Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Себайн Джордж Г., Торсон Томас Л. Історія політичної думки. — К., 1997. — С. 360-372.]

Попередня     Головна     Наступна





21. Жан Бодуен



Більшість книжок з політики, написаних у Франції в останню чверть шістнадцятого століття, складали полемічні трактати, не позначені ані безсторонністю, ані філософською оригінальністю. Була, втім, одна не така скороминуча за своїм характером праця, а саме — Six livres de la republique, опублікована Жаном Бодуеном 1576 року 1. Ця книжка також була реакцією на громадянські війни і мала на меті зміцнити позиції короля. Але Бодуен досяг незвичайної відчуженості від релігійної борні, прагнувши створити філософську систему політичних ідей, які, попри всю плутаність його викладу, принаймні виокремлюють його працю з класу полемічної літератури. У «Республіці» — так у подальшому називатимемо цю працю — Бодуен поставив перед собою вельми амбіційне завдання зробити для тодішньої політики те, що Арістотель зробив для античної, і хоча ці праці не можна серйозно порівнювати, його книжка дуже цінувалася свого часу і всі схоласти відводили їй почесне місце в історії політичної думки. Її важливість не стільки у прагненні відновити арістотелівську систему, скільки в тому, щоб повернути ідею верховної влади із забуття теології, де її залишила теорія божественного права. Таким чином, Бодуенова «Республіка» спричинилася як до аналізу верховної влади, так і до включення її до конституціальної теорії.



1 1586 року Бодуен опублікував розширене латинське видання цієї праці. 1606 року її переклав англійською мовою Річард Нолз.







Релігійна терпимість


«Республіку» можна схарактеризувати як захист політики від непомірного впливу партій. Опублікована лише через чотири роки по Варфоломіївській різанині, вона стала головним інтелектуальним витвором вже зростаючого угруповання поміркованих мислителів, які називали себе «політиками», вбачали в королівській владі запоруку миру й злагоди і, отже, прагнули піднести короля, як осердя національної єдності, над усіма релігійними сектами й політичними партіями. Почасти вони репрезентували потяг до міцної влади, який завжди виникає в годину розладу, але їхня позиція в шістнадцятому столітті була ще більш значущою. Політики були серед тих, хто першим почав розглядати можливість співіснування кількох /361/ релігій в одній державі. Самі по собі переважно католики, вони були насамперед патріотами, і їхнє політичне мислення було підготовлене для того, щоб визнати найнезаперечніший факт століття, а саме, що розкол християнства відбувся і що жодній секті не вдалося ані переконати, ані силоміць примусити інших. Відповідно, політика, яку вони обстоювали, полягала в тому, щоб уберегти від катастрофи те, що ще можна вберегти, дозволити релігійні розбіжності, які неможливо усунути, й утримати вкупі французьку націю навіть ціною втрати єдності релігії. Таку політику проводили Катерина Медічі, канцлер Льопіталь ще на самому початку релігійних воєн, і такою загалом була політика замирення, що переважала за правління Генріха IV. Така здорова політика вважалася нерелігійною більшістю людей у шістнадцятому столітті; один з ворогів політиків характеризував їх як тих, «хто віддає перевагу спокою королівства чи власних домівок перед спасінням своєї душі; хто вважає за краще, щоб королівство мирно жило без Бога, ніж воювало з Ним». У цьому глузуванні була частка правди. Політики, безперечно, розглядали релігійну терпимість радше як політику, ніж як моральний принцип. Вони ніколи не заперечували тієї переваги, якої надає державі дотримання однієї релігії. Але вони вважали, що релігійні гоніння несуть із собою розлад і розруху, і з цих утилітаристських засад засуджували їх. На загал Бодуен був пов’язаний з цією групою політиків і своєю книжкою хотів підтримати їхню політику терпимості, а також створити добру основу для вивіреної політики щодо багатьох практичних питань, які поставали протягом того бентежного століття. Але Бодуен ні в якому разі не був пристосуванцем. Його «Республіка» мала на меті створити засади порядку і єдності, на які має спиратися добре облаштована держава.

Бодуенова політична філософія була сумішшю старого й нового, як і всі філософські течії шістнадцятого століття. Бодуен уже не був середньовічним філософом, але ще не став сучасним. Правник за фахом, він викликав ворожість своїх колег юристів, захищаючи історичне й порівняльне вивчення закону замість виключного зосередження на текстах римського права. Він наполягав, що і закон, і політику слід досліджувати не лише у світлі історії, а й у світлі людського матеріального середовища: клімату, топографії, раси. І все ж таки це твердження, яке звучить дуже по-сучасному, грунтується ще й на вірі, що середовище включає вплив зірок і його можна збагнути у зв’язку з історією держав шляхом осягнення астрології. Бувши відвертим поборником релігійної толерантності, ліберального й просвітницького державного правління, Бодуен водночас написав підручник з магії, яким мали користуватися мирові судді для виявлення й випробовування відьом. Часто критично настроєний і прискіпливий в аналізі історичних джерел, він був готовий повірити в будь-яку казку про диявольські змови тих, хто запродався дияволу. Захисник політики, спрямованої на посилення матеріального й економічного добробуту нації, й автор книжки, названої першою сучасною працею з економіки, він все ж таки міг населяти фізичний світ духами й демонами, від чиїх /362/ дій залежать всі аспекти життя людей. Критик усіх релігійних сект, настільки врівноважений у судженнях, що ніхто не знав, ким він був — протестантом чи католиком, а дехто вважав його іудеєм або невірним, — він усе-таки був глибоко набожним як за своїм характером, так і за переконаннями 1. Бодуенове мислення об’єднувало забобони, раціоналізм, містицизм, утилітаризм і покликання антиквара.



1 Бодуенові праці поступово видаються у французькому перекладі П’єра Меснара; перший том вийшов у Парижі 1951 року. Ось кілька останніх перекладів його творів на англійську: Method for the Easy Comprehension of History, trans. by Beatrice Reynolds, New York, 1945; The Response of Jean Bodin to the Paradoxes of Malestroit, trans. by G. A. Moore, Washington, D. C, 1947; Six Books of the Commonwealth, abridged and trans. by M. J. Tooley, New York, 1955.



Така сама плутанина є в його політичній філософії. Певне, він сам вірив у те, що дотримується нового методу, секрет якого полягав у поєднанні філософії з історією. «Філософія, — каже він, — вмирає від виснаження посеред своїх настанов, якщо її не підживлює історія». Бодуен критикував Макіавеллі за замовчування філософії і пов’язував цей факт із аморальними тенденціями в його творах. З другого боку, Бодуен не терпів таких утопічних теорій, що їх він знаходив у Томаса Мора і Платона. Його ідеалом був емпіричний предмет дослідження, спертий на загальні засади; факт мав забезпечити єдність і обгрунтованість значення. Концепцію політичної філософії він запозичив у Арістотеля, і слід визнати, що Бодуен уявляв своє завдання куди ширшим, ніж будь-який автор його доби. На жаль, його здобутки не відповідали його планам. У нього не було чіткої системи, за якою слід впорядковувати історичний матеріал. «Республіка», і його твори загалом, неорганізована й погано скомпонована, в ній багато повторів і прогалин, хоча подекуди йому вдавалося бути ясним і переконливим. До того ж він переобтяжував своїх читачів безліччю історичних ілюстрацій, статистики, цитат і тлумаченням закону й інституцій, породжуваних дивовижною ерудицією автора. Те, що про Бодуенові книжки забули вже через сто років по його смерті, пояснюється перевалено тим, що вони були нестерпно аморфними й нудними. У Бодуена практично не було літературного таланту; його здатність систематизувати була радше здатністю до формального визначення, ніж справжньою силою філософського витлумачення; і, попри істинне розуміння історії і дії інституцій, він був скоріше антикваром, ніж філософом історії.





Держава і родина


Положення, що містяться в «Республіці», Бодуен запозичив у Арістотеля, хоча їхній характер був затемнений майже нескінченними відступами. Бодуен спершу розмірковує над метою держави, а далі розглядає родину, а також шлюб, взаємини батьків і дітей, приватне майно, рабство, які він вважав аспектами родинного життя. У вступній частині, однак, відразу /363/ розкривається його слабкість у формуванні систематичної політичної філософії. У нього не було чіткої теорії призначення держави. Бодуен визначав її як «законне врядування верховної влади кількома родинами, а також їхнім спільним майном». Слово «законне», на його думку, означає справедливе або згідне із законом природи й різнить державу від незаконного об’єднання на кшталт банди розбишак. Але про мету, якої верховна влада має прагнути для своїх підданих, Бодуен висловлювався украй розпливчасто. Він розумів, що Арістотель був тут йому поганим провідником, адже управлінські здобутки міста-держави виявилися непридатними для новітнього королівства. Отож, казав він, досягти щастя чи блага громадян не реально. І все ж таки він не хотів зводити роль держави тільки до піклування про суто матеріальне, скажімо, піклування про мир чи гарантування прав власності. Держава має душу так само, як і тіло, і душа вища, хоча потреби тіла нагальніші. Насправді Бодуен так і не визначив чітко це високе призначення держави. Внаслідок цього в його системі утворилася серйозна вада, оскільки йому не вдавалося чітко пояснити причини, з яких громадяни зобов’язані коритися суверенові.

Бодуенова теорія родини становить визначну частину його праці, але і її надто важко пов’язати з теорією верховної влади. Родину, яка складається з батька, матері, дітей і служників і володіє спільним майном, він вважає натуральною спільнотою, з якої утворюються всі інші форми спільності. Дотримуючись римської концепції, що юрисдикція держави закінчується на порозі дому, він серйозно пропонував відновити найбільш крайні форми влади pater familias над його годованцями, з цілковитим контролем над особистостями, майном і навіть життям його дітей. Водночас він блискуче спростовував як право, так і користь рабства. Родина утворює природну одиницю, якій притаманне право приватної власності, і з неї формується держава і всі інші форми суспільного співжиття. Державу він визначає як управління родинами; саме pater familias стає громадянином, коли він виходить за поріг своєї домівки і спільно діє разом з іншими батьками родин. Багато родинних об’єднань виникає на грунті необхідності спільного захисту і для взаємної вигоди — села, міста, — і коли всі вони об’єднуються верховною владою, тоді виникає держава. Фактичне утворення держави Бодуен пов’язує із силовим правлінням, хоча, напевне, він не вважав, що верховна влада, чи законне правління, може бути виправдане лише його силою.

У такому баченні держави Бодуенові мотиви легше збагнути, ніж його логіку. У його побудові є велика частка пуританської суворості, а влада батька мала бути засобом соціального очищення. Однак ще істотнішим є те, що він бажав звести непроникний мур для захисту приватної власності. Комунізм, як у теоріях Платона і Мора, так і в практиці анабаптистів, був для нього об’єктом частої критики, і він вважав родинну власність атрибутом сім’ї. Родина — сфера дії приватного; держава — сфера дії громадського чи спільного. Звідси його прагнення радикально розмежувати ЦІ дві сфери. Бодуен вважав, що влада за своєю природою різниться від /364/ володіння; правитель ні в якому разі не є власником державного майна і не може відчужувати його. Майно належить родині, верховна влада — правителеві та його мировим суддям. Згідно з Бодуеновою теорією, право власності, притаманне родині, накладає певні обмеження на владу суверена. На жаль, важко зрозуміти, на чому грунтується це непорушне право родини. Бодуенова аргументація на підтримку влади батька була перевалено авторитарною, складалася з цитат із Святого Письма і римського права. У решті моментів він лише повторював Арістотеля, доводячи, що чоловіки є вмістищем розуму на противагу більш пристрасній жіночій натурі і дитячій незрілості. Право власності він, звісно, вважав таким, що випливає із природного права. Не надто перебільшуючи, можна сказати, що Бодуен просто звів володіння власністю до природженого чи природного права, певною мірою наслідуючи в цьому Лока, за тим винятком, що це право властиве радше родині, ніж індивіду. Однак поєднання невід’ємного родинного права з абсолютною владою держави спородило непереборні логічні складнощі.

Якщо Бодуен і справді мав на меті чітко розмежувати політичну владу суверена і приватні права й повноваження глав родин, то він мусив ретельно зважити перехід від стихійних об’єднань родин, де немає верховної влади, до держави, де така влада є. Фактично, в нього не було чіткої теорії такого переходу, так само як не було чіткої теорії цілей, якими мала опікуватися держава. Родину і такі родинні об’єднання, як села та міста, він зводив до дії природних потреб і бажань людей — статевий потяг, піклування про нащадків, до необхідності оборонятися, природженої потреби в спілкуванні тощо. Виникнення держави він, як правило, приписував завойовництву, і все ж таки Бодуен був досить далекий від віри в те, що сила виправдовує сама себе чи що сила є основним атрибутом держави після того, як державу засновано. Панування сили може створити банду розбишак, а не державу. Бодуен не пояснює, які, власне, природні потреби, вищі за ті, що їх мають родини та інші суспільні групи, спричиняються до утворення держави, або чому громадянин має коритися своєму суверену, або які саме зміни в житті родин ведуть до утворення держави. Єдині абсолютно ясні положення — це ті, що держава не може існувати, поки не визнається верховна влада, і що одиниці, з яких складається держава, — це родини. Це було головною вадою теоретичної побудови, оскільки Бодуенова теорія влади залишилася всього-на-всього визначенням чогось, що часом існує, але не має пояснення. Він відкинув Боже схвалення, яке теорія божественного походження влади висувала як основу королівської влади, але не заповнив прогалини, що утворилися, за допомогою якогось природного пояснення. /365/





Суверенітет


Бодуенове постулювання принципу верховного владарювання за загальною згодою є найважливішою частиною його політичної філософії. Наявність верховної влади, на його думку, є ознакою, яка різнить державу від усіх інших угруповань, в які входять родини. Відповідно до цього, він насамперед визначає громадянство, як підданство суверену. Основні поняття держави — суверен і підданий, погляд, який логічно виносить соціальні, етичні й релігійні взаємини за межі політичної теорії. За Бодуеновим твердженням, може існувати безліч інших зв’язків між громадянами, крім послуху спільному правителеві, але саме цей послух робить їх громадянами. Вони можуть мати спільну мову і релігію, а можуть і не мати. Різні групи громадян можуть мати особливі закони чи місцеві звичаї, які підтримує суверен. Громадяни міста можуть мати визнані привілеї чи пільги, а юридичному об’єднанню можуть дозволити створювати й запроваджувати з певною метою власні правила. Такі угруповання, де закон, мова, релігія і звичаї тотожні, Бодуен назвав cite — термін, який приблизно відповідає поняттю нації, принаймні в тому розумінні, що він має на увазі радше соціальний союз, ніж формальне політичне об’єднання. Cite — це не держава (republique); остання існує лише там, де громадянами править спільний суверен. Зв’язок цієї концепції з політичними проблемами Бодуенової доби очевидний. Бодуен твердить, вторячи політикам, що політичні узи можуть бути самодостатніми, навіть якби політична спільнота була розділена релігійними розбіжностями й пережитками місцевих, звичаєвих і класових вольностей. Істотним елементом політичної спільноти є наявність спільного суверена.

Наступним кроком Бодуена було визначити суверенітет як «не обмежену законом верховну владу над громадянами й підданими» і проаналізувати поняття верховної влади. Ця влада насамперед постійна, на відміну від будь-яких повноважень, обмежених конкретним відтинком часу. Ця влада не надається або ж надається без жодних обмежень чи умов. Вона невід’ємна, й до неї неможливо застосувати строк давності. Вона не обмежена законом, оскільки суверен є джерелом закону. Суверен не може обмежувати себе або свого наступника, і його неможливо примусити в законний спосіб звітувати перед своїми підданими, хоча Бодуен не сумнівався, що суверен був відповідальним перед Богом і корився природному праву. Закон країни — це всього-на-всього указ суверена, а отже, будь-яке обмеження влади є позаправним. Головним атрибутом верховної влади є право давати закони громадянам, всім разом і кожному окремо, не потребуючи згоди вищого, рівного чи нижчого. Інші атрибути — право оголошувати війну й укладати мир, призначати мирових суддів, бути судом останньої інстанції, роздавати милості, карбувати гроші й обкладати митом — випливають із статусу правителя як законного глави держави. Як старанно пояснював Бодуен, це передбачає також контроль суверена над /366/ звичаєвим правом, яке він схвалює, дозволяючи йому діяти. Декрет, твердить Бодуен, може змінити звичай, а звичай безсилий проти указу. Ці засади єдиного правового правління як ознаку істинної держави Бодуен дуже чітко застосовував до аналізу теорії форм урядування. Він вважав, що всяке врядування, яке не хоче стати жертвою анархії, кожна «добре влаштована» держава має містити в собі це неділиме джерело влади. Звідси випливає, що форми врядування можуть різнитися лише розподілом влади. Немає форм держави, хоча є форми врядування. За монархії носієм верховної влади є король, а отже, держава виконує лише дорадчу функцію, що, на Бодуенову думку, відповідало стану справ у Франції та Англії. Для монархів бажано, але не обов’язково, прислухатися до своїх радників, а надана порада не може, за законом, бути обов’язковою для монарха. Якщо король, так би мовити, кориться ухвалі станів, тоді носієм верховної влади насправді є зібрання, а форма врядування є аристократією. Згідно з Бодуеном, саме таким був стан справ в імперії його доби. З іншого боку, якщо право ухвалювати рішення зберігається за певного роду народним органом, тоді врядування є демократичним. Одним словом, не буває змішаної держави. Або немає неподільної верховної влади, а отже, немає й добре налаштованої держави, або ця влада перебуває в когось іншого: в короля, в якогось зібрання чи у простолюдді. Те, як Бодуен тлумачить форми державного управління, має на меті чітке розрізнення між державою й управлінням. Суть держави полягає у володінні верховною владою; суть управління полягає в апараті, за допомогою якого ця влада здійснюється. Монарх може надавати широкі повноваження на місцях і, таким чином, здійснювати народне правління, тим часом як демократія може правити деспотично.

Бодуен застосовував теорію верховної влади і в своєму розгляді підпорядкованих складників держави. В монархії функції парламенту мають бути дорадчими. Так само повноваження мировим суддям надаються правителем. З іншого боку, всі об’єднання, які існують в державі, — релігійні громади, муніципалітети, комерційні компанії — завдячують своїми правами і привілеями волі суверена. Бодуен аксіоматично сприймає існування великої кількості таких органів, що було природним для його доби, а також те, що вони мали істотні повноваження щодо самоврядування. Він навіть вітав таку політику практичної децентралізації. Найбільше він хотів довести, що всі об’єднання існують лише з дозволу суверена і всі їхні повноваження грунтуються на його згоді. Як і у випадку звичаєвого права, повноваження об’єднань послідовно випливають з держави, навіть попри те, що вони можуть бути сперті на стародавній звичай, а не на хартію чи статут. Головною метою «Республіки» було показати короля Франції главою всієї політичної організації, хоч Бодуен і не бажав радикального руйнування стародавніх об’єднань, як це фактично сталося під час Французької революції. Він поставив собі за мету створити опору для прав монархії у боротьбі з пережитками феодальної доби. Важливо те, що він /367/ вважав стани лише одним із об’єднань, дозволених сувереном, поруч із торговими компаніями й церковними парафіями.





Обмеження влади


У наведеному вище прикладі Бодуенової теорії верховної влади розглядалися лише відверті й позбавлені складнощів частини його аргументації. У своїй цілісності, однак, аргументація аж ніяк не була простою, а містила в собі серйозну плутанину, яку для повноти картини слід брати до уваги. Загалом верховна влада означала для Бодуена постійне, не обмежене людьми й безумовне право творити, тлумачити й виконувати закон. Існування такого права, на його думку, є доконечним для будь-якої добре влаштованої держави, і саме воно створює характерну відмінність, що існує між більш і менш розвиненими політичними об’єднаннями. Втім, здійснення верховної влади, яке він вважав виправданим, у жодному разі не було аж надто необмеженим, як випливає з Бодуенових визначень, і внаслідок цього знаходимо низку обмежень, які вносять істотну плутанину в завершену теорію.

Насамперед Бодуен ніколи не сумнівався, що правитель кориться законам Бога і природи. Хоча він і визначав закон, як звичайнісіньку ухвалу волі суверена, Бодуен навіть не припускав, що суверен міг відновити справедливість простим указом. Для Бодуена і всіх його сучасників закон природи стояв над людським законом і встановлював певні незмінні норми права; саме дотримання цього закону відрізняє справжню державу від звичайнісінького ефективного застосування насильства. Звичайно ж, годі знайти спосіб зробити суверена відповідальним у правовому відношенні за порушення закону природи. І все ж таки природне право робить його де в чому неправоздатним. Зокрема, воно вимагає виконувати угоди й шанувати приватну власність. Угоди, укладені сувереном, можуть передбачати політичні зобов’язання щодо його підлеглих або щодо інших суверенів, і в таких випадках Бодуен не сумнівається, що суверен обмежений у своєму праві. Для нього важко, а то й неможливо утримувати такі зобов’язання суверена лише в моральній площині, а отже, поза правовими й політичними зобов’язаннями. Що, приміром, мав би робити мировий суддя, якби наказ суверена суперечив природному праву? Бодуен був певен, що можуть бути випадки аж надто кричущі, і тоді слід виявляти непокору до суверена. Він зробив усе, що міг, аби звести такі випадки до мінімуму, але не усунув плутанини. Закон є водночас і волею суверена, і виразом одвічної справедливості; а втім, перше й друге можуть конфліктувати.

Друга складність Бодуенової теорії виростала з його вірності конституціальному праву Франції. Всі його природні нахили, як правника, так і мораліста, були на боці конституціального врядування і поваги до стародавніх звичаїв і практики королівства. Відповідно до панівної /368/ юридичної думки його доби, він визнавав, що є певні речі, які король Франції не може робити в законний спосіб. Конкретно: він не може змінювати порядок престолонаслідування і не може відчужувати будь-яку частину державної власності; і все ж таки Бодуен був переконаний, що король Франції був сувереном у повному розумінні цього слова і фактично був прикладом суверена par excelence. Він визнавав наявність особливого класу законів, доконечно пов’язаних із здійсненням власне верховної влади, дію яких не може змінити навіть суверен. Бодуен назвав їх leges imperil, ясно маючи на увазі, що сам принцип верховної влади зник би при порушенні їх. Плутанина тут очевидна: суверен є водночас джерелом закону і підвладним певним конституціальним принципам, яких він не створював і не може змінити.

Фактично у Бодуена було дві мети, об’єднані радше обставинами, ніж логікою. Він прагнув піднести й консолідувати владу корони, оскільки це було потрібно за тих обставин, але він був ще й переконаним прихильником конституціоналізму, схильним зберегти й увічнити стародавні інституції королівства. Ані логічні, ані історичні підстави не дозволяли ототожнювати королівство з короною. В основі leges imperii лежала та думка, що, не будучи елементом королівства, корона не існувала б, не мала б влади. В основі визначення верховної влади лежала та ідея, що корона є головним законодавчим і виконавчим органом королівства. Ці два положення не є несумісними, але тут можлива нескінченна плутанина, коли обидва довільно об’єднуються в концепції верховної влади. Щоб створити справді систематизовану теорію, Бодуен мав вирішити, яке з двох положень є фундаментальним. Адже, якщо верховна влада означає перевалено верховенство правителя, тоді політична спільнота існує лише завдяки наявності зв’язків між правителем та його підвладними, і тоді не можна собі уявити, що країна матиме власні закони, які правитель неспроможний змінити. По суті, саме цей напрямок мислення згодом розвинув Гобс, почасти відштовхуючись від Бодуенової теорії. З іншого боку, якщо держава — це політична спільнота, яка має власні закони й конституцію, тоді неможливо ототожнювати суверена з правителем.

Бодуенове збентеження в цьому моменті, без сумніву, почасти пояснюється його безпосередньою метою: поєднати принцип лояльності з юридичною абстракцією. Для цієї мети реальний король, намісник Бога на землі, був загалом привабливішою ідеєю, принаймні поки національні почуття не зробили націю достатньо згуртованою, щоб король став непотрібен. З іншого боку, реального короля нелегко ввести в систему юридичних понять. Частково плутанина була глибоко властива тому методу політичної філософії, якого намагався дотримуватися Бодуен. У цьому методі розглядається поєднання історії й філософії, фактичної еволюції й логічного аналізу. З погляду історії, Французьке королівство як політична спільнота майже доконечно вважається єдиною суспільною істотою, невмирущою й самототожною, яка постала через невизначено довгу низку поступових змін. З погляду аналізу, було б майже так само необхідно /369/ зробити зріз історичної течії й розглянути формальні зв’язки між частинами правового устрою. Жоден аналіз не придатний для всіх етапів історії, і з цієї причини історія порушувала б канони будь-якого формального аналізу. Бодуен ставив перед собою надто складне, майже неможливе завдання. Його плутанина щодо leges imperii стала відправною точкою для довгої полеміки між аналітичним і історичним методом у юриспруденції.

Була ще й третя плутанина в Бодуеновій теорії верховної влади, набагато серйозніша, ніж дві згадані вище. Вона стосується його глибокого переконання в непорушності права приватної власності. Це право гарантоване законом природи, але для Бодуена воно значило більше, ніж просто обмеження влади суверена. Приватна власність є надто священною, і суверен не може торкатися її без згоди власника. Відповідно він твердив, що оподаткування вимагає згоди станів. Але в оподаткуванні нема нічого такого, що виправдало б винесення його Бодуеном за межі іншого законодавства, а він найрішучіше заперечував, що стани можуть виконувати лише дорадчу функцію при творенні закону. Справді, саме існування станів залежало від надання сувереном обмежених повноважень підвладному об’єднанню.

У такому випадку плутанина зводиться до банальної суперечності, яка виростає з помилкової побудови його теорії, на яку ми вже посилалися. Право приватної власності він вважав невід’ємним атрибутом сім’ї, а сім’я — це одна із самостійних одиниць, з яких побудована держава. Добре влаштована держава, однак, потребує суверена, правова влада якого нічим не обмежена. Отож в Бодуеновій державі було два абсолюти: невід’ємні права родини й необмежена законодавча влада суверена. Із них двох права власності, на його думку, є більш фундаментальними, принаймні в тому розумінні, що вони створюють стійкі переконання, які він вважав за непотрібне аргументувати. Потреба в необмеженій владі суверена виникала особливо за небезпеки, спричиненої релігійними війнами 1. Якщо Бодуен колись і пробував серйозно пояснити для самого себе суперечність цих двох позицій, то він, ймовірно, дотримувався лінії мислення, тотожної тій, що використовувалася при розгляді leges imperii. Майнові права важливі для родини, а родина — суттєва для держави; втім, право накладати мито — це право руйнувати; а держава не може мати права нищити своїх членів. За всіх обставин він висловлювався абсолютно чітко, твердячи, що оподаткування потребує згоди, і розглядаючи цю згоду як доконечне обмеження суверенітету, як leges imperii. Логічно його думка розвалюється навпіл там, де теорія родини має об’єднатися з теорією держави.



1 Р. Шовіре (R. Chauvire. Jean Boodin, pp. 271 ff.) твердить, що немає істотної різниці між «Методами», написаними 1566 року, і «Республікою», написаною 1576 року. У першій автор розглядав переважно обмеження королівської влади, а в другій — те, як їх усунути. Різницю він відносить на карб тих обставин, які склалися за десятиріччя, що відокремлювало ці дві праці. /370/







Добре упорядкована держава


Далі в «Республіці» розглядається багато тем, але цей розгляд нічого не додає до Бодуенової теорії. Він вичерпно аналізує причини революцій і те, як запобігти революціям, знову керуючись ученням Арістотеля. Згідно зі своєю загальною теорією, Бодуен визначав революцію як зміщення верховної влади. Незалежно від того, наскільки можуть змінитися закони, революція не відбувається, поки верховна влада перебуває в тих же руках. Бодуен перелічує багато причин революції, різних ступенів важливості. Загалом цій частині книжки бракує ладу, хоча багато Бодуенових спостережень були слушними. Його аналіз передбачення революцій був курйозною розвідкою використання з цією метою астрології, тим часом як розгляд засобів запобігання революціям змушував його аналізувати кожну ланку управління і дозволив йому показати справді величезний запас політичної проникливості й мудрості. Загалом у цій частині його праці пояснюється політика політиків. Король, згідно з Бодуеном, не повинен пов’язувати себе з будь-якою фракцією, а має дотримуватися політики замирення, обережно використовуючи примус лише там, де є високі шанси на успіх. Найважливішим аспектом його аргументації був непохитний захист релігійної терпимості, яку він, однак, тут трактує радше не як політику, а як принцип. Згодом він підходить до цієї проблеми більш по-філософському у своєму видатному діалозі Heptaplomeres, праці, яку з очевидних причин неможливо було опублікувати в шістнадцятому столітті 1.



1 Див. «The Colloquium Heptaplomeres of Jean Bodin», by George H. Sabine, in Persecution and Liberty, New York, 1931.



Дослідження революцій привело до більш загальної проблеми зв’язку фізичного середовища й національних особливостей. І тут Бодуен розпочав із Арістотеля, але істотно розвинув усе питання. На його думку, мешканці півночі кремезніші й фізично міцніші, але повільніші в рухах і думках. Вихідці з півдня тендітні, мають жвавий характер і переважають гостротою розуму й винахідливістю. Для політичних цілей середній регіон, де змішуються ці два набори якостей, найкращий, про що свідчить той факт, що великі держави, а також наука політики зародилися саме тут. Ця частина Бодуенової праці нерозривно пов’язана з усією його політичною філософією й випереджувала пізніші міркування Монтеск’є з цього питання, але Бодуен не зробив спроби логічно поєднати її зі своєю теорією верховної влади. Проте її присутність в його системі засвідчує величезну різницю між Бодуеном і теологічними полемістами, які створили переважну частину політичної теорії тієї доби.

Після цього екскурсу Бодуен перейшов до розгляду зобов’язання суверена не порушувати угод і спілок. Тут він розвинув ще більшу віру в те, що правителі не зобов’язані виконувати обіцянку, яка зашкодить їм; ця аргументація була адресована Макіавеллі. Вона показувала дедалі відчутнішу потребу обмеження абсолютної влади суверенів у їхніх /371/ міжнародних справах, потребу, яка відчутно постала п’ятдесят років по тому, коли Гроцій спробував сформулювати міжнародне право. І, нарешті, Бодуен багато місця відводить аналізу фінансової політики держави, джерел її прибутків і бажаності розмаїтих форм оподаткування. Між іншим, він досить довго доводить бажаність відновлення римської цензури, почасти як засобу одержання точних відомостей про ресурси королівства, але переважно як засобу морального очищення.

«Республіку» завершує розділ, де, можна вважати, міститься стрижень усієї книжки. Бодуен порівнює три форми держав з метою показати вищість монархії. Тут, як насправді і скрізь, він вважав монархію французького типу, або те, що, на його думку, було французьким типом, єдиною формою добре упорядкованої держави. Спадкове право і навіть салічна правда, намагався довести він, сперті не лише на звичай, а й на розум. Попри те, що перед цим він визнає, що верховну владу може уособлювати аристократія чи народ, Бодуен був переконаний, що на практиці це веде до анархії й до знищення і підвладних, і правителів. Єдина по-справжньому «добре упорядкована держава» — це та, де верховна влада не розпорошена, оскільки вона зосереджена в одній особі. Таке розрізнення можливих держав і однієї добре влаштованої держави наскрізь проходить через усю Бодуенову працю, але воно є джерелом неясності, оскільки не було надійно обгрунтованим. Бодуен не виказав абсолютної впевненості в тому, чи є суверенітет, якого іноді бракує державам, бажаним, чи необхідним для них. Загалом він вважав за краще захищати свою теорію так, наче була універсальна логічна необхідність верховної влади, хоча фактично, на його думку, багато чи, можливо, більшість держав не доростають до рівня добре влаштованої монархії, де лише й можливий неподільний суверенітет. Сплутування доконечного з бажаним — це вада, до якої надто схильне поєднання філософії з історією. Подібно до багатьох пізніших філософів, які ставили собі схожу мету, Бодуен постулював те, що насправді було програмою реформи, замаскованою під проголошення вічної істини.

Попри велику плутанину думок, Бодуенова політична філософія була працею не другорядної ваги. Порівняно з будь-яким іншим твором другої половини шістнадцятого століття, її задум був широким, а здійснення вражало. Забуття, яке випало на долю «Республіки», скоріше пояснюється її манерою викладу, ніж суттю, і багато книжок менш важливих прожили довше. Водночас Бодуенова система не була першорядною філософською побудовою. Її дві сторони — конституціоналізм і централізована влада — насправді не були зведені воєдино. Природне право, на яке скрізь сперта його система, приймалося як традиція й не аналізувалося і не обгрунтовувалося. Теорія верховної влади, хоча в шістнадцятому столітті ніхто не сформулював її чіткіше за Бодуена, носиться в повітрі, вона — подвиг визначення, а не пояснення. Цілі добре упорядкованої держави, природа обов’язку підданих коритися і взаємини між державою й родинами, з яких держава складається, вимагають подальшого аналізу. Втім, із цієї /372/ неясності постають дві проблеми, які захоплювали уми політичних філософів наступного, сімнадцятого, століття. Перша: теорія суверенітету в термінах влади — визначення держави як взаємин між політичними підлеглими й політичним зверхником, а також визначення закону як обов’язкового. Цю концепцію систематизовано розвинув Гобс. Друга: модернізація й секуляризація стародавньої теорії природного права з метою з’ясування моральних, а не просто авторитарних підвалин політичної влади. Цей перегляд здійснили переважно Гроцій і Лок. Він був настільки успішним, що природне право стало, за оцінками сімнадцятого й вісімнадцятого століть, обгрунтованою науковою формою політичної теорії.












Вибрана бібліографія


Political Thought in the Sixteenth Century. By J. W. Allen. 3d ed. London, 1951. Part III, ch. 8.

Jean Bodin, auteur de la «Republique». By Roger Chauvre. Paris, 1914.

Constitutional Thought in Sixteenth-Century Frane: A Study in the Evolution of Ideas. By William F. Church. Cambridge, Mass., 1941.

Jean Bodin and the Sixteenth-Century Revolution in the Methodology of Law and History. By Julian H. Franklin. New York, 1963.

Argument from Roman Law in Political Thought, 1200 — 1600. By M. P. Gilmore. Cambridge, Mass., 1941, ch. 3.

Order, Empiricism and Politics: Two Traditions of English Political Thought, 1500 1700. By W. H. Greenleaf. New York, 1964. Chapter VII.

The Social and Political Ideas of Some Great Thinker in the Sixteenth and Seventeenth Centuries. Ed. by F. J. Hearnshaw. London, 1926. ch. 2.

The Growth of Political Thought in the West, from the Greeks to the End of the Middle Ages. By C. H. Mcllwain. New York, 1932. Ch. 7.

Method of Easy Comprehension of History. By John Bodin. Eng. trans. by Beatrice Reynolds. New York, 1945.

«Sovereignty at the Crossroads: A Study of Bodin». By Max A. Shepard. In the Pol. Sci. Quar. Vol. XLV (1930), p. 580.

Six Books of the Commonwealth. By Jean Bodin. Abridged and trans. by M. J. Tooley. New York, 1955. Introduction.









Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.