[Себайн Джордж Г., Торсон Томас Л. Історія політичної думки. — К., 1997. — С. 304-322.]

Попередня     Головна     Наступна





Частина третя


ТЕОРІЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ



18. Макіавеллі



Поразка партії злагоди у її спробі запровадити принципи середньовічного конституціоналізму в управлінні церквою була знаменною, бо вже в наступні десятиліття в країні почалося загальне згортання представницьких інститутів. Відродження ж папського абсолютизму в середині XV ст. — на диво швидке порівняно з тим занепадом, в якому понад сто років перебувала папська влада, — супроводжувалося майже повсюдним у Західній Європі могутнім зростанням самодержавства. Королівська влада росла за рахунок придушення інших владних інститутів — дворянських, парламентських, магістратських, клерикальних, — і майже скрізь середньовічна система представництва неухильно йшла на спад. Лише в Англії, завдяки тому, що абсолютистська династія Тюдорів панувала порівняно недовго, історія розвитку парламентаризму залишилася неперервною. Не тільки державне управління, але й підходи до нього змінилися докорінно. Політична влада, що ще донедавна була розпорошена між васалами і корпораціями, раптом опинилася в руках короля, головного феодала, від якого залежало зміцнення національної єдності. Ідея суверена як першоджерела політичної влади — ідея, яку досі підтримували декілька правознавців, прихильників римського імперського права, та крайні папісти, що розвинули її в теорію богопомазаності папи, — стала в політичній думці XVI ст. загальноприйнятою.

Зміни в політичному мисленні й політичному житті були відображенням змін у загальному устрої європейської спільноти, що проходили скрізь однаково, хоч і з численними місцевими відмінностями. Під кінець XV ст. зрушення в економіці, які нагромаджувалися роками, призвели до революційної перебудови середньовічних інститутів. Досі ці інститути, попри сповідування теорій соборної церкви та всесвітньої імперії, повністю залежали від того, що економічно й політично життєздатне середньовічне суспільство майже у всьому було суспільством провінційним. Інакшим — за обмежених засобів комунікації — воно бути й не могло. Політичне управління великими територіями було ефективним хіба що при федеративному устрої, — але тоді місцева влада зберігала значну незалежність. Торгівля теж була переважно місцевою, — або ж це була торгівля певними, наперед визначеними товарами, що перевозилися одними і тими ж шляхами до монополізованих портів і ринків. Таку торгівлю можна було тримати під контролем виробничих гільдій, які належали до муніципальних інституцій; /305/ одиницею торговельної структури в середньовіччі було місто. І свобода пересування, і грошовий обіг у XIV ст. були обмежені.

Будь-який значний розвиток комунікацій ішов урозріз з усталеним веденням торгівлі, монополізованої і контрольованої місцевими властями. Однак економічну перевагу став здобувати все-таки той, хто не тримався наперед визначених шляхів та монопольних ринків. Найбільші прибутки перепадали так званому «купцеві-авантюристові», бо він радо використовував переваги кожного ринку, мав капітал, аби вкласти у власне діло, і був готовий торгувати будь-яким товаром, що обіцяв великі зиски. Такий купець міг чинити дедалі більший вплив і на виробництво, бо був цілковито незалежний від гільдій і міст. Утримувати торгівлю під контролем, визначати якісні стандарти товарів, встановлювати ціни та умови найму, — все це могла робити влада з більш широкими повноваженнями, аніж місцевий муніципалітет. Такого типу регулюванням і стали займатися королівські урядовці у всіх державах Європи. Тим більше, що з поширенням торгівлі виникла проблема безпеки й заохочення купців, розв’язання якої цілковито виходило за межі повноважень органів самоуправління. Під кінець XVI ст. вже всі без винятку королівські уряди Європи проводили свідому політику використання національних ресурсів, заохочення внутрішньої і зовнішньої торгівлі та розвитку державної влади.

Усі ці економічні зміни мали вагомі соціальні та політичні наслідки. Вперше від часів Римської імперії в європейській спільноті сформувався доволі численний клас людей, грошовитих і діловитих водночас. З відомих причин цей клас був природженим ворогом дворянства, схильного до усобиць та заворушень. Інтереси цих людей вимагали «сильної влади» — сильної як удома, так і за кордоном, — через те їхнім природним політичним союзником став король. Поки що вони не без задоволення спостерігали, як міцніє його влада, усуваючи всі ті застереження та обмеження, якими була обставлена середньовічна монархія. Покладати надії на парламент, як на знаряддя протидії дворянству, було ще рано; тому вони були не проти підпорядкування представницьких інститутів монархові. Дворянство ж, їм на втіху, позбавлялося можливості утримувати галасливі зграї прибічників, що залякували суди і стражів порядку та вербували загони головорізів. Та хай там як, а зосередження військової влади та судочинства в руках короля було для буржуазії явищем позитивним. Та й загалом порядку й ефективності в управлінні ставало, мабуть, значно більше. Королівська влада, без сумніву, була владою свавільною, часто репресивною; однак королівська форма правління була кращою за ту, що її міг запропонувати феодально-дворянський стан. /306/





Тогочасний абсолютизм


Отже, на зламі XVI ст. абсолютна монархія стала — або швидко ставала — переважним у Західній Європі типом управління. Середньовічні державні інституції перебували скрізь у страшній руїні, бо абсолютна монархія, що здобувалася вогнем і мечем, цілком відверто спиралася на силу. Якщо її руйнівний характер виявився не таким очевидним, то це тому, що гордість з приводу появи національних монархій, якій вона сприяла, була дужча, ніж жаль за знищеними нею середньовічними інститутами управління. Абсолютна монархія скасувала феодальний конституціоналізм і вільні міста-держави, на які переважно й опиралася середньовічна цивілізація, подібно до того, як згодом національно-визвольний рух скасує право династичної спадковості, породжене абсолютною монархією. Жертвою її — а чи соціальних сил, на які вона спиралася, — стала й сама церква, цей найбільш типовий інститут середньовіччя. Слабосилі й багаті (фатальне поєднання в добу заліза й крові!) монастирі були експропрійовані як протестантською, так і католицькою монархією на користь її головної опори — новопосталого середнього класу. Церковні ієрархи дедалі більше потрапляли в залежність від короля, і врешті узаконена влада церкви перестала існувати. Sacerdotium втратив силу, і церква стала тим, чим вона ніколи не була для християн — чи то добровільним товариством при державній владі, чи то її партнером.

Утвердження абсолютної монархії, як і утвердження феодальної конституційної монархії, спостерігалося майже в кожній країні Західної Європи. В Іспанії шлюб Фердинанда й Ізабели, об’єднавши Арагонію й Кастілію, заклав підвалини абсолютної монархії, завдяки якій ця країна впродовж більшої частини XVI ст. була наймогутнішою з європейських держав. Завершення Війни Троянд в Англії і прихід до влади Генріха VII (1485 — 1509) поклали початок тюдорівському абсолютизмові, який перетривав правління Генріха VIII і значну частину — королеви Єлизавети. Хоча Генріхові VII його трон дістався (при вельми сумнівному спадкоємному праві на нього) завдяки політичній комбінації дворянства, він загалом вів абсолютистську політику. Без підтримки середнього класу Генріх VII обійтися не міг і мусив всіляко утискувати тих бунтівливих прихильників дворянства, які загрожували короні й тому ж таки середньому класу; він впроваджував скрізь порядок і розвивав торгівлю; він заохочував колонізаторські й піратські «промисли», а роль Палати общин, де вплив знаті на вибори все ще був надто сильним і тому небезпечним, він, силою королівської влади, звів майже нанівець. У Німеччині, щоправда, мав місце явний виняток з правила, оскільки тут слабкість імперії, з одного боку, сприяла анархії, а з другого — не сприяла формуванню національної самосвідомості, яка свого часу допомогла Людвігові Баварському в його полеміці з папами. Однак і Німеччину ця загальна тенденція не обійшла, — просто проявилася вона з запізненням, бо не можна сказати, щоб /307/ становлення державної влади в Пруссії та Австрії проходило зовсім не так, як перед тим в Іспанії, Англії чи Франції.

Однак лише Франція дає нам найтиповіший зразок того, як сильно зростала централізована королівська влада 1. Початкові здобутки в об’єднанні французької нації, про які вже говорилося у зв’язку з Філіпом Гарним, за час Столітньої війни були значною мірою втрачені. Проте, хоча цей період зовнішньої та громадянської воєн і був занепадний для самої монархії, він виявився просто фатальним для інших середньовічних інститутів — общинних, феодальних і представницьких, які погрожували відтіснити монархію на задній план. Завдяки швидкому зміцненню королівської влади в другій половині XV ст. Франція стала найбільш об’єднаною, згуртованою і гармонійною нацією Європи. Вердикт 1439 року віддав усю військову силу країни в руки короля і підсилив дієздатність королівської влади, забезпечивши її утримання з загальнодержавного податку. Крок цей приніс разючі успіхи, які показують, чому кожна нація в процесі свого становлення охоче підтримувала королівський абсолютизм. Через кілька років новостворена, добре вишкожна і добре споряджена постійна армія вигнала з країни англійців. Під кінець століття великі феодальні володіння — Бургундське, Бретонське та Анжуйське — були зведені до рангу королівських підданих. Тим часом Генеральні штати безповоротно втратили контроль над податками, а з ними — і силу впливу на короля, тоді як останній закріпив свою владу над французькою церквою. На довгий час — від початку XVI ст. й аж до Французької революції — король став чи не єдиним представником національних інтересів.



1 Див.: Leathes, Stanley. France // Cambridge Modern History. — 1903. — Vol. 1. — Ch. 12; G. B. Adams. Civilization during the Middle Ages. — 1914. — Ch. 13.



Природно, що цього типу кардинальні зміни, пройшовши по всій Європі, спровокували не менш кардинальні зміни і в політичній теорії, сумарним виразом яких у перших роках XVI ст. стала така неоднозначна, суперечлива фігура, як Макіавеллі. Він єдиний серед своїх сучасників чітко бачив, якого напрямку набирає розвиток політичних відносин у Європі. Єдиний він добре знав, наскільки застарілими були ті інститути, що сходили зі сцени, і позитивно дивився на роль грубої сили у цьому процесі. І водночас ніхто так високо, як він, не цінував почуття національної єдності, яке, щойно народжуючись, підспудно рухало цією грубою силою. Єдиний він чітко усвідомлював, яким моральним і політичним розкладом супроводжувалось нищення давно узвичаєних засад вірнопідданства й чиношанування, і водночас ніхто так, як він, не тужив за здоровим способом суспільного життя, взірцем якого був для нього стародавній Рим. Ніхто, звісно, не знав Італію краще за Макіавеллі. І водночас, живучи напередодні протестантської Реформації, він мовби впритул не бачив ролі, яку ця релігія мала відіграти в політиці протягом двох наступних сторіч. Вихований на ідеї відродження язичництва в Італії, він, з його освітою і темпераментом, не був спроможний осягнути ті конституційні й моральні /308/ ідеали, які європейська політика винесла з доби середньовіччя. При всій широті і ясності його політичного світогляду, Макіавеллі все ж залишався у певному сенсі італійцем першої чверті XVI ст. Якби він жив у інший час і в іншому місці, то його розуміння політики багато в чому було б інакшим.





Італія і папа


В Італії дія нових системних сил у торгівлі та промисловості особливо руйнівно позначилася на старих інститутах влади, але й конструктивні сили в цій країні нарощувалися з запізненням, дуже загальмовані причинами, що випливали з тогочасної політичної ситуації. Вільні міста Північної Італії, об які свого часу розбилися імперські плани Гогенштофенів, стали політично-економічним анахронізмом і були нездатні перебудуватися в ситуації, що вимагала сконцентрованої влади, народної армії і більш широкої й енергійної зовнішньої політики. В добу Макіавеллі Італія була розділена між п’ятьма більшими державами: королівством Неаполь на півдні, Міланським герцогством на північному заході, Венеційською аристократичною республікою на північному сході, Флорентійською республікою та Папською державою в центрі країни. Падіння Флорентійської республіки в 1512 році (що спричинилося до тимчасової бездіяльності Макіавеллі, а отже, і до появи його політичних трактатів), показало, яка доля чекає на форму правління, нездатну зжитися з політичними силами свого часу. Тенденція до зосередження влади виявилася також у відновленні Папської держави після її занепаду в добу церковного розколу, чи схизми. Попри те, що папи у час Макіавеллі були переважно негідниками та марнотратами, вони зуміли сконсолідувати і зміцнити свого державу. Те, що папа став просто одним з італійських правителів, було, мабуть, найвагомішим з усього, що змінилося в європейській політиці. Давні претензії на становище верховного судді в чварах християнського світу звелися до більш прагматичних, більш світських прагнень — зберегти суверенітет Центральної Італії.

Однак консолідація, дарма що почалася, дійти свого завершення не могла, а це, на думку Макіавеллі, сковувало політичний розвиток країни. Вочевидь, жодна з політичних сил Італії не була здатна об’єднати цілий півострів. Італійці сповна відчули на собі, що таке гніт конаючої тиранії (при мінімумі її переваг), а чвари між тиранами довели до того, що земля їхня стала здобиччю французів, іспанців та німців. Відповідальність за такий стан справ Макіавеллі покладав, зокрема, на церкву. Надто слабкий, щоб самому об’єднати Італію, папа, однак, мав достатньо сили, щоб не дати зробити це іншим; водначас, завдяки своїм міжнародним зв’язкам саме він вів перед у підступній політиці, що заохочувала чужоземну інтервенцію. Ось звідки той тон гіркої іронії, з яким Макіавеллі так часто виступав проти церкви. /309/


Отож ми, італійці, завдячуємо Римській Церкві з її священиками тим, що стали людьми без віри й пуття; але ми завдячуємо їй і ще одним (і воно нас погубить) тим, що Церква досі не давала й не дає нашій країні об’єднатися. А країна, звісно, може бути єдиною і щасливою, тільки коли вона підкоряється одному урядові, республіканському або монархічному, як це маємо у Франції і в Іспанії; і якщо Італія такою не є, якщо у ній не править одна республіка чи один суверен, то винуватець цьому один Церква. (...) Отож Церква нездарна ані сама запанувати над цілою Італією, ані дозволити це іншим — спричинилася до того, що Італія так і не зуміла об’єднатися під однією рукою, тільки залишилася під різними принцами та сеньйорами, а ті так її розсварили та ослабили, що стала вона здобиччю не лише могутніх варварів, а й усіх, кому лише заманулося на неї напасти 1.


Італійське суспільство і політика — такі, якими їх бачив Макіавеллі і якими вони бачаться більшості сучасних істориків, — були особливо показові щодо занепаду державного і суспільного устрою. Хоча італійське суспільство володіло блискучим інтелектуально-мистецьким потенціалом, хоча з-поміж усіх європейських суспільств воно найменше залежало від властей і було сповнене духом холодного раціоналізму й практицизму, якими керувалося в своїх стосунках зі світом, все ж політична корупція й моральна деградація у ньому процвітали. Старі громадські інститути вже не існували; від середньовічних ідей соборної церкви та всесвітньої імперії, які ще в часи Данте могли надихнути на благородні починання, не лишилося й згадки. Жорстокість, убивство стали нормою в системі державного правління; чесність і вірність — інфантильними пережитками, що випали навіть із словесного обігу освіченої людини; сила і спритність вважались ключами до успіху; про розпусту й гультяйство вже й казати нічого, а грубий, відвертий егоїзм мав одне виправдання — власний тріумф. Це був час, слушно названий «віком шельм і пройдисвітів», і суспільство, мовби навмисне створене як ілюстрація до Арістотелевої сентенції: «Людина без закону та справедливості — найгірша з тварин». Макіавеллі, отже, в певному сенсі є речником «людини поза законом» і суспільства, в якому індивід, полишений сам на себе, керується лише тими мотивами й інтересами, які диктує йому власний егоїзм. У цьому сенсі він — представник однієї з фаз сучасного суспільства взагалі, але представляє він її у згущеному виразі — такому, який знаходимо в Італії XVI ст.



1 Discourses on the First Ten Books of Titus Livius, 1,12 / Transl. by C. E. Detmond // The Historical, Political and Diplomatic Writings of Niccola Machiavelli, 4 vols. — Boston and New York, 1891. /310/








Що цікавило Макіавеллі


Його найзначнішими політичними працями були «Державець» та «Роздуми з приводу перших десяти книг Тіта Лівія» — обидві розпочаті і в основному закінчені 1513 року. Трактування проблем управління в обох творах значно різняться між собою; деякі автори, повторюючи думку Руссо, вважали, що вони навіть суперечать один одному. Хоча навряд чи це так, — особливо коли взяти до уваги обставини, за яких писався «Державець»; та все ж дуже шкода, що більшість читачів познайомилася з Макіавеллі саме через «Державця». В обох книгах висвітлюються різні аспекти одного й того ж питання — про причини підйому й занепаду держав і про способи, якими державні діячі можуть зміцнити свої держави. Предметом розгляду в «Державці» є монархія, або самодержавство; у «Роздумах» — розширення Римської республіки, що узгоджується із двоякою класифікацією держав на початку «Державця». «Державець» — це добірка поглядів, укладена з певною конкретною метою; поява цієї добірки була зумовлена бажанням автора одержати посаду в домі Медічі, — однак самі погляди не були зумовлені цим бажанням. Як сказав Вілларі (Villari), кожен, хто читав «Роздуми», міг би, знаючи про конкретну мету автора, передбачити майже все, що написано у «Державці». Обидві книги рівною мірою відбивають те, чим прославився Макіавеллі, а саме: індиферентність у виборі засобів для досягнення політичних цілей та переконання, що в основі влади лежить сила і спритність. Чого у «Державці» немає — це щирої прихильності його автора до народного самоврядування, прикладом якого була Римська республіка, але яке, він вважав, було в Італії річчю наразі нездійсненною.

Політичні праці Макіавеллі відносяться не так до політичної науки, як до розряду дипломатичної літератури, що її в той час чимало понаписували його земляки. Ніколи ще в дипломатичні ігри не гралися з таким запалом, як у стосунках італійських держав макіавелівської доби. Ніколи ще зміни ходів у переговорах не важили так багато, як серед цих правителів-пройдисвітів, що для них і спритна гра, і найгрубіша сила були однаково добрими запоруками успіху. Дипломатичні писання — як і праці Макіавеллі — мають свої характерні переваги й недоліки. Тут і напрочуд тонке розуміння слабких і сильних сторін політичної ситуації, і ясна, твереза оцінка можливостей і темпераменту супротивника, і вельми об’єктивний аналіз обмеженості тієї чи іншої політики, і вміння опертись на здоровий глузд у передбаченні логіки подій та наслідків певних дій. Завдяки ось цим якостям, що притаманні Макіавеллі повною мірою, він і став улюбленим автором для дипломатів усіх часів. Автори дипломатичних писань мають ту особливість, що люблять перебільшувати важливість політичної гри заради самої гри і применшувати значення мети, заради якої ця гра ведеться. Вони, природно, вважають, що політика існує сама для себе.

У Макіавеллі ця особлива риса проявляється напрочуд виразно. Він пише майже виключно про механізм урядування, про шляхи зміцнення держав, про політичні спроби посилення їхньої могутності і про помилки, /311/ що призводять до їх занепаду чи перевороту. Політичні та воєнні методи — чи не єдині речі, які його цікавлять, та й ті він осмислює без огляду на їх релігійний, моральний чи соціальний аспекти. Останні привертають його увагу тільки тоді, коли негативно позначаються на політичній доцільності. Мета політики — утримання і зміцнення політичної влади як такої, і успішність політики в цьому напрямку є для Макіавеллі єдиним критерієм її оцінки. Йому здебільшого байдуже, є даний політичний вибір жорстоким, зрадливим, незаконним чи навпаки, хоча він чудово усвідомлює, що характер цього вибору може вплинути на його результат. Він часто розмірковує над перевагами аморальності, яка, при вмілому використанні, допомагає тому чи іншому правителеві досягнути мети; саме такого типу міркуванням в основному й завдячує Макіавеллі свою негативну репутацію. Однак у більшості випадків він є не стільки аморальним, як позаморальним, — просто Макіавеллі абстрагує політику від усяких інших підходів і трактувань, пишучи про неї так, наче вона є самоціллю.

Моральна індиферентність

Найближчий аналог для макіавелівського розмежування політичної доцільності й моралі віднайдемо, мабуть, у «Політиці» Арістотеля — в тих місцях, де він говорить про збереження державних устроїв, не згадуючи, добрі вони чи погані. Однак аж ніяк не можна вважати, що Макіавеллі взяв собі ці твердження за зразок. Навряд чи він свідомо йшов будь-чиїми слідами, хоча, можливо, й існує певний зв’язок між його секуляризмом і тим арістотелівським натуралізмом, що спричинився до появи Defensor pacis двома століттями раніше. Поза почуттям ненависті до пап як винуватців у дезінтеграції Італії, що його Макіавеллі розділяв з автором даного трактату, Марсілієм з Падуї, обидва філософи суттєво сходилися поглядами у тому, що релігія, внаслідок секуляризації, повинна бути політично ужитковою 1.



1 Превіте-Ортон (Previté-Orton) у своїх коментарях відзначив кілька важливих паралелей; див. його видання Defensor, Index В. s. v. Machiavelli. Пор. висловлювання про Італію у част. II, XXVI, 20, і у Prince, розділ 26.



Все ж Макіавеллі у своєму секуляризмі йде набагато далі за Марсілія, не вдаючись до складних розмірковувань, породжених двоякістю істини. Марсілій захищав незалежність мислення, відносячи християнську мораль до «не сього світу»; Макіавеллі ж засуджував її саме за «несьогосвітськість». Він вважав, що християнські чесноти сприяють вихованню рабської залежності людини, і під цим оглядом християнство уступає античним релігіям з їх більш мужнім, самоствердним началом.


Наша релігія вбачає найвище щастя в смиренності, приниженості людини, в нехтуванні мирським, тоді як для їхньої [античної релігії], навпаки, найбільшим благом є душевна велич, тілесна міць /312/ і все те, що робить людину незламною. (...) Ці засади, як мені здається, ослабили людей, зробили їх легкою здобиччю зловмисників, тим певніших своєї влади, коли вони бачать, що більшість цих людей, аби заслужити собі вічне блаженство, радше стерплять кривду, аніж помстяться за неї 1.


З цього уривка видно, що питання впливу моралі і релігії, сповідуваних світовим загалом, на соціальне і політичне життя не було Макіавеллі чужим. Так, він санкціонував використання аморальних засобів для досягнення правителем своїх цілей, але він ніколи не сумнівався, що морально розкладене суспільство не може мати доброї системи управління. Повен захоплення перед високими громадянськими чеснотами стародавніх римлян і сучасних йому швейцарців, Макіавеллі вважав, що чесноти ці виплекані і є наслідком дотримання чистоти роду, незалежності і здорових навиків у приватному житті, простоти й скромності в поведінці та відданості й надійності у виконанні громадських обов’язків. Але це ще не означає, що правитель повинен сповідувати релігію своїх підданих а чи виявляти ті ж самі чесноти. Про те, що в політиці діють і менш вагомі, малопомітні сили, Макіавеллі чудово знав, все ж вони були для нього тільки силами. Мораль є такою ж зброєю для армії, як і рушниця, а мудрий правитель дбатиме про те, щоб і одне, й друге було якнайвищої якості. Макіавеллі пропонує ідеальний варіант моралі подвійного зразка — для правителя і для окремого громадянина. Про правителя судять по тому, наскільки успішно він тримає в руках і зміцнює свою владу; про громадянина — по тому, наскільки його поведінка сприяє здоров’ю соціальної групи. Правитель, — оскільки він перебуває поза групою чи принаймні у дуже специфічному стосунку до неї, — стоїть вище від принципів моралі, які в цій групі насаджуються.

Індиферентність Макіавеллі до моральних засад часом тлумачилася як зразок наукової відстороненості 2, але таке тлумачення здається надто вже довільним. Макіавеллі не був відстороненим; просто його цікавило одне — політична влада, а все інше не цікавило. Він завжди гостро картав тих правителів, що дозволяли своїй державі ослабнути. Більше того: він і науковцем, строго кажучи, не був, хоча його судження й формувалися на емпіричній основі — через спостереження за діяльністю правителів, яких він знав, та через студіювання історичних прикладів. Але це був швидше емпіризм здорового глузду чи далекозорого практичного розуму, а не той індуктивний емпіризм, яким керує бажання верифікувати певну теорію чи загальний принцип. Не менш далеким від правди є й інше твердження, — ніби Макіавеллі застосовував «історичний» метод, оскільки він часто вдавався до історичних прикладів.



1 Discourses, II, 2.

2 Pollock, Frederick. History of the Science of Politics. — 1911. — P. 43.



До історії він вдавався точнісінько з тією ж метою, що й до власних спостережень — аби /313/ проілюструвати чи підтвердити вже готовий висновок, якого дійшов раніше і безвідносно до історії. В певному розумінні він був вельми неісторичним у своїх підходах. Він прямо заявляв, що людська натура скрізь і завжди однакова, то й брав свої приклади звідки міг. Метод Макіавеллі (якщо він у нього взагалі був) — це метод спостережень, вивірених проникливим розумом і здоровим глуздом. Найбільш влучну характеристику дав його праці Жене, який сказав, що Макіавеллі переклав політику на мову простого люду.

Своїх політичних ідей Макіавеллі не розвинув у систему, викладаючи їх у формі зауважень до конкретних ситуацій. Однак нерідко за ними — а чи в них самих — проглядається певна світоглядна послідовність, що її можна було б розвинути в політичну теорію, — так, по суті, й сталося після його смерті. Особливого інтересу до філософії він не мав, то й не мав схильності до узагальнень — поза максимами, які вважав корисними для державного діяча. Іноді він просто констатував свої положення; частіше — викладав їх як самозрозумілі; і фактично ніколи не пробував хоч якось їх обгрунтувати. Варто зібрати докули його узагальнення, розкидані там і сям (хоча при цьому може скластися більш цілісне враження, аніж його твори дають насправді), — зокрема ще й тому, що з його гіпотетичних міркувань інші мислителі таки вибудували згодом системну теорію.





Загальний егоїзм


Майже за всім, що сказано Макіавеллі про політичний вибір, лежить припущення, що людина за своєю природою самолюбна і що ефективні стимули, на які повинен розраховувати державний діяч, — це стимули егоїстичні, як-от прагнення до безпеки — у мас і прагнення до влади — у їхніх правителів. Інститут правління і грунтується на слабкості, недостатності індивіда, не здатного захистити себе від агресивності інших індивідів без підтримки державної влади. Тим більше що агресивність і пожадливість глибоко закорінені в людській натурі: люди прагнуть утримати те, що здобули, а здобути ще більше. Якоїсь розумної межі людське прагнення до влади і власності не знає, тоді як і влада, і власність практично завжди обмежені сукупністю природи. Відповідно, люди постійно живуть в умовах боротьби і змагань, а це загрожує розгулом анархії, якщо її не стримувати силою, на яку опирається закон; у той же час влада правителя і будується на цій-таки постійній загрозі анархії і на тому, що убезпечити від неї може тільки влада сильна. Макіавеллі весь час приймає цю концепцію влади як самозрозумілу, так ні разу й не спробувавши розвинути її у загальнопсихологічну теорію поведінки. Зате часто зазначає, що люди загалом злі від природи і що політику свою розумний правитель будуватиме, виходячи саме з цього. Зокрема, наполягає він, орієнтоване на успіх державне правління має забезпечити насамперед захист власності і життя, оскільки збереження власності й життя — найуніверсальніша людська потреба. Звідси його цинічне застереження, що людина /314/ швидше пробачить убивство батька, аніж позбавлення її батьківського майна. Обачний правитель може вбити, але не сплюндрувати. Усі ці вихідні положення Макіавеллі, доповнені системною психологією, яка їх пояснювала та обгрунтовувала, стали політичною філософією Гобса.

Проте Макіавеллі не стільки тривожить зло чи егоїзм як рушійна сила людської природи, скільки засилля зла й егоїзму в Італії як симптом соціального занепаду. Італія для нього є прикладом здеградованого суспільства — без того бодай хоч трохи урівноважуючого впливу монархічного правління, що його має Франція й Іспанія.


По суті, годі чекати чогось доброго від цих, як бачимо, геть здеморалізованих країн, до яких Італія належить у першу чергу. У Франції й Іспанії корупції теж доволі, і якщо там ми не бачимо стільки ж смути й заворушень, скільки на щодень маємо в Італії, то завдячувати цим ми повинні не так порядності їхнього люду, ...як тому, що у них є король, який тримає їх під єдиним началом... 1



1 Discourses, I, 55.



Отже, завдання Італії — заснувати державу в деморалізованому суспільстві, і Макіавеллі був упевнений, що за таких умов жодна влада не буде ефективною — жодна, крім абсолютної монархії. Тепер зрозуміло, чому він, при всьому своєму захопленні Римською республікою, був одночасно прихильником деспотизму. Під деморалізацією Макіавеллі розуміє такий рівень занепаду особистих моральних чеснот та громадянської чесності й відданості справі, при якому загальнонародне правління стає неможливим. Деморалізація — це розгул зловживань і насильства, це велика майнова і правова нерівність, це порушення громадського миру і справедливості, посилення протизаконних домагань, роз’єднаності, безправ’я, нечестивства і зневаги до релігії. Республіканська форма правління, на його думку, могла мати перспективу в Швейцарії й окремих землях Німеччини, де громадське життя все ще зберігало свою здорову основу, — тільки не в Італії. Коли основні чесноти виродилися, їх годі відновити; а без них годі законно правити державою — хіба що шляхом деспотичного правління.

Однак і в нездеградованому суспільстві, в силу природної агресивності людини, нормальним явищем є боротьба і змагання. Цим пояснюються, з одного боку, невдачі, що переслідують будь-який уряд в його діяльності: «Люди завжди хибують в одному — невмінні вчасно визначити межу своїх сподівань». Але цим же пояснюється й стабільність морально здорового суспільства, в якому супротивні інтереси урівноважуються. Секрет стабільності влади стародавніх римлян Макіавеллі вбачав саме в суперництві патриціїв і плебеїв. Це воно породило ту незалежність і твердість характеру, на якій базувалася велич Римської імперії. Мужність — а вона завжди є потенційно войовнича, — стала рисою національного характеру, що була виплекана в римському суспільстві його мудрими правителями і здобула /315/ в ньому високе, ба офіційне, визнання. Нею, цією рисою, насамперед і пояснюється те, чому римляни сталії войовничим народом, народом-загарбником. Отож Макіавеллі знову повертається до давньоримської теорії змішаної («урівноваженої») форми державного устрою. На початку своїх «Роздумів...» (щоправда, не зовсім доречно) він майже дослівно переказує теорію конституційного циклу з шостої книги «Історій» Полібія. Хоча «рівновага», про яку він говорить, — не політична, а соціальна чи економічна; це рівновага суперечних інтересів під контролем владного суверена. В цьому смислі макіавелівській філософії знову-таки бракувало концепції суверенної влади, якою п доповнили її Бодуен (Bodin) та Гобс.





Всемогутній законодавець


Ще один загальний принцип, що його неодноразово постулює Макіавеллі, — це першоважливість для суспільства ролі законодавця. Перспективна держава має бути заснована однією людиною, а закони і тип правління, створені засновником, формують національний характер його народу. Індивідуальна і суспільна мораль виростає на грунті закону, а коли суспільство деморалізоване, воно не може самовідновbтися і повинно стати під руку єдиного законодавця, здатного навернутії його до колишніх, сформованих ще першозасновyиком, здорових засад.


Однак мусимо визнати як загальне правило: не буває (чи майже не буває) такого, щоб монархія чи республіка одразу мали добрий конституційний устрій або щоб колишні їхні інститути були повністю відновленими, хіба що це зробила б одна людина; і навіть необхідно, аби той, хто задумав даний устрій, сам і впроваджував його в життя 1.



1 Discourses, I, 9.



Тут Макіавеллі має на думці не тільки і не стільки політичну організацію, як цілісний морально-соціальний устрій народу, що, на його переконання, є витвором закону і плодом мудрості й передбачливості законодавця. По суті, можливості державного діяча безмежні, — при умові, що він знається на правилах державотворчого мистецтва. Він може руйнувати старі держави й зводити нові, може міняти форми правління, переселяти народи і плекати нові риси характеру в своїх підданих. Якщо правителеві бракує солдатів, каже Макіавеллі, то виною цьому він сам, — йому треба було завчасно вжити заходів, аби викоренити в своєму народі боягузтво і фемінізовану ментальність. Законодавець — архітектор не лише держави, але й суспільства з його моральними, релігійними й економічними інститутами. /316/

Таке перебільшене уявлення про можливості правителя і держави мало під собою кілька причин. Почасти це просто був переказ міфу про законотворця, знайденого Макіавеллі у римських авторів — у Ціцерона чи в Полібія. Почасти — відображення його власного розуміння проблем, що стояли перед правителем здеморалізованого італійського суспільства XVI ст. Такий правитель мусив би тільки силою власного політичного генія створити військову потугу, здатну тримати в покорі бунтівні містечка і князівства, а в кінцевому підсумку мав би ще й виплекати нові суспільні настрої, новий тип вірнопідданства. Вбачати в особі абсолютного правителя вершителя долі нації змусили Макіавеллі тогочасні обставини. Але й поза історичними обставинами, сама логіка його політичної філософії підводила до того ж висновку. Бо якщо людські індивіди з природи своєї докорінно егоїстичні, то держава й військова потуга, на яку спирається закон, — єдина сила, що об’єднує їх у суспільство; моральні ж зобов’язання — це кінцеві похідні від закону й державного правління. І в цьому плані той же таки Гобс розвинув ідею Макіавеллі, давши їй системний виклад.

З цієї точки зору легше зрозуміти, що таке «мораль подвійного зразка — для правителя і для окремого громадянина»; а це — головна із смислових коннотацій того, що називають «макіавелізмом». Правитель, як творець держави, перебуває не тільки поза законом, але — якщо закон декретує моральні принципи — і поза мораллю. Зразка, за яким можна було б оцінювати його вчинки, немає; єдиний критерій — успішість політичних заходів, яких він уживає для нарощення і підтримання могутності своєї держави. Беззастережність, з якою Макіавеллі прийняв цей висновок, та ще вніс його до переліку порад, найбільше прислужилася лихій славі «Державця», хоча й «Роздуми...» аж нічим не кращі. Він відверто санкціонував жорстокість, віроломство, убивство: будь-який засіб є добрим для досягнення мети при умові, що ужито його з розумом і без розголосу.


Отже, вчинок може його звинувачувати. Важливо, щоб результат його виправдав. А коли результат вдалий, як-от у випадку Ромула (вбивство Ромулом свого брата), він назавжди зніме з нього вину. Бо того слід ганьбити, хто чинить насильство задля знищення, але не того, хто чинить його задля благої цілі 1.


1 Discourses, I, 9.


Бо триб, яким люди живуть, настільки різншпься від того, яким треба жити, що той, хто зійде з битого шляху на шлях, яким треба б іти, виявить, що веде він його не до благодаті, а радше до руїни... Отож правитель, якщо він хоче залишитися правителем, повинен навчитися не бути завжди порядним, але бути таким або не бути залежно від потреби... І нічого йому боятися, що накличе на себе прокляття за такі переступи, без яких, може статися, важко буде вберегти державу. Бо, якщо все зважити, то виявиться — те, що здавалося благочесним, приведе вас до руїни, якщо за /317/ ним піти; і навпаки, те, що на позір злочинне, може обернутися благодаттю і добробутом 1.



1 Prince, ch. 15.



Макіавелівський державець — бездоганне втілення гострого розуму й самовладання, однаково здатних робити капітал і на чеснотах, і на вадах, — був чимось трохи більшим, аніж ідеалізований образ італійського тирана XVI ст. Це — правдивий, хай і дещо гіперболізований образ того різновиду людей, яких вік деспотів кинув на передній край політичного життя. Хоча найяскравіші зразки траплялися саме в Італії, але і Фердинанд Іспанський, і Людовік XI Французький, і Генріх VIII Англійський належали до цього ж типу. Немає сумніву, що Макіавеллі палко вітав такий тип діяльного, хай і безсовісного, правителя, водночас з глибокою недовірою ставлячись до напівзаходів у політиці, що, як він небезпідставно вважав, частіше були свідченням слабкості, а не совісті. Іноді в своєму захопленні він доходив до геть поверхових суджень, — наприклад, підніс на щит такого негідника, як Чезаре Борджіа, оголосивши його зразком мудрого правителя і твердячи, що єдиною причиною його політичного краху була неуникненна випадковість. Своєї віри у всемогутнього законотворця Макіавеллі так і не розвинув у загальну теорію політичного абсолютизму, — це за нього зробив Гобс. Він розривався між двома своїми захопленнями — перед винахідливим деспотом і перед вільним, самоврядним народом, — і в жодному не був послідовний. Намагався, доволі сумнівним чином, звести їх докупи, як дві послідовні теорії — заснування держави і, відповідно, збереження її. Мовою сучасних термінів можна було б сказати, що він розрізняв дві теорії — теорію революції й теорію державного правління. Тому й радив удаватися до деспотизму лише в двох, дещо специфічних випадках — під час заснування держави і під час відновлення здеморалізованої держави. Якщо держава вже заснована, то утвердитися вона може тільки в тому випадку, коли народ її буде допущено до участі в управлінні, а правитель виконуватиме свої звичайні державні обов’язки відповідно до закону і з належною повагою до власності й прав своїх підданих. Деспотичне насильство — могутній політичний лік, необхідний для корумпованих держав і для надзвичайних обставин у будь-якій дерлсаві; але все ж таки це отрута, і вживати її слід дуже обачливо.





Республіканство і націоналізм


Усе, що Макіавеллі писав про абсолютну монархію, ніяк не пов’язується з його вочевидь щирим схилянням перед свободолюбною і самоврядною Римською республікою. Утвердження держави, на відміну від її заснування, залежить від досконалості її законів, оскільки саме закон є джерелом усіх громадянських чеснот. Навіть у монархічній державі найпершою /318/ умовою стабільного правління є та, що воно повинне регулюватися законом. Тому, наголошував Макіавеллі, щоб попередити незаконне насильство, слід застосовувати законні засоби проти офіційних зловживань; так само вказував він на політичну небезпечність свавільних правителів і на злочинну безглуздість політики утисків та напастувань. Обачливий правитель утримуватиметься, зокрема, від зазіхань на власність і на жінок своїх підданих, оскільки на цьому грунті чоловіків дуже легко підбурити до непокори. Він висловлювався за «м’яке» правління, де це тільки можливо; до суворих же заходів слід удаватися лише в розумних межах. Він прямо заявляв, що за участі багатьох державне правління буде стабільнішим, а при виборі правителя Макіавеллі надавав перевагу вільним виборам перед спадкоємністю. Він обстоював право кожного на внесення суспільно-корисних пропозицій, а також право на обговорення будь-якого питання з тим, щоб можна було вирішити його, вислухавши обидві сторони. Люди, вважав Макіавеллі, повинні бути незалежними і сильними: годі виплекати войовничий народ, не виплекавши у ньому бунтаря. І нарешті, доброчестя і розум нескорумпованого загалу він цінував вище за відповідні чесноти правителя. Хай прості люди не здатні на перспективу оцінювати складні політичні маневри, зате у всьому, що підлягає їхньому розумінню, — наприклад, в характеристиці того чи іншого державного чиновника — вони виявляють більше обачності і більше здорового глузду, ніж правитель. Попри відомий цинізм політичних суджень Макіавеллі, не можна не бачити, як високо ставив він ліберальне, законне правління. Саме цим він і викликав захоплення такого конституціоналіста, як Гарінгтон.

Не дивно, що, висловлюючись на користь народного самоврядування (де це можливо) і монархічного правління (де це необхідно), Макіавеллі різко негативно висловлювався про аристократію і знать. Він, як жоден з мислителів його часу, бачив, що інтереси знаті прямо протилежні інтересам як монархії, так і середнього класу, і що для нормалізації управління державою їх треба всіляко обмежувати, а то й ліквідовувати. Ці «джентльмени», що б’ють байдики, живучи на проценти з власних маєтків, «скрізь і всюди є ворогами будь-якої форми громадянського правління».


Єдиний спосіб навести якийсь порядок — це заснувати монархічне правління; бо там, де народ здеморалізований до такої міри, що закони не в силі його стримати, слід поставити якусь вищу владу, що королівською рукою, з повним і абсолютним правом могла б покласти край надмірним амбіціям і корупції можновладців 1.



1 Discourses, I, 55.



Єдина річ, що бодай якось виправдовує захоплення Макіавеллі перед Чезаре Борджія, — це те, що Чезаре, попри всі свої злочини, таки правив у Романьї краще, ніж орда баронів-грабіжників перед ним. Макіавеллі поставив перед своїм державцем завдання поборотії диявола вогнем, бо /319/ в злочинстві цього правителя була принаймні велич мети і широта політичного задуму, яких бракувало його не менш злочинним супротивникам. Не менш вороже, ніж до знаті, ставився Макіавеллі й до найманців. Саме тут бачив він одну із серйозних причин беззаконня в Італії — у бандах найманих головорізів, готових битися за будь-кого, хто більше заплатить, завжди віроломних і часто небезпечніших для свого наймача, аніж для його ворогів. Такі професійні солдати майже повністю витіснили колишнє громадянське ополчення вільних міст і, будучи пострахом для Італії, довели водночас повну неспроможність супроти краще організованих і вірнопідданих французьких військ. Макіавеллі ясно бачив перевагу, яку здобула Франція завдяки націоналізації своєї армії, тому й твердив постійно одне: перша державна потреба — це вишколити й спорядити армію з громадян своєї держави. А з власних спостережень він знав, що і наймані солдати, і чужоземні союзники є погибеллю для залежного від них правителя: вони спустошують його скарбницю і майже неминуче зрадять у скрутну хвилину. Отож військове мистецтво — найперша турбота правителя, умова успіху в усіх його починаннях. Він насамперед повинен покласти собі за мету створення потужної військової сили з власних громадян — добре споряджених, дисциплінованих і відданих його інтересам як вірнопідданці. Макіавеллі був не проти, щоб усі фізично здорові громадяни у віці від сімнадцяти до сорока років проходили військову підготовку. З такою силою за плечима правитель може утримувати владу і розширювати межі держави; без такої сили він стає жертвою як чвар всередині країни, так і посягань сусідніх державців.

І віра Макіавеллі у громадянську армію, і ненависть його до знаті виростали з одного почуття, яке дещо пом’якшувало цинізм його політичних висновків. Це — почуття національного патріотизму і бажання об’єднати Італію, вберегти її від внутрішніх руйнівників і чужоземних загарбників. Він був винятково щирим, коли твердив, що обов’язок перед власною країною переважає всі інші обов’язки і будь-які докори сумління.


Бо там, де від прийнятого рішення залежить безпека самої країни, не можна дозволити, щоб якісь міркування про справедливість чи несправедливість, людяність чи жорстокість, славу чи неславу взяли гору. Тільки відхиливши усякі міркування, слід поставити єдине питання: який шлях порятує країні життя і свободу? 1



1 Discourses, III, 41.



Ось яке почуття спонукало його до ідеалізації абсолютної й безоглядної влади, як це видно із завершального — і вельми красномовного — розділу «Державця». Макіавеллі мав надію, що десь поміж італійських тиранів, — можливо, й у домі Медічі, — знайдеться правитель, достатньо далекоглядний, щоб збагнути необхідність об’єднання Італії, і достатньо відважний, Щоб перетворити цю необхідність у дійсність. /320/


І якщо... аби добачити благородство Мойсея, ізраїльтянам потрібен був єгипетський полон; якщо персам треба було зігнутися під мідійським ярмом, щоб піднялася велич і мужність Кіра; якщо треба було розпорошеності афінян, аби на цьому тлі блиснув доблестю Тезей, то так само й сьогодні, щоби виявилися найкращі якості італійського духу в одній особі, Італія мусила стати тим, чим є, — народом ще більш поневоленим, ніж єврейський, ще більш уярмленим, ніж перський, ще більш розпорошеним, ніж афінський, — країною без державця, без устрою, переможеною, рознесеною і роздертою на шматки, спустошеною ворогами і відданою всім на поталу 1.



1 Prince, ch. 26.



Однак при тому, що надія на мир в об’єднаній Італії і справді була рушійною силою його роздумів, все ж це лише почуття, а не план дій. Крім переконаності, що об’єднання має наступити під керівництвом абсолютного монарха, як це сталося у Франції й Іспанії, нічого такого, що можна було б назвати політикою об’єднання Італії, в Макіавеллі не було. Якщо він думав про об’єднання, то радше як про віддалену перспективу, без якої його країні не осягнути щастя й добробуту; але питання саме національної форми правління він, по суті, ніколи й не розглядав. Форма правління, що викликала у нього стільки щирого ентузіазму, — це місто-держава, що невпинно розростається, як-от Рим, — місто-держава, яка, безумовно, повинна вести далекозору політику, щоб завойовувати собі союзників і скріплювати їхню прихильність. Однак в уяві Макіавеллі ця форма державного правління так і не доросла до загальнонаціонального рівня. Тому й виходить, що завершальний розділ «Державця», попри безсумнівну щирість викладених тут думок, є скоріше винятком, аніж правилом з-поміж тих зазвичай неохайних порад, які він роздає державцям.





Проникливість і короткозорість


Характер Макіавеллі й істинний зміст його філософії віддавна складають одну з загадок сучасної історії. У ньому бачили і викінченого циніка, і палкого патріота, і ревного націоналіста, і політичного єзуїта, і переконаного демократа, і безхребетного підлабузника, що запобігав ласки деспотів. У кожній із цих характеристик, при всій їхній несумісності, є, мабуть, частка правди. Але жодна з них не дає завершеного образу ні самого Макіавеллі, ні його мислення. Мислення Макіавеллі — це мислення чистого емпірика, результат широкомасштабних політичних спостережень і ще ширшої обізнаності в політичній історії; якоїсь загальної системи, до якої він хотів би прив’язати свої спостереження, це мислення не має. Так само й характер його був, мабуть, складним. У творах його, щоправда, чітко проявляється дивовижна цілеспрямованість інтересів. Він ні про що /321/ інше не думає й не пише, окрім політики, мистецтва державобудування і військового мистецтва. Якісь глибші соціальні питання — економічні чи релігійні — його не цікавили, хіба що тою мірою, якою вони відбивалися на політиці. Можливо, він був надто практичним, щоб сягнути глибин у філософії, зате у сфері чистої політики рівних йому, за широтою кругозору і прозірливістю щодо загальних тенденцій європейського розвитку, в його час не було.


Живучи в добу, коли старий політичний лад у Європі розпадався, а нові проблеми, що поставали перед державою і суспільством, наростали з неймовірною швидкістю, він узявся витлумачити логіку подій, передбачити неминучі їх наслідки, а також виснувати і висловити закономірності, які тільки-но починали проглядатися в житті новостворюваних націй і яким судилося надалі стати визначальними у їхній політичній діяльності 1.



1 Burd, L. A. Florence (II): Machiavelli // Cambridge Modern History. — 1903. — Vol. I — P. 200.



З-поміж усіх інших політичних філософів Макіавеллі належить найбільша заслуга у наповненні поняття «держава» тим змістом, який воно має в сучасному політичному вжитку. Схоже, що й сам цей термін, на позначення суверенного політичного організму, увійшов в обіг сучасних мов здебільшого через його твори. Держава як організована сила, єдиновладна на власній території і, в політичних стосунках з іншими державами, цілеспрямована на збільшення своєї влади, стала в сучасному суспільстві не просто типовим політичним інститутом, але й найбільш впливовим з інститутів цього суспільства. Дедалі частіше накладається на неї право й обов’язок регулювати й контролювати всі інші суспільні інститути, скеровувати їх у напрямку, відверто продиктованому інтересами самої держави. Роль, яку держава (у вищезгаданому розумінні) відіграє в сучасній політиці, є свідченням того, наскільки ясно свого часу збагнув Макіавеллі загальну спрямованість політичного розвитку.

Однак напрошується думка, чи отой сліпучий спалах генія Макіавеллі, який освітив мистецтво державного правління у деспотичних і — згодом — у національних державах, не сховав стільки ж, скільки він прояснив. Філософія, що приписує політичні успіхи чи невдачі насамперед лукавству чи нездарності державних діячів, не може не бути поверховою. Для Макіавеллі моральні, релігійні, економічні фактори в суспільному житті були силами, що їх мудрий політик може повернути на користь державі, чи й того більше — створить їх сам для потреб тієї ж держави, однак при цьому ламається не тільки розумна система цінностей, а й звичайний порядок причинно-наслідкової діяльності. Певним, у всякому разі, є те, що стан європейської думки на початку XVI ст. був зовсім не такий, як його представив у своїх творах Макіавеллі чи ще кілька розчарованих його /322/ співвітчизників. Обидві книжки Макіавеллі з’явилися через десять років після того, як Мартін Лютер прибив свої тези до дверей Віттенберзької церкви, а якраз внаслідок протестантської Реформації політика й політична думка виявилися тісно пов’язаними з питаннями релігії й конфесійних відмінностей, — тісніше навіть, ніж у середньовіччі. Індиферентність Макіавеллі до релігійної істини стала, врешті-решт, однією з характерних рис сучасної філософії, однак ще протягом двох століть після нього про таку індиферентність не могло бути й мови. У цьому сенсі філософія Макіавеллі є філософією, обмеженою вузькими локальними й часовими рамками. Якби він писав де-небудь поза Італією, але вже після початку Реформації, — тим більше після початку контрреформації католицької церкви, — за таких умов подібне ставлення до релігії було б немислиме.












Вибрана бібліографія


Allen, J. W. A History of Political Thought in the Sixteenth Century, 3rd ed. — London, 1951. — Part IV. — Ch. 2.

Il principe / Ed. by L. A. Burd; introduction by Lord Acton. — Oxford, 1891. Reprinted in: History of Freedom and Other Essays. — London, 1907.

Burd, L. A. Florence (II): Machiavelli // Cambridge Modern History. — 1903. — Vol. I. — Ch. 6.

Butterfield, H. The Statecraft of Machiavelli. — New York, 1956.

Cassirer, Ernst. The Myth of the State. — New Haven, Conn., 1946. — Chs. 10-11.

Cunningham, William. Economic Change // Cambridge Modern History. — 1903. — Vol. I. — Ch. 15.

Fay, C. R. Machiavelli’s Political Philosophy // Youth and Power. London, 1931.

Figgis, John Neville. Studies of Political Thought from Gerson to Grotius, 1414 — 1625. 2nd ed. — Cambridge, 1923, — Ch. 3.

Gilbert, Allan H. Machiavelli’s Prince and Its Forerunners: The Prince as a Typical Book de regimine principum. — Durham, N. C, 1938.

The Social and Political Ideas of Some Great Thinkers of the Renaissance and the Reformation / Ed. by F. J. C. Hearnshaw. — London, 1925. — Ch. 4.

Janet, P. Histoire de la science politique, 2 vols. 4th ed. — Paris, 1913. — Vol. I. — Pp. 491-602.

Laski, H. J. Machiavelli and the Present Time // The Dangers of Obedience and Other Essays. — New York, 1930.

Morley, John. Machiavelli. The Romanes Lecture, 1897. — London, 1987.

Muir, D. Erskine. Machiavelli and His Times. — London, 1936.

Prezzolini, Giuseppe. Machiavelli. — New York, 1967.

Pulver, Jeffrey. Machiavelli: The Man, His Work and His Times. — London, 1937.

Ridolphi, Roberto. The Life of Niccolo Machiavelli. — Chicago, 1963.

Russo, Luigi. Machiavelli. — Bari, 1966.

Strauss, Leo. Thoughts on Machiavelli. — Glencoe, III, 1958.

Villari, P. The Life and Times of Niccolo Machiavelli / Engl. transl. by Linda Villari. 2 vols. Rev. ed. London, 1892.

Whitfield, J. H. Machiavelli. — Oxford, 1947.

Wood, Neal. Machiavelli’s Consept of Virtu Reconsidered // Political Studies. — June, 1967.









Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.