[Себайн Джордж Г., Торсон Томас Л. Історія політичної думки. — К., 1997. — С. 407-424.]

Попередня     Головна     Наступна





24. Томас Гобс



Те, що змушувало лідерів парламенту домагатися верховенства своєї влади і здійснювати цю владу, яка була протилежністю їхнім власним упередженим уявленням і традиціям англійської конституції, — було викликане логікою розвитку подій на місцях. Ні прагнення до логічної послідовності, ні філософське розуміння еволюції європейської політики не відігравали важливої ролі ані в тому, що парламент робив, ані в тому, що думали парламентарії. Проте головні сили діяли, виконуючи інтелектуальну і практичну роботу, значення якої сягало далеко за межі конкретного випадку. Еволюція в напрямку централізованого державного правління, здійснюваного однією найвищою владою, залежала від соціальних і економічних чинників, не обмежених однією Англією. Так само слушним є й те, що ця найвища влада прагнула виявити себе здебільшого у творенні й здійсненні закону. Політичні концепції сера Томаса Сміта, Гукера і Кука ризикували стати анахронізмами ще тоді, коли їх було висловлено. Громадянська війна в Англії та Франції змусила політичну думку по змозі йти в ногу з фактами.

Водночас численні зміни в інтелектуальному світогляді Європи, у філософії та в науці вимагали таких самих рішучих змін і в політичній теорії. Більш як за століття до початку англійських громадянських воєн Макіавеллі установив з усією очевидністю той брутальний факт, що європейська політика грунтується в основному на силі та на егоїзмі, чи то національному, чи особистому, але не дав достатнього тлумачення цього факту. За якихось сорок років після Макіавеллі Бодуен, який творив у розпалі французьких релігійних воєн, підкреслив потребу того, щоб найвища законодавча влада розглядалась як видатний атрибут держави. Але він і не відмежував цього принципу від задавнених упереджень щодо історичної конституції, і ясно не витлумачив його прихованого сенсу. На порозі громадянських воєн Гроцій осучаснив теорію природного права, пов’язавши її з концепцією науки, породженої дедалі вищим авторитетом математики, але все ще було неясно, чи Гроцій правильно уявляв собі значення новітньої науки. Всі ці риси європейської думки зійшлись і перехрестилися у політичній філософії Томаса Гобса, розвиненій у низці праць, написаних між 1640 і 1651 pp. 1.



1 Два есе, опубліковані без Гобсової згоди 1650 року, а написані 1640 року, мали назви Human Nature та De corpore politico; окремою книжкою їх опублікував Ф. Тоньєс під назвою Elements of Law Natural, 1889; друге видання 1928 року. Праця De cive була опублікована латиною 1642 року; друге видання — 1647 року; англійською — 1651 року. «Левіафан» — 1651 року. /408/



Гобсові політичні твори були викликані громадянськими війнами і, згідно з авторовим задумом, мали вплинути на позицію короля. Вони були покликані підтримувати принцип абсолютного державного правління, що для Гобса означало абсолютистську монархію; всі його особисті інтереси були пов’язані з роялістами, і він щиро вірив, що монархія — то найсталіший і найорганізованіший тип урядування. Проте певний безпосередній вплив, що його справили Гобсові книжки в цьому напрямку (вплив вочевидь незначний), дає далеко не вичерпне уявлення про їхні тривкі достойності. Його засади принаймні так само розбігалися з домаганнями Стюартів, що їх він мав намір підтримати, як і з домаганнями революціонерів, що їх він збирався спростувати, і ці розбіжності були більшими, ніж між самими роялістами і парламентарями. Королівські друзі, либонь, чудово відчували, що Гобсова дружба не менш небезпечна, ніж Кромвелева ворожість. Те, що Кларендон у своєму спростуванні «Левіафана» назвав «непристойними засадами Гобсового інституту», суперечило як Стюартовій вірі у законність влади, так і панівним теоріям народного представництва. На Кларендонову думку, цю книжку написано, щоб полестити Кромвелеві. То була неправда, хоч Гобс намагався підкреслити, що його погляди сумісні з будь-яким урядуванням. Його політична філософія відзначалася надто великою широтою бачення, щоб дати сильний пропагандистський ефект, але її невідпорна логіка вплинула на всю пізнішу історію моральної та політичної думки. Її позитивний вплив виявився вповні тільки у XIX столітті, коли його ідеї було втілено у філософському радикалізмі утилітаристів і в теорії найвищої влади Джона Остіна. Гобсова думка, отже, служила інтересам лібералізму середнього класу, й саме через це філософ не користувався великою популярністю.





Науковий матеріалізм


Тож обстоювання монархічного абсолютизму становило дуже поверхову частину дієвої політичної філософії Гобса. І хоча громадянські війни спонукали його до роздумів та творчості, вони лише незначною мірою визначили вагу того, що він мусив сказати. Гобс був фактично першим із великих новітніх філософів, хто спробував тісно пов’язати політичну теорію з цілком сучасною системою мислення. А він намагався так розширити цю систему, щоб пояснити на наукових засадах усі факти природи, в тому числі й людську поведінку як у її індивідуальному, так і в суспільному аспектах. Такі завдання — яскраве свідчення того, що його мислення сягає далеко за межі випадкової чи полемічної літератури. Годі також оцінювати Гобса єдино з погляду правильності його висновків. Його ідеї, що визначили зміст наукового методу, були ідеями свого часу і нині застаріли. Проте лишається фактом: він знав секрети того, що можна б назвати наукою політики, і ця наука, викладена напрочуд ясно, була невід’ємною складовою всієї його концепції природного світу. Ось /409/ чому він неабияк прислужився тим мислителям, які намагалися його спростувати. Гобсова філософія ілюструє Беконів вислів про те, що «правда легше випливає з похибок, ніж із плутанини». Завдяки такій ясності й не менше завдяки гостроті свого стилю Гобс, можливо, став найбільшим автором у галузі політичної філософії, якого породила англомовна людність.

Політична теорія була лише частиною того, що він задумав як всеосяжну систему філософії, побудовану на наукових засадах. Цю систему нині можна було б визначити як матеріалізм. Узявшись до студій математики та фізики на схилі віку, він так і не опанував їх до ладу, але, попри це, принаймні збагнув мету, яку ставила перед собою нова природнича наука. Як сказав Галілей, та мета «створила нову науку поза межами старої дисципліни», а саме — теорію руху. Вона навіяла революційну ідею, що фізичний світ — то чисто механічна система, де всі явища можна з геометричною точністю пояснити розміщенням тіл одне щодо одного. Великий тріумф науки, побудованої на цих засадах, — Ньютонова теорія планетарного руху, — ще чекав свого часу, але Гобс схопив принцип і поклав його в основу своєї системи. По суті, він твердив, що кожна подія — то рух, і що всі різновиди природних процесів треба пояснювати, аналізуючи складні явища в комплексі основних рухів, які їх супроводжують. Тобто, згідно з Гобсовою версією, все починається з найпростіших рухів тіл — звичайних змін місця — і йде до складніших станів, які не виглядають зовні як рухи, але можуть бути зведені до них. Тож філософська система, як він уявляв її собі, мала складатися з трьох частин: перша має справу з тілами і включає те, що нині було б названо геометрією та механікою (чи фізикою), друга включає фізіологію та психологію окремих людей, а третя завершується розглядом найскладнішого з усіх тіл, «штучного» тіла, званого суспільством чи державою. У цій чіткій теоретичній схемі не було місця для якоїсь нової сили чи засади поза межами законів руху, обгрунтованих на початку; були просто складні випадки механічної причинності. Все виводилося з геометрії та механіки.

Отже, виходить, що Гобсова філософія мала на меті уподібнити психологію і політику до точних фізичних наук. Усі галузі знання утворюють одне-єдине ціле, а механіка — модель для них усіх. Варто звернути увагу на метод, з допомогою якого, на Гобсову думку, можна було довести слушність такої системи, бо, власне, цей метод використовується в тих частинах системи, що мають справу з психологією і політикою. Доказ був не емпіричного плану, доказом не було й те, що він розглядає свої висновки як наслідок систематичного спостереження. Безперечно, Гобс вважав свої висновки правильними й часто-густо ілюстрував їх посиланням на факт, але такі посилання були радше ілюстраціями, ніж індукцією. Вся наука в XVII столітті перебувала під чарами геометрії; не становив винятку й Гобс. Правильний метод означав для нього перенесення в інші дисципліни способу мислення, який здавався надзвичайно плідним у геометрії; цими своїми уявленнями він мало відрізнявся від Гроція чи Декарта. А секрет геометрії в тому, що вона спершу опановує найпростіші /410/ речі, а тоді, переходячи до складніших проблем, користується лише тим, що вона вже попередньо довела. У такий спосіб геометрія будує надзвичайно солідно, бо нічого не вивіреного вона не бере на своє озброєння, кожен наступний крок уперед гарантується тим, що йому передує; і тим самим шляхом можна повернутися назад до самоочевидних істин, з яких виводиться побудова. Ось як Гобс уявляв собі свою систему. Структура її пірамідальна. Рух — факт, що поширюється на всю природу. Людська поведінка, включаючи відчуття, почуття і мислення, — то форма руху. А соціальна поведінка, на якій грунтується мистецтво державного правління, є попросту тим особливим випадком людської поведінки, який має місце, коли люди діють із посиланням на когось іншого. Політична наука, отже, будується на психології, і її метод є дедуктивним. Гобс запропонував розкривати не те, чим урядування є насправді, а те, чим воно, безперечно, мусить бути, щоб успішно контролювати істоти, чиї спонуки є спонуками складної людської натури.

Навряд чи є потреба говорити, що Гобс фактично не виправдав цих ідеалів своєї системи, бо є всі підстави гадати, що це було неможливо. Річ у тім, що до Лейбніца загальнопоширеним явищем у філософії було плутання логічних і математичних знань із знаннями емпіричними та фактичними, а отже, не давалося зрозуміти, що прямолінійно проводити паралель між геометрією і фізикою — то абсурд. Чи психологія може бути зведена до фізики, — то інша річ, але, звичайно, Гобс не досяг мети, коли намагався вивести відчуття, емоції та людську поведінку із законів руху. Що йому пощастило — то це започаткувати оригінальний підхід до психології. По суті, він запропонував принцип чи аксіому людської поведінки і з неї вивів особливі випадки, показуючи дію принципу в особливих умовах. Такий метод дав йому змогу перейти від психології до політики. Започаткувавши свою психологію, Гобс і далі лишався вірним своєму задумові. Він показав, що природа підпорядкована єдиному фундаментальному законові, а у своїй політиці розкрив дію цього закону на прикладі поведінки окремих суспільних груп. Цей метод був у основі своїй дедуктивним.





Матеріалізм і природне право


Хоча така методологія узгоджувалася з тією, якою Гроцій завзявся модернізувати правництво, Гобсові умовиводи суперечили Гроцієвим. Гроцій звільнив природне право від його давнього альянсу з теологією, яка твердила, ніби гіпотетично воно може походити від Бога, але він ніколи не припускав реальної механізації природи. Закон природи у Гроція, і майже у всіх випадках свого тлумачення упродовж XVII і XVIII століть, зоставався теологічним, а не механістичним принципом. Спіноза слідом за Гобсом зробив лише рішучу спробу узгодити як етику, так і релігію з математичною природничою наукою, але особливого успіху не досяг, в /411/ усякому разі, його вплив до початку XIX століття був незначним. Розуміння природного права лишалося двоїстим. У фізиці та астрономії воно означало механістичну засаду, подібну до Ньютонового закону руху, а в етиці та правництві — засаду істинної інтуїтивно усвідомленої трансцендентної цінності чи норми, за якою можна було оцінити чинне право. Але філософія на кшталт Гобсової оповивала право чи справедливість, якщо їх братії у якомусь такому космічному значенні, непроглядним туманом. Як природа взагалі, так і людська природа зокрема були для нього не чим іншим, як системами причин та наслідків.

Залишилася якась зовнішня схожість між Гобсовою методикою і тією, що ми її знаходимо в теорії природного права: обидві претендують на те, щоб виводити свої наріжні засади з людської природи й обгрунтовувати ними певні правила, яких мусять пильнувати закон і органи врядування. Але розуміння залежності від людської природи у цих двох випадках було зовсім відмінним. В типових теоріях природного права залежність була, загалом кажучи, арістотелівська: іншими словами, природне право визначає базові моральні умови людяного і цивілізованого життя. Отже, вони є цілями, до яких треба наближатись і які зумовлюють регуляційний етичний контроль над чинним правом та людською поведінкою. З другого боку, Гобс твердить: те, що контролює людське життя, не наслідок, а причина, психологічний механізм життєдіяльності людської істоти. Суспільства, що постають із сумісного життя цих істот — то плід їхньої спільної дії і того, як вони реагують одна на одну. А умова тривкого єднання між ними — не справедливість і чесний розподіл чи якісь моральні ідеали, а просто причини, що спонукають їх здебільшого до гуртового типу поведінки. З логічного погляду Гобс мав право усе це відносити до законів природи. Не можна сказати, що він завжди обстоював таку позицію. Можливо, цього й не можна вимагати від людини, бо це понад її спромогу. Але система Гобсова була, у всякому разі, першою щирою спробою трактувати політичну філософію як частину механістичної галузі наукового знання.

Безперечно, становище Гобсове було б легшим, якби він міг відмовитися від закону природи цілком, як його наступники більш емпіричного плану Г’юм та Бентам. Він міг би тоді виходити з людської природи просто як із факту, який вимагає врахування будь-яких якостей чи навіть ідеальних цілей, він міг би побачити все підхоже для того, щоб його приписати людській природі. Але такий курс суперечив би всьому, що в XVII столітті вважалося правильним методом. Дедуктивна система мусила мати свої постулати, а нема ніякого виправдання для постулату, якщо він не самоочевидний. Тож Гобс не лише визнавав закони природи, а й відводив їм важливе місце у своїй політичній теорії. Всі його зусилля були націлені на їхнє тлумачення відповідно до засад його власної психології, хоча від часу до часу, слід це визнати, все ще переважають думки, ніби він мислив під цими засадами радше щось подібне до того, що мислили й інші. Насправді ці засади були зовсім не такими. Закони природи справді /412/ означали для Гобса набір правил, згідно з якими ідеально розважлива істота домагатиметься своєї власної вигоди, якщо вона цілковито свідома всіх тих обставин, за яких колись діяла і була цілком непідвладною для мінливого впливу чи упередженості. Оскільки, як він вважав, люди в більшості своїй справді чинять саме так, то виходить, що закони природи визначають гіпотетичні умови, на яких грунтуються фундаментальні риси людей і які дозволяють заснувати стабільне державне управління. Вони, закони природи, не встановлюють цінностей, але вони детермінують причиново і раціонально те, що може бути цінністю, запровадженою у системі моралі та права.





Інстинкт самозбереження


Проте Гобсова найперша проблема була точно визначити закон людської поведінки та сформулювати умови, на яких можливе стабільне суспільство. Відповідно до його матеріалістичних засад, реальність — то завжди рух тіл, який передається через органи чуття у центральну нервову систему, «постаючи» там як відчуття. Однак він ще припускав, що передаваний у такий спосіб рух завжди стимулює чи гальмує «життєвий рух», чиїм органом, як він гадав, було радше серце людини, ніж мозок. Відповідно до того, чи посилено життєвий рух, чи пригнічено, з’являються два примітивні типи почуття: жадання і відраза; перше — претензія на те, що є сприятливим для життєвих процесів, і друге — зречення того, що є несприятливим. З цих примітивних реакцій руху вперед чи відступу назад Гобс узявся виводити всі складніші чи віддаленіші емоції та мотиви. Вони залежать від стосунку, в якому об’єкт-стимулятор перебуває щодо реакції, яку він породив. Із зрозумілих причин емоції завжди йдуть у парі відповідно до свого походження із жадання чи відрази. Так об’єкт привабливий загалом викликає любов, тим часом як об’єкт відразливий — ненависть; домагатися одного радісно, терпіти іншого — боляче; перспектива одного дарує надію, перспектива іншого — розпач. Нові комбінації дають відповідно страх чи сміливість, лють чи доброзичливість і таке інше. Згідно з цією психологічною схемою, Гобс дотримувався думки, що він може з’ясувати походження всіх емоцій, яких зазнають люди. Те, що називають «розумовими» втіхами та муками, складніше, але в принципі ці емоції не відрізняються від решти. Жадання не вимагає ніякого особливого трактування, оскільки кожна емоція є формою реакції на стимулювання чи активним відгуком на зовнішні об’єкти та події; жадання є просто «остаточною спрагою». Новий елемент Гобсової психології не був цинічним припущенням людського егоїзму, який під ним мислився: в цьому розумінні Гобс не відрізнявся від Макіавеллі. Ні, то була радше психологічна теорія, де він спробував зробити егоїзм науково обгрунтованим рушієм поведінки. /413/

Нема потреби наголошувати на подробицях цієї теорії мотивації, натомість варто звернути увагу на засади такого тлумачення. По-перше, метод виведення почуттів був скоріше дедуктивним, ніж емпіричним. Гобс не каталогізував почуттів та спонук, виявлених під час спостережень за людською природою, а показував радше, які реакції можуть виступати в різних складних ситуаціях, виходячи з припущення, ніби всі людські мотиви закорінені у примітивних потягові до чогось і відмові від чогось, що їх, на його думку, викликає кожен збудник. По-друге, його теорія відрізняється у важливих моментах від теорії мотивації, побудованої на принципі задоволення-незадоволення (болю), що її згодом розвинули англійські психологи XVIII століття. Так, за Гобсом, усі емоції, породжені жаданням, загалом приємні, а породжені відразою — прикрі, але то не Гобсові належала теорія, що задоволення per se бажане, а біль — це те, чого уникають. Вихідний орієнтир — не задоволення чи біль, а стимул і відгук. Організм завжди відповідає в певний спосіб, і тут якогось особливого пояснення поведінки не вимагається. Звідси логічно випливає, по-третє, що Гобсова теорія цінності дуже відрізняється від теорії пізніших утилітаристів, які гадали, ніби цінність мусить вимірюватися одиницями задоволення. Для нього основний психологічний факт у теорії цінності — те, що кожна стимуляція діє на життєздатність чи сприятливо, чи несприятливо. Якщо вплив сприятливий, організм реагує відповідно, аби зберегти і продовжити сприятливий вплив; якщо вплив несприятливий, шкідливий, організм покидає сферу цього впливу чи вдається до інших дій, щоб уникнути шкідливого впливу. Засада, що криється за всією поведінкою, та, що живе тіло вдається інстинктивно до збереження чи посилення своєї життєздатності. Словом, фізіологічна засада, що криється за всією поведінкою, — засада самозбереження, а самозбереження означає тільки продовження особистого біологічного існування. Добро — те, що веде до цієї мети, а зло — те, що має протилежний вплив.

Певна річ, для Гобса було очевидним, що самозбереження не така проста хвилинна справа, як доти вважали. Життя не дає жодного перепочинку чи хвилини спокою, коли мети досягнуто раз і назавжди, воно — безупинна гонитва за засобами для продовження існування. Крім того, оскільки засоби гарантування безпеки ненадійні, то хоч би яка незначна була потреба в заходах остороги, це не може стати приводом для послаблення боротьби за існування. Бажання безпеки, справді корінна потреба людської природи, завжди, хоч би які практичні цілі ставила перед собою людина, невід’ємне від жадоби влади, наявних засобів для здобуття безперечних майбутніх благ, бо кожен ступінь безпеки вимагає додаткового вбезпечення.


Я розкрив загальну схильність усього людства — вічну й невгамовну жадобу нової й нової влади, що зникає тільки зі смертю. І причина такої схильності — не завжди та, що людина сподівається на гострішу насолоду, ніж та, яка вже стала приступною; чи що /414/ вона не може задовольнитися помірнішою владою: річ у тім, що вона не може вважати наявні владу й засоби для прожиття за добрі без можливості здобути ще більші. 1



1 «Левіафан», розд. 11.



Вочевидь скромна потреба безпеки, отже, еквівалентна безмежній жадобі влади будь-якого роду, чи то буде багатство, чи становище, чи репутація, чи слава — все це може запобігати неминучій руйнації, яка мусить зрештою спіткати всіх людей. Засоби для досягнення влади можуть бути відчутні на дотик — Гобс їх називає «бариші», — чи не відчутні на дотик — «слава», — але вага їхня однакова.

З такого тлумачення людських мотивів логічно, як самоочевидна річ, випливає Гобсове змалювання становища людини поза суспільством. Кожна людина керується лише міркуваннями, що торкаються її власної безпеки чи влади, а інші люди тільки тоді набувають для неї ваги, коли впливають на її становище. Оскільки індивіди приблизно рівні в силі та підступності, ніхто не може почуватися в безпеці, і стан, у якому вони перебувають, поки нема цивільної влади, яка б регулювала їхню поведінку, є «війна всіх проти всіх». Такий стан несумісний з будь-якою цивілізованістю: нема ніякої індустрії, навігації, культивації землі, будівництва, мистецтва та літератури, і людське життя «самітне, вбоге, мерзенне, брутальне і коротке». Однаковою мірою нема ні правильного, ні хибного, ні справедливого, ні несправедливого, оскільки життєва засада формулюється так: «Власністю людини може бути лишень те, що вона сама здобуде, і то доти, доки вона зможе її утримувати». Поза всяким сумнівом, Гобс вважав, що життя дикунів реально наближається до цього стану, але історична достеменність міркувань такого роду не мала для нього жодної ваги. Його метою була не історія, а аналіз.





Раціональна засада самозбереження


Досі, проте, подано лише половину Гобсових досліджень. Миттєве посилення життєдіяльності, що є пружиною людського бажання, і продовження життя загалом — то зовсім різні речі. Є дві засади людської природи, — твердить Гобс, — бажання і розум. Перше квапить людей запопасти те, чого хочуть інші люди, і сварить їх між собою, а розум вчить їх «уникати протиприродного розпаду». Те, що додає розум, — не новий мотив, а регулятивна сила, чи передбачливість, завдяки якій гонитва за тим, щоб жити в безпеці, стає ефективнішою з одночасним збереженням вірності загальній засаді самозбереження. Є нетерпляча жадоба наживи, яка породжує антагонізм, і є обачливий егоїзм, який веде людину до суспільства. Гобсова психологія була не зовсім ясною щодо зв’язку між розумом та інстинктом або способу, в який перше впливає на друге. /415/ Справді-бо, слово «природний» Гобс звичайно вживає у двох значеннях. Часом «природний» — це те, що людина робить спонтанно, аби запевнити собі безпеку, тобто означає щиру жадобу наживи та агресивність; а часом це те, що підказує їй досконалий розум, те, що вона має зробити, аби запевнити собі таку безпеку, яку дозволяють обставини.

Така очевидна двозначність терміна дає Гобсові змогу на свій лад протиставляти досуспільні та суспільні стани. До виникнення інституції суспільства природна людина виступає як майже нераціональна; а закладаючи державу й керуючи нею, вона виявляє надприродну обачливість. Щоб стати соціальною, вона мусить бути витонченим егоїстом, а такі егоїсти — рідкість. Наслідок парадоксальний. Якби люди були такі дикі й антисоціальні, як їх репрезентовано спочатку, вони б ніколи не спромоглися започаткувати врядування. А якби вони були досить розважливі, щоб започаткувати врядування, вони ніколи не жили б без нього. Цей парадокс зумовлений ось чим: те, що фігурує як мотивація походження суспільства, є поєднанням двох частин аналітичної психології. Згідно з психологічною умовністю, Гобс трактує мотивацію так, немовби та була цілком ірраціональна, й воднораз допускає розум, бо той регулює мотиви, які єдині уможливлюють існування суспільства. Розмежування, звичайно ж, фіктивне. Людська природа і не така розважлива, і не така нерозважлива, як він вважав.

Отже, сирий матеріал людської природи, з якого мусить конструюватися суспільство, складається із двох супротивних елементів: примітивного жадання і відрази, з яких постають усі відрухи й емоції, та розуму, чиє мудре втручання може відвернути близький кінець справи самозбереження. Від цієї регулятивної сили розуму залежить перехід від дикунства й самотності до цивілізованості й соціальності. Перехід той спричинюють закони природи, «умови суспільства чи людського миру». Ці закони визначають, що робитиме ідеально розважлива істота, якщо вона розглядатиме безсторонньо свої стосунки з рештою людей у найширшому плані їхньої причетності до його власної безпеки.


Тож закон природи... то диктат права розуму, добре обізнаного з тими речами, які є чи мають бути зроблені або знехтувані заради постійного збереження життя, наскільки це в нашій спромозі 1.

Закон природи то правило чи загальна засада, започаткована розумом, який забороняє людині робити те, що є руйнівним для її життя чи позбавляє її засобів для його збереження, і нехтувати тим, що навіює їй ілюзію, ніби воно допоможе людині краще зберігати своє життя 2.



1 De cive, ch. 2, 1; English Works (ed. by Molesworth), Vol. II, p. 16.

2 «Левіафан», розд. 14. /416/



Пружина дії, отже, все ще самозбереження, але самозбереження, освітлене передбаченням усіх наслідків, і це передбачення забезпечує умови, що єднають і кооперують людей. Закони природи — то постулати, що уможливлюють Гобсову раціональну побудову суспільства. Вони воднораз засади досконалої передбачливості й засади суспільної моралі, а отже, уможливлюють крок від психологічних мотивів індивідуальної дії до норм та цінностей цивілізованого закону і моралі.

Гобсова реєстрація законів природи за трьома їхніми значеннями показує, що він ніколи не робив жодних серйозних спроб звести свої засади до мінімуму, потрібного для його цілей. Попри безперечну силу своєї логіки, він так ніколи й не опанував тонкощів ретельного аналізу. Три реєстри (по одному в кожній з вищезгаданих праць) подібні своєю суттю, але не тотожні в деталях, і всі вони криють у собі засади незначної ваги, що їх можна трактувати просто як особливі випадки загальніших засад. Нема жодної потреби вичерпно їх досліджувати чи докладно порівнювати різні реєстри. По суті, всі Гобсові закони зводяться до такого: мир і співпраця сприятливіші для самозбереження, ніж насильство та загальна конкуренція, але мир вимагає взаємної довіри. Згідно з законами людської природи, людина повинна намагатися убезпечити себе. Якщо їй доводиться це робити самотужки, без чужої допомоги, то можна твердити, що вона має «право» вибирати й робити все, що, на її думку, сприяло б справдженню цієї мети. Це, як визнає Гобс, цілком фігуральне вжиття слова «право»; реально воно означає цілковитий брак права в будь-якому правничому чи моральному сенсі. Але розумні міркування про засоби та мету підводять до висновку, «що кожна людина повинна домагатися миру, щойно з’являється надія досягти його». «Повинна» означає просто, що всякий інший курс, коли його дотримуються всі люди, в кінцевому підсумку згубний щодо бажаної безпеки. Звідси логічно випливає, що людина повинна, як і всі інші, «прагнути класти це право в основу всіх речей і задовольнятися такою мірою волі супроти інших людей, яку вона дозволила б мати іншим людям супроти себе». З практичних міркувань уся вага цього закону скупчена у словах «як і всі інші», оскільки було б згубним дозволяти волю для інших, якщо вони не дозволять того самого для тебе. Тож найперша умова існування суспільства — взаємна довіра й додержання угоди, інакше не може бути ніякої певності, що суспільство функціонуватиме. Але мусить бути прийнятною підстава для припущення, що інші особи бажатимуть віддячити тобі тим самим.

Така аргументація має гандж, який уже відзначено у психології, покладеній у її основу. Гобс спершу виокремлює, скоріш довільно, змагальні й безжальні якості людської природи, які виключають взаємну довіру. Далі він показує — з чим, звісно, годі не погодитись, — що на таких умовах суспільство неможливе. Утвердження законів природи — то спосіб відновити в суспільстві рівновагу. Поєднання цих двох чинників якраз і творить людину, здатну формувати суспільство. Проте за такою психологічною побудовою стоїть надзвичайно важливе припущення про природу /417/ суспільства. Оскільки вся людська поведінка мотивується особистою корисливістю, суспільство слід розглядати просто як засіб для її задоволення. Гобс був водночас довершеним утилітаристом і індивідуалістом. Сила держави і влада закону виправдовується лише тим, що вони сприяють безпеці індивіда, і нема ніякої розумної підстави для покори владі та її шанування, крім сподіванки, що це дасть більшу особисту вигоду, ніж протилежна поведінка. Суспільний добробут як такий зникає цілком і заступається сумою окремих егоїстичних інтересів. Суспільство просто «штучне» утворення, мета гуртових прагнень — через те, що люди вважають його особисто вигідним для обміну товарами і послугами.

Це той виразно окреслений індивідуалізм, який робив Гобсову філософію найреволюційнішою теорією свого століття. Порівняно з цим його обстоювання монархії виглядає поверховим. Кларендон висловлює побажання: краще б Гобсові не народжуватись взагалі, ніж боронити свого вихованця королівського роду аргументацією такого штибу. Адже вона — справжній руйнач усіх почуттів вірності, шаноби й чулості, на яких грунтувалася монархія. В особі Гобса маємо того, хто вперше ясноголовим і тверезим раціоналізмом розтрощив силу традиції. Держава — то левіафан, але жодна людина не любить левіафана і не схиляється перед ним. Її роль зведена до корисливості, вона діє задля добра, але єдино як слуга особистої безпеки. У цих тезах відбився підсумковий Гобсів погляд на людську природу, породжений двома століттями занепаду економічних і суспільних інституцій, що грунтувалися на звичаєвому праві. До того ж він спіймав ідею, якій судилося живити суспільну думку протягом двох з лишком століть, ідею laissez faire.





Верховна влада та уявна корпорація


Оскільки суспільство залежить від взаємної довіри, далі, очевидно, слід було б переконливо пояснити, як її можна досягти, і така потреба привела Гобса до його теорії верховної влади. Через асоціальні нахили людей марно сподіватися, що вони спонтанно погодяться шанувати права один одного, і поки не всі так чинять, нерозумно для будь-кого відмовлятися від самодопомоги. На здійснення угод можна слушно сподіватися лише тоді, коли є ефективне врядування, яке каратиме невиконання.


Угоди без меча то лише слова без будь-якої сили, що могла б сповна гарантувати безпеку людини 1.

Слова надто слабкі, аби приборкати людські амбіції, жадібність, лютощі й інші пристрасті, не спираючись на страх перед силою примусу 2.



1 «Левіафан», розд. 17.

2 Там само, розд. 14. /418/



Безпека залежить від наявності врядування, що має силу утримувати мир і вживати санкцій, потрібних для приборкання природжених асоціальних нахилів людини. Дієвий мотив людської соціалізації — страх покари, тож закон сильний настільки, наскільки робить його таким примус, до якого вдається закон. Не зовсім ясно тільки, в якому зв’язку перебуває цей мотив із розумною обгрунтованістю здійснюваних угод. Очевидно, Гобс має на увазі, що причина, яка настійно вимагає створення суспільства, є достатнім грунтом для взаємної згоди, але вона є надто немічною, аби протистояти пожадливості людей у їхній загальній масі. По суті, його теорія зводиться до ототожнення державного правління з силою; принаймні сила мусить завжди бути наявною, байдуже, чи є потреба її застосовувати, чи такої потреби нема.

Для виправдання сили Гобс використовує стародавню схему контракту, хоч він обачно відкидає причетність контрактного зобов’язання до правителя. Він змалював цей контракт як угоду між індивідами, згідно з якою всі відмовляються від самодопомоги й підкоряються суверенові. Він формулює це так:


Я зрікаюся свого права розпоряджатися собою і доручаю робити це оцій людині чи оцій людській громаді з умовою, що й ти зрікаєшся свого права задля неї і санкціонуєш усі її дії у подібний до мого спосіб... Це народження того великого Левіафана, чи, певніше (висловлюючись шанобливіше), того Смертного Бога, якому ми завдячуємо, ходячи під Безсмертним Богом, наш мир та захист 1.


Оскільки «право», якого зреклись, — просте використання природної сили, а «угоди без меча — то лише слова», то контракт, сказати б, «липовий». Власне, він логічна фікція, яка мала компенсувати антисоціальну фікцію Гобсової філософії. Безперечно, вона допомогла йому перенести увагу з морального зобов’язання на соціальні стосунки, і це додало його аргументації неабиякої правдоподібності. Власне кажучи, він тільки говорить, що для того, щоб кооперуватися, люди мусять робити те, що їм не до вподоби, під страхом ще осоружніших для них наслідків. У будь-якому іншому сенсі будь-яке зобов’язання в Гобсовій системі було б нелогічним взагалі.

Гобсову думку на цей предмет можна, мабуть, сформулювати чіткіше, полишивши контракт і вдавшись до концепції корпорації, як він це зробив у «De cive» 2. Він доводить, виходячи з судження про штучність колективних утворень, що начебто звичайна маса людей не може мати прав і не може діяти; на таке здатен лише індивід. Отже, казати, що людська громада діє гуртом, реально означає, що якийсь індивідуум діє в ім’я цілої групи як її акредитований агент чи представник.



1 «Левіафан», розд. 17.

2 Там само, розд. 5, 6.



Поки нема такого /419/ агента, група взагалі не існує як колектив. Отже, Гобс доводить з допомогою своєї блискучої логіки, якщо пристати на його засновки, що то не угода, а «спілка» творить корпорацію, спілка, що означає підпорядкування волі всіх волі одного. Корпорація насправді ніяка не громада, а одна особа, її голова чи керівник, чия воля не повинна суперечити волі всіх її членів. Певна річ, із цієї аналогії логічно випливає, що суспільство — звичайна фікція. Реально це може означати лише суверена, бо без суверена нема суспільства. Цю теорію Гобс, по суті, прикладає до всіх корпорацій. Всяка інша теорія, твердить він, призведе до «зменшення громадського добробуту», діючи «подібно до глистів у кишках природної людини». Держава унікальна єдино тим, що не має над собою нічого вищого, тим часом як інші корпорації існують з її дозволу.





Висновки, зроблені на основі фіктивних об’єднань


З такого погляду на речі випливають кілька Гобсових найхарактерніших висновків. Всяка відмінність між суспільством та державою — то просто безлад, і те саме слушне щодо відмінності між державою та її врядуванням. Поза реальним урядуванням — осіб із повноваженнями втілювати в життя свою волю — нема ні держави, ні суспільства, а є лише в повному розумінні «безголова» маса. Кілька авторів, по суті, дотримувалися того самого погляду, що й Гобс, з чого також випливає, що всяка відмінність між законом і етикою — теж безлад. Адже суспільство має лише один голос, яким може говорити, й одну волю, яку може втілювати в життя, — це суверен, який робить його суспільством. Дуже слушно чинить Гобс, називаючи свого суверена «Смертним Богом» і вкладаючи йому в руки як меча, так і єпископську патерицю.

Ця теорія соціальних об’єднань лежить також у основі Гобсового абсолютизму, бо для нього нема іншого вибору, ніж вибір між абсолютною владою і цілковитою анархією, між усемогутнім сувереном і чимось таким, що взагалі не є ніяким суспільством. Бо громадська спільнота не може існувати інакше, як через здійснення своєї конституйованої влади, і її члени не мають інших прав, ніж ті, що здійснюються через делегування. Вся суспільна влада відповідно має зосереджуватися в руках суверена. Закон і етика — то лише його воля, тож його влада — необмежена чи обмежена лише його власною потугою, з тієї простої причини, що нема іншої влади, крім дозволеної ним самим. Само собою зрозуміло також, що верховна влада неподільна й невід’ємна, бо ж або його влада визнана і є державою, або вона не визнана і є анархією. Всі потрібні урядові повноваження, такі, як законодавство, керування юстицією, застосування сили та формування підлеглих магістратур уособлені в сюзеренові. Гобс зовсім звільняв верховну владу від бар’єрів, що їх, попри всю їхню недоладність, не усунув Бодуен. Але його непримиренні судження не мали /420/ нічого спільного з нюансами чинної політичної влади. Його теорія — суто логічний розбір.

Була ще й інша сторона вищезгаданої теорії верховної влади, яку Гобс підкреслював менше, але на яку аж ніяк не заплющував очей. З полемічних міркувань він підкреслював, що опір владі ніколи не може бути виправданим, оскільки виправдання мало б здійснюватися самою владою. Але звідси так само випливало, що опір матиме місце скрізь, де державному правлінню не вдасться гарантувати безпеку, яка є єдиною причиною підпорядкування підданого владі. Єдиним виправданням для державного правління є те, що воно таки справді здійснює врядування. Отже, якщо опір успішний і суверен позбувається влади, він ipso facto перестає бути монархом, а його піддані перестають бути підданими. Тоді вони виявляються відкинутими назад до своїх особистих можливостей самозахисту і можуть із цілковитим правом упокоритися новому монархові, спроможному оборонити їх. Гобсова теорія не залишала ані найменшого місця для вимоги законності поза владою, і це було тим, що завдало образи роялістам. Наведений теоретичний висновок був ясніше сформульований у «Левіафані», єдиній книжці Гобса про політику, написаній по страті Карла, коли, за словами Кларендона, Гобс мав «розум піти додому». Але то взагалі були часи, коли цілком прояснився прихований сенс його засад, і він посилався на це у «De cive». З утилітарних міркувань державне правління — всяке державне правління — це краще, аніж анархія. Монархічне врядування, на його думку, либонь, ефективніше, ніж будь-який інший його тип, але ця теорія так само підходить для будь-якого врядування, здатного оборонити мир і лад. Тож пізніші мислителі не мали труднощів у пристосуванні її до республіканської чи парламентської форми врядування.

Оскільки врядування полягає, по суті, в існуванні верховної влади, звідси для Гобса, як і для Бодуена, випливає, що різниця між формами врядування лежить єдино в місці зосередження верховної влади. Немає негідних форм урядування. Люди звинувачують їх, вживаючи такі вирази, як «тиранія» чи «олігархія», лише через те, що їм не подобається здійснення влади, так само як вони вживають такі схвальні слова, як «монархія» чи «демократія», лише через те, що їм такі форми подобаються. З тієї самої причини нема змішаного врядування і нема обмеженого врядування, оскільки верховна влада — неподільна. За кимось має бути останнє слово, і той, хто каже його й може здійснювати свою ухвалу, має верховну владу. Можливо, ніщо інше в політичній літературі не ілюструє ліпше неспроможності природжених утилітаристів прилучитися до духу революційного віку, ніж розділи, де Гобс доводить, що всі форми врядування, які дбають про лад у суспільстві, зрештою приходять до одного й того самого. Прагнення більшої справедливості та більших прав здавалося йому просто виявом розумового розладу. Ненависть до тиранії здавалася просто нелюбов’ю до специфічного вжиття влади, а ентузіазм щодо волі здавався або сентиментальною порожньою балаканиною, або /421/ неприхованим лицемірством. У своєму «Левіафані» Гобс виставляє громадянські війни як химерну суміш лиходійства і затятості в помилках. Ясність його політичної системи не має нічого спільного з розумінням людської природи в політиці.

Від теорії верховної влади лише один крок до теорії цивільного права. У справжньому розумінні слова закон — то «команда тієї особи... чиє розпорядження містить у собі причину послуху» 1. Він «для кожного підданого — ті норми, які держава прищепила йому словом, писанням чи іншим достатнім знаком волі для їхнього використання, для розрізнення правильного і хибного» 2. Він не забув вказати, що таке визначення різко відмежовує цивільне право від природного, бо перше — наказ, санкціонований примусом, а друге — диктат розуму. Закон природи — закон лише в переносному значенні, бо суть цивільного права — його імперативний чи примусовий аспекти. Це, пояснює Гобс, причина плутанини у позиції як парламентаристів, так і правників звичаєвого права на кшталт Кука. Перші вбачають якусь силу і правду у злагоді представницького органу, а другі вважають чинним звичаєве право. Насправді розпорядження, обов’язкові для виконання, дає влада примусу, і закон на боці того, хто має силу. Цей закон може дозволити, щоб звичаєве право зберігалося, і чинності звичаєвому закону надає саме мовчазна згода на те цивільного права. Подвійно безглуздим є Кукове припущення, що звичаєве право має свій власний резон. Так само суверен може консультувати парламент чи дозволити йому виробляти статути, але те, що робить їх законом, — примус. Гобс вважає, що примус застосовується в ім’я короля, але в його теорії нема нічого такого, що суперечило б верховній владі парламенту, він визнає її за єдиної умови, що цей орган буде здатний як створювати закон, так і контролювати його застосування та виконання. Гобс помилявся, гадаючи, ніби він здатний підтримати абсолютну монархію, але він не помилявся, вважаючи, що централізована влада у певній формі має бути головною ознакою сучасних йому держав.



1 De cive, ch. 14, т. І.

2 «Левіафан», розд. 26.



Оскільки закони природи визначають лише раціональні засади, на яких можна будувати державу, вони не обмежують влади суверена. Гобсова аргументація звучить наче каламбур, але в ній був свій сенс. Ніяке цивільне право, твердить він, ніколи не може суперечити законові природи; хоча право власності може бути природним, воно визначається цивільним правом власності, а якщо виняткове право анулюється, право власності просто перестає бути правом власності й випадає з-під сфери дії закону природи. Те, що обмежує суверена, — не закон природи, а потуга його підданих. Гобсів суверен поставлений віч-на-віч з обставинами, а не з теорією, але у сфері його власної компетенції не може бути ніякого обмеження цивільного права. Від Бодуенової концепції конституційного закону, що обмежує компетенцію суверена, не лишилося й сліду. /422/





Держава і церква


Гобсова теорія верховної влади знаменує собою завершення процесу підпорядкування церкви цивільній владі, який почався, коли Марчіліо з Падуї довів до свого логічного завершення відокремлення духовної влади від світської. Для матеріаліста на кшталт Гобса духовне — не більш як привид, витвір уяви. Він не заперечує, що є така річ, як апокаліпсис чи духовні істини, але йому ясно, що йому сказати про них нічого.


Бо з таємницями нашої релігії справа стоїть так, як із цілющими пігулками для хворого, які, коли їх ковтати цілими, помічні, а пережовані здебільшого вибльовуються, не даючи ніякого ефекту 1.



1 «Левіафан», розд. 32.



Саму віру в нематеріальні субстанції він розглядав як кардинальну помилку, що йшла від Арістотеля і пропагувалася церковниками для своєї власної вигоди; метафізична сторона цього — інша помилка: віра, що церква — то Царство Боже, а отже, що вона наділена владою інакшою, ніж влада держави. Гобс усе ще воліє думати, що віра не може бути примусовою, але сповідання віри є прилюдний акт, а отже, підпадає під сферу компетенції закону. Свобода віри цілком пов’язана із зовнішніми наслідками. Всі обряди і віросповідання, канони релігійних книжок, віровчення і церковне врядування, якщо вони мають якусь владу, санкціоновані сувереном. Оскільки нема жодного об’єктивного критерію релігійної істини, запровадження якоїсь віри чи форми відправи мусить бути актом монаршої волі.

Церква, отже, за Гобсом, — просто корпорація. Подібно до всякої корпорації, вона мусить мати голову, і такий голова — сюзерен. Вона є громадою людей, персоніфікованих у особі одного сюзерена, а отже, її цілком неможливо відрізнити від самої держави. Світське і духовне врядування — тотожні. Подібно до Марсілія, Гобс усе ще доводить, що вчити — то обов’язок церкви, але додає, що ніяка наука не буде законною, якщо її не санкціонує сюзерен. Відлучення від церкви чи якесь інше церковне покарання здійснюється владою сюзерена. Тож само собою зрозуміло, робить висновок Гобс, що не може бути й мови про якийсь конфлікт між божественним і людським законом. З усіх поглядів те, що вважається релігією, перебуває під цілковитою владою закону й уряду. Неважко здогадатися, що для Гобса релігія не була справою першорядної ваги. Він приписує їй менше моральне значення, ніж Макіавеллі. Здається, ніби прагнення свободи совісті, подібно до прагнення політичної свободи, усвідомлювалось ним просто як свідоцтво плутанини в голові, а сила щирої релігійної переконаності напевне була йому цілком не знана. Водночас церковні питання, здавалось, усе ще посідали неабияке місце в його політичному світогляді. Майже половину «Левіафана» присвячено їм. У /423/ цьому плані, либонь, можна відзначити швидкий поступ англійської думки в період між 1650 роком і кінцем століття. Лок міг вважати розмежування політичних і релігійних питань справою далеко актуальнішою, ніж це будь-коли уявляв собі Гобс.





Гобсів індивідуалізм


Гобсова політична філософія, поза всяким сумнівом, найяскравіша система з усіх тих, що їх породив період англійських громадянських воєн. Вона видатна насамперед логічною ясністю аргументації й послідовністю, з якою дотримано презумпцій, з яких вона випливала. Продуктом реалістичного політичного спостереження вона не була жодною мірою. Справжні мотиви, якими керувалися люди в цивільному житті, були для Гобса не дуже ясними. Він часто трактував характери своїх сучасників гротесково. Свою психологію Гобс не вважав споглядальною. Люди в уявленні Гобса постають не такими, якими вони є, а такими, якими вони мають бути у світлі загальних засад. Наука означала для Гобса не що інше, як раціональне конструювання складного через просте, так, як це продемонструвала геометрія. Як наслідок, оцінка врядування була цілком світською і наскрізь тверезо утилітарною. Цінність державного правління єдино в тому, що воно здійснює, а що альтернативою йому є анархія, то не може бути жодних сумнівів щодо того, що обрала утилітарна влада. Вибір не передбачав особливих сентиментів. Вигоди врядування «відчутні на дотик», і вони мають збільшуватися цілком відчутно для індивідуумів у вигляді миру, комфорту та безпеки особи і власності. Це єдиний грунт, на якому державне правління може бути виправданим. Загальне чи громадське благо, як і громадська воля, — то фантазії; є просто індивіди, які хочуть жити й мати захист для своїх засобів до існування.

Такий індивідуалізм у Гобса цілком новочасний, як і манера, в якій він схопив з найбільшою ясністю ознаку прийдешнього віку. Протягом двох століть після нього егоїзм здавався більшості мислителів очевиднішим мотивом, ніж незацікавленість, а освічений егоїзм — придатнішими ліками для суспільних хвороб, ніж будь-яка форма колективної дії. Абсолютна влада суверена — теорія, з якою переважно асоціюється Гобсове ім’я, — була насправді необхідним додатком до його індивідуалізму. За винятком тих випадків, коли є реальний зверхник, якому люди виказують послух і який може при потребі змусити до послуху, є лише індивідуальні людські істоти, кожна з яких керується своїми особистими інтересами. Нема ніякої середньої ланки між людством як незліченною кількістю окремих організмів та державою як зовнішньою владою, що сяк-так тримає їх укупі санкціями, якими вона посилює особисті мотиви. Всяке розмаїття громад зникає або Ж дозволяється дуже підозріливо й неохоче, бо воно криє в собі загрозу Державі. Така теорія природна для доби, яка побачила крах стількох традиційних громад та інституцій економічного й релігійного життя і яка, /424/ що найголовніше, стала свідком виникнення могутніх держав, де творення закону стало типовою діяльністю. Ці тенденції — зростання законної влади й усвідомлення егоїзму як домінантного мотиву в житті — були серед найпоширеніших за нових часів. Те, що Гобс зробив їх засновками своєї системи і дотримувався їх із непохитною логічною послідовністю, є справжнім мірилом його філософської проникливості та його величі як політичного мислителя.











Вибрана бібліографія


«Hobbes, Locke, and Professor Macpherson», Political Quarterly, October — December, 1964. By Sir Isaiah Berlin.

Hobbes and His Critics: A Study in Seventeenth Century Constitutionalism. By John Bowie. New York, 1952.

Thomas Hobbes’ Mechanical Conception of Nature. By Frithiof Brandt. London, 1928.

Hobbes Studies. Edited by Keith C. Brown. Oxford, 1965.

Thomas Hobbes as Philosopher, Publicist, and Man of Letters. By George E. G. Catlin. Oxford, 1922.

Hobbes’s Science of Politics. By M. M. Goldsmith. New York, 1966.

The Social and Political Ideas of Some Great Thinkers of the Sixteenth and Seventeenth Centuries. Ed. by F. J. C. Hearnshaw. London, 1926. Ch. 7.

Hobbes. By John Laird. London, 1934.

«Hobbes and Hobbism». By Sterling Lamprecht. In the Am. Pol. Sci. Rev., Vol. XXXIV (1940), p. 31.

The Hunting of Leviathan. By Samuel I. Mintz. Cambridge, 1962.

The Political Theory of Possessive Individualism: Hobbes to Locke. By C. B. Macpherson. Oxford, 1962.

«Introduction» to Hobbes’ Leviathan. By Michael Oakshott. Oxford, 1946.

Hobbes. By Richard Peters. Baltimore, 1956.

Hobbes. By Sir Leslie Stephen. London, 1904.

The Political Philosophy of Hobbes, Its Basis and Its Genesis. By Leo Strauss. Eng. trans. from German manuscript by Elsa M. Sinclair. Oxford, 1936.

Thomas Hobbes, der Mann und der Denker. By Ferdinand Tönnies. 2d ed. Stuttgart, 1922.

The Political Philosophy of Hobbes; His Theory of Obligation. By Howard Warrender. Oxford, 1957.

Hobbes’s System of Ideas. By J. W. N. Watkins. London, 1965.









Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.