[Себайн Джордж Г., Торсон Томас Л. Історія політичної думки. — К., 1997. — С. 693-767.]

Попередня     Головна     Наступна

35. Комунізм

Філософія комунізму являє собою переглянутий різновид марксизму, розвинутий в основному в працях Леніна, тому його ще часто називають «марксизмом-ленінізмом». Внесок Троцького у філософію комунізму, фактично досить значний, систематично заперечується або затемнюється комуністичними теоретиками, оскільки пізніше його було виключено з партії. Офіційне визначення відношення ленінського вчення до марксизму сформульовано Сталіним у його праці «Основи ленінізму» (1924): «Ленінізм — це марксизм епохи імперіалізму і пролетарської революції». Таким чином, наголос робиться на важливості творів Леніна і його промов періоду першої світової війни і після комуністичної революції 1917 року. Отже, смисл сталінського визначення зводиться до того, що ленінський перегляд марксизму був зумовлений еволюцією європейського капіталізму після опублікування «Капіталу» (1867), особливо ж його колоніальною експансією, а відтак гаданою відповідальністю за розв’язання війни 1914 року. У тій самій праці Сталін торкається ще одного тлумачення ленінської філософії, а саме, що вона ніби є спробою пристосувати марксизм до стану справ у Росії, — точка зору, яку Сталін, звичайно, відхиляв, бо в такому разі ленінізм просто зводився до ідеологічного пристосування вчення Маркса до місцевих умов. Однак останнє тлумачення часто-густо повторюють некомуністичні автори, оскільки 1914 року Ленін уже мав більш як дванадцятирічний досвід керівництва одним із відгалужень російського марксизму, і більшість з того, що він написав до того часу, по суті, торкалося проблем російської партії.

Обидва згадані тлумачення ленінського вчення в тій чи іншій мірі відповідають реальному стану речей, але жодне з них не відбиває належним чином надзвичайної важливості ленінського різновиду марксизму. До того ж, хоч обидва ці тлумачення видаються самостійними, або ж навіть протилежними, однак, як це не дивно, вони досить-таки тісно взаємопов’язані. Те, що Ленін був постійно захоплений, як до, так і після 1914 року, проблемами російської революційної партії, надто очевидно, щоб зайвий раз це підкреслювати. Вірно також і те, що війна змусила його звернути увагу на імперіалізм, однак його твори з цього питання, по суті, не були дуже оригінальними, бо він багато чого запозичив від попередніх, як марксистських, так і немарксистських авторів, які часто давали більш проникливий, аніж Ленін, науковий аналіз розвитку капіталізму. Імперіалізм, звичайно, цікавив Леніна майже виключно з точки зору тактики — /694/ тих сприятливих умов, які він міг створити для вождя революції, а війна мала відкрити йому очі на можливості, пов’язані з невдоволенням і національним прагненням народів колоніальних країн. Неабияку роль відігравав тут і досвід Леніна як вождя російського революційного соціалізму. Бо його діяльність в Росії мала забезпечити марксизмові перемогу в країні з відносно нерозвиненою промисловістю, переважно аграрною економікою і в основному селянським населенням, тобто в такій країні, яка завжди була неприступною для марксизму Західної Європи. Умови, що існували в сучасній Леніну Росії, були загалом характерні для відсталих і колоніальних країн в усьому світі; отже, пристосування Леніним марксизму до Росії водночас було й пристосуванням його до епохи імперіалізму, — не тому, що він видозмінив марксизм таким чином, що його стало можливим пристосувати до умов імперіалістичних країн як таких, а тому, що ленінські методи виявились ефективними саме в колоніальних країнах, залежних від імперіалістичних держав. Звичайно, Сталін мав на увазі зовсім не це, але його тлумачення більш-менш відповідало дійсності. В цілому слаборозвинені країни мали невеликі, але могутні європеїзовані меншини, здатні контролювати їх політику і керувати їх економікою; вони мали свої національні прагнення і страждали від економічної відсталості, що зумовлювала настійну необхідність індустріалізації; вони були схильні прийняти російські методи, щоб досягти значних результатів швидкими темпами, але вони не мали ніякої політичної традиції або організації, що могла б запобігти застосуванню методів, які вимагали від людей непомірних випробувань. Успіх Леніна в Росії мав для таких країн надзвичайно велику притягальну силу. Таким чином, ленінізм найкраще визначити як пристосування марксизму до неіндустріалізованих економік і до суспільств з переважно сільським населенням; його всесвітнє значення зумовлюється саме тим, що на землі існує багато таких суспільств.

Для Леніна марксизм завжди виступав у двох ролях і продовжує виступати таким же чином у системі комунізму. В одній із своїх ролей марксизм був для Леніна своєрідним релігійним символом, предметом безумовної віри і, таким чином, догмою; в цій ролі марксизм надає комунізмові сили віри або загально сповідуваного ідеалу. Так, Ленін часто-густо підтримував політичну лінію, цитуючи окремі фрази або висловлювання із Маркса, що повинні були правити за гасло і які він міг долучити до політики як свого роду схоластичну екзегезу. З іншого боку, він часто засуджував політику своїх противників, доводячи, що вона суперечить тому чи іншому положенню Маркса, подібно до того, як деякі релігійні фундаменталісти посилаються на тексти із Біблії. Найчастіші й найдошкульніші звинувачення, які Ленін обрушував на інших марксистів, — а життя його рясніло подібними суперечками, — зводились до того, що вони «фальсифікують» смисл Марксового вчення, про що свідчить докладне і точне тлумачення тексту. У деякі загальні догмати Марксової філософії Ленін дійсно вірив беззастережно, такі, наприклад, як абсолютна необхідність соціальної революції або ж абсолютна впевненість в тому, /695/ що революція може створити комуністичне суспільство, позбавлене вад капіталізму. Подібні переконання були для нього просто справою віри, і в цій квазірелігійній ролі марксизм був предметом самовідданого присвячення, здійснення революції було для нього моральним імперативом. Водночас марксизм виступав для Леніна і в іншій ролі: як і сам Маркс, він завжди говорив, що філософія повинна бути керівництвом до дії. У цій ролі марксизм був для нього не статичним зводом правил, а зібранням ідей, що наводять на роздуми і можуть бути використані в процесі аналізу певної ситуації, оцінки її можливостей і визначення найбільш ефективного напрямку дії. Нема підстав сумніватись, що Ленін саме таким чином і підходив до марксизму. Все своє життя він старанно вивчав не тільки все те, що написали Маркс і Енгельс, але також і різноманітну літературу вчених-марксистів як німецькою, так і російською мовами. В цій практичній ролі ленінський марксизм був надзвичайно гнучким. Більш традиційні марксисти часто-густо сприймали його практичні дії як зовсім неортодоксальні і жваво відбивали його звинувачення у «фальсифікації» Маркса. Не було майже жодного важливого політичного рішення, прийнятого Леніним протягом його багаторічної діяльності, яке б не осуджувалось нерідко членами його власної партії, як хибне з точки зору марксизму. Отже, Ленін поєднував найбільш жорстку ортодоксію в доктрині з великою гнучкістю на практиці. Фактично його практичні дії нерідко передували його теоріям, однак його ортодоксія не дозволяла йому відверто визнати ті зміни, які він вносив до марксистського першоджерела. Характерно, що він пов’язував теорію й практику з тлумаченням, призначеним показати, ніби Марксова думка «і справді» збігалася, якщо так вирішив Ленін, з його власною думкою в тому чи іншому питанні сучасності. І в цьому немає нічого незвичайного — адже нерідко буває так, що люди, занадто догматичні, але водночас цілком практичні й розумні, намагаються примирити свою совість з тим, що вони мають намір вчинити.

Перехід від теорії й практики марксизму західноєвропейських партій до того, що зрештою постало як теорія й практика радянського марксизму, ніколи не міг здійснитися раптово. Перехід цей відбувався в процесі вирішення специфічних для Росії проблем, у міру того як вони ставали дедалі пекучішими. Російські лідери спочатку вважали, що взірцем для них має бути велика соціал-демократична партія Німеччини, але у багатьох відношеннях це виявилось неможливим. Як Леніну, так і Троцькому у їхній революційній діяльності в Росії часто-густо на заваді ставала вірність традиціям західного марксизму, і вже навіть після того, як вони самі переконались у необхідності відійти від нього, їм доводилось докладати неабияких зусиль, щоб схилити на свій бік своїх же послідовників. Отже, формування ленінізму відбувалося поступово; воно полягало у визначенні реальної політичної лінії у відповідь на проблеми, що виникали, і найбільш гнучкому пристосуванні її до вимог марксизму. Тому, щоб збагнути суть завершеної структури, необхідно враховувати як стан справ, що склався в марксистській партії Росії, так і основні уявлення, переконання і догми, /696/ які нав’язувала російським керівникам їхня відданість марксизму. Те, що зрештою утворилось в ході історичного розвитку, було наслідком взаємодії обох згаданих факторів і ніколи й ніким не задумувалось як цілісна система. Їхнє теоретизування часто-густо було імпровізованим, бо вирішення проблем, породжених специфікою російського життя, було для них умовою їхнього виживання, але імпровізували вони завжди на певній основі, і цією основою була їхня марксистська філософія. У цій главі будуть розглянуті в загально хронологічному порядку основні етапи створення теорії радянського марксизму.

Російський марксизм

Коли на початку вісімдесятих років минулого століття в Росії було вперше організовано марксистську соціалістичну партію, вона стояла на позиціях місцевого соціалізму з його загальноаграрною і гуманістичною філософією. Основним принципом цієї філософії була ідея, згідно з якою соціалістичне суспільство може бути розвинене із примітивного комунізму російського села, таким чином обминувши стадію індустріалізму. Як було сказано у попередній главі, сам Маркс був не проти того, щоб розглядати такий шлях соціального розвитку як реальну можливість. З точки зору філософії тактики, це означало, що соціалістичну пропаганду слід адресувати головним чином селянству, однак спроби вести таку пропаганду зазнали цілковитої невдачі. Тому з самого початку російські марксисти дотримувались думки, що марксистська лінія соціального розвитку — від феодалізму до капіталізму і далі до соціалізму — є абсолютним законом еволюції. Вони дійшли висновку, що соціалістична пропаганда, як в Росії, так і в інших країнах, повинна бути адресована міському, промисловому робітничому класу. Марксисти, звичайно, не могли не знати про індустріальну відсталість Росії, а також про те, що робітничий клас становив лише дуже незначну меншість серед переважно аграрного, селянського населення країни. Однак притаманна їхній теорії упередженість проти селянства схиляла російських марксистів до применшення важливості його ролі. Головним джерелом сили Леніна як керівника революційної партії було непохитне переконання, що жодна революція не може досягти успіху без принаймні мовчазної згоди селянства. Він цілком підтримував марксистську теорію про те, що соціалістична революція повинна бути пролетарським рухом; однак Ленін ніколи не залишав поза увагою того факту, що йому за всяку ціну необхідно здобути бодай тимчасову прихильність селянства. Таким чином, у 1917 році він домігся спокою серед селянства, відклавши своє власне чи взагалі будь-яке соціалістичне вирішення проблеми сільськогосподарського виробництва. Коротше кажучи, він свідомо маніпулював прагненням селян придбати землю, намагаючись таким чином змусити їх тимчасово змиритись зі своїм становищем, поки усуспільнене промислове виробництво буде ставати на ноги. /697/

Непохитний «закон» соціальної еволюції установлював, що марксистська партія Росії повинна бути і ще довго буде залишатись периферійною щодо європейського соціалістичного руху. Отже, якщо неможливо було «перескочити природні фази еволюції», то в Росії могла відбутись лише буржуазна революція, і вона повинна була «завершитись» до того, як дозріють умови для успішної соціалістичної революції. Таким чином, становище марксистської партії Росії цілком відрізнялось від становища марксистських партій Західної Європи. Адже Марксова теорія, а також його практика революціонера виходили з того, що Французька революція раз і назавжди установила панування буржуазного капіталізму як різновид сучасного європейського суспільства, а в Росії нічого подібного не відбулось. Тому російська революція 1905 року була епохальною подією для російських марксистів. Вона показала, що в Росії також може відбутись буржуазна революція, і поставила на порядок денний стратегічну проблему першочергового значення: якою повинна бути політика соціалістичної революційної партії щодо революційної буржуазної партії у відсталому суспільстві, де буржуазна партія виступала за прогрес, а соціалістична партія не мала жодної можливості досягти своєї мети? Маркс не дав чіткої відповіді на це запитання, за винятком декількох неясних припущень, в основному щодо Німеччини, яку він у той час розглядав як відсталу країну. У 1905-му і 1917-му роках як Ленін, так і Троцький намагались вирішити цю проблему; жоден російський марксист не вірив до і ще довгий час після 1917 року, що революція в Росії може бути дійсно перманентною, якщо її не підтримають революції у «більш зрілих» індустріальних країнах Західної Європи.

Ще одною важливою стратегічною проблемою, що стояла перед марксистською партією Росії, була організація партії такого типу, який міг би забезпечити найкращі можливості для її успіху; зокрема, слід було вирішити питання: як розподілити зусилля партії між легальною і нелегальною діяльністю? Ні Маркс, ні досвід соціалістичної партії Німеччини не давали достатньо прямих вказівок щодо цього. Після 1850 року як Маркс, так і Енгельс розірвали свої зв’язки з підпіллям, — акція, до якої не вдався б у царській Росії жодний соціалістичний лідер, що зберіг ще свої сили. Німецька соціал-демократична партія зміцніла, привернувши на свій бік виборців у країні, де робітничий клас уже здобув виборче право. Нічого подібного в Росії до 1906 року не існувало, і навіть в наступний період історія Думи, як і всіх царських реформ, була трагічною історією мізерних і запізнілих подачок народові. Західні соціалістичні партії вважали, що ліберальні політичні реформи і демократичні права, як, наприклад, свобода слова і об’єднань, будуть передувати їхньому приходу до влади, тому вони допускали як звичайну річ, що соціалістичні та й інші політичні партії повинні бути масовими партіями й мати демократичну внутрішню організацію. В Росії можна було б проповідувати подібні принципи як певний ідеал, але жодна соціалістична партія не могла б їх дотримуватись; і сумнівно, щоб будь-яка революція могла б /698/ бути успішно здійснена саме на таких засадах. Як виявилось пізніше, організація партії стала вирішальною у визначенні політичної природи комунізму. З питання організації партії російські марксисти поділялись на численні групи й підгрупи ще з початку двадцятого століття. Ленін вперше виступив у ролі марксистського теоретика саме як прихильник створення партії на певних організаційних принципах і до кінця свого життя стояв на чолі більшовицького крила марксистської соціал-демократичної робітничої партії ¹. Він був і теоретиком, і організатором, але передусім все-таки організатором, і його праці з проблем теорії завжди торкались питань тактики. Практично все, що він писав, за винятком роботи «Розвиток капіталізму в Росії», написаної в період заслання до Сибіру, було пов’язане з певною ситуацією або ж конкретною подією. В роки, що передували революції, він прославився як запальний сперечальник, що незмінно брав участь у партійних чварах. Полеміка між ленінською більшовицькою фракцією і її меншовицькими опонентами велась зі всією діалектичною витонченістю, віддавна притаманною російському марксизму. Однак за казуїстикою відчувалась цілком реальна і суттєва розбіжність в поглядах, і стосувалась вона не марксистських принципів, з якими згодні були обидві фракції, а організації й тактики, найбільш придатної для революційної соціалістичної партії. Загалом більшовики вважали, що центром руху повинно бути конспіративне підпілля і нелегальна діяльність такого підпілля. Звідси логічно випливало, що ядром партії має бути таємна група професійних революціонерів, абсолютно і фанатично відданих революції, підпорядкованих суворій дисципліні і добре організованих, не дуже численних із міркувань конспірації і покликаних бути авангардом всіх потенційно, хоч і не фактично революційних елементів у профспілках і серед робітників. Меншовики, не заперечуючи необхідності проведення нелегальної роботи, схильні були вбачати призначення революційного руху в організації робітничого класу для легальної політичної діяльності. Отже, партія була для них масовою організацією, покликаною охопити якомога більше профспілок та інших форм робітничих об’єднань.

¹ Словами «більшовики» і «меншовики», що означають відповідно представників «більшості» й «меншості», характеризували дві фракції, які спочатку сформувались на партійному з’їзді 1903 року, здобувши відповідно більшу й меншу кількість голосів на виборах керівних органів партії. Ленін продовжував називати свою фракцію «більшістю» з огляду на престижність цієї назви, хоча звичайно його прихильники не були в більшості, а іноді його фракція майже переставала існувати як партія. Розкол, який почався у 1903 році, відбувся остаточно 1912 року. Протягом цього часу декілька разів робились загадкові спроби «об’єднатись» і перегрупуватись, причому обидві сторони змінювали свої позиції. Достовірне узагальнення в даному випадку можна зробити лише стосовно окремих тенденцій. Цікаво, що обидві фракції, здається, зближувались у питаннях доктрини після остаточного розколу. Звідси висновок: «У кінцевому підсумку фактичне роз’єднання партії було спричинене радше вируванням пристрастей і міркуваннями тактики, а не доктрини». Leonard Schapiro. The Communist Party of the Soviet Union (New York, 1960), p. 132. Докладні відомості з історії партії до революції можна знайти у згаданій книзі, частина І. /699/

Звідси з необхідністю випливало, що форма її організації має бути децентралізованою або ж, можливо, федералізованою і принаймні потенційно «демократичною». Цим двом точкам зору загалом відповідали й ідеології обох груп. Вони віддзеркалювали, з одного боку, причетність революційного конспіратора до нелегального таємного об’єднання, а з другого боку, причетність робітника до своєї спілки ¹. І ці позиції означали, як виявилось пізніше, значну розбіжність думки щодо того, яким шляхом може піти революція, здобувши свою першу перемогу. Цілком очевидно, що точка зору ленінської фракції мала певну спорідненість із поглядами, віддавна характерними для російських революційних і навіть терористичних організацій, як марксистських, так і немарксистських, в той час як точка зору опонентів Леніна являла собою спробу наслідувати курс, визначений марксистськими партіями Західної Європи. Ленінський марксизм був, у цьому відношенні, типово російським, наближаючись за своєю суттю скоріш до Марксових революційних брошур, написаних близько 1850 року, аніж до пізнішої лінії марксистської традиції західних країн.

Ленінська теорія партії

Питанню організації партії була присвячена перша визначна теоретична праця Леніна — брошура, яку він опублікував 1902 року під заголовком «Що робити?» у заснованій ним новій газеті «Іскра». В цьому творі Ленін виступив з різкими нападками на пристосовницький тред-юніонізм і — не менш різкими — на будь-які спроби ревізувати марксизм; водночас він висловив захоплення революціонерами, навіть терористами, сімдесятих років минулого століття. Основна теза цього твору, що стала організаційним принципом ленінської партії, стисло сформульована в наведеній нижче цитаті:

Маленьке, тісно згуртоване ядро найбільш надійних, досвідчених і загартованих робітників, яке має довірених людей у головних районах і зв’язане, за всіма правилами найсуворішої конспірації, з організацією революціонерів, цілком зможе виконати, при найширшому сприянні мас і без усякого оформлення, всі функції, які лежать на професійній організації, і, крім того, виконати саме так, як це бажано для соціал-демократії ².

¹ Bertram D. Wolfe, Three Who Made a Revolution (New York, 1948), p. 367.

² Collected Works. Vol. IV. Book II, p. 194. Selected Works. Vol. II, p. 133. Англійське видання зібрання творів (Collected Works) Леніна, перекладених з російського видання, опублікованого Інститутом В.І.Леніна в Москві, не повне. Вибрані твори (Selected Works) (12 томів) відтворюють англійською мовою зібрання, підготовлене Інститутом В. І. Леніна. Зібрання творів і вибрані твори опубліковані видавництвом «Інтернешенел паблішерс», Нью-Йорк. Цит. за: Ленін. Повн. зібр. тв. — Т. 6. — С. 112. /700/

Однак не в звичках Леніна було захищати певну форму організації партії, виходячи лише з політичної доцільності. Він добре усвідомлював, як усвідомлювали і його опоненти, що партія, подібна зображеній ним у вищенаведеному пасажі, планувалась не на принципах соціальної демократії Німеччини. Він також був свідомий того, що така партія суперечила визнаним принципам марксизму. Жодний уривок із творів Маркса не цитувався ним частіше, аніж відомий вислів: «Визволення робітничого класу є справою рук самого робітничого класу». У цій сентенції зосереджувалась практична суть економічного матеріалізму, яка означала, що виробничі відносини створюють характерну революційну ідеологію пролетаріату і що ця ідеологія є головною рушійною силою успішної соціальної революції. Саме за цим принципом марксисти завжди розрізняли свій «науковий» соціалізм від утопізму і «неминучу» революцію від «штучних» революцій ідеалістів і авантюристів. Соціалістична революція просто не може бути здійснена насильно або закликами всупереч основним законам промислового розвитку, від якого залежить пролетарський умонастрій. Розуміючи все це, Ленін добре усвідомлював, що концепція організації партії була б логічно неспроможною без відповідної зміни марксистської теорії ідеології. Отже, до прийнятої марксистської теорії він вніс вражаючу поправку, чим викликав з усіх боків критику на свою адресу. Однак характерно те, що при цьому Ленін навів відповідні цитати із «Комуністичного маніфесту» для виправдання зробленої ним зміни ¹. Звичайний марксистський аргумент, твердив він, змішував умонастрій або ідеологію тред-юніонізму з ідеологією соціалізму. Самі по собі робітники стають не соціалістами, а тред-юніоністами; соціалізм повинен бути принесений їм ззовні буржуазними інтелігентами.

Ми сказали, що соціал-демократичної свідомості у робітників і не могло бути (в російських страйках 90-х років). Вона могла бути принесена тільки ззовні. Історія всіх країн свідчить, що виключно своїми власними силами робітничий клас спроможний виробити лише свідомість тред-юніоністську, тобто переконання в необхідності об’єднуватися в спілки, вести боротьбу з хазяями, добиватися від уряду видання тих чи інших необхідних для робітників законів і т. п.².

¹ Ленін посилався на фразу із «Комуністичного маніфесту»: «Буржуазні ідеологи, які піднялись до рівня розуміння історичного руху в цілому».

² Collected Works. Vol. IV. Book II, pp. 114 f. Selected Works. Vol. II, p. 53. Цит. за: Ленін. Повн. зібр. тв. — Т. 6. — С. 29.

Соціалістична філософія Маркса і Енгельса, доводив Ленін, як історичне явище була створена представниками буржуазної інтелігенції і принесена в Росію людьми такого ж соціального стану. Профспілковий рух не здатний розвинути революційну ідеологію для себе. Отже, революційна /701/ партія стоїть перед вибором: або дозволити профспілкам стати здобиччю буржуазної ідеології, або ж укоренити в них ідеологію соціалістичних інтелігентів.

Концепція ідеології була настільки характерна для всього способу ленінського мислення, що заслуговує того, щоб її пояснити докладніше. По-перше, в даному випадку Ленін висловлював точку зору, що природно виникла у російського революційного інтелігента, звиклого думати про революцію як про щось таке, що повинне бути принесене масам «ззовні», і готового повірити, ніби народ, якщо ним не керує інтелігенція, являє собою сонливу, інертну масу, нездатну думати за себе. По-друге, ленінська точка зору була, безперечно, не зовсім прийнятна для марксистів Західної Європи. Адже в дійсності Ленін твердив, ніби люди з робітничого класу за своєю природою не дуже схильні до революції, дуже мало чого навчились із свого досвіду роботи в капіталістичній промисловості і загалом майже нездатні думати про своє місце в суспільстві або про способи його удосконалення. Все це суперечило марксистському положенню, що саме досвід, набутий в промисловому виробництві, породжує пролетаріат і, по суті, сприяє його революційності. Зрештою, ленінська думка мала, безумовно, антидемократичний підтекст, оскільки насправді, як видно, він не довіряв пролетаріату, хоч нібито й прагнув сформувати пролетарську партію з метою створення пролетарського уряду. Бо ленінський пролетаріат, безперечно, не міг обійтись без того, щоб ним не керували і не маніпулювали вожді, які, не будучи самі пролетарями, знають, до чого слід прагнути пролетаріату, хоч той, по суті, не дуже-то й прагне того. Ленінський аргумент щодо тред-юніоністів дивовижно схожий на Марксовий аргумент щодо дрібної буржуазії, яка політично неспроможна, за винятком того випадку, коли вона пристає або до пролетаріату, або ж до буржуазії. Однак парадокс полягає в тому, що Ленін підходив з тим же аргументом і до самого пролетаріату, адже, на його думку, творцем пролетарської ідеології виступає не соціальний клас, а невеличка група буржуазних інтелігентів. Його концепція ідеології була ультраінтелігентська, оскільки з його міркувань випливало, що лише спеціаліст-марксист може бути достатньою мірою компетентним для того, щоб мати свою думку про пролетарську стратегію, а пролетаріат може тільки потребувати кваліфікованої поради — навіть для того, щоб дізнатись, що він є пролетаріатом. З цієї ж самої причини практичне значення концепції допускало широкі можливості для маніпуляцій, бо пролетаріат необхідно було змусити поводитись так, як належить пролетаріату. Згодом, через багато років, коли Ленін дійсно установив свій уряд, він назвав його «керівництвом для трудящих, здійснюваним передовими елементами пролетаріату (партії), а не трудящими масами» ¹. Спочатку виправданням цьому була відсталість російського робітничого класу, але згодом подібний підхід став характерним для всіх комуністичних партій.

¹ Цитата подається у зворотному перекладі з англійської. /702/

Таке ставлення до пролетаріату і його ідеології проливає світло на один аспект ленінського мислення, який незмінно виявлявся у стількох контекстах, що його слід розглядати як характерний для особистої філософії вождя партії. Ленін звичайно протиставляв «свідомість» «стихійності», надто довіряв першій і з підозрою ставився до останньої. Свідомість взагалі означає розумові здібності: здатність проникати в суть речей і передбачати; вміння організовувати, розробляти плани, оцінювати шанси; спроможність користатися сприятливими можливостями, передбачати дії супротивника й упереджувати їх. Кінцевим витвором свідомості є Марксів закон історії, що дозволяє партії, так би мовити, навіть прозирати саму історію, планувати її хід відповідно до загального напрямку соціальних змін. Політика для Леніна буквально була мистецтвом можливого в найграндіозніших масштабах; перемогу здобуває партія з найяснішим відчуттям «наступного кроку». Ленінська партія була втіленням свідомості, уособленням найглибшої проникливості й ідеальної готовності вирішити будь-які проблеми, що могли несподівано постати перед нею. «Стихійність» же, навпаки, означає порив, спонуку або волю. На соціальному рівні це бурхливе піднесення великого соціального руху, по суті, сліпого й безладного, але непереборного й сповненого сили, без якої неможливі жодні революційні соціальні зміни. До стихійності Ленін ставився з повагою, значною мірою забарвленою почуттям недовіри або ж навіть і страху. Він був переконаний, що без стихійності нічого важливого зробити неможливо і що жоден вождь або партія не в змозі її створити, однак не довіряв їй, вважаючи її, по суті, безцільною й примітивною; він боявся її як сили, чиї дії неможливо завбачити. І все ж таки вождь, досить проникливий, досить озброєний мистецтвом політичної гри, яке здатна розвинути в ньому свідомість, може спрямовувати, керувати і маніпулювати стихійністю на шляху до прогресу і не дати їй змарнувати себе в безглуздому шаленстві пристрастей. Маси втілюють стихійність так само, як партія втілює свідомість. Партія — це інтелігентна й освічена еліта, по суті, безсила сама по собі, але здатна здобути безмежну могутність, якщо тільки вона зможе підкорити собі величезну рушійну силу соціального невдоволення мас і їхніх дій. Як особиста філософія, це була дивовижна суміш інтелігентської гордовитості, поєднаної, як можна гадати, з глибоким сумнівом або ж навіть скептицизмом, і в основі своїй такі погляди були позначені скоріш впливом філософії Шопенгауера, аніж Гегеля. Можливо, це було цілком природно для зневіреного російського інтелігента, що гостро усвідомлював свою ізольовану зверхність, мав глибокі поривання, але мало реальної надії, і відчував доконечну потребу в безпеці. У всесвітньому масштабі ленінська партія була нічим іншим, як проектом приборкання людської долі за планом, що його належало здійснити під бюрократичним керівництвом і контролем.

Ленінське протиставлення стихійності і свідомості відтіняло певною мірою значення, яке він надавав демократії. Його партія покликана була бути елітою, меншістю, вибраною завдяки своїй інтелектуальній і моральній /703/ вищості, найбільш передовою частиною робітничого класу, тобто його «авангардом». Однак Ленін і на думці не мав створювати аристократію. Бо, відповідно до його уявлень про діяльність партії, остання могла вирізнятись, але ніколи не відокремлюватись і не відходити від народу, яким мала керувати. Є два способи, у які партійний керівник може втратити зв’язок з масами, і обидва стали найбільшими гріхами в кодексі партійного працівника. Один з них — це «забігати вперед», тобто просуватись швидше або далі, аніж можна переконати в такій необхідності людей, або ж відстоювати курс сам по собі правильний, але для якого народ ще не підготовлений пропагандою. Другий гріх — це «відстати», тобто не досягти рубежів, яких могли б дійти люди, якби їх заохотити. Демократія для Леніна значила не набагато більше, аніж точний розрахунок середнього положення між цими двома помилками. Вона не означала, що демократичний керівник повинен втілити в життя волю народу, бо це завжди було недалекоглядно або необачно. Бажання людей має значення остільки, оскільки його необхідно враховувати при визначенні цілей, на досягнення яких їх слід мобілізувати. Вирішуючи питання об’єктивно вірної політики, партія, озброєна марксистською наукою, завжди має рацію, наскільки її взагалі можна мати. Отже, керманичу нема чого навчитись від людей, яких він веде. Але йому треба багато чого навчитись, щоб знати, як спонукати їх іти вперед, — якомога швидше й далі і без надмірного застосування сили, адже остання спрацьовує найкраще тоді, коли нею користуються обачно. Партійна демократія полягає в тому, щоб схилятись перед неминучим, досягати своєї мети в основному засобами пропаганди, маневрування і примусу, причому в останньому випадку слід дбати про те, щоб не перегнути палицю і, таким чином, не зашкодити власним цілям. Ленін завжди розглядав свою політику 1917 року, яка стосувалась передачі землі селянам, як демократичну.

Ленінська теорія партії добре узгоджувалась з його концепцією ідеології. Партія мала три основні характеристики, що стали визначальними для комуністичних партій всіх країн. По-перше, стверджувалось, ніби марксистська партія володіє унікальним видом знань і проникливості, з унікально могутнім методом — діалектикою. Метод цей розглядали як науку, а могутність, якою його наділяли, набагато перевищувала можливості будь-якого іншого методу, що прийнято вважати науковим. Бо він нібито передвіщав соціальний прогрес і мав бути орієнтиром у політиці, яка веде до прогресу. Отже, завдяки йому можна приймати рішення, по суті, морального або навіть релігійного характеру. Таким чином, марксизм стає для комуністичної партії доктриною, чистоту якої необхідно зберігати і, в разі необхідності, зміцнювати. Тому партії притаманне дещо таке, що ріднить її зі священством, від своїх членів вона також вимагає відмови від своєї думки і цілковитого підпорядкування особистих інтересів інтересам організації. По-друге, ленінська партія, будучи у принципі ретельно відібраною і добре дисциплінованою елітою, ніколи не була призначена стати масовою організацією, що справляє свій вплив в основному шляхом /704/ переконання і привернення на свій бік виборців. Вона претендує на вищість як інтелектуальну, так і моральну. Інтелектуальну тому, що у її лавах є теоретики єдиної в своєму роді партійної науки, а моральну тому, що її члени безкорисливо присвячують себе вирішенню долі того соціального класу, від імені якого вони виступають, а відтак долі всього суспільства і народу. Ідеалом партії була цілковита відданість спочатку революції, а потім справі побудови нового суспільства, до якого революція відкрила шлях. По-третє, ленінська партія задумана як надзвичайно централізована організація, що виключає будь-яку форму федералізму або автономії для будь-якої місцевої або іншої складової частини. Вона повинна мати напіввійськову організацію, що підпорядковує своїх рядових членів суворій дисципліні і правилам слухняності, а своїх керівників — ієрархічному ланцюгу влади від верху до низу. Партія може дозволити свободу дискусії серед своїх членів з питань політики, ще не вирішених партією, але коли вже рішення ухвалено, його слід прийняти й виконувати беззаперечно. Саме таку форму організації Ленін і назвав «демократичним централізмом». Від початку до кінця своєї діяльності Ленін був переконаний, що успіх його залежить від двох факторів: фізичне єднання завдяки чіткій організації і дисципліні й ідеологічне єднання через марксизм як свого роду кредо або віру. На цих двох наріжних каменях він пропонував здійснити революцію і ніколи не переставав вірити в їх надійність. Можна було б навести ще багато висловлювань з цього приводу, однак подане нижче є достатньо показовим:

Пролетаріат не має іншої зброї в боротьбі за владу, крім організації. Роз’єднуваний пануванням анархічної конкуренції в буржуазному світі, придавлений підневільною працею на капітал, відкидуваний постійно «на дно» цілковитих злиднів, здичавіння і виродження, пролетаріат може стати і неминуче стане непереможною силою лише завдяки тому, що ідейне об’єднання його принципами марксизму закріпляється матеріальною єдністю організації, яка згуртовує мільйони трудящих в армію робітничого класу ¹.

¹ «Крок вперед, два кроки назад» (1904). One Step Forward, Two Steps Back (1904). Selected Works. Vol. II, p. 466. Цит. за: Ленін. Повн. зібр. тв. — Т. 8. — С. 386.

Неважко зрозуміти, чому ленінський план організації партії наштовхнувся на таку сувору критику, причому не менш гостру і з боку інших марксистів. Він зовсім не відповідав духу організації, якої прагнула будь-яка марксистська партія, що мала успіх на Заході. Виправданням могли бути особливості нелегальної роботи партії в царській Росії, але й це не врятувало план від критики навіть з боку російських марксистів, що були поза ленінською фракцією. Надто вже впадали у вічі його антидемократична суть і обмежені можливості. За словами польської марксистки Рози Люксембург, те, що Ленін назвав «пролетарською /705/ дисципліною», було дисципліною Центрального Комітету, а не «добровільною дисципліною соціальної демократії». Найдошкульнішу критику ленінської партії було висловлено як пророцтво майбутнім соратником Леніна, а потім його запеклим супротивником — Лейбою Троцьким.

Організація партії заступає місце самої партії; Центральний Комітет заступає місце організації; і зрештою диктатор заступає місце Центрального Комітету ¹.

План партійної організації, що його накреслив Ленін, грунтувався на принципах, на яких партія була організована до 1917 року, коли вона захопила владу, і на яких комуністичні партії організовані ще й тепер. В той же час теорія 1902 року ще не втілилась в партію 1917 року, а партія за життя Леніна ще не була сталінською партією. Хоч були вже визначені загальні принципи, застосування на практиці майже кожного з них спричинялось до розбіжності думки, а іноді й до запальних суперечок. Чим став демократичний централізм і як він перетворився на непорушне правило, буде розглянуто у наступному розділі.

Ленін про діалектичний матеріалізм

Ленінські праці про партію та й, власне, всі його твори виразно показують його як людину дії, проникливого і не дуже скрупульозного політика, готового маніпулювати своїм марксизмом, як він звичайно маніпулював своїми спільниками, заради досягнення власних цілей. Була, однак, ще одна — вражаюча — сторона його характеру, яку він рідко виявляв. Його зачаровувало поняття діалектики. Він вивчав її не лише за творами Маркса, але й Гегеля, із чиєї логіки й була виведена її концепція, і заповнював численні свої записники розмірковуваннями про неї. До певної міри його захоплювала філософська таємниця зв’язку між думкою і дійсністю, або знанням і дією, і він вірив, що діалектика була ключем до розгадки цієї таємниці. В цьому був корінь його фанатичної віри в марксизм, бо він приймав за щире золото Марксову тезу про Фоєрбаха, згідно з якою філософи лише пояснювали світ, але справа полягає в тому, щоб змінити його. Діалектика, писав Ленін в одному із своїх записників, є «ідея універсального, всебічного, живого зв’язку всього з усім і відображення цього зв’язку в концепціях людини» ².

¹ У різких нападках на Леніна в брошурі, озаглавленій «Наші політичні завдання» (1904). Ці напади були викликані не симпатією Троцького до демократії, а сваркою з приводу поведінки Леніна в редакції газети «Іскра». Насправді ж уявлення Троцького про організацію партії були багато в чому подібні до ленінських. Див. Isaac Deutscher, The Prophet Armed. Trotsky: 1879-1921 (1954), pp. 45, 78 ff.

² Alfred G. Meyer, Leninism (Cambridge, Mass., 1957), p. 10.

У даному /706/ випадку, як і завжди, коли Ленін говорить «все», він має на думці події суспільної історії, де кожна подія прямо чи посередньо видається пов’язаною з минулим і майбутнім і з усіма іншими подіями в безкінечно складному сплетінні сил, що або протистоять одна одній, або взаємодіють. Проте завжди, як йому уявлялось, є один головний взаємозв’язок, або вузол, який, якщо його розв’язати, розплутає весь клубок. А думка у якийсь таємничий спосіб відтворює все це, «відображає» (така звичайна ленінська метафора), аналізує, знаходить вузол і дає можливість складовим частинкам сполучатись у нові структури. Однак думка сама по собі — це тільки низка абстракцій, «образів», «картин», в той час як у «живому бутті» абстракції якимось дивовижним чином поєднуються, щоб утворити дещо нове й неповторне. Життя вічно нове, сповнене справжніх можливостей, які можуть проявитись у той чи інший спосіб, більш «оригінальне», аніж можна передбачити; або, як сказав Гегель, жоден народ ніколи й нічого не навчається від історії — афоризм, який, між іншим, подобався Леніну. І все лс таки, як не парадоксально, іншого шляху пізнання немає, хіба що тільки від життя, з досвіду або історії. І хоча всі правила, що їх можна викристалізувати із життя, недовговічні, — їх зовсім не слід дотримуватись механічно, так нібито нове є лише повторенням старого, — якщо збагнути ці правила, вас може осяяти спалах прозріння, що дозволить побачити «наступний крок». Діалектика означала для Леніна ось це єднання абстракції й проникливості або догматизму й імпровізації, таке характерне для практики його керівництва. Вона стоїть, так би мовити, між минулим і сьогочасним, даючи можливість проникнути в минуле і передбачити хід подій в майбутньому. Тому для Леніна діалектика була постійним предметом захоплення — щось подібне до науки, а можливо, й щось на зразок магії. Одна книга, написана Леніним, мала на меті серйозно розглянути такого роду філософські питання, називалась вона «Матеріалізм і емпіріокритицизм» (1909). В книзі безпосередньо розглядаються питання діалектики, її відношення до природознавчих і суспільних наук і до таких філософських систем, як матеріалізм, ідеалізм і науковий позитивізм. Однак годі сподіватись знайти в ній висвітлення того справжнього інтересу, який Ленін виявляв до діалектики, хоч із книги й можна дещо дізнатись про його інтелектуальний кругозір і підходи до філософських проблем. Фактично ж книга була написана як свого роду відповідь на одну із партійних суперечок, постійним учасником яких він був ¹.

¹ Див. Wolfe, Three Who Made a Revolution (1948), ch. 29.

Декілька членів його фракції, що приєднались до Леніна, тому що підтримували більшовицьку тактику, давно вже захоплювались неокантіанством — широко розповсюдженою течією німецької філософії кінця дев’ятнадцятого століття. Інтерес до цієї філософії ніколи не був таємницею, і Ленін терпів цю ідеологічну єресь, аби зберегти дух співробітництва в партії. На початок 1909 року один з тих, хто цікавився неокантіанством, став настільки впливовим, що міг стати загрозою для авторитету ленінського керівництва, і Ленін вирішив покінчити з єрессю. Його книга /707/ стала однією з акцій партійної чистки. Якби Леніну лише забагнулось довести, що той, хто намагається водночас бути марксистом і кантіанцем, просто недоумок, у нього вистачило б для цього фактів. У попередній главі вже наводились окремі уривки, в яких Маркс і Енгельс говорили про діалектичний матеріалізм як робочу гіпотезу, і ці їх висловлювання, безперечно, теж були поступкою кантіанству. Однак діалектичний матеріалізм не міг бути водночас робочою гіпотезою і законом логіки, а Маркс звичайно характеризував його як закон логіки; і лише перебудова від низу до верху могла б перетворити Маркса із гегельянця в кантіанця. Тут Ленін мав цілковиту рацію, але його книга аж ніяк не була просто логічним аналізом двох різних філософських систем. Він виганяв ренегатів із партії, а коли, як він відверто визнавав в інших випадках, опонента виключено із партії, то вже ні правда, ні справедливість не повинні заважати його дискредитації. Отже, він не соромився подавати у фальшивому світлі думки своїх супротивників і розглядав їх філософію просто як відхилення від марксистської ортодоксії, що грало на руку ворогам із табору буржуазії.

Не можна вилучити жодного основного положення, жодної суттєвої частини із філософії марксизму (адже вона ніби суцільний злиток сталі) без того, щоб не зрадити об’єктивну правду і не потрапити до рук буржуазно-реакційної віроломності ¹.

¹ Collected Works. Vol. XIII, p. 281. Selected Works. Vol. XI, p. 377. Цитата наводиться у зворотному перекладі з англійської.

Особливим об’єктом ленінських нападок був науковий позитивізм фізика Ериста Маха, намагання якого сформулювати філософію науки без метафізичних умовностей вважалось тоді основним прикладом неокантіанства — прикладом, який справив особливе враження на тих більшовиків, яких Ленін хотів позбутися. Ленін черпав свої доводи майже цілком із книг Енгельса «Анти-Дюринг» і «Фоєрбах», але його спосіб доказу дуже відрізнявся від Енгельсового. Енгельс критикував теорії своїх опонентів; Ленін нападав на особистості своїх опонентів. Навіть прагнення знайти нову точку зору, говорив він, «виявляє певне убозтво духу», і така філософія несе на собі відбиток «винуватого сумління». «Філософія Маха-вченого для науки те ж саме, що поцілунок Іуди для Христа». Від Енгельса Ленін прийняв догму, згідно з якою можливі лише два різновиди філософської системи: матеріалізм і ідеалізм. Матеріалізм у ленінському тлумаченні зводиться до не дуже глибокого твердження, що об’єктивна реальність (тобто матерія) існує незалежно від нашого знання про неї. Однак він висловлював цю думку на різні лади, і всі її варіанти, якщо їх проаналізувати, мали б дуже різний смисл, але зрештою звелись би просто до повторення тієї істини, що ми дійсно володіємо знанням. Іноді він говорить, що предмети викликають сприйняття, іншим разом, що /708/ сприйняття дають вірні враження від предметів (а це зовсім не одне й те саме), іноді ж твердить, що ми безпосередньо пізнаємо об’єкти так, ніби сприйняття є свого роду інтуїцією. Він користується, так начебто це само по собі зрозуміло, метафорою, що ідеї «відображають» предмети або що вони є «образами» або їх «картинами», однак ніяк не пояснює туманного, але цікавого значення, яке він надає слову «відображають» у наведеному вище реченні із його записника. Ідеалізм він ототожнює із суб’єктивізмом з його запереченням того факту, що існує певне мірило об’єктивної істини, і, подібно Енгельсу, вважає, що ідеалізм спростовується можливістю науки перевірити твердження, які грунтуються на досвіді. Ідеалізм — фальшивий, але не абсурдний, бо існування позапросторових або позачасових істот — це міф, вигаданий духівництвом для обдурювання мас, — коротко кажучи, «опіум народу», — і протягом віків у нього вірили. Ленін регулярно вживав як взаємозамінні слова «ідеалізм» і «клерикалізм», адже останні стоять на сторожі інтересів релігії, яка підтримує правлячий клас і виправдовує здійснювану ним експлуатацію. Оскільки не може бути перехідної ланки між матеріалізмом й ідеалізмом, позитивізм, подібний до махівського, — це або незграбний педантизм — «псевдовчена претензія на те, щоб вийти за межі ідеалізму і матеріалізму», — або безчесний різновид ідеалізму, який приховує клерикалізм під удаваним визнанням науки — «примиренське шаманство», «буржуазна, філістерська, боягузлива терпимість догм». Ленінське тлумачення діалектики не дає будь-яких підстав вважати, що для нього вона була предметом частих розмірковувань, оскільки вона просто відтворює сухі банальності із Енгельса. Істина водночас відносна й абсолютна, частково помилкова, але вона є «наближенням до абсолютної, об’єктивної істини». Будь-яка ідеологія — історично зумовлена, але є об’єктивна істина, що відповідає кожній теорії. Ця істина, твердить він, достатньо невизначена, щоб не дати науці перетворитися в догму, але достатньо визначена, щоб виключити будь-яку форму віри або агностицизму.

Як прояв певної філософської позиції, все це не становить особливого інтересу, проте проливає вельми дивовижне світло на ленінський інтелектуальний кругозір, або спосіб мислення. У всій його аргументації відчувається якась дивна симпатія до клерикалізму і моральна відраза до наукового позитивізму. Ленін ненавидів клерикалізм, або ідеалізм, як він називав його, проте він його не страхався, бо клерикалізм не був для нього загадкою. Він був йому зрозумілий як чесний противник, що не приховує догматичної й авторитарної мети, яку він негласно приписав істинній філософії. Як зазначав Ленін у своєму записнику, клерикалізм є справді «безплідною квіткою, яка все ж таки росте на живому дереві плодотворного, істинного, могутнього, всесильного, об’єктивного і абсолютного людського знання». З другого боку, байдужість такого вченого, як Мах, до метафізичних диспутів, а також емпіричний і неавторитарний характер його філософії викликали у Леніна відчуття глибокої моральної /709/ відрази. Така філософія була настільки чужа його способу мислення, що він не міг повірити в її чесність.

Не дивно, що при такій упередженості Ленін змінив більше, ніж сам того бажав, Марксове тлумачення зв’язку між діалектикою і наукою. Маркс наслідував Гегеля в тому плані, що розглядав діалектику як метод особливо придатний для історії й соціальних досліджень, оскільки останнім доводиться мати справу з тенденціями, до яких не можна застосувати закони звичайної логіки. Маркс вважав, що діалектичний матеріалізм повинен не відтіснити матеріалізм таких вчених, як Гольбах, філософські принципи яких, на його думку, були цілком придатні для таких наук, як фізика й хімія, а доповнити його, таким чином розширивши його можливості в галузі так званих «історичних» досліджень. На початок 1909 року стан справ у самій фізиці змінився. Напрямок досліджень таких вчених, як Мах або Анрі Пуанкаре у Франції, був частково зумовлений використанням у сучасній фізиці концепцій, — наприклад, неевклідової геометрії, — для яких не було місця у Ньютоновій фізиці Марксового покоління. З певної точки зору свідченням незвичайної інтелектуальної сили і широти інтересів є те, що Ленін, хоч як він був заклопотаний політичним маневруванням і партійними інтригами, виявляв ще й зацікавленість філософією науки. Віддаючи справедливість Леніну, слід також визнати: він не помилявся, передбачаючи, як дехто, крім його послідовників, намагатиметься використати «нову» фізику для виправдання певного роду легких теологічних спекуляцій. Відкриття, що фізичні концепції «матерії» й «енергії», які чітко розрізняються в класичній механіці, бувають іноді взаємозамінні, може створити враження, ніби суть деяких явищ була б зрозумілішою, якби припустити, що енергія багато в чому подібна до «духу». Фактично, помилка Леніна в тому, що він — тільки в інший спосіб — припускається того ж протиріччя, що й ті, проти кого він висуває обгрунтовані заперечення. Діалектичний матеріалізм був для нього свого роду чарівним ключем або ж магічною формулою «сезам, відчинись!», що відкриває шлях до вирішення всіх головоломок. Якби фізики й математики знали, що, згідно з діалектикою, всі відмінності скоріш відносні, аніж абсолютні, їх би не бентежило те, що матерія за певних обставин виступає як енергія і навпаки. Адже діалектика лише підтверджує те, що сказав Енгельс: в природі не існує раз і назавжди даних демаркаційних меж. Дотримуючись напрямку, визначеного марксистською теорією, можна дедалі більше наближатись до об’єктивної істини. Такий підхід, по суті, перетворював марксизм із методу тлумачення у свого роду універсальний метод, що його можна застосувати до кожного предмета, в єдино надійне керівництво в будь-якій галузі — вищу форму знання, третейського суддю, покликаного вирішувати всі спірні питання всіх наук. Виходячи з таких передумов, марксизм зробив основним методом науки просте цитування авторитетів, а заперечення авторитетів просто кваліфікує як єресь. Ось, по суті, до якого кінцевого висновку доходить Ленін у своїй критиці Маха: оскільки той мав сумніви щодо тривимірного /710/ простору, значить, він зрадив науку заради теїзму. Такого роду аргумент — це не тільки пародія на науку, але й пародія на Маркса. Бо хоч Маркс і виявляв часто-густо нетолерантність, він все-таки був кровно зацікавлений в тому, щоб його принципи сприяли розумінню суті суспільних явищ на основі спостережень і особливостей історичного процесу. Маркс мав склад мислення людини, що шанує наукові свідчення. Ленін же мав склад мислення людини, яка віддає перевагу вірі: якщо факти суперечать вірі, тим гірше для фактів.

Не дивно, що ця особливість ленінського мислення ставала ще більш очевидною, коли він торкався суспільних досліджень. Тут він категорично твердив, ніби наукова неупередженість не лише неможлива, але й що її не слід і домагатись. Ідеї — це зброя, і суспільна філософія — лише частина спорядження, з яким партія стає до класової боротьби. Професори економіки, твердив він, — це ніхто інші, як наукові торговці клану капіталістів, а професори філософії — ніхто інші, як наукові торговці теології, що сама є просто витонченим знаряддям експлуатації. Як найбільше, що може відкрити дійсно наукова теорія суспільства, — це загальні обриси економічної й історичної еволюції, а також логіку, що приводить в дію цю еволюцію; все це забезпечує діалектичний матеріалізм. У філософії, економіці й політиці заяви про наукову неупередженість — це просто облуда, що прикриває спробу захистити великих підприємців. В рамках діалектичного матеріалізму можливі дві системи суспільної науки: одна відбиває інтереси буржуазії, друга — інтереси пролетаріату. Кожний вчений-суспільствознавець — виступає він за буржуазію чи за пролетаріат, — завжди є захисником особливих інтересів того чи іншого класу. Якщо він чесний, він проповідує свою віру і не удає, ніби його висновки не залежать від його професії. Звичайно, Ленін доводив, що пролетарська суспільна наука — найпередовіша, але не тому, що вона формально точніша чи емпірично надійніша. Її вищість полягає в тому, що вона — передвісник майбутнього, прояв інтересів класу, який «підноситься» на передовому рубежі суспільного поступу. Буржуазія ж, навпаки, веде ар’єргардні бої, марно намагаючись відвернути або відтягти крах капіталізму і неминучу перемогу комунізму. Буржуазна наука в кращому випадку — статична або ж, вірніше, занепадницька і реакційна. Ленінська аргументація принаймні може претендувати на одне достоїнство — відвертість, але вона не виходить за межі зачарованого кола. Бо доказ того, що пролетаріат є класом, що «підноситься», залежить від істинності Марксового закону історії. У тих же випадках, коли Ленін не намагається довести, що подібна філософія — це виняток із усіх інших теорій, які він звинувачує в упередженості, у його розпорядженні не залишається жодних логічних доказів. Для Леніна марксизм — це, по суті, лише предмет віри, тому не дивно, що його аргументація сповнена odium theologicum ¹, присмаченої лайливими епітетами і звинуваченнями в шахрайстві і невірності.

¹ Богословської ненависті (латин.).

У цьому відношенні /711/ його докази цілком відрізняються від Енгельсової аргументації, якої він дотримується в інших випадках. Енгельс зазначав, що Дюрингові теорії суперечать одна одній, але він ніколи навіть і не натякав на нечесність Дюринга. Оскільки праця «Матеріалізм і емпіріокритицизм» була спрямована проти теорії науки, в ній небагато можна було сказати про літературу і мистецтво, але, безсумнівно, Ленін і їх готовий був підпорядкувати інтересам революції. У 1905 році і в ході тієї ж самої суперечки, що досягла кульмінаційної точки 1909 року, він проголошував, що література «повинна стати коліщатком і гвинтиком великої соціал-демократичної машини». Водночас його ставлення до мистецтва було особливо двоїсте. Він, здавалось, по-справжньому шанував російську літературу; мав щиру повагу до літераторів, хоч і невисоко цінував їхні можливості як революціонерів; його глибоко хвилювала музика, про що свідчить часто цитована оповідь, переказана Горьким ¹. Ленін був справжнім інтелігентом, непідробно цікавився духовними інтересами інтелігенції, але він був також фанатиком, безжалісним, як всі фанатики, готовим пожертвувати людьми, друзями або ворогами, принципами, законом, мораллю або істиною заради предмета свого фанатизму — здійснення революції. Він був відчайдушний, а люди звичайно бувають відчайдушними, коли їх не стримує відповідальність.

¹ У його творі Days with Lenin (1932), p. 52 («Дні з Леніним»).

Однак він ніколи не поривався стати іконою, хоча доля розпорядилася інакше. У той час, коли він писав «Матеріалізм і емпіріокритицизм», він був вигнанцем і, безсумнівно, міг би померти вигнанцем. У 1909 році майже ніхто не читав його книги, а ті, хто читав, знали, що та книга — результат неясної партійної суперечки, яка спалахнула серед незначної групи російських революціонерів у Швейцарії. Тепер це авторитетний підручник, який належить вивчати кожному студентові філософії в Росії і принаймні удавати, ніби він приймає все за щиру правду, а кожний російський психолог мусить писати свою теорію сприйняття, поглядаючи одним оком на те, що написав Ленін про «відображення». Як у науці Ленін був епігоном Маркса, так і йому судилося мати своїх власних епігонів, які 1948 року вирішили, відповідно до постанови Центрального Комітету ленінської партії, що менделізм — це «буржуазна облуда», спільно сфабрикована австрійським священиком і генетиком — «найманцем» американського капіталізму. Однак припущення, ніби всі ленінські спірні твердження — це абсолютна істина, все-таки викликає іноді ніяковість, те ж саме можна сказати й про його спробу обернути діалектику на універсальний науковий метод. Бо діалектика має єдину цінність — критичну: це просто спосіб довести суперечливість аргументу. Ленінізм, що здобув владу, не схильний ані схвалювати критику, ані заохочувати пошуки «протиріч» у своїх власних інституціях, бо це може навіяти думку, ніби потрібна нова революція, щоб на зміну соціалізму прийшов комунізм. Під кінець свого життя Сталін відкрив, що «є лише одна формальна логіка, яка дійсна повсюдно». Але чи зможе режим /712/ зберегти свою інтелектуальну чесність, якщо він повинен пристосовувати свою логіку до своєї політики?

Буржуазія і пролетарська революція

Жоден принцип марксистської стратегії не був краще визначений, аніж положення, згідно з яким неможливо здійснити революцію силою або таємною змовою, доки не «приспіє» час, тобто доки «суперечності» в суспільстві не створять революційної ситуації. Вважалось, що саме це відрізняє Марксів «науковий» соціалізм від утопізму або простого авантюризму. Енгельс присвятив майже три глави «Анти-Дюринга» спробам підкріпити й проілюструвати цей принцип. Однак найбільш показовою його характеристикою — locus classicus ¹ — є пасаж із передмови до «Капіталу», де Маркс зазначає, що, хоча один народ може повчитися у іншого, «він не може ані перескочити природні фази еволюції, ані скасувати їх декретами». Він також зауважує, що «країна, яка в промисловому відношенні розвинена більше, аніж інші, просто показує тим іншим, яким має бути їх власне майбутнє». Все, що може зробити революціонер, — це «зменшити або полегшити муки народження» або ж якомога прискорити «необхідний перехід до соціалізму». Буквальне значення цих пасажів, як видно, зводиться до того, що всі суспільства повинні, згідно з природним законом, пройти через три етапи: феодалізм, капіталізм і соціалізм, причому перехід у кожному випадку здійснюється шляхом революції. З уже згаданої причини цей «закон» мав особливе значення для російських марксистів. Однак марксистські соціалісти змушені були тимчасово миритись із буржуазними порядками, які вони морально зобов’язані були повалити. Так їх власна позиція в цьому питанні завжди була предметом занепокоєності, але в Західній Європі під кінець століття було знайдено загальноприйнятне рішення: соціалісти будуть підтримувати ліберальні політичні реформи, покликані зміцнити робітничий клас, але входити до коаліційних урядів з буржуазними партіями вони не будуть.

¹ Класичне місце (латин.).

Таке рішення не влаштовувало російських марксистів. В Росії ще не було ні парламентських інституцій, ні міністерського управління, до того ж ще не відбулась буржуазна революція. Згідно з теорією, розвиток капіталістичної економіки спершу повинен спричинитись до буржуазної революції, яка зруйнує феодальне царське управління й установить ліберальні політичні інституції, притаманні буржуазному суспільству. Лише тоді може з’явитися перспектива переходу до соціалізму. Бо діалектичний матеріалізм, наскільки відомо, доводив, що революційний дух пролетаріату і його політичне виховання можуть розвиватися лише як наслідок промислового і політичного ліберального розвитку. Отже, російська /713/ соціалістична партія повинна пристосовувати свою тактику до тактики буржуазних партій, які не прийшли до влади, але теж вважаються революційними, і підтримувати буржуазну революцію. Проте буржуазний клас все ще залишався непримиренним класовим ворогом пролетаріату, тому останній не повинен був втягуватися у буржуазну революцію настільки, щоб це могло завадити майбутньому успіхові його власної революції. Російська революція 1905 року загострила цю проблему, оскільки породила надію, ніби революція в Росії можлива або навіть неминуча, але, як буржуазна революція, вона, звичайно, далеко не досягала своєї мети. Жодних подібних проблем не виникало в тогочасній політиці Західної Європи, і справді, не багато було у Маркса такого, що могло безпосередньо впливати на неї. Адже основне положення Марксової філософії залежало від припущення, ніби Французька революція уже провела чітку лінію між феодалізмом і капіталізмом. 1848 року і навіть набагато пізніше Маркс вірив, що соціалістична революція повинна неминуче відбутись у Франції або ж, можливо, в Англії. Найбільш наближалось до російської ситуації становище в Німеччині, яку Маркс вважав відсталою країною і яка 1848 року, як він очікував, повинна була піти шляхом, уже пройденим Францією. Навіть 1875 року, в «Критиці Готської програми», Маркс зауважує, що «більшість трудового люду» Німеччини становлять селяни, а не пролетарі, що точно відповідало стану справ у Росії 1905 року. Однак на кінець минулого століття німецький соціалізм приступив до здійснення поступової програми реформ (хоча теорія його партії залишалась революційною), але ця програма також не давала достатніх вказівок для активних революціонерів Росії. В результаті для російських марксистів вельми важливими стали деякі побіжні зауваження Маркса, що видавалися цілком придатними для неіндустріалізованої країни, хоч, можливо, вони й не мали особливого відношення до його широких узагальнень. Проблема двох революцій стала предметом вельми тривожних роздумів після 1905 року, оскільки жодний відповідальний марксист не міг би розглядати тоді можливість «перескочити» через буржуазну революцію шляхом простого захоплення влади. Існували дві несумісні теорії з відповідними ідеями щодо тактики, придатної для марксистської партії в Росії. Одна належала меншовикам і відповідала їх схильності якомога точніше наслідувати великі марксистські партії Заходу. Вона дотримувалась традиційної лінії: перемога соціалізму в Росії неможлива, доки не буде розвинута капіталістична промисловість і доки пролетаріат поступово не зросте й не набереться сили. Тому під час революції марксисти повинні підтримувати клас буржуазії; після того як революція забезпечить свободу політичної діяльності, соціалістичні партії будуть утворювати опозицію лівих сил, доки визріє час для соціалістичної революції. З точки зору тактики ця теорія припускала, що російська буржуазія по суті революційна і буде відігравати провідну роль, смисл її полягав у тому, що соціалістична партія повинна шукати союзників серед більш ліберальних /714/ із буржуазних партій. І хоча ця теорія була бездоганно ортодоксальна, проте важко уявити менш надихаючу програму; впродовж невизначеного відтинку часу марксистська партія могла розраховувати лише на допоміжну роль у політичному житті. Фактично теорія була не дуже реалістична, бо не передбачала ніякої конструктивної політики щодо селянства — політики, що в умовах Росії становила найсерйознішу з усіх тактичних проблем. Ні Ленін, ані Троцький, хоч останній приєднався до меншовиків, певно, не могли задовольнитися такою програмою.

З найбільш заповзятою критикою проблеми двох революцій виступив Троцький. Його теорія «перманентної революції» й справді була таким блискучим прикладом марксистського аналізу, який тільки можна уявити ¹. Він відкинув меншовицьку теорію як «примітивний» марксизм.

Думати, ніби між диктатурою пролетаріату і технічними й продуктивними ресурсами країни існує автоматична залежність, значить мати дуже примітивне уявлення про економічний детермінізм. Така концепція не має нічого спільного з марксизмом.

«Марксизм передусім — це метод аналізу». Він повинен брати до уваги всю ситуацію, як у Росії, так і в сфері міжнародного капіталізму. По-перше, доводив Троцький, російська буржуазія несмілива й слабка, її не можна порівняти з французькою буржуазією 1789 року. Адже промисловість в Росії завжди залежала від державного або іноземного капіталу, який у свою чергу поглядав на державу, вимагаючи від неї гарантій для його інвестицій.

¹ Назву «перманентна революція» взято із лозунга, який Маркс запропонував Комуністичній лізі 1850 року, передбачаючи початок революції в Німеччині. Вперше Троцький опублікував свою теорію як один із розділів свого звіту про діяльність Петербурзької ради, написаного, коли він був у в’язниці після поразки Рад. Окремі добірки під заголовком «Перспективи трудової диктатури» були опубліковані в англійському перекладі в Our Revolution (New York, 1918), pp. 63 — 144. Наведену цитату дивись на с. 85. Докладно теорію розвинено в праці «Перманентна революція» (The Permanent Revolution (1930); Eng. trans., New York, 1931). Стисло суть теорії викладено в праці: Isaac Deutscher, The Prophet Armed. Trotsky: 1879 — 1921 (1954), pp. 149 — 162. Досить незвичайна історія теорії. У 1906 році вона майже не привернула до себе уваги, почасти тому, що книгу Троцького було майже відразу конфісковано. 1924 року Сталін, маючи намір дискредитувати Троцького, осудив його теорію як хибний ленінізм, хоча у 1917 році Ленін, як і всі російські марксисти, вважав, що безперервність російської революції буде залежати від революцій у Західній Європі. Сталін доводив, що Ленін взяв усе, що було найважливішого в теорії, безпосередньо від Маркса, а варіант теорії Троцького, за його словами, був «позбавлений життя книжною мудрістю». «Проблеми ленінізму» (Москва, 1940), сс. 122-123. (Problems of Leninism (Moskow, 1940), pp. 122-123). Таким чином, перманентна революція стала «троцькізмом» і — заднім числом — єретичною.

До того ж, по-друге, російська промисловість уже створила пролетаріат, оскільки прийняла у готовому вигляді сучасну технологію і великомасштабну організацію виробництва. В /715/ результаті російський промисловець більше страхається своїх робітників, аніж самодержавства. Навіть 1848 року німецька буржуазія не в змозі була довести до переможного кінця свою революцію, а 1905 року революцію очолили російські міські робітники. Таким чином, сміливо доходить висновку Троцький, «в економічно відсталій країні пролетаріат може взяти владу раніше, аніж у країнах з розвиненим капіталізмом». Почати він повинен, звичайно, з революції, до певної міри буржуазної, оскільки необхідно буде знищити залишки феодалізму, але на цьому він ніколи не зупиниться. Пролетаріат повинен продовжити штурм капіталізму, експропріюючи великі маєтки і підтримуючи селян у їхній боротьбі проти поміщиків: дві революції зіллються. Селяни певний час будуть розглядати робітників як визволителів. «Політична влада неминуче перейде до рук того класу, який відіграє провідну роль у боротьбі, — робітничого класу», і революційним урядом буде пролетарська диктатура. Злиття двох революцій Троцький назвав «законом комбінованого розвитку».

Робітники можуть взяти владу, але чи зможуть вони утримати її? Це залежить, обгрунтовує свою точку зору Троцький, не від Росії, а від розвитку подій у Західній Європі. Союз робітників і селян буде тимчасовим, бо, хоч селяни й стануть на бік робітників у боротьбі проти поміщиків, вони не підтримають колективізму або інтернаціоналізму. Щоб придушити революцію робітників, капіталістичні уряди розпочнуть інтервенцію, а робітники, в свою чергу, змушені будуть підняти повстання пролетаріату західних країн. Сам по собі російський пролетаріат ніколи не зможе побудувати соціалістичну економіку; якщо він не дістане підтримки світового пролетаріату, «робітничий клас Росії буде неминуче задушений контрреволюцією». Коли Троцький писав ці слова, серед марксистів досить поширеною була думка, ніби Західна Європа фактично «дозріла» для революції, а те, що російська революція була приречена без підтримки революції принаймні в Німеччині, було переконанням, що його повсюдно поділяли російські марксисти, навіть тоді, коли більшовики захопили владу в 1917 році. Оце, власне, і все, що врятувало їхню марксистську ортодоксію, утримавши російську революцію в рамках міжнародної теорії капіталістичного розвитку. Таким чином, революція 1917 року, по суті, була розпочата на основі концепції, значною мірою подібної до теорії перманентної революції, яку Троцький сформулював 1906 року. З точки зору того, що він назвав примітивним марксизмом, соціалістична революція у найменш індустріалізованій європейській країні могла б бути нічим іншим, як необачною авантюрою. Її успіх назавжди змінив традиційну концепцію марксизму: як висловився набагато пізніше Сталін, ланцюг рветься «у своїй найслабкішій ланці». В дійсності аналіз Троцького показав, що економічне тлумачення не має жодного відношення до Марксових «залізних законів історії».

Ленінські розмірковування щодо двох революцій не породжували нічого настільки витонченого, як теорія перманентної революції, — теорія, якій /716/ він чомусь не надавав особливого значення ¹. Однак він дійшов висновків, що не дуже відрізнялися від згаданої теорії. Характерно, що Ленін мислив категоріями тактики і не схильний був визначати наперед, як можуть групуватись окремі сили в російській революції. Як і всі інші, він припускав, що соціалістична революція може розраховувати на підтримку Заходу, і цілком поділяв недовіру Троцького до російської буржуазії, можливо, значною мірою з одних і тих самих причин. Тому меншовицька політика союзу з буржуазними партіями видавалась йому нереалістичною. Ленін звинувачував Троцького в тому, що той недооцінював селянство, але різниця в їх поглядах зумовлювалась лише значенням, яке кожен з них надавав тому чи іншому аспекту проблеми. Адже, якщо на клас буржуазії не можна розраховувати, тоді єдиною можливою альтернативою стає тимчасовий союз робітничого класу з селянами, і це було важливою стратегічною ідеєю, яку вони обидва прийняли. Ленін вважав, що революція може початись з аграрного бунту і потім перерости, під керівництвом робітничого класу, в справжню буржуазну революцію. 1905 року він назвав свою програму «революційно-демократичною диктатурою пролетаріату і селянства». Насамперед необхідно було надати підтримку селянству в експропріації великих землевласників, але це було пов’язано з ризиком, що така революція може зупинитись на юнкерському компромісі, як у Пруссії. Отже, мета пролетаріату — продовжувати революційні дії до встановлення справжньої демократичної республіки. Ніколи, ні в 1905 році, ані пізніше, Ленін не виявляв бажання створити клас селянських власників; єдиним реформістським рухом, якого будь-коли він побоювався, були намагання Столипіна створити саме такий клас після 1907 року. Ленінська політика мала на меті націоналізацію землі, що перетворила б селян в орендарів держави і була б кроком у напрямку до буржуазної економіки. Це було б також і кроком до колективного сільського господарювання — наскільки значущим кроком це буде, селяни мали ще пересвідчитися в тридцятих роках нашого століття, але 1905 року Ленін усе ще обмірковував шляхи звершення буржуазної революції.

¹ Дойтчер (Deutscher) вважає, що Ленін знав про книгу Троцького лише з других рук, очевидно, у зв’язку з її терміновою конфіскацією; op. cit., p. 162. Ленін, можливо, все ще відчував гіркоту, що її завдав йому Троцький своїми різкими нападками на його теорію партії, про що вже згадувалось раніше.

Основною думкою, на якій наголошував Ленін, було те, що селянство має революційні можливості, котрі могла б використати пролетарська партія, однак, як і Троцький, він розумів, що такий союз повинен бути тимчасовим. Тому він назвав свою теорію планом створення «тимчасового революційного уряду». На певному етапі союз із селянством необхідно буде замінити на союз із пролетаріатом Західної Європи. Наскільки тривалим буде проміжок часу між двома союзами, — на це питання він не намагався з певністю відповісти. Але навіть ще до Троцького він іноді розмірковував про те, що згаданий проміжок може взагалі щезнути, хоч /717/ і продовжував твердити, ніби дві революції будуть все-таки різними за своєю суттю.

Від революції демократичної ми зараз же почнемо переходити і якраз в міру нашої сили, сили свідомого і організованого пролетаріату, почнемо переходити до соціалістичної революції. Ми стоїмо за безперервну революцію. Ми не спинимося на півдорозі ¹.

Однак водночас він продовжує писати пасажі, що могли б вийти з-під пера якого-небудь правовірного меншовика.

Звичайно, в конкретній історичній обстановці переплітаються елементи минулого і майбутнього, змішуються той і другий шлях... Але це нітрохи не заважає нам логічно й історично відділяти великі смуги розвитку. Адже ж ми всі протиставляємо буржуазну революцію і соціалістичну, ми всі, безумовно, наполягаємо на необхідності якнайсуворішого розрізнення їх, а хіба можна заперечувати, що в історії окремі, часткові елементи того і другого перевороту переплітаються ².

Навіть через десять років, коли спалахнула перша світова війна і в зв’язку з цим на чергу дня стало практичне питання революції в Росії, Ленін все ще твердив, що перехід від союзу з селянством до союзу з європейським пролетаріатом буде цілком достатнім для того, щоб обидві революції не втратили своїх істотних відмінностей ³. Якщо навіть проміжок часу між революціями і зменшиться до краю, відмінності між ними повинні все-таки зберегтись. Відчайдушна боротьба, яку Ленін вів зі своєю марксистською ортодоксією, здається, була зумовлена однією суттєвою причиною: він не міг облишити віру в те, що відмінності між двома революціями якимось чином гарантуватимуть демократизм майбутньої соціалістичної революції. Бо жоден марксист не може забути, — писав він у згаданій вище книзі «Дві тактики», — що для пролетаріату не може бути іншого шляху до справжньої свободи, крім «буржуазної свободи і буржуазного прогресу», «повної політичної свободи», які, на його думку, повинні були знайти відбиток в його формулі революційно-демократичної диктатури пролетаріату і селянства.

¹ «Ставлення соціал-демократії до селянського руху» (вересень 1905) — «The Attitude of Social Democracy toward the Peasant Movement» (September, 1905). Selected Works. Vol. III, p. 145. Цит. за: Ленін. Повн. зібр. тв. — Т. 11. — С. 209.

² «Дві тактики соціал-демократії в демократичній революції» (червень-липень 1905) — «Two Tactics of Social Democracy in the Democratic Revolution» (June-July, 1905). Selected Works. Vol. III, pp. 99-100. Цит.: там само, с. 69.

³ «Декілька тез» (жовтень 1915) — «A Few Theses» (October, 1915). Collected Works. Vol. XVIII, p. 357.

Водночас наведені вище пасажі свідчать: навіть 1905 року у Леніна вже були розроблені всі важливі складові /718/ частини теорії, по суті, подібної до теорії перманентної революції Троцького. Однак ясно також і те, що якби дві революції злились, то не було б справжньої схожості із західноєвропейським досвідом, набутим у процесі тривалого розвитку соціалістичних партій Заходу і їхньої боротьби за створення відповідального ліберального уряду. Вагання Леніна щодо «буржуазної свободи» було, в основі своїй, скоріше ваганням ритуальним, а не справжнім переконанням у цінностях політичної демократії, так само як вагання Троцького щодо диктатури ленінської партії було скоріш ритуальним ваганням, а не дійсним переконанням у неприпустимості диктатури. Ці вагання зникли як дим, тільки-но з’явилась слушна нагода 1917 року.

Імперіалістичний капіталізм

Початок першої світової війни 1914 року, й особливо підтримка війни соціалістичними партіями Західної Європи, надали ленінській думці нового напрямку. До 1914 року, хоч він і вивчав уважно всю марксистську літературу, його погляд зосереджувався на проблемах соціалістичної партії Росії. Війна вивела марксизм на рівень практичної національної і міжнародної політики, а саме відступництво західних марксистів від їхніх інтернаціоналістських і антипатріотичних запевнень доводило, що згадані питання мають першочергове значення для стратегії революції. В період між 1914 роком і початком революції в Росії Ленін приділяє багато уваги дослідженню імперіалістичної еволюції капіталізму та її впливу на соціалістичну революцію.

Відступництво західних марксистів приголомшило Леніна. Він приймав за щиру правду революційні завіряння таких німецьких теоретиків, як Карл Каутський, і спершу просто відмовлявся повірити повідомленню про те, що німецька партія проголосувала за воєнний бюджет. Коли всі сумніви були розвіяні, Каутський став для Леніна «ренегатом». Ленін залишився одним із невеличкої купки марксистів, — серед них були Карл Лібкнехт і Роза Люксембург в Німеччині, — які готові були вітати поразку у війні власної країни. На такий крок Ленін був цілком згоден. «З точки зору робітничого класу і трудящих мас усіх народів Росії, поразка царської монархії й армії була б меншим злом». Він висунув лозунг: «Перетворити імперіалістичну війну на громадянську», тобто пролетарську революцію. Однак масове відступництво соціалістичних партій змусило його зробити деякі поступки ревізіоністам, котрих він зневажав і паплюжив і до чиїх аргументів ніколи серйозно не дослухався. Марксове прорікання неминучості революції, дедалі більшого зубожіння робітничого класу і зведення дрібної буржуазії до становища пролетарів явно не справдилось, і хоч він був схильний вірити, що партійні керівники зрадили пролетаріат, Ленін не міг ігнорувати того факту, що пролетаріат Західної Європи не тільки допустив, щоб його зрадили, але й певною мірою вітав зраду. /719/ Пролетаріат, котрий, згідно з марксизмом, є революційний за своєю природою, виявився зовсім нереволюційним; саме ця думка, між іншим, і проводиться в аргументації Бернштайна. Ось тут знову перед Леніним постала аномалія, на яку він повинен був дати відповідь: як сталося, що капіталістичний промисловий розвиток не породив революційного пролетаріату в тих країнах, де капіталізм був найбільш розвинений? Оскільки він не мав наміру відмовлятись від теорії, то повинен був довести вірність марксистського передбачення неминучості пролетарської революції. Отже, він мусив показати, що пролетаріат Західної Європи захопило одним із зворотних потоків, які можуть траплятися в еволюції світового капіталізму, і що згодом нормальний процес розвитку буде відновлено. Така була мета його основних творів, написаних 1915-го і 1916 років, вони й є основою для офіційного визначення його діяльності, а саме, що «ленінізм — це марксизм епохи імперіалізму» ¹.

Фактично аргументація, що її наводить Ленін, не відзначається особливою оригінальністю. Імперіалізм і міжнародний капіталізм не були новими проблемами як для марксистів, так і немарксистів, і, згідно з науковими критеріями, ленінський аналіз не такий глибокий, як той, що був здійснений раніше іншими марксистськими вченими ². Ленін приділяв більше уваги стратегії, аніж економічній теорії, роблячи основний наголос на тому, що могло б підтвердити правильність Марксових висновків щодо революційного характеру пролетаріату. Коротко кажучи, він дотримувався давно усталеного погляду, висловленого Енгельсом, згідно з яким Маркс недооцінював можливості розвитку в межах капіталістичної системи. Економічний аналіз коротко зводився ось до чого. В міру того, як розростаються промислові структури, вони набувають монополістичного характеру, і на певній стадії розвитку капіталістичної економіки монополія стає її домінуючою рисою. Підприємства дедалі більше організуються в трести або картелі. У рамках національних економічних структур конкуренція між окремими власниками підприємств практично припиняється, і керівництво промисловістю переходить із рук виробників товарів до рук фінансистів і банкірів.

¹ Див. Collected Works. Vols. XVIII and XIX; Selected Works. Vol. V. Особливо статті «Під украденим прапором», «Соціалізм і війна» (1915) (з Г. Зінов’євим); «Імперіалізм як найвища стадія капіталізму» (1916); а також Бухаріна «Імперіалізм і світова економіка» — Bukharin, Imperialism and World Economy (New York, 1929). Ці твори були опубліковані після Лютневої революції 1917 року.

² З-поміж марксистських творів найважливішим, на який орієнтувався Ленін, був: Rudolf Hilferding, Das Finanzkapital: Eine Studie über die jüngste Entwicklung des Kapitalismus, опублікований у Відні 1910 року. Багато цінних відомостей він також черпав із праці: J. A. Hobson, Imperialism (1902; rev.ed., 1905). Огляд літератури про імперіалізм подається в книзі: Е. М. Winslow, The Patterns of Imperialism (1948); див. особливо розділ 7.

Торговельний капітал зливається з банківським капіталом, який дедалі більше підпадає під контроль фінансової олігархії. В економіці, де діють такі фактори, «анархія», яку Маркс приписував /720/ капіталістичній конкуренції, суттєво зменшується, а її «суперечності» піддаються певному регулюванню, однак на міжнародному рівні картина може бути зовсім іншою. В цьому випадку система приводиться в дію намаганнями одержати якомога більші прибутки, використовуючи дешеву робочу силу й дешеву сировину в слаборозвинених країнах, а також більшу виручку від капіталу, вкладеного в ці країни, а розширене виробництво постійно змушує шукати більших ринків збуту. Отже, хоча конкуренція між окремими підприємцями зменшується, конкуренція між державами або блоками капіталістичних держав загострюється; тарифи стають зброєю у торговельних війнах між державами; в той час як державна політика розвивається в напрямку чогось подібного до державного соціалізму, міжнародна політика визначається боротьбою між імперіалістичними державами за неосвоєні території і людські ресурси, доступні для експлуатації. Внаслідок цього виникає імперіалістична війна за поділ ще не розвинених країн і за розширення колоніальних імперій. Інакше кажучи, робить висновок Ленін, війна, подібна розв’язаній 1914 року, — це просто боротьба між синдикатами німецьких капіталістів з їх філіями і синдикатами британських та французьких капіталістів з їх філіями за встановлення свого панування в Африці. Капіталізм обов’язково розвивається нерівномірно. Дрібніші угруповання капіталістів стикаються на периферії основної боротьби, домагаючись своїх менш значних цілей. Російські капіталісти сподіваються установити контроль над Константинополем, а японські прагнуть визискувати Китай. У більш відсталих країнах, як Сербія або Індія, все ще існують bona fide ¹ націоналістичні рухи, подібні тим, що були колись в Європі. Однак, по суті, монопольний і фінансовий капіталізм — логічне породження вільного, конкуруючого капіталізму; політичний імперіалізм — логічне породження монопольного капіталізму; а війна — логічне породження імперіалізму. Звідси імперіалізм — це «найвища стадія капіталістичного розвитку», перехідна стадія на шляху до вищої комуністичної економіки і суспільства.

Імперіалізм виріс як розвиток і пряме продовження основних властивостей капіталізму взагалі. Але капіталізм став капіталістичним імперіалізмом лише на певному, дуже високому ступені свого розвитку, коли деякі основні властивості капіталізму стали перетворюватися в свою протилежність, коли по всій лінії склались і виявились риси перехідної епохи від капіталізму до більш високого суспільно-економічного укладу ².

¹ Добросовісні (латин.).

² «Імперіалізм як найвища стадія капіталізму» — Imperialism: The Highest Stage of Capitalism. Collected Works. Vol. XIX, p. 159. Selected Works. Vol. V, p. 80. Цит. за: Ленін. Пов. зібр. тв. — Т. 27. — С. 362. /721/

Ця теорія, на думку Леніна, покликана пояснити не тільки причини війни, але також і те, чому не справдились Марксові передрікання неминучості пролетарської революції в країнах з розвиненою промисловою економікою. Бо високі прибутки, що їх дістають капіталісти від експлуатації відсталих народів, дали їм змогу збільшити заробітну плату своїй робочій силі в метрополіях. Отже, життєвий рівень європейських робітників, особливо кваліфікованих, фактично підвищився. Все це, звичайно, здобуто ціною посиленої експлуатації некваліфікованої праці в колоніальних і слаборозвинених країнах. Європейський робітничий клас став, по суті, співучасником світової системи експлуатації і якоюсь мірою поділу здобичі. Таким чином, в окремих країнах класова боротьба тимчасово притлумилась, оскільки капіталізм знайшов спосіб відтягнути прояви притаманних йому «суперечностей». Внаслідок цього в європейській історії настав період, визначений Леніним між 1871 роком (дата останнього пролетарського повстання в Паризькій комуні) і 1914 роком, коли європейський пролетаріат, заражений дрібнобуржуазною ідеологією, став жертвою ілюзії ревізіоністів, що нібито можна досягти гармонії інтересів капіталістів і робітників і що економічна еволюція може йти мирним або реформістським шляхом. 1914 року, як зазначає Ленін, ми знаходимо «пролетарські маси цілком дезорганізованими і деморалізованими збоченням меншості найкраще влаштованих, кваліфікованих і об’єднаних у профспілки робітників до ліберальної, тобто буржуазної політики». Природно, він бачив у цьому ознаки деградації. Європейський робітничий клас став «респектабельним» і певною мірою паразитичним. Капіталізм також деградував. Він перестав бути конструктивною суспільною силою, якою був до 1871 року; буржуазія перетворилась на загниваючий і реакційний клас з типовою ідеологією рантьє, заклопотаний в основному лише тим, щоб захистити свої капіталовкладення. І справді здається, ніби Ленін береться надто багато довести, а саме, що все європейське суспільство, як капіталісти, так і пролетарі, занепало, бо ж, звичайно, йому хочеться зробити висновок, що революція повинна відновитись на Заході. Ленінова оцінка політичної демократії тепер також здається більш негативною, аніж 1906 року, коли він доводив, що то був єдиний шлях до соціалізму. Його ставлення до демократії завжди було двоїстим, як і в Маркса в його «Критиці Готської програми»: демократія має цінність лише як крок до соціалізму, але необхідний крок. Тепер же Ленін схильний називати її просто облудою і лицемірством. Він посилається на обмеження, запроваджені під час війни, як доказ того, що громадянські свободи — це просто подачки, що їх кидають народу, а потім відразу ж забирають, як тільки постає загроза для правління грошових мішків, які тільки й мають справжню владу в буржуазному суспільстві. Як виявиться згодом, ленінська оцінка демократії знизиться ще більше.

Слід розкрити ще один, заключний пункт ленінської аргументації: показати, як він сам того хотів, що європейський пролетаріат все ще залишається революційним і що, як він твердив, «соціалістичній революції /722/ сприяє війна». Переконання, яких він дотримувався протягом всього життя, заважали йому побачити, що аргументація його відкриває ще одну можливість, а саме: революція в Західній Європі може надовго відтягнутись, а це вибило б грунт з-під його політики, спрямованої на перетворення імперіалістичної війни в громадянську. Ленін же просто повторює загальні положення марксистської аргументації. Експортуючи капітал, імперіалізм прискорює індустріалізацію слаборозвинених країн і, таким чином, розширяє сферу капіталізму. Фундаментальна природа капіталізму не змінюється і не може бути змінена. Властиві йому суперечності не усуваються, а лише «перетворюються», тому можуть знову проявитись — у новій подобі. Імперіалістичний правлячий клас, а також трудящі маси поділені на національні групи з конкуруючими інтересами, але такий поділ аніскільки не відповідає структурі системи виробництва, що вже стала глобальною. Ідеологія національної солідарності, політика виключення тарифів і національної монополії перешкоджають розширенню, притаманному економічній системі, в той час як основні виробничі сили неминуче будуть намагатись утвердити своє верховенство над штучними перепонами. Кажучи конкретніше, Ленін, очевидно, вважав, що ці суперечності наберуть двох форм. По-перше, капіталізм ніколи не зможе відвернути економічні кризи і застої або ж впливати на них, а вони, як він очікував, будуть повторюватись дедалі частіше і ставати щораз гострішими; кризи — це непереборна вада капіталістичної економіки. По-друге, він висловлювався з цього приводу навіть ще ясніше, доводячи, що імперіалістичні держави не можуть уникнути війни; війна, розпочата 1914 року, буде лише першою у безперервній низці війн між конкуруючими державами за розширення імперських володінь. Отже, Ленін висунув, хоч і не розвинув, положення, яке стало для наступних поколінь комуністів зразковим підтвердженням неминучості краху капіталізму: періодичні війни й кризи повинні знекровити його. Таким чином, Марксові висновки були істотно поновлені. Другий Комуністичний маніфест, написаний Троцьким і прийнятий Комуністичним Інтернаціоналом 1919 року, стверджував, ніби видовище людських страждань, що його явила світова війна, вирішило «академічний спір у соціалістичному русі щодо теорії зубожіння». Микола Бухарін, молодий друг Леніна, підсумував цей висновок таким чином:

Війна розриває останній ланцюг, що прив’язує робітників до господарів, їх рабської покори імперіалістичній державі. Долається останнє обмеження філософії пролетаріату: його прихильність до вузької національної держави, її патріотизму. Інтереси моменту, тимчасова вигода, що дістається йому від імперіалістичних пограбувань і завдяки його зв’язкам з імперіалістичною державою, набувають другорядного значення порівняно з довготривалими й загальними інтересами всього класу в цілому, з ідеєю соціальної революції міжнародного пролетаріату, покликаного скинути диктатуру фінансового капіталу зі зброєю в руках, зруйнувати її /723/ державний апарат і побудувати нову державу, державу робітників проти буржуазії ¹.

Незважаючи на переконаність, з якою Ленін стверджував свій висновок, його аргументація в цілому представляла європейський пролетаріат у двох зовсім протилежних ролях. Протягом майже сорока років він був надто мовчазний, тому й Марксове передбачення революції не справдилось; в 1915 році він уже настільки революційний, що революція ось-ось має розпочатись. Як загалом всі російські марксисти, Ленін давно вірив у теорію, авторство якої належало в основному Каутському, що Західна Європа визріла для революції, і, як і Троцький, він був переконаний, що російська революція могла б бути перманентною, якби її підтримала революція на Заході. Аби пояснити відступництво соціалістів 1914 року, він прийняв теорію, згідно з якою пролетаріат західних країн об’єднався з їх буржуазією з метою експлуатації колоніальних народів. Тепер же він вважав, що війна змусить західний пролетаріат докорінно змінити свою позицію і зробить його проводирем світового пролетаріату під час повстання проти капіталістичних й імперіалістичних гнобителів. Однак, здається, немає особливих підстав гадати, чому саме війна повинна змінити взаємовідносини між промисловим пролетаріатом на Заході й експлуатованими масами у слаборозвинених країнах. Важко зрозуміти, на яких саме марксистських принципах Ленін дійшов висновку, що пролетаріат Західної Європи відразу стане революційним або ж чому саме він не повинен зоставатись мовчазним, доки нерівномірний розвиток капіталізму полишає для експлуатації неіндустріальні країни. Окрім свого впевненого, але не дуже добре обгрунтованого переконання в неминучості революції в Західній Європі, ленінський аналіз передавав у спадщину комуністичному правлінню, яке він збирався установити, ще дещо, а саме: можливість вибору — або розраховувати на підбурювання до революції на Заході, або ж, виходячи з тієї самої логіки, змиритись з невизначеним періодом співіснування з західним капіталізмом. Після 1917 року Ленін довільно передрік, що війна між комуністичними і некомуністичними країнами — неминуча. Отже, тепер будь-який марксистський теоретик мусив рахуватись зі стримуючою напругою у світовій політиці як між капіталізмом і комунізмом, так і поміж капіталістичними країнами, залишаючись вірним ленінській ортодоксії ².

¹ Imperialism and World Economy. Eng. trans. (1929), p. 167. Ця праця була написана у 1915 році, передмову до неї написав Ленін. Опублікована лише у 1917 році.

² Див. Herbert Marcuse, Soviet Marxism: A Critical Analysis (1958).

Ленінська теорія імперіалізму більш-менш чітко пропонує ще декілька важливих змін у марксизмі, але, як правило, повністю або досконально вони не розробляються. Після 1917 року слово «пролетаріат» почало набувати зовсім іншого значення, відмінного від того вузько спеціального сенсу, якого йому надавав Маркс. Набули поширення такі вирази, як «світовий пролетаріат», рівноцінні виразу «трудящі колоніальних і /724/ напівколоніальних країн», хоча згадана категорія людей у своїй масі — це явно не пролетаріат, безпосередньо створений системою капіталістичного виробництва.

Капіталізм пролетаризував величезні маси людства. Імперіалізм вивів ці маси із рівноваги і прилучив їх до революційного руху. Сама концепція терміна «маси» зазнала зміни в останні роки. Те, що колись розглядалось як маси — в часи парламентаризму і тред-юніонізму, — стало нині верхівкою суспільства. Мільйони й мільйони тих, хто раніше стояв поза політичним життям, сьогодні перетворюються у революційні маси ¹.

Сам Ленін визнавав, що то буде рівноцінно фундаментальній зміні марксизму, коли він внесе поправку до найвідомішого з усіх Марксових лозунгів, вставляючи в нього слова «і пригноблених народів», так щоб читалося: «Пролетарі всіх країн і пригноблених народів, єднайтесь!» Він пояснював:

Звичайно, з точки зору Комуністичного Маніфесту це невірно. Однак Комуністичний Маніфест був написаний за цілком інших умов; і з точки зору сучасного політичного становища це слушно ².

Стратегія, що була в основі цієї зміни, ясна: вона мала на меті започаткувати спільну справу між комунізмом і колоніальними народами проти імперіалістичних держав. Однак ясно також і те, що ці колоніальні народи, як правило, не є пролетарями в Марксовому розумінні цього слова, оскільки їх економіка в основному має доіндустріальний і докапіталістичний характер. Ця зміна в марксизмі запропонована в тому ж річищі, що й та, з якою виступив 1906 року Троцький, який намагався довести, що капіталізм ніби створює більш сприятливі умови для революції у відсталому, аніж у високоіндустріалізованому суспільстві, і затаврував традиційну теорію як «примітивну». Під 1918 рік Ленін погодився з подібним підходом і висловив ту ж саму думку ретроспективно, хоч він часто стверджував більш звичайну точку зору; однак характерно, що тепер він виклав свій ревізований погляд як «вірне» тлумачення ³.

¹ Із промови Троцького на Другому світовому конгресі Комуністичного Інтернаціоналу, 8 серпня 1920 року. «Комуністичний Інтернаціонал. 1919- 1943». Документи підібрані й відредаговані Джейн Деграс- The Communist International, 1919-1943. Vol. I (1956), p. 177.

² Цит. за: Alfred G. Meyer, Leninism (1957), p. 270.

³ Див. уривки, наведені Маєром, op. cit., pp. 253 — 254.

Отож було б у цілковитій відповідності з ленінською теорією імперіалізму, коли б, як сказано вище, західний союз капіталістів і пролетарів (у Марксовому розумінні) залишався б незмінним у високоіндустріалізованих країнах /725/ протягом значного відтинку часу. В такому випадку, здавалось би, довгостроковий союз комуністичної країни був би можливим не з західним пролетаріатом, а з слаборозвиненими країнами.

З огляду на двоїстий характер розрізнених висловлювань Леніна щодо теорії імперіалізму, можливо, було б доцільно окреслити обриси свого роду умоглядної неомарксистської теорії суспільної еволюції, що цілком відрізняється від оригінальної марксистської традиції і все ж таки певною мірою походить від неї. Очевидно, ця теорія була б ближче до теорії перманентної революції Троцького, аніж до того, що будь-коли чітко проголошував Ленін, і, безперечно, вона видається більш правдоподібною, зважаючи на курс, взятий російським марксизмом після смерті Леніна. Слід, однак, ясно зрозуміти, що пропонована теорія — це, власне, не історичний аналіз, оскільки її не можна ототожнити з поглядами, висловленими яким-небудь конкретним теоретиком, це скоріш просто можлива лінія передбачень і припущень, яку започаткував Ленін і яка може стати предметом розмірковувань для ленінців ¹.

¹ Пор. з тим, що Маєр називає «діалектикою відсталості», op. cit., ch. 12.

Можлива неомарксистська теорія суспільної еволюції, замість того щоб наголошувати на основних відмінностях між суспільними класами і доводити, що суспільні зміни спричиняються напругою між класами, як це робив Маркс, могла б акцентувати увагу на основній відмінності між народами або суспільствами — капіталістичними, індустріалізованими, високорозвиненими суспільствами — з одного боку, і слаборозвиненими, доіндустріальними або лише частково індустріальними суспільствами — з другого. Адже Ленін, по суті, часто вживав такі вирази, як «капіталістичні держави» і «пролетарські держави». Обидва ці класи держав могли б, як нам уявляється, співіснувати і розвиватися поруч впродовж невизначеного періоду, незважаючи на те, що власники і робоча сила розвинутих капіталістичних держав у певному розумінні сприймалися б як такі, що паразитують на експлуатованих слаборозвннених країнах. Із двох класів держав слаборозвинені, можливо, були б у більш сприятливому становищі, оскільки мали б змогу впроваджувати в свою економіку уже готову технологію, як це, за словами Троцького, свого часу робила Росія. Не виключено, що ідеологія капіталістичних держав з більш високорозвиненою промисловістю згодом почала б виявляти тенденцію до більшої консервативності, скутості, більшої відданості інтересам великого капіталу, недарма ж Ленін приписував Західній Європі ідеологію рантьє. Слаборозвинені країни повинні пристосуватись до своїх капіталістичних суперників, повинні розвинути для самооборони економічний і воєнний потенціал, рівний силі, що протистоїть їм, і, якщо їх ідеологія дійсно гнучкіша, вони зможуть побудувати індустріалізовану, цілком планову економіку, що функціонуватиме під політичним керівництвом. Їм не доведеться повторювати всіх кроків і всіх помилок первісної капіталістичної моделі. Вони могли б здійснити індустріалізацію й без капіталізму, й оскільки вони /726/ розвиватимуться нерівномірно, побудова соціалізму в одній країні була б цілком можливою. Слаборозвинені країни являли б собою строкату мозаїку передових і відсталих елементів — примітивного сільського господарства й прогресивної промислової технології, як у царській Росії, — і кожна з них була б унікальним поєднанням різноманітних факторів, яке тактик мав би розглядати як своєрідне явище. Марксизм і справді міг би стати «методом» аналізу, як казав Троцький. Являючи собою найпереконливіший з усіх прикладів, як на думку тих, кому було б адресовано такий неомарксизм, Росія, звичайно, стояла б на передніх рубежах прогресу, як взірець або своєрідна експериментальна новобудова, лідер прогресивного Сходу, що протистоїть відживаючому свій вік Заходу.

Підхід до революції

Коли почалася Лютнева революція в Росії, Ленін готовий був ужити заходів, що їх потім він міг би обгрунтувати як завершення буржуазної революції або ж як початок соціалістичної революції. Наполягати далі на різкому розмежуванні революцій вже не мало сенсу, бо революційно-демократична диктатура пролетаріату й селянства поступово підвела його до висновку, якого Троцький дійшов відразу, а саме: дві революції повинні злитись ¹. Спостерігаючи за станом справ у Росії із заслання у Швейцарії, він хутко вирішив, що слушний час настав і що подальшим розвитком революції буде «перехід до соціалізму».

Було б величезною помилкою, якби ми почали вкладати складні, насущні, практичні завдання революції, що швидко розвиваються, в прокрустове ложе вузько сприйнятої «теорії» ².

¹ У березні 1919 року він оголосив, що справжня пролетарська революція почалася лише влітку 1918 року. Marcuse, op. cit., p. 43.

² «Листи здалеку» (24 березня 1917 року) — «Letters from Afar» (March 24, 1917). Collected Works. Vol. XX. Book I, p. 54. Цит. за: Ленін. Повн. зібр. тв. — Т. 31. — С. 43.

Отож через тиждень після того, як Ленін прибув до Петрограда, він здивував своїх послідовників, здавши до «архіву більшовицьких дореволюційних старожитностей» ідею, висловлену ним 1905 року: соціаліст ніколи не повинен забувати саме того, що демократична республіка — це єдиний шлях до соціалізму. Життя «оригінальніше», ніж можна подумати, і марксизм полягає в тому, щоб крокувати в ногу з подіями.

Тепер необхідно засвоїти собі ту незаперечну істину, що марксист повинен враховувати живе життя, точні факти дійсності, а не чіплятися й далі за теорію вчорашнього дня, що, як усяка теорія, /727/ в кращому разі лише намічає основне, загальне, лише наближається до охоплення складності життя.

...Хто ставить питання про «закінченість»- буржуазної революції по-старому, той приносить у жертву живий марксизм мертвій букві.

По-старому виходить: після панування буржуазії може і мусить настати панування пролетаріату і селянства, їх диктатура.

А в новому житті вже вийшло інакше: вийшло надзвичайно оригінальне, нове, небачене переплетення того і другого ¹.

Коротко кажучи, коли діалектика змінюється за фазою, вождь і партія повинні піти на ризик, скориставшись зі слушної нагоди, і в вирішальний момент — «ви переможете». На початок квітня 1917 року Ленін готовий був повірити, що такий момент настав; він був сповнений рішучості захопити владу, коли й якщо збіг обставин видасться сприятливим.

Йому треба було подолати ще декілька перешкод. Адже думка, що соціалізм може бути встановлений шляхом демократичної республіки, не була другорядним елементом марксизму. З економічної точки зору вважалось неможливим побудувати соціалізм на засадах економіки, якій бракувало високого рівня виробництва, а демократичний уряд завжди розглядався як політична надбудова, що відповідає такій економіці. З огляду на це, демократія характеризувалась як «необхідна стадія» на шляху до соціалізму. Однак ця концепція «необхідної стадії» завжди припускала двозначне тлумачення, й особливо тому, що містила в собі певні етичні натяки, які марксизм не визнавав ². Вона могла означати, що демократичні свободи — це справжні моральні цінності, які проповідують ліберали, але які не можна ефективно реалізувати в суспільстві з економікою вільної конкуренції.

¹ «Листи про тактику» (квітень 1917) — Letters on Tactics (April, 1917). Collected Works. Vol. XX. Book I, p. 121. Selected Works. Vol. VI, pp. 34 f. Ленін навів цитату із праці «Дві тактики» (1905), аби показати, що він «дійсно» не змінює своєї точки зору. Цит. за: Ленін. Повн. зібр. тв. — Т. 31. — С. 130.

² Діалектиці притаманна систематична невизначеність. Семантично вона знаходить втілення в німецькому дієслові aufheben та його дієприкметнику aufgehoben, які Гегель зробив напівтехнічними термінами. Дієприкметник буквально означає «піднесений» і може також означати щось подібне до англійського слова sublimated («піднесений») або ж мати ще одне значення — «зруйнований». В ідеалістичній метафізиці Гегеля цим словом позначається певний моральний постулат, що зберігається в процесі історичних змін; хоч самі інституції зникають, їх суттєві значення «перетворюються» і знову з’являються у спадкоємних інституціях. Просто кажучи, це зводиться до припущення, що історичні зміни мають поступальний характер. Матеріалістичні спадкоємці Гегеля, серед яких був і Маркс, тлумачили діалектику як напівкаузальну, в той же час не випускаючи з уваги основних відтінків її морального значення. Проте, як би вона не трактувалась, тлумачення наступної стадії як «вищої стадії» певною мірою має оціночний характер; воно не є просто констатацією каузального або логічного взаємозв’язку.

Тоді б соціалізм міг би претендувати на /728/ те, що згадані цінності можна було б зберегти й краще реалізувати в соціалістичному суспільстві, разом із деякими іншими цінностями, гарантованими суспільною власністю на засоби виробництва. Такі демократичні інституції, як виборче право і парламентські заяви, разом з громадянськими свободами вільних урядів, можливо, підтримувались би соціалістичним урядом. Щось подібне до цього, як звичайно гадають, мав на думці Маркс, хоч він і бував схильним — особливо коли давався взнаки жовчний настрій, подібний до того, який відчувається в його «Критиці Готської програми», — відпускати зневажливі епітети на адресу представницького органу, такі, наприклад, як «стара демократична молитва». У всякому разі, під кінець минулого століття успіхи марксизму в досягненні певних своїх цілей шляхом законодавчої діяльності закріпили за ним його демократичний характер в Західній Європі. І все ж таки під загрозою була сама можливість установлення будь-яких робочих відносин між комунізмом і соціалізмом. Після революції Карл Каутський, сам революціонер і теоретик марксизму, проголосив, що соціалізм передбачає не лише суспільну організацію виробництва, але також демократичну організацію суспільства. Від вибору, зробленого Леніним, залежало, буде чи не буде постійний розкол в міжнародному робітничому русі — розкол, який англійський марксист Гарольд Ласкі розглядав як останню катастрофу на шляху до його успіху.

Демократія як «необхідна стадія» до соціалізму може сприйматись, а іноді й сприймалась, цілком по-різному. Таку думку може висловлювати той, хто не надає справжнього або морального значення демократії, але ма» на увазі лише те, що громадянські свободи, такі, наприклад, як свобода слова і зібрань, створюють найкращі можливості для ведення класової боротьби, що їх можна використати як найзручніший засіб для збудження невдоволення, або ж що демократичні інституції мають слабкість, якою можуть скористатись ті, хто має на меті підірвати їх. Коротше кажучи, демократії відводиться лише роль знаряддя для досягнення певної мети, ось саме так, в основному, і розглядав демократію Ленін. В його шкалі цінностей був лише один абсолют: здійснення революції. В усьому іншому його моральні критерії найвищою мірою визначались необхідністю маніпулювання, і було б дивно дізнатися, що він будь-коли мав яке-небудь глибоко моральне почуття до демократичних методів, у застосуванні яких у нього все-таки не було значного досвіду. Його підхід до демократії як «необхідної стадії» просто полягав у тому, щоб обгуджувати всі інституції й усталену практику, що набули на Заході особливої ваги як демократичні. У своїх працях про імперіалізм він уже характеризував їх як облуду і лицемірство. І хоч він продовжував твердити, принаймні протягом перших трьох місяців після повернення до Росії, що «наймогутніший і найпередовіший різновид буржуазної держави — це парламентська демократична республіка», невдовзі він також почав твердити, ніби будь-якому капіталістичному державному правлінню необхідна «щонайбільша жорстокість і дикість репресій». Навіть якщо він надає гарантії конституційних /729/ свобод, то це скоріш привілеї, призначені для багатих, а не права для робітничого класу.

У капіталістичному суспільстві, при умові найсприятливішого розвитку його, ми маємо більш або менш повний демократизм у демократичній республіці. Але цей демократизм завжди стиснутий тісними рамками капіталістичної експлуатації і завжди лишається через це, по суті, демократизмом для меншості, тільки для імущих класів, тільки для багатих. Свобода капіталістичного суспільства завжди лишається приблизно такою ж, якою була свобода в стародавніх грецьких республіках: свобода для рабовласників. Сучасні наймані раби, в силу умов капіталістичної експлуатації, лишаються настільки задавленими нуждою і злиднями, що їм «не до демократії», «не до політики», що при звичайному, мирному ході подій більшість населення від участі в громадсько-політичному житті відсторонена ¹.

Так само, протягом перших місяців після повернення в Росію, Ленін часто виступає проти авантюризму тих, хто схильний привести до влади безвідповідальну хунту; він не радить прискорювати зміни форм правління, які ще не визріли «у свідомості переважної більшості». Однак на початок серпня він уже намагається довести — і це, безперечно, вірно, — що для філософії, яка зводить політику до класової боротьби, концепція правління більшості не має сенсу; як він тепер твердить, така концепція — це просто «конституційна ілюзія» ². Адже будь-яке важливе політичне питання завжди виникає внаслідок конфлікту між інтересами двох можливих правлячих класів, а партії є органами, за допомогою яких розв’язуються суперечності. Кінець кінцем перемагає більш могутній клас, а якщо питання особливо насущне, боротьба переростає в громадянську війну. Якщо більшість народу задоволена наслідками боротьби, то це саме завдяки тому, що її влаштовує політика партії-переможниці. Якщо більшість прагне змін, а правлячий клас продовжує дотримуватись свого курсу, то більшість або пригнічується, або ошукується. Таким чином, при буржуазному правлінні конституційні свободи — це ширма, що приховує привілеї капіталістів, яким фактично належить вся реальна влада; для робітничого класу згадані свободи — то лише фасад, що прикриває зневолення або облуду. Будь-який уряд — це, по суті, диктатура, і практично питання стоїть так: «Хто ким править?»

¹ «Держава і революція», гл. 5, розд. 2 — State and Revolution, ch.5, section 2. Collected Works. Vol. XXI. Book II, pp. 217 f. Selected Works. Vol. VII, p. 79. Цит. за: Ленін. Повн. зібр. тв. — Т. 33. — с. 83.

² «Про конституційні ілюзії» (серпень 1917) — On Constitutional Illusions (August, 1917). Collected Works. Vol. XXI. Book I, pp. 66 ff. Selected Works. Vol. VI, pp. 180 ff.

Цей висновок Ленін невдовзі застосує до уряду, який він збирався утворити, а поки що йому необхідно лише довести, що правління /730/ більшості немає ніякого відношення до здійснення революції. Революції, каже він, дають безліч прикладів, коли «більш організована, більш класово свідома, краще озброєна меншість нав’язує свою волю більшості». Владу бере в руки революційна партія і потім здобуває свою більшість.

Цей висновок безпосередньо стосувався двох важливих стратегічних проблем. Однією з них, як завжди, було ставлення ленінської партії як авангарду пролетаріату до селянства, яке, безперечно, становило більшість. Відповідь на цю проблему уже містилася у ленінському лозунгові «революційно-демократичної диктатури пролетаріату і селянства», а також у теорії перманентної революції Троцького. Адже обидва мали на думці скористатися безземеллям селян з метою добитися їхньої тимчасової підтримки революції, передовим загоном якої мав бути міський робітничий клас, що становив меншість населення; і обидва мали намір позбутися цього союзу, як тільки селяни перестануть бути покірною масою. Другою проблемою було ставлення партії до рад, а це питання було складніше. Коли Ленін повернувся у квітні до Росії, там фактично було становище, яке він охарактеризував як двовладдя, — водночас у країні існували буржуазний тимчасовий уряд і ради. За таких обставин єдиним можливим лозунгом для лівої партії міг би бути: «Вся влада радам»; саме його Ленін і прийняв, і продовжував весь час підтримувати (за винятком відтинку часу в липні місяці, коли змова Корнілова загрожувала воєнною диктатурою). Однак в радах марксисти всіх гатунків були в меншості, а більшовики були меншістю серед марксистів. До того ж революційна стихійність рад і їх примітивна демократія більше відповідали меншовицьким ідеям федералізму в організації соціалістичної партії, аніж ленінській теорії жорстко централізованої партії. Крім того, героєм санктпетербурзької ради 1905 року був не Ленін, а Троцький, який охарактеризував ради як «зародок революційного уряду», в той час як ленінська партія скоса поглядала як на ради, так і на профспілки. З’явився міф, наполегливо пропагований після того, як Ленін став героєм переможної революції, нібито він одразу, з самого початку, збагнув, що лише ради покликані бути органами соціалістичної революції. Однак це не підтверджується літописом подій 1905 — 1906 років. Ленін дійсно усвідомлював важливість рад як «органів безпосередньої масової боротьби» і дорікав своїм послідовникам за нехтування ними. Однак у його ставленні до рад 1905 року було «мало симпатії і значна частка підозрілості». Особливо він підкреслював їх нездатність до «організації повстання» і навіть висловив думку, що, коли б революцію було належним чином організовано, ради могли б стати «зайвими» ¹.

¹ «Розпуск Думи і завдання пролетаріату» (1906) — The Dissolution of the Duma and the Tasks of the Proletariat (1906). Selected Works. Vol. III, pp. 378 ff. Див. Wolfe, Three Who Made a Revolution (1948), p. 369; Schapiro, The Communist Party of the Soviet Union (1960), p. 68.

Будь-яка інша думка була несумісна з ленінським переконанням у необхідності підпорядковувати «стихійність» «свідомості» або ж з його теорією партії як осереддя пролетарської свідомості. І /731/ справді, це вже було майже те, що сталося 1917 року. Під кінець жовтня партія встановила контроль над радами, які мали стати не те щоб зовсім зайвими, а фасадом для правління партії. Що ж до Троцького, який дістався Росії лише в половині травня, то він ладен був забути свої випади проти ленінської партії, як тільки дізнався, що Ленін уже прийняв суть його теорії і що обидві революції повинні злитися. Два вожді революції нарешті зустрілись, і правління більшості дійсно стало «ілюзією»: на останніх вільних виборах наприкінці 1917 року більшовики здобули близько чверті всіх поданих голосів.

Революція у перспективі

Визначивши свій підхід до революції, Ленін написав твір, що проливає світло на його сподівання у той час, коли він зробив вирішальний крок. Його праця «Держава і революція» ¹ залишилась незакінченою, оскільки її обірвала революція. Навіть сама тема вже свідчила про зміну напрямку його думки, бо Ленін не приділяв значної уваги формам правління; тепер же він вважав своїм обов’язком окреслити принаймні схематично ті зміни, які, на його погляд, мали відбутись в країні. За своєю формою цей твір являє собою огляд у хронологічному порядку всіх висловлювань Маркса і Енгельса, що характеризують соціалістичну державу; водночас він був покликаний показати діалектично, що певна форма робітничої держави, по суті, була уже породжена революційним досвідом дев’ятнадцятого століття. Від простої згадки в «Комуністичному маніфесті» і безпорадних спроб 1850 року вона викристалізувалась у Паризьку комуну 1871 року, а геній Маркса розпізнав обриси держави, що народжувалась.

¹ Collected Works. Vol. XXI. Book II, pp. 147 ff. Selected Works. Vol. VII, pp. 3 ff. Брошура написана в серпні і вересні 1917 року, коли Ленін переховувався в Хельсінгфорсі. Для другої частини, призначеної дати огляд революцій 1905-го і 1917 років, не було написано майже жодного рядка. Брошуру опубліковано 1918 року.

Немає сумніву, ненаписана друга частина зобразила б її остаточне завершення в радах 1905-го і 1917 років. Як історичний аналіз, цей твір надзвичайно багатий на уяву, а як марксистське дослідження, хоч і чітко викладений, відзначається надзвичайно вибірковими підходами, але для читацької аудиторії, обізнаної з діалектикою, він був ще й надзвичайно переконливим: досить було зробити лише один крок — і пролетарська держава стала б реальністю. На жаль, з огляду на подальший розвиток подій, згаданий твір міг би викликати й розчарування. Бо ленінські сподівання грунтувались на програмі, яка, коли її запровадили в життя, майже зруйнувала революцію і створила образ, зовсім не схожий на те, чим потім стала радянська держава. Першим ленінським кроком була спроба врятувати від опортуністів відомий Енгельсовий вислів із «Анти-Дюринга» про «відмирання» держави. Внаслідок грубого перекручення марксизму, доводив він, згаданий вислів було викривлено таким чином, щоб створити враження, /732/ ніби до соціалізму можна прийти шляхом мирної еволюції буржуазної держави. Але ж Маркс обгрунтував, що класова боротьба притаманна будь-якому суспільству, в якому засоби виробництва перебувають у приватній власності. Пролетарська революція повинна в першу чергу передати контроль за виробництвом в руки того єдиного класу, який дійсно може представляти все суспільство. Згодом, в ході поступової ліквідації антагоністичних класів, держава дійсно відімре, однак було б грубим спотворенням марксизму твердити, ніби буржуазна держава може будь-коли бути чимось іншим, аніж знаряддям експлуатації, за допомогою якого буржуазний клас придушує й гнобить робітників. Отже, буржуазна держава повинна закінчитись насильницькою революцією, яка експропріює у капіталістичних власників засоби виробництва, передасть їх робітникам і таким чином установить проміжну стадію, здатну розвинутись у комунізм. Ця стадія буде мати форму держави, і Енгельсова аргументація ясно показує, що вираз «вільна держава» — це протиріччя в термінах. Жодна держава не може бути вільною. Проміжна стадія — це дійсно вища форма демократії, наступна за демократичною республікою, що є найвищою формою буржуазної держави, але все ж таки держава, а отже, й диктатура. Це «революційна диктатура пролетаріату».

Таким чином, ленінське обгрунтування базується на висновку, що пролетарська революція, як і інші революції, покликана передавати владу від одного суспільного класу іншому, і держава, яку вона створить, так само як і держава, яку вона зліквідує, буде знаряддям придушення. Тепер уже «пролетаріат, організований як правлячий клас», буде створювати свій власний відповідний апарат насильства для проведення в життя своїх цілей всупереч волі непролетарських і напівпролетарських елементів, які ще залишаються в суспільстві. Адже робітники не в змозі здійснити свою революцію, просто прийнявши існуючі форми демократичної республіки; вони повинні зруйнувати ці форми і замінити їх своєю власною формою правління. Це буде вимагати тривалої, наполегливої боротьби не на життя, а на смерть — боротьби, яку можна довести до переможного кінця лише завдяки непохитній рішучості і нещадному застосуванню сили. Диктатура пролетаріату повинна мати перед собою дві мети: по-перше, вона повинна «придушити експлуататорський клас», опір якого зросте десятиразово після його повалення, і таким чином відвернути контрреволюцію; і по-друге, вона повинна організувати новий економічний і суспільний лад. Останнє є особливим призначенням партії, бо вона — вчитель, керівник і вождь всіх експлуатованих класів, які ще повністю не стали класово свідомими. Отже, «Держава і революція» проводила думку, хоч і не проголошувала це відкрито, що диктатура пролетаріату, по суті, буде диктатурою партії. Однак вона цілком відкрито проголошувала невблаганність і всевладдя пролетарського уряду; він буде здійснювати «найсуворіший контроль, іменем суспільства й держави, за мірою праці і мірою споживання». І хоча демократія нової держави — це «організація для систематичного застосування насильства одного класу над іншим», вона /733/ все ж таки буде вищою формою демократії, незрівнянною з «продажним і гнилим парламентаризмом бурлсуазного суспільства».

Таким чином, особливою метою «Держави і революції» було показати, що в ході попередніх пролетарських революцій дійсно розвинулась характерна форма непарламентської демократії і що Маркс в загальних рисах обгрунтував її теоретично. Ленін в основному покладався на характеристику Паризької комуни, дану Марксом у його праці «Громадянська війна у Франції», і, певно, мав намір поглибити її своїм власним тлумаченням рад. Комуна була «першою спробою пролетарської революції зламати буржуазну державну машину», вона виявила «політичну форму... яка може і повинна заступити місце зламаної машини». Як і гадав Маркс, то була повніша демократія, що зберегла необхідний принцип представництва, але без фальшивої форми парламенту. Паризька комуна створила уряд, керований «озброєним народом», без паразитичних наростів бюрократії, поліції або регулярної армії. Комуни, на думку Маркса, були робочими зборами, а не говорильнями; учасники їх творили закони і дотримувались їх, причому всі посадові особи вибирались і могли бути відкликані. Найголовніше ж, вони скасували всі привілеї в оплаті праці чиновництва і звели винагородження всіх слуг держави до рівня заробітної плати робітників. Єдиною їх слабкістю було те, що, будучи меншістю, вони не придушили як слід буржуазію. Якщо поширити владу Комуни на весь народ, казав Ленін, то вона може бути свого роду прообразом держави, яка вже почала відмирати. Вона все ще буде централізованою, однак централізм буде на добровільних засадах. Більшість зможе сама виконувати всі функції, що їх буржуазна держава призначає для небагатьох привілейованих бюрократів. Її принцип може бути простий: робота від кожного і для кожного і рівна оплата праці для всіх. До деякої міри це може бути свого роду «наївною, примітивною демократією», бо капіталізм уже довів виробництво і сферу громадських послуг до такого ступеня організації, що «облік і контроль» зведені до кількох простих операцій (як, наприклад, «реєстрація, занесення до картотеки і перевірка»), зрозумілих кожному, хто вміє читати й писати. Спеціалістів і техніків можна буде наймати, і вони будуть працювати на пролетаріат так само охоче, як вони нині працюють на капіталістів. З промисловою адміністрацією залізниць, великими фабриками, розгалуженою торговельною мережею, банківською справою, так само як і поштою, упоратись неважко. За двадцять чотири години після вигнання капіталістів і бюрократів можна встановити контроль за діяльністю всіх структур, і всі громадяни стануть найманими службовцями одного державного синдикату. Ця безглузда карикатура на промислову економіку і її перетворення з капіталізму в соціалізм настільки екстраординарна з будь-якої точки зору, що потребує роз’яснення. По-перше, щодо Марксової оцінки Комуни, то це був лише tour de force ¹.

¹ Спритний хід (фр.).

Маркс фактично передбачав неминучість поразки Комуни /734/ і намагався відрадити від такої ризикованої акції; пізніше він відстоював, наскільки це було можливим, її справу, а втім, чи можна було сказати про неї більше, аніж було сказано в отих туманних твердженнях загального характеру про які згадувалось вище? По-друге, що стосується зображеної Леніним картини пролетарської диктатури, то була вона не новою, а радше старою. Вона сполучала в собі припущення й гадки анархістів і синдикалістів про безпосередній контроль робітників над промисловістю, і хоча радикали такого гатунку взяли дещо від Маркса, партійні марксисти на Заході вважали, що їх ідеї не варті уваги соціаліста, хоч трохи обізнаного з методами керівництва промисловим суспільством, а тим більше добре знайомого зі вченням Маркса. По-третє, подібного роду утопічні спекуляції, здається, настільки не відповідали характеру Леніна, який звичайно був людиною досить практичною, що навіть щирість їх бралась під сумнів ¹. Найпростішим і найімовірнішим поясненням, очевидно, може бути одне: перспектива революції невідступно заволоділа думкою Леніна; якийсь час він вірив, що комунізм можна запровадити швидко й легко. Врешті-решт цілком ясно, що те, чого Ленін очікував у вересні (якщо він тільки справді це очікував), не мало ніякого відношення до довгострокового розвитку комунізму. Цікаво все-таки, чи не бажали іноді комуністичні ідеологи, щоб цей ленінський твір можна було б забути. Зроблена після революції спроба передати робітникам управління заводами і фабриками майже зруйнувала економіку. Члени партії деякий час продовжували одержувати зарплату робітників, однак, як тільки робилась серйозна спроба збільшити виробництво, для його стимулювання доводилось приймати диференційовану оплату праці, подібну до існуючої у капіталістичних країнах. Ленін, здається, завжди розглядав такий підхід як відступництво від комунізму, проте, як зауважив він 1920 року, соціальну справедливість необхідно підпорядкувати інтересам виробництва.

¹ Декілька тлумачень наводяться в праці: A.G.Meyer, Leninism (1957), pp. 195 ff.

Однак «Держава і революція» все ж таки додала до комуністичної ідеології один постійний елемент. Це була теорія, почерпнута із Марксової «Критики Готської програми», що комуністичне суспільство матиме дві стадії розвитку. На першій, що її іноді називають соціалізмом, на відміну від комунізму, засоби виробництва передані у власність всього народу і скасована експлуатація. На цій стадії уже досягається певний ступінь рівності, оскільки кожен буде отримувати стільки, скільки створено його власною працею. Однак це, як зазначає Маркс, все-таки «буржуазне право», бо в даному випадку передбачається споживання лише «за виконаною роботою». Його принцип: «Від кожного за його здібностями, кожному за його працею». Суспільні класи на цій стадії зникають, а разом з ними й необхідність у репресіях, так що держава поступово відмирає. Знищення капіталізму буде супроводжуватись значним розширенням виробництва, а це, як очікував Ленін і як взагалі сподівались соціалісти, зумовить зміну людської природи, появу «людини, не схожої /735/ на сучасного обивателя», наділеної таким характером, що для будь-яких випадкових антигромадських проявів не буде й місця, антисоціальні елементи будуть приборкані так само легко й просто, як виховані люди розбороняють двох забіяк. Врешті-решт людство буде готове для справжнього комунізму, коли безкласове суспільство, не вдаючись до репресій, зможе втілити в життя повну справедливість і рівність, тобто буде побудоване суспільство, здатне жити за принципом: «Від кожного за його здібностями, кожному за його потребами».

Проблема, породжена перемогою

Внаслідок надзвичайно легкої перемоги більшовицької революції 7 листопада 1917 року перед Леніним і партією постала цілком нова проблема: група революціонерів, що здебільшого діяли нелегально й підпільно, тепер мала взяти кермо влади в свої руки. Позитивних або конструктивних ідей для такої ролі у них було навдивовижу мало, бо зусилля їх були спрямовані на здійснення революції, а не на реалізацію програми соціальних перетворень. Проте у них була мета: побудувати колективістську економіку і створити соціалістичний уряд. Але у них були дуже неясні думки щодо того, як це слід зробити, і здебільшого хибні уявлення про труднощі, пов’язані з майбутніми перетвореннями. Однак ця мета, хоч якою невиразною вона була, все ж таки становила найбільш постійний елемент їх ідеологічного спорядження. То була мета, що утворювала основну сполучну ланку з марксизмом, залишалась незмінним об’єктом їх вимушених імпровізацій і вимагала насильної маніпуляції суспільством, в якому вони мали провести свій експеримент. Адже в такій країні, як Росія, де більш як вісімдесят відсотків населення становили селяни й люди, зайняті в сільськогосподарському виробництві, навряд чи знайшлася б яка-небудь партія, що, обравши шлях найменшого опору, стала б спиратись на незначну меншість міських промислових робітників як осереддя своєї влади і зробила б індустріалізацію своєю основною політикою. Хоч партія ще не знала цього, але пролетарська революція уже збиралась реалізувати на практиці марксистський парадокс: звершившись, вона мала провести промислову революцію, що, згідно з точкою зору Маркса, була передумовою її власного існування. Однак фактично все це ще було далеко в майбутньому, так само далеко, як і третя революція, що її Сталін мав провести «від верху до низу», коли розпочав 1928 року першу з п’ятирічок. Як звичайно, Ленін перший узрів, куди веде дорога і що буде в кінці її. Він досить швидко опам’ятався від рожевого туману «Держави і революції» і під 1919 рік визнав, що диктатура пролетаріату означає диктатуру партії; 1922 року він проголосив, що без важкої промисловості Росія «приречена на загибель як цивілізована держава, не кажучи вже про соціалістичну державу»; він також розумів, що революція багато в чому залежить від добробуту селянства. Для визначення завдань уряду, який міг би повести /736/ його до наміченої мети, новий режим висував скоріш лозунги, а не програму. Він мав перед собою загальний план революційної стратегії, яку Ленін декілька років тому назвав демократично-революційною диктатурою пролетаріату і селянства, що, по суті, означало використання безземелля селян для утримання їх у стані пасивності на той час, поки робітничий клас установить свою владу. Цю стратегію Ленін і справді успішно проводив у життя, заохочуючи селян до виселення поміщиків, чому він ні в якому разі не став би запобігати. Однак революційна стратегія вимагала також, на певній невизначеній стадії в майбутньому, облишити союз із селянством, як тільки буде установлено союз із пролетаріатом Заходу. Але очікувана революція, від якої, згідно з теорією, залежав успіх російської революції, так і не відбулась. Отже, у довгочасній перспективі це означало, що ліквідація поміщиків загрожувала виникненням ще могутнішого класу селянських власників, які могли б стати стійким буржуазним прошарком у майбутньому соціалістичному суспільстві. Через декілька років цю загрозу мали усунути насильницьким походом проти куркулів. Новий режим мав також лозунг «Вся влада радам», але з успішним розвитком революції він поступово зник. Назавжди розвіялись надії, що їх плекали синдикалісти у перші тижні революції; примітивна демократія рад була не тією основою, на якій можна було б утворити широкомасштабну систему управління, не кажучи вже про уряд, здатний прямувати до соціалістичної мети. Тому ради не принесли бажаного ужинку; фальшива претензія на «вищий тип» демократії усунула будь-яку можливість використати парламентський досвід Західної Європи і звела дискусії про демократію до вправ у семантичних софізмах. Радянська демократія була «в тисячу разів демократичніша», ніж парламентська, навіть якщо вона й порушувала кожне конкретне право, що передбачається парламентською демократією. До згаданої невиразності програми слід додати ще одну обставину: протягом багатьох років стан справ у Росії був таким, що виживання за всяку ціну і на будь-яких умовах було чи не найкращою можливістю, на яку міг сподіватись новий режим. Тож якщо поглянути на досягнення радянського уряду під цим кутом зору, вони можуть видатись чудом людської енергії, імпровізації й мужності. Вирішальним фактором ленінської політичної філософії було те, що після її перемоги 1917 року у сфері її впливу залишалась одна і тільки одна реальна, придатна до використання інституція — партія. Саме концепція партії була відмітною рисою ленінського марксизму 1902 року; саме партія здійснила революцію; і саме партія мала тепер створити державне управління. А ще Ленін розробив концепцію загону революційних ударних військ, відданих революції, вихованих у дусі суворої дисципліни і підпорядкованих центральному органу. Партія ніколи не мала легального статусу і залишалась неузаконеною ще багато років після 1917 року, вона трималась як єдине ціле і скеровувалась особистою владою Леніна, а не завдяки своїй установленій структурі. У неї не було чітко розробленої процедури прийняття рішень і втілення їх у політику. Зате характерними /737/ рисами ленінського керівництва були його гнучкість, вміння вправно пристосовувати діяльність партії до будь-якої ситуації з єдиною метою — сприяння справі революції, і його здатність схиляти марксистів проводити політику, що, на їх думку, не була марксистською. Мало що змінилось у цьому відношенні й після 1917 року. Адже партія була одностайна лише в одному, а саме: здобувши владу, вона має утримати владу. В розпливчастих межах, визначених метою побудови соціалістичного суспільства, залишалось місце для найсерйозніших суперечностей щодо методів вирішення тих чи інших проблем, і справді, кожна спроба обрати конкретний напрямок дії була позначена великими розбіжностями думки, які звичайно улагоджувалися, поки живий був Ленін, завдяки його впливу в колективі, згуртованому тривалим досвідом партійної дисципліни. І завжди, звичайно, рішення приймались з урахуванням вимог скрутного становища, в якому перебувала партія. Отже, необхідно було вивільнити теорію партії й комуністичного керівництва від адміністративних проблем, пов’язаних з будівництвом армії і забезпеченням партійного контролю над нею, створенням бюрократичної організації партії і нового уряду. Врешті-решт постали два вирішальних питання: як саме повинна партія установити монополію своєї влади над усіма іншими організаціями, такими, наприклад, як профспілки, або ж навіть і над самим урядом? І як верховне керівництво повинно забезпечити монополію влади в самій партії? Таким чином, теорія комуністичного керівництва, по суті, була теорією партії. У певному розумінні підготовлені відповіді на ці два запитання були не новими, скоріш вони лиш пояснювали два терміни, що з самого початку були в ленінському лексиконі: партія як авангард пролетаріату і демократичний централізм як організаційний принцип самої партії. Інакше кажучи, коли ці терміни стали назвами реалій установленого порядку, вони набрали того точного значення, якого їм не вистачало раніше. Саме цим питанням і будуть присвячені наступні два розділи.

Авангард пролетаріату

Партія, можливо, сподівалась, що перемога, так легко здобута 7 листопада, забезпечить їй безмежну підтримку «мас», але якщо вона й дійсно розраховувала на це, то подібні сподівання незабаром розвіялись, коли на виборах до установчих зборів партія здобула лише незначну кількість голосів. Тому, хоч партія й підтримала скликання цього органу, він негайно був розпущений — акція, що, як набагато пізніше зауважив Троцький, «завдала формальній демократії благодійного удару, від якого вона вже ніколи знову не оправиться». Отже, «справжня» демократія рад повинна замінити «гнилу буржуазну демократію» парламенту. Однак перед партією все ще стояла дилема: вона могла б допустити інші партії, деякі з яких були соціалістичними, а деякі навіть марксистськими, до коаліції, сподіваючись утримати за собою керівництво, але водночас ризикуючи у /738/ майбутньому поступитись владою опозиції, або ж, будучи меншістю, могла б правити сама, ризикуючи спричинити громадянську війну. Те, що навіть прийняте рішення могло братись під сумнів, свідчить, наскільки нечіткими були тоді уявлення про порядок розгляду найважливіших питань. Зроблений вибір фактично спричинився до запеклої суперечки, в якій взяла гору лінія Троцького і Леніна: відкинути всілякі компроміси і сформувати «однорідний більшовицький уряд»; ця лінія й стала політикою партії. Буржуазні партії були оголошені поза законом як контрреволюційні, а трохи згодом спочатку змусили замовкнути, а потім заборонили соціалістичні партії, в тому числі й марксистських меншовиків. На початок 1921 року всі форми опозиції було загнано в підпілля. Авангард пролетаріату утвердився ще в одній ролі: партія мала стати єдиним допустимим представником пролетаріату, в ім’я якого вона здійснювала керівництво країною, а також напівпролетарських селян. Тепер вона й справді мала «переважну більшість», бо більшість її включала кожного, хто був не готовий зробити спробу контрреволюційного перевороту. Що ж до керівництва, то не повинно було бути іншого осереддя влади, крім партії, і партія могла зважати на побажання своїх підданих, коли і як визнає необхідним, або взагалі на них не зважати.

Натхнений престижем, що його здобула успішна революція серед радикальних груп в інших країнах, Ленін розпочав 1919 року кампанію по згуртуванню їх у Третій Комуністичний Інтернаціонал, а через рік, улітку 1920 року, він сформулював, досить виважено, деякі визначення основних термінів більшовицького лексикону, а також умови, на яких національні партії могли б бути прийняті до нової організації. Історія становлення Інтернаціоналу багато в чому подібна до історії російської партії, яка завжди була його вождем: за життя Леніна на зустрічах Інтернаціоналу ще дозволявся деякий відвертий обмін думками; в сталінські часи його рішення перетворились просто на продиктовані згори шаблони. Однак план нової організації значно відрізнявся від Соціалістичного Інтернаціоналу, який вона повинна була замінити. Однією з умов перебування в Інтернаціоналі була вимога до партій, що стали його членами, наслідувати організацію й тактику російської партії, остання, таким чином, ставала взірцем для комуністичних партій інших країн, і вони були зобов’язані суворо дотримуватись рішень Інтернаціоналу. Його ідеалом, за словами Зінов’єва, була єдина, світова комуністична партія, керована з одного центру, з національними відділами. Одна з його тез, прийнята в липні 1920 року, містила наведене нижче визначення комуністичної партії. Це визначення, очевидно, грунтувалось на ідеях, висловлених Леніним 1902 року, але було набагато докладнішим, аніж будь-що сказане ним тоді з цього приводу.

Комуністична партія є найпередовішою, найбільш класово свідомою, а отже, найреволюційнішою частиною робітничого класу. Комуністична партія утворена шляхом природного відбору з найкращих, /739/ найбільш класово свідомих, найбільш відданих і далекоглядних робітників. Комуністична партія не має інших інтересів, крім інтересів всього робітничого класу. Комуністична партія відрізняється від робітничого класу в цілому тим, що має ясне бачення всього історичного шляху робітничого класу у всій його сукупності і зацікавлена, на кожному згині дороги, захищати інтереси не окремих груп чи професій, а робітничий клас у цілому. Комуністична партія є організаційним і політичним важелем, яким користується найпередовіша частина робітничого класу з метою спрямувати всю масу пролетаріату і напівпролетаріату по вірному шляху ¹.

¹ «Комуністичний Інтернаціонал, 1919 — 1943». Документи дібрані й відредаговані Джейн Деграс- The Communist International, 1919-1943 (London, 1956). Vol. I, p. 128. «Тези про роль комуністичної партії» на сс. 127 — 135 і «Умови прийому» на сс. 166 — 172.

У брошурі, написаній напередодні скликання Інтернаціоналу, Ленін дав чіткі вказівки можливим наслідувачам російської партії стосовно методів роботи, від яких залежить успіх партії, і її зв’язків як з комуністичним урядом, так і з робітничими організаціями, такими, наприклад, як профспілки. То й справді було поясненням практичної ролі «авангарду пролетаріату», і, в цілому, воно надавало партійному керівництву зовсім не того забарвлення, яке пропонувалось у «Державі і революції». Все це виглядало, за словами Леніна, «як справжня олігархія», що, по суті, так і було.

Жодне важливе політичне або організаційне питання не розв’язується жодною державною установою в нашій республіці без керівних вказівок Цека партії. Партія безпосередньо спирається в своїй роботі на професійні спілки, які налічують тепер... понад 4 мільйони членів, будучи формально безпартійними. Фактично всі керівні установи величезної більшості спілок і в першу чергу, звичайно, загальнопрофесійного всеросійського центру або бюро... складаються з комуністів і проводять всі директиви партії. Виходить, загалом і в цілому, формально не комуністичний, гнучкий і порівняно широкий, дуже могутній пролетарський апарат, через який партія зв’язана тісно з класом і масою і через який, при керівництві партії, здійснюється диктатура класу. Управляти країною і здійснювати диктатуру без найтіснішого зв’язку з профспілками, без гарячої підтримки їх, без найсамовідданішої роботи їх не тільки в господарському, а й у військовому будівництві ми, звичайно, не змогли б не тільки протягом 2,5 років, але й 2,5 місяців. Зрозуміло, що цей найтісніший зв’язок на практиці означає дуже складну і різноманітну роботу пропаганди, агітації, своєчасних і частих /740/ нарад не тільки з керівними, а і взагалі впливовими діячами профспілок... ¹

Необхідно, звичайно, додає Ленін, «вдаватись до різного роду хитрощів, інтриг і нелегальних методів, викрутів і відмовок», аби проникнути у профспілки і залишитися в них. Отже, авангард пролетаріату означає, що партія, шляхом просочування й підривної діяльності, буде намагатись зайняти керівні і впливові посади в уряді і в усіх масових організаціях, доки не замінить згадані методи відкритою силою. Відверте проголошення Леніним таких прийомів боротьби викликало значну протидію з боку делегатів Конгресу, особливо британських делегатів, хоч серед них і були представники груп із загальновизнаними революційними прагненнями. Суть заперечень зводилась до того, що Ленін, по суті, намагається підмінити робітничий клас партією. Його відповідь була характерним зразком семантичного жонглерства. Власне, й сперечатись нема про що. Всі згодні з тим, що соціалізм — це влада робітників; робітників повинна вести партія; партія повинна бути меншістю; меншість повинна бути найкраще організованою частиною робітничого класу; а це і є комуністична партія ². Через сім років, після лукавих маніпуляцій та інтриг, в результаті яких він став безперечним господарем партії, Сталін, посилаючись побічно на згадану вище дискусію і наводячи відповідну цитату із «Дитячої хвороби „лівизни“ в комунізмі» дійшов такого ж самого висновку.

Найвищим виявом керівної ролі партії тут, у Радянському Союзі, в країні диктатури пролетаріату, є, наприклад, той факт, що жодне важливе політичне чи організаційне питання не вирішується нашими радянськими й іншими масовими організаціями без провідних директив партії. В цьому розумінні можна сказати, що диктатура пролетаріату є, по суті, «диктатурою» авангарду, «диктатурою» партії як основної скеровуючої сили пролетаріату ³.

¹ «Дитяча хвороба „лівизни“ в комунізмі» (квітень 1920) — «Left-wing» Communism, an Infantile Disorder (April, 1920). Selected Works. Vol. X, pp. 88 f. «Дитячою хворобою» було небажання нових комуністичних груп Німеччини та інших країн прийняти тактику інфільтрації або обструкцій у таких «застарілих» буржуазних інституціях, як парламенти і профспілки. Цит. за: Ленін. Повн. зібр. тв. — Т. 41. — С. 29.

² Про дискусії повідомляється в промові «Про роль комуністичної партії» (липень, 1920). Selected Works. Vol. X, pp. 214 f.

³ «Про проблеми ленінізму» — «On the Problems of Leninism» in Problems of Leninism (Moscow, 1940), p. 135.

Отже, те, що виникло із авангарду пролетаріату, набуло обрисів простої і водночас відвертої філософії комуністичної держави. Це влада для народу, як вона сама запевняє, але, безсумнівно, здійснювана не народом, який насправді не контролює її. Це влада самовибраної і самоувічнюючої /741/ еліти, що складається з найбільш кваліфікованої частини суспільства (знову ж таки, як вона сама запевняє). Це також правління без конституційних обмежень або ж без будь-яких обмежень методів керівництва, за винятком тих, що диктуються необхідністю досягти успіху або ж своїми власними удаваними благими намірами. Еліта володіє найдосконалішою наукою керівництва (знову ж таки, як вона сама запевняє), яка дає їй «ясне бачення», що проголошується у визначенні партії, а також в офіційній історії партії.

Сила марксистсько-ленінської теорії полягає в тому, що вона дає можливість партії знаходити вірну орієнтацію у будь-якій ситуації, розуміти внутрішній зв’язок сучасних подій, передбачати їх хід і визначати не лише, які в якому напрямку вони розвиваються в даний час, але й як і якого напрямку вони наберуть в майбутньому ¹.

¹ History of the Communist Party of the Soviet Union (Bolsheviks) Short Course (New York, 1939), p. 355.

Тому не дивно, що еліта може вирішувати не тільки питання політики, але також і «правильності» думок й естетичної цінності мистецтва. Її претензії щонайкраще втілювала інституція, що відверто заперечувала божественне натхнення. Визначення партії, сформульоване Другим конгресом Комуністичного Інтернаціоналу, було, по суті, включено до її статуту 1934 року і виправленого статуту 1939 року. Воно також знайшло відбиток у конституції 1936 року, яка вперше закріпила за партією легальний статус. Згідно з останнім визначенням, партія «є провідним ядром всіх організацій трудящих». Згадана конституція також містила дещо подібне до гарантій громадянських свобод, передбачених в ліберальних конституціях Західної Європи, але це було лише тому, що її прийняття зумовлювалось тогочасною політикою народного фронту. Запроваджуючи конституцію, Сталін передбачливо застеріг, що вона аж ніяк не буде зачіпати становища партії. Він також пояснив раціоналізацію, що виправдовувала однопартійне правління: в Радянському Союзі класову боротьбу уже скасовано.

Я мушу визнати, що проект нової конституції зберігає режим диктатури робітничого класу, так само як і зберігає незмінним сучасне провідне становище Комуністичної партії Радянського Союзу...

Партія є частиною класу, його найпередовішою частиною. Декілька партій, а отже, свобода для партій, можуть існувати лише у суспільстві, в якому є антагоністичні класи, чиї інтереси взаємно ворожі і непримиренні... /742/

У СРСР є лише два класи, робітники і селяни, чиї інтереси аж ніяк взаємно не ворожі, а навпаки — дружні. Тому в СРСР немає підстав для існування декількох партій, отже, й для свободи для цих партій ¹.

Таким чином, ленінська партія дістала своє остаточне і, наскільки дозволяв закон, постійне визначення.

¹ «Про проект конституції СРСР» — «On the Draft Constitution of the USSR». Problems of Leninism (Moscow, 1940), pp. 561 -590. Цитати наведені зі сс. 578 і 579.

Демократичний централізм

Жодна риса політичної думки Леніна не відзначалась більшою сталістю, ніж його схильність до централізованої організації або, якщо поглянути з негативного боку, ніж його недовіра до будь-якого федералізму, коаліції чи навіть союзу, якщо останній загрожував його свободі дії. Це ж було визначною рисою і його партії, яку Ленін задумав створити 1902 року, і хоча обставини іноді змушували його видозмінювати методи практичної діяльності, він ніколи доброхіть не відступав від принципу. Цей принцип Ленін називав «демократичним централізмом», причому епітет «демократичний», можливо, було додано головним чином для того, щоб захиститись від різкої критики, яку викликала Ленінова теорія партії. Демократична частина плану полягала в тому, що члену партії надавалось право обговорювати політичні питання, з яких партія ще не прийняла рішення; після того як рішення було оголошено, незгодні повинні були замовкнути. Централізм означав, що від кожного партійного органу суворо вимагалось дотримуватися рішень будь-яких вищестоящих органів в управлінській ієрархії. Такий принцип був цілком прийнятний для революційної партії або ж навіть для будь-якої організації з лише виконавчими функціями; але він не передбачав жодного способу вирішення серйозних розбіжностей щодо основних цілей політичного курсу. Взагалі за життя Леніна ще поширена була практика досить вільних дискусій в партії, хоч і в дедалі меншій мірі після того, як на зміну першочерговим завданням революції прийшли ще складніші проблеми державного управління. Політика, яку відстоював Ленін, звичайно ставала політикою партії, хоч часто-густо лише після гострих суперечок. Рішення захопити владу, наприклад, так і не було підтримано непримиренною меншістю, доки воно не було втілено в життя, а дехто з розкольників учинив нечувану зраду, розкривши план повстання у пресі. Ленін наполягав на виключенні їх із партії, але вони не були виключені, а двоє з них продовжували обіймати важливі посади і зрештою були усунуті від керівництва під час великих чисток тридцятих років. Рішення сформувати «однорідний більшовицький уряд», згадане в попередньому розділі, запально оспорювалось, а Брест-Литовський договір /743/ розколов партію від верху до низу, проте свобода дискусій не була придушена. Однак на початок 1921 року такі партійні вільності почали викликати занепокоєння, оскільки багато хто з рядових членів партії, можливо, під впливом синдикалістських ідей «Держави і революції», рішуче виступили проти регламентації профспілок. Дисциплінарні повноваження Центрального Комітету були значно розширені, таким чином значно посиливши владу вищого керівництва над партією. «Фракційність», або утворення в партії груп, що мали свої власні програми, або «платформи», заборонялась під загрозою виключення із партії. Цей захід вважався настільки крутим, що нове правило трималось у таємниці до 1924 року.

Смерть Леніна прискорила таким чином початий процес. Вона спричинилася до тривалої боротьби за спадкоємність влади, наступником став Сталін, але він був особистістю зовсім іншою, ніж Ленін. Якщо останній впливав на рішення партії головним чином завдяки надзвичайній проникливості і силі своєї особистості, то Сталін домагався мети радше потайністю, інтригами, нацьковуючи одного суперника проти іншого і доводячи їх до самознищення. Однак видається вельми сумнівним, що у кінцевому підсумку все могло б бути інакше, якби Ленін зостався жити. Завдання, що їх мала вирішити партія в процесі створення системи управління, були незмірно складнішими, аніж здійснення самого перевороту. До того ж з плином часу вони поступово ускладнювались ще більше — спочатку громадянською війною, потім наступною перебудовою, а надто рішенням розпочати форсовану індустріалізацію 1928 року, і реорганізацією сільського господарства, якої вимагала індустріалізація. Під тиском таких обставин щезла будь-яка можливість прийняття партійних рішень шляхом обговорення. Партія розвинула організацію, характерну для будь-якої бюрократії з усталеною системою підпорядкування, що відповідало «принципу», покладеному в основу ленінської концепції централізму. Її структура стала ієрархічною, причому контроль над Центральним Комітетом здійснював диктатор або ж яка-небудь внутрішня кліка, а Центральний Комітет контролював партію, яка, в свою чергу, як авангард, контролювала уряд і всі організації поза партією. Коротше кажучи, партія стала тим, чим, за словами Леніна, вона й повинна була бути, а саме: «приводним пасом» для виконання наказів від найвищої до найнижчої ланки ієрархічної піраміди.

1920 року новоутворений Комуністичний Інтернаціонал зробив спробу дати точне визначення демократичного централізму, водночас висунувши вимогу, що його повинна прийняти кожна партія, яка бажає вступити до цієї міжнародної організації. Нижче наводимо текст цього визначення:

Комуністична партія повинна бути побудована на засадах демократичного централізму. Основні принципи демократичного централізму полягають у тому, що вищестоящі партійні органи вибираються нижчестоящими, що всі вказівки вищестоящих органів /744/ неодмінно й безумовно обов’язкові для нижчестоящих; і повинен бути сильний партійний центр, чий авторитет визнається повсюдно й безперечно всіма провідними партійними товаришами в період між з’їздами ¹.

Пізніші формулювання подавались у дещо іншій редакції, але без будь-якої значної зміни суті. В партійних правилах від 1956 року, наприклад, вживаються слова «підпорядкування меншості більшості»². Та хоч би як там не сформульовано правило, оперативна частина його лише підтверджує владу вищестоящих органів над всіма нижчестоящими органами. Такі слова, як «більшість» і «меншість», явно не мають сенсу в комуністичній практиці. Щодо «виборів» вищих органів нижчими, то практично вони теж не мають сенсу, бо, як правило, не відбуваються. Звичайний спосіб обрання партійних керівників — це призначення згори, а якщо вибори й відбуваються pro forma ³, то вони лиш механічно підтверджують уже зроблений вибір. Вимога, щоб політика партії приймалась після дискусії або обговорення, означає на практиці, що дискусію можна увімкнути або вимкнути залежно від того, як побажає керівництво. Бо хоч критика практичної реалізації політики й може бути дозволена, вона ніколи не може бути спрямована проти самої політики. Отже, дискусія може бути надзвичайно вільною або ж її взагалі може не бути; вона може бути спрямована проти нижчих ешелонів бюрократії, але ніколи проти вищих; таким чином, вона може бути використана як метод дисциплінарного впливу з метою посилення контролю керівників над своєю власною організацією. Визначальною рисою демократичного централізму є відсутність в ньому хоча б якої-небудь загальної схеми, що передбачала б проведення упорядкованих дискусій, використання їх як фактора у прийнятті рішень, а відтак надання можливості інформованій громадській думці впливати на здійснення політики. Хоч як недосконало, але парламентський або представницький уряд більш-менш все-таки виконує цю функцію, і будь-яка форма правління, що не забезпечує собі життєздатної зміни, не може претендувати на те, щоб називатись демократичною. Демократичний централізм виходить із сутності організації, націленої на досягнення певної політичної мети, він нічого не говорить про проблему збору й вивчення інформації й громадської думки в процесі здійснення політики або забезпечення добровільного сприяння реалізації політичних завдань. А це, зрештою, неабиякі проблеми.

¹ «Комуністичний Інтернаціонал, 1919 — 1943». Документи дібрані й відредаговані Джейн Деграс- The Communist International, 1919-1943. Vol. I (1956), p. 134.

² Правила з поправками від 1956 року опубліковані в додатку до John N. Hazard, The Soviet System of Government (1957).

³ Задля форми (латин.).

З плином часу партія дуже змінилась. Вона розбудувала величезний бюрократичний апарат, в якому головні секретарі посідали ключові пости; /745/ саме через партію досягли вищих посад в ієрархії Сталін і Хрущов. Склад партії майже повністю змінився: внаслідок природного ходу подій, а також сталінських чисток стара більшовицька інтелігенція зникла, в той час як індустріалізація створила нову інтелігенцію, в основному із службовців, керівників установ і підприємств, техніків і спеціалістів. Згодом ці зміни можуть відбитись на характері діяльності партії, однак, певно, не вплинуть на її теорію або контроль над всіма сферами радянського суспільства. Гостра критика культу особи, з якою виступив Хрущов, не мала на меті змінити що-небудь по суті; вона зовсім не призначена була для того, щоб «проникнути у пресу». Але, звичайно, вона спрямована була на те, щоб скинути напівпараноїчну тиранію Сталіна, що в останні роки тяжіла над вищим керівництвом, і покінчити з «летаргією послуху», яку систематичний терор викликав у самій бюрократії, серед письменників, художників, вчених і взагалі серед всього населення. За своєю загальною формою згадана промова була панегіриком золотого віку партії, коли Ленін дозволяв багато дискутувати, вдавався до терору помірно, коли це було «необхідно», і здебільшого не проти членів партії. Точніше кажучи, вона явно намічала політику оживлення партійної бюрократії і відновлення її контролю над урядовою бюрократією. Як повідомлялось у доповіді, політика успішно втілювалась у життя: «Без перебільшення можна сказати, що за п’ять років (від часу смерті Сталіна до кінця 1957 року) він (М. С. Хрущов) створив найсоліднішу форму партійно-бюрократичного правління, яке будь-коли існувало в історії країни» ¹. Хоч промова й вимагала повернення до колегіальності у вищому керівництві, вона не пропонувала жодних конституційних заходів для її гарантії або для забезпечення упорядкованої передачі влади від одного керівництва до іншого.

¹ Schapiro, The Communist Party of the Soviet Union (1960), pp. 563 f; див. заключний розділ, сс. 547 — 590.

Соціалізм в одній країні

З прийняттям концепції партії й імперіалістичного капіталізму теорія комунізму як логічної структури була завершена, однак їй не вистачало того, що повинно було стати її основною рушійною силою як політичної системи. Йдеться про концепцію соціалізму в одній країні, запропоновану Сталіним як наслідок його одноособових намагань удосконалити теорію. У певному розумінні це був ще один звичайнісінький облицювальний камінь для ленінізму — принаймні до його концепції, викладеній у цій главі. Бо ленінське досягнення, як воно описано нами, полягає у створенні різновиду марксизму, застосованого до слаборозвиненого в промисловому відношенні суспільства з аграрним селянським господарством. Соціалізм в одній країні, таким чином, довершував розбіжність між ленінським марксизмом і західноєвропейським марксизмом, задуманим Марксом і /746/ марксистами як теорія перетворення високоіндустріальної економіки із капіталістичного в соціалістичне суспільство. Отож не дивно, що з точки зору марксистської теорії, як її звичайно розуміють, сталінська концепція соціалізму в одній країні була логічно слабкою; і навряд чи Сталін намагався спростувати докази, що свідчили про парадоксальність його концепції. В основі своїй навряд чи вона була чимось більшим, аніж поодиноким явищем у боротьбі за престолонаслідування, що виникла після смерті Леніна; а метою Сталіна, коли він висунув цю теорію, було відсторонити від влади Троцького. Сталінська концепція містила нечесне, навіть облудне, тлумачення теорії перманентної революції і стосунків Троцького з Леніним. Однак цей аспект теорії не потребує тут подальшого роз’яснення. Незважаючи на все це, соціалізм в одній країні став рушійним чинником ленінізму. Під таким лозунгом комуністична Росія поставала перед світом як велика індустріальна і військова держава, яка 1928 року приступила до реалізації першої із своїх п’ятирічок, що знаменували початок революції з набагато вагомішими, далекосяжними політичними і соціальними наслідками, аніж ленінська революція 1917 року. Поєднавши комунізм із величезною рушійною силою російського націоналізму, п’ятирічки стали першим великим експериментом із цілковито плановою економікою. Завдяки своєму успіху, російський комунізм подав приклад, що його могли наслідувати селянські суспільства з національними прагненнями в усьому світі.

1924 року Сталін несподівано виступив з тезою, що Росія «може й повинна побудувати соціалістичне суспільство». Лише кілька місяців тому він повторив традиційну думку, що була загальноприйнятою з 1917 року й раніше, ніби успіх соціалізму в Росії залежить від соціалістичних революцій в Західній Європі. Сталін доводив, ніби єдиною перепоною на шляху до побудови завершеного соціалістичного суспільства в Росії була небезпека, що її створює «капіталістичне оточення» — підступи, «сітки шпіонажу» або ж інтервенція капіталістичних ворогів. Звичайно, нічого нового не було у переконанні, що комуністичні й капіталістичні держави не можуть постійно співіснувати; саме таку думку поділяв і Ленін, але, з точки зору марксизму, це не було перешкодою для завершення соціалізму в Росії. Марксисти вважали, що для побудови соціалізму необхідна економіка з високим рівнем виробництва і, отже, індустріальне суспільство, яким Росія явно не була. Незважаючи на цю обставину, Сталін доводив, що соціалізм може бути побудований в країні з просторою територією і багатими природними ресурсами. По суті, він знехтував звичайним для марксизму економічним доводом і замінив його політичним аргументом. Сталін припускав, що при відповідних ресурсах, при відповідній робочій силі й управлінні з необмеженою владою соціалістична економіка може бути побудована як втілення певного політичного курсу. Таким, власне, й став соціалізм в одній країні, і теоретично він не відбиває нібито існуючої залежності політики від економіки — залежності, що покладена /747/ в основу одного із принципів марксизму. З другого боку, сталінська концепція досить добре узгоджувалась з деякими елементами ленінізму.

Не відразу стало ясно, що Сталін, власне, пропонував іншу політику, аніж та, якої тривалий час дотримувалась партія, бо в 1924 році ніхто не заперечував, що партія повинна взяти курс на соціалізм і якомога швидше й далі просуватися до наміченої мети. Практично питання було вирішено, коли Ленін переконав партію відмовитись від проектів перенесення комунізму до Західної Європи і прийняти німецькі умови Брест-Литовського миру. Як тоді казали, Ленін обмінював простір на час, погоджуючись на втрату території, яку вимагали німці. А втім, який був би сенс вигадувати час, коли б не було впевненості, що комунізм переможе в Росії. «З моменту перемоги соціалізму в одній країні», — сказав тоді Ленін, — єдине важливе питання полягає в тому, щоб забезпечити «якнайкращі умови для розвитку і зміцнення соціалістичної революції, що уже розпочалась». Що ж до тактики, то Ленін розраховував на можливість тривалого періоду співіснування, передбачену його теорією імперіалізму. Обгрунтовуючи ідею нерівномірного розвитку капіталізму, він зазначив, що «перемога соціалізму можлива спочатку в декількох або навіть в одній окремо взятій капіталістичній країні». У той час він мав на увазі уже індустріалізовані країни, але це положення міг би застосувати до Росії й дехто з меншою, ніж у Леніна, винахідливістю. Зрештою, в деяких своїх останніх творах Ленін, здається, проводить думку, що Росія внаслідок свого власного культурного й промислового розвитку могла б, хоч і довгим шляхом, прийти до соціалізму. Можливо, в словах Троцького був певний відголосок російського націоналізму, коли він проголосив на Комуністичному Інтернаціоналі: «Боротьба за Радянську Росію злилась з боротьбою проти світового імперіалізму» ¹. Справа в тому, що сталінська теорія скоріш відзначалась своєю діалектичною незграбністю, аніж тим, що внесла важливу зміну в теорію ленінізму.

¹ Ленінські зауваження про соціалізм в одній країні містяться в статті «Про лозунг Сполучених Штатів Європи» (1915). Selected Works. Vol. V, p. 141. Серед останніх праць див. «Краще менше, та краще» і «Про кооперацію» (1923). Selected Works. Vol. IX, відповідно сс. 400 і 409. Промова Троцького знайшла відбиток у Маніфесті, прийнятому 8 серпня 1920 року. «Комуністичний Інтернаціонал, 1919 — 1943». Документи підібрані і відредаговані Джейн Деграс- The Communist International, 1919-1943. Vol. I (1956), p. 177.

Отже, коли б Сталін не пропонував жодних змін у політиці, то, здається, від його теорії нічого й не лишилось би, крім академічного питання, чи буде завершена побудова соціалізму в Росії. Звичайно, були ще й інші важливі питання, зокрема, темпи будівництва, але Сталін нічого не сказав про це. Чи потрібно проводити індустріалізацію швидко з відповідно швидкими змінами у сільському господарстві? Чи, можливо, вона повинна бути повільною, і якщо так, то чи довго доведеться тоді миритися із селянськими господарствами, дозволеними в 1917 році? Саме з цих питань у 1924 році виникли гострі розбіжності, і соціалізм в одній країні здавався /748/ тоді більш прийнятним для прихильників поступових змін, аніж для їхніх опонентів, можливо, тому, що усвідомлювалась масштабність завдань, які необхідно було здійснити. Сталін удався до одного із своїх обхідних політичних маневрів: він став на бік прихильників поступових перетворень з метою ліквідувати опозицію й, утвердивши свою владу, розпочав, у ході реалізації п’ятирічки, індустріалізацію набагато швидшими темпами, аніж будь-хто й будь-коли міг вважати за можливе. З огляду на його політичні методи, можна припустити, що всі ці заходи, включаючи й очевидну невиразність його теорії, являли собою приклад свідомої підступності, хоч все-таки неможливо сказати, наскільки ясно з самого початку він міг передбачити кінцеві результати. Зважаючи на слабкість теорії, навряд чи можна припустити, що прийняття партією теорії соціалізму в одній країні було продиктовано законами логіки. Річ, мабуть, в тім, що партія, після семи років правління у винятково складних умовах, дуже стомилась від постійних нагадувань про те, що влада її тримається лише на стражданнях революції, у якої, здавалось, було дедалі менше шансів досягти своєї мети. З першими успіхами зросла її впевненість у своїй здатності не тільки утриматись при владі, але й рушити вперед, однак успадкована нею теорія революції стала прикрою перепоною, що сковувала її енергію. З чисто людської точки зору теорію соціалізму в одній країні можна було б просто пояснити тим, що Сталін сказав партії саме те, що вона хотіла почути, — форма політичного аргументу більш переконлива, аніж діалектика ¹.

¹ Див. матеріал про соціалізм в одній країні в праці: Isaac Deutscher, Stalin. A Political Biography (1949), pp. 281-293.

Хоч партія ще не бачила особливих зрушень у справі, якій присвятила свою діяльність, прийняття теорії соціалізму в одній країні означало схвалення примусової індустріалізації, розпочатої Сталіним 1928 року, і примусової колективізації сільського господарства, розгорнутої наступного року. Друге спричинювалось першим — не для того, щоб збільшити, як зауважив Сталін, сільськогосподарське виробництво, а щоб скористатись легкодоступним джерелом робочої сили, необхідної для зростаючої промисловості, і спростити порядок стягнення примусового податку на приховане селянами зерно. Практичні успіхи політики — це одне із чудес новітньої історії, чудо, яке весь час скеровувала і контролювала партія. Трохи більше ніж за десять років партія створила в Росії військову силу, здатну, при підтримці західних країн, протистояти німецькій навалі у другій світовій війні. Вона створила промисловість із досить розширеними виробничими можливостями, що могла забезпечити необмежене подальше збільшення виробництва з надзвичайно швидкими темпами річного приросту. Вона створила уряд досить стійкий, щоб залишатись господарем своїх збройних сил, і досить винахідливий, щоб побудувати промисловий комплекс і керувати ним, і водночас продовжувала утримувати контроль над урядом. Вона здійснила в російському суспільстві необхідні суттєві перетворення. Партія створила умови для підвищення грамотності населення, /749/ а це дало змогу перетворити селян на кваліфіковану робочу силу для промисловості; завдяки її зусиллям були підготовлені керівники підприємств, техніки, інженери і вчені, без яких сучасне індустріальне суспільство неможливе. Це була третя революція, нав’язана, як зазначив Сталін, «згори», цілком тоталітарною диктатурою. Вона також нав’язала Росії більш як на десять років труднощі й варварство, про які Маркс, у своєму історичному аналізі «примітивного накопичення» капіталу, сказав, що вони простягаються майже через два століття англійської історії. «Капітал, — писав він, — з’являється на світ весь у багні з голови до п’ят і сочиться кров’ю з кожної пори» ¹. Саме така характеристика могла б бути цілком вірною і для Росії.

Оповідь про сталінську революцію належить загальній історії. Нас же цікавить її значення для політичної теорії російського марксизму. Її метою було перетворити сталінську Росію, що називалась соціалістичною, у наймогутнішу європейську державу. Найхитромудріші маніпуляції не змогли б надати російській державі видимості надбудови, що природно постала з російської економіки, бо надбудова явно сама створила собі економічний базис. Соціалізм в одній країні обірвав останню сполучну ланку з загальноприйнятим розумінням економічного детермінізму, уже послабленого теорією перманентної революції Троцького і ленінською теорією імперіалізму. Спонукальним чинником, до якого звертався Сталін, був російський патріотизм, бо різниця між побудовою соціалістичної батьківщини і побудовою російської батьківщини була лише в словесній оболонці. Режим був соціалістичний тільки в тому розумінні, що держава володіла засобами виробництва; його реаліями були політичний абсолютизм й імперативи індустріалізації. Ідеологи режиму твердили про скасування експлуатації, але твердження це грунтувалось на семантичному аргументі: робітники «володіють» фабриками і заводами і тому не можуть експлуатувати самих себе... Твердили також про те, що з класовою боротьбою покінчено, що стосунки між робітниками і селянами «дружні», однак накопичення капіталу здійснювалось шляхом примусових заощаджень, в основному за рахунок життєвого рівня селян. Партія все ще називала себе пролетарською, але склад її змінювався, дедалі більше поповнюючись керівними працівниками, що їх потребувала індустріалізація, і коли 1931 року Сталін навів перелік обов’язків керівників підприємств, то відрізнялись вони від обов’язків менеджерів капіталістичних країн в основному лише тим, що не включали рекламну справу ². У соціалістичному «змаганні» були запроваджені диференціальні ставки зарплати залежно від кваліфікації, подібні до існуючих у капіталістичній промисловості.

¹ Capital. Eng. trans. by E. and C.Paul (Everyman Library, 1933), p. 843.

Див. його звернення до керівників промислових підприємств, озаглавлене: «Нові умови, нові завдання в економічному будівництві». Problems of Leninism (Moscow, 1940), pp. 368 ff.

На підтвердження своїх соціалістичних претензій режим забезпечив цілий ряд додаткових пільг, як, наприклад, систему державної охорони здоров’я, оплачувані /750/ відпустки тощо. Щоправда, розширення промислового виробництва відкривало широкі можливості — особливо для здібних і енергійних молодих людей, які могли скористатися безкоштовною освітою, а це, певна річ, значною мірою сприяло стійкості режиму. Правда також і те, що жорсткість його поступово пом’якшувалась у міру того, як реалізувались його цілі. Проте факт залишається фактом: у процесі перетворень народу довелось пережити неймовірні труднощі, навіть якщо скинути з рахунку жахливі випробування, спричинені другою світовою війною. Далеко не найменшим лихом була постійна беззахисність перед сталінським терором і примусовою працею, до яких систематично вдавався режим за допомогою таємної поліції і від яких постраждали як партія, так і все населення країни. Прагнення створити колективну промисловість і колективне сільське господарство є відмітною рисою марксизму, якою, головним чином, і відрізнялись сталінські методи від тих, що їх міг би застосувати цар, намагаючись розбудувати російську національну державу.

Концепція національної держави, до того ж ще й соціалістичної, була, з точки зору марксистської соціальної філософії, логічною потворністю, оскільки марксизм не мав жодної позитивної концепції ні держави, ані нації і завжди вважав соціалізм несумісним ні з тією, ні з іншою. Націоналізм розглядався Марксом і взагалі марксистами просто як пережиток феодалізму, а національний патріотизм як залишкове почуття, що, як і релігія, належить до хибної ідеологічної орієнтації, яка робить робітничий клас беззахисним перед лицем капіталістичної експлуатації. «Комуністичний маніфест» звів у принцип, «що робітники не мають своєї країни», і це розглядалось як основна сила марксизму, який звільнив робітників від шкідливої ілюзії. Марксизм завжди вважав себе інтернаціональним, але інтернаціоналізм його був негативним у тому розумінні, що він розраховував на те, що національні відмінності просто зникнуть, як тільки робітничий клас стане достатньо просвіченим, щоб відстояти свої справжні класові інтереси. Не розвинувши будь-якої позитивної концепції нації і не визнавши того факту, що націоналізм може являти собою дійсно культурну цінність, марксизм також не мав і будь-якої концепції міжнародної організації національних держав. Його інтернаціоналізм був пережитком індивідуалізму початку дев’ятнадцятого століття, який виступав за скасування інституцій, що вважались застарілими і гнобительськими, і який, таким чином, припускав, що з усуненням різноманітних перешкод залишиться певна ідеальна форма колективізму. Таке припущення зумовило певні риси утопізму, що лежали в основі Марксової думки, по суті, реалістичної за своїм характером. Значною мірою подібним було і ставлення марксизму до держави. Відповідно до марксистської алегорії, держава повинна була, користуючись виразом, що став відомим завдяки Енгельсу, «відмерти» після успішного завершення соціалістичної революції. Марксизм, як він розумів самого себе, завжди був класовим рухом, і його революція розумілася як пролетарський бунт проти буржуазної диктатури. Концепція класової боротьби, яку ствердив «Комуністичний маніфест», /751/ охарактеризувавши її як «історію всіх суспільств, що існували до цього часу», не залишала жодного місця для будь-якої концепції загальнонаціональних або державних інтересів і навіть не припускала, що подібна концепція необхідна. Диктатура пролетаріату прийшла на зміну диктатурі буржуазії — з негативним мандатом придушити контрреволюцію і позитивним мандатом створити комунізм, практичні цілі якого майже не були визначені. Коли перемога соціалізму в одній країні перетворила сталінську Росію на дуже могутню національну державу, це була держава майже зовсім без політичної філософії. Або ж, кажучи точніше, вона мала ретельно розроблену філософію, але без чіткого плану її ефективного застосування на практиці. Внаслідок цього політика держави мала відчутні розбіжності з теоріями, з яких вона виводилася і які часто-густо видавались лише ширмою, що прикривала звичайнісіньку націоналістичну й імперіалістичну лінію поведінки.

Форма правління, яку заснував Ленін і яку дістав у спадщину Сталін, грунтувалася, відповідно до свого власного уявлення про себе, на союзі міського промислового пролетаріату з селянством. Як Ленін, так і Троцький вважали, що союз цей буде тимчасовим, оскільки ні той, ні другий не припускав, що селяни добровільно підуть за робітниками в реалізації принципів колективізму й інтернаціоналізму, які, на їх думку, повинні були стати основою політики уряду робітничого класу. І не передбачали вони, що робітничому класу, який становив меншість суспільства, доведеться приневолювати переважну більшість селян. Помилялися вони в цьому відношенні, як і помилявся Ленін, гадаючи, ніби на певній стадії союз із селянами буде замінено союзом із західним пролетаріатом. Проблему селянства було вирішено не в світлі певної соціальної філософії, соціалістичної або націоналістичної, але шляхом дикого примусу з метою реалізації наприкінці двадцятих років сталінської програми колективізації, внаслідок чого селянство було доведено до такого стану зубожіння, якого ніколи не знала царська Росія. Ця політика дійсно увінчалась успіхом в тому розумінні, що відкрила можливості для швидкого розвитку промисловості, але водночас вона спричинилася до порушення на тривалий час рівноваги між промисловістю і сільським господарством, а це, уже під кінець останніх років життя Сталіна, створило серйозну загрозу для режиму. Сільськогосподарська політика Сталіна — це приклад нерозважливості безвідповідального деспота, що прикривалась хибним твердженням про «дружність» стосунків між промисловими робітниками і селянами. Подібна політика не була виявом жодної раціональної концепції національних інтересів, якої філософія режиму й не мала. Таким же чином концепція режиму щодо самого себе як форми правління робітничого класу стояла на заваді його власній політиці індустріалізації. Єдино позитивним надбанням цієї філософії були постійні намагання Сталіна довести, ніби будь-яка протидія тоталітарному деспотизму — контрреволюційна; звідси дикі звинувачення у зрадницьких змовах — звинувачення, за допомогою яких він знищував досвідчених, відданих своїй справі /752/ революціонерів. Як уряд, так і партія відмовились від будь-якої обгрунтованої претензії на те, щоб представляти робітничий клас, що, по суті, було й неможливо, якщо зважити на мету створення широкорозвинутого промислового комплексу. Режим гнобив робітників так само бездушно, як безсовісно пригнічував будь-який інший прошарок населення, а якщо він дійсно і представляв інтереси якого-небудь соціального класу, то улюбленцем його, здається, був новий клас керівників підприємств і спеціалістів, що його створював режим, — між іншим, саме це й передрікали зневірені марксисти на зразок Мілована Джиласа. Політика уряду в індустріальній галузі спричинилася до появи ще однієї невідповідності, а саме: між виробництвом товарів виробничого призначення і виробництвом споживчих товарів, — невідповідності, яку режим, запевняючи всіх у своїй соціалістичній сутності, і не намагався виправити, але за якою міг стояти мілітаризм, що спростовував проголошувані урядом мирні наміри.

Соціалізм в одній країні як політичний принцип не давав Росії жодних орієнтирів щодо того, як будувати свої стосунки з тими державами, що не виступають з позицій звичайного національного імперіалізму. Комунізм сам по собі розглядається як певна ідеологічна сполучна ланка, яка може забезпечити спільність інтересів комуністичних країн, однак немає достатніх підстав вважати, чому це саме так повинно бути. Власність держави на засоби виробництва не впливає на переваги, які російський промисловий комплекс міг би дістати від можливості контролювати, наприклад, виробництво сілезької сталі, так само як і не робить Росію щедрішою у стосунках з Польщею. Загалом кажучи, російська політика щодо кільця її держав-сателітів у Східній Європі завжди мала на меті використовувати їх для посилення свого власного економічного і воєнного потенціалу. Єдиною із цих держав, що значною мірою зберегла незалежність політичного курсу, була Югославія, яка, між іншим, не потрапила до російської зони окупації наприкінці війни. Вирішальним випробуванням спільності інтересів комуністичних країн, безперечно, стануть довгострокові відносини між Росією і Китаєм, оскільки жодна з цих країн не буде ставитись до другої як до сателіта. Безсумнівно, історичний факт існування соціалізму в одній країні спричинив значні зміни в міжнародній орієнтації Росії. Прийняття сталінської політики означало, по суті, відмову від теорії, згідно з якою комунізм залежав від підтримки робітничого класу Західної Європи. А втім, були досить суттєві причини, чому саме підтримка з того боку й не могла надійти, хоча концепція комунізму як руху робітничого клаву не дозволяла визнати ці причини. За винятком хіба що декількох випадків, західноєвропейський робітник з його високим життєвим рівнем, незалежними профспілками і взагалі його вільнодумними політичними інституціями не мав жодних підстав для того, щоб захоплюватись комунізмом. Політична роль, яку комунізм відігравав на Заході, в цілому мала підривний характер; вона виявлялась дієвою лише там, де існувало невдоволення, що надавало підривній роботі спокусливої форми політичної діяльності. У державах із соціальною й економічною структурою, що наближалась до російської, /753/ стан справ був зовсім іншим, коли Сталін висунув свою теорію. Країна з аграрною економікою і в основному селянським населенням, підвладна тиску швидко зростаючого населення, майже завжди відчуває постійну потребу в індустріалізації, навіть ціною утримання низького життєвого рівня. Проблема індустріалізації в такому суспільстві значною мірою наближається до тієї, з якою зіткнулась Росія, а саме: необхідність накопичення капіталу і неможливість одержати кредити на пільгових умовах; однак капітал можна накопичити лише шляхом примусового заощадження, як це було в Росії. До того ж, як правило, подібні країни не мають політичної структури, здатної перешкодити приходу до влади диктатури. Тому привабливість для них успішно здійсненої сталінської індустріалізації, проведеної швидкими темпами, очевидна; з огляду на це міжнародний вплив комунізму в одній країні змушує Росію звертати свої погляди на Схід. Ще 1923 року Ленін передбачав цю можливість, коли сказав, що його теорія імперіалізму означала поділ світу на «два табори». Такий розкол він відносив на рахунок «імперіалістів» і розглядав це як несприятливу обставину, оскільки, на його думку, великі держави будуть на боці високоіндустріалізованого європейського блоку. Після тимчасового союзу другої світової війни Сталін оживив ідею двох таборів, але він, мабуть, не вважав це несприятливою обставиною. У всякому разі, наслідком міжнародного впливу комунізму в одній країні був поділ світу на два могутні блоки, що характеризувались по-різному: як капіталістичний — комуністичний, імперіалістичний — миролюбний або просто Схід — Захід. Майбутнє кожного з них, певно, залежить від їх здатності успішно привернути на свій бік нейтральні країни. Поширенню ліберальних політичних інституцій, можливо, буде сприяти створення альтернативи насильницьким методам примусового заощадження.

В Росії відстоювання суворих заходів, до яких змушений був вдаватися соціалізм в одній країні, полегшувалось запевненнями в їх тимчасовості — перспектива, якою звичайно підбадьорює народ марксистська традиція. Доречність отих заходів виправдовувалась, по-перше, необхідністю побудови соціалізму, завершення якого було проголошено Сталіним близько 1936 року, а по-друге, переходом до комунізму, тобто вищої стадії, про яку згадують Маркс і Енгельс і про яку Сталін сказав, що вона також може бути реалізована в одній країні. А за всім отим, мовляв, уже не буде більше потреби в репресіях, і держава, очевидно, «відімре». Така перспектива, надто глибоко укорінена у марксистській традиції, була свого роду борговим зобов’язанням, з яким режим міг би колись розрахуватись, щоб не стати об’єктом критики й невдоволення. Чому ж тоді, можна запитати, оскільки немає вже експлуататорських класів, держава не починає відмирати? 1939 року Сталін підтвердив, що таке питання дійсно «іноді ставиться». Відповідь його була саме такою, яку дав би будь-який інший марксистський теоретик, коли б передбачення його не справдились. Ті, хто запитують, відповів він, «свідомо запам’ятали» слова, але «не зрозуміли суті». Вони забули про «сітки шпіонажу», розставлені /754/ оточуючими капіталістичними державами. І він зробив висновок: «держава залишиться також і при комунізмі», якщо до того часу не щезне капіталістичне оточення внаслідок перемоги комунізму в усьому світі ¹. Цього питання Сталін торкнувся знову, причому досить побічно, в одному із своїх останніх творів. 1950 року він написав декілька статей про марксизм і мову, метою яких було показати, що ані логіка, ані мова не залежать від класової боротьби, оскільки мова — це засіб спілкування між людьми всіх суспільних класів. Це дещо езотеричне питання видається неймовірним об’єктом інтересу, але справжній намір автора відразу розкривається, коли він починає дорікати тим товаришам, «котрі надто захоплюються... вибухами» як методом здійснення важливих суспільних перетворень. В радянському суспільстві немає «ворожих класів» — для підтвердження цієї думки він послався на «революцію згори», в ході якої було колективізовано сільське господарство, — а отже, нема й потреби для «вибухів» ². Інакше кажучи, перехід до комунізму відбудеться під керівництвом і контролем партії. Хрущов також іноді не шкодував зусиль, аби звільнити поняття «перехід» від деяких його утопічних відтінків. На XXI з’їзді партії (1959 р.) він охарактеризував свій семирічний план як програму «побудови комунізму» і водночас попередив, що комуністичне суспільство не буде «безформним і неорганізованим». До того ж він ще й повів мову про певну можливість, яка сповнила б жахом Сталіна, а саме: розвиток «громадських організацій» або добровільних об’єднань, здатних взяти на себе «багато функцій, що їх до цього часу виконували державні органи», — звичайно, під керівництвом партії. Отже, цілком слушно можна припустити: те, що залишиться після відмирання держави, принаймні в тій мірі, в якій це може відповідати намірам партії, буде являти собою режим, призначення якого втілюватиметься в концепції держави загального добробуту. У такій державі досягнення певного рівня виробництва дозволить збільшити випуск споживчих товарів, не зменшуючи виробництва засобів виробництва нижче допустимого. Буде можливим також здійснити відповідне підвищення життєвого рівня, скоротити робочий день і дещо пом’якшити або децентралізувати адміністративне регулювання.

¹ «Деякі питання теорії» в його доповіді XVIII з’їзду партії. Problems of Leninism (Moscow, 1940), pp. 656-666.

² Marxism and Linguistics (New York, 1951), p. 27.

Комунізм у Китаї

В очах Леніна більшовицька революція 1917 року в Росії була лише першим етапом світової революції, яка повинна була скинути капіталізм в усіх країнах. 1920 року до Китаю було послано представника Комінтерну з метою розгорнути й підтримати там комуністичну діяльність. Але хоч китайський комунізм і зазнав певною мірою впливу ззовні, він розвинув /755/ свій власний характер, що несе на собі відбиток визначної постаті людини, яка сформувалась на китайському грунті, — легендарного тепер голови Китайської комуністичної партії Мао Цзедуна.

Навряд чи можна зустріти більш переконливу або авторитетну оцінку значення Мао Цзедуна, аніж та, яку дав 1946 року його колишній товариш по зброї Лю Шаоці у розмові з Анною Луїзою Стронг:

Визначним досягненням Мао Цзедуна була заміна європейської форми марксизму на азіатську. Маркс і Ленін були європейцями; вони писали європейськими мовами про європейські справи й проблеми, рідко виявляючи інтерес до Азії або Китаю. Основні принципи марксизму, безперечно, можна пристосувати до всіх країн, однак прикласти їх загальну правду до конкретної революційної практики Китаю — завдання досить важке. Мао Цзедун — китаєць; він аналізує китайські проблеми і веде китайський народ у його боротьбі до перемоги. Він керується марксистсько-ленінськими принципами, щоб пояснити китайську історію і практичні проблеми Китаю. Він перший, кому вдалося це зробити. Він створив китайську, або азіатську форму марксизму. Китай — напівфеодальна, напівколоніальна країна, де величезна кількість людей ледь животіє, обробляючи невеличкі клаптики землі... Намагаючись перейти до більш індустріалізованої економіки, Китай зазнає... тиску... з боку передових промислових країн... У подібному становищі перебувають також і інші країни південно-східної Азії. Курс, обраний Китаєм, буде впливати на всіх них ¹.

Мао Цзедун народився 1893 року в селянській родині, у провінції Хунань. Його батько був дрібним торговцем, що володів невеличкою ділянкою землі. Батько Мао, очевидно, був чоловіком надзвичайно суворим й ощадливим, який намагався, без особливого успіху, підкорити сина своїй волі. У восьмирічному віці Мао віддали в науку до сільського вчителя навчатись грамоті, але водночас він продовжував допомагати батькам по господарству. Пізніше, будучи учнем провінційної школи, він не міг звикнутися з її порядками і програмою навчання і багато часу проводив у публічній бібліотеці, поглинаючи, серед творів інших авторів, переклади Руссо, Дарвіна, Адама Сміта і Джона Стюарта Міля. Коли йому виповнилось двадцять, він вступив до педагогічного училища, де вивчав філософію. Хоч і охоплений пристрастним бажанням реформувати Китай, Мао ще не був марксистом, характеризуючи свій умонастрій як «дивовижну суміш ідей лібералізму, демократичного реформізму й утопічного соціалізму» ².

¹ Anna Louise Strong, «The Thought of Mao Tse-tung», Amerasia, XI. №6 (June, 1947), p. 161. Цитується в Stuart Schram, The Political Thought of Mao Tse-tung (New York: Praeger, 1963), p. 56.

³ Edgar Snow, Red Star Over China (New York: Modern Library, 1944), p. 147.

Характерно китайські риси його пізнішої діяльності /756/ виявились ще замолоду в тому, що він мало приділяв уваги вивченню іноземних мов у школі. Отже, він познайомився з західною літературою, в тому числі й марксистською, лише в перекладах. Таким чином Мао, на відміну від декого з його колег, яких навчали росіяни, ніколи не був особливо тісно пов’язаний з доктринерським радянським різновидом марксистського вчення.

1918 року Мао вирушив до Пекіна, де, працюючи помічником у бібліотеці Пекінського університету, уперше прочитав «Комуністичний маніфест». Під 1920 рік Мао уже вважав себе марксистом, а 1921 року став учасником І з’їзду китайських комуністів. Під 1935 рік Мао здобув контроль над партією — контроль, який з різноманітними перипетіями він утримує до цього часу.

Значення Мао як самобутнього політичного теоретика є предметом жвавих дискусій, проте історико-політична важливість його доктрин майже не викликає сумніву, навіть якщо їх розглядати просто як логічне продовження думок, започаткованих Марксом і Леніним. Хоч Ленін і визнавав важливість селянства в суспільствах з не дуже розвиненою промисловістю, однак саме Мао відвів йому центральне місце в революційній стратегії. Мао, як видно, запропонував замінити пролетаріат селянством як «авангардом» революції — єретичний підхід в очах деяких марксистів. Ще в березні 1927 року у статті, озаглавленій «Повідомлення про результати дослідження селянського руху в Хунані», Мао розвинув погляди, що лягли в основу нового різновиду комунізму. Ось промовистий уривок із згаданої статті:

Ця величезна маса селян-бідняків, що становить 70 відсотків всього сільського населення, є кістяком селянського об’єднання, авангардом, покликаним скинути сили феодалізму, видатними героями, які звершили велике революційне починання, що багато років чекало на своє звершення... Будучи найбільш революційними, селяни-бідняки здобули керівну роль у селянському об’єднанні... Це керівництво селян-бідняків абсолютно необхідне. Без участі бідного селянства не може бути революції. Нехтувати ним, значить нехтувати революцією. Нападати на нього, значить нападати на революцію ¹.

Однак Мао залишався весь час досить ортодоксальним, щоб постійно наполягати на «пролетарському керівництві» в китайській класовій боротьбі. Китайська компартія, сформована із професійних революціонерів за ленінським зразком, забезпечила б необхідне пролетарське ідеологічне керівництво, навіть коли б до його складу й не входило багато справжніх робітників ².

¹ Mao Tse-tung, Selected Works (London: Lawrence and Wishart, 1954 — 56), I, p. 32. /757/

³ Cf. Chester C.Tan, Chinese Political Thought in the Twentieth Century (Garden City: Doubleday and Co., 1971), p. 347. Питання також висвітлюється Стюартом Р.Шрамом (Stuart R.Schram) в його праці The Political Thought of Mao Tse-tung (New York: Praeger, 1963), pp. 28-37.

Наголос, який робив Мао на важливості селянства, незалежно від того, був він єрессю чи просвіченим застосуванням марксистсько-ленінської думки, зумовлювався особливостями китайського життя. Своє натхнення Мао в основному черпав із китайської історії. «Грандіозна боротьба селян — селянські повстання і війни — становила дійсно рушійну силу історичного розвитку феодального суспільства Китаю»¹.

Китайська історія рясніє прикладами селянських війн. Особливо відомі бунти Хуана Чао у дев’ятому столітті і Лі Тцучена у сімнадцятому ². Взагалі ці бунти потерпіли поразку, бо селяни робили наскоки й відступали, як це звичайно роблять відносно погано озброєні партизани. До того ж у них не було добре укріплених баз, де можна було б знайти необхідну підтримку. Урок, здобутий в минулому, не пропав марно: ще на початку своєї діяльності Мао Цзедун здивував своїх орієнтованих на місто колег по партії твердженням, що слушна стратегія полягає в тому, щоб оточити міста добре обладнаними революційними базами, які мають розміщуватись у прилеглих до міст сільських регіонах.

На думку Мао, оскільки сили імперіалізму й реакції міцно засіли в містах, то боротьбу доведеться вести протягом значного періоду часу, уникаючи вирішальних битв із загалом сильнішим противником. Поки революційні сили все ще слабкі, необхідно «зміцнити відсталі села, перетворивши їх на передові, укріплені базові райони, великі воєнні, політико-економічні й культурні революційні бастіони з тим, щоб вони могли дати відсіч запеклому ворогові, який буде наступати з міст на сільські райони» ³. Зважаючи на просторість китайської території і майже цілковиту роз’єднаність простих сільськогосподарських селищ і сучасних міських районів, Мао був переконаний, що зрештою визріють необхідні умови для повної перемоги революційних сил, які діятимуть із своїх сільських баз.

Мало хто з політичних мислителів, і зовсім небагато хто із комуністичних вождів надавав такого великого значення війні і військовій силі. «Світ можна сформувати лише за допомогою гвинтівки»; «той, хто прагне захопити політичну владу в державі і утримати її, повинен мати сильну армію»; і «політична влада виростає із дула гвинтівки», — так вважав Мао ⁴. Мао говорить, головним чином, не про війну у звичайному міжнародному розумінні цього слова, а про громадянську війну, мета якої виразно політична, тобто захоплення влади на певній адміністративній території.

¹ Mao Tse-tung, Selected Works, III, p. 76.

² Tan, Chinese Political Thought, p. 349.

³ Mao Tse-tung, Selected Works, III, p. 85. Цитується Таном (Tan) в його творі Chinese Political Thought, p. 349.

⁴ Tan, Chinese Political Thought, p. 350. /758/

«Ворог насувається, ми відступаємо; ворог стає табором, ми намагаємось непокоїти його; ворог стомлюється, ми нападаємо; ворог відступає, ми переслідуємо», — така формула Мао для початкової, партизанської стадії політичної війни, яку він описує. І хоча ясно, що Мао ставить перед собою завдання скинути міцно укорінений, добре облагоджений режим з опорними базами в містах, цілком зрозуміло також і те, що політична мета полягає не в тому, щоб здобути ряд розрізнених перемог, а поступово розхитувати режим, доки він не ослабне, а населення не зневіриться у здатності уряду захистити його.

Наступною стадією має бути «мобільна війна» із застосуванням техніки просування вперед, відступу, несподіваних атак, як під час партизанської війни, але більш численними силами. Дана стадія, звісно, може початися лише тоді, коли ворог надто ослаб, а революційні сили досить зміцніли. Тільки після цієї стадії може революція перейти до звичайної позиційної війни, в якій ворог буде повністю розбитий. Оскільки головною метою є завоювання остаточної політичної перемоги, однією з найголовніших чеснот революціонера повинна бути витримка. Така стратегія затяжної війни, як це добре розумів Мао, може зайняти значний проміжок часу.

Мао, можливо, перший марксистський теоретик, який у своїх творах приділяв багато уваги питанням розвитку політики після революції. Енгельс говорив про «відмирання держави» в загальних словах, в той час як Ленін у своїй праці «Держава і революція» цитував Енгельса, аби підкріпити своє твердження, що при комунізмі уряд особистостей буде замінено урядом безликих істот. Поняття діалектичного мислення, що виступає як основне аналітичне знаряддя у всіх марксистських теоретизуваннях, підводить до думки про вичерпаність конфлікту й аргументу в кінці діалектичного процесу, коли розв’язуються всі протиріччя. Ідея, що класовий конфлікт спрямовує історію до пролетарської революції, яка завершується створенням безкласового (а отже, й безконфліктного) суспільства, є прикладом парадигми цього процесу «вичерпання», як його розуміє марксистська думка. Однак Мао цілком ясно висловлюється про незамкнений, вічно триваючий діалектичний процес. Говорячи про природу процесу мислення, Мао зазначає:

Розвиток об’єктивного процесу сповнений суперечностей і конфліктів, так само як і розвиток процесу людського пізнання. Всі діалектичні зміни зовнішнього світу кінець кінцем знаходять свій відбиток у людському пізнанні. Процес зародження, розвитку й зникнення в суспільній практиці, а також в людському знанні — нескінченний. У міру того, як крок за кроком розвивається практика зміни об’єктивно існуючих умов, основаних на певних ідеях, теоріях, планах або програмах, так само крок за кроком поглиблюється людське знання об’єктивної реальності. Рух або зміна світу об’єктивних реальностей ніколи не кінчається, а відтак і пізнання людиною істини на практиці також ніколи не буває повним. /759/ Марксизм-ленінізм зовсім не заперечує можливості відкриття нових істин, але постійно (пу туан ті) осяває шлях до пізнання істин на практиці. Отже, ми виступаємо за конкретне й історичне поєднання суб’єктивного й об’єктивного, теорії й практики, знання й дії...

Відкриття істин на практиці, перевірка й розвиток чуттєвого знання та доведення його до раціонального, а за допомогою раціонального знання активне керівництво революційною практикою і перебудова суб’єктивного й зовнішнього світу — практика, знання, більше практики, більше знань і так повторення ad infinitum ¹ цього циклічного процесу, а з кожним циклом — піднесення змісту практики й знання до вищого рівня — така епістемологія діалектичного матеріалізму, така його теорія єдності знання й дії ².

Відверте відстоювання Мао Цзедуном більш широкого й гнучкого підходу до розуміння діалектики вміло переплітається з проблемою пристосування західної теорії до особливостей китайської ситуації. Комуністи завжди говорили про «суперечності» суспільних процесів і ситуацій, але Мао визнає за доцільне дуже обережно провести розмежування між «антагоністичними» і «неантагоністичними» суперечностями. Антагоністична суперечність — це суперечність між революціонерами (які представляють народ) і ворогами народу, а неантагоністична суперечність може існувати в середовищі народу. Майже те саме висловив 1930 року й Сталін, коли він диференціював суперечності в межах однієї спільноти, тобто між масами народу і пролетаріатом, і суперечності за межами спільноти, тобто між капіталістичними елементами і диктатурою пролетаріату. Однак Мао наполягав на тому, що суперечності між робітничим класом і національною буржуазією — неантагоністичні, тобто вони існують в середовищі самого народу. До того ж Мао, на відміну від Сталіна, вважав, що хоч комуністичний уряд і є справжнім представником народу, однак між ним і народом все ж таки можуть бути суперечності ³.

Ця маніпуляція філософськими концепціями знайшла практичне застосування в проекті соціального устрою, названому Мао Цзедуном Новою демократією, і в його окремій доктрині «соціалістичного перетворення». 1940 року Мао Цзедун запропонував політичну систему для післяреволюційного Китаю, що в багатьох важливих аспектах відрізнялась від російського зразка. Цю систему він назвав не диктатурою пролетаріату, як того вимагала ортодоксальна традиція, не демократичною диктатурою селян і робітників, як назвав би її Сталін, а «демократичною республікою спільної диктатури всіх антиімперіалістичних й антифеодальних сил на чолі з пролетаріатом» ⁴.

¹ Нескінченно, без кінця-краю.

² Мао Tse-tung, «On Practice», in Schram, Political Thought, p. 128.

³ Див. Tan, Chinese Political Thought, pp. 359 — 364.

⁵ Selected Works, III, p. 118.

1949 року, коли цілковита перемога була вже /760/ зовсім близько, він закликав включити в запропоновану систему й національну буржуазію.

Національна буржуазія (вороги народу з більш ортодоксальної точки зору) була включена до Нової демократії, хоч Мао обачно застеріг, що вона не повинна відігравати провідну роль. Більше того, буржуазії було дозволено продовжувати підприємницьку діяльність протягом значного проміжку часу, а це суперечило усталеній схемі соціалістичних перетворень. «Національна буржуазія, — на думку Мао, — на даному етапі має велике значення. Імперіалізм — цей найзапекліший ворог — все ще стоїть поруч з нами. Сучасна промисловість Китаю поки становить дуже незначну частку національної економіки. Щоб протистояти імперіалістичному гнобленню і підняти свою відсталу економіку на вищий рівень, Китай повинен використати всі чинники міського й сільського капіталізму, що сприяють, а не шкодять розвитку національної економіки й добробуту людей; і ми повинні об’єднатись із національною буржуазією для спільної боротьби» ¹. Визнання того факту, що національна буржуазія є в неантагоністичній суперечності з силами революції, було — в істинно марксистській манері — як теоретично вірним, так і практично доцільним.

¹ «Про народно-демократичну диктатуру» — On the People’s Democratic Dictatorship. Selected Works of Mao Tse-tung (Peking: Foreign Languages Press, 1964), p. 49. Цитується Таном в Chinese Political Thought, pp. 353 — 354.

1966 року Мао приголомшив Китай і привернув увагу всього світу, розпочавши Велику пролетарську культурну революцію. Маси молодих студентів були організовані в загони Червоної гвардії й спрямовані проти порівняно краще влаштованих прошарків китайського суспільства, в тому числі, принаймні до деякої міри, й самої Китайської комуністичної партії. Сам Лю Шаоці, чиє авторитетне висловлювання про Мао наводилось вище, став жертвою чисток.

Мао, певно, був стурбований зростаючим впливом відступництва від його вчення і тому визнав за необхідне здійснити далекосяжні культурні перетворення і політичні чистки. Головною мішенню Культурної революції стала «купка наділених владою членів партії, що ступили на шлях капіталізму». Ці люди, як твердили маоїсти, були в головній і антагоністичній суперечності щодо мас робітників, селян і солдатів, а також революційних кадрів та інтелігенції. Намагаючись, як завжди, підтримати відмінності між антагоністичними і неантагоністичними суперечностями, Червона гвардія повинна була цілком дискредитувати й скинути ті елементи керівництва, які представляли «буржуазне» мислення, а до тієї частини «народу», що, піддавшись облуді, пішла за ними, застосувати лише методи роз’яснення й переконання. Як показали наступні події, оті ледь відчутні відмінності теорії не витримали випробувань на практиці, і китайське суспільство майже скотилось до анархії, поки армія змогла відновити порядок. /761/

У той час, коли пишеться цей твір, неможливо зробити остаточний висновок щодо внеску Мао в політичну теорію й практику. Однак Культурна революція Мао, можливо, була найважливішим випробуванням його діяльності, яке ввійшло в історію політичної теорії. Культурна революція, очевидно, покликана була оберегти китайське марксистське суспільство Мао Цзедуна від зруйнування індустріалізацією й пов’язаною з нею бюрократизацією життя, що характеризує сучасний Захід і стає також дедалі характерним для Радянського Союзу. Енріка Колоті Пішель, яка написала нижченаведені рядки до проголошення Великої культурної революції, виразно окреслює проблему Мао:

Від селянина By Сунга, який, неозброєний, своїми власними руками душить тигра, щоб не стати жертвою хижака, — протиборство, що стало символом непереможності китайської революції, — до афоризму: «Східний вітер нині перемагає західний вітер», — Мао розробив цілу низку тем, ефективність впливу яких на маси китайського народу навряд чи зможе оцінити європеєць. Оця здатність до плідного й популярного синтезу становить фундаментальне знаряддя в намаганнях викликати до життя й скерувати революцію в Китаї, а також, в певних рамках, перенести частку її рушійної сили на мирний період будівництва соціалізму. Однак ця здатність дедалі більше втрачає своє значення у міру того, як технічні й об’єктивні проблеми будівництва соціалізму приходять на зміну збройній революційній боротьбі. У більш складному суспільстві, що не так легко піддається впливу простих людських чинників, передусім дії волюнтаристських і моральних чинників, «спрощення», до яких вдається Мао, втрачають частину своєї дієвості і можуть надто легко спричинитись до механічного й догматичного повторення, до втечі від конкретних і специфічних проблем, що їх висуває сучасний світ ¹.

Поки ще рано говорити про те, чи зміг Мао за допомогою Культурної революції вдихнути нове життя в свої доктрини і, таким чином, надати їм більшої ваги, або ж чи будуть їх згодом розглядати як запізнілу й виключно китайську реакцію на проблеми, породжувані індустріалізацією світу.

¹ Enrica Collotti Pischel, La Rivoluzione ininterrotta. Sviluppi interni e prospettive internazionali della rivoluzione cinese (Turin: Einaudi, 1962), pp. 71-72. Цитується Шрамом в Political Thought, p. 81. /762/

Природа комунізму

Хоч Мао, безперечно, і вписав нову главу в історію розвитку комунізму, однак найбільш характерним його виразником все-таки залишається саме Ленін. Незважаючи на напівсхоластичні особливості ленінської думки — його постійна звичка неначебто витягувати конкретні відповіді із діалектичної маніпуляції абстракціями, — ефективною характеристикою його мислення була не логіка, а моральний тон або упередженість, що їх він надавав комунізмові. З Марксом його єднала не переконливість доказів, а відданість соціальній революції як єдиному й вірному засобу людського прогресу; підтвердження цього він знаходив радше у Марксових революційних брошурах, а не в сухій діалектиці «Капіталу». Що Ленін заповів комунізмові, так це його переконаність в тому, що моральне ставлення саме по собі є набагато важливішим, аніж його інтелектуальний зміст. Саме це й зробило комунізм вірою, відчуттям поклику, войовничою й сліпою прихильністю, відданістю принципу, обставленого, для його захисту, значною часткою казуїстики. Неодноразово порівнювали комунізм із кальвінізмом сімнадцятого століття, оскільки схожість між ними очевидна, але зміст їх моралей цілком різний. Кальвінізм, у кращому випадку, — це відданість індивідуальній цілісності й свободі; комунізм, у кращому випадку, — це відданість партії і певній справі — за словами героя твору Артура Кестлера «Темрява опівдні», «щоб бути корисним без марнославства». Обидві моралі мали спільну слабкість, бо намагання знайти нормальне людське щастя в присвяченні всього життя єдиній меті є лицемірством. Стало звичним критикувати комунізм за те, за що свого часу часто-густо критикували й кальвінізм: мовляв, для нього «мета виправдовує засоби». Однак в обох випадках критика не зовсім слушна. Мета повинна виправдовувати засоби для будь-якої етики, яка грунтується на переконанні в тому, ніби вона володіє єдиною, безсумнівною й неспростовною формулою, що охоплює весь зміст людського життя. Для такої етики мораль, за визначенням, — це те, що сприяє наближенню людства до тієї єдиної вищої мети, яка може лише означати, що мораль, по суті, небезкорисна і піддається маніпуляціям. Це завжди було особливо характерним для комуністичної етики. Ленін неодноразово підкреслював, що для пролетаря мораль повинна визначатися інтересами свого класу і його боротьбою за владу. А боротьба, ясна річ, мала завершитись створенням суспільства, в якому кожний повинен розвивати свої здібності і отримувати відповідно до своїх потреб. Однак ця досить невиразна формула, з якою могла б погодитись будь-яка людина доброї волі, ніколи не наповнювалася конкретним змістом на довершення успіху революції. Для такого роду етики кальвінізм міг би вимагати логічного виправдання, оскільки сам вірив, ніби володіє божественним одкровенням і божественним мандатом. Без такого виправдання і в ім’я того, що він називав «наукою», Ленін приписав марксизмові роль морального закону й релігії. Його партія суперечливо поєднувала прерогативу науки й релігії і, таким чином, стала /763/ елітою, що брала на себе відповідальність за всю програму людського прогресу і була уповноваженою керувати не лише урядом і економікою, але й літературою і мистецтвом. З таким мандатом на руках вона мала безкорисливість пророка і нетерпимість безпощадного фанатика.

Критики часто твердили і, можливо, мали рацію, що людська природа не може довго витримувати такого високого посвячення; що фанатизм одного покоління революціонерів не може передаватись у спадок другому чи третьому поколінню; що його неодмінно розвіє час, а особливо успіх. Пророки 1917 року вимерли, багатьох з них згубила революція, учасниками якої вони стали. Але навіть якщо це й так, може статися, що дух їх не щез безслідно. Можливо, все-таки правда, що сучасні радянські керівники, ділові спеціалісти й менеджери, якими вони є, ще й досі вірять так само щиро, як і Ленін, ніби майбутнє належить комунізму. Вони можуть працювати з переконанням, що час на їхньому боці, що капіталістичне суспільство і його ліберальні політичні інституції у самій своїй суті нестійкі і містять сім’я свого власного розпаду, звичайно, не в розумінні скінченності й ефемерності існування всіх людських створінь. Підходячи до всього зі своєю міркою, вони можуть дійсно вірити, ніби стикаються з чимось нижчим за своєю природою, перерослим, примітивним, а тому поганим; більше того — чимось невблаганно ворожим, як добре є завжди ворогом кращого. Якщо у них і справді таке переконання, то все ж таки воно зобов’язує їх дотримуватись невизначеної політичної лінії щодо некомуністичного Заходу, бо «співіснування», хоч, звичайно, й не буде вічним, проте може затягнутись на невизначений період; характерно, що марксистські передбачення не знають обмежень у часі. Оскільки десь у безмірності часу комунізм має все-таки успадкувати світ, то, мабуть, буде резонно полишити капіталістичний світ на самого себе, доки його зруйнують періодичні кризи та війни. Якщо ж він все ще тримається у ненадійному альянсі під тиском свого комуністичного суперника, то далекоглядна політика може навіть підказати послабити цей тиск, аби внутрішні суперечності системи зробили свою справу. Однак, ясна річ, якщо потрібно буде цілком розсудливо підштовхнути до могили уже мертвий, але ще не похований належним чином режим, жодні мислимі моральні доводи не утримають від цього кроку. Все це достатньою мірою проливає світло на позицію й умонастрій діловитих спадкоємців Леніна. Очевидно, щоб підтвердити або спростувати таку думку, не потрібні особливі свідчення. Бо якщо капіталізм і комунізм розуміються як антитетичні, всеохоплюючі системи, світ не може бути настільки великим, щоб одночасно вмістити обидві.

Інші критики комунізму, самі прихильні до діалектики, полюбляють вказувати на те, що він також не позбавлений суперечностей. Шлях його до утопії проходить через індустріалізацію, а індустріальна цивілізація неможлива без загальної грамотності населення і високоосвіченого контингенту вчених і спеціалістів. Незважаючи на постійний ухил вбік ідеологізації, система радянської освіти, почавши майже з нуля, забезпечила, /764/ трохи більше ніж за життя одного покоління, широку грамотність населення і досить високий рівень наукової кваліфікації. Але чи не підриває освіченість саму систему, яку вона покликана підтримувати? Адже добре освічений народ, звісно, не буде весь час підкорятися тоталітарній владі або деспотичному уряду; освічене населення повинне підтримувати громадську думку, з якою має рахуватись навіть свавільна влада. Ця критика, як і попередня, також може бути справедливою лише до певної міри. Від часу смерті Сталіна радянський уряд, безперечно, дуже змінився. Він більше не вдається до звичайних методів тероризму й жорстокості; він уже стримує свавільну владу таємної поліції і вивів з-під її контролю управління примусовою працею і концентраційними таборами. Змушена піти на деякі обмеження свого всевладдя, партія підвела під дію закону окремі свої функції, що не впливають на її політичні цілі. Її контроль над художниками і письменниками принаймні не передбачає їх ліквідації; вона більше не застосовує до науки такі свавільності, як, наприклад, сталінська неприязнь до менделізму; вона відкрила простір для історичних досліджень в тій мірі, в якій це не зачіпає її власних міфів. Всі ці зміни сталися трохи більше ніж за шість років; і дуже добре, що сталися, бо тупість і жорстокість сталінського режиму породили дисципліновану летаргію. Однак було б надзвичайно некритично після двох світових війн вважати, ніби освічена громадськість неодмінно підтримує ліберальну політичну систему. 1914 року Німеччина, мабуть, мала найбільш грамотне населення і найвищий рівень технології в світі, однак це не зробило Другий рейх політично ліберальним і не врятувало Німеччину від абсурдності націонал-соціалізму і варварства гітлерівського правління. Одні залишки міфу вісімнадцятого століття ще підтримують уявлення, ніби інтелігентне й освічене населення має започаткувати практику політичної демократії. Подібна практика не вимудровується просто так, а зумовлюється основними суспільними інституціями. Принаймні в Західній Європі їхньою sine qua non ¹, здається, було суспільство, що дозволяло одночасне існування багатьох центрів влади, яким доводилось улагоджувати свої розбіжності шляхом обміну думками й укладення взаємних угод. Оце й є той самий стан справ, з яким комуністична партія менш за все схильна добровільно миритися, оскільки він не узгоджується ні з теорією, ні з практикою комунізму. Будь-яке підвищення життєвого рівня, будь-яке розширення свободи творчості, розвиток освіти легше собі уявити в Росії, аніж дієві конституційні обмеження влади партії і її вищого керівництва. Один із високопоставлених чиновників з правових питань в радянському уряді, коментуючи послаблення, допущені протягом останніх декількох років, сказав американському професору права: «Якщо буде необхідно, ми відновимо старі методи (тобто сталінські). Однак, гадаю, такої необхідності не буде» ².

¹ Неодмінною умовою (латин.).

² Повідомляється Гаролдом Берманом (Harold J. Berman) в «Soviet Law Reform — Dateline Moscow, 1957». In the Yale Law Journal, LXVI (1957), p. 1215. /765/

Сучасна комуністична партія є дійсно новою партією, зовсім не схожою на ту невеличку групку радикалів, здатних лише до методів агітації й революційної конспірації, з якими Ленін взяв владу 1917 року, так само як Росія, якою править партія, зовсім не схожа на ту охоплену полум’ям війни країну, де установив свою владу Ленін. Партія виросла кількісно — відповідно до важливості й складності її завдань, адже ряди її все ще поповнюються строго вибірково, і нові члени приймаються після тривалого строку вимогливої підготовки. Хоч партія і розширює свою базу, залучаючи до своїх лав певну кількість робітників і селян, проте у будь-якому відношенні, за винятком своєї назви, вона давно вже не пролетарська партія, бо давно вже не віддає переваги кандидатам із робітничого класу. Однак для багатьох бідних, але здібних молодих людей вона є дорогою до певних можливостей. Її освітній рівень в середньому набагато вищий, аніж був свого часу у ленінській партії, проте в її середовищі можна зустріти й таких, як, наприклад, Хрущов, хто навчився читати й писати, будучи вже дорослим. Надто значна питома вага в партії спеціалістів, менеджерів та урядовців, які планують, керують або здійснюють контроль над проектами не менш важливими, ніж будь-які інші, які тільки можуть бути на світі. Партія, як і раніше, залишається елітою, що складається в основному з тих, — як чоловіків, так і жінок, — хто займає важливі посади в будь-якій сфері життя — промисловій, політичній, інтелектуальній. Однак, незважаючи на всі зміни в партії і її завданнях, марними будуть спроби відшукати який-небудь принцип її організації або діяльності, що не був би передбачений програмою, накресленою для неї Леніним 1902 року. Розвиваючи в той час свою концепцію партії, Ленін вдався до образного порівняння її з оркестром, а вищого партійного керівництва — з диригентом. Диригент знає кожний інструмент і керує ним; він знає, які саме інструменти грають не в тон, і він знає також, як змінити оркестрові партії, щоб домогтися цілковитої гармонії. Ця риторична фігура характеризує прийняту сьогодні концепцію партії так само точно, як свого часу вона відбивала суть ленінської концепції тієї партії, яку він прагнув створити. І в наші дні вона характеризує фактичну діяльність партії навіть більшою мірою, аніж будь-коли за життя Леніна. Самовпевненість, з якою партія оцінює свою власну віртуозність, аніскільки не змінилась. 1958 року Хрущов сказав партії, як міг би сказати й Ленін: «Стихійність, товариші, — найсмертельніший з усіх ворогів».

Тим часом досягнення, якими партія може підкріпити свої претензії, перевершили всі тверезі сподівання. Вона припускалася промахів, іноді явно грубих, але ніколи непоправних. У сталінські часи вона продовжувала виявляти відверті нелюдськість і жорстокість, які дивовижно поєднувалися з режимом, що проголошував в основному конструктивні цілі, і за які тягар вини несли попередні керівники — співучасники злодіянь Сталіна. І все ж таки партія створила керівництво досить компетентне і морально стійке, щоб вирішувати поставлені перед ним завдання, і успішно поховала свої помилки і злочини, якщо навіть їх і було мільйони. Таким чином, /766/ партія наочно довела: планова економіка, неможливість існування якої передрікали без особливих підстав, не лише життєздатна, але й може забезпечити достатні темпи зростання, а це дасть їй змогу «наздогнати» ту економічну систему, з якою вона поставила собі за мету зрівнятись, і зрештою, можливо, навіть перевершити її. При цьому партія створила зразок системи, що її можуть наслідувати в усьому світі держави, де соціально-економічні проблеми в основному подібні до тих, з якими свого часу зіткнулася партія в Росії. А от чого успіхи партії не продемонстрували і, мабуть, не в змозі продемонструвати, так це те, що безперечні цінності, які вона створила, не включають в себе цінностей політичної свободи, певною мірою реалізованих у конкуруючих економіках Заходу. Бо система, що зосереджує в одних і тих же руках повний контроль за економікою, як і повний контроль за урядом, навряд чи буде розвиватись шляхами, паралельними тим, якими прямує західна демократія. Обидві економічні системи продемонстрували свою здатність забезпечувати більш ніж достатній життєвий рівень за умови, що стримується катастрофічне зростання населення. І ці системи разом несуть основну відповідальність за абсурдність міжнародної політики двадцятого століття: обидві витрачають значну частину своїх ресурсів на виробництво зброї, яку ні та, ні друга не сміють застосувати і яка навіть через просту недбайливість або ж грубу помилку може взагалі анулювати саму потребу в якому б то там не було життєвому рівні.

Вибрана бібліографія

How the Soviet System Works: Cultural, Psychological and Social Themes. By Raymond A.Bauer, Alex Inkeles and Clyde Kluckholm. Cambridge, Mass., 1956.

Justice in Russia: An Interpretation of Soviet Law. By Harold J. Berman. Cambridge, Mass., 1950.

The Permanent Purge: Politics in Soviet Totalitarianism. By Z.Brzezinski. Cambridge, Mass., 1956.

The Theory and Practice of Communism. By R.N.Carew Hunt. Rev. and enlarged. London, 1957. Part III.

The Soviet Impact on the Western World. By Edward H.Carr. New York, 1947.

Communism and Social Democracy, 1914 — 1931. By G.D.H.Cole. 2 vols. London, 1958.

Khrushchev’s Russia. By Edward Crankshaw. Baltimore, 1959.

The Changing World of Soviet Russia. By David J. Dallin. New Haven, Conn., 1956.

The Communist Millenium: The Soviet View. By Theodore Denno. The Hague, 1965.

Stalin. A Political Biography. By Isaac Deutscher. New York, 1949.

The Prophet Armed. Trotsky, 1879-1921. By Isaac Deutscher. New York, 1954.

The Prophet Unarmed. Trotsky, 1921 — 1929. By Isaac Deutscher. New York, 1959.

How Russia is Ruled. By Merle Fainsod. Cambridge, Mass., 1953.

The Soviet System of Government. By John N.Hazard. Chicago, 1957.

A Study of Bolshevism. By Nathan Leites. Glencoe, Ill., 1953.

World Communism: The Disintegration of a Secular Faith. By Richard Lowenthal. New York, 1966.

Soviet Marxism: A Critical Analysis. By Herbert Marcuse. New York, 1958. /767/

Leninism. By Alfred G.Meyer. Cambridge, Mass., 1957.

Marx Against the Peasant. By David Mitrany. Chapel Hill, N.C., 1951.

Soviet Politics — the Dilema of Power: The Role of Ideas in Soviet Change. By Barrington Moore. Cambridge, Mass., 1950.

Terror and Progress USSR: Some Sources of Change of Stability in the Soviet Dictatorship. By Barrington Moore. Cambridge, Mass., 1954.

German Marxism and Russian Communism. By John Plamenatz. London, 1954. Part II.

A Concise History of the Communist Party of the Soviet Union. By John S.Reshetar, Jr. New York, 1960.

The Dynamics of Soviet Society. By W.W.Rostow. New York, 1953.

The Communist Party of the Soviet Union. By Leonard Schapiro. New York, 1960.

Russia’s Soviet Economy. By H.Schwartz. 2d ed. New York, 1954.

Russian Political Institutions. By Derek J. R. Scott. London, 1958.

Lenin. A Biography. By David Shub. Garden City, N. Y., 1948.

Stalin. A Critical Survey of Bolshevism. By Boris Souvarine. Eng. trans. by C. I. R. James. New York, 1939.

Soviet Philosophy: A Study of Theory and Practice. By John Somerville. New York, 1946.

The Political Thought of Mao Tse-tung. Редакція і передмова Стюарта Р. Шрама. New York, 1963.

Chinese Political Thought in the Twentieth Century. By Chester C.Tan. Garden City, 1971.

Political Power in the U.S.S.R., 1917-1947: The Theory and Structure of Government in the Soviet State. By Julian Towster. New York, 1948.

The Bolsheviks: The Intellectual and Political History of the Triumph of Communism in Russia. By Adam B.Ulam. New York, 1965.

Dialectical Materialism. By Gustav A.Wetter. Eng. trans. by Peter Heath. London, 1959.

To the Finland Station: A Study in the Writing and Acting of History. By Edmund Wilson. Garden City, N. Y., 1940.

Three Who Made a Revolution: A Biographical History. By Bertram D. Wolfe. New York, 1948.

Попередня     Головна     Наступна