Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Себайн Джордж Г., Торсон Томас Л. Історія політичної думки. — К., 1997. — С. 460-480.]

Попередня     Головна     Наступна





27. Галіфакс і Лок



Кінцевий акт драми англійської політики XVII століття вилився із небезпечною раптовістю у безкровну революцію 1688 року. Нерозважливі намагання Якова II сприяти католицизмові допікали англійській протестантській думці, яка не виявляла тупості й деградації, притаманних урядуванню Реставрації, і вважала це питанням розв’язаним. Основна маса англійців була незмінно протестантською і після короткого епізоду з Яковом готова була визнати доконечну потребу протестантської зверхності. Швидкість і легкість, з якою «славна Революція» дійшла свого завершення, хоч його й гальмувала незрівнянна глупота Яковова, показали, що позиції протестантизму більш ніж певні. Він витравив дух республіканізму, якщо цей дух ще справді був здатний з’являтися, адже ніхто, вартий того, щоб його згадували, не бажав поновлювати сумного експерименту Республіки. Англія мусила бути монархією, але монархією, керованою парламентом у межах, визначених здобутками громадянських воєн. Після того, як було залагоджено питання про престолонаступництво Вільяма та Мері, вже не могло виникнути сумніву стосовно того, що доля корони залежить від парламенту, якщо стоїть питання про те, щоб її зберегти. Тож англійське державне правління повертало собі ту форму, яку воно мало сотні років, — і досягло її навіть без реформ представництва, які здавалися неминучими 1650 року. Це, безперечно, було повним втіленням класового врядування, яке в ході XVIII століття відзначилося кількома зловживаннями найгіршого гатунку, але своєю формою все ще було представницьким і проти будь-якого іншого європейського врядування могло вважатися ліберальним. Принципи такого врегулювання були висвітлені двома найосвіченішими англійцями свого покоління: державним діячем Джорджем Савілом, першим маркізом Галіфаксом, та філософом Джоном Локом.

Хоч Революцію спричинила загроза утвердження католицької династії, згадане врегулювання завершувало епоху у стосунках між релігією і політикою. Релігія і політика більш ніколи не будуть поєднані, якими вони були з часів протестантської Реформації. Акт толерантності був єдиною реальною основою постійного миру між церквами, і хоч Ревізійний акт зацілів, щоб стати курйозом англійського законодавства, несправедливе ставлення до католиків і сектантів дуже відрізнялося від переслідування. Найочевидніше в політичних поглядах Галіфакса і Лока — відведення доктринерських і церковних питань від позиції домінантного інтересу, яку вони займали. Лок, як молода людина, сподівався на політику толерантності /461/ в самій англіканській церкві, а коли ця надія розвіялася, повернувся до теорії майже універсальної толерантності й практичного розмежування церкви та держави. Чогось подібного досягла англійська Революція, і все більш і більш воно ставало узвичаєним розв’язанням цієї давньої проблеми, хоч би де вона давалася взнаки. Весь лад мислення і Лока, і Галіфакса відзначався такою світськістю, яка була б практично неможливою п’ятдесят років тому. Контраст навіть із Гобсом разючий. Хоч Галіфакс, можливо, був майже так само нерелігійний, як усяк, хто будь-коли жив на світі, він присвятив половину «Левіафана» проблемі imperium і sacerdotium. Лок, чиє особисте життя було втіленням найкращих якостей пуританства, був здатний залишити поза увагою все це питання, хіба що воно впливало б на його аргументацію в обороні толерантності. Як Галіфакс, так і Лок належали в цьому розумінні радше до XVIII, ніж до XVII століття: вони могли зустріти теологічний диспут найнищівнішою зброєю — байдужістю. Християнин у плані релігійному й етичному, Лок був глибоко розсудливим і антидогматичним.

Як у Галіфаксових, так і в Локових політичних теоріях помітними є подібні розумові якості їхніх авторів. В обох здоровий глузд важить більше, ніж логіка. Обидва були обережні й бажали зоставатися консервативними скрізь, де це дозволяли обставини. Обидва були неабиякими прагматиками і прихильниками компромісу й воліли здебільшого не сперечатися про речі, які вони вважали за доконаний факт, а приймати й використовувати найкращі з них. Галіфакс, можливо, підійшов ближче, ніж будь-хто в XVII столітті, до вироблення такої системи логічного опрацювання політичних гіпотез. Жодна людина не мала більшої, ніж він, недовіри до великих узагальнень чи до тих блискучих дотепів, призначення яких — стріляти з гармат по горобцях. З прикметною іронією і, можливо, з відтінком джентльменської байдужості до точного мислення Галіфакс ставить перед собою важке завдання — створити позитивну теорію; він був напрочуд освіченим і допитливим, але залишався, по суті, емпіриком і скептиком. Для філософа на кшталт Лока така благодушно-весела недовіра до узагальнень відпадала. Він теж був емпіриком, але в нього ще залишалася чимала доза філософського раціоналізму і твердої віри в самоочевидні засади правильного і хибного. На лихо, здоровий глузд — кепське знаряддя для синтезування справді супротивних філософських позицій. Через це Лок пішов на низку компромісів, які завжди затемнювали розуміння вищезгаданих засад. Щоправда, його компроміси задовольняли майже кожного п’ятдесят із гаком років, а своїм здоровим глуздом він міцно схопив основний етичний ідеал англійської злагоди, ідеал особистих прав. Проте його компроміси дійшли до замовчування недостатності як самого цього ідеалу, так і його здійснення в Англії XVIII століття. Як наслідок — пізніша політична думка пов’язується з Локом у надзвичайно складний спосіб. /462/





Галіфакс


Ось головна думка, якої Галіфакс 1 дійшов своїм допитливим і скептичним розумом: дуже мало є таких засад, якщо вони є взагалі, що забезпечують добре врядування. Воно, як він висловлюється, «вульгарна річ» і зводиться переважно до всіляких вивертів та компромісів; у ньому навряд чи знайдеш щось таке, що «не було б облудою». Гучні заяви про засади — звичайне ошуканство, за яким стоїть домагання особистої чи групової вигоди. Те, що люди воліють називати «підвалинами», за його словами, є


цвях, яким кожен послуговуватиметься, аби закріпити те, що добре для нього, бо всі люди воліють мати цю засаду, аби було непохитним те, що постійно служить їхній користі 2.

Підвалини — то слово, що його миряни вживають так само, як духівництво вживає слова «святий», аби закріпити для себе все, що вони намагаються утримувати, закріпити так, щоб ніхто інший не міг до нього доступитися 3.



1 Галіфаксові праці також видав Вальтер Ролі в Оксфорді 1912 року; вони вийшли також у виданні Life and Letters of Sir George Savile, Bart., First Marquis of Halifax, H. C. Foxcroft, 2 vols., London, 1898. Його найважливіше есе The Character of a Trimmer, написане 1648 року і надруковане уперше 1688 року; A Rough Draught of a New Model at Sea — есе, опубліковане 1694 року, хоч було написане набагато раніше; а також «The Anatomy of an Equivalent», 1688 рік.

2 Foxcroft. Vol. II, p. 492.

3 Там само, с. 497.



Не підлягає жодному сумніву, що кожна людська інституція хоче змінити і так звані «підвалини» врядування. Божественне право королів, непорушні права власності чи осіб, закони, які не можуть бути скасованими чи зміненими, — то все спроби «зв’язати» будучину; вони, ті спроби, і не можуть, і не повинні бути ефективними. Закони та конституції, за його словами, виготовляються не раз, а сотні разів. Самі собою вони мало на що придатні й зрештою означають тільки те, в чому зацікавлені ті, хто тлумачить і застосовує, здійснює їх. Звичаєве право, як зазначає він, вочевидь посилаючись на Кука, — то ширяння у хмарах, за винятком тих випадків, коли йому надає чинності суд чи виконавча влада, і стає тим, у що виконавча влада чи судовий присуд його оберне. Кінець кінцем закон і врядування залежать від мудрості й доброї волі осіб, які здійснюють їх. Абстракції важать мало, зате конкретні інтереси та сили важать багато. Врядування, як його уявляв собі Галіфакс, — то, головно, клопіт панівного класу, але класу розумного і громадськії активного. Головною його чеснотою має бути досягнення реального компромісу між владою і свободою, здатного розширюватися, щоб могти зустріти непередбачений випадок, /463/ здатного адаптуватися до мінливих обставин, досить міцного, щоб зберігати мир, але й досить ліберального, щоб уникати репресій.

Попри таке наголошування на особовому складі уряду, Галіфакс мав надто великий практичний досвід, аби розуміти, що державне правління може чинити так, як йому заманеться. За урядом стоїть нація, і то нації формують уряди, а не навпаки. Народ, утративши свого короля, все ще лишається народом, а король, утративши свій народ, більше не король. У кожній нації є верховна влада, яка змінює конституцію стільки разів, скільки цього вимагає благо народу. Приблизно десь така засада національного життя і самозбереження — Галіфакс щиро визнає, що він не може її визначити чи передбачити, — з усього того, що відоме політиці, стоїть найближче до «підвалин»:


Є природний розум держави, річ, що не піддається визначенню і грунтується на загальному добрі людства; він безсмертний, і в усіх змінах та революціях усе ще зберігає своє первісне право рятувати націю, коли буква закону загрожує знищити її 1.



1 Trimmer (ed. by Raleigh), p. 60.



Ця природна сила саморозвою в народі не хоче і не повинна бути приборкана. Реальна влада уряду залежить від його реакції на такий внутрішній саморозвиток. Без неї ні дана конституція, ні сили, що стоять на її боці, не можуть довго панувати. З цього дуже загального погляду всяке врядування залежить від злагоди. Представницький орган — то апарат, найзручніший для того, щоб висловлювати національні сподівання, але Галіфакс вочевидь розглядав його лише як засіб. Для практичних цілей має бути простір також для влади проводу, влади, що не піддається визначенню, влади як чогось усемогутнього, потрібного для звершення великих справ, завдяки чому «нація може в певний критичний момент бути убезпечена від руїни».

Саме на такій основі доцільності та національної історії Галіфакс склав свою оцінку кризи в Англії. Загалом кажучи, зазначає він у своїй «Новій моделі в морі», є три можливості. Одна — абсолютна монархія (він мав на увазі Францію), що, як він визнає, має певні переваги в розумінні єдності і швидкості виконання формальностей. Але вона руйнує «повноправну державу свободи», де мають люди жити, й у всякому разі вона неможлива в Англії як через національну традицію, так і через англійську велич, яка, либонь, криється у торгівлі — цьому «творінні свободи». Друга можливість, очевидно, теоретично краща за монархію, — республіка, але тут може бути висунуте могутнє заперечення, що англійцям вона не до вподоби. Монархія, можливо, уособлює «дзвони й мішуру», але факт залишається фактом, що один англійський експеримент із республікою закінчився військовою диктатурою. Отже, лишається одна єдино реальна можливість: «змішана монархія» — конституційне врядування, поділене /464/ між королем і парламентом. Галіфакс був дуже задоволений цим вибором, бо таке державне правління, на його думку, забезпечує найкращий компроміс між владою і свободою. Тобто між абсолютною монархією і республікою:


В однієї ми віднімаємо надто велику владу, використовувану на шкоду, а проте лишаємо її досить, аби керувати нами й боронити нас; у другої ми віднімаємо безлад, рівність, ворожнечу та сваволю, а проте зберігаємо належну турботу про таку волю, яка передбачає відданість людей 1.



1 Там само, с. 54.



Парламенти можуть бути клопітними, але вони — джерело великої сили для мудрого керівництва.

Однак у двох моментах Галіфакс був неспроможний зрозуміти механізм нового врядування. Він не розумів, що міністри мусять стати залежними від парламенту і відповідальними перед ним, замість того щоб бути особисто обраними монархом. Можливо, й ніхто не міг цього зрозуміти, поки хід парламентської історії зробив це очевидним, але Галіфакс помер перед тим, як усе стало ясно. Тож, цілком природно, не міг він зрозуміти й того, що невід’ємною частиною парламентського врядування мали стати політичні партії. Його думка про партії була вочевидь ворожа — ставлення, зумовлене почасти його досвідом, пов’язаним із ганебними інтригами Реставрації та непримиренними кліками революційного періоду, а почасти з примхливістю його вдачі, що не давала йому кооперуватися з тими, кого він не міг контролювати. Партія, на його думку, — найдосконаліший взірець змови проти решти нації, а партійну дисципліну він вважав за несумісну зі свободою особистої думки. Низька оцінка політичних партій була типовою до виходу в світ Беркових «Думок про причини нинішніх незгод» 1770 року.

Галіфаксова політична проникливість переважала проникливість кожного іншого англійського державного діяча його доби. Можливо, найбільші історики нині згодяться з твердженням Маколі, що «впродовж частих і ґвалтовних революцій громадського почуття він майже незмінно дотримувався того погляду на великі питання свого часу, який історія зрештою прийняла». Він із певністю не мав майже жодної політичної теорії і висловлювався мало не в тому дусі, що жодна політична теорія неможлива. Звісно, для нього вона була неможлива з погляду абсолютних прав та обов’язків — яскраві чорні й білі кольори, без сірого, характерного для XVIII століття. У цій кваліфікаційній еклектиці, цій готовності до компромісу, готовності судити з погляду доцільності відчувається подих XVIII століття. Галіфаксів штурм «підвалин» поруч із Локовою атакою на природжені ідеї був «попередником» Г’юмової емпіричної критики теорії природних прав. Його наголос на доцільності політичного регулювання як постійно присутнього чинника вів до етичного та політичного /465/ утилітаризму, який був єдиною живою суспільною філософією в Англії протягом майже всього XVIII століття і знайшов свій найзріліший вираз лише у філософському радикалізмі Бентама і Мілів. Тож Галіфакс, хоч йому й не дуже імпонувало звання філософа, виявив інтелектуальні якості, які все ж стали складником філософії.





Лок: індивід і спільнота


Політична філософія Джона Лока мала такий вигляд, ніби її створювали принагідно. Вона містилася у двох есе, опублікованих у 1690 році з неприхованою метою стати на захист Революції 1, і ці есе, де зроблено першу спробу спростувати Філмера, не мали ніякого відчутного значення. Проте насправді другий трактат був далекий від того, щоб мати лишень тимчасову вагу: він сягнув назад у минуле через весь період громадянських воєн і зімкнувся з Гукеровим «Церковним врядуванням», яке було підсумком англійської політичної думки наприкінці доби Реформації та перед розколом між парламентом і королем. Через Гукера Лок був зв’язаний із тривалою традицією середньовічної політичної думки, починаючи зі святого Томи, в якій реальність моральних обмежень влади, відповідальність правителів перед спільнотами, якими вони керують, і підпорядкованість державного правління законові були аксіоматичними. Це не означало, що Лок був у певному розумінні застарілим. Головний знак його генія — і не вченість, і не логіка, а незрівнянний здоровий глузд, із яким він зводив докупи головні погляди — у філософії, політиці, моралі та освіті, що їх досвід минулого генерував у освіченіших умах тодішнього покоління. Вдаючись до цих простих, тверезих і воднораз переконливих тверджень, він передавав їх далі у XVIII століття, де вони стали матрицею, з якої виросла пізніша політична філософія як Англії, так і континенту. Середньовічна традиція, яку Лок підхопив через Гукера, була неодмінною частиною конституційних ідеалів Революції 1688 року. Роки громадянських воєн змінили, але не знищили їх. Отже, Локова проблема була в тому, щоб не відтворювати історичної Гукерової думки, а наново зібрати докупи незмінні першоелементи цієї думки і переформулювати їх у світлі того, що сталося за проміжне століття.



1 Two Treatises of Government; можливо, надруковано 1681 року. Див.: P. Laslett, «The English Revolution and Locke’s Two Treatises of Government», Camb. Hist. J., XII (1956), pp. 40 ff. Лок опублікував три листи Concerning Toleration у 1689, 1690 та 1692 pp.



З усіх постатей цього проміжного століття незрівнянно важливішим для розвою послідовної політичної теорії був Томас Гобс. Гобс, який чітко довів, що політичний абсолютизм може бути виведений із суто індивідуалістичних засад, був опонентом, що його Лок заходився б спростовувати, якби мав намір з не меншою силою обстоювати конституційне врядування. /466/ На жаль, він не взяв на себе такого зобов’язання у своєму другому трактаті, а натомість продовжував своє спростування Філмера. З огляду на Локову полемічну мету це зрозуміло, адже його опоненти-роялісти були далекі від ототожнення себе з Гобсом, непопулярним для обох сторін. До того ж вони реставрували Філмера, а отже, зробили його очевидною мішенню. Філмер, також із полемічних міркувань, був де в чому абсурдним, а надто таким здавався. Локові було не до снаги дискредитувати Філмерові нісенітниці, підперті солідною аргументацією, значною мірою запозиченою в Гобса. Задумавши свої трактати як популярні брошури, Лок виконав своє тривіальне завдання, але це неабияк послабило їхню філософську гостроту. Найтяжчі проблеми залишилися неприборканими. Це прикметна риса його філософії загалом. Подібно до більшості філософів, що покладаються на здоровий глузд, саме його їм часто й бракує для того, щоб бути логічно досконалими, через що так і не вдається повернутися до первісних засад.

Якщо говорити про його політичну філософію, то суть проблеми можна сформулювати так. Згідно з середньовічною традицією, що дійшла до Лока через Гукера, та з конституційними ідеалами, відбитими в угоді 1688 року, уряд — надто король, але не меншою мірою і сам парламент та кожна чинна політична сила — відповідальний перед народом чи спільнотою, якою він керує; його влада обмежена як моральним законом, так і конституційними традиціями та угодами, притаманними історії королівства. Уряд необхідний, а отже, його право, можна сказати, невід’ємне, але воно й похідне у тому розумінні, що існує для добробуту нації. Цей аргумент недвозначно припускає реальність корпоративного чи суспільного характеру спільноти, припущення, що його не важко зробити в добу, коли суспільство регулювалося правом і, в усякому разі, твердою засадою середньовічного арістотелізму, який надихав Гукера. Проте Гобсів аналіз насамперед показав, що спільнота як така — то чиста фікція, що вона не існує інакше, як у вигляді кооперування її членів, що такому кооперуванню її члени завжди завдячують свої особисті вигоди і що вона стає спільнотою лише через те, що якийсь індивід здатний здійснити найвищу владу. Такий аналіз підвів Гобса до висновку, що підлеглість необхідна за будь-якої форми врядування і що такі ідеї, як ідея контракту, представництва та відповідальності, безглузді, якщо їх не підкріплює монарша влада. Отже, вони чинні в межах держави, а не заступають собою державу.

Це два цілковито протилежні з логічного погляду кути зору. Перший сформульований у термінах обов’язків. Він передбачає, що індивіди й інституції виконують соціально корисну роботу, регульовану врядуванням для добра всіх і в межах закону, який робить із гурту спільноту. Другий — сформульований у термінах особистої самовтіхи. Він мислить суспільство як складене з осіб, спонукуваних егоїстичними мотивами, що піклуються про закон та врядування, аби убезпечити себе від своїх так само егоїстичних ближніх, і особисту вигоду тісно пов’язують із підтриманням миру. Якби Лок міг прийняти той чи той погляд і відкинути інший, він був би /467/ послідовніший у своїх думках. Обставини, за яких він писав, вимагали від нього прийняти обидва погляди, й це мало потягти за собою перевірку засад і синтез найвищого порядку. Таке завдання фактично перевищувало Локові сили. Революцію він обстоював практично в межах, визначених Гукером і вже, по суті, прийнятих Галіфаксом. Грунтувався він на тому, що англійці утворюють суспільну групу, яка постійно утверджує себе через зміни врядування, що їх вимагає її політична еволюція, і зміни ті несуть із собою нові моральні приписи, які правителі мусять шанувати. З другого боку, були невідкладні причини, чому Лок мусив пристати у своїй соціальній філософії на значну частину Гобсових постулатів. Чи була б Гобсова послідовно егоїстична психологія, чи не було б її, виникнення теорії суспільства, сформульованої в термінах особистих інтересів, за Локових часів було справою вирішеною. Теорія природного права розвивалася єдино в цьому напрямку, і в розвиток такої тенденції Лок не зробив ані найменшого внеску. Справді-бо, він трактував природне право у плані природжених, невід’ємних прав, притаманних кожному індивідові. З таких прав індивіда право приватної власності — типовий випадок. Отже, його теорія у своєму підтексті так само егоїстична, як і Гобсова. Як уряд, так і суспільство існують, щоб зберігати особисті права, і невід’ємність таких прав обмежує владу їх обох. Тож в одній частині Локової теорії індивід і його права фігурують як основні засади, а в іншій — суспільство саме відіграє таку роль. І нема жодних задовільних пояснень одночасної абсолютизації індивіда й суспільства.





Природне право власності


Хоча Лок прямо Гобса й не критикував, він заатакував певні ідеї, характерніші для нього, ніж для Філмера, а надто теорію, що природний стан людей — війна всіх проти всіх. Лок твердив, що природний стан — стан «миру, доброї волі, взаємної допомоги й турботи про взаємне збереження». Обстоюючи цю думку, він виходить із того, що закон природи передбачає цілий набір прав та обов’язків людини. Недолік природного стану єдино в тому, що він виключає будь-яку структуру на кшталт магістратів, писаного закону і твердого карного кодексу, які б забезпечили чинність правових засад. Все правильне чи хибне, що мало колись місце, є таким вічно; чинне право нічого не додає до етичної сторони всякої поведінки, а просто передбачає апарат для ефективного вжиття примусу. У природному стані кожна людина мусить боронити свою власність, наскільки це їй до снаги, але її право на свою власність і її обов’язок шанувати те, що належить іншому, так само повні, як були б за всякого врядування. Можна помітити, що на століття раніше, ніж Лок, Тома Аквінський вдався точнісінько до такого самого обгрунтування. Через Гукера Лок просто перебрав середньовічну традицію трактування зв’язку між законом і мораллю. Якщо відкинути фікцію про природний стан, той зв’язок може /468/ означати лише одне, а саме, що моральні приписи побутують ширше, ніж приписи чинного закону, й діють незалежно від того, наглядають за їхнім дотриманням уряди чи ні. От тільки питання, що дає моралі потугу? Чи та потуга залежить від божественної волі, чи вона сама собою зрозуміла, і про це навіть не треба думати, чи вона залежить від того, що суспільство глибше закорінене в людській природі, ніж урядування, а отже, запроваджує норми, яких не може ігнорувати врядування. У всякому разі, Лок рішуче твердив, що моральне право та обов’язки передують законові й урядування мусить здійснюватися за законом, спертим на природне й моральне право.

Річ очевидна, отже, що переконливість усієї Локової теорії залежала від точного з’ясування того, що мислилося під законом природи, який у нього виступає запорукою взаємодопомоги в дополітичний період і в силу якого започатковується політичне суспільство. Принаймні йому належало показати, чому той закон зобов’язував навіть без адміністрування чи примусу. Фактично він так і не провів жодного ретельного дослідження цього питання; його найпрозоріше трактування було пов’язане єдино з розрізненням — запозиченим в Арістотеля і скерованим проти Філмера — батьківської влади від влади політичної. Традиційний розгляд права власності у зв’язку з родиною можна було сприймати як поєднання його тлумачення з його теорією походження приватної власності. Тож перед розглядом головного питання чинності, що її Лок приписував природному праву, було б краще репрезентувати його теорію про право приватної власності: адже він завжди вважав, що цьому типові права аналогічні всі природні права.

Згідно з Локом, у природному стані власність була спільною в тому розумінні, що кожен мав право добувати засоби для прожиття з будь-яких природних джерел. Тут він знову виводив ідеї з сивої давнини. У середні віки не дивом було вважати, що користування громадською власністю — досконаліший, а отже, й «природніший» стан, ніж користування приватною власністю, бо цю останню приписувано первородній гріховності людської натури. Римське право пропонувало зовсім іншу теорію — що приватна власність починається з привласнення речей, які доти були у громадському вжитку, хоч і не належали до гуртової власності. Лок відмовився від обох теорій, твердячи, що людина має природне право на те, до чого доклала праці своїх рук, приміром, обгороджуючи землі. Очевидно, він узагальнив досвід колоністів нових земель, подібних до Америки, можливо, на нього вплинуло те, що він глибоко усвідомлював, наскільки продуктивніша приватна сільськогосподарська економіка супроти громадського обробітку землі у примітивніших системах. Лок вважав, що збільшення виробництва піднесе життєвий рівень усієї спільноти. У XVIII столітті обгороджування земель фактично сприяло зростанню врожайності, але капіталістичний лендлорд використовував переваги свого стратегічного становища, щоб конфісковувати прибутки. Хоч би які були витоки Локової теорії, виникнення права приватної власності він аргументував тим, що, /469/ працюючи, людина вкладає, так би мовити, щось від себе, від власної індивідуальності у свої вироби. Витрачаючи на них внутрішню енергію, вона робить їх частиною самої себе. Загалом споживча вартість виробів залежить від праці, вкладеної в них, а отже, Локова теорія торувала шлях для пізніших теорій собівартості праці у класичній та соціалістичній економіках.

З Локової теорії походження приватної власності логічно випливає, що право на неї передує навіть примітивному суспільству, що його він змалював як природний стан. За його визначенням, право власності є «поза будь-якою конкретно сформульованою загальною угодою людей із народу» 1. Це право кожен індивід вносить до суспільства у своїй власній особі, достоту так само, як він вносить свою тілесну енергію. Отже, саме суспільство не створює права і не може — а як може, то хіба що в певних межах — чітко його регулювати, бо як суспільство, так і врядування існують для того, принаймні почасти, аби оборонити давніше за них приватне право власності. Такий майже випадково запроваджений погляд на власність мав, однак, глибокий вплив на всю Локову суспільну філософію. Мислитель ніколи не казав і майже напевно не вважав, що, крім права власності, не було більш ніяких природних прав. Для переліку природних прав Лок найчастіше вживав словосполучення «життя, воля та майно». Звичайно ж він вживав слово «власність», куди, видно, вкладав значення якогось права, а що право на неї було єдине природне право, яке він досліджував докладно, то воно неминуче вирізнялося як типове і вельми важливе. У всякому разі, він осягнув усі природні права в тих самих межах, що й право власності, тобто як атрибути індивідуальності, народжені разом з нею, а отже, як неодмінні вимоги і до суспільства, і до врядування. Відхиляти такі вимоги завжди було незаконно, оскільки саме суспільство існує на те, щоб їх боронити; регулювати їх вільно лише настільки, наскільки це потрібно, щоб успішно їх оборонити. Інакше кажучи, «життя, воля та майно» однієї особи може бути обмежене, лише щоб задовольнити так само обгрунтовані претензії іншої особи на ті самі права.



1 Of Civil Government (Book II), sect. 25.






Філософські двозначності


Ця теорія у всіх своїх суспільних і політичних підтекстах була не менш егоїстичною, як Гобсова. Щоправда, Лок накреслив інакшу картину природного стану. Війна всіх проти всіх, безперечно, видавалася його здоровому глуздові перебільшеною, але, подібно до Гобса, він, по суті, визнавав, що суспільство існує, аби боронити право власності та інші приватні права, яких саме суспільство не започатковує. Як наслідок, психологія, що виросла у XVIII столітті з Локової теорії здорового глузду, /470/ була наскрізь егоїстичною у своєму поясненні людської поведінки. В її основі лежали поняття задоволення та болю, а не інстинкту самозбереження, як у Гобса, — сумнівне вдосконалення, адже задоволення було таким чисто егоцентричним мотивом, як і мотив безпеки. Краща Гобсова логіка брала своє попри гостріше Локове чуття. Задяки своїй дивній ненавмисній співпраці ці двоє людей накинули соціальній теорії презумпцію, що егоїстичний інтерес індивіда очевидний і нездоланний, тим часом як громадський чи суспільний інтерес — благенький і неістотний. Можливо, Локів вплив саме через те, що був спонтанніший, був і непомітніший. Лок не позбавив чинності давню теорію природного права з усіма її емоційними підтекстами і майже релігійною зумовленістю, але цілком змінив, сам того не відаючи, значення, в якому цей термін вживано в авторів на кшталт Гукера. Замість права користуватися спільним громадським добром, Лок запровадив групу природжених, невід’ємних особистих прав, які обмежують сферу компетенції спільноти і правлять за щит, коли треба запобігти зазіханням на волю чи власність приватних осіб. Подібно до пізніших лібералів, він вважав, що дві справи — збереження громадського добра та оборона приватних справ — стають однією спільною справою. За тогочасного стану політичної думки і промислового розвитку, можливо, тут була дещиця правди, але логічних підстав для такого твердження не було ніяких, за винятком розпливчастого припущення, що в гармонії з природою «добро так чи так зробиться кінцевою метою зла». Ця сентиментальна віра у природу, не підтверджена жодним здобутком тогочасної науки чи тогочасної філософії, червоною ниткою проходила крізь усю історію політичної й економічної теорії XVIII століття.

Надзвичайно важко зрозуміти достеменно, що Лок вважав філософським виправданням своєї теорії природних прав, чи, іншими словами, збагнути, як він збирався узгодити свою політичну теорію зі своєю загальною філософською позицією. Те, що геть усі індивіди наділені від свого Творця правом на життя, волю і майно, поминаючи посилання на їхні соціальні та політичні зв’язки, не є, звичайно, твердженням, чию слушність вдається підперти бодай якимось емпіричним доказом. Виходить, що нема жодного способу це довести; це мусить сприйматися, за словами Томаса Джеферсона, просто як щось самоочевидне, як аксіома, з якої можна виводити суспільні і моральні теореми, але яка сама з себе очевидніша за будь-яку іншу етичну засаду. Може, саме в це Лок і вірив. Тенденція розглядати природне право у моральній та правничій науці за аналогією до геометричних аксіом була вельми стійкою впродовж усього XVIII століття, починаючи з періоду, що почався після Гроція. Але якщо навіть припустити, що певні моральні цінності самоочевидні, це аж ніяк не означає, що вони мають виступати як природжені особисті права. Можливо, Лок ніколи конкретно не стикався з цим питанням, оскільки, здається, не усвідомлював, наскільки його власна теорія природних прав різниться від її давнішої версії. /471/

Проте, якщо дати спокій цьому останньому питанню, то все ще важко зрозуміти, як Локова філософська позиція виправдовувала його віру в те, що поза всяким сумнівом самоочевидна думка в етичному чи будь-якому іншому питанні саме в силу своєї самоочевидності є слушною. Перша Локова праця «Есе про людське взаєморозуміння» була присвячена висвітленню того, що жодна ідея не є природженою, тобто не є таким істотним складником розуму, що віра в неї виправдана без наведення доказів. Практично це визнання самоочевидності є чимось непевним, оскільки навіть фальшиве твердження в силу звичаю чи звички може видаватися очевидним. Певна річ, Лок сподівався, що його атака на природжені ідеї розвіє всілякі упередження як у моралі та в релігії, так і в науці. Свою власну віру в те, що ідеї походять від почуттів, він розглядав як грунт для знання, що не має нічого спільного з фальшивими критеріями природності.

Вірний такій емпіричній теорії походження ідей, Лок відмовився від думки, що якась емпірична наука — наука, залежна від повідомлень органів чуттів про фізичне існування, — могла б бути беззаперечно правильною. Він гадав, що розум здатний усвідомлювати доконечну потребу «згод і незгод» між певними ідеями і що ті ідеї були достатньо спроможними, щоб сприяти кільком наочним наукам на зразок математики — до їхнього числа він зараховував і етику. Отже, Лок вважав, що його політичну теорію підпирали самоочевидні істини наочної науки етики. Тож його філософія, що зрештою засвідчила хибність загалом емпіричної теорії здорового глузду, поєднувалася з раціоналістичною науковою теорією та методологією політичної науки. Курйоз його суспільної філософії — теорія, позначена виразним духом толерантності, вирішальним у справі обстоювання свободи релігії, й водночас надзвичайно догматична у визначенні прав власності.

У філософії Лок справив вплив в основному своїм емпіризмом, тобто психологією, де людські знання і поведінка виводяться з почуттів і де вироблення правил поведінки вимагає, щоб загальні правила підпиралися досвідом. Було очевидно, що природні права — незаперечні вимоги свободи дії, властивої людям, хоч би які суспільні зв’язки мали вони чи не мали їх зовсім, — не могли бути виправдані в такий спосіб і не могли пройти як безсумнівні аксіоми після його спростування природжених ідей. Сталося так, що в першій половині XVIII століття його англійський наступник, зазнавши впливу ідей «Есе», швидко розробив теорію поведінки з огляду на задоволення та біль, коли перше діє як сила притягальна, а друге — як сила, що відштовхує, а також теорію цінностей, де якнайбільшу загальну суму втіх після висвітлення болів як від’ємних величин було визначено як суспільно корисну мету поведінки. Спочатку загалом академічна психологія поєдналася з теологічною етикою — і постала нова теорія, що перейшла через французького посередника «до рук» Бентама і філософських радикалів. З логічних міркувань, як це розкрив Г’юм, вона цілком зреклася Локових природних прав та фікції про природний /472/ стан і контракт. Однак вона залишалася егоїстичною, як у своїх психологічних трактуваннях поведінки, так і в своїй теорії цінностей — етичних, політичних та економічних, — і тільки припускала збіг особистої свободи з найбільшим громадським добром. Індивідуалізм усієї суспільної теорії в період між Локом і Джоном Стюартом Мілем залежав не так від логіки, як од її відповідності інтересам класу, що в основному її породив.





Контракт


Змалювавши природний стан як умову миру і взаємодопомоги та визначивши природні права за аналогією з власністю як такі, що передували самому суспільству, Лок далі заходився виводити цивільне суспільство зі згоди його членів. Ця частина його теорії неминуче потерпала від природної суперечності, перебраної від Гукера й узгодженої з Гобсом. Державна влада, яку він означив як «право творити карні закони... для регулювання і збереження власності, а також застосовувати силу спільноти для виконання таких законів... все це лише для громадського добра» 1, — така влада може поставати лише за згодою і бути наданою мовчазно; згоду має дати кожен індивід у своїх власних інтересах. Державна влада не може мати жодного права, окрім виведеного із особистого права кожної людини боронити себе та свою власність. Законодавча і виконавча влади, використовувані державним правлінням для оборони власності, — не що інше, як природне право кожної людини, що перейшло «до рук спільноти» чи «перейшло до громадськості», і це виправдане єдино тим, що так краще боронити природні права, ніж шляхом самодопомоги, на яку кожна людина має природне право. Це «первісна угода», за якою люди об’єднуються в одне суспільство; це щира згода «для об’єднання в одне політичне суспільство — втілення єдиного договору, укладеного чи такого, що має бути укладеним, між індивідами, що входять у державу чи створюють її» 2.



1 Там само, розд. 3.

2 Там само, розд. 99.



Суперечливим моментом цієї теорії є те, що в Лока ніде нема ясності щодо такого: що конкретно постає завдяки «первісній угоді». Чи саме суспільство, чи лише врядування? Що ці дві речі відмінні, він виразно заявив пізніше — у другій праці під назвою «Трактат», де довів, що політична революція, яка розпускає уряд, не робить, як правило, розпуску спільноти, якою цей уряд керує. Крім того, індивід передає своє природне право спільноті чи громадськості, яка напевно має бути чимось реальним, якщо може одержати в дарунок владу. З другого боку, право, суворо за Локовою теорією, перебуває в руках індивідів лише до того, як вони передадуть його. Проте таку передачу особистого права він вважав умовною як щодо суспільства, так і щодо врядування, бо кожен її передає «лише /473/ на те, щоб краще зберегти свою свободу і власність», але саме суспільство «зобов’язане убезпечити власність кожного»1. Щоб прояснити цю проблему, континентальні автори на кшталт Альтузія та Пуфендорфа, які ретельніше розробили теорію угоди, передбачають два контракти: один між індивідами, що започатковують спільноту, а другий між спільнотою та її врядуванням. Приблизно таку позицію Лок мовчазно припускає, хоч ніде її не формулює. Подвійний контракт, звичайно, не зараджує справі, оскільки поширення тієї самої концепції на два випадки — вельми сумнівний момент, але він надає теорії формальної ясності. Формальна ясність не була для Лока ідеалом, тож він задовольнявся об’єднанням двох поглядів. Давніша теорія, яку він запозичив у Гукера, припускала спільноту, здатну вважати свої магістрати морально відповідальними; цього він насамперед дотримувався, коли обстоював Революцію як законну спробу створити англійське врядування, яке служило б потребам англійського суспільства. Новіша теорія, яку найвиразніше сформулював Гобс, припускала лише індивідів та їхні особисті інтереси, і Лок теж дотримувався її — у тих межах, у яких мислив і суспільство, і врядування як засоби оборони життя, волі та майна.

Ці два аспекти Локової теорії об’єднані — і, слід сказати, дуже ризиковано — гіпотезою, що функціонування спільноти визначається згодою більшості її членів. Консенсус, за яким кожна особа згоджується з іншими утворити державу, зобов’язує її підпорядкуватися більшості; як твердив Пуфендорф, фікція суспільного контракту мусить доповнюватися ще однією фікцією одностайного консенсусу. Таким чином, згода більшості стає тотожною функціонуванню всього суспільства.


Все, що чинить усяка спільнота, вона чинить лише за згодою індивідів, що конче потрібно для єдиного загону, призначеного рухатися єдиним шляхом; конче потрібно, щоб загін цей рухався тим шляхом, куди його пориває могутніша сила, якою є згода більшості 2.



1 Там само, розд. 131.

2 Там само, розд. 96.



Проте такий розв’язок проблеми відкриває простір для заперечень з обох боків. Якщо права індивіда такі невід’ємні, то коли їх позбавляє його більшість, для нього це не краще, ніж коли б їх позбавляв його один тиран; Локові вочевидь не спадає на думку, що більшість може бути тиранічною. Не піддається також поясненню, чому індивідуаліст повинен відмовлятися від своєї особистої думки тільки через те, що тих, хто не згоден з ним, багато. З другого боку, якщо «громада», чи «спільнота», справді має свою власну унітарну якість, нема жодного a priori пояснення, чому те, що вона ухвалює, мусить завжди вироблятися переважною більшістю. Давніші теорії народної верховної влади — такі, як теорія Марсілія, — звичайно твердили, що «переважну частину» спільноти слід /474/ оцінювати не тільки за кількістю, а й за якістю. Загалом не можна сказати, що засада підпорядкування інтересів меншості інтересам більшості обгрунтована так неспростовно, як це трактував Лок.





Суспільство та врядування


Загалом Лок розглядав започаткування врядування як набагато менш важливу подію, ніж первісна угода, що породжує громадянське суспільство. Одного разу більшість погодилася створити врядування: «вся влада спільноти, природно, в більшості». Форма врядування залежить від того, як більшість, або, інакше, спільнота, розпорядиться своєю владою. Її можна утримувати чи делегувати до законодавчого органу того чи іншого типу. Враховуючи досвід англійської Революції, Лок вважав, що законодавча влада є найвищою в системі державного управління, хоч він припускав можливість того, що виконавча влада теж може брати участь у законотворенні. Обидві влади, проте, обмежені. Законодавча влада ніколи не може бути арбітрарною, бо навіть ті, хто її заснував, не мали такої влади; вона не може керуватися імпровізованими ухвалами, оскільки люди єднаються, щоб мати відомий закон та відомих суддів; вона не може позбавляти права власності без згоди, яка в Локовій інтерпретації означає більшість голосів; і вона не може делегувати себе, оскільки вона незмінно залежна там, де спільнота визначила їй місце. Загалом її влада грунтується на громадській довірі, оскільки люди мають найвище право змінювати законодавчу владу, коли та своїми діями перекреслює їхню довіру до себе. Виконавча влада, своєю чергою, обмежена загальною залежністю від законодавчої, не кажучи вже про те, що її прерогатива обмежена безпосередньо законом. В інтересах свободи важливо, щоб законодавча і виконавча влади перебували не в одних руках. Кожна деталь Локового трактування зв’язку між законодавчою і виконавчою владами відбиває певні аспекти суперечки між королем і парламентом.

Проте влада народу над урядом у Лока ще не цілком така, як у пізніших демократичних теоріях. Називаючи законодавчу владу владою громадської довіри і представництвом більшості, що діє в інтересах спільноти, він, однак, зберіг давніший погляд, що згода спільноти доти позбавляє людей влади, доки врядування вірне своїм обов’язкам. З цього погляду в логічному плані його теорія була досить умовною, як це пізніше відзначив Руссо. Бо якщо уряд просто довірена особа людей, важко зрозуміти, чому принципал мав би зв’язувати собі руки виправданням довіри. Законодавча влада народу насправді зводиться до одної функції, хоча Лок усе ж припускає можливість демократії, а саме — до заснування верховної законодавчої влади. Навіть якщо спільнота вважає за краще відновити свою владу, вона не може домогтися свого, «поки не буде розпущено уряд». Демократ, подібний до Руссо, природно, вважав такий погляд за нічим не виправдане обмеження вічного права народу /475/ розпоряджатися собою так, як він вважає за потрібне. Можливо, збіглося кілька причин, щоб зміцнити Лока в його переконанні. Він був людина обачлива і врівноважена і не мав ніякої охоти потурати сваволі, хай би навіть йому довелося обстоювати революцію. Крім того, він слушно дивився на демократичне врядування, принаймні в Англії, як на питання академічне. Та чи не найважливішою причиною була живучість у його свідомості традиції, яку він виводив від Гукера і яка визначала погляди Кука та сера Томаса Сміта. Право спільноти розпоряджатися собою не було думкою, несумісною з певним визнанням невід’ємності права її короля та інших органів урядування, які, зрештою, мали свій статус або зрозумілу зацікавленість у збереженні свого становища. Цей аспект Локової теорії жив далі в лібералізмі вігів XVIII століття, який трактував урядування, попри те, що воно відповідальне за загальний добробут, як гарант рівноваги між найважливішими інтересами королівства, такими, як інтереси корони, вельможного панства, церкви і громади. Завдяки Едмунду Берку ця концепція стала вихідним пунктом для теорії новітнього консерватизму. Англійська революція не порушила надто глибоко традицій англійського врядування, тож і Лок, її філософський виразник, був найконсервативнішим із революціонерів. Локові ідеї у Франції XVIII століття мали зовсім іншу долю.

Незалежно від дат, коли написано його трактати, Локовою метою було обстоювати моральне право революції; тож наприкінці його другого трактату дискутувалося право чинити опір тиранії. Його найпереконливіші аргументи випливали із засад, запозичених у Гукера. По суті, все зводиться до думки: англійське суспільство і англійське врядування — дві різні речі. Друге існує для добробуту першого, і уряд, який наражає на серйозну небезпеку суспільні інтереси, справедливо підлягає зміні. Цей аргумент підпирається досить розволіклим дослідженням права, що його можна здобути завоюванням. Лок тут розрізняє справедливі й несправедливі війни. Звичайний агресор не здобуває жодного права, навіть завойовникові, що звитяжив у справедливій війні, не вільно запроваджувати права, суперечного праву свободи і власності завойованих. Така аргументація спрямована проти всіх теорій, за якими звичайне завоювання чи успішне застосування сили наділяє уряд законною владою. Засада Локової аргументації, по суті, така сама, як і розгорнена згодом Руссо: моральна виправданість і сила — дві різні речі, й до останньої з них не варто прикладати першу. Отже, уряд, що набуває чинності, може бути виправданий, як і всі уряди, лише тоді, коли він розуміє і підтримує моральні права, невід’ємні від осіб і спільнот. Іншими словами, моральний лад — постійний і самовідновний, а уряди — лише рушії морального ладу. У цьому розумінні природне право означає для Лока, по суті, те саме, що воно означало для Ціцерона та Сенеки, а також для всього середньовіччя. Уряд, не відповідний суспільству, анульовується або зміною осереддя законодавчої влади, або засобами, продиктованими зневірою в ній народу. Лок розглянув два випадки, взяті із англійського досвіду попередніх /476/ сорока років. Він хотів показати, що справжній ініціатор Революції — король з його намаганнями розширити прерогативу і правити без парламенту; то було усуненням осереддя найвищої законодавчої влади, законно утвердженого людьми в особах своїх представників. Добре він пам’ятав і негідну поведінку Довгого парламенту, а отже, й гадки не мав залишати законодавчу владу необмеженою. Всяке зазіхання на життя, волю чи власність підданців — ipso facto незаконне, і законодавча влада, яка намагається творити таке беззаконня, втрачає свою чинність. Тоді влада повертається до народу, й він має забезпечити чинність нового конституційного законодавства для нової законодавчої влади. Як і у всіх аргументаціях такого роду, Лок створює значну і, можливо, зайву плутанину вживанням слова «законний». Він постійно говорить про незаконні дії виконавчої і законодавчої влад, добре знаючи, що про законність, про законний опір тиранії не може бути й мови, якщо він має намір удатися до позазаконного, але спроможного оборонити мораль, засобу. Загалом кажучи, він уживав слова «законний» як синонім справедливого чи правильного і не робив ніякої різниці між тим, що є морально справедливе, і тим, що дає підстави судового переслідування. Таке вживання зумовлене традиційно вірою в те, що закони — природний, чинний і моральний — одне-єдине ціле і що, отже, є «фундаментальні» закони, яких не виробляє навіть верховна законодавча влада. Такі засади втратили свою вагу в англійському праві з приходом тієї самої Революції, яку Лок обстоював, хоч віра в моральні обмеження щодо парламенту залишилася. Можливо, американська практика розмежування конституційного і державного прав, ординарної законодавчої влади й екстраординарної законодавчої влади через референдум стояла ближче до Локової ідеї.





Складнощі Локової теорії


Локову політичну філософію навряд чи можна викласти просто й безпосередньо через логічні складнощі, які випливають на поверхню, коли піддати її аналізові. Попри позірну простоту, що робить її найпопулярнішою з політичних філософій, вона насправді вельми ускладнена. Адже це факт, що Лок дуже виразно бачив усе розмаїття проблем, охоплених політикою XVIII століття, і сумлінно намагався об’єднати їх усі. Але в його теорії не було жодної логічної структури, виробленої настільки, щоб обійняти такі ускладнені теми. Хоча в силу обставин Лок став обранцем революції, він аж ніяк не був радикалом, а за своїм інтелектуальним темпераментом був найменше серед усіх філософів схильний до доктринерства. Можливо, це пояснюється тим, що його зріле життя припало на період, коли наслідки громадянської війни остаточно викристалізувалися, але не були визнані. Свої засади він в основному успадкував і ніколи їх надто суворо не перевіряв. Але він був напрочуд чутливим до життєвих реалій і цілковито щирим у своїх спробах глянути дійсності у вічі. /477/ Середина XVIII століття кардинально змінила як англійську політику, так і англійську теоретичну думку, але нерозривний зв’язок із часами, що передували громадянським війнам, не урвався. Локова політична філософія була спробою сполучити минуле з теперішнім, а також знайти засаду згоди для розважливих людей усіх партій, але він не синтезував усього того, що об’єднав. А що він об’єднував різні елементи з минулого, то його політична філософія породила різні теорії у наступному столітті. Недоліки логічної структури в Локовій політичній теорії пояснюються тим, що він ніколи не зважав на те, що напевне було фундаментальним, а що похідним. Фактично в його міркуваннях про громадянське суспільство є не менш як чотири рівні, і з них останні три вочевидь виступають як похідні від першого. Але при слушній нагоді Лок ніколи не вагався абсолютизувати кожен з цих чотирьох рівнів. Підмурок усієї його системи — існування індивіда і його прав, надто права власності. Загалом це має розглядатись як найвизначніший аспект його політичної теорії, який висунув на перший план оборону особистої свободи від політичного тиску. Це по-перше. По-друге, люди також члени спільноти, і хоч Лок змалював суспільство як залежне від мовчазної згоди і як таке, що мислить більшість як дієву силу, він постійно говорив про спільноту як про окреслену одиницю і запоруку особистих прав. По-третє, над суспільством стоїть урядування, яке опікується спільнотою подібно до того, як ця остання опікується індивідом. Зрештою, в межах урядування виконавча влада менш важлива і наділена меншими повноваженнями, ніж законодавча. Проте Лок, певна річ, не розглядає короля і його міністрів просто як комітет парламенту. В обороні свободи і права власності законодавча влада контролює виконавчу, а спільнота контролює врядування. Тільки в малоймовірному разі, коли скасоване саме суспільство, — випадок, що його Лок ніколи не припускав серйозно, — оборона волі переходить до компетенції самодопомоги. Суспільство, законодавча влада, навіть король, — усі були трактовані як такі, що мають щось на зразок законного права чи постійної влади, які можуть бути втрачені тільки з необхідності, зате права власності і волі були єдиними правами, які Лок декларував як цілком невід’ємні. Переконливість Локової теорії дуже зросла від того, що він не намагався надто точно показати, наскільки теперішня влада інституцій виводиться від рівних і невід’ємних прав індивідів.

Фактичні складнощі Локового політичного мислення, приховані під очевидною простотою його сентенцій, спричиняють труднощі в оцінці його впливу на пізніші теорії. Те, що було негайно підхоплене, включало в себе його найясніші, але й найменш важливі висновки. Свою величезну популярність на початку XVIII століття він майже напевно завдячував оманній простоті мислення, яка завжди орієнтувала його філософію на здоровий глузд. Зміни у ліберальному мисленні, що зазнало впливу Революції, розвинули дух Локової філософії, спрямували її до шанування релігійної толерантності, справді життєздатної в Англії XVIII століття, попри позбавлення католиків і сектантів політичних прав після поновлення /478/ Ревізійного акту. Зверхність парламенту вже не була яблуком розбрату, і частина розбіжностей у питанні влади корони вже не мала такої ваги. Висловивши нещирі запевнення у своєму ставленні до Лока, вігізм у XVIII столітті репрезентував цілком другорядні елементи «Трактату»: положення про те, що повноваження врядування залишаються непорушними в органах, де їх одного разу зосереджено, якщо один із них не зазіхає на компетенцію іншого, та про те, що урядування є основою, на якій утримується рівновага законних інтересів королівства: інтересів корони, земельної аристократії та корпорації 1. В цих запозиченнях не лишилося майже нічого з Локової теорії особистих прав, але фігурує багато чого з того, що Айртон, дискутуючи з левелерами, назвав «постійними непорушними інтересами» королівства. Завдяки цьому міф про розмежування повноважень зміг дожити до кінця століття. Як сказав Блекстоун:


Всі галузі нашої державної політики взаємно підтримують і регулюють одна одну: коли дві палати перетягують кожна у свій бік каната своїх супротивних інтересів, що цілком природно, а прерогативи їхні все ще різняться між собою, вони взаємно утримують одна одну від перевищення своїх попередніх лімітів... поки все це убезпечене від відокремлення і штучно сполучене докупи змішаною природою корони, яка є частиною законодавчої влади й основою виконавчого магістрату 2.



1 Див.: розважання про засади вігів у Appeal from the New to the Old Whigs, Burke.

2 Commentaries, Bk. I, ch. 2, sect. 2.



Монополія на владу класу землевласників суперечила не лише Локовій теорії індивідуальних прав, а також і його теорії важливості права власності загалом.

Тож найбільша вага Локової філософії криється в тому, що завдяки їй тогочасна Англія посіла належне місце у політичній думці Америки і Франції, яка досягла апогея у великих революціях кінця XVIII століття. Тут Локове обстоювання спротиву в ім’я невід’ємних прав особистої свободи, згоди і свободи володіти і користуватися власністю привело до повного здійснення таких прав. Через те, що початки всіх цих концепцій набагато давніші, ніж Локів доробок, і право їхнього первородства належало всім європейським народам, починаючи з XVI століття, — не можна приписувати їхнє існування в Америці та у Франції йому одному, але він був знаний усякому, хто цікавився політичною філософією. Його щирість, його глибока моральна переконаність, його первісна віра у волю, людські права і в гідність людської природи у парі з його поміркованістю і практичним розумом зробили Лока ідеальним речником революції середнього класу. Як палкий пропагандист ідеалів ліберальних, але не насильницьких реформ, Лок, можливо, переважує всіх інших авторів, /479/ хоч би ким вони були. Навіть його сумнівні ідеї — такі, як розмежування повноважень та неодмінна мудрість ухвал більшості, — живуть і далі, стали складником демократичного кредо.

Упродовж XVIII століття система природного права, що забезпечила підгрунтя для Локової політичної філософії, поступово втратила свою домінантну роль у науковій думці. Почасти до цього спричинився загальний поступ емпіричного методу як у природничих науках, так і в суспільних студіях, але аж ніяк не розвій тих частин Локової філософії, які підкреслювали вагу природної історії людського пізнання. Такий розвій тримався меж, накреслених самим Локом. Він неабияк розширив психологічне тлумачення поведінки, поставив її в залежність від гонитви за втіхою та униканням болю як своїх основних мотивів. Замість раціонального стандарту природного блага, взятого на озброєння теорією природного права, він започаткував утилітаристську теорію моральних, політичних та економічних цінностей. Десь у середині століття Г’юм показав, що цей розвиток у своєму логічному завершенні дозволяє повністю зігнорувати теорію природного права. Тож внутрішня структура Локової політичної філософії була цілком зруйнована. Проте більшість практичних цілей цієї філософії та багато чого з її внутрішнього духу перейшло до утилітаризму. Хай і менш виразний у обстоюванні революції, утилітаризм продовжив Локів дух обачливої, але радикальної реформи. Програма утилітаризму продовжила ту саму ідеалізацію особистих прав, ту саму віру в лібералізм як панацею від усіх політичних лих, ту саму чутливість до всього, що стосується прав власності, й ту саму переконаність, що громадські інтереси мусять бути усвідомлені з погляду особистих гараздів.












Вибрана бібліографія


Locke on Peace and War. By Richard Cox. New York, 1960.

John Locke, A Biography. By M. W. Cranston. London, 1957.

Life and Letters od Sir George Savile, Bart., First Marquis of Halifax. By H. C. Foxcroft. 2 vols. London, 1898.

A Character of the Trimmer: Being a Short Life of t/ie First Marquis of Halifax. By H. C. Foxcroft. 2 vols. Cambridge, 1946.

John Locke’s Political Philosophy. By J. W. Gough, Oxford, 1950.

The Social Contract. By J. W. Gough. 2d ed. Oxford, 1957. ch. 9.

«Religious Toleration in England». By H. M. Gwatkin. In the Cambridge Modern History. Vol. V (1908), ch. 11.

The Library of John Locke. By John Harrison and Peter Laslett. Oxford, 1965.

The Social and Political Ideas of Some English Thinkers of the Augustan Age, A. D. 1650- 1750. Ed. by F. J. C. Hearnshaw. London, 1928. Chs. 3, 4.

John Locke and the Doctrine of Majority-rule. By Wilmoore Kendall. Urbana, III., 1941.

The Moral and Political Philosophy of John Locke. By Sterling P. Lamprecht. New York, 1918.

Property in the Eighteenth Century, with Special Reference to England and Locke. By Paschal Larkin. London, 1930.

Political Thought in England from Locke to Bentham. By Harold J. Laski. London, 1920. /480/

«The English Revolution and Locke’s Two Treatises of Government». By Peter Laslett. In the Cambridge Historical Journal, Vol. XII (1956), pp. 40-55.

John Locke: Essays on the Law of Nature. Ed. by W. von Leyden. Oxford, 1954.

John Locke, A Critical Introduction. By John D. O’Connor. Baltimore, 1952.

«Locke’s Theory of the State». By Sir Frederick Pollock. In Essays in the Law. London, 1922. Ch. 3.

«English Political Philosophy in the Seventeenth and Eighteenth Centuries». By Arthur Lionel Smith. In the Cambridge Modern History, Vol. VI (1909), ch. 23.

Studies in the History of Political Philosophy before and after Rousseau. By C. E. Vaughan. 2 vols. Manchester, 1925. Vol. I, ch. 4.

«Locke and the Law of Nature». By John W. Yolton. In the Philosophical Review, Vol. LXVII (1959), pp. 477-498.









Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.