[Себайн Джордж Г., Торсон Томас Л. Історія політичної думки. — К., 1997. — С. 107-120.]

Попередня     Головна     Наступна

6. Арістотель: політичні ідеали

В той час, коли Діон запросив Платона до Сиракуз для навчання молодого Діонісія й поліпшення управління державою, найкращий учень Платона вступив до Академії. Арістотель не був афінянином. Він походив із Стагіри у Траці, де народився у 384 р. до н. е. Його батько був лікарем (що сприяло великій зацікавленості Арістотеля біологічною наукою — і це знайшло відбиття в його творах) при Македонському дворі. Арістотеля приваблювала школа Платона, і передусім, мабуть, тому, що вона була найкращою у Греції і в ній проводилися серйозні дослідження. Він протягом двадцяти років був учнем школи за життя Платона, і Платонове вчення справило на Арістотеля незабутнє враження. Кожна сторінка його майбутніх філософських праць свідчила про цей зв’язок. Після смерті Платона у 347 р. до н. е. Арістотель залишив Афіни й присвятив себе різноманітним заняттям. Саме на цей період припадає його перша самостійна праця. У 343 р. до н. е. він стає наставником молодого македонського царевича Александра, але останній не знаходив у політичних творах свого вчителя нічого такого, що могло б знадобитися йому, Александру. Арістотелю нібито бракувало уяви, щоб оцінити епохальну значимість завоювань Александра на Сході і спричинювану ними конгломерацію грецької та східної (азіатської) цивілізацій. Александрова політика була прямо протилежною тій, якій Арістотель його навчав. У 335 р. до н. е. Арістотель відкрив свою власну школу в Афінах, другу з чотирьох великих філософських шкіл. Протягом наступних двадцяти років він написав більшість своїх книг, хоча, можливо, до них увійшли й праці попереднього періоду. Арістотель пережив свого знаменитого учня на рік. Помер він на острові Евбеї у 322 р. до н. е., після того як залишив Афіни, остерігаючись антимакедонських заворушень, що почалися після смерті Александра.

Нова політична наука

Праці Арістотеля присвячені проблемі, яка дуже відрізняється від тієї, Що викладена в «Діалогах» Платона. Ті його праці, що збереглися (не беручи до уваги ранніх популярних творів), здебільшого не завершені й не підготовлені до публікації. Вони використовувалися у зв’язку з його викладацькою діяльністю, хоча деякі важливі частини були написані ще до відкриття Арістотелевого Ліцею. Фактично вони не публікувалися у /108/ своїй теперішній формі протягом чотирьох століть після його смерті, а залишилися власністю школи, і, безсумнівно, ними користувалися її наставники. Можливо, останні дванадцять років життя Арістотеля були присвячені переважно великим проектам досліджень, які він здійснював разом із своїми учнями. Наприклад, вони дослідили державні устрої ста п’ятдесяти восьми грецьких міст. З них збереглося лише одне — «Афінська Політія» (знайдена в 1891 p.). Ці дослідження, зосереджені саме на вивченні державних устроїв, були радше історичними, ніж філософськими; це були дійсно емпіричні дослідження, і саме в їх світлі, тобто після відкриття школи, Арістотель час від часу доповнює вже написані свої твори. Тому великий політичний трактат, що дістав назву «Політика», не можна розглядати як завершену книгу, призначену для широкого кола читачів. А звідси виникає й сумнів щодо того, чи Арістотель сам упорядкував її так, як вона виглядає сьогодні, а чи це зробили редактори рукопису ¹. Окремі недоладності одразу впадають в око, і уважний читач навряд чи не помітить їх, але як їх подолати — то вже інша проблема. Пізніше видавці перебудували книгу, але ніяке упорядкування не зробило «Політику» ² завершеною книгою. Таким чином, Книга VII, у якій Арістотель розробляє структуру уявної чи ідеальної держави, очевидно, починається з кінця Книги III, тоді як IV, V і VI, що стосуються дійсної, а не ідеальної держави, становлять окрему групу, тому Книги VII і VIII звичайно йдуть після Книги III, а Книги IV — VI — це закінчення: існує зв’язок між обговоренням монархії наприкінці Книги ЦІ і обговоренням олігархії й демократії у Книзі IV. Вчитуючись у текст, натрапляєш на всілякі труднощі, і, можливо, Рос має рацію, коли говорить, що читач повинен сприймати це так, як воно є.

Запропонована Джегером ³ — і, напевне, найкраща — гіпотеза для пояснення «Політики» вказує реальний шлях висвітлення розвитку політичної філософії Арістотеля. Згідно з Джегером, «Політику» у її теперішньому вигляді підготував Арістотель, а не редактор. Але «Політика» написана у два різні періоди, і тому здається, що вона скомпонована з двох трактатів. Перший трактат — це праця, в якій ідеться про ідеальну державу і розглядаються попередні теорії такої держави. Вона містить Книгу II — історичне дослідження попередніх теорій, відоме як критика Платона; Книгу III, що є дослідженням держави, задуманим як вступ до теорії ідеальної держави; і Книги VII і VIII, де йдеться про структуру ідеальної держави. Джегер вважав, що ці книги з’явилися невдовзі по від’їзді Арістотеля з Афін після смерті Платона.

¹ Так, наприклад, Ernest Barker (Political Thought of Plato and Aristotle, 1906, c. 259) вірить, що в «Політиці» об’єднані три різні курси лекцій, тоді як W. D. Ross (Aristotle, 1924, с. 236) називає її «об’єднанням п’яти окремих трактатів».

² При посиланні на номери Книг мається на увазі послідовність, що була в рукописі; дослідження говорять про те, що нумерація всіх Книг, крім І і III, умовна. Існує таблиця, що дає послідовність головного видання.

³ Aristoteles (1923); Eng. trans. R. Robinson, 1934, ч. 10.

Другий трактат — це /109/ дослідження реальних держав, в основному демократії та олігархії, разом з аналізом їх занепаду та визначення можливостей надання їм стабільності. Складається цей трактат із Книг IV, V і VI. Джегер відносить їх до часів після відкриття Ліцею ¹, вважаючи, що вони свідчать про повернення до філософії політики після дослідження ста п’ятдесяти восьми державних устроїв. Книги IV, V і VI Арістотель вставив у чорновий рукопис і таким чином перетворив працю про ідеальну державу на загальний трактат про політичну науку. Нарешті, Джегер вважає, що Книга І була написана в останню чергу, а потім автор поставив її перед Книгою II. Згідно з Джегером, «Політика» являє собою трактат з однієї науки, але сам Арістотель ніколи його не переписував, хоч, можливо, це слід було зробити, щоб узгодити частини, написані протягом п’ятнадцяти років.

¹ Критику гіпотези Джегера див. у Ernst Barker’s trans. Politics (1948), Intr. II, 4; pp. XLI-XLVI.

Якщо ця гіпотеза правильна, то «Політика» засвідчує два етапи розвитку Арістотелевої думки. Ці етапи різняться між собою тим, що Арістотель намагався звільнитися від впливу Платона або відійти від платонівського напрямку і створити свій власний. По-перше, він все ще вбачав у філософії політики науку про ідеальну державу — науку, засновану на «Державі» й «Законах». Етичні інтереси Платона у ставленні до предмета політики все ще переважають; добра людина і добрий громадянин — це все ще одне й те саме (в усякому разі, так має бути), а основна мета існування держави — найвищий моральний рівень життя. Не слід вважати, що Арістотель відкинув цю точку зору, бо трактат про ідеальну державу залишився основною частиною «Політики». Незадовго до відкриття свого Ліцею він почав уявляти політичну науку значно ширше. Нова наука мала бути загальною, тобто розглядати як ідеальні, так і реальні держави і навчати управлінню й організації будь-яких держав певними методами. Ця нова політика, таким чином, була не тільки емпіричною і умоглядною, а ще й відокремленою в деяких відношеннях від етики, бо політик повинен був професійно правити навіть поганою державою. В цілому, згідно з новою ідеєю, політика включала в себе знання — як спеціальні, так і загальні, а також політичні процедури, що використовуються для досягнення високої (а часом і низької) мети. Таке розширення уявлення про філософію політики є найхарактернішою концепцією Арістотеля.

Таким чином, опис політичної теорії Арістотеля можна поділити на дві частини. Перша частина складається з Книг II, III, VII і VIII. Тут слід звернути увагу на зв’язок думки Арістотеля з Платоновою, коли Арістотель тільки починав створення своєї власної філософії, а також на ті положення Арістотеля, які вже помітно відрізнялися від Платонових і означали перший крок у відході від Платона. Друга частина складається з Книг IV, V і VI, що містять у собі міркування про види правління, концепцію соціальних сил, політичну організацію і її зміни, а також опис методів роботи політика. Нарешті, в перших частинах Книги І він сказав свої /110/ вирішальні слова про проблему, над якою вони думали разом з Платоном, — про різницю між природним і умовним, — і запропонував свою концепцію природи, до якої його привело дослідження політики.

Форми правління

Залишаючись вірним власній традиції, Арістотель починає свою книгу про ідеальну державу з огляду того, що до нього на цю тему було написано іншими авторами. Найцікавішою тут є критика Платона, оскільки читач сподівається знайти в ній ключ до розуміння різниці між Платоном і його учнем, переконаний у тому, що вона існує. Результат виявляється досить невтішним. Що стосується «Держави», то Арістотель рішуче заперечує скасування приватної власності і сім’ї. Ці заперечення ми вже розглядали, і більше нема потреби про них говорити. З іншого боку, важко зрозуміти критику «Законів». Вона часто стосується деталей і часом не дуже слушна. Цікаво, що в теорії ідеальної держави Арістотеля майже все, що він розглядає, є і в «Законах», існує багато паралелізмів (навіть дієслівних)¹. Очевидно, коли текст було написано, Арістотель не вважав за потрібне порівнювати його із «Законами», щоб виявити відмінність своєї позиції. На причину такого ставлення вказує стиль його критики. Очевидно, він відчував, наскільки блискучі й геніальні політичні твори Платона і його філософія в цілому, але вважав їх дуже радикальними і надто умоглядними. Міркування Платона завжди оригінальні і позбавлені всякої банальності, вважав Арістотель. Але він хоче переконатися, чи завжди вони заслуговують на довіру. Суть його незгоди висловлена в сухих гумористичних зауваженнях, які промовляють яскравіше, аніж цілі сторінки пояснень про фундаментальну різницю між вдачею Арістотеля і його вчителя.

Пам’ятаймо, що ми не можемо відкидати досвід століть. І через тисячі літ, якщо він чогось вартий, його не забудуть. Проте, хоча все майже з’ясовано, інколи його не вдається звести докупи. А буває, що не користаємося з тих знань, які маємо ².

Коротше кажучи, Арістотель не так оригінальний, як тверезомислячий геній. Він відчуває, що відмова від набутого досвіду — це помилка, навіть якщо ця відмова видається безперечно виправданою.

У всіх частинах «Політики», де йдеться про ідеальну державу, відчувається істотна різниця між Арістотелем і Платоном. Держава, яку Арістотель називає ідеальною, у Платона завжди є державою другого порядку.

¹ Список паралельних місць поданий у книгах: Е. Barker. Greec Political Theory; Plato and his Predecessors (1925), pp. 380 ff.

² «Політика», 2, 5; 1264 a I. /111/

Відмова від комунізму свідчить про те, що ідеальну державу, змальовану Платоном у «Державі», Арістотель ніколи не сприймав навіть як ідеал. Його ідеалом було конституційне правління — і ні в якому разі не деспотичне, навіть якщо це було правління освіченого царя-філософа. Тому з самого початку Арістотель дотримувався думки, що над усім повинен стояти закон і тільки закон. Він прийняв це не як поступку людським слабостям, а як невід’ємну частину доброго правління, а отже, — як характеристику ідеальної держави. Стосунки між конституційним державцем і підданими суттєво відрізняються від будь-якого іншого виду підлеглості, тому що вони передбачають незалежність обох сторін. І тому ці стосунки вимагають певної рівності між сторонами, незважаючи на цілком очевидні відмінності між ними.

Різниця між формами правління настільки важлива для Арістотеля, що він повертається до неї знову і знову. Напевне, це було уже предметом його ранніх зацікавлень ¹. Влада конституційного державця над підданими зовсім інша, ніж влада господаря над своїми рабами. Адже раб є нижчою істотою від народження і не здатен керувати сам собою. Арістотель припускає, що це не завжди правильно, але його позиція хоч-не-хоч виправдовувала рабовласництво. Таким чином, раб є лише знаряддям у руках господаря і використовується лише для його блага. Політична влада не схожа також і на владу батька над дітьми та над дружиною (хоча така влада може бути доброю для обох). Неспроможність Платона відрізнити управління сім’єю від управління державою Арістотель розглядає як серйозну помилку, оскільки це привело Платона до переконання, висловленого в «Політику», що держава — це та ж сім’я, тільки набагато більша. Адже дитина — це не доросла людина. І навіть якщо дитиною керують задля її ж блага, статус дитини не рівнозначний статусові дорослого. У стосунках чоловіка й дружини все трохи складніше, але їхні стосунки, на думку Арістотеля, також не можна порівнювати з політичними відносинами, бо жінка дуже відрізняється від чоловіка за своєю природою і не може вважатися абсолютно рівною з ним. Таким чином, ідеальна держава не є демократією, але, у крайньому разі, включає в себе демократичні елементи. Це є «суспільство рівних, об’єднаних однією метою досягти найкращого життя, наскільки це можливо» ². Суспільство перестає бути конституційним або справді політичним, коли його члени настільки різні, що їх чесноти перестають бути однаковими.

¹ «Політика», 3, 6; 1278 в 31 — він звертається до своїх ранніх діалогів, 1278 в 18 — тут він звертається до дискусії про домашню владу в Книзі I, хоча предмет, очевидно, той самий.

² 7, 8; 1328 а 36. /112/

Правління закону

Конституційне правління в державі тісно пов’язане також з питанням, що є краще — чи правління найкращої людини, чи правління найкращого закону, бо правління, що має за мету досягти блага для підданих — це завжди правове правління. Тому Арістотель приймає верховенство закону як ознаку доброї держави, а не тільки як неприємну необхідність. Арістотель говорить, що Платон помилявся в «Політику», протиставляючи правління мудрості правлінню закону. Навіть наймудріший державець не може обійтись без закону, бо закон має ту неупередженість, якої не має жодна людина. Закон — це «принцип, непідвладний бажанням»¹, і аналогія, яку Платон провів між політикою і медициною, помилкова. Політичні стосунки, якщо вони передбачають свободу, не повинні звільняти підданих від відповідальності, а це можливо, коли і урядовці, і піддані мають легальний статус. Влада і авторитет закону не виключають повноважень певного органу управління, а надають його діяльності такої сили моральної переконаності, якої за інших умов йому не мати. Конституційне правління апріорі сумісне з гідністю громадян, тоді як цього не можна сказати про правління однієї особи, тим більше про правління деспота. Конституційний державець, як неодноразово зазначав Арістотель, править на основі добровільної згоди громадян, чим дуже відрізняється від диктатора. Ці суто моральні моменти, на яких наголошував Арістотель, такі ж малопомітні, як і згода підданих, про яку твердять сучасні теорії, але ніхто не може сумніватися в їх реальності.

¹ 3, 16; 1287 а 32.

На думку Арістотеля, конституційне правління має три особливості. По-перше, це правління здійснюється в інтересах усього народу, на відміну від правління угруповань сумнівної моральної орієнтації чи правління, які здійснюються в інтересах певного класу чи певної особистості. По-друге, це є законне правління, що здійснюється на основі обов’язкових для виконання постанов, обов’язкових як для урядовців, які не мають права порушувати закони і звичаї, так і для громадян, а не на основі безпідставних, волюнтаристських рішень. По-третє, конституційне правління здійснюється за добровільної згоди підданих, чим відрізняється від деспотизму, який тримається лише на застосуванні сили. Хоча Арістотель ясно виділив ці характерні особливості конституційного правління, він ніколи не систематизував їх, щоб з’ясувати, які між ними співвідношення та чи є цей їх список повним. Він розумів, що одна з особливостей може бути відсутньою при наявності інших; наприклад, тиран може правити деспотично, але в інтересах народу, або законне правління може опікуватися лише інтересами одного класу. Але конституційне правління як таке ніколи не було чітко визначене Арістотелем.

Арістотель приділяв велику увагу конституційному правлінню, оскільки серйозно ставився до думки, викладеної в «Законах», що закони є не /113/ чимось стороннім, а необхідною умовою цивілізованого життя. Вступ до «Політики» був написаний, очевидно, під впливом одного з Платонових тверджень: «Довершена людина є найкращою з тварин, але коли вона не дотримується закону і права, вона гірша від усіх» ¹. Але цей погляд на закон правильний хіба що у випадку, коли припустити, що існує певне накопичення мудрості і зростання відповідної суспільної свідомості, суспільного розуму, які прагнуть втілення у відповідних законах і звичаях. Ця точка зору має фундаментальну філософську цінність, бо якщо мудрість і розум є прерогативою лише вчених, а практичний досвід простої людини дає їй більш ніж недостовірну життєву орієнтацію, то докази Платона залишаються неспростовними. Якщо ж повністю заперечувати Платона, тоді виходить, що досвід віків, який проявляється у звичаях, з часом зростає і переростає у знання народу, якими політик не має права нехтувати. Як би там не було, народна думка повинна сприйматися не як небажана обставина, а як норма в політиці.

¹ 1, 2; 1253 а 31; «Закони», 874 e.

Можна довести, каже Арістотель, що при творенні закону колективна мудрість людей має більшу цінність, ніж якби це робив наймудріший законодавець. Далі він пов’язує цей доказ із своїм розглядом ролі народних зборів. У масі своїй люди доповнюють одне одного; таким чином, якщо одна людина бачить одну сторону питання, а інша — іншу, то всі разом вони бачать питання з усіх боків. Арістотель ілюструє це твердженням (можливо, не зовсім наглядно), коли говорить, що народне вміння випробуване часом, тоді як спеціаліст, який не зважає на досвід, на перших порах робить грубі помилки. Так само Арістотель віддає перевагу звичаям перед писаними законами. Він навіть готовий погодитися з платонівською схемою вилучення законів з держави, якщо це стосується лише писаних законів, а не звичаїв. Але він вважає явно неможливим, що знання наймудрішого філософа можуть бути кращими, ніж закони, вироблені звичаями. Різке розмежування природного і умовного, яке Сократ і Платон запровадили, виходячії з позицій крайнього інтелектуалізму і раціоналізму, було, таким чином, знешкоджене Арістотелем. У добрій державі розум політика не можна відривати від розуму, що втілений у законах і звичаях суспільства, яким керує політик.

Водночас політичний ідеал Арістотеля був таким же, як і у Платона, визначаючи етичне призначення як основну мету існування держави. Він ніколи не змінював цієї точки зору, навіть коли розширив визначення філософії політики, включивши до неї практичне керівництво політиків, котрі мають працювати з системою правління, далекою від ідеалу. Реальна мета існування держави повинна включати в себе і моральне зростання громадян, бо держава має бути об’єднанням людей, які живуть разом для досягнення кращого життя. Це є «ідея» або суть держави; ці визначення привели Арістотеля до переконання, що держава є «самодостатньою», тобто вона сама по собі здатна забезпечити всі умови, за яких можливий /114/ найвищий рівень морального розвитку громадян. Як і Платон, Арістотель поширював свій ідеал тільки на місто-державу, невелику групу людей, де життя держави — це життя її громадян, що включає в себе інтереси сім’ї, релігійні інтереси та дружні стосунки. Навіть у його аналізі реальної держави ніщо не вказує на те, що зв’язок Арістотеля з Філіпом і Александром Македонським підштовхнув його до розуміння політичної значимості завоювань Македонією Грецького світу і Сходу. Політичний провал міста-держави не отримав у нього характеристик ідеалу.

Таким чином, арістотелівська теорія політичного ідеалу побудована на принципах, які він перейняв у Платона. Арістотель взяв у нього основні елементи теорії, розвинутої в «Політику» й «Законах», і вніс у них зміни, які були необхідні, щоб зробити цю теорію ясною й завершеною. Це стосується передусім характерного для пізньої теорії Платона уявлення, що закон має бути незалежним елементом у державі. Та тут необхідно зважати на людську природу, від якої залежить справедливість цього твердження. Закон повинен містити в собі реальну мудрість, враховуючи також мудрість, що накопичена у суспільних звичаях. І моральні вимоги, які роблять закон необхідним, повинні відповідати моральним ідеалам держави. Справжній політик має узгоджувати необхідність дотримуватися закону з прагненням свободи і злагоди громадян. Ці фактори притаманні не державі нижчого порядку, а саме ідеальній державі.

Немає потреби багато говорити про ідеальну державу Арістотеля. Насправді він не впорався з конструюванням ідеальної держави, і читач може відчути, що вона не була для нього дуже важливою. Арістотель написав книгу про ідеали держави, а не про ідеальну державу. Нарис ідеальної держави, початий у Книгах VII і VIII, очевидно, ніколи не був завершений, що дуже важливо, особливо якщо припустити, що ці Книги були ескізом «Політики». Гарне життя потребує відповідних матеріальних і духовних передумов, і цьому Арістотель приділяє найбільше уваги. Перелік цих передумов взято із «Законів». Він детально розглядає потреби населення у їх кількісному і якісному вимірові, питання розташування, природних умов і розмірів держави. І тут Арістотель не повністю погоджується з Платоном. Він вважає, що держава має бути розташована біля моря, але це вже деталі. По суті, це той перелік умов, які запропонував Платон. Крім матеріальних умов гарного життя, Арістотель і Платон виділяють також обов’язкову для всіх систему освіти. У цьому питанні Арістотель відрізняється від Платона тим, що надає більшого значення вихованню і формуванню гарних звичок. Так, він ставить звички між природою та інтелектом і вважає, що ці три компоненти роблять людину шляхетною. Подібні відмінності є також у поглядах Платона й Арістотеля на те, які обмеження повинні накладатися на громадян. Так, наприклад, Арістотель далеко не переконаний, що лібералізація освіти може принести, користь. Відсутність плану вищої освіти у «Державі» може бути свідченням того, що ця книга не була завершена. Принципи правління ідеальною державою, які, як відомо, розглядалися Платоном у «Законах», багато в чому /115/ поділяються Арістотелем. Так, у «Законах» власність має бути приватною, але використовуватися спільно. Землю повинні обробляти раби, ремісників слід позбавити громадянства, бо чесноти не можуть бути притаманні людям, які витрачають час на ручну працю.

Конфлікт ідеального і дійсного

Отже, політичні ідеали Арістотеля не зважали на невідповідності і труднощі, що виникнуть, коли їх запровадити у діяльність реальних інститутів міста-держави. Вони, як і у Платона, носять дедуктивний характер і, очевидно, були отримані в результаті аналізу ранньої теорії. Але ясно, що невідповідність ідеального і дійсного хвилювала Арістотеля більше, ніж Платона. Останній ніколи не вважав за потрібне, щоб ідеал пройшов практичне випробування. Він також не передбачав ніяких обмежень мудрості, як цього вимагає теорія Арістотеля. Як математик чи містик, Платон міг би сказати, що коли реальність не вдається поєднати з ідеалом, то тим гірше для реальності.

Арістотель з його здоровим глуздом і прихильним ставленням до історичного надбання не був таким радикальним, як Платон. Він, можливо, реформіст, але не революціонер. Всі нюанси його мислення зводяться до того, що ідеал, якому приписується найефективніша сила, повинен функціонувати в річищі реальних обставин, а не всупереч їм. Мудрість, притаманна звичаям, має правити за провідний принцип, що гнучко застосовується до певних обставин і в результаті приводить до кращої структури. Цей погляд сформувався в Арістотеля в результаті його роздумів над соціальними та біологічними проблемами.

Арістотель не збирався залишати проблему ідеалу, навіть коли писав трактат про ідеальну державу, і це знайшло своє відбиття у Книзі НІ, де порушуються найважливіші питання всієї праці. Висновок цієї книги свідчить, що вона була запланована як вступ до трактату про ідеальну державу. Але Книги VII і VIII показують, що Арістотель вважав питання про ідеал настільки другорядною справою, що так і не довів її до кінця. І коли перший нарис був розширений, Арістотель включив його до Книг IV і VI. Вони є явно реалістичними, але в них проглядає напрямок, започаткований у Книзі III. Тому можна зробити висновок, що дослідження ідеальної держави з роками дедалі менше цікавило Арістотеля, а також, Що він сам вбачав у Книзі III тільки вступ до методики такого дослідження, яку не збирався розвивати. Цей висновок зробив сам Арістотель, перечитуючи Книгу III. Складність проблеми, на думку Арістотеля, в тому, що запровадження ідеальної держави змушує глибоко вивчати існуючі види реальних держав. Часто його більше цікавлять емпіричні дослідження самі по собі, ніж досягнення бажаного результату. Словом, Арістотель мав вагомі причини помістити Книги IV і VI після Книги III, а не вводити Книгу III як передмову до Книг IV і VI. Отже, праця Арістотеля вийшла /116/ за попередньо окреслені рамки, але вона виростала із тих інтересів, що були на початку дослідження.

Неважко зрозуміти природу цих труднощів, з якими зіткнувся Арістотель. Політичний ідеал, що прийшов до нього від Платона, передбачає, що місто і громадяни — це жорстко пов’язані між собою поняття. Саме тому Арістотель задає три запитання на початку Книги III: «Що таке держава? Хто такий громадянин? Чи є чесноти звичайної людини такими ж, як чесноти громадянина?» Держава є об’єднанням громадян, мета якого — досягти кращого життя. Спосіб життя людей залежить від самих людей і від того, чого вони бажають досягти, і навпаки, мета існування держави визначає, хто може бути її членами і яким може бути життя кожного індивідуума. З цього погляду облаштування держави, як каже Арістотель, є поділ громадян, або спосіб життя, а форма правління є проявом цього способу життя. Етична природа держави в нього не тільки домінує, але й повністю перекриває політичну і правову природу. Арістотель робить висновок, що держава існує доти, доки існує певна форма правління, оскільки її зміна означає і зміну структури держави — тобто «способу життя», що лежить в її основі. Закон, структура держави, держава і форма правління мають тенденцію до єднання, тому що з морального погляду вони мають однакове відношення до тих завдань, що спонукають державу до існування.

Визначити, яка держава є ідеальною, неважко. У такій державі домінуючим має бути найкращий з можливих способів життя. І Платон вважав, що розуміння ідеї добра достатнє для визначення, що таке ідеальна держава. Але усвідомлення, що ідея ідеальної держави використовується лише для критики й аналізу реальних держав, привело Арістотеля до відчаю. З іншого боку, якщо почати з вивчення реальних держав, то відмінність їх від ідеалу буде очевидною. Добра людина і добрий громадянин не можуть бути однаковими, каже Арістотель, хіба що вони живуть у ідеальній державі. Якщо мета існування держави не найкраща, то і її реалізація вимагає способу життя, що також не є найкращим. У реальній державі мають бути різні типи громадян і різні види чеснот. Аналогічно, коли Арістотель визначає громадянина як людину, яка має право брати участь у народних зборах і судових справах (це визначення засноване на афінській практиці), він змушений зазначити, що це визначення відповідає лише демократичному ладу. Або коли він говорить, що ідентичність держави змінюється із зміною форми правління й державного ладу, він змушений попередити, що нова держава не анулює боргових та інших зобов’язань, які взяла попередня держава. На практиці різниця повинна бути ясною. Облаштування держави — це не тільки визначення способу життя громадян, але й організація посадових осіб для виконання громадських справ, і тому не можна безпосередньо ідентифікувати політичні й етичні аспекти. Ясно одне, що зрозуміти всі ці труднощі — значить відчути, яким важким було б застосування стандарту ідеальної держави. /117/

Той же сенс цих труднощів стає очевидним, коли Арістотель переходить до обговорення форм правління. Тут він приймає той поділ на шість класів, що Платон використав у «Політику». Арістотель розрізняє конституційне і деспотичне правління за принципом: перше діє для блага всіх, друге — для блага лише правлячого класу. Цей поділ призводить до традиційної потрійної класифікації, і, таким чином, Арістотель отримує групу з трьох справедливих (конституційних) держав — монархію, аристократію і помірну демократію (політію), та трьох викривлених (деспотичних) держав — тиранію, олігархію і крайню демократію, або правління натовпу. Єдина відмінність між тлумаченнями Платона й Арістотеля, — а вона незначна, — це те, що перший визначав справедливу державу як правову, а другий — як державу, правління якою здійснюється для загального блага. Аналізуючи, що являє собою конституційне правління, Арістотель повинен був розуміти, що ці два описи приводять до одного й того ж. Він не доповнював класифікації на шість класів, але зазначав, що вона містить у собі декілька проблем. Найперша з них — це те, що класифікація людей за кількістю державців поверхова і не вказує, кому вона приносить користь. Завжди мається на увазі, що олігархія — це правління багатих, а демократія — правління бідних. Справедливо, що в суспільстві є багато бідних і мало багатих, але це не дає змоги кількісно описати обидва види правління. Суть предмета в тому, що до влади висуваються дві різні вимоги: одна базується на праві власності, інша — на добробуті більшості людей, що живуть у суспільстві.

Суперечливі вимоги до влади

Ці корективи, внесені Арістотелем до формальної класифікації, змусили його порушити питання про те, які вимоги до влади є виправданими. І якщо їх більше, ніж одна, то як їх пристосувати одну до одної, щоб зберегти їх усі? Подібні питання, як уже зазначалося, порушував і Платон ¹. Це питання не лише про ідеальну державу — і Платон теж так вважав, — але й про відповідні чесноти реальної держави і про вимоги різних класів до влади, що існує в реальній державі.

¹ «Закони», 690 а.

Можна сказати, що мудрість і честь є абсолютними вимогами до влади; в усякому разі, так вважав Платон, і Арістотель цього не заперечував. Але такий підхід є академічним. Тим часом ідеться не про загальний моральний принцип, а про те, яким чином можна наблизитися до нього на практиці. Кожен визнає, каже Арістотель, що держава має реалізовувати найвищу справедливість, а також, що справедливість передбачає певну рівність. Але чи означає ця рівність, що кожен значить не більше, ніж інші, як вважає демократ? Чи вона означає, що людина з великою власністю або високим суспільним становищем і освітою значить в суспільстві більше, ніж будь-хто інший? /118/

Якщо припустити, що правити повинні чесні й мудрі правителі, то де людина повинна застосовувати свої сили, щоб досягти мудрості й чеснот або хоча б наблизитися до них?

Порушивши такі питання, Арістотель зрозумів, що відносні питання вимагають і відносних відповідей. Він досить просто показав, що багатство не є абсолютною моральною вимогою до влади, оскільки держава — не торгова компанія чи корпорація, як це стверджував софіст Лікофрон. І те, що кожна людина значить у суспільстві не більше, ніж інша, — це просто зручна фікція. Але, з іншого боку, чи можна сказати, що власність не має ніяких прав? Арістотель був переконаний, що платонівські міркування в цьому напрямку були згубними. В усякому разі, він вказує, що грабіжницька демократія нітрохи не краща від експлуататорської олігархії. Власність має моральне значення, і якщо бути хоч трохи реалістом, то їй можна не надавати значення. Шляхетне походження, добра освіта, приналежність до високих кіл суспільства, вільний час, — а все це можна розглядати як багатство, — мають вагоме значення як вимоги до політичного впливу. Демократ також може висунути свої докази відносно своїх вимог. Певна кількість людей може справляти моральний вплив на прийняття політичних рішень, і більше того, тверезий голос народу часто виявляється мудрішим, ніж розум одного професіонала. Як висновок, можна сказати, що завжди можна висунути заперечення будь-яким вимогам до влади, але всі вони несуть у собі певні достоїнства. Важко зрозуміти, як цей висновок вплинув на розвиток структури ідеальної держави, але очевидно, що Арістотель надав вічному питанню політичної етики конкретного сенсу. Цей розгляд конфліктних вимог демократії й олігархії змусив Арістотеля відкласти вивчення ідеальної держави й зайнятися важливішою проблемою — які форми правління є найприйнятнішими для більшості держав.

Висновок, що жоден клас не може мати абсолютних вимог до влади, зміцнює принцип верховенства закону, оскільки він є набагато неупередженішим, ніж людина. Але Арістотель розумів, що навіть це його глибоке переконання не може бути прийнятим повністю. Адже закон стосується певної держави, і, очевидно, в поганій державі буде поганий закон. Таким чином, законність сама по собі є лише відносною гарантією блага, кращою, ніж влада сили чи однієї особи, але вона теж може бути поганою. У добрій державі правління має здійснюватися відповідно до закону, але це не означає, що держава, в якій править закон, — добра держава.

Очевидно, Арістотель вірив, що тільки монархія і аристократія з їхніми вимогами до влади можуть розглядатися як ідеальні держави. Однак він значно менше приділяє уваги аристократії, ніж монархії, і це показує саме дискусія про ідеальну державу. Вона пов’язана з реалістичним переглядом демократії і олігархії, викладеним у Книзі IV. Отже, теоретично найкращою формою правління слід визнати монархію, якщо припустити, що можна знайти мудрого й чесного монарха. Платонівський монарх-філософ наділяється практично необмеженою владою. Але в такому разі він був би богом серед людей. Тому було б смішно дозволити іншим людям /119/ створювати закони для смертного бога і зовсім несправедливо піддавати його остракізму. Єдина альтернатива — це дозволити йому правити. Але Арістотель не зовсім упевнений в тому, що навіть така людина має безперечне право на управління. Важливо те, що між громадянами повинна існувати рівність. Арістотель задумується над тим, чи не будуть вишукані чесноти винятками. Проблема рівності стосується будь-якого виду правління, як доброго, так і викривленого. Та все-таки Арістотель вважає, що монархія може бути прийнятною для суспільства, де один набагато перевищує всіх інших своїми чеснотами й політичним мистецтвом. Але ідеальна монархія видається Арістотелю надто академічною. Можливо, якби не авторитет Платона, Арістотель і не згадував би про неї. Він відзначає, що монархія, навіть якщо вона діє відповідно до закону, насправді не є повністю конституційною державою. І те, що добрий уряд має визнавати верховенство закону, ставить монархію поза тими формами правління, котрі можна розглядати як справедливі. Монархія може бути прийнята скоріше як ідеальна форма правління в сім’ї, а не як політична. І тільки платонівський поділ суспільства на шість груп змусив Арістотеля розмірковувати над монархією.

Коли Арістотель звертається до розгляду монархічних форм правління, він повністю відходить від розгляду ідеальної держави. Арістотель виділяє дві форми монархії, що не є конституційними, — спартанське царювання та диктатуру, і дві конституційні — східну монархію і монархію легендарної епохи давньогрецьких героїв. Останні, звичайно, перебувають поза межами його досвіду. Східна монархія за своєю формою ближча до тиранії, але вона законніша порівняно з варварською формою монархії, бо азіати за своєю натурою є рабами і не опираються деспотичному правлінню. По суті, Арістотель вважав, що реальна монархія є еквівалентом перської форми правління. І все ж важливість його роздумів не стільки в тому, що він каже про монархію, скільки в тому, що він виділяє кілька типів монархії. Очевидно, поділ держави на шість класів втратив для нього значення порівняно з емпіричним вивченням реального правління. Саме тому Арістотель у Книзі IV повернувся до розгляду олігархії й демократії, які, до речі, були грецькими формами правління. Тепер можна зрозуміти, чому політичні ідеали Арістотеля не привели його до створення ідеальної держави. Ідеальна держава являє собою концепцію політичної філософії, яку Арістотель успадкував від Платона і яка насправді була чужа його генію. Більше того, Арістотель творив свій власний напрямок У дослідженнях і повернувся до аналізу й вивчення реальних державних устроїв. Величезна колекція із ста п’ятдесяти восьми конституцій, зібрана ним і його учнями, визначає поворотний пункт у розвитку його державотворчих досліджень, провіщає значно ширше бачення проблеми й народження політичної теорії. Це не означає, що Арістотель повернувся до простої класифікації реальних устроїв. Квінтесенція нової концепції полягає в поєднанні емпіричних досліджень з умоглядним дослідженням політичних ідеалів. Моральні ідеали — верховна влада закону, свобода й /120/ рівність громадян, конституційний уряд, вишуканість людини в цивілізованому житті — завжди були для Арістотеля метою, задля якої повинна існувати держава. Арістотель визначив, що реалізація цих ідеалів є безмежно складною і вимагає безконечного пристосування до умов реального правління. Ідеали мають існувати не на небесах, як це у Платона, а як сили, що проявляються в діях, отже, не уявно.

Вибрана бібліографія

The Philosophy of Aristotle. By D. J. Allan. London, 1952. Ch. 14.

The Unity of Mankind in Greek Thought. By H. C. Baldry. Cambridge, 1965.

New Essays on Plato and Aristotle. Edited by Renford Bambrough. New York, 1965.

The Political Thought of Plato and Aristotle. By Ernest Barker. London, 1906. Chs. 5-11.

The Politics of Aristotle. Eng. trans. by Ernest Barker. Oxford, 1946. Introduction.

Greek Thinkers: A History of Ancient Philosophy. By Theodor Gomperz. Vol. IV. Eng. trans. by G. G. Berry. New York, 1912. Book VI, chs. 26-34.

A Portrait of Aristotle. By Marjorie Grene. London, 1963.

The American Colonial Mind and the Classical Tradition: Essays in Comparative Culture. By Richard M. Gummere. Cambridge, Mass., 1963.

Morals and Law: The Growth of Aristotle’s Legal Theory. By Max Hamburger. New Haven, Conn., 1951. New York, 1965.

Aristotle: Fundamentals of the History of His Development. By Werner Jaeger. Eng. trans. by Richard Robinson. 2d ed. Oxford, 1948. Ch. 10.

The Great Dialogue: History of Greek Political Thought. By Donald Kagan. New York, 1965. Chap. IX.

The Politics of Aristotle. By W. L. Newman. 4 vols. Oxford, 1887 — 1902. Vol. I, Introduction; Vol. II, Prefatory Essays.

Aristotle and the Problem of Value. By Whitney J. Oates. Princeton, 1963.

Aristotle. By John Herman Randall. New York, 1960.

Aristotle. By W. D. Ross, 3d ed. rev. London, 1937. Ch. 8.

Aristotle’s Constitution of Athens. Ed. by Sir John Edvin Sandys. 2d ed. rev. and enlarged. London, 1912. Introduction.

The Politics of Aristotle. Ed. by Franz Susemihl and R. D. Hicks. London, 1894. Introduction.

Rational Man: A Modern Interpretation of Aristotelian Ethics. By Henry Veatch. Bloomington, 1962.

Aristoteles und Athen. By Ulrich von Wilamowitz-Moellendorff. 21 vols. Berlin, 1893.

«Aristotle on Law». By Francis D. Wormuth. In Essays in Political Theory. Ed. by Milton R. Konvitz and Arthur E. Murphy. Ithaca, N. Y., 1948.

Попередня     Головна     Наступна