Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Себайн Джордж Г., Торсон Томас Л. Історія політичної думки. — К., 1997. — С. 425-441.]

Попередня     Головна     Наступна





25. Радикали та комуністи



Гобсові політичні погляди належали, по суті, до сфери вченості, тобто науки. Хоч орієнтовані на те, щоб впливати на хід подій на користь роялістів, вони майже або зовсім не справляли такого впливу, зате руйнували традиційну лояльність, презентували освічений егоїзм і тим сприяли, зрештою, радикальнішому лібералізмові, більше ніж що інше сповідуваному в межах практичної політики XVII століття. Водночас дещо з радикального індивідуалізму, що його Гобс використовував як філософський постулат, можна було спостерігати у лівому крилі народної демократії, що сформувалось у ході громадянських воєн. Причина, певна річ, не та, що радикали засвоїли Гобсову науку, а та, що обидві сторони були зацікавлені соціальними й інтелектуальними змінами, які переважували партійні міркування і загальні інтереси. Скасування традиційних інституцій і економічна напруженість, яку воно викликало, були фактом, а не теорією. Гобсова логіка перетворила егоїзм на постулат для суспільної філософії, але умови, що зробили індивідуалізм неминучим світоглядом, існували незалежно ні від чого. Думка, що суспільні й політичні інституції виправдані лише тим, що вони боронять особисті інтереси й обстоюють особисті права, з’явилася під тиском обставин, які набули чинності в Англії середини XVII століття, але не переставали існувати й далі й набули ще більшої чинності впродовж двох наступних століть.

Досить важливим аспектом англійських громадянських воєн була роль, яку в них відігравали народні дискусії. Вони знаменували собою народження громадської думки як важливого політичного чинника. Виникла маса спорадичних полемічних писань, яка була набагато більшою за кількість писань, що стосувалися французьких релігійних воєн, хоч і їх було немало 1.



1 Збірка трактатів, укладена книгарем Джорджем Томасоном між скликанням Довгого парламенту 1640 року та коронацією Карла II 1661 року (нині експонат Британського музею), хоча й не повна, містить понад тисячу назв. Див. доповідь про полемічну літературу з коментарем Вільяма Галера у першому томі Tracts on Liberty in the Puritan Revolution, 1638- 1647. 3 vols. New York, 1934.



Багато цих дискусій були, в широкому розумінні слова, філософськими. Принаймні вони мали справу із загальними ідеями — теологічними, релігійними та етичними — і тим, як вони здійснюються у практиці реального державного управління. В них учасники дискусій /426/ викривали зловживання, обговорювали конституцію, виступали за релігійну толерантність чи проти неї, нападали на церковне врядування чи боронили його, досліджували ставлення церкви до цивільної влади, проголошували чи відкидали різні форми громадянської свободи і пропонували час від часу політичні гасла, більшість із яких пізніше випробовували демократичні уряди. Такі гострі дебати були першою значною спробою народної політичної просвіти з використанням друкованої преси як органу керування дискусією. Незалежно від того, чи перебували ці ідеї в системному зв’язку, чи випадали з нього, використання їх у дискусії сприяло широкій інтелектуалізації політичного життя англійців. Ідеї та прагнення, що поширювалися між чималим числом англійців, були важливі не лише з погляду наслідків, які вони могли негайно викликати.

Між цими течіями народної політичної думки нема нічого цікавішого й важливішого, ніж демократичний радикалізм, сформований в угрупованні, знаному як левелери. У плані релігійному вони належали до конгрегаціоналістів і, подібно до цієї секти, загалом прихильно ставилися до релігійної толерантності й були в опозиції до запровадження чи то єпископської, чи то пресвітеріанської форми церковного врядування. Хоч не дуже визначені у своїй структурі, — угруповання сформувалося за короткий термін між 1647 та 1650 роками, — левелери нагадували справжню політичну партію, що мала ясні уявлення про політичні цілі Революції та план переведення конституції на ліберальні рейки, продиктований чіткою системою загальних політичних поглядів. Зазнавши цілковитої невдачі у здійсненні своєї програми, угруповання, проте, засвідчило неабияку чіткість способу мислення та аргументації, прикметну для революційного лібералізму XVIII та початку XIX століть. Воно провело досить чіткі межі між лібералізмом менш привілейованих економічних класів і консервативнішим лібералізмом, чи вігізмом заможних суспільних верств.

Водночас серед революціонерів виникла інша група, дігери, які інколи називали себе істинними левелерами і яких на той час не дуже чітко відрізняли від більшої групи. Число дігерів було зовсім незначним, усі чи майже всі їхні письмові офіційні заяви вийшли з-під пера однієї людини, Джерарда Вінстенлі. Проте своїми цілями і поглядами дігери цілком різняться від більшої групи левелерів. Бо коли левелери були раннім взірцем радикальної демократії середнього класу, що мав політичні цілі, то дігерів легше класифікувати як таких, що поклали початок утопічному комунізму, оскільки вони вважали політичну реформу недостатньою, якщо вона не може виправити незадовільну економічну систему. Левелери, здається, походили переважно з менш заможної частини середнього класу, тим часом як дігерами економічна скрута постійно поповнювала лави немаєтних. У всякому разі, Вінстенлі свідчить, що його, колишнього комерсанта, зруйнувало «ошуканське мистецтво купівлі-продажу». Дігерів можна вважати піонерами пролетарської соціальної філософії. Мета наступного розділу — дослідити ці два типи раннього радикалізму. /427/





Левелери


Рух левелерів розгортався в досить чітких часових рамках і був віднесений до специфічної фази громадянських воєн, які допомогли визначити його програму як партії. Успіх Кромвелевої кампанії проти Карла створив наприкінці 1646 року політичний трикутник, що мав розв’язати питання, які стояли перед Революцією. Розбитий, але не знищений король міг ще сподіватися на багато що, якби йому вдалося пересварити між собою кілька фракцій своїх ворогів. На чолі парламенту, трохи збентеженого своїми успіхами й не певного того, що має робити зі своєю свіжоздобутою верховною владою, стояв провід, більше зацікавлений у запровадженні пресвітеріанства, ніж у здійсненні якогось особливого плану політичної реформи. Зрештою, і це найважливіше, звитяжна Кромвелева армія аж ніяк не мала наміру дозволяти, аби плоди перемоги зірвав або король, або пресвітеріанці. У спритній дипломатичній грі, яка розгорнулася далі, Карл робив ставку на нову громадянську війну, а парламент на те, щоб здихатися війська й розв’язати собі руки. Військо, що єдине мало якусь реальну владу, могло завершити переміщення, яке воно вчинило за три роки, але провідники — Кромвель та його зять Айртон — відчували щиру відразу до військової диктатури і мали великі сумніви щодо того, як краще надати Революції конституційної форми. Сумніви були такими глибокими, що 1647 року вони ризикували опинитися під загрозою військового заколоту. Адже рядові солдати, чудово усвідомлюючи, що вірити не можна ні королю, ні парламентові, стали потерпати, що Кромвель також поступиться реформами, яких вони сподівалися від Революції. Саме за таких обставин і з’явились левелери, перша радикальна партія між простих солдатів, що були невдоволені обережним і надто консервативним планом реформ, оголошеним їхніми офіцерами, й обстоювали свою власну радикальну програму того, чого мала досягти Революція.

Цілком спонтанно утворювались полкові комітети, навдивовиж схожі на ради, які з’явилися у російському війську 1917 року, й вимагали участі в формулюванні політичного курсу, що його мали обрати. На щастя, збереглося майже verbatim повідомлення про дискусії, які точилися у Військовій раді між представниками офіцерства на чолі з Кромвелем та Айртоном і представниками полків, що користувалися, очевидно, симпатією і підтримкою лише невеликої жменьки вищих офіцерів 1. Як перед цією подією у війську, так і після неї з’являлися нові й нові памфлети, здебільшого провідників партії левелерів, Джона Лілберна та Річарда Овертона, де розкривалися і їхні практичні цілі, й політична філософія, якою вони керувалися 2.



1 The Clarke Papers, ed. by C. H. Firth, 4 vols. Camden Society Publications, 1891 — 1901. Перевидано у книжці Puritanism and Liberty, видавець A. C. П. Вудгауз, London, 1938.

2 Tracts on Liberty in the Puritan Revolution, 1638 — 1647, ed. by William Haller and Godfrey Davies, New York, 1944; Leveller Manifestoes in the Puritan Revolution, ed. by /428/ Don M. Wolfe, New York, 1944. Багато витягів із сучасних памфлетів дано у Вудгауза, цит. твір, ч. II. Платформу левелерів як партії названо «Національною згодою». Чотири по-різному датовані версії надруковані у Вулфа, цит. твір.



Дебати у Військовій раді видаються надто цікавими та яскравими, бо відтворюють розмови майже трьохсотрічної давності. Вони дають змогу зазирнути бодай мигцем у душі групи англійців, що посідали низьке суспільне становище, — дрібних крамарів, ремісників і фермерів, які стали рядовими Кромвелевого війська. Вони розкривають уявлення цих людей про те, за що вони воювали, а також неминучі розбіжності між їхніми ідеями та ідеями заможних класів, репрезентованих їхнім офіцерством. Небезпека серйозного заколоту була реальною. У листопаді 1647 року Кромвель заходився квапливо й рішуче відновлювати дисципліну, а невдовзі по тому вирішив на свій страх і ризик не провадити більше перемов із Карлом. Таке рішення мало відновити довіру головного війська. В останньому кварталі 1648 року левелери знову з’явились на історичній арені як цивільна партія, але втратили свою вагу, коли у першій половині 1649 року офіцерство остаточно скомпрометувало себе політикою насильств.

Джон Лілберн, чільний провідник левелерів, втілював у собі досконалий тип радикального агітатора. Незмінно забіякуватий і лайливий в обороні своїх «прав», він заходив у конфлікт на тому чи тому щаблі своєї кар’єри з кожною владою: палатою лордів, палатою общин, Державною радою та з військовим офіцерством. Він був чесний і безстрашний, але задиркуватий та підозріливий. Двічі на своєму віку, в 1649 і 1653 роках, ставав героєм бучного політичного суду, де домігся свого виправдання, апелюючи до народних почуттів в обхід суду. Свій вплив Лілберн завдячував насамперед своїй манері ефектно виставляти себе символом громадянських свобод. «Там, де інші трощили списи навколо відповідних прав короля і парламенту, він говорив про права народу». Як партія, левелери, напевно, були порівняно невеликою групою, складеною з політично прихильніших до них бідніших класів. Їхні плани не приваблювали ні земельного дрібномаєткового дворянства, ні заможних лондонських громадян. На практиці вони виявили свою неспроможність. По-перше, левелери не змогли відновити довіри військових мас до офіцерства. По-друге, не забезпечили участі офіцерства у своїх радикальних реформах. І, по-третє, не мали достатнього впливу на парламент. Левелери цікаві не тим, що вони були вдатні зробити, а своїми ідеями, що багато в чому наблизили як ідеологію, так і програму пізнішого демократичного радикалізму.





Англійське право за народженням


Назва «левелер» була вочевидь епітетом; вона мала натякати на те, що ця партія прагнула знищити різницю у соціальному становищі, політичному /429/ ранзі й навіть власності, цілковито урівнюючи всіх людей. Ось як вороги викладали їхню аргументацію:


З огляду на те, що всі люди з природи своєї Адамові й від нього законно пішли природне право власності, закон і свобода, з огляду на це Англія, решта націй і всі визначні особи кожної нації, попри відмінність законів, систем державного правління, рангів і ступенів, повинні бути однаково вільними й обдарованими своїми природними свободами, а також користуватися законними правами та прерогативою людства, безперечними спадкоємцями яких вони є; а отже, люди із народу і лорди згідно з законом рівні. Зі свого природного походження всі люди рівні й народилися, щоб однаково прагнути права власності, волі і свободи; а що ми всі волею Господа Бога народжені в цьому світі з природи і кожному із нас притаманне природне право волі і власності, то ми всі повинні відповідно й жити, однаковою мірою користуючись своїм правом первородства і привілеєм 1.



1 Thomas Edwards, Gangraena, Part III, p. 17. Едвардс посилається на Remonstrance, Richard Overton (1646), див. Tracts on Liberty in the Puritan Revolution, 1638 — 1647 ed. by W. Haller, Vol. III, p. 351.



Автор цих рядків був вочевидь тенденційним. У партійних офіційних заявах левелерів нема жодного свідчення того «прагнення права власності», в яке вони хотіли включити зрівняння власності та згладження суспільних відмінностей. Вони противилися політичним привілеям для вельможного панства та здобуттю економічної переваги через монополії в торгівлі чи професійну монополію, яку мали правники. Цей опір, либонь, був спрямований єдино проти підпертих законом привілеїв, а не проти суспільної чи економічної нерівності як такої. Дискусії, про які повідомлялося в «Clarke Papers», рясніють протестами, очевидно, щирими, не спрямованими проти права власності, як було задумано спершу. Рівність, якої домагалися, була рівністю перед законом і рівністю політичних прав, надто для класу дрібних власників. Справді, левелери з’являються, аби напрочуд ясно схопити погляд радикального демократичного лібералізму, радше індивідуалістичного, ніж соціалістичного у своїй філософії і радше політичного, ніж економічного у своїй програмі.

Підвалиною такого індивідуалізму, либонь, було раціоналістичне уявлення, що корінні права людей самоочевидні. Беручи до уваги час, коли жили левелери, та їхній очевидний зв’язок із конгрегаціоналізмом, аргументація в «Clarke Papers» і в памфлетах на диво мало пов’язана з релігійними переконаннями, і в ній дуже мало посилань на біблійний авторитет. Опоненти левелерів часом обурювалися, що ті мали надто малу причетність до апокаліпсису в релігії чи до звичаєвого права в законі та /430/ врядуванні, а натомість прагнули вивіряти себе тим, що є природним і розумним.


Коли вони торкаються питань релігії і совісті, вони сахаються Біблії і надприродних істин, відкритих там, щоб людина сумнівалася не в тому, що супроти них не вільно йти, а тільки в тому, що слід чинити гріхи супроти світла природи і здорового глузду; так само вони чинять і тоді, коли йдеться про цивільне врядування і обставини цього життя; вони сахаються законів і конституцій королівств і воліють керуватися правилами, відповідними природі та здоровому глуздові 1.


Це звинувачення можна підкріпити багатьма сентенціями з Лілбернових памфлетів, надто написаних пізніше. Ще 1646 року він твердив, що люди, оскільки вони Адамові діти, «з природи своєї всі рівні й однакові у всьому, що стосується влади, гідності, авторитету й величі», й що, отже, вся цивільна влада здійснюється «просто інституцією чи дарчим документом, тобто взаємною згодою і консенсусом, що їх подаровано... для успішного процвітання і вигод кожного». Коротко кажучи, уряди здобувають свою законну владу зі згоди тих, ким керують; мається на увазі особиста згода кожного громадянина зокрема і всіх громадян разом. Одне з найяскравіших формулювань цієї засади дав полковий представник на нараді з офіцерством:


Насправді я гадаю, що найбільший злидар в Англії повинен жити, як найзаможніший чоловік; а отже, сер, мені ясно, що кожен, хто мусить жити під зверхністю цього врядування, повинен спершу своєю власною згодою підвести себе під його зверхність; і я ладен думати, що найбільший злидар в Англії взагалі не зобов’язаний у строгому розумінні терпіти те врядування, підвести себе під зверхність якого він не мав права голосу 2.



1 Gangraena. Part III, p. 20.

2 Clarke Papers. Vol. I, p. 20.



Треба думати, що аргументація левелерів була дещо плутаною в питанні про «право за народженням», яке вони проголосили. Воно могло складатися з традиційних свобод англійців, що, як припускають, були законсервовані у звичаєвому праві чи у Великій хартії вольностей, або могло бути універсальним правом людини. Подібно до кожного досвідченого агітатора, Лілберн використовував усе, що могло правити за найсильніший аргумент у тих чи інших обставинах. Він міг апелювати до палати общин, виступаючи проти палати лордів, посилатися на Велику хартію вольностей, виступаючи проти звичаєвого права, і вдаватися до свідчень розуму, виступаючи проти тих і тих водночас. Якби попереднє, або традиційне, право було достатнім, /431/ не було б жодної потреби вдаватися до абстракцій. Загалом же обстоювати звичаєве право для партії радикальних реформ видавалося цілком неможливим. 1645 року Волуїн застеріг, що


Велика хартія вольностей (зверніть увагу) — то лише частина народних прав і свобод, які перестали існувати, але які після багатьох зусиль і численних боїв наших пращурів були вирвані з лабетів тих королів, що силоміць підкорили націю, змінили закони й міцною рукою тримали людей у рабстві 1.


1646 року Річард Овертон назвав Велику хартію вольностей «жебрацькою», запозичивши всю аргументацію з царини звичаєвого права.


Вас (парламент) обрано, щоб ви торували шлях нашому визволенню й обдарували нас природною і справедливою свободою, відповідною розумові й загальній справедливості, бо хоч би які були наші предки, хоч би що вони робили, хоч би як страждали, хоч би на що мусили погодитися, ми люди сьогодення і маємо бути цілком вільними від будь-яких надмірностей з боку інших, будь-яких домагань і будь-якої деспотичної влади 2.


Відмінність між звичаєвим правом і правом природним була яблуком розбрату між Айртоном і полковим представництвом. Айртонів розум законника дратувала розпачливість вимоги того представництва.


Якщо ви вдаватиметесь лише до закону природи, цей закон дасть вам не більше право на цю землю чи щось інше, ніж його маю я 3.



1 England Lamentable Slaverie, Tracts on Liberty in the Puritan Revolution, 16381647, Vol. III, p. 313.

2 A Remonstrance, там само, с. 354.

3 Clarke Papers. Vol. I, p. 263.



Що робить право моїм «по-справжньому і цілком коректно, то це закон». Левелери заперечували: мовляв, несправедливий закон — це зовсім не закон.

Цікавою і відмітною рисою філософії левелерів є та нова форма, якої вона надає стародавнім концепціям природного права і злагоди. Вони трактували закон природи як такий, що обдаровує людські індивіди природженими й невід’ємними правами (юридичні й політичні інституції повинні їх боронити — лише на те вони й існують), і вибудували концепцію злагоди як особистого акту, що його кожній людині вільно для себе здійснити. Майже так само, як Гобс, хоч і не демонструючи його системної /432/ ясності, вони доводили, що єдиним виправданням суспільства є продукування особистих вигод. Якби левелери розвинули концепцію суспільного контракту, що мислиться в їхній ідеї злагоди, вона, ясно, була б, подібно до Гобсової, концепцією суспільного контракту, що виводить громаду індивідів до єднання заради загального добра, а не до колишніх форм контракту на зразок угоди між королем і спільнотою. Індивідуум та його права утворюють підмурок усієї суспільної будови. Як і в характерній суспільній філософії радикального лібералізму, єдине виправдання для примусу — те, що саме примус сприяє особистій волі.





Помірковані і радикальні реформи


План політичної реформи, яку левелери підтримували, навдпвовиж добре узгоджувався з засадами їхньої політичної філософії. Левелери утворювали, як було сказано, ліве революційне крило у Кромвелевому війську, і їхня позиція найкраще визначається їхніми відмінностями від консервативніших задумів офіцерства. 1647 року революція була доконаним фактом, і стала очевидною потреба певного конституційного регулювання. З багатьох пунктів між поміркованими і радикалами панувала міцна згода, а як і були розбіжності, то радше у деталях, ніж у принципі. Обидві сторони, певна річ, прагнули усунути найгірші зловживання, що спричинили війну між королем і парламентом. Істотна розбіжність була в тому, що офіцерство як угруповання вийшло з нетитулованого дрібномаєткового дворянства і прагнуло рішень, які зберігали б політичну владу в основному цього класу, хоча слід чесно сказати, що їхній план включав багато демократичних реформ, які в Англії здійснено тільки по закінченні XVIII століття. Левелери і солдати з полків, проте, були дрібними власниками, тобто класом, руйнація якого в разі війни була найімовірнішою. Через те вони прагнули такого правового врегулювання, яке по змозі рішуче розмежовувало б політичні права і права власності. Внаслідок цього офіцери на чолі з Кромвелем і Айртоном обстоювали врегулювання, що спричинило б якомога менше змін у традиційній конституції, відповідно до їхнього розуміння рятівних наслідків війни. Левелери прагнули здобути можливість робити радикальні зміни, скеровані на те, що, на їхню думку, було б справедливим і розумним урегулюванням без особливого огляду на традицію.


Ви знаєте, закони цієї нації огидні вільним людям і від першого до останнього заслуговують на те, щоб їх обміркувати, поважно обговорити й узгодити з елементарною справедливістю і здоровим глуздом, які мають бути буквою і духом кожного врядування 1.



1 Remonstrance, Richard Overton’s, там само, с. 365. /433/



На нарадах між офіцерством і полковим представництвом Кромвеля вочевидь приголомшила велич і новизна пропонованих змін. Подібно до багатьох видатних революціонерів, він у душі був консерватором; до того ж він знав далеко ліпше за левелерів, якими нездійсненними за тодішніх обставин були б намагання зміцнити систему загальних засад.

Ще перед початком агітації серед солдатів офіцерська рада склала документ під назвою «Параграфи пропозицій» 1, у якому окреслились обриси низки подальших актів, де пропонувалося, щоб парламент поглибив конституційні зміни, вироблені Революцією. Національна злагода, сформульована серед солдатів і доведена полковим представництвом до відома Військової ради, була контрпропозицією, що накреслювала форму врядування, бажану для левелерів. Обидва угруповання дійшли згоди між собою, що має гарантуватися свобода парламенту, що часті засідання повинні стати звичайною справою і що має бути проведений перерозподіл місць, що забезпечило б рівноправніше представництво. Обидві сторони погодилися, крім того, що парламент повинен контролювати командний офіцерський склад, включаючи командувачів армії і флоту. Офіцери були згодні виконувати це положення протягом десяти років, тим часом як левелери включали його постійним складником до своєї концепції конституції. Обидві сторони пристали на політику релігійної толерантності, за винятком толерантності до римських католиків, і висловили бажання покласти край виявленим зловживанням юридичної адміністрації. З ухваленням таких змін офіцерство забажало відновити особисті права і свободи короля, хоч це не було, на його думку, головним пунктом, і трохи згодом офіцерство зреклося своєї забаганки. Декотрі левелери принаймні були безперечними республіканцями і вважали, що монархія — «джерело всякого гніту» 2, але її знищення, либонь, не головний пункт партійної програми. Республіканізм був радше засобом, аніж метою в їхньому проекті врядування.



1 Цитується з Вудгауза, цит. твір, с. 422.

2 Richard Overton’s Remonstrance, там само, с. 356.



Проте за цією досить відчутною згодою щодо засобів реалізації стояла радикальна відмінність розуміння політичної філософії. Левелери прагнули незалежності парламенту не через те, що парламент репрезентував народ. У їхніх душах не було місця для сумніву, що саме народ, а не парламент найвища влада і що парламент повинен мати виключно делеговану владу.

Сповідуючи теорію природжених прав, виразно позначену індивідуалізмом, вони й парламент усвідомлювали як такий, що обстоює сьогоденних людей, об’єднаних у націю, а не як такий, що репрезентує корпорації, їхні законні інтереси, права власності чи статус. Такі дві риси політичної філософії левелерів — делегована влада парламенту і право кожної людини давати згоду на закон через своїх представників — були грунтом, на якому левелери розглядали основні частини своєї радикальної програми. /434/

Тож дарма що левелери та офіцерство прагнули рівноправного представництва у парламенті, вони мали зовсім різні уявлення про те, що така рівноправність означає. Офіцерство пропонувало перерозподілити місця на основі співрозмірності податків, сплачуваних виборцями, тим часом як левелери прагнули рівноправного представництва відповідно до населення як такого. Консервативніший погляд, безперечно, ближчий до традиційної концепції парламенту, розглядав цей орган як такий, що репрезентує інтереси земельних власників і членів корпорацій, в яких був дозволений бізнес. Айртон сформулював свій погляд напрочуд ясно. Жодна людина не має права голосу, твердив він, якщо вона не має «постійного інтересу в цьому королівстві», інтересу, з природи своєї невикорінного, що належить як постійний елемент до економічної і політичної структури 1. Рівноправність репрезентації означає, що кожна людина мусить мати право голосу. На це левелери відказали: суб’єкт закону — людина, а не інтерес, а отже, репрезентуватися має не власність, а людина. Вони щиро відмежувалися від будь-якого бажання шкодити правам власності, які розглядали як такі, що належать до природних прав людини, але вони проводили чітку межу між власністю і посіданням політичних прав. Політичні права — це не права власності, і навіть злидар має своє «право за народженням», яке держава зобов’язана боронити не менше, ніж маєток багатія.



1 Clarke Papers. Vol. I, p. 302-303.



Отже, левелери обстоювали у своїй теорії універсальне виборче право чоловічої частини людності, не поширюючи його, певно, тільки на жебраків, чи, як практичний засіб для досягнення мети, — найнижчий приступний виборчий ценз власника, а Айртонова теорія практично означала обмеження виборчого цензу для землевласника. Офіцери, звісно, вважали, що універсальний виборчий ценз піддає небезпеці власність і спричинює достеменну анархію. Як висловився Айртон, якщо людина має право голосу просто в силу того, що вона дихає, то вона може мати природне право, скероване навіть проти законних прав власності. Природне право — зовсім не право, оскільки як політичні права, так і права власності виростають із закону. Але настійні вимоги закону, — відповідали йому левелери, — це якраз те, що слід пояснити й утвердити. Якщо закон не постав зі згоди народу і якщо людина не репрезентована в органі, який виробив його, то чому вона має коритися йому? І як може людина бути репрезентована, якщо вона не має права голосу в виборах своїх представників? Ці два погляди різко протилежні: з одного боку, теорія, що спільнота — організація плекання й захисту постійних інтересів, скріплена звичаєвими привілеями і домаганнями; з другого боку, нова концепція нації як сукупності вільних індивідів, що кооперуються з егоїстичних міркувань і виробляють свій закон в інтересах особистої свободи. /435/





Приборкання законодавчої влади


З погляду левелерів, парламентські домагання верховної влади не достойніші за королівські. Подібно до короля, парламент має тільки доручену йому владу, а боронити особисті права від законодавчої влади так само важливо, як і від виконавчої влади. Тож офіційний документ, складений пресвітеріанськими провідниками Довгого парламенту, був розрахований на те, щоб переконати групу конгрегаціоналістів, що приборкання органу верховної законодавчої влади не є академічним питанням. Отже, левелери прагнули проекту конституції, що боронив би індивіда в його основних правах навіть від його власних представників. Задум, що його накреслили, був, по суті, задумом писаної конституції з її біллем про фундаментальні права. Визнаючи зверхність парламенту над іншими сферами врядування, «Національна злагода» виразно визначила принцип, що навіть парламент не повинен зачіпати певних прав громадян, і спробувала перелічити деякі з них. Парламент не повинен анульовувати боргів, довільно робити винятки щодо дії закону чи нищити права власності та свободи особи. Надто ж він не повинен скасовувати чи видозмінювати жодних прав, написаних у самому акті. Коротко кажучи, «Національна злагода», як документ, має статус незмінюваного конституційного закону — витвір, фактично включений в Урядовий акт, який започаткував Протекторат 1653 року. 1648 року левелери прагнули забезпечити те, що у Сполучених Штатах було б названо конституційними зборами — спеціальним представницьким органом, який «не здійснює жодної законодавчої влади, а лише закладає підвалини справедливого врядування». Отже, «Злагода» породила те, що утвердилося як різновид суспільного контракту, поставленого над законом, контракту, що запроваджував обмеження парламентської законодавчої влади; той контракт мусив підписуватися і схвалюватися виборцями і кандидатами за кожних виборів. Подібно до пізніших конституцій, задуманих для того, щоб обстоювати невід’ємні людські права, «Національна злагода» почала узаконювати опір на випадок, якби парламент переступив межі, визначені самою «Злагодою», як документом.

Левелери більше, ніж будь-яка інша група в революційній Англії, наблизили виникнення політичної філософії, яка згодом стала типовою радикальною демократією. Стародавня теорія природного права у них виступила в новій формі, а саме: у формі природженого права кожної людини на мінімум політичних привілеїв, у формі доктрини щодо участі в обранні представників, виправдання закону і врядування як захисту особистих прав і обмеження кожної сфери врядування згідно з верховною владою народу, гарантованою писаним реєстром невід’ємних прав. Такий комплекс ідей в Англії середини XVII століття подвійно цікавий з огляду На те, що в цій країні вони зовсім не віддзеркалилися в конституції, тим часом як в Америці виявляли надзвичайну живучість і успішно реалізовувалися. Урядовий акт 1653 року був першою й останньою спробою в Англії обмежити законодавчу владу парламенту писаною конституцією, а /436/ встановлення законної зверхності парламенту було тим, у що вилилася революція. В Америці писана конституція з її обмеженнями законодавчої влади стала загальною практикою. Цю відмінність неважко пояснити. Після Реставрації 1660 року обмін політичними ідеями між Англією та Америкою був набагато вужчим, ніж раніше. Зрештою, новітня ідея верховної влади парламенту ніколи не поширювалася серед англійців у Америці, тим часом як давніша віра в основний закон не переставала існувати і за сприятливих оставин розвинулася приблизно до того вигляду, в якому її репрезентували левелери. Не можна сказати, що програму левелерів імітовано. Конституційні ідеї як в Англії, так і в Америці мали спільне коріння, а стан справ у Америці дозволяв негайно зробити радикальнішу спробу їхнього здійснення.





Дігери


Памфлети левелерів — промовисте свідчення економічного лиха, яке громадянські війни принесли дрібним фермерам, крамарям і ремісникам у менш заможній частині англійського середнього класу. Переважна більшість цих людей або брала собі за приклад заможне дрібномаєткове дворянство, або шукала ради в ідеях радикальної політичної рівності й усунення такого джерела дискримінації, як монополізм. Невелика жменька людей, проте, усвідомлювала політичну революцію як нагоду здійснити економічну рівність і зняти з мас тягар злиднів 1. Назва «істинні левелери», якою ці комуністи часом іменували себе, відразу навіює думку, що це угруповання утворилось як ліве крило радикальної партії і що воно бодай невиразно усвідомлювало свою відмінність від неї. З другого боку, Лілберн рішуче заперечував свою причетність до комуністів. Стоячи осторонь від тогочасних заворушень, соціальна філософія комуністів була принципово відмінною від філософії левелерів. Пізніші радикальні демократи мали переважно політичну програму; комуністи були утопічними соціалістами з переважно економічною програмою.



1 Вперше закликав істориків звернути на це увагу Едвард Бернштайн у своїй праці Sozialismus und Demokratie in der grossen Englischen Revolution (перше видання у 1895 p.), перекладеній Г. Дж. Стенінгом під заголовком Cromwell and Communism (1930). Комуністичні трактати передруковано у The Works of Gerrard Winstanley, ed. by George H. Sabine, Ithaca, New York, 1941. Відоміші праці вміщено у Selections, ed. by Leonard Hamilton, London, 1944. Див. D. W. Petegorsky, Leftwing Democracy in the English Civil War, London, 1940.



Комуністи стали широко відомими 1649 року, коли їхня маленька група почала займати й обробляти неогороджені громадські вигони з метою розподілу виробленої продукції серед бідних. Звідси їхнє прізвисько дігерів (копачів), під яким вони стали знані у XVII столітті. Діяльність дігерів занепокоїла лендлордів — вони потерпали, що ті можуть домогтися тривких наслідків. Дігери, які, мабуть, могли похвалитися лише окремими /437/ успіхами, провадили свої експерименти протягом року, але мусили кінець кінцем зійти зі сцени, наразившись на законне роздратування і лють натовпу. Єдине, що після них залишилося, — це кілька памфлетів Джерарда Вінстенлі з планом комуністичного врядування в Англії, опублікованих після перших експериментів, тобто ще до того, як не виправдала себе затія з громадськими вигонами. Комунізм Вінстенлі, безперечно, походив із релігійного містицизму. Його релігійні переконання, по суті, нагадували переконання квакерів, що заявили про себе на кілька років пізніше і були зовсім відмінними від кальвінізму більшості радикальних груп.

Левелерів та комуністів єднає те, що і ті, й ті виправдовували свої погляди законом природи, як це звичайно робив у XVII столітті кожен радикал. Левелери перетворили закон природи на доктрину особистих прав, з яких право власності неминуче виступало як одне з найважливіших. Дігери тлумачили закон природи як спільне для всіх право на засоби до існування, з яких земля важила найбільше, і залишали індивідові тільки право розподілу продуктів, вироблених на громадських вигонах громадською працею. Землю, на думку дігерів, наділяє Бог чи природа, щоб та була «громадським скарбом», жити з якого дано право всім.


Ніхто не повинен бути лордом чи лендлордом щодо іншого; земля відкрита для кожного сина і дочки людства, щоб жити на ній вільно 1.



1 Works, ed. by Sabine, p. 289.



«Природний» стан людини, отже, це стан спільного володіння, і комуністи змальовували англійську революцію як цінну нагоду повернутися до цього ідилічного стану.

Про джерела цієї концепції можна лише здогадуватися. Цілком природне припущення про її нерозривну єдність з ідеями похмурих пролетарських повстань, що їх економічне лихо породжувало час від часу і в Англії, і на континенті, чи про специфічний її зв’язок із селянською революцією в Німеччині та з анабаптистським рухом. У всякому разі, комуністи виходили з дуже поширеної впродовж середньовіччя християнської віри в те, що спільне володіння — досконаліший спосіб життя, ніж приватне власництво, яке звичайно вважалося не чимось «природним», а плодом людської злостивості. Важливою рисою філософії дігерів був той спосіб, у який вони геть переінакшували висновки, передбачені цією вірою. Природним висновком мало б бути те, що приватна власність, хоч і менш досконала, ніж спільна власність, все-таки, з огляду на занепаду людську природу, реальніша за неї. Дігери ж вважали, що сама приватна власність — головна причина зла і всіх форм суспільних зловживань і корупції. Коріння всього зла — зажерливість і пожадливість, які спершу спородили приватну власність, а тоді спричинили всі вияви вищості однієї людини /438/ над іншою, всі спроби кровопролиття і в’ярмили людські маси, зведені до рівня злидарів системою заробітної платні й змушувані підтримувати своєю працею саму ту владу, що їх уярмила. Отже, більшість суспільних болячок і більшість людських негативних рис можна усунути, знищивши приватну власність, надто на землю. Схожість аргументації дігерів із думками, викладеними Руссо в есе «Походження нерівності між людьми», разюча.

Природно, що памфлети дігерів дихають ненавистю до великих земельних власників.


О ви, Адами землі, ви ходите в розкішному вбранні та з натоптаними кендюхами... Але знайте... що Судний день настає... Злидарі, яких ти гнобиш, стануть рятівниками землі... Якщо ти жадаєш заслужити прощення... зречися гноблення... злодійських купівлі-продажу землі, лендлордівського володіння та вимоги сплати ренти і дай свою вільну згоду перетворити землю на громадський скарб 1.



1 The True Leveller’s Standard Advanced (1649), Works, ed. by Sabine, pp. 264 ff.



Не менш гострого розвінчання зазнали й правники та церковники, не так через те, що перші торгують правом, а другі кепсько навчають богослов’ю, як через те, що і ті, й ті — головна опора приватної власності. Вся англійська історія, починаючи з Конкісти, прочитується в такому плані: конкістадор загарбав землю в народу й віддав її своїм «полковникам», від яких вона перейшла у спадок до теперішніх великих землевласників. Англія — тюрма; підступні закони — то її надійні засуви, а законники — її тюремники. Всі книжки старого закону повинні бути спалені. Водночас конкістадор підкупив десятинами клерикала, щоб той «його вихваляв» і «затикав людям пельки», навчаючи їх покорі. Висновок очевидний: оскільки нині іменем Революції королівську владу буде повалено, вся система приватного землеволодіння мусить згинути разом з нею, бо, якщо люди не повернуть собі землі, вони позбудуться плодів перемоги.

Попри всю полум’яність своїх памфлетів, дігери відмовлялися від будь-якого підбурювання до насильства чи примусової експропріації лендлордів. Якими були б дії дігерів, якби їх налічувалося більше, важко сказати; оскільки їх було щонайбільше жменька, вихваляння насильства могло стати для них згубним. Що вони чітко проголосили, — то це право обробляти громадські вигони, не чіпаючи обгороджених земель приватних власників. Сумніватися у щирості дігерів немає підстав. Подібно до більшості утопістів, вони сповідували пацифізм і, напевно, вважали, що високі достойності нового способу життя приваблюватимуть до нього навіть лендлордів. Можливо також, що вони розраховували на якусь незбагненну душевну лагідність, бо, попри свій затятий антиклерикалізм, усе ж були людьми глибоко релігійними. «Ісус Христос, — правили вони, — провідник /439/ левелерів». Безперечно, вони були простодушними людьми, які вважали, що християнська доктрина братерської любові має сприйматися в буквальному сенсі.





Право волі Вінстенлі


Джерард Вінстенлі — єдиний поважний автор серед дігерів — написав єдину книжку, що була чимось більшим, ніж просто памфлетом, — «Закон про волю». Опублікована 1652 року, вона адресувалася Кромвелеві. Автор накреслив у ній досить виразні обриси утопічного суспільства. Причому зробив він це, виходячи з платформи державного врядування на засадах справедливості. Головна думка, покладена в основу концепції держави Вінстенлі, та, що коріння всякого рабства — злидні: «Краще не мати тіла, ніж не мати їжі, щоб його годувати». Справжня воля означає, що всі мають рівний доступ до того, щоб користуватися землею та її плодами. В людській природі криються дві супротивні тенденції: прагнення збереження як загалу, що є корінням родини та всякого миру й справедливості, і прагнення самозбереження, що є корінням зажерливості та тиранії. Першому відповідає держава, що однаково захищає слабкого й сильного. Другому відповідає королівське врядування та право завойовника. Істотна різниця та, що королівський уряд врядує, послуговуючись «ошуканським мистецтвом купівлі-продажу»; це врядування розбійника, який загарбав землю у свого молодшого брата. Отже, суть реформи — заборона купівлі-продажу, надто ж землі. Інакше не буде ніякого рівного доступу до благ, бо багатство дає владу, а влада означає гноблення. Крім того, багатство чесно не заробляється. Усяк здобуває багатство не своїми власними зусиллями, а єдино відмовою розподіляти те, що виробляють його підручні.

Справжня воля, отже, вимагає, щоб землею володіли гуртом. Сільськогосподарську продукцію слід класти до спільної комори, звідки всі можуть брати згідно зі своїми потребами. Всі працездатні мають бути зобов’язані плідно працювати, принаймні до сорока років. Родини з особистим майном та приватними будинками Вінстенлі волів не зачіпати. Щоб увічнити державу, він передбачив ретельно розроблену систему магістратів та кодексу жорстких законів, яких щиро, без перекручень, усі мали дотримуватися. Якщо говорити про політичні механізми, то він покладався в основному на загальний виборчий ценз і на обмеження терміну служби виборних осіб до одного року. Досить цікавою частиною його задуму був проект зведення ролі національної церкви до ролі закладу народної освіти. Очевидно, поняття надприродного небагато важило в його релігійній концепції. Церковники, що нині «читають проповіді на догоду недоумкуватим невігласам, щоб оборонити свої власні багатства й авторитет серед зачаклованих, обдурених і задурманених людей», повинні стати шкільними вчителями, які що сьомого дня навчатимуть таким /440/ дисциплінам, як громадські справи, історія, мистецтва та науки. «Знати таємниці природи — знати Божі творіння»; те, що звичайно йменується божественним, — то «доктрина немічного і хворобливого духу». «Такі божественні духовні доктрини — дурисвітство». Доволі важлива частина освіти — навчання корисних ремесел і майстерності.


Поки люди пильно дивляться вгору на Небеса й уявляють щастя, поки вони бояться Пекла по своєму сконові, їхні очі, вважай, виколоті, бо вони бачать щось інше, а не свої права за народженням 1.



1 Works, p. 569.



Комунізм Вінстенлі не дав себе спростувати у політичній філософії XVII століття. Він заявив автентичним голосом про пролетарський утопізм, даючи вираз першим зародкам політичного прагнення в німих масах і обгрунтовуючи добробут суспільної людини як мети справедливого суспільства. Хоча й утопічний у своїй програмі, він грунтувався на ясному усвідомленні неминучої залежності політичної волі й рівності від впливу економічних причин. У XVII столітті лише у Гарінгтона, можливо, чіткіше висловлена ідея залежності політиків від розподілу багатства. Ніде не зустрічаємо яснішого розуміння несумісності економічної експлуатації з демократичними ідеалами. Комунізм Вінстенлі виріс єдино з його релігійного досвіду, але релігія цього політика була настільки вільною від догматизму й клерикалізму, що його суспільно-політична думка часто ставала цілковито світською. Його етика, подібно до тієї, яку долучено до кальвінізму, зробила центральною засадою демократії радше братерську любов, аніж особисту незалежність.











Вибрана бібліографія


John Wildman, Plotter and Postmaster: A Study of the English Republican Movement in the Seventeenth Century. By Maurice P. Ashley. New Haven, Conn., 1947.

Cromwell and Communism: Socialism and Democracy in the Great English Revolution. By Eduard Bernstein. Eng. trans. by H. J. Stenning. London, 1930. (Sozialismus und Demokratie in der grossen Englischen Revolution).

The Levellers: A History of the Writings of Three Seventeenth-century Social Democrats: John Liburne, Richard Overton, William Walwyn. By Joseph Frank. Cambridge, Mass., 1955.

John Liburne, the Leveller: A Christian Democrat. By M. A. Gibb. London, 1947.

Political Thought in England: From Bacon to Halifax. By G. P. Gooch. London, 1946.

Fundamental Law in English Constitutional History. By J. W. Gough. Oxford, 1955. Ch. 7.

Tracts on Liberty in the Puritan Revolution, 1638- 1647. Ed., with a Commentary, by William Haller. 3 vols. New York, 1934.

The Leveller Tracts, 1647 — 1653. Ed. by William Haller... and Godfrey Davies. New York, 1944. /441/

Mysticism and Democracy in the English Commonwealth. By Rufus M. Jones. Cambridge, Mass., 1932.

The Development of Religious Toleration in England. By W. K. Jordan. 4 vols. Cambridge, Mass., 1932 — 1940.

Left-wing Democracy in the English Civil War: A Study of the Social Philosophy of Gerrard Winstanley. By David W. Petegorsky. London, 1940.

The Works of Gerrard Winstanley. Ed. by George H. Sabine. Ithaca, N. Y., 1941. Introduction.

Leveller Manifestos of Puritan Revolution. Ed. by Don M. Wolfe New York 1944. Introduction.

Puritanism and Liberty, being the Army Debates (1647 — 9) from the Clarke Manuscripts. With supplementary documents selected and ed. with an introduction by A. S. P. Woodhouse. 2d ed. Chicago, 1951.









Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.