автор, неможливо шляхом будь-якої логічної операції вигадати істинність того чи того твердження про факт, і така чи така цінність не випливає ні з логіки, ні з факту. Тож він вважає, що спроба змішати ці три дії, хан то буде в гегелівському ідеалізмі чи в його марксистському варіанті, лише увічнює інтелектуальну плутанину, внутрішньо притаманну системі природного права. Підміна віри в раціональну самоочевидність вірою в наперед визначену еволюцію чи історичний прогрес означає витіснення ідеї, яку неможливо перевірити, ідеєю з іще меншою можливістю перевірки. Тож якщо й існує така річ, як історична «необхідність», це видається вельми подібним до розрахунку ймовірностей, і цей розрахунок виявляється, як правило, непридатним і завжди вкрай непевним у застосуванні. Що ж до цінностей, то авторові видається, що вони завжди є реакцією людських уподобань на певний стан соціального й фізичного факту; якщо ж конкретніш, то вони надто складні, щоб їх описати у загальних рисах, — хоча б ось таке розпливчасте поняття, як корисність. Незважаючи на все це, ідея економічної зумовленості була, певне, найпліднішим внеском до соціальних наук XIX сторіччя.

Написати загальну історію західної політичної теорії з точки зору подібного соціального релятивізму є, либонь, значнішим завданням, ніж те, за яке міг би взятися сумлінний вчений-еруднт. Тут міститься натяк на таку сферу знання, якою автор, хоч і боляче йому це усвідомлювати, не володіє. Адже, з одного боку, політична теорія завжди була частиною філософії та науки, прикладенням до політики наявного на даний момент відповідного інтелектуально-критичного апарату. А з другого боку, це й розмірковування про мораль, народне господарство, урядування, релігію і право, — про що завгодно в конкретній історичній та інституційній ситуації, що висуває проблему, яка потребує розв’язання. В тому ж і суть прийнятого тут погляду, що не слід нехтувати жодним чинником. Інтелектуальний апарат важливий, принаймні для політичної теорії, лише остільки, оскільки він реально застосовується до певного стану фактів, а інституційна нерухомість важить лише остільки, оскільки вона викликає і контролює рефлексію. В ідеалі і те, і те має бути сприйняте і представлене істориком однаково чітко; політична теорія, що діє на практиці, має бути потрактована так само, як і книжна політична теорія. Тож на історикові плечі лягає до неможливого тяжка вимогливість щодо його вченості.

Працюючи з великим обсягом літератури, що є джерелами для історії політичної теорії, автор намагався уникати, наскільки це можливо, згадування людей і книжок, які через брак місця неможливо було докладно тут описати. Той факт, що жила певна людина чи що була написана /9/ певна книжка, сам собою не є частиною політичної теорії у тому розумінні, в якому вона тут розглядається. У багатьох випадках було необхідно відкрито обрати взірець, що представляв би велику групу, а інших можливих представників — опустити. Після того, як вибір зроблено, найбільша трудність — зберегти розумну пропорцію між узятими до розгляду суб’єктами. Надто ж коли наближаєшся до теперішнього часу, майже нерозв’язною стає проблема, що взяти, а що — опустити, та як визначити відносну важливість вибраних для розгляду тем, коли мусиш оглядатися на відпущений тобі обсяг. Якщо говорити конкретно, то автора мучать сумніви, чи в розділах, що йдуть після присвяченого Гегелеві, не опущено забагато такого, що мало б бути включене, якщо слід дотримуватися пропорції, подібної до тієї, що спостерігається у попередніх розділах. Якщо автору дозволено якось вибачитися, то він може хіба що сказати, що його друг, професор Френсіс В. Кокер, нещодавно виконав це завдання куди краще, ніж автор міг би в будь-якому випадку зробити це сам.

Автор у неоплатному боргу перед багатьма вченими, які значно компетентніше, ніж він сам міг би це зробити, дали раду окремим фазам чи обмеженим частинам цього предмета.


Дж. Г. С.

Ітака, Нью-Йорк


10 квітня 1937 р.













Передмова до третього видання



У цьому виданні, як і в обох попередніх, змін зазнали переважно останні три розділи; нумерація сторінок лишається незмінною аж до сторінки 740. Знов же й бібліографію переглянуто від початку до кінця, і в примітках указано ще кілька нових публікацій. Декілька дрібніших виправлень унесено до тексту про Лока — з огляду на працю пана Пітера Ласлета. Можливо, ліпше було б переписати цей розділ, аби повністю використати видання Локових «Нарисів про закон природи», здійснене паном В. фон Лейденом, але це, очевидно, призвело б до нових змін, що не входили в план цього перевидання.

Останній абзац, після сторінки 740, розділу про сучасний лібералізм переписано, аби очистити його від припущень ліберальних політиків. Розділ про Маркса змінено майже повністю — головним чином для того, щоб поліпшити виклад, але почасти й заради чіткішого переходу до розділу про комунізм. Виклад теорії про додаткову вартість опущено — почасти тому, що вона видавалася недоречною в дискусії про цю теорію, але головним чином тому, що, на думку автора, технічний бік дискусії не посідає важливого місця у політичній теорії марксизму.

Розділ про комунізм цілковито перероблено й переписано. Для цього було декілька підстав. По-перше, за останні десять років з’явилася надзвичайно велика кількість значних публікацій із цього питання, тож авторові видалося цілком можливим зробити кращий виклад історії ленінізму, ніж він міг це зробити у 1950 році. По-друге, автор переконаний, що у попередньому виданні він надто багато уваги приділяв формальним неузгодженостям між Леніним і Марксом. Нині марксизм видається йому не таким туго зв’язаним, як він вважав раніше, тож Ленін таки взяв у Маркса те, що в нього було взяти, хай навіть воно й відрізнялося вельми від того, чим Маркс видавався західноєвропейським коментаторам. Одне слово, існували дві марксистські традиції, одна з яких знайшла своє втілення у соціалістичних партіях Заходу, а друга сягла свого апогею в комунізмі. Ці дві традиції не були послідовними, але обидві вони вийшли з Маркса. І, по-третє, автор тепер відчуває, що його розповідь про комунізм надто часто звучала в загальних виразах, що він, наприклад, так представив ленінську теорію партії, ніби вона просто розгорнула свої імплікації, які ховала в собі 1902 року, коли її проголошено. Проте він усе ж таки гадає, що основні засади були викладені вже тоді й що вони справді залишилися незміненими. Факт лишається той, що кожне /11/ застосування цих принципів на практиці виливалося в суперечки між людьми, які чудово їх розуміли. Тепер автор вважає, що його ж власне переконання в тому, що політичні теорії розвиваються як частина політики, мало б утримати його від потрактування Ленінових теорій такими жорстко дедуктивними. Відповідно він переписав цей розділ у більш хронологічному порядку, щоб простежити, яким чином під тиском обставин Ленінові засади звелися до чогось схожого на процедурні правила.

І, нарешті, перероблено останній розділ, присвячений націонал-соціалізмові, — здебільшого з метою скоротити його. В останні десять років світ був радий — чи не занадто радий — забути Гітлера. Здається, немає потреби знову повністю цитувати різні «теорії», часто показові й завжди істеричні. Це не тому, що автор гадає, нібито політика набула імунітету до істерії, а скорше тому, що він переконаний: нові підступи знайдуть нове легковір’я, відмінне від попереднього, аби його проексплуатувати.

Автор користається з цієї нагоди, щоб висловити свою подяку панові Крістоферу Брейсету, що нині викладає в Лінкольнському коледжі Оксфорда, за його дуже кваліфіковану допомогу в готуванні до друку цього перевидання.


Дж. Г. С.

Ітака, Нью-Йорк


Січень 1961 р.









Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.