Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Себайн Джордж Г., Торсон Томас Л. Історія політичної думки. — К., 1997. — С. 653-692.]

Попередня     Головна     Наступна





34. Маркс і діалектичний матеріалізм



Ліберальна політична думка розвивалася переважно як детальна розробка двох фундаментальних чи моральних ідей, а саме: що політика — це мистецтво досягнення компромісів між носіями антагоністичних інтересів і що демократичні процедури — це єдино можливий спосіб досягнення компромісів. Хоч у подальшому ході свого розвитку ліберальна політична думка зважала на переконливу Гегелеву критику індивідуалізму, вона так і не сприйняла двох значних припущень у соціальній філософії Гегеля: по-перше, що суспільство є рухомою рівновагою супротивних сил, які своїм протистоянням і боротьбою породжують соціальні зміни, і, по-друге, що соціальна історія є внутрішньою чи квазілогічною еволюцією самих цих сил. Згадані елементи Гегелевого мислення відігравали велику роль у політичній думці XIX ст. і пізніше, що стало можливим завдяки трансформації Гегелевої філософії, здійсненій Марксом. Маркс усунув із Гегелевої теорії тезу про національні культури як дієві одиниці соціальної історії — тезу, що ніколи не визначалась якоюсь тісною логічною пов’язаністю з його системою, — і підмінив боротьбу націй боротьбою соціальних класів. Таким чином, він позбавив гегельянство його визначальних якостей як політичної теорії — його націоналізму, консерватизму і контрреволюційного характеру — і перетворив на новий і дуже потужний тип революційного радикалізму. Марксизм виступив пращуром партійного соціалізму в XIX ст. і врешті, з дуже вагомими, звісно, модифікаціями, сьогоднішнього комунізму.

Проте у багатьох важливих моментах Марксова філософія була продовженням Гегелевої. Насамперед, він продовжував вважати діалектику потужним логічним методом, єдино здатним продемонструвати закон соціального розвитку, і в результаті його філософія, подібно до Гегелевої, була філософією історії. Для обох філософів підставою всякої соціальної зміни є її необхідність чи «неминучість», і цей термін був таким же двозначним у Маркса, як і в Гегеля, фактично поєднуючи в одне поняття причинне пояснення і моральне виправдання. Хоч Маркс і розумів свою філософію як одну з форм матеріалізму, він все ж таки вдавався до діалектики для підтримки теорії соціального прогресу, в якому з необхідністю реалізуються вищі моральні цінності. По-друге, для Маркса, як і Гегеля, рушійною силою соціальних змін є боротьба, а визначальним фактором, врешті-решт, влада. Боротьба точиться між соціальними класами, а не націями, влада ж є економічною, бо політична влада, за теорією /654/ Маркса, є наслідком влади економічної. Та ні для Маркса, ні для Гегеля боротьба за владу не знає компромісу задля взаємної вигоди супротивних сторін. Маркс поділяв із Гегелем глибокий скептицизм щодо людської здатності пом’якшити дію соціальних сил, і як силою темпераменту, так і резону своєї соціальної філософії він майже не йняв жодної віри у здатність законодавства поправити економічні зловживання. То правда, що Маркс надіявся і сподівався, що його революційний радикалізм виллється в якусь форму соціалізму, соціальну рівність і непідробну свободу, що завершить рівність і свободу політичної демократії. Але на ділі він не дав жодних підстав вважати, що владна політика радикалізму виявиться на практиці менш авторитарною, ніж владна політика консервативного націоналізму. Отже, у соціальній філософії Маркса крилася суперечність між його демократичними забаганками і внутрішньою логікою системи. За Марксового життя ця суперечність залишалася прихованою, бо соціальна революція, що він її собі уявляв, ніколи не виступала на порядок денний як практичне політичне питання. Тільки у комуністичній версії революційного марксизму вона стала явною.





Пролетарська революція


Соціальна філософія Маркса залежала від соціальної зміни абсолютно першорядної ваги, що сталася в XIX ст. і яку ця філософія першою чітко поставила у фокусі уваги: піднесення до політичного самоусвідомлення — і врешті до політичної влади — індустріального робітничого класу. Це, як було сказано в попередньому розділі, спричинилося до зміни спрямування ліберальної думки, але Маркс набагато раніше лібералів збагнув усю вагу цього факту. Особливо в історичних дослідженнях, які творили невід’ємну частину його філософії, Маркс уперше побачив капіталізм у, так би мовити, його людському вимірі — як інституцію, що витворила і постійно розширює клас людей, котрі мусять жити повністю з платні і тому мають зв’язки зі своїми роботодавцями тільки через готівкові стосунки. Їхня здатність до праці є товар, єдиний економічно вартісний товар у їхньому посіданні, який вони мають продати на конкурентному ринку, де єдиним обов’язком покупця є заплатити поточну ціну. Стосунки між наймачем і робітником у промисловості мають, таким чином, тенденцію позбавлятися людської значущості та моральних обов’язків і перетворюються просто на питання влади. Маркс справедливо вважав цю ситуацію потенційно найреволюційнішим фактором у новітній історії — з одного боку клас, окреслений власністю на засоби виробництва і націлений з необхідністю насамперед на створення прибутків, з другого боку — промисловий пролетаріат, що не має жодної іншої влади, крім тиску добре зорганізованих мас, і змушений ставити собі за мету не політичну свободу, а підтримання чи покращення свого життєвого рівня. Розуміючи це як історичний факт, Маркс усвідомлював капіталізм як інституцію, не як /655/ вислід позачасових економічних законів, а просто як фазу в еволюції сучасного суспільства. Тож, виходячи з факту розбіжності класових інтересів, вже раніше широко висвітленого економістами-класиками, він вдався до інтерпретації політичного лібералізму як ідеології, характерної для середнього класу, а також до створення соціальної філософії для зростаючого пролетаріату, придатної до використання у боротьбі за владу.

Майбутнє цієї теорії, подібно до Гегелевої теорії держави, залежало від оцінки історичної ваги Французької революції. Подібно до Гегеля, Маркс вважав, що революція ознаменувала собою крах феодального суспільства, але тоді, як Гегель вважав, що революція завершиться появою національних держав, Маркс розглядав її як преамбулу до ще настирливішої і радикальнішої революції. Французька революція, вважав він, була водночас і фундаментально важливою, і, однак, у певному розумінні поверховою. Вона була важливою, бо завершила певну стадію у розвитку цивілізації, але була поверховою в тому розумінні, що всього-на-всього відкривала шлях до іншої стадії. Скасування феодалізму означало для Маркса прихід до влади середнього класу і створення політичної системи, що зробила його владу ефективною. У своїй найрозвинутішій формі, досі лише частково реалізованій, ця система мала бути демократичною республікою. Отже, Французька революція була, по суті, революцією політичною. Вона перенесла соціальне панування від дворянства й духівництва до промислового й торговельного середнього класу; вона створила державу як типовий орган утиску й експлуатації з боку середнього класу; а її філософія — система природжених прав у політиці й економіці — була ідеальним виправданням і раціоналістичним витлумаченням права середнього класу на експлуатацію робітника. Очевидним наступним кроком після політичної революції є ще глибша революція соціальна. Це мусить стати справою зростаючого пролетарського класу, що має усунути від влади середній клас, як середній клас усунув від влади феодальний клас. Зростаючий клас пролетарів також мусить мати свою філософію, і як філософія середнього класу була, по суті, апеляцією до природжених прав на власність, так пролетарська філософія мусить бути соціалістичною апеляцією до людських прав людей без власності. Але саме тому, що пролетаріат перебуває на дні соціальної структури і нема жодного класу нижче нього, пролетарська революція не буде просто передачею експлуататорської влади, а ліквідацією експлуатації. Це буде першим кроком до суспільства без класових соціальних відмінностей, істинним початком історії як літопису повного людського самовираження. Такою була грандіозна місія, що її Марксова філософія поклала перед собою.

За сутністю своєю Марксова філософія була глибоко практичною, як, власне, і Гегелева. Обидва вони вважали, що ефективна політична діяльність залежить від розуміння загального напрямку, в якому рухається історія, — що Маркс називав «природними фазами еволюції» — і від сприйняття завдань, що випливають із власного місця у цьому історичному русі. Тоді як Гегель вважав, що європейська історія кульмінує піднесенням /656/ германських націй — німців, шведів, норвежців, датчан, голландців та англійців, Маркс дотримувався погляду, що соціальна історія кульмінувала постанням пролетаріату як класу, і він очікував виходу цього класу на панівне становище в сучасному суспільстві. У Гегелевій філософії історії рушійною силою був саморозвійний духовий принцип, що втілюється в ряді послідовних історичних культур, у Маркса це була саморозвійна система виробничих сил, що втілюється в основних моделях економічного розподілу і в соціальних класах, нею породжених. Для Гегеля механізм прогресу є війна поміж культурами; для Маркса — це антагонізм поміж соціальними класами. Обидва розглядали хід історії як раціонально неминучий, як ряд стадій, що розгортаються за певним взірцем в узгоді з логічним планом і поступують до наперед визначеної мети. Ця велична хода людської цивілізації запрошує людей до співпраці й служіння. Обидві філософії правили за потужні спонуки до дії та найдієвіші форми морального заохочення. Якщо Гегель апелював до національного патріотизму, то Маркс закликав до класової солідарності пролетарів. У обох випадках фактично заперечувався індивідуалізм ліберальної політичної філософії. Маркс і Гегель на перше місце ставили загальне благо, а не власний інтерес; закликали до обов’язку радше, ніж до прав, і не пропонували жодної винагороди, крім надії, що особисте життя набуде сенсу в справі більшій, ніж власне «Я». Марксова філософія була задумана ним як обгрунтування соціальної революції, що визволить робітників зі злиднів та визиску.

Поєднання у Маркса програми революційної дії з філософською теорією «неминучого» ходу історичного розвитку незрозуміле, якщо не збагнути особливого значення, що його діалектика надає словам типу «неминучий» та «неухильний». Якби вони просто означали відношення причини і наслідку, людська історично орієнтована практика була б просто позбавлена всякого сенсу; реальним був би тільки квієтизм 1. Але, ясно, ані марксисти-комуністи, ані гегельянці-націоналісти квієтистами не були; навпаки, вони були рішучі або навіть безжальні активісти, часто аж коштом їхніх власних інтересів.



1 Бездіяльна, пасивна настанова до життя (латин.).



Ту різницю, що її коментатори часто проводили між Марксом, соціальним філософом, і Марксом, організатором партійного соціалізму, жоден марксист — власне, жоден гегельянець — ніколи б не став проводити. «Необхідність», яку обидва приписували історії, закликає до участі й активного співробітництва; це стимул до дії та самопосвяти. Історична необхідність у Гегеля і Маркса має менше спорідненості з науковими причиною і наслідком, ніж Воля Господня у кальвіністів. Подібно до останньої, Історія забезпечує марксиста-революціонера його покликанням, упевненістю в остаточному успіху, а то й відпущенням гріхів, скоєних в ім’я Історії. Отже, історична необхідність означає не просто причину і наслідок, чи бажаність, чи моральний обов’язок, а всі три заразом — свого роду космічний імператив, що творить і провадить /657/ людський інтерес і людський розрахунок та робить їх своїми служниками. Однак, якщо кальвіністи називали це теологією, то гегельянці і марксисти називають це наукою.

Марксова соціальна філософія розпадається на два періоди, розділені, грубо кажучи, 1850-м роком чи кількома роками пізніше. До першого періоду відноситься план творення системи соціальної філософії Маркса, яка була продуктом Марксових студій Гегеля в Берлінському університеті. Але в цей час (яких років п’ять по Гегелевій смерті) його школа була розділена на ідеалістичне крило, зацікавлене переважно релігійною апологетикою, та крило матеріалістичне, очолюване Людвігом Фоєрбахом. У пізніші роки Маркс характеризував Фоєрбаха як дрібну, порівняно з Гегелем, фігуру, але епохальну після Гегеля, оскільки він вивільнив гегельянство від ідеалістичних «містифікацій» і таким чином, на думку Маркса, позбавив її консервативного підтексту і вивів на рівень науки. Коли Маркс виїхав з Німеччини до Парижа, він був уже глибоко втягнутий у французький соціалізм, що був частиною всього того революційного ферменту, який досягнув кульмінації у 1848 році. Революція 1848 року переконала Маркса, що соціалістична теорія поверхова, бо їй бракує розуміння динаміки соціальної революції, яку, на думку Маркса, забезпечувала Гегелева діалектика. Продуктом цієї лінії мислення став діалектичний, чи економічний матеріалізм — теорія, за якою соціальний розвиток залежить від еволюції сил економічного виробництва. Ця теорія була накреслена в ряді праць, значною мірою випадкових і суперечливих, з яких «Комуністичний маніфест» (1848) був найвизначнішим, але ні тоді, ні пізніше не була ця теорія викладена систематично або вільно від невиразності й двозначності.

З припиненням революційної колотнечі після 1848 року Марксове життя як активного революціонера скінчилось, і решта його життя пройшла на вигнанні в Англії. Тут він присвятив себе написанню свого великого твору «Капітал», перший том якого він видав у 1867 році; другий і третій томи були укладені з нотаток його приятелем Фрідріхом Енгельсом після Марксової смерті у 1883 році. «Капітал» виходив з економічного матеріалізму, але й тут теорія так і не була розвинута. Тепер у Маркса зародилася думка підперти свою філософію грунтовною критикою класичної економіки, яку він вважав дієвою теорією капіталістичного господарювання. На противагу класичній економіці Маркс висунув власну теорію «додаткової вартості», покликаної показати діалектично, що капіталістична система внутрішньо суперечлива. В результаті дискусія про марксизм у кінці XIX ст. точилася майже виключно довкола Марксової економіки; його раніші революційні памфлети ігнорувались, а економічний матеріалізм навряд чи багато обговорювався до Марксової смерті. Так воно і сталося, що Марксова соціальна філософія ніколи ним системно викладена не була і містилась у кількох дуже стислих заявах, що входили до випадкових писань, тоді як систематичне теоретизування у «Капіталі» (на відміну від його історичних розділів) навряд чи може зійти сьогодні /658/ за щось більше, ніж за економічну схоластику. Не можна, мабуть, заперечити, що Ленін мав рацію, коли говорив, що економічний матеріалізм є «осердя, довкола якого обертається вся мережа висловлених і дискутованих ідей». Тому теорія додаткової вартості може бути здана до історичного архіву віджилих економічних теорій. Життєвість соціальної філософії марксизму залежить від чинності головної Марксової тези: еволюція господарського виробництва в суспільстві визначає його інституційну й ідеологічну надбудову.

Джерела для вивчення економічного матеріалізму розпадаються на дві групи. По-перше, є декілька робіт Маркса, писаних до 1852 року. Це полемічні твори, написані, коли він формулював свою теорію соціальної революції, і випадкові памфлети з аналізом невдачі революційних рухів у Франції. По-друге, є декілька праць Енгельса, включно з певною кількістю важливих листів, написаних після смерті Маркса, з роз’ясненням його теорії і критикою того, що він вважав спотворенням Маркса молодшими соціалістичними авторами Німеччини кінця XIX століття. Оскільки ці дві групи робіт розділені інтервалом у більш як двадцять п’ять років, бажано розглядати кожну з них саму по собі. Хоча Енгельс, безумовно, ніколи свідомо не відхилявся від Марксового розуміння, його пояснення теоретичних положень марксизму були часом досить оригінальними.





Діалектичний матеріалізм


Перший виклад діалектичного матеріалізму здійснений був Марксом у групі праць, написаних між 1844-м і 1848 роком під впливом Фоєрбахової матеріалістичної інтерпретації Гегеля, і його можна вважати епізодом у Марксовому зростанні як революційного соціаліста 1. Слід зауважити, що Маркс уживав слово «матеріалізм» в особливому розумінні, здатному завести в оману, бо це слово вже мало і після Маркса утримувало значення, цілком відмінне від Марксового. Дореволюційні французькі праці, як Гольбахова «Система природи», вживали «матеріалізм» у розумінні філософії, що орієнтується на залежність від фізики та хімії, і вважали, що механічні пояснення, надавані цими науками, можуть бути поширені на всі сфери — життєві, розумові, суспільні.



1 «Німецько-французькі щорічники» (нім.), 1844; «Святе сімейство» (нім.), 1845; витяги з них перекладені Г. Д. Стенінгом під назвою «Вибрані есеї Карла Маркса», Нью-Йорк, 1926. «Німецька ідеологія» (нім.), 1846 (вперше опубліковано в «Повному виданні» (нім.), «Німецька ідеологія», анг. пер. частин І і III P. Паскаля, Нью-Йорк, 1939. «Злиденність філософії» (фр.), 1847; анг. пер. вид. С. Д. Датом, Нью-Йорк, 1936. «Комуністичний маніфест», 1848. Стандартним виданням праць Маркса й Енгельса (не повним) є «Карл Маркс, Фрідріх Енгельс, історико-критичне повне видання, праці, статті, листи» (нім.), накладом інституту Маркса — Енгельса в Москві, вид. Д.Рязановим, Франкфурт-на-Майні, 1927.



Цей висновок зовсім не поділявся Марксом, і в своєму «Святім сімействі» він чітко вирізняє /659/ свій матеріалізм від французького матеріалізму XIX ст. Для Маркса уточнення «діалектичний» було суттю всієї справи. Подібно до Гегеля, він вважав механістичне пояснення доречним у фізиці та хімії, оскільки ці науки, мовляв, мають діло з предметами, не пов’язаними з історичним розвитком; Маркс ніколи не вважав, що методи природничих наук можуть бути застосовані до соціальних досліджень. Діалектику він розглядав як логічний метод, унікально придатний для об’єкта, що безперервно розвивається, і до виявлення «необхідності» у його розвитку. Як і Гегель, Маркс також розглядав механістичне пояснення як належне до нижчої форми логіки, бо воно має справу з нижчим рівнем реальності. Звичайно, пізніше, вже по виході Дарвінового «Походження видів», Маркс часом заявляв, що його теорія суспільного розвитку споріднена з органічною еволюцією, і насправді є поверхова подібність між класовою боротьбою і природним добором. Що вразило Маркса при першому читанні Дарвінової книги, так це «грубий англійський метод розвитку», і це справді є характерною для гегельянця реакцією 1. Бо Дарвінова теорія еволюції була строго емпіричним узагальненням — каузальною теорією зміни без жодного натяку на прогрес, — тоді як діалектика була для Маркса, як і Гегеля, законом логіки. Вона забезпечувала апріорну теорію прогресу, що водночас було підставою для пояснення і оцінки. Марксів матеріалізм жодним чином не усував Гегелевої гіпотези про силу, що лежить приховано в основі реальності поза множинністю більш-менш ефемерних феноменів і проявів. Метафізична модель, придатна для цього, була з його погляду не механізмом, а певного роду натуралістичним віталізмом.



1 Лист до Ласаля, 16 січня, 1861; «Листування Маркса — Енгельса, 1846-1895» (1934), с. 125, пор. «Капітал», т. I, анг. пер. Е. та С. Пола, с. 392, № 2.



У той же час у «матеріалізмі» було декілька підтекстових значень, важливих для Маркса. Передусім він був схильний ототожнювати це слово зі словом «науковий», і хоч не йняв віри, що соціальні дослідження зможуть імітувати фізику, але вірив, що вони можуть бути такими ж точними і надійними. Тому він легко дав себе переконати Фоєрбаху, що Гегелеві поняття, як «Абсолютний Дух» чи «Дух епохи», є чисто уявними і що справжніми рушійними силами історії суспільства є матеріальні умови існування. Марксові цілком бракувало зневажливої зарозумілості щодо науки, яку часом виявляв Гегель. Справді, складається враження, що від природи Марксів ум схилявся, по суті, до фактичного й емпіричного; небагато хто з політиків підпер свою теорію такою масою історичної та економічної вченості, як Маркс. Можливо, саме ця властивість Марксового інтелекту і надала певного роду розпливчастості далекосяжним узагальненням Марксової філософії. Часом вирази типу: «тенденції, що працюють із залізною необхідністю на неминучу мету» (взято із передмови до «Капіталу»), вживаються так, ніби вони абсолютні догми, але знов-таки, вони можуть бути вживані й так, ніби вони просто пробні робочі гіпотези. Часом він говорить так, ніби діалектичний матеріалізм — це формула, яку можна механічно застосувати до будь-якого періоду історії, але в /660/ інших випадках гаряче протестує проти такого його вживання. І хоч Маркс, бувало, дуже щедро розкидався прогнозами, він також щедро робив із них винятки. Так, він міг заявити, що революція неминуча, але також, що її може не статися в Англії чи Сполучених Штатах; або він міг твердити, що капіталізм — це необхідний етап суспільного розвитку, а водночас плекати ідею, що в Росії, ймовірно, соціалізм міг би розвинутися безпосередньо з сільських общин. Взагалі діалектика надавала Марксовій логіці певної безхребетності, що перешкоджало йому відрізняти ймовірність від жорсткої імплікації або визнати, що твердження необхідності характеризуються умовністю.

Матеріалізм означав для Маркса радикальне заперечення релігії, власне, войовничий атеїзм. Оскільки релігія, безумовно, є однією з великих консервативних сил у суспільстві, матеріалізм містив у собі для Маркса, як і для багатьох інших, також і значення радикалізму. Дисидентське гегельянство, з яким Маркс був пов’язаний, вже витворило 1835 року «Життя Ісуса» Давида Фрідріха Штрауса. Книгу, що її сучасники її автора вважали скандальною, бо розглядала вона Священну історію як чистісінький міф. І хоча підтекст Гегелевої філософії був назагал консервативним, Маркс був переконаний, що її справжній підтекст — революційний. Бо діалектика може сприйматися як розчинник всякої начебто абсолютної істини і всякої трансцедентальної істини, поскільки діалектика показує, що вони — відносні суспільні продукти, що постають у житті спільноти в ході її історичної еволюції. Всі так звані істини, за Марксовим висновком, — фіктивні аргументи того класу, що саме контролює суспільство й експлуатує підкорені класи. Релігія надає уявних, чи «фантастичних», задоволень, які заводять на манівці всяку раціональну спробу знайти справжні задоволення. Так, християнство з його розрізненням душі й тіла наділяє людей подвійним життям і пропонує уявні небесні радощі, як компенсацію за реальні злигодні цього життя. Це — «опіум для народу», наркотик, що не дає пригнобленим зробити жодної спроби. покращити свою долю, протиставити себе своїм експлуататорам. Матеріалізм для Маркса, як і для марксистів, — це антирелігійний секуляризм, який можна розглядати як передумову будь-якої радикальної соціальної реформи.

Матеріалізм і діалектика мали для Маркса й те значення, що визначали ідею нової далекосяжнішої революції. Французька революція справді скасувала феодалізм, як говорив Гегель. Однак природжені права людини, що їх революціонери проголосили наслідком революції, не абсолютніші за догми релігії. Не могла й Гегелева одухотворена держава бути тим остаточним синтезом, якого вимагає діалектика. Поза свободою демократичної республіки, хоч це і справді найвища форма суспільства середнього класу, і поза державою, як вона досі розвивалась, є, мовляв, ще вища форма суспільства, в якій державу буде витіснено, а щоб досягти цієї вищої стадії, потрібна нова революція, революція соціальна на противагу революції політичній, що вже відбулася. Далі Маркс твердить, що у минулому революції передавали владу від одного класу до іншого, але /661/ вони залишали недоторкнутою фундаментальну несправедливість: спромогу панувати й експлуатувати. Подібно до християнства, політична революція полишає людей все ще з подвійним життям, уявною свободою і реальним рабством. Бо корінь рабства не політичний; він полягає в системі виробництва і тому розподілі праці, що його обумовлює приватна власність. Поза революцією політичною є, отже, революція соціальна, яка, усуспільнюючи виробництво, цілковито поєднає людину з громадянином і раз та назавжди викорінить джерело експлуатації і соціальної нерівності. І, як середній клас був дієвою силою, що породила політичну революцію, так пролетаріат, продукт панування середнього класу і останній клас, нижче якого немає жодного експлуатованого класу, є тією силою, що, звільняючись сама, звільнить і суспільство і, знищивши соціальну нерівність, може створити безкласове суспільство.


Поділ праці веде до протиріччя між інтересом окремого індивіда чи окремої сім’ї і колективним інтересом всіх індивідів, що спілкуються один з одним... Бо, як тільки працю розподілено, кожен має окрему, виключну сферу діяльності, нав’язану йому, і від якої він не може ухилитись... тоді як у комуністичному суспільстві, де ніхто не має виключної сфери діяльності, але кожен може вдосконалюватись у будь-якій галузі, якої побажає, суспільство регулює загальне виробництво і таким чином уможливлює мені робити одне сьогодні й інше завтра 1.


Отже, врешті-решт матеріалізм мав для Маркса етичне значення: корінь соціальної нерівності економічний; всі політичні реформи порівняно поверхові й лишають джерело нерівності непорушним; і тільки ліквідацією приватної власності можна здійснити якусь істотну зміну; і від цієї зміни вся неправедна структура суспільства одразу зміниться. Безкласове суспільство є кінцевою метою суспільного розвитку, але також логічним наступним кроком, який здійснюється після тих свобод середнього класу, що були досягнуті його революцією. Для Маркса, як і для Гегеля, необмежений релятивізм, який діалектика вочевидь накидає на історію, увінчується останньою і абсолютною метою, шлях до якої покаже його філософія.



1 «Німецька ідеологія», анг. пер. Р. Паскаля, с. 22.






Економічний детермінізм


Фоєрбахова заява, що рушійні сили в суспільній історії матеріальні, означала для Маркса, що ці сили економічні. Економічне ж означало для нього спосіб економічного виробництва, бо він був переконаний, що будь-яка система виробництва несе з собою відповідний спосіб розподілу /662/ суспільного продукту. Останній підтримує систему дії, створює структуру соціальних класів, кожен з яких визначається його становищем у системі. Отож для Маркса спосіб використання суспільством природних ресурсів і виробництва товарів, якими воно живе, є головною пружиною його існування. Режим виробництва в будь-який даний момент і зміни в системі виробництва пояснюють відповідні зміни, що відбуваються в політиці й культурі за даного способу виробництва. Це і є, в грубих обрисах, Марксова теорія економічного детермінізму з його конкретним соціальним і політичним значенням, що випливає з діалектичного матеріалізму.

З огляду на майбутнє ця теорія забезпечувала Маркса програмою нової робітничої революції, що має знищити соціальну нерівність і врешті створити соціалістичне безкласове суспільство. З огляду на минуле, ця теорія забезпечувала йому власну інтерпретацію Французької революції. За Марксом, це була революція середнього класу, з допомогою якої новий капіталістичний клас індустріального суспільства знищив політичні привілеї дворянства й духовенства і змів геть залишки феодального права й урядування, що затримували ріст капіталістичної системи виробництва. Середній клас раціонально витлумачив і освятив свої цілі в ім’я прав людини, які він характеризував як одвічні й самоочевидні природні істини. Однак з точки зору робітничого класу громадянські й політичні свободи демократичного урядування не є правами людини; це права середнього класу. Це не значить, що вони безвартісні, бо демократична республіка є вищою стадією соціальної еволюції, ніж феодальне суспільство, нею заміщене; вона є справді типовою стадією суспільства середнього класу і найвищою, якої воно може досягти, хоч і ще далекою від найвищої можливої стадії. Марксове ставлення до політичної і громадянської свободи було, таким чином, завжди двозначне. Порівнюючи невизначені свободи, що він приписував соціалістичному суспільству, зі свободами у буржуазному суспільстві, Маркс називав такі права, як виборче, і такий політичний метод, як представництво, чистісінькими формальностями і чистісіньким прикриттям фактичного класового деспотизму. Взагалі, одначе, він вважав, що соціалізм продовжить і розширить політичну свободу. Та це ніколи не базувалось на аналізі соціалізму, а тільки на апріорній вірі в те, що в суспільстві, яке розвивається, нічого цінного не сміє пропасти.

Таким чином, Маркс прийшов до еволюційної теорії, в яку вся система природженого закону вписувалась як ідеологія, слушна для певної конкретної стадії розвитку. Нормальний хід соціального розвитку є феодалізм, капіталізм, соціалізм із певною формою політичної організації, припасованою до кожного з них. Більше того, Марксова теорія еволюції вочевиднила механізм, за яким відбувається політична зміна: це несумісні інтереси соціальних класів і боротьба між ними за панування в суспільстві у їхніх власних інтересах. Французька революція звільнила середній клас від експлуатації попереднім експлуататорським класом, та залишила його класом експлуататорським за своєю соціальною природою. Найманий заробітчанський пролетаріат є неминучим продуктом капіталізму, що виникає /663/ pari passu 1 з буржуазією. Успіх буржуазної революції торує шлях до безкомпроміснішої пролетарської революції, що врешті змете геть новий експлуататорський клас. Але цей заключний крок завершить весь процес знищенням класів та експлуатації взагалі.

Маркс дав цілком ясно зрозуміти, що не вважає себе автором теорії класового антагонізму. Він перейняв і розширив теорію, створену французькими істориками для пояснення Французької революції. У листі до Енгельса він згадував про Огюстена Т’єррі як про «батька класової боротьби у французькій історіографії» 2. Проти чого у істориків середнього класу Маркс протестував, так це проти погляду, що з приходом до влади буржуазії класова боротьба скінчилась, так само як протестував він проти погляду економістів, що закони капіталістичної економіки вічні і незмінні. В революціях свого часу Маркс добачав новий тип революційного повстання, на вістрі якого перебував не середній клас, націлений на завоювання політичних прав для себе, а робітничий клас, що піднісся до усвідомлення власного занепаду і бентежливо намірився змінити не політичну надбудову, а економічно спричинюване підгрунтя соціальної нерівності.


Що я зробив нового, так це довів: (1) що існування класів пов’язане тільки з певними історичними фазами в розвитку виробництва; (2) що класова боротьба неминуче веде до диктатури пролетаріату; (3) що сама ця диктатура становить тільки перехід до ліквідації всіх класів і до безкласового суспільства 3.



1 Одночасно; заодно (латин.).

2 27 липня 1854; «Листування Маркса — Енгельса, 1846 — 1895», с. 71.

3 Лист до Вейдемеєра, 5 березня 1852. — Там само, с. 57, виділено Марксом.



Останній крок у Марксовій аргументації, отже, полягає в тому, що структура класів, які існують в суспільстві у будь-який даний період, є сама історичним продуктом, що змінюється з тими силами економічного виробництва, які це суспільство здатне використати. Це він розглядав як остаточну причину, до якої може бути зведено всю соціальну, правову і політичну систему суспільства, тоді як зміни в цій системі мають бути співвіднесені зі змінами у способах господарського виробництва. 1859 року в одному із небагатьох автобіографічних відступів, що зустрічаються в його творах, Маркс зауважив, як короткий редакторський досвід з економічними питаннями, до яких він відчував себе недостатньо підготованим, спонукав його до перегляду своїх гегельянських студій з філософії і юриспруденції.


Мої студії привели мене до висновку, що правові стосунки, як форми держави, незрозумілі самі по собі, ані з’ясовані через так званий загальний прогрес людського розуму, але що вони коріняться /664/ в матеріальних умовах життя, підсумовані Гегелем... під іменем «громадянського суспільства»; анатомію цього громадянського суспільства слід шукати в політичній економії 1.


Отож це було остаточним значенням, яке Маркс надавав матеріалізмові на противагу гегельянському ідеалізмові. Гегелеве громадянське суспільство, а не його держава є основним фактором соціальної революції. Правові й інституційні стосунки, що формують державу, і всі ті моральні й релігійні ідеї, що супроводять їх, є тільки надбудовою, зведеною над економічною основою громадянського суспільства.


Образи, сформовані у людському мозку, є також за необхідністю субліматами їх матеріального життєвого процесу, що перевіряється практикою і пов’язаний з матеріальними передумовами. Моральність, релігія, метафізика, вся решта ідеології і відповідні їм форми свідомості, таким чином, більше не зберігають подоби незалежності. Вони не знають ні історії, ні розвитку; а от люди, розвиваючи своє матеріальне виробництво і матеріальне спілкування, змінюють разом зі своїм реальним існуванням і своє мислення, і результати свого мислення. Не життя визначається свідомістю, а свідомість життям 2.



1 «Критика політичної економії», передм., анг. пер. Н. І. Стоун (1904), с. 11.

2 «Німецька ідеологія», анг. пер. Р. Паскаля, с. 4 і далі.



Усвідомлення значимості і спричиненої дієвості має обернений характер: економічний лад «творить», тоді як розум тільки «відображає». Як заявив Маркс пізніше, у Гегеля «діалектика стоїть на голові»; діалектичний матеріалізм «перевернув її, як належить», усунувши «містифікації» ідеалізму і замінивши їх істотними й відчутними реальностями промислової системи. Таким чином, діалектика більше не обертається в царстві логічних абстракцій, а обертається в царстві реальних сил.

Важливо зауважити, однак, що Маркс поміняв не діалектику, а радше її метафізичне тлумачення. Діалектика — це метод, і цілком ясно, що Маркс мав намір зберегти загальні обриси гегельянської методології. Смисл Гегелевого методу був, по суті, метафізичним: прагнення встановити порядок первинності чи «ступенів реальності», за якими думка може піднестися від видимостей до Абсолютної Ідеї. Що Маркс «перевернув, як належить», так це порядок первинності, причому його виробничі сили залишились матеріальним аналогом Гегелевого Абсолютного Духу. Таким чином, дійсні факти і події соціальної, правової і політичної історії все ще розумілися ним як «феноменальні форми», видимості чи прояви цього реального підгрунтя, свого роду поверхневі переливи минущої і загалом випадкової обставини, яка черпає свою необхідність із тієї прихованої сили, з якої вона постає. З чисто емпіричних підстав той факт, що /665/ політичні інституції і моральні ідеї є «продуктами» економічних умов, ще не випливає, що вони, в свою чергу, не можуть впливати на ці умови. Коротше кажучи, економічні фактори у діалектичному матеріалізмі не діють просто як наукові причини, що породжують емпіричні наслідки. Вони ближчі до творчих енергій, що діють, мов напівперсоналізовані чинники, хоч справедливість вимагає сказати, що, коли Маркс мав справу з конкретною проблемою історичного аналізу, він майже завжди був ліпшим за свій метод. Та все ж лишається важливе критичне питання, чи не була діалектика таким собі псевдометодом. Фактично соціологічна вага Марксового матеріалізму залежала від того, наскільки він хоч трохи переставав бути діалектичним і ставав просто емпіричним і причинним.

У «Злиденності філософії» Маркс застосував свою нову точку зору до критики економічної науки, як класичної економіки, так і економіки сучасного соціалізму. До першої він виявляв високе захоплення, переконаний, що, як опис капіталізму, вона була, по суті, вірною. Його заперечення проти неї стосувались в основному неймовірної наївності економістів щодо історичних аспектів розвитку їхнього предмета. Як говорив пізніше Енгельс, вони міркують так, ніби знайся Річард Левове Серце хоч трохи на економіці, він міг би уникнути шести століть марної праці, запровадивши вільну торгівлю, замість того щоб бавитися хрестовими походами. Як теологи поділяють релігії на правдиві і фальшиві, тобто на свою власну і на всі інші, так економісти трактують всі економічні системи так, наче вони є недоладним наближенням до капіталізму, тоді як капіталізм із його категоріями у їхньому трактуванні є явищем природним і одвічним. На противагу цьому Маркс захищав тезу, що економіка є наукою історичною. Її закони є дотичними тільки до тієї стадії господарського виробництва, до якої вони належать. Такі її категорії, як-от прибуток, заробітна плата і рента, є «теоретичними виразами, абстракціями соціальних відношень виробництва».


У цих ідеях, цих категоріях так само мало вічного, як і в тих відношеннях, які вони виражають. Вони є історичними і минущими продуктами 1.



1 «Злиденність філософії», анг. пер., вид. С. П. Дата, с. 93.



Так економіка стала для Маркса комбінацією історії та аналізу: аналізу відношень, що панують у будь-якій даній системі виробництва, з додачею історії постання і розвитку цієї системи.

Щодо гуманітарної, утопічної і реформістської критики класичної економіки Маркс був менш толерантним. Такі проекти, на його думку, пропонують паліативи, сентименти й ідеалістичні марення без жодної історії чи аналізу. Всі вони, по суті, зводяться до якогось плану відокремлення доброго від поганого у капіталізмі аж до якогось неможливого способу поєднання капіталістичного виробництва з соціалістичним /666/ розподілом. Утопічний соціалізм, вважав він, відмовляється визнати той незаперечний факт, що за даної системи виробництва розподіл суспільного продукту логічно з неї випливає, а разом з тим і вся класова структура та політична система. Насправді ж Маркс був дуже несправедливим до утопічних соціалістів, бо власна його теорія безкласового суспільства була такою ж утопічною, як теорії того ж Прудона. Він просто відсовував утопію до неозначеного майбуття. Маркс поділяв із Гегелем зневагу до всякої особистої ідеї чи жадання, що їх він прирівнював до чистісіньких пустих забаганок. Ідеал цілковито має бути віднесений на кошт внутрішнього імпульсу самої системи і є добрий просто тому, що «неминучий»; він є кінцевою метою еволюції системи. Практичним наслідком цього упередження було те, що Маркс скептично ставився до всякої спроби здійснення реформ. Він вважав законодавство нездатним змінити індустріальну систему в жодному вагомому відношенні і, отже, оцінював соціальне законодавство як всього-на-всього крок до революції. Капіталістична система мусить врешті бути «зламана», і Маркс ніколи не полишав утопічну по суті ідею, що злам однієї системи — вірний шлях до створення кращої.





Ідеологія і класова боротьба


Для Маркса було менш характерним зацікавлення в удосконаленні діалектичного матеріалізму як філософії, ніж у застосуванні його до конкретних ситуацій, особливо заради пошуку програми дій для свідомого революційного пролетаріату. Так, у 1848 році вони з Енгельсом використали класову боротьбу як ключ до «всіх дотеперішніх суспільств» у «Комуністичному маніфесті», що став одним із визначних революційних трактатів усіх часів. Трохи згодом він написав дві брошури на роз’яснення провалу революційної боротьби, що саме стався у Франції. Вони застосували до проблеми сучасної історії економічну інтерпретацію 1. Ці брошури ілюструють химерне поєднання догматизму з проникливою спостережливістю і детальною реалістичною поінформованістю, характерною для Маркса. Вони містять дуже вправний і влучний аналіз економічних доктрин, сповідуваних кількома партіями, причетними до революції, а також ясне розуміння зачаткового стану пролетарських партій. Фактично вони являють собою того роду аналіз революційної ситуації, що його старався б провести нині будь-який першокласний журналіст, — явна ознака, до якої міри марксистська інтерпретація здобула загальне визнання.



1 «Класові бої у Франції, 1848 — 1850» (нім.), статті в «Новій Рейнській газеті» (нім.), 1850, опубліковані Енгельсом, 1895; анг. пер., вид. С. П. Датом, Нью-Йорк, 1934. «Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта» (нім.), 1852; анг. пер., вид. С. П. Датом, Нью-Йорк, 1935.



У той же час опис Марксів спирається на загалом апріорну теорію соціальних класів, і ці брошури певно що не виправдовують екстравагантних претензій, /667/ часто висовуваних марксистами, на прогностичні здатності діалектики. Марксове пророцтво, що повторна економічна депресія, подібна до тієї, що сталася в 1847 році, започаткує нову революцію, виявилось хибним, і, як Енгельс відверто визнав пізніше, Маркс цілковито не спромігся оцінити потенційні можливості розвитку, приховані у капіталістичній системі.

Ці брошури служать також з’ясуванню Марксової концепції щодо ставлення соціальних класів як до ходу історії, так і до їх власного менталітету. Клас становить для Маркса колективну спільність, як і нація для Гегеля. Він діє в історії як спільнота і виробляє характерні ідеї та вірування як одиниця, діючи під тиском свого місця у господарській і суспільній системі. Індивід має вартість головним чином через своє членство у класі, бо ідеї індивіда — його моральні переконання, його естетичні вподобання, навіть той спосіб мислення, що видається йому переконливим, — це в основному є відображення ідей, породжених його класом.


З різних форм власності, з різних соціальних умов існування постає ціла надбудова особливих і характерно сформованих почуттів, ілюзій, способів думання і поглядів на життя. Весь клас творить і формує їх зі своїх матеріальних підвалин і з відповідних соціальних відносин. Окремий індивід, що дістає їх через традицію і виховання, може собі уявляти, ніби вони формують справжні мотиви і вихідну точку його діяльності 1.



1 «Вісімнадцяте брюмера», анг. пер., с. 40 і далі.



Цей уривок виявляє специфічний сенс, у якому Маркс уживав слово «ідеологія». Ідеї відображають і більш-менш перекручено подають підгрунтя економічної реальності; вони є її «містифікаціями», принаймні доки їх походження не викрито. Як ідеальні мотиви чи причини поведінки, вони просто видимості або ж прояви чогось, що в своїй дійсній природі є цілком інакшим. І хоч вони видаються для свого наївного власника справжніми і невідпорними, їхня спонукальна сила міститься насправді зовсім не в його свідомості, а прихована у соціальному становищі його класу і у відношенні останнього до господарського виробництва. Ця теорія явно базується на Гегелевім протиставленні видимості й дійсності. Марксові виробничі сили, подібно до Гегелевого Світового Духу, безмежно вигадливі у створенні різного роду ілюзій і містифікацій для реалізації свого природженого наміру, а Марксові класи породжують властиві їм ідеології подібно до того, як Гегель уявляв, що дух нації породжує національну культуру. Одначе вираз, подібний до: «спосіб думання і погляди на життя», — може завести у глибоку оману. Він може покрити цілий спектр вірувань і звичаїв від забобону до науки, і той факт, що вірування породжується соціальним класом чи є характерним для нього, ще не означає, що воно є вірним чи хибним. Маркс не більше за когось іншого /668/ вважав, що всі вірування перебувають на одному рівні істинності і що всі звичаї однаково моральні. Поняття ідеології було водночас однією із найплідніших Марксових ідей, але також однією з найневиразніших і найбільш підвладних зловживанню. Що соціальне становище робить людей упередженими — очевидно; може, навіть то правда, що упередженість часом допомагає їм бачити очевидність, якої інші люди не помічають; але уявлення, що буцімто упередженість, нагромаджена на упередженість, додає очевидності, — чистісінький міф. Ідеологія, як її розумів Маркс, є могутньою дискусійною зброєю, але такою, що може бути використана рівною мірою усіма суперниками, поки всяка теорія, з самим марксизмом включно, не буде «викрита» як певна форма деякого специфічного думання. У кожній такій дискусії арбітром виступає сила.

Обидві ті брошури про революційний рух у Франції заклали також основні обриси Марксової теорії класової структури в сучасних індустріальних суспільствах. Теорія ця була досить ясно підказана йому спостереженням за французьким суспільством і знайомством із французьким соціалізмом, хоч Марксова концепція індустріального капіталізму та індустріального пролетаріату базувалась в основному на історії англійської промисловості. Без якоїсь переконливої підстави він вважав, що ця франко-англійська комбінація визначає тип, до якого всі індустріальні суспільства будуть в основному наближатися. Згідно з цією теорією, середній клас вважався переважно міським і комерційним за своїми інтересами, політично відданим громадянським і політичним свободам революції. Щодо промислового пролетаріату, то він також вважався переважно міським, але більше зацікавленим економічними гарантіями, ніж політичною свободою. Обидва ці класи Маркс розглядав як активні політичні сили в сучасному суспільстві, сили, між якими головним чином точиться класова боротьба, бо йдеться, по суті, про панування одного чи іншого. Інші класи, що їх визнає теорія, селянство і дрібну буржуазію, Маркс вважав за політично інертні, хоч вони й можуть за належних обставин впливати на те, що ці два активні класи спроможні зробити. Маркс також вважав ідеологію селянського класу і фермерів типово дрібнобуржуазною.

Ця теорія явно скроєна під діалектику, що зобов’язувало Маркса мати двох головних супротивників, які породжують зміну своїм протистоянням. З цієї причини теорія була досить апріорною, дарма що вона втілювала проникливе розуміння Марксом революційних наслідків індустріальної революції. Оскільки діалектика реалізується у термінах протиборства між двома опонентами, деталі розглядаються як прості варіації на тему, а дрібні розбіжності не враховуються. Тому теорія фіксує спостереження над суспільством взагалі, а не деталі вивчення якогось окремого суспільства. Все, що залишається поза двома головними класами, змішується докупи, і в результаті те, що Маркс називає дрібною буржуазією, являє собою різношерстну колекцію елементів, у яких мало спільного, крім хіба що неподатливості до класифікації їх як капіталістів чи робітників. Так, фермери і селяни зводяться в одне ціле разом із кваліфікованими майстрами /669/ і дрібними крамарями; явно не залишається місця для професіоналів чи все зростаючого числа службовців, чиї робочі місця були створені промисловістю. Як наслідок, хоч марксисти завжди вважали класову боротьбу єдино надійним порадником у політичній стратегії, невиразність Марксової концепції соціального класу була відповідальною за деякі з його найприкріших промахів у прогнозах. Все XIX ст. фермери доводили марксистських теоретиків і практиків до відчаю, а селяни ставали промисловими робітниками хіба що із-під дрючка. Жодна емпірична соціологія не зарахувала б висококваліфікованих робітників і конторських працівників до одного і того ж трудового типу. І сподівання на те, що всякий платний працівник буде включеним до класу найманого робітництва, попадало пальцем у небо. Неможливо утриматися від гадки, що Марксові далекоглядні прогнози деяких тенденцій у капіталізмі були зроблені радше всупереч діалектиці, ніж згідно з нею.





Марксове резюме


Фрагментарна манера, у якій Маркс розробив теорію діалектичного матеріалізму, виправдовує досить обширну цитату з його єдиним підсумковим резюме, написаним, однак, декілька років по тому, як оформилась теорія.


У суспільному виробництві, здійснюваному людьми, вони вступають у певні відносини, обов’язкові і незалежні від їхньої волі; ці виробничі відносини відповідають певним стадіям розвитку їх матеріальних виробничих сил. Загальна сума цих виробничих відносин становить економічну структуру суспільства — реальну основу, на якій постають правові та політичні надбудови і яким відповідають певні форми суспільної свідомості. Спосіб виробництва в матеріальному житті визначає загальний характер соціальних, політичних і духовних процесів життя. Не свідомість людей визначає їх буття, а навпаки, їх суспільне буття визначає їхню свідомість. На певній стадії матеріальні виробничі сили суспільства вступають у суперечність з існуючими виробничими відносинами або, — що є тільки юридичним виразом того самого, — з відносинами власності, в рамках яких вони діяли досі. Із форм розвитку виробничих сил відносини перетворюються на їхні пута. Тоді настає час соціальної революції. Зі зміною економічної основи вся величезна надбудова більш чи менш скоро змінюється. Розглядаючи такі зміни, завжди слід розрізняти матеріальні зміни економічних виробничих умов, які можна визначити з науково-природничою точністю, від правових, політичних, релігійних, естетичних чи філософських — коротше, ідеологічних форм, у яких люди усвідомлюють і поборюють цю суперечність... Жоден суспільний лад ніколи не зникає, перш ніж розвинуться всі виробничі сили, для яких у ньому є місце, а нові вищі виробничі /670/ відносини ніколи не з’являються раніше, ніж умови їх існування визріють в утробі старого суспільства. Тому людство завжди береться тільки до таких проблем, які може розв’язати; бо, придивляючись до справи уважніше, ми завжди виявимо, що проблема виникає тільки тоді, коли матеріальні умови, необхідні для її розв’язання, вже існують чи бодай перебувають у процесі формування 1.



1 «Критика політичної економії», передм.; анг. пер. Н. І. Стоуна, с. 11 і далі.



Тож Марксова теорія культурного розвитку, представлена в цьому уривку, включала чотири головних тези. По-перше, культурний розвиток являє собою послідовність стадій, у кожній з яких панує типова система виробництва і обміну товарів. Ця система виробничих сил породжує свою власну характерну і відповідальну ідеологію, що включає право і політику разом з ідеальними, так званими духовними витворами цивілізації, як мораль, релігія, мистецтво й філософія. Як ідеальна модель, кожна стадія є довершене й систематично скоординоване ціле, в котрому ідеологічні фактори пристосовані до основотворчих виробничих сил та одні до одних. У фактичному вжитку своєї теорії, як, наприклад, в описових та історичних розділах «Капіталу», Маркс послабляє її логічну строгість. За будь-якого даного часу розвиток виробничих сил відбувається в різних країнах неоднаково, як і в різних галузях індустрії окремої країни; є залишки попередньої економіки і початки нової. Отже, в різних прошарках населення побутують, відповідно, різні ідеології. По-друге, весь цей процес є «діалектичний»; рушійна його сила забезпечується внутрішніми протиріччями, породженими невідповідностями між новою системою виробництва і непоступливою ідеологією, притаманною старій системі. Новий спосіб виробництва перебуває у ворожому ідеологічному оточенні, яке мусить зникнути, аби дати йому змогу зростати. Ідеологія, властива старій системі, стає все гнітючішою для нової, і внутрішні протиріччя та напруги наростають, поки не досягнуть граничної переломної точки. Новий соціальний клас з ідеологією, притаманною його соціальному положенню у новій системі виробництва, входить у гострий конфлікт з класами, що відживають і чия ідеологія породжена старою системою. Загальна картина розвитку, отже, характеризується циклічністю, зміною періодів еволюції, в яких формується нова система виробництва і поступово витворюються нові ідеології, та зміною періодів революції, в яких весь букет сил розпадається і перекристалізовується, так би мовити, за новим взірцем. По-третє, виробничі сили — способи виробництва товарів і розподілу вироблених продуктів — завжди первинні щодо вторинних, ідеологічних наслідків. Матеріальні, чи економічні, сили є «реальними», чи субстанціальними, тоді як ідеологічні відносини є тільки видимими, чи феноменальними. По-четверте, діалектичний розвиток є внутрішнім процесом розгортання, або віталістичної реалізації. Виробничі сили, притаманні будь-якому /671/ суспільству, повністю розвиваються ще до того, як відбуватимуться діалектичні перетворення чи перекристалізація сил. А оскільки ідеологічна надбудова лише відображає внутрішнє зростання основотворчості метафізичної субстанції, то проблеми, які зринають на рівні свідомості, розвиваються в ході розгортання і поступової реалізації субстрата, що лежить в їх основі.

У цій імпозантній умоглядній побудові, водночас такій глибокодумній і такій химерній, саме третій елемент — первинність «виробничих сил» — є найхарактернішим для Маркса і також вирішальним для всякого емпіричного застосування цієї його теорії. Бо саме ця теза надала системі ярлик «матеріалізму» в Марксовому розумінні цього слова і також лежить в основі претензій цієї теорії на особливо науковий підхід до соціальних проблем. Якщо ця теорія має бути застосована до пояснення будь-якого ряду історичних подій, то необхідно, щоб «виробничі сили» можна було чітко відрізнити від «виробничих відносин», чи бодай базис від надбудови. Але ця різниця ніколи не була чітко проведена Марксом, і, схоже, цього в принципі зробити неможливо. Бо суспільні виробничі сили мусять включати в себе принаймні наявну сировину і торгові шляхи, проте вони не можуть виключити технологію, бо технологія визначає, чи є та сировина в практичному розумінні «наявною». Сама тільки наявність заліза чи вугілля не заторкує культуру, в якій відсутня техніка виплавки. Але технологія залежить, бодай частково, від вправності та знання, чи науки, а наука мусить відноситися до свідомості, тобто надбудови. Або розгляньмо цю складність з іншого боку. Надбудова, певно, включає в себе правові інституції, що регулюють володіння знаряддями чи накопичення капіталу. Але ж вони можуть визначати і те, як використовується та сировина або чи використовується вона взагалі. Так, коли сам Маркс вдався до своєї теорії, щоб пояснити виникнення капіталізму в Англії, він посилався на експропріацію монастирів як на джерело капіталу, а звільнення кріпаків вважав фактором у створенні класу вільних робітників; однак це були явно політичні, чи правові, зміни. А у випадку з тими монастирями все залежало від зміни релігійного вірування. Отже, у сплетінні суспільних інституцій безглуздо наполягати, що якась конкретна зміна завжди є «причиною» всіх інших змін. Правда ж у тому, що Марксове розрізнення надбудови і базису не було емпіричним. Його моделлю було Гегелеве розрізнення між видимістю і реальністю, як випливає з Марксового дивовижного висновку, буцімто всяка соціальна проблема повинна бути такою, що її можна розв’язати. Заплутаність Марксової теорії стала ще очевиднішою у розробці його соратником Фрідріхом Енгельсом.





Енгельс про діалектику


Теорія діалектичного матеріалізму була завершена Марксом близько 1850 року. Починаючи з цього часу, вона була присутня у всьому, що б /672/ він не писав, але навіть у «Капіталі» вона безпосередньо не згадується. Трактування соціалізму в цій праці повернуло дискусію в бік істотно менш важливих теорій, таких, як додаткова вартість. Дещо пізніше економічне пояснення історії почало набирати ваги, якої воно заслуговувало, і поширювати свій вплив поза кола відвертих марксистів. Публіка тим часом була підготована до зацікавленого сприйняття такої постановки питання завдяки поширенню теорії біологічної еволюції, хоч, по суті, між біологічною і економічною еволюцією було дуже мало логічного зв’язку, якщо він взагалі там був. Антропологи, такі, як Льюїс Морган, незалежно від Маркса, підкреслювали важливість технології в примітивних культурах. Поширення історичної вченості між соціалістами, особливо в Німеччині, спонукало до застосування і перегляду економічної інтерпретації історії. На цей час Марксове здоров’я вже похитнулося (помер він у 1883 році), і подальше роз’яснення його теорії випало його другові Фрідріху Енгельсу 1. На лихо, Енгельс, людина міцного здорового глузду та очевидної відвертості, у філософії був не дуже тямущим і жодною мірою не оригінальним. Він детально розробив фрагментарні Марксові тексти, але закладені в них неясності залишив майже точнісінько такими ж, як вони й були.

Ясно, що в їх розумінні загальної природи діалектики і того роду необхідності, яку вона виявляє в історії, обоє, Маркс і Енгельс, спирались на Гегеля. Вони заперечували проти конкретних застосувань діалектики Гегелем, які, твердіш Енгельс, були майже завжди свавільними, і, звичайно, вони відкидали ідеалістичну інтерпретацію діалектики як саморозвитку мислі. Але це не тягло за собою ніякої дуже серйозної зміни для Гегеля, бо він теж вважав, що діалектика розкриває розвиток, фактично притаманний дійсності. Отже, Гегелева метафізична логіка правила у всій марксистській аргументації за вихідну передумову, з тією лише різницею, що Маркс і Енгельс підмінили ідеалістичну метафізику матеріалістичною. Для Енгельса, як і для Гегеля, цінність діалектики полягала в тому факті, що вона уможливлювала відкриття необхідної еволюції в історії.


З цієї точки зору [філософії Гегеля] історія людства більше не виглядала перед лицем суду визрілого філософського розуму як заплутаний вир безглуздих, шалених вчинків насильства... а як процес розвитку самого людства 2.



1 «Пана Євгена Дюринга переворот у науці», 1878, (званий звичайно «Анти-Дюринг»; Маркс співпрацював у написанні цієї книги); анг. пер. Е. Бериса, Нью-Йорк, 1935. «Людвіг Фоєрбах і кінець німецької класичної філософії» (нім.), 1884; анг. пер. Нью-Йорк, 1934. Листи до Конрада Шмідта, 5 серпня і 27 жовтня 1890, 1 липня і 1 листопада 1891. «Листування Маркса — Енгельса, 1846 — 1895», с. 472, 477, 487, 494; до Й. Блоха, 21 вересня 1890, там само, с. 475; до Франца Мерінга, 14 липня 1893, там само, с. 510.

2 «Анти-Дюринг», анг. пер. Е. Бериса, с. 30. /673/



У своєму «Фоєрбаху» Енгельс приписував природі раціональність точнісінько в гегельянському сенсі. Реальне чи раціональне не може бути рівнозначне існуванню, бо багато з того, що існує, є ірраціональним і тому нереальним; наприклад, у 1789 році французька монархія існувала, але була нереальна. Іншими словами, для Енгельса, як і для Гегеля, «реальний» означає не існуючий, а значущий, чи вартісний. Історичний процес по самій своїй природі радше селективний і самореалізовний, ніж причинний, і фактично важливе розглядається як таке, що постає просто завдяки своїй важливості, в дусі Арістотелевої ентелехії. Вся ця концепція була принципово віталістичною, чи телеологічною, як і в Гегеля. Всупереч їх так званому матеріалізмові історична необхідність для Маркса і Енгельса, як і для Гегеля, була насправді необхідністю моральною, «прогресивним розвитком», як це називає Енгельс, цивілізації через розкриття внутрішніх сил. Гадана ця необхідність відбивала їхню віру в неминучий успіх пролетарської революції, як для Гегеля вона відбивала його віру в місію Німеччини.

Згідно з Енгельсовим викладом діалектики в його «Фоєрбаху», важлива різниця між Марксом і Гегелем полягала в тому, що Маркс засвоїв матеріалістичну версію діалектики; ідеї — не сили, як гадав Гегель, а «образи реальних речей», «відображення діалектичної еволюції реального світу в свідомості». Енгельсове розуміння ідей як «образів» набуло посмертної ваги, коли було відтворене Леніним у його «Матеріалізмі і емпіріокритицизмі». Цілком очевидно, що «образ», уживане як збірний термін для всякого роду ідей від наукової теорії до галюцинації, ніщо інше, як безглузда риторична фігура. Очевидно, малося на увазі вкласти в неї два значення. По-перше, натякалося, що ідеологія порівняно неістотна супроти економічних сил і що будь-яка форма філософського ідеалізму є «містифікація», справжня мета якої — підтримка реакції. По-друге, натякалося, що ідеї мають реальних відповідників у світі; в цьому сенсі це був фігуральний спосіб заперечення суб’єктивізму. І хоч суб’єктивізм ніколи не був серйозною філософською позицією, Енгельсові було зручно розглядати Канта і Г’юма в цьому світлі. Тому його трактування новітньої філософії являло собою надзвичайно стисле резюме. Він просто вважав, що всяка філософія мусить бути або ідеалістичною, або матеріалістичною, і, таким чином, трохи більше, ніж одним реченням, зрікся всієї антиметафізичної традиції від Г’юма до Канта. Видно, Енгельс справді вірив, що їхню аргументацію можна спростувати, просто вказавши, що існує така операція, як емпіричне підтвердження! Правда, звичайно, і в тім, що питання про діалектику взагалі є зовсім не метафізичним. Питання полягає в тому, чи мали Г’юм і Кант рацію, коли проводили методологічну різницю, як то вони робили, між побіжними твердженнями та оцінками.

У «Фоєрбаху» Енгельс дав ясно зрозуміти, що в діалектиці його і Маркса приваблювала головним чином її здатність повалити догматизм. Саме це, твердив він, зробило гегельянство революційною філософією. /674/


Істина, пізнання якої є справою філософії, перестала в руках Гегеля бути нагромадженням закінчених догматичних формул, що їх, один раз відкривши, досить просто вивчити назубок. Істина полягала тепер в самому процесі пізнання, в довгому історичному розвитку науки, що підноситься від нижчих до все вищих рівнів знання, ніколи не досягаючи відкриття так званої абсолютної істини, точки, від якої іти далі нікуди і де їй нема чого більше робити, хіба згорнути руки і милуватися досягнутою абсолютною істиною 1.


Нема ні самоочевидних істин в науці, ні природжених і невід’ємних прав у суспільстві; ніщо не абсолютне, остаточне чи священне. Найбільше, що можна сказати, це те, що наукова теорія чи суспільний звичай «підходять» до свого часу й умов і всі теорії та звичаї, котрі добились успіху, підходять, що показує просто сам факт їхнього успіху. Але безумовно, що з плином часу і зміною умов вони відімруть і будуть замінені чимось «вищим». Він, Енгельс, всього-на-всього припускав, цілком некритично, що цивілізація як ціле завжди прогресуватиме чи, більш конкретно, що соціалізм буде удосконаленням капіталізму.

Як Маркс, так і Енгельс часом бавились ідеєю, що діалектика є тільки робочою гіпотезою, котра не веде взагалі ні до яких істотних висновків. Це робилося, мабуть, на знак пошанування Канта, чого важко було уникнути в Німеччині третьої чверті XIX ст. Це був також «ухил», до якого тяжіли марксисти-ревізіоністи і який Ленін відчував потребу спростувати в 1909 році, коли той поширився поміж російськими марксистами, бо якби діалектика була тільки робочою гіпотезою, то її моральна привабливість вельми б вивітрилася. Так, Енгельс в «Анти-Дюрингу» заявив, що діалектика нічого не доводить і є лише способом просування до нових сфер дослідження та що вона усуває потребу в метафізиці чи філософії історії. Маркс був ще навіть недвозначнішим. У листі, який він написав 1877 року до одного російського кореспондента, Маркс заявляв, що опис первинного накопичення в «Капіталі» не претендує ні на що більше, як на дослідження шляхів виникнення капіталізму із надр феодальної економії в Західній Європі, і він протестував проти одного критика, який, застосовуючи його опис до Росії, перетворив історичний нарис на «історико-філософську теорію marche generale 2, нав’язаного долею кожному народові».



1 «Людвіг Фоєрбах», анг. пер., с. 11.

2 Загального ринку (фр.).



Досліджуючи кожну з цих форм еволюції поодинці, а потім порівнюючи їх, можна легко знайти ключ до цього феномена [різні історичні результати за явно подібних умов], але до цього ніколи не дійти за допомогою універсального ключа-відмички загальної /675/ історико-філософської теорії, найвища цнота якої полягає в її надісторичності 1.


Якщо цю заяву взяти буквально, діалектика означатиме приблизно те саме, що й «порівняльний метод», такий популярний в антропології останньої чверті XIX ст. У тому ж дусі Енгельс у своїх листах картає одного німецького соціаліста, котрий, пише він, вдавався до історичного матеріалізму, аби виправдати себе, чому він не вивчає історії. Але, безумовно, Маркс не розглядав історію капіталізму як просто емпіричну історію. Якби це було так, навряд чи написав би він у передмові до «Капіталу» про «тенденції, які із залізною необхідністю вперто трудяться над досягненням неминучої мети», чи про «природні фази еволюції» або став би говорити, що країни більш промислово розвинуті «просто являють іншим картину їхнього власного майбутнього». Або що діалектика є метод, який уможливлює історичне передбачення, або що історик-марксист має в своєму розпорядженні тільки ті самі методи, яких уживають інші історики. Певно, що раз діалектика — це тільки робоча гіпотеза, то вона аж ніяк не виправдовує твердження, що пролетарська революція «неминуча» .



1 «Переписка Маркса — Енгельса, 1846 — 1895», с. 354 і далі.






Енгельс про економічний детермінізм


Окрім філософських принципів діалектики, розробка Енгельсом діалектичного матеріалізму стосувалась переважно використання в історії економічної інтерпретації. В уже згадуваних листах, писаних між 1890-м і 1894 роками, він розглядав міру, до якої така інтерпретація можлива чи корисна. Причому головною його метою було виправити те, що він вважав перебільшеними претензіями у цьому плані з боку молодих членів партії. Він визнавав, що вони з Марксом переборщили з тим, до якої міри для політичних і правових інституцій можна посилатися на економічні причини. Він твердив, що було б педантизмом шукати економічного спричинення для всієї історії, наводячи за приклад верхньонімецьку зміну приголосних, для якої навряд чи можна вказати економічну причину. Приклад був дещо химерним, і неясно, чи усвідомлював він, що виключає історію мови, з усім, що з того витікає для розбіжностей національної культури, цілковито геть зі сфери економічного пояснення. Він висловив погляд, що у випадку релігії та міфології економічні сили, мабуть, діють радше негативно, ніж позитивно. Він допускав, що в загальній структурі економічних сил політичні чи навіть династичні стосунки можуть справити значний історичний вплив, як у випадку виникнення Пруссії із Бранденбургу, а не з якоїсь іншої дрібної німецької землі. І він визнавав, що законодавство може «закрити деякі напрямки економічного розвитку та /676/ відкрити інші», хоч воно й неспроможне змінити його головного курсу. Маркс ніколи не вважав, говорить Енгельс, що економічні сили — єдина причина історичних змін, а тільки, що вони «первинні», чи «фундаментальні». Економічний фактор є «найсильніший, найосновніший і найвирішальніший». І, нарешті, твердив тепер Енгельс, особливою заслугою діалектики є те, що вона враховує взаємодію всіх різноманітних факторів, наявних у сукупності в будь-якій історичній ситуації.


Згідно з матеріалістичною концепцією історії вирішальним в останній інстанції фактором є виробництво і відтворення життя. Більшого за це ні я, ні Маркс ніколи не стверджували. Та якщо хтось прочитує це спотворено, як нібито що економічний фактор виступає єдиним елементом, то він перетворює це твердження в безглузду, абстрактну, абсурдну фразу. Економічне становище — це базис, але різні елементи надбудови — політичні форми класових змагань та їх наслідки, конституції — правові форми, а також всі відображення цих фактичних змагань в мізках учасників, політичні, правові, філософські, релігійні погляди... всі вони чинять вплив на розвиток історичної боротьби і в багатьох випадках визначають їх форму 1.


За всіми цими поступками важко розгледіти, що там є такого в економічному витлумаченні історії, що спонукає більшість буржуазних істориків заперечувати його, або що там такого в історичному витлумаченні історії, що вимагало б діалектики для свого роз’яснення. Енгельсові слова зводяться, по суті, хіба що до заяви, що Маркс у соціальних дослідженнях підкреслював фактор, якого недобачали або недооцінювали, — а саме, що в будь-якому суспільстві магістральні способи виробництва чи обміну товарів складно переплетені з економічними, політичними та моральними інституціями і звичаями. Мало хто, якщо взагалі хто-небудь з істориків, став би нині піддавати це сумніву, чи заперечувати важливість цього, або ж відмовляти Марксові у визнанні оригінальності його підходів. Його називали, може, з певним перебільшенням, але, безумовно, не без підстави, «справжнім батьком економічної історії» 2.



1 Цитовано Е. Р. А. Зелігом в: «Економічна інтерпретація історії» (1902), с. 142 і далі. З листа, опублікованого в: «Соціалістичний академік» (нім.), 15 жовтня 1895.

2 Ісая Берлін, «Карл Маркс» (1948), с. 144.



У той же час очевидно, що Енгельс мав намір вибороти для Маркса і для його теорії економічного детермінізму значно більше цього визнання. Він наполягає, що економічний фактор є «найосновнішим», хоч і допускає, що законодавство може часом контролювати його, і він зберігає різницю між базисом і надбудовою, хоч і твердить, що надбудова причинно впливає на базис. Але Марксова філософія грунтується на припущенні, що базис і надбудову легко розрізнити і що існує чітке розуміння, що саме базис /677/ обумовлює надбудову, але не vice versa 1. Без цих припущень нема ніякого сенсу називати Марксову філософію матеріалізмом чи вважати, що тільки революція здатна видозмінити капіталізм. Згідно з Енгельсовим викладом, нема ніякої підстави, чому б моральна ідея — скажімо, свідоме неприйняття п’ятнадцятигодинних робочих днів для жінок і дітей, — не могла б викликати законодавчого обмеження тривалості робочого дня і чому б цьому законові не виявитись ефективним. По суті, Енгельс позбавив будь-якого сенсу Марксову історичну «неминучість».

Енгельсові праці дещо розвинули також стислий Марксів виклад питання про ідеологію і її залежність від економічної системи. В Енгельса виразніше, ніж у Маркса, простежується трактування науки, цілком відмінне від трактування юриспруденції, моралі, філософії, релігії та мистецтва, хоч усі вони мали б однаково вважатися аспектами надбудови. По суті, обоє трактують науку просто як істину, а раз вона істина, значить, забезпечує надійну базу для технології. У чому Енгельс вважає науку залежною від економіки, так це, по-перше, що проблеми, досліджувані науковцями, можуть ставитися промисловістю, і, по-друге, що наукові відкриття можуть бути соціально значущими, бо вони впливають на технологію. Очевидно, ні Марксу, ні Енгельсу зроду не спадало на думку, аби спробувати відшукати економічні джерела для самої наукової істини, як то мав би зробити послідовний марксистський релятивізм, що трактує науку в той же спосіб, що й мораль, мистецтво та релігію. Якби це було зроблено, то критерій істини, прийнятий у суспільстві, мав би залежати від його класової структури, і пролетарська наука мала б відрізнятися від буржуазної. Деякі марксисти з полемічного спричинення і справді часом наближалися до подібного висновку, та це не можна класифікувати інакше, як відчайдушну спробу дотримуватися принципу відмінності базису від надбудови, який нічого не дає для вирішення проблеми по суті. Одначе уявлення, ніби ідеологія може в певних випадках впливати на те, що фігурує в суспільстві як критерій істини, породило досить обширну теорію, знану тепер як соціологія знання 2.



1 Навпаки (латин.).

2 Див., напр., «Ідеологія та утопія: вступ до соціології знання» Карла Мангайма, анг. пер. Луї Верта й Едварда Шілса (1936), що містить обширну бібліографію. Свіжіший виклад у: «Соціологія знання: есей на допомогу глибшому розумінню історії ідей» В. Старка, 1958.



Цілком інакше трактував Енгельс інші аспекти ідеологічної надбудови. Значення, якого люди надають законові, моралі, політиці, мистецтву, релігії та філософії, говорить Енгельс, є породженням «хибної свідомості», чи оманливого прояву інтересів, якими система виробництва наділяє різні класи, залучені до неї. Тут мислитель, за Енгельсом, не усвідомлює чітко мотивів, що рухають ним, а уявляє, ніби його ідеї істинні просто самі по собі. До цієї категорії Енгельс відносив насамперед такі абстракції, як справедливість, свободу і згадані естетичні, моральні та релігійні істини, коли вони не визнаються як такі, що належать до певного соціального /678/ контексту. Вони є тим, що віднедавна було названо «раціоналізаціями» — благовидним виправданням підміни дійсного бажаним чи завуальованою ідеалізацією класових інтересів. Водночас Енгельс явно не вважав усі види ідеології однаково хибними. Зрозуміло, що ідеологія пролетаріату вища за буржуазну з двох причин. По-перше, філософія Маркса з’ясовувала пролетаріатові, що його ідеї моралі, мистецтва й філософії таки залежать від його класу і його місця у класовій боротьбі. Отже, пролетаріат може пристосувати свою мораль до справи революції. По-друге, пролетаріат є «висхідним» класом, якому сучасна історія відводить домінантну роль; його ідеологія, отже, це «хвиля майбутнього». В обох випадках Енгельсова аргументація залежала від його віри в прогрес і точність передбачень, що прогрес нині відбувається у напрямку до пролетарської революції і нового пролетарського суспільства.





Діалектичний матеріалізм і політика


Поняття ідеології, економічного детермінізму і класової боротьби завершують теоретичну частину Марксової соціальної філософії. Вони мали дати стимул пролетарській революції, виробити провідний принцип стратегії революційних партій, бо завдання філософії, як казав Маркс, не пояснювати світ, а змінити його. Ті поняття справляють враження високого ступеня інтелектуальної оригінальності і проникливої спостережливості, але й не меншої плутаності і смислової невизначеності. Корінь цієї невизначеності лежить в уже згаданій глибинній розпливчастості Марксової системи, а саме в неможливості відрізнити чітко базис від надбудови. Із-за цієї розпливчастості претензії марксистського соціалізму на якусь особливу «науковість» і унікальну пророчу вартісність зовсім перебільшені. Маркс видав кілька далекоглядних і справедливих прогнозів щодо майбутності капіталізму, але часто він і помилявся, що може трапитися з будь-ким, навіть тим, у кого великий запас знань і гостра проникливість. Але це не має нічого спільного з наукою. Велика значимість згаданих понять змушує зупинитися на них детальніше. Слово «ідеологія» — єдиний термін із величезного Марксового словника, що увійшов до загального вжитку, і хоч не Маркс винайшов це слово, він надав йому того сенсу, який воно зараз має у загальному вживанні. Слово це давно вже перестало відгонити марксизмом. Його значення навряд чи допускає чітке окреслення, хоч і вказує на факт нині загальновизнаний. Це той факт, що всяка соціальна група, котра діє сукупно як цілість, мусить мати спільний комплекс вірувань, цінностей і переконань, що «відображує» її розуміння самої себе, свого оточення й інших соціальних груп, з якими вона має стосунки. Такий комплекс спільних вірувань є справді умовою існування її як групи. Ці вірування шикуються в широкий спектр від знання і аж до міфу, без чітких розділових ліній поміж ними, бо поки їх не піддано сумніву, всі вони видаються тим, хто їх поділяє, «нормальним» людським /679/ способом думати й вірити. Що всяке суспільство має і мусить мати такий комплекс спільних ідей, це тепер загальновідоме положення культурної антропології. У Марксовому вживанні, а до певної міри і в загальному вжитку, слово «ідеологія» виявляє легку тенденцію — часом цілком виразну — означати поблажливу зверхність; воно виходить із вищої витонченості того, хто його вживає, в порівнянні з простакуватістю тих, хто просто безоглядно сприймає ідею. Часом це слово набирає значення, близького до «раціоналістичне мислення» і «видавання бажаного за дійсне» чи «забобон». Марксова теорія висуває виразну доктрину, згідно з якою ідеологічні вірування є характерними для суспільних класів і відображають положення класу в класовій структурі цього суспільства, що, в свою чергу, визначається системою господарського виробництва. Це, звичайно, занадто вузький погляд, бо ж будь-яка група може мати свої типові вірування і ставлення, і якщо це слово вживається в значенні раціонального пояснення, то Фройдова психологія може подати більше прикладів, ніж економіка. В устах Маркса слово це характеризувало насамперед теорії природного закону в ліберальній політичній думці або в класичній економіці, яку він вважав типовою для представників середнього класу.

Вживання «ідеології» в політиці майже завжди є питанням дискусійним. «Викриття» опонента — стандартна марксистська практика: це означає показати, що аргументація опонента претендує на раціональність, але насправді є прихованим захистом класових привілеїв і виглядає чинною тільки в світлі його класових забобонів. У рамках дискусій використання такого тактичного ходу може бути дуже ефективним, але за природою своєю подібна практика є згубною і самозгубною. Бо раз у кожного із нас є та чи інша ідеологія, то «викриття» — це гра, яку можна розігрувати проти кожного і грати в яку може також кожний. І от коли все, з марксизмом включно, буде «викрито», треба буде все-таки зробити і відстояти позитивний висновок, а він полягає в тому, що будь-яка серйозна аргументація мусить просто спиратися на припущення і впевненість, що добрі докази можна відрізнити від кепських. І ця впевненість має поділятися всіма і бути вище всякої класової приналежності.

Марксова теорія економічного детермінізму була ідеєю дуже великої оригінальності, надзвичайно багатою можливостями, але здатною також до фантастичних перебільшень, які сам Енгельс вважав за необхідне спростувати і які часом накликали на неї незаслужений осуд. Як сказав якось Дж. Д. Г. Коул, чию критику марксизму не можна назвати занадто упередженою: «Є такі марксисти, що не встигне уздріти, як котрась вертихвістка мажеться помадою, і вже кидається пояснювати її поведінку в термінах виробничих процесів і класової боротьби». Що значення ідеї економічної детермінативності було трудно розгледіти, було значною мірою спровоковано самим Марксом, його наполяганням на пріоритеті економічних пояснень перед усіма іншими, його характеристикою економічних факторів як матеріальних, а тому науковіших і відкритіших для спостереження, ніж інші. Це був на ділі прояв Марксової метафізики, його /680/ схильності до матеріалізму. Та коли соціолог заводить мову про людську поведінку — а те, що люди роблять в економічних відносинах, є поведінкою, — проводити риску між духом і матерією ані можливо, ані корисно. Іншою перепоною, яку Маркс поставив на шляху до визнання економічного детермінізму, була Марксова тенденція перетворити його на філософію історії. То була поширена в XIX ст. спекуляція, цілком безпідставна, а часто просто викликана хибним розумінням органічної еволюції і перенесенням його на еволюцію соціальну, — буцімто існує стандартна прямолінійна послідовність стадій, що їх проходить кожне суспільство. Однак, попри всі заперечення й обмеження, жоден історик не став би тепер нехтувати ним. Технологія, транспорт, торгові шляхи, наявна сировина, розподіл багатства в суспільстві завжди були і залишаються й понині важливими для історії та політики. Вони мають відношення до політичних інституцій суспільства, його законів, соціальних класів, його моралі й мистецтва. Всі вони разом творять складно переплетений комплекс, і жоден фактор не «пояснює» їх всіх, але також не можна економіку зоставити поза увагою. Економічний детермінізм — це можливість — певно, й не єдина — перетворити політичні дослідження у справу більш реалістичну, ніж це було можливо при утилітарному відриві політики від економіки чи при виключно юридичному підході до справи. Марксів економічний детермінізм був певним кроком у напрямку до пізнішої тенденції підключати економічний детермінізм як такий до соціальної та культурної історії, антропології і соціальної психології. Зловживання економічною інтерпретацією історії з боку соціалістів після Маркса походило, як говорив Енгельс, від тих, хто використовував її як привід, аби не вчити історії.

Поняття ідеології і економічного детермінізму підпирали поняття класової боротьби, так що всі три разом, на погляд Маркса, забезпечували пролетаріатові стратегічний провід для звершення соціальної революції. Марксова теорія суспільних класів фактично була значною мірою апріорна і підігнана під соціальну революцію. Він певно що ніколи фактично не провадив емпіричного дослідження класової структури жодного суспільства. Його різношерстна теорія була досить недоладно стулена з його досвіду як революціонера у Франції за додачею його обгрунтованої оцінки соціальної ваги промислової революції, що в часі, коли писав Маркс, була переважно феноменом англійського суспільства. Так, він постулював існування панівного середнього класу, по суті своїй плутократичного, а за місцем проживання переважно міського, різко відмінного від знаті, що була залишком феодалізму, і від великої маси сільських фермерів. Ніщо з цього не відповідало точно умовам Англії, де капіталістичне сільське господарство витіснило сільського власника. І ще, в Англії багатий середній клас інтенсивно породичався через шлюби зі знаттю. Тим-то Марксова теорія у багатьох відношеннях аж ніяк не могла правити за надійний дороговказ для політичної стратегії. Вона так ніколи й не справила скільки-небудь значного враження на англійське робітництво, яке, згідно /681/ з Марксовою теорією, мало б виявитись її найпалкішим прихильником. Марксистський партійний соціалізм мав значно більше успіху в Німеччині, ніж у Франції, одначе Маркс завжди позирав на Німеччину як на країну відсталу порівняно з Францією чи Англією.

Марксова оцінка поведінки класів виявляла деякі специфічні особливості. Суспільний клас є для нього колективним єством, як нації у Гегеля. Його членів, як писав Маркс у передмові до «Капіталу», можна розглядати як «уособлення економічних категорій, представників особливих класових відносин і класових інтересів». Тому, як правило, класи діють конкурентно у своїх власних інтересах, дуже подібно до економічної людини з класичної економіки. Але діалектика вимагає також, аби ідеологія класу була в якомусь пункті внутрішньо суперечливою, а поведінка окремих представників класу самовбивчою, хоча припускається, що вірування і поведінка індивіда такі, які підказує йому становище його класу, сам клас також мусить часом породжувати незвичайних особистостей, що вириваються з усталених рамок і дають нову ідеологію класові, що підноситься і замінить попередній чи сучасний панівний клас. Як заявив Маркс у «Комуністичному маніфесті», існує «частина буржуазних ідеологів, що підносяться до рівня теоретичного розуміння історичних рухів як цілого». Це писалося, коли Маркс розглядав комуністів не як політичну партію, а як інтелектуалів-революціонерів, здатних розпалити невдоволення ззовні. Ця фраза визначила в зародку ту роль, яку Ленін відводив марксистам-інтелектуалам, а посередньо, отже, ленінській теорії партії як авангардові пролетаріату. Остаточне зникнення суспільних класів, яке Маркс очікував на останній стадії соціалізму, логічно виглядає не більш як проявом романтичного індивідуалізму, котрого Маркс так ніколи й не позбувся. Це зовсім несумісно ні з колективістським духом його соціальної філософії, ні загалом з реалістичним характером його мислення. І він, і Енгельс вважали класи породженням суспільного поділу праці, який, як відомо, триває. Як же суспільству утриматись від неухильної тенденції до спеціалізації, залишається невизначеним.

Боротьба за владу між соціальними класами становить рушійну силу політики, бо, за Марксовим розумінням політичного устрою, за будь-якого часу котрийсь клас мусить бути панівним. Він уживатиме свою владну зверхність для експлуатації класів з меншою владою, а держава — це просто апарат влади, використовуваний для експлуатації, «комітет ведення громадських справ» панівного класу. Закон — це збірка правил на підтримку того, що експлуататорський клас називає своїми «правами». Ключем до успішного політичного керівництва є розуміння того, що це просто цивілізованіший спосіб ведення війни, що партія — це головний штаб, котрий планує і скеровує стратегію того класу, який представляє. Подібна концепція політики явно репрезентує точку зору революціонера, що дивиться на існуючу політичну систему як на таку несправедливість, що її можна тільки «розгромити». Вона виражає також точку зору особи, настільки далекої від влади, що їй і вві сні не мариться, як то воно /682/ виглядає — нести тягар відповідальності управління. Одначе, після розгрому старої системи в успішного революціонера не виявиться нічого, крім закону і політики, аби зліпити нову систему, і він, певно ж, навіть у думці не схарактеризує це як просто засіб експлуатації. Подібно до Сталіна, він характеризуватиме стосунки між селянами і промисловими робітниками як «дружні», що настільки ж фікція, наскільки й правда, як аналогічне твердження щодо стосунків між класами в будь-якім суспільстві. Бо, якщо класи залежать від поділу праці, то так само легко піти за Платоном, описуючи їх стосунки як кооперативні, як і за Марксом, описуючи їх як ворожі, бо ж істина в тому, що в деяких відношеннях вони одне, а в деяких — інше. На порозі революції партія, що мислить соціальні класи як безперервну війну, присвятиться плануванню революції і матиме дуже туманні плани про якісь подальші конструктивні дії. Що Маркс взагалі і робив.





Капіталізм як інституція


Мислення у ранніх Марксових писаннях перебувало під сильним впливом його раннього гегельянського вишколу. Міркування, на яких він зводив цілу структуру, були головним чином дедуктивні, але, подібно до Гегеля, Маркс був схильний включити до цієї структури велику масу даних, почерпнутих зі своїх історичних студій. Метою було дати філософію історії, і, йдучи за своєю гегельянською моделлю, Маркс очікував, що всі значущі дані впишуться фактично в досить простору структуру. Як говорив Гегель, «дійсне є розумне», і Маркс теж сподівався, що діалектичний матеріалізм зможе дати універсальну теорію еволюції цивілізації. Він ніколи не полишав цієї концепції, але після 1850 року присвятив своє життя як ученого менше цього роду спекуляціям і більше застосуванню своїх ідей до історичної інтерпретації сучасного суспільства в Західній Європі. Цим він розвивав найплідніше зерно у філософському гегельянстві — його поняття інституційної історії. По суті, Маркс намагався трактувати капіталізм, мов не що інше, як соціальну інституцію. Він і гадки не мав, звісно, полишати свій первинний практичний замір сприяти соціальній революції чи забезпечувати їй інтелектуальну підтримку. Отже, ніяк не усвідомлюючи, що розкидається своїми силами, він водночас займається безперервними планами організації соціалістичних партій. Його подвійний план включав інтенсивне дослідження економічного коріння існуючих соціальних класів і ретельний економічний аналіз природи антагонізму поміж цими класами. Ці дві лінії дослідження і творили головні теми Марксової праці «Капітал». Перша лінія завела його в розгорнуте історичне дослідження витоків капіталістичної організації промисловості, постання середнього класу і формування його супротивника, класу найманих промислових робітників, що Маркс слушно вважав за визначне явище в новітнім європейськім суспільстві. Друга лінія мала на меті /683/ забезпечити історичну науку точним емпіричним аналізом капіталізму у напрямах, вже прокладених економістами-класиками, щоб показати заразом і механізм, яким капіталізм витворює ці два головних класи, і підстави для їх неминучого і зростаючого протистояння. Ця частина Марксової праці вилилася в теорію додаткової вартості, що, на лихо, мала тенденцію монополізувати дискусію про марксистський соціалізм на його ранніх стадіях.

Історичні розділи «Капіталу», особливо ті, що розглядають ранню історію капіталістичної організації промисловості до вісімнадцятого століття і формування класу, залежного виключно від своєї заробітної платні, були найкращими з усього написаного Марксом. Вони навряд чи перевершені й досі, попри всю увагу, надану економічній історії пізнішими авторами, що немалою мірою були натхнені Марксовим починанням. Маркс відкрив головні підступи до історичного дослідження капіталізму, особливо коли говорить про те, як нова індустріальна система вплинула на соціальну історію: формування пролетаріату відчуженням селянства від загальних прав на землю, руйнування домашньої індустрії зростанням капіталістичної організації, інтенсивне й екстенсивне зростання одиниць такої організації, прискорення цих процесів експропріацією церкви і колоніальною експлуатацією Америки й Індії. Визначною рисою Марксового підходу було зосередження уваги на змінах у людських і соціальних стосунках, що випливають із індустріальних і комерційних змін, викриття утисків робітників, спотворення їхнього життя нестримним і неухильним поділом праці. Загальною тезою Маркса було те, що робітничий клас поставлено індустріальною організацією в жорсткі дисциплінарні рамки всупереч заявам про свободу і рівність у буржуазно-демократичній філософії.


У виробництві збагачення колективного робітника, а отже, капіталу, коли йдеться про суспільну продуктивність, залежить від зубожіння робітників, коли йдеться про їх індивідуальні продуктивні спроможності 1.



1 «Капітал», т. I, анг. пер. Е. і С. Пол, с. 382 і далі.



Маркс вважав помилково, що капіталізм паразитує на поступовому зниженні життєвого рівня робітництва. Але він не помилявся, вважаючи, що умови праці на шахтах і фабриках, коли він писав, часто були ганебними, що тривалість робочого дня не лише для чоловіків, але і для жінок та дітей була обурливо затяжною, що безутішна залежність від машини пов’язана з ризиком для життя, незнаним за примітивнішої системи виробництва. Описові розділи «Капіталу» започаткували критику капіталістичної промисловості, що в обігу й до сьогодні. Ця критика підкріплюється численними статистичними й іншими фактичними даними, що надходять із офіційних звітів. В цій частині його праці, мабуть, допомагав /684/ Енгельс, котрий опублікував у 1844 році свою книжку «Становище робітничого класу в Англії». Маркс реалістично розглядав такі питання, як періодичне повторення криз, існування, навіть у часи процвітання, хронічного технологічного безробіття, руйнування майстерних ремесел машинним виробництвом, витіснення кваліфікованої праці некваліфікованою, потогінна експлуатація в непромислових виробництвах і зростання непридатного до праці люмпен-пролетаріату. Як і в своїх історичних студіях, новим і визначним у Марксовім трактуванні був його наголос на соціальних відгомонах індустріалізації, її тенденції до ослаблення первинних суспільних груп, як сім’я, і, отже, на людських проблемах, які спричинювала індустріалізація. Суперечливим у капіталізмі Марксові, як і Гегелеві, видавалось парадоксальне поєднання організації та анархії: технологічна організованість виробництва і разом з тим анархія обміну, детальна розробка соціальної координації виробничих одиниць, що поєднується майже з повним нехтуванням пристосування промислових засобів до людських потреб. Хоч Маркс про те майже не згадував, але він постійно мав на увазі контраст між капіталізмом і плановою та соціалізованою економікою, призначеною виробляти і розподіляти товари, коли і де в них виникає законна потреба.

Справжня сила Марксової книги полягала не в теоретичній аргументації, а в тому реалізмі, з яким він зображав фактичні умови праці і тим виставляв нерегульований капіталізм як паразита, що пожирає людську субстанцію суспільства. По суті, «Капітал» явив першу і, мабуть, найсильнішу атаку на голу моральну потворність споживацького суспільства без адекватного захисту для його індустріальної робочої сили. Характерно, однак, що Маркс ніколи не нападає на капіталізм з позицій відвертого морального осуду, ані його довід, що капітал експлуатує робітництво, не означає, що робітники чулися ліпше за якоїсь іншої, ранішої системи виробництва. Діалектика була для нього основним аргументом і вартістю, і він часто повторює, що капіталізм являє собою прогрес порівняно з феодалізмом, який передував йому. Не означають жорстокості капіталізму і того, що капіталісти жорстокі особисто; капіталісти й робітники однаково полонені системою і назагал мають робити те, чого система вимагає. З Марксового погляду система сама внутрішньо самосуперечна і тому врешті-решт самозгубна, а робить її самозгубною те, що вона несе в собі зародки вищої і кращої системи, котра прагне свого народження. Отже, Марксова критика завжди заглядає радше в майбутнє, аніж у минуле: на те, яким, за його переконанням, буде становище робітництва в раціонально планованій і соціалізованій економіці. Щось у цьому роді, вважав він, мусить бути логічним вислідом економіки, вичищеної від протиріч капіталізму. Він не дав опису такої майбутньої економіки, не підносив її як ідеал, до якого слід прагнути. Подібно до Гегеля, Маркс вважав, що хід історії невідворотний і розумний: люди справді будуть чогось прагнути, але врешті-решт їхні прагнення зведуться до того, чого вони мусять бажати і що вони мусять творити. Так під виглядом сухого аналізу економічних /685/ причин і наслідків Маркс розвинув те, що на ділі обернулось надзвичайно потужним моральним закликом, обгрунтованим квазірелігійним переконанням. Це було нічим іншим, як закликом свідомо приєднатись до об’єктивної ходи цивілізації і права; і саме цей заклик зібрав армії робітників під знамена марксистського соціалізму.





Крах капіталізму


Головним задумом «Капіталу» було показати, що капіталізм, руйнуючи себе, мусить породити соціалізм, свою антитезу. План Марксової аргументації полягав у тому, щоб сприйняти трудову теорію вартості, яку Рікардо зробив центральною засадою класичної економіки і яку Маркс вважав достовірною науковою теорією капіталізму, а потім діалектично показати, що вона логічно не послідовна. Базувався Марксів аналіз на понятті «додаткової вартості». Класичним аргументом на користь капіталізму було те, що в системі вільного обміну кожен врешті-решт отримає вартість, еквівалентну тій, що він приніс на ринок, і так дістане свою справедливу частку суспільного продукту. На противагу цьому Маркс старався показати, що в індустріальній системі, в якій капіталісти володіють засобами виробництва, робоча сила буде завжди змушена виробляти більше, ніж одержує, і більше, ніж потрібно, щоб підтримувати систему на ходу. Платня пересічно лежатиме впритул до прожиткового мінімуму не, як доводив Мальтус, під тиском перенаселення, а під тиском системи приватної власності і монополістичного становища капіталіста, яке надаватиме йому змогу конфіскувати зайвину у вигляді прибутків і рент. Ця аргументація з майже нескінченними її розгалуженнями і надмірними технічними подробицями привела до тривалої суперечки, досить гучної свого часу, але віджилої ще до того, як вона закінчилася. Бо рікардівська теорія вартості, з якої все й витікало, застаріла в очах немарксистських економістів ще в ході самої суперечки. Тому марксистська економіка взагалі і теорія додаткової вартості зокрема належать, властиво, до історії економічної думки. Справді, вона сприймається як щось само собою зрозуміле сучасними марксистами, одначе такий ревний марксист, як Ленін, рідко коли посилався на неї. Для Маркса ж теорія додаткової вартості була наріжним каменем всієї аргументації, оскільки вона підводила грунт під його висновок, що капіталістична система повинна врешті-решт виявитися самозгубною. Ця теорія залишила по собі дві тези, які зостаються для пізніших марксистів предметом віри: по-перше, що капіталізм неминуче мусить загинути, і по-друге, що його крах неминуче мусить привести до соціалізму.

Отож Марксів економічний аналіз видав низку завбачень про курс, яким капіталістичне суспільство простуватиме на своїм шляху до остаточного провалу. Через конкуренцію капіталістів поміж собою промисловість виявлятиме тенденцію до зосередження у все більших і більших виробничих /686/ одиницях. Вони схилятимуться до монополізму, і багатства скопичуватимуться у все меншому й меншому числі великих маєтностей. Змагання до підтримання прибутків робитиме експлуатацію жорсткішою, і робітничий клас убожітиме й убожітиме все далі. Оскільки працівники хронічно неспроможні спожити все, що продукують, капіталістична економіка страждатиме від періодичного перевиробництва, депресії та безробіття. Дрібні бізнесмени, фермери, незалежні ремісники — дрібнобуржуазні залишки кустарної економіки — все глибше і глибше скочуватимуться до рівня пролетарів-заробітчан, і капіталістичне суспільство виявлятиме тенденцію до поляризації між капіталістами з їх сателітами-підкласами по один бік і пролетарськими масами по інший. У кінцевому підсумку, твердив Маркс, це має привести до революційної ситуації, в якій експропріаторів буде експропрійовано, а засоби виробництва усуспільнено.

Всі ці завбачення стали об’єктом тривалої полеміки, і, судячи з того, що сталося після опублікування їх Марксом, вартість цих передбачень широко варіювала, з чого випливає: вони були не дедуктивними висновками тверезої теорії, а, коли слушні, — проникливими здогадами щодо способу дії капіталістичної промисловості. Тенденція промислових і ділових одиниць до об’єднання і зростання у розмірах і тенденція до повторних циклів процвітання і спаду справдилися, хоча корпоративні організації виявляли тенденцію розподіляти власність і позбавлятися наслідків контролю, приписуваних їм Марксом. З іншого боку, прогноз, що робітничий клас все скочуватиметься до зубожіння, трапив пальцем у небо, поскільки промислові суспільства, поза всяким сумнівом, піднесли їхній життєвий рівень. Прогноз, що нижчі прошарки середнього класу будуть поглинуті найманим пролетаріатом, також виявився хибним, бо індустріалізація дуже розширила так званий клас білих комірців, що, за Марксовою термінологією, мусить бути зарахований до дрібної буржуазії. Хоча капіталізм, як і очікував Маркс, набрав інтернаціональних пропорцій, робітничий клас високоіндустріалізованих країн не виказував жодної тенденції до єднання задля інтернаціональної класової боротьби, як того у 1914 році самовпевнено сподівався від нього Ленін. Ані скидалось на загострення капіталістичною індустріалізацією класового антагонізму. Якщо широко провести цього роду порівняння, то виглядає значно ближче до істини сказати, що промислові суспільства менш розшаровані від ремісничих, що їхні класові бар’єри перетинаються легше і що вони напрочуд стабільні. Соціальні революції сталися в Росії і Китаї, не в Англії і Німеччині. Марксова впевненість у вірності свого методу спровокувала його готовність провіщати, що революція і крах капіталізму ось-ось мають статися. Ці прогнози виявлялися звичайно помилковими, бо революції або не відбувались, або відбувались не там, де треба було б.

Друга половина Марксових завбачень — що за крахом капіталізму настане усуспільнена, чи колективна економіка — була міркуванням, цілковито залежним від діалектики. За цим, безумовно, стояла цілком виправдана відраза до жорстокостей раннього капіталізму. Але діалектика не /687/ давала йому думати про це як про критику; то мало бути завбаченням, а завбачене мусить справдитись. Розвиток мусить вести до протилежного тому, від чого виходить, а протилежність до капіталізму — це комунізм. Без будь-якої істотної підстави Маркс вважав, що все зло капіталізму було зосереджене у приватній власності на засоби виробництва, а отже, скасування приватної власності підріже в корені це зло. На зміну анархії приватного конкурентного виробництва прийде планова згармонізована економіка, «асоціація вільних індивідів, що працюють з допомогою усуспільнених засобів виробництва і свідомо витрачають свої окремі робочі сили як об’єднану робочу силу». Першим кроком до цього є поставити виробництво «під свідомий і продуманий контроль суспільства», коротше кажучи — суспільна власність. З причини цієї зміни вся класова структура, підтримувана приватною промисловістю, буде підважена і врешті-решт знищена, і наслідком стане безкласове суспільство, в якому примусу більш не буде потрібно. Держава, за відомим виразом Енгельса, «відімре», оскільки це орган репресії в суспільстві, основаному на експлуатації, і в якийсь незбагненний спосіб спеціалізація і поділ праці більше не будуть потрібні. Знов-таки, як висловився Енгельс відомою сентенцією, запозиченою в Сен-Сімона, «уряд осіб замінюється адміністрацією речей і директивою виробничого процесу» 1.

Це була Марксова розплата за все те глузування, якому він піддав утопічних соціалістів, чи, може, то було апокаліптичне видиво, необхідне для того, щоб зробити теорію соціальної революції переконливою: людські відносини, що за всю історію підкорялися силі та експлуатації, мають у якійсь точці бути замінені відносинами цілковито ідеалізованими і кооперативними. Безкласове суспільство — це міф майбутнього, що компенсує за розчарування сучасності і зневіру в самій революції. Одначе в парі з ідеєю, що історія має невідворотну мету, цей міф майбутнього може бути дуже небезпечним різновидом моральної філософії. Бо майбутнє — це така річ, що ніколи не настає, і якщо в сучасності домінує гола сила, сила буде завжди морально виправдана, якщо вона веде до передреченої історією мети і якщо вона на практиці виявиться успішною. Фактично Маркс, подібно до Гегеля, відчував щось дуже схоже на зневагу щодо моральних докорів сумління, переконань та ідеалів. Він органічно і з переконання вважав реформу неможливою. Суспільство, як воно є, мусить бути «розвалене», аби почати все заново, і хоч революція мусить бути планованою, те, що настане по революції, може бути полишене на новий порядок. Соціальна мораль апокаліптичного видива — це фанатизм, але поза цим видивом існує можливість, котру Марксів досвід так ніколи й не спонукав узяти до уваги, а саме, що революція може таки відбутися. Соціальною мораллю реалізованої утопії зовсім легко може стати цинізм.



1 «Анти-Дюринг», анг. пер. Е. Бернса, с. 315. Пор. Енгельсів лист до Бебеля, 18 — 28 березня 1875; «Листування Маркса — Енгельса, 1846 -1895», с. 332 і далі. /688/







Стратегія соціальної революції


Маркс завжди розглядав свою філософію як інструкцію до успішної пролетарської революції, і його кар’єра розподілялася між ученістю і соціалістичним лідерством. Важко було б назвати у Західній Європі після Маркса якусь форму політичного радикалізму, що не зазнала б так чи інакше впливу його доктрини. Але було два великих політичних рухи, які претендували на вірність марксизмові і які водночас були такими схожими і такими несхожими, що розібратися в їх ставленні до Маркса — значить зрозуміти філософію марксизму. Це були, по-перше, партійний соціалізм, як він існував у Західній Європі аж до першої світової війни, і, по-друге, комунізм, як він існує від російської революції 1917 року. Останній виріс безпосередньо з першого, бо Ленін був одним з лідерів російської марксистської партії, але він був також руйнівником Другого Інтернаціоналу, чи організації марксистських соціальних партій. Ворожнеча між комуністами й соціалістами стала ще навіть запеклішою, ніж ворожнеча між комуністами і партіями середнього класу. Стратегія комуністичних партій була цілковито відмінною від стратегії соціалістичних партій. Бо останні на 1914 рік здобули в кількох країнах Західної континентальної Європи, особливо в Німеччині, становище значної політичної сили, і сила їх зростала, притягуючи голоси на вільних виборах після того, як виборче право було поширене на робітничий клас. Ленінова ж партія, навпаки, ніколи не була і ніколи не прагнула бути загальнодоступною партією, що добивається своїх цілей через масову підтримку. Але то цілковита правда, що і партійний соціалізм, і комунізм виводили свої різномасті стратегічні концепції від Маркса. Остаточне з’ясування цього парадоксу залежатиме від опису в наступному розділі ленінської версії марксизму; тут досить відзначити, що сам Маркс вказував на дві різні стратегічні лінії, з яких будь-яку можна було вважати за правомірне втілення його філософії.

По-перше, схоже на те, що Маркс, десь близько 1850 року, фактично змінив свої погляди на революційну стратегію, хоч він цього явно ніколи не говорив. У «Комуністичному маніфесті» (1848) він категорично заперечував, що комуністи утворюють політичну партію; вони є, мовляв, «найпередовішим і найрішучішим загоном робітничого класу». Цей вираз, мабуть, породив Ленінову характеристику своєї партії як «авангарду» пролетаріату. В період написання «Комуністичного маніфесту» Маркс безумовно вірив, що Німеччина стоїть на порозі буржуазної революції і що її викличе соціалістична революція у Франції. Відповідно він міг вірити, що еліта відданих революціонерів з чіткою програмою і ясним розумінням історичної необхідності соціальної революції зможе успішно діяти як генеральний штаб для всіх радикальних пролетарських рухів, таких, як, наприклад, ліві профспілки. Одначе він, видимо, скоро переконався, що ці дрібнобуржуазні радикальні організації були занадто сильні, аби датися маніпулювати ними в такий спосіб, і з провалом революційних /689/ спроб у 1848 році він зробив висновок, що потрібен буде довгий підготовчий період, поки індустріалізація виробить у робітників належно дієву класову свідомість. Він все ще вірив, що соціальна революція неминуча, але він вірив також, згідно зі своєю теорією соціальної революції, що революція не може бути «зроблена», доки буржуазне суспільство не розвине уповні всіх потенційних можливостей капіталістичної системи. Малася на увазі подвійна стратегія: соціалістична партія мусить насправді добиватися буржуазних реформ, що зміцнюють робітничий клас, але її головною турботою має бути збереження своєї власної чистоти і свободи дій. Вона ніколи не повинна вплутуватись у спільну політичну відповідальність через співробітництво з партіями середнього класу. Це було піднесено марксистськими соціалістичними партіями до стратегічного стандарту: відмови обіймати міністерські пости в урядах, сформованих коаліціями з несоціалістичними партіями.

Одначе в разі успіху ця стратегія легко могла обернутися поразкою для первісного революційного задуму. Мета її — набрати сили, привернувши на свій бік виборців, по суті, несоціалістичними реформами; навіть «Маніфест» вимагав диференційованого оподаткування прибутків. Але, чим успішніше партія добивається реформ шляхом голосування, тим менше в неї підстав лишатися революційною. До цього, власне, і схилялися успішні марксистські революційні партії. 1895 року навіть Енгельс вихвалявся, що німецькі соціал-демократи мають більше успіху законними, ніж незаконними методами. Соціалістичні інтелектуали, як філософські марксисти, лишалися революціонерами в теорії, і тільки окремі ревізіоністи, подібні до Едуарда Бернштайна, зробилися відвертими еволюціоністами. Як би там не було, дев’ятнадцятого століття партія типу німецьких соціал-демократів виявляла мало охоти здійснювати революцію. Насправді комуністичне суспільство, як його уявляв Маркс, стало ідеалом, до якого можна наблизитися ліберальними політичними методами через необмежено довгий процес. Припускалося, що якщо революція станеться, вона збереже всі ті демократичні здобутки, яких було доти досягнуто. На 1914 рік вірування цього роду в’їлося у переконання марксистів із соціалістичних партій Західної Європи.

Слід зауважити, що Маркс був схильний розрізняти стратегію, придатну для соціалістичної партії в країні «зрілої» індустріальної економіки, від стратегії партії в країні з відносно відсталою економікою. Тільки перша може успішно провести революцію, бо революція мусить кінець кінцем бути здійснена розвиненою економікою. Лишалося відкритим ще питання, якої стратегії дотримуватись соціалістичним партіям у країнах, що стоять осторонь основної лінії розвитку. Маркс був схильний вважати Францію природним лідером у революції, а Німеччину він вважав відносно відсталою, якою вона насправді й була за Марксових молодих років, але не в 1914 році. З очевидних причин Марксові зауваги про стратегію у відсталій країні мали особливе значення для російських марксистів. Так сталося, що ці два документи, які сам Маркс так і не опублікував, а видрукував /690/ їх Енгельс по Марксовій смерті, набрали для Троцького і Леніна такої ваги, якої вони ніколи не мали для німецьких соціалістів 1.

У 1850 році Маркс був впевнений, що успішна революція середнього класу ось-ось вибухне в Німеччині. Він пише до центрального комітету Комуністичної ліги (для якої був написаний і «Маніфест») звернення, інструктуючи соціалістичну меншість щодо стратегії в цій революції. Соціалістична партія, говорить він, мусить кооперуватися з революціонерами середнього класу, доки революція не переможе. Тоді вона мусить повернути проти своїх союзників; вона мусить утримувати свій власний центр влади в цілості; і навіть якщо немає надії на успішну соціалістичну революцію, мусить вдаватися до всіх способів підриву і обструкції, щоб завадити економіці й урядові стабілізуватися. Вона мусить нацьковувати бідних селян на багатих селян; мусить добиватися націоналізації землі; і мусить підштовхувати революційний уряд, скільки змога, до наступу на приватну власність. Коротше кажучи, бойовим кличем пролетарів має бути «революція в безперервності». Так Маркс ще в 1850 році подав концепцію перманентної революції, яку в 1906 році підхопив і розвинув Троцький і яка, по суті, заклала політику, що її дотримувався Ленін у 1917 році стосовно революції середнього класу в Росії.



1 «Звернення Центрального комітету Комуністичної ліги, березень 1850», опубліковане Енгельсом у 1885. Маркс і Енгельс. Вибрані твори, М., 1955, т. I, с. 106 — 117; «Примітки на полях програми Німецької робітничої партії», 1875. «Критика Готської програми»), опубліковане Енгельсом у 1891. Там само, т. II, с. 18 — 37.



Значно більше важили Марксові коментарі до програми Готського конгресу, який у 1875 році об’єднав радикальні організації Німеччини, що поклало початок ефективної, як виявилось, соціалістичної партії. Марксові коментарі були фрагментарні та в’їдливо лайливі і спочатку в інтересах злагоди замовчувались. Хоча вони торкалися стану справ у Німеччині, слід сказати, що все написане Марксом було слушним щодо стану справ у Росії сорок років пізніше. Як прямо заявляв Маркс, «трудящі люди в Німеччині складаються із селян, а не із пролетарів». Чого селяни свідомо хочуть, цілком відмінне від того, що вони мали б хотіти, і, отже, що вони «справді» (чи діалектично) потребують. У суспільстві, що робиться все більш індустріалізованим, вони політично безсилі для якоїсь конструктивної мети, але за голою вагою чисельності вони є критичним фактором у ситуації. Хоч самі й нездатні до провідної ролі, вони піддаються керуванню і спрямуванню, і їх невдоволення може бути направлене на підтримку пролетарської меншини, що єдина може бути провідником до справжньої соціалістичної революції. Цілі, поставлені цією програмою, яку Маркс критикував, він засуджував як взагалі не соціалістичні, а всього-на-всього притаманні будь-якій революції середнього класу: загальне виборче право й інші загальнополітичні права. Вони мають вартість у досоціалістичному суспільстві, але з погляду соціалізму вони просто «дрібні гарненькі цяцьки». Марксові натяки на керівництво пролетарського авангарду переважно сільським суспільством досить виразно наводить на думку /691/ ленінський план «демократично-революційної диктатури робітників і селян» 1905 року. Марксові примітки на полях Готської програми містили також коротке зауваження щодо його розуміння переходу від капіталістичного до соціалістичного суспільства, хоч характерно, що це радше зауваження, ніж опис. Перехід цей станеться в два етапи. Громадська власність на засоби виробництва сама собою скасує привласнення додаткової вартості і досягне декларованого буржуазією повернення робітникам повної вартості виробленого ними. Це, однак, ще не буде справжнім комунізмом, який має скасувати поділ праці і збільшити суспільний продукт, щоб уможливити реалізацію комуністичного ідеалу: «Від кожного за його здібністю, кожному за його потребами». У перехідний період між капіталізмом і комунізмом «держава не може бути нічим іншим, як революційною диктатурою пролетаріату». Цілком очевидно, що Марксові нотатки на Готській програмі вкупі з заувагами, розкиданими деінде, містять у зародку багато чого з того, що Ленін у 1917 році вмістив у свою брошуру «Держава і революція».

Отже, Марксова соціальна філософія підтримувала дві концепції політичної стратегії, які на практиці виявилися розбіжними. Одна лінія, представлена марксистським партійним соціалізмом, очікувала, що еволюція капіталізму витворить класово свідомий пролетаріат, який набиратиме сили, доки не спроможеться перебрати на себе керівництво суспільством, яке до того часу стане політично структурованим і демократичним. Аж до 1914 року це було, безсумнівно, головною лінією марксівської стратегії: у чесний спосіб досягти успіху через політичну організацію робітничого класу у великі популярні партії, такі, як німецькі соціал-демократи. Для цього попередньо необхідною є стратегія політичного лібералізму, а революція була б завершенням довготривалого процесу політичного, економічного і загальноосвітнього розвитку. Інша лінія, що від 1914 року визначала стратегію ленінізму, поверталася до ранніх стадій Марксової теорії, згідно з якою комунізм є ідеалом інтелектуальної еліти чи пролетарської меншості, яка живе переважно у селянському середовищі, позбавленому ліберальних політичних прав і свобод. Для цієї лінії революція була наявною реальністю і передумовою політичних і економічних перетворень. Вона дуже істотно спиралась на дещо побіжні Марксові зауваги про стратегію, придатну для комуністичних партій у відсталих суспільствах. Що торкається їхніх намірів, то російські марксисти не мали і найменшої гадки полишати чи змінювати центральний принцип марксистської соціальної філософії, а саме економічний детермінізм. А ось західним марксистам неминуче видавалося, що вони його позбуваються.












Вибрана бібліографія


The Social and Political Thought of Karl Marx. By Shlomo Avineri. Cambridge, 1968.

Karl Marx, His Life and Environment. By Isaiah Berlin. 3rd Edition, New York, 1963. /692/

Karl Marx’s Interpretation of History. By Mandell M. Bober. 2d ed., rev. Cambridge, Mass., 1948.

Marxism. Past and Present. By R.N.Carew Hunt. London, 1954.

The Theory and Practice of Communism. By R. N. Carew Hunt. 2d ed. London, 1957. Part I.

The Meaning of Marxism. By G. D. H. Cole. London, 1948.

The Philosophical Foundations of Marxism. By Louis Dupre. New York, 1966.

The Materialist Conception of History: A Critical Analysis. By Karl Federn. London, 1939.

Marx’s Concept of Man. By Erich Fromm. New York, 1961.

Towards the Understanding of Karl Marx: A Revolutionary Interpretation. By Sidney Hook. New York, 1933.

From Hegel To Marx: Studies in the Intellectual Development of Karl Marx. By Sidney Hook. New York, 1936.

Reason, Social Myths, and Democracy. By Sidney Hook. New York, 1940. Chs. 9 — 12.

Marx, Proudhon and European Socialism. By John H. Hackson. London, 1957.

The Ethical Foundations of Marxism. By Eugene Kamenka. New York, 1962.

Karl Marx: An Essay. By Harold J. Laski. London, 1922.

Karl Marx’s Capital: An Introductory Essay. By A. D. Lindsay. London, 1925.

Democracy and Marxism. By H. B. Mayo. New York, 1955.

Karl Marx: The Story of His Life. By Franz Mehring. Eng. trans. by Edward Fitzgerald. New York, 1935.

Marxism: The Unity of Theory and Practice. By Alfred G. Meyer. Cambridge, Mass., 1954.

Alienation: Marx’s Conception of Men in Capitalist Society. By Bertell Oilman. Cambridge, 1971.

German Marxism and Russian Communism. By John Plamenatz. London, 1954. Part I.

The Open Society and Its Enemies. By K. R. Popper. Rev. ed. Princeton, N. J., 1950. Chs. 13-21.

Marx in the Mid-Twentieth Century. By Gajo Petrovic. Garden City, 1962.

An Essay on Marxian Economics. By Joan Robinson. London, 1942.

Democracy and Socialism: A Contribution to the Political History of the Past 150 Years. By Arthur Rosenberg. Eng. trans. by George Rosen. New York, 1939.

Karl Marx, His Life and Work. By Otto Ruhle. Eng. trans. by E. and C. Paul. New York, 1949.

Philosophy and Myth in Karl Marx. By Robert C. Tucker. Cambridge, 1961.

Human Nature: The Marxian View. By Vernon Venable. New York, 1945.

Marxism: A Re-examination. By Irving M. Zeitlin. Princeton, 1967.









Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.