Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Себайн Джордж Г., Торсон Томас Л. Історія політичної думки. — К., 1997. — С. 768-813.]

Попередня     Головна     Наступна





36. Фашизм і націонал-соціалізм



Політична філософія комунізму загалом становила послідовний і ретельно виважений світогляд. Навіть змінюючись, вона будь-що намагалася зберегти свій зв’язок з марксизмом, що, в свою чергу, посилено розроблявся двома поколіннями вчених. Ленін і Троцький мали тверді переконання й великий досвід партійного керівництва до першої світової війни. Для порівняння, італійський фашизм і німецький націонал-соціалізм постали на рівному місці. Партій не існувало доти, доки до цього не спричинилася викликана війною деморалізація. Їх очолювали люди, які не мали ні інтересу, ні здатності до філософських побудов. Хоча ті вірування, ідеї і забобони, що лягли в основу їхніх ідеологій, існували давно, вони ніколи не становили цілісної філософської системи. І коли їх було зібрано докупи, щоб створити «філософію», то це поєднання мало значною мірою пристосовницький характер. Добиралися вони радше з огляду на їхню емоційну привабливість, аніж правдивість або сумісність, і часто-густо з цинічною байдужістю до інтелектуальних чеснот. Як в Італії, так і в Німеччині той процес, внаслідок якого партії поширювали свою владу, відзначався опортунізмом, тобто пристосовництвом. Ворогуючі групи з несумісними інтересами трималися разом не завдяки спільним цілям або принципам, а внаслідок спільної ненависті й страху. Селяни і великі землевласники, дрібні крамарі й крупні промисловці, конторські службовці й тред-юніоністи були випадково зібрані разом з допомогою одного політичного прийому: обіцянкою всім усього, — тим часом якась відверта і чітка програма неодмінно відштовхнула б певну групу, що її партія прагнула залучити на свій бік. В обох країнах вожді засвоїли цю стратегію свідомо й цілеспрямовано. Муссоліні у своїх ранніх промовах прибирав пози практичної людини, емпірика або інтуїтивіста без теорій, людини, гасло якої: «Діяти, а не просторікувати». «Не треба догми, обійдемося дисципліною». Так у статті, написаній 1924 року, він твердив:


Нам, фашистам, стає мужності поквитатися з усіма традиційними політичними теоріями, ми аристократи і демократи, революціонери і реакціонери, пролетарі й антипролетарі, пацифісти й антипацифісти. Досить мати єдину відправну точку — націю. Все інше очевидне 1.



1 Див.: Franz Neumann, Behemoth (2nd ed., Oxford University Press,1944), pp.462 f. /769/



Так само і в Німеччині ті двадцять п’ять пунктів, що їх націонал-соціалістична партія прийняла 1925 року й оголосила своїми непорушними принципами, по суті, ніяк не узгоджувалися з її політикою 1. Під час виборчої кампанії 1933 року Гітлер взагалі відмовився виголосити програму:


Бо всі програми нічого не варті; людська воля, кмітливість, мужність, щира віра, внутрішня воля ось вирішальні речі 2.


Лідер дрезденського партійного осередку у листуванні з одним промисловцем (1930 рік) був ще відвертіший:


Не вір текстам наших плакатів... Там зустрічаються лозунги на штиб: „Геть капіталізм!“ ...але вони необхідні... Ми мусимо висловлюватися мовою озлобленого робітника-соціаліста... Ми не виголошуємо чіткої програми... з дипломатичних міркувань 3.


Окрім того, коли у 1929 році Муссоліні вирішив, що фашизм повинен «забезпечити себе доктриною», її було виготовлено чи не з наказу; роботу слід було завершити за два місяці, «до національного конгресу».

Зважаючи на ці обставини, багато хто вирішив, що фашизм і націонал-соціалізм просто не мали жодної філософії. Здавалося, що їхні методи становили суміш масової психології і тероризму, а їхні лідери не мали іншої мети, крім тієї, щоб захопити і втримати владу. До певної міри, звісно, це була правда, але не вся правда. Фашизм і націонал-соціалізм — справжні народні рухи, що здобулися на фанатичну відданість багатьох тисяч німців та італійців. Навіть щодо вищих лідерів, чий цинізм не викликає жодних сумнівів, було б важко з певністю сказати, ким вони були для тієї ідеології, яку допомагали творити, — панами чи рабами 4. Можна було б переконливо довести, що антисемітизм, в який вони вірили так само щиро, як і у все інше, був фактично їхньою найбільш згубною перепоною. І хоча фашистська «філософія» була з багатьох поглядів штучна і надумана, її скомпільовано з тих елементів, що довго витали в повітрі й мали емоційний вплив не лише з огляду на їхню зрозумілість, а й завдяки стійкому упередженню і часом пристрасному устремлінню.



1 Вони перераховані й прокоментовані в англійському перекладі «Mein Kampf» (Нью-Йорк, 1939), с. 686, примітки. Скрізь посилання на це видання.

2 Див.: Konrad Heiden, Der Fuehrer (1944), p.554.

3 Див.: Edwar A. Mowrer, Germany puts the Clock Back (1933), p. 149.

4 Пор.: Н. R. Trevor-Roper, The Last Days of Hitler (The Macmillan Company, 1947), зокрема розд. 1 — З. Гебельс, єдиний націонал-соціалістичний вождь з претензією на неординарні інтелектуальні здібності, який, безумовно, присвятив би свої таланти комунізму, монархії чи навіть демократії, якби лиш Гітлер пристав на них, був повністю одурений своїм захопленням Гітлером і антисемітизмом. Див., напр.: The Goebbels Diaries, 1942-1943. Eng. trans. by Louis P. Lochner (1948), pp. 16, 62, 116, 180, 241, 354, 370, 377. /770/



Ця філософія, звісно, не була раціональним планом для досягнення конкретних і чітко окреслених цілей. Але тоді вона й не ставила перед собою такої мети. Вона претендувала на те, щоб бути «творчою», основуватися на «кмітливості» й «внутрішній волі». І коли вона, відверто чи ні, передбачала, що творчість і проникливість прямо протилежні інтелекту і розуму, то це було лиш відлунням ідеї, що протягом століття домінувала в європейській філософії. Коли вона зробила творчість прерогативою Вождя, наділеного харизматичним достоїнством, то цим вона висловлювала тільки те, що романтичні прибічники культу героїв твердили з часів Томаса Карлайла. Фашистський герой, надто ж герой подоланий, був одіозною постаттю, а фашистська філософія, безсумнівно, — вульгаризацією і карикатурою, хоч, як і всі карикатури, вона містила в собі щось реальне. Хай там як, вона належала до еволюції європейських політичних ідей та практики, і в цьому сенсі була філософією.

Гіпотеза про те, що фашизм і націонал-соціалізм були лише породженням особистої амбіції, накинутим Італії чи Німеччині пропагандою і тероризмом, була б переконливішою, якби існував певний доказ, що вони померли разом з Муссоліні й Гітлером або не матимуть аналогів в інших країнах. Мало тверезо мислячих людей наважилося б твердити, що це так, але багато хто хотів би цього. Фашизм і націонал-соціалізм — реакція на реальний стан справ, і той факт, що вони були інтелектуально посередніми й нехтували моральні закони цивілізованого світу, не є, на жаль, гарантією того, що вони не можуть мати аналогій. Єдиною гарантією тут міг би стати розважливіший і менш варварський спосіб вирішення тих проблем, що властиві ситуації, яка їх породила. Рушійною силою фашизму і націонал-соціалізму є національний патріотизм, що одностайно визначається найсильнішим почуттям у сучасному політичному світі й на додачу містить елементи справжньої культурної вартості. Проте вони розвивалися в європейському суспільстві — фактично у світовому суспільстві, — де цілковита національна самовизначеність і суверенітет практично неможливі, їхній «новий порядок» претендував на те, щоб усунути невідповідність між політичним світом, в якому основними одиницями виступають нації, і світом економічним, де лиш кілька великих держав може мріяти про бодай відносну самостійність. Їхнє рішення полягало в тому, що будь-який міжнародний порядок повинен бути імперіалізмом під силовим контролем панівної нації. І заперечення такого рішення ніколи не буде остаточним, поки не з’явиться ефективний міжнародний порядок, заснований на ліберальних засадах. У своїй внутрішній політиці фашизм і націонал-соціалізм прагнули стабілізувати економіку, в якій інфляція і депресія значною мірою зруйнували добробут як робітників, так і капіталістів. Вони пропонували, як на їхній погляд, мирні, вивірені й прості засоби для усунення тих суперечностей між керівництвом і робітниками, що здатні поставити під загрозу виробництво й саму національну безпеку. Вони обіцяли максимальне зростання виробництва і цілковиту зайнятість в економіці, що здатна повністю використовувати свою продуктивну силу, лиш готуючись до /771/ війни. Їхнє «рішення» фактично скасовувало громадянські свободи робітників, не гарантуючи при цьому жодних прав капіталістам чи свободи промисловій еліті. Ціна його була по-справжньому згубна, але єдиною запорукою того, що її не доведеться платити знову, може бути виваженіший спосіб дотримування обіцянок. Загроза повернення фашизму в будь-якій формі не зникатиме доти, доки значна частина суспільства вважатиме, що розум в політиці — безплідний, суперечливий, боязкий і не здатний до рішучих дій або що демократичні процедури — слабкі, занепадницькі й плутократичні.





Націонал-соціалізм


Той факт, що фашистська і націонал-соціалістична філософія значною мірою була штучним утворенням, скомпільованим з різних і добре знаних елементів, ускладнює з’ясування її історичного минулого. В італійській історії «джерелом» цієї філософії (як її прихильники, так і супротивники) вважали творчість Данте, а в німецькій історії — творчість Мартіна Лютера. Такий спосіб історичного пояснення шляхом добору ізольованих ідей, вихоплених з їхнього контексту, — антинауковий. Починаючи з XVI століття, жодній європейській літературі не бракувало виправдань політичного абсолютизму, що є однією з найпростіших політичних ідей і найелементарнішим захистом супроти загрози ненадійності й хаосу. З очевидних міркувань фашизм і націонал-соціалізм шукали в історії тих людей і героїв, що могли б їм чимось прислужитися. Сам по собі цей процес спричинився до появи двох рухів, що розвивали цілком відмінні філософії, позаяк німецька й італійська громадськість виказували мало чутливості до одних і тих же емоційних закликів. З погляду чистої логіки було б легко відрізнити філософію «Майн кампф» і статті Муссоліні в «Епсісlopedia Italiana». Проте відмінність між ними вкрай незначна, оскільки ніхто й ніколи не сумнівався, що, незалежно від того, наскільки відмінною була їхня мова, суть залишається однаковою. Відмінності, навіть якщо вони доходять до логічних протиріч, пояснити неважко. Але в чому треба насамперед розібратися, так це в одвертій, хоч і на перший погляд не дуже зрозумілій, тотожності між двома філософіями.

Фашизм в Італії й націонал-соціалізм в Німеччині утвердилися як соціалістичні режими, прилаштовані до національних інтересів, або, послуговуючись лексикою гебельсівської пропаганди, як «правдивий соціалізм». В обох країнах вони врешті-решт прийшли до влади завдяки союзу соціалістичної і націоналістичної партій. В Італії це трапилося раніше, 1920 року, коли Муссоліні зненацька навернувся до націоналізму, всупереч давній репутації войовничого антинаціоналіста 1,



1 Докладніш про це йдеться у: Gaudens Megaro, Mussolini in the Making (1938), зокрема c. 246 і наст.



а націоналістична партія /772/ принаймні напозір прийняла синдикалістський соціалізм. В Німеччині відповідна подія сталася, коли Гітлер нарешті здобув більшість голосів у рейхстазі, об’єднавшися з гугенберзькими націоналістами, попри всі свої заяви про відмову від будь-яких компромісів і альянсів 1. Альфредо Рокко, який довгий час був лідером італійських націоналістів, а потім став міністром юстиції в новій коаліції, так пояснював принцип фашизму як націоналістичної форми соціалізму в палаті депутатів у 1925 році:


Фашизм розумів, що проблема організації соціальних груп — тобто синдикалізму — аж ніяк не була пов’язана з рухом, що мав на меті зруйнування капіталістичної економіки, заснованої на приватній організації виробництва, з тим щоб замінити її соціалістичною економікою, що базується на общинній організації виробництва. Він бачив необхідність ізолювання синдикального феномена від соціалізму, що ускладнював його всіма антинаціональними, інтернаціональними, пацифістськими, гуманістичними, бунтарськими ідеологіями своєї політичної доктрини, що не має нічого спільного з синдикальною організацією. Отож фашизм, створюючи націонал-синдикалізм, надихався виключно патріотичним почуттям і національною солідарністю 2.



1 Mein Kampf, pp. 759 ff.

2 Див.: Herbert L. Matthews, The Fruits o£ Fascism (1943), p. 96.



Ідея була достатньо примітивна і достатньо приваблива, тож її походження навряд чи потребує з’ясування. Суспільство повинне бути єдиним, а не роздиратися протиріччями; нація — суспільство, до якого належать всі; тим-то кожен клас і кожен інтерес мусить працювати разом в інтересах нації. Ідея також передбачала головні стратегічні лінії для партії, що прагнула домогтися влади на такій утопічній платформі. Вона мала бути соціалістичною принаймні за назвою, бо в Італії і Німеччині популярна політика довгий час робилася з допомогою соціалістичної фразеології. Одначе вона кінець кінцем повинна була нейтралізувати і стерилізувати політичний вплив профспілок, що назагал були соціалістичними, незалежно від їхнього ставлення до марксизму. Націонал-соціалізм якнайкраще відповідав інтересам дрібної буржуазії — крамарів і службовців, — яка найбільше потерпала від інфляції і депресії і яка жахалася перспективи скотитися до лав пролетаріату — доля, що її давно пророкував їй марксизм. В кожній країні цей клас перебував у хисткому становищі між організованим робітництвом, з одного боку, і крупним капіталом — з другого; а що сам він беззахисний перед ними обома, то гаряче вітав перспективу підтримки від національного уряду. Крупний промисловець і капіталіст міг сподіватися, що в новому поєднанні націоналізм візьме курс на розрив із соціалізмом. В кожному разі, він міг почуватися вільним від будь-якого ефективного тиску профспілок, і хоча, приймаючи соціалізм, він прощався зі своєю мрією уникнути урядового керівництва, це було щось /773/ більше, ніж він очікував. Загалом віра в те, що він здатен контролювати уряд, тим часом як той, у свою чергу, — контролювати робітників, видавалась реалістичною, і до того ж він у будь-якому випадку потребував урядової підтримки для комерційної експансії за кордон. Таким чином, націоналістична версія соціалізму обіцяла щастя для всіх, і в той час, як перспектива виваженого аналізу могла здаватись утопічною, ця версія була принаймні бажаним полегшенням для суспільства, що страждало від психологічного наслідку війни, суспільства, чий середній клас розорила інфляція і чия економіка не могла запропонувати ніяких шансів великій кількості молодих людей. Запропоноване партнерство насправді було дуже нерівне, принаймні для тих, хто щиро вірив, що соціалізм означав перерозподіл національного доходу й докорінне поліпшення загального рівня життя. Воно було також дуже ненадійне. Але кожна сторона могла завше сподіватись, що подальший хід подій буде на її користь, а керівна позиція завжди може надати перевагу: нині в один спосіб, завтра — в інший. І, консолідуючи свою міць, партія ставала щораз незалежнішою з усіх сторін. Програма націонал-соціалізму визначала також головні лінії політичної теорії, що була покликана підтримувати цю програму. В суті своїй вона передбачала цілковитий контроль національної економіки національним урядом в національних інтересах. Відтак вона однаково протистояла будь-якій формі лібералізму, що намагався обмежити політичний контроль над економікою, і марксизму, що підпорядковував політику економіці. Тим-то фашистська політична філософія повинна була заявити себе, як екзальтована форма політичного ідеалізму. Вона мусила засуджувати як жорстокість марксистського матеріалізму, так і егоїзм та плутократію лібералізму. Правам на свободу, рівність і щастя вона повинна була протиставити обов’язки служіння, відданості й дисципліни. Оскільки внутрішньо вона була націоналістична, то мусила ототожнювати інтернаціоналізм з боягузтвом і безчестям, а всі самоврядні асоціації розглядати як фактори класової боротьби й домагатися їх скасування. Вона змушена була затаврувати парламенти як звичайнісінькі «галасливі крамнички», а всі форми демократичної процедури як непотрібні, слабкі й занепадницькі. Вона повинна була звеличувати славу й могутність нації як моральної мети, що підпорядковує собі всі індивідуальні блага, і нарощувати волю нації як сили, здатної подолати всі матеріальні й духовні перешкоди. Фактично це були принципи, що їх Муссоліні сформулював в італійській робітничій хартії, опублікованій 1927 року. Цілі італійської нації «вищі цілей окремих індивидів або груп індивідів, які її складають». «Праця в будь-яких її формах... соціальний обов’язок». Виробництво має «одну мету, а саме: добробут людей і зростання національної могутності».





Прусський соціалізм


У Німеччині ідея консолідації всіх національних ресурсів (як економічних, так і культурних) задля інтересів нації теж була стара і відома. По суті, /774/ вона була ближче до втілення у німецькій, ніж в італійській історії. Іноді цю ідею використовував головним чином націоналізм, іноді соціалізм, але, який би не був наголос, сама вона не становила новизни. Фактично це був принцип, що його філософ Фіхте розвинув ще 1800 року в «Der geschlossene Handelsstaat». Економічна філософія Фрідріха Ліста порвала з неполітичною традицією англійської економіки, претендуючи на те, щоб бути планом національного економічного розвитку з політичним регулюванням праці і капіталу в інтересах національної експансії 1. Хоча соціалізм німецької партії назагал був марксистський, соціалістична теорія завжди включала такі постаті, як Родбертус, Ласаль і Євген Дюринг, чия філософія провадила радше до певного різновиду державного соціалізму, ніж до інтернаціоналізму. Ідея, що класову боротьбу мусить витіснити певна форма співробітництва праці й капіталу, була майже типовою єрессю марксистських ревізіоністів.

Тим-то зовсім не дивно, що така проста і зрозуміла ідея сподобалася німцям у період економічної і політичної кризи, яка настала після першої світової війни. Два письменники, які мали невелику філософську вагу, але неабиякий літературний хист, багато зробили для популяризації ідеї «прусського соціалізму» серед німецьких інтелектуалів, — Освальд Шпенглер і Артур Моелер ван ден Брюк 2. Згідно з філософією Шпенглера, історія — літопис боротьби між «культурними сферами». Часом культурна сфера описувалася як «Європа» у протистоянні з «Азією», іноді це була «біла раса» у протистоянні з «кольоровими расами». В обох випадках робився висновок, що історична місія Німеччини — захистити кордони європейської цивілізації від Азії і кольорових рас. Політична демократія — форма виродження, породжена почасти індустріалізацією, почасти руйнівним впливом інтелектуалізму на волю до влади. Тому її повинна змінити епоха диктатури і змагання за світову імперію. В цьому процесі національні держави будуть поглинуті, як племена і народи були завойовані й поглинуті Римом. Демократія і свобода основані на ілюзії, що люди — розумні істоти, а інтелектуалізм — «бур’ян», типовий занепад, породжений міським пролетаріатом.



1 Das nationale System der politischen Ökonomie, 1841; Eng. trans. by S. S. Lloyd, National System of Political Economy, London, 1885. Націонал-соціалісти воскресили Ліста, приписуючи йому відкриття поняття життєвого простору.

2 «Preussentum und Sozialismus» Шпенглера був надрукований у Мюнхені 1920 року. Його «Decline of the West» (Eng. trans. by C. F. Atkinson, New York, 1926-1928) і «Hour of Decision» (Eng. trans. by C. F. Atkinson, New York, 1934) були більш відомі, але мали менше політичне значення. «Das dritte Reich» Моелера ван ден Брюка був надрукований у Гамбурзі 1923 року. Існує скорочений переклад Е. О. Лорімера під назвою «Germany’s Third Empire», Лондон, 1934. Див.: Gerhard Krebs, «Moeller van den Bruck: Inventor of the ’Third Reich’», Am. Pol. Sci. Rev. Vol. XXXV (1941), pp. 1085 ff.



Тільки селянство і аристократія зберігають здорову волю до влади, і вони завжди були рушійними силами історії. Бо людина за своєю природою — хижак; справедливість, щастя і мир — ілюзії, а ідеал фізичного вдосконалення — нудний і хирлявий. Звідси висновок, що соціалізм повинен очиститися від марксистських догм інтернаціоналізму і /775/ класової боротьби. В Німеччині це означає, що він мусить об’єднатися з прусською традицією дисципліни і авторитету. Політичні партії і парламентські інституції повинні поступитися місцем політичній та економічній ієрархії, а індустріальний робітничий клас, зокрема, слід привести до покори. Основне питання, на думку Шпенглера, в тому, що чим керує: ринок державою чи держава ринком. Перша ідея — англійська, друга — німецька. Шпенглерівська концепція здорового суспільства у ключових моментах збігалася з тією, якою послуговувався націонал-соціалізм: політичний клас юнкерів-промисловців, землеробська економіка осілого селянства — достатня промисловість, щоб забезпечити воєнну могутність, а робітничий клас привчався до покори і позбавлявся незалежних профспілок, що забезпечували йому політичний вплив. З допомогою цих засобів, якби їх лише вдалося поєднати, як сподівався Шпенглер, Німеччина стане на чолі континентальної імперії, що зможе конкурувати з англійською або затьмарити її.

Схожою була думка Моелера ван ден Брюка. Наскрізною темою «Третього рейху» було те, що «кожен народ має свій власний соціалізм», але в ідеалі це соціалізм, що «розпочинається там, де закінчується Маркс». Будучи євреєм, Маркс недооцінював будь-які ідеальні вартості, і зокрема національні вартості. Справжній національний соціалізм не матеріалістичний, а ідеалістичний. Він не є пролетарський, бо «пролетарі — ті, що залишаються на дні». Його слід очистити від будь-яких елементів лібералізму, що служить фальшивим фасадом для плутократії, і ліберальної демократії — смерті націй. Він залежить від «волі нації, яка знає, чого хоче», очолювана великим вождем, здатним виразити її волю. В такому соціалізмі класова боротьба змінюється національною солідарністю, бо лише монолітна нація є достатньо сильна, щоб вистояти у європейському хаосі.


Єдине питання в тому, чи стане у національних елементів німецьких трудящих класів сили і волі розвернути пролетарський передній край у націонал-соціалістичному напрямку; або, радше, розвернути його у протилежний бік так, що сили, які націлювалися на класову війну проти власної нації, опиняться віч-на-віч з іноземним ворогом 1.



1 Germany’s Third Empire, Eng. trans., p. 167.



Вираз «націонал-соціалістичний» в цьому пасажі не стосується гітлерівської партії, але його використання виказує ті мотиви, що спонукали Гітлера пристати на цю назву.

Важко сказати, та й не важливо, чи перебував Гітлер під впливом «прусського соціалізму». «Третій рейх» був перевиданий за підтримки Гебельса 1931 року, але після того, як з партії були виключені соціалісти, на Брюка почали дивитися всього лише як на «літератора». Однак цілком очевидне те, що гітлерівський план організації партії, як його він описує /776/ наприкінці першого тому «Майн кампф», залежав від об’єднання націоналістів і соціалістів 1. У 1918 році німецький народ, за його словами, був «розірваний на дві частини». Його націоналістська частина, що «включає шари національної інтелігенції», — боязлива і безсила, позаяк вона не змогла достойно пережити поразку у війні. З другого боку, переважна більшість робітничого класу, організованого у марксистські партії, «свідомо нехтує національними інтересами». Але ж до цієї частини «належать насамперед ті елементи нації, без яких національне відродження немислиме і неможливе». Вища мета нового руху — «націоналізація мас», «відновлення нашого національного інстинкту самозбереження». Очевидно також, що пропаганда Гітлера була хитро розрахована на те, щоб привабити робітничий клас, занурений у марксистську ідеологію. Нація відіграла ту ж таки утопічну роль, що й безкласове суспільство, а класову боротьбу змінила боротьба «бідних» націй проти сил єврейської демократичної плутократії. Його обіцянки економічного піднесення були безмежні, але абсолютно невиразні, — це було необхідно, щоб антимарксисти не були зневажені.



1 Пор. автобіографічний пасаж з його промови у Вілельмшавені, 1 квітня, 1939; Му New Order (New York, 1941), pp. 619 ff.



Таким чином, фашизм і національний соціалізм були спробами об’єднати всіх членів нації, ігноруючи або припиняючи всіляке протистояння між групами й інтересами, і підпорядкувати всі ресурси країни її урядові. Вони були соціалістичними в подвійному сенсі: апелювали до публіки, популярні політичні рухи якої вже були соціалістичними, і вимагали радикального контролю над бізнесом і промисловістю. Вони не були соціалістичними, позаяк не мали будь-якого серйозного наміру щодо перерозподілу національного доходу в інтересах робітничого класу. Вони були націоналістичними також у подвійному сенсі: жодне інше почуття, крім націоналістичного, не мало достатньої розповсюдженості і достатньої сили, щоб втримати контроль над зведеними воєдино розрізненими інтересами, і націоналізм був антитезою парламентаризму й інтернаціоналізму. Вони не були націоналістичними в будь-якому сенсі, що передбачав повагу до націоналізму як культурної цінності або як моральної прерогативи всіх народів. Тим-то їхній успіх міг мати лиш один наслідок. Єдиною умовою, що дозволяє примирити розрізнені соціальні й економічні інтереси сучасної нації, є підготовка до війни. Відтак фашизм і націонал-соціалізм були, по суті, воєнними урядами, а воєнні економіки запроваджувалися не для того, щоб зарадити національній скруті, а як перманентні політичні системи. В ситуації, коли національне самовизначення було нездійсненним планом для європейського політичного устрою, вони мали намір сформувати національні ресурси задля імперіалістичної агресії проти інших націй і організувати італійський і німецький народи для імперіалістичної експансії. Вони керувалися тим, що єдиною можливою формою міжнародної організації служить, за словами Шпенглера, інтернаціоналізм, що досягається «не завдяки компромісу і поступці, а внаслідок перемоги і знищення». Їхні соціалізм і націоналізм становили антитезу індивідуальній /777/ свободі й демократії і, як сказав Муссоліні напередодні абіссінської війни, «були вищою мірою наділені чеснотами послуху, самопожертви і відданості батьківщині». Вони означали, що «все життя нації — політичне, економічне, духовне, — мусить зосередитися на тих речах, що служать нашим воєнним потребам».





Ірраціоналізм: філософська суспільна думка


Філософія, безпосереднім політичним втіленням якої стала національна воєнна експансія, конче мусила бути авантюрною. Ні раціональна думка, ні особисте щастя, ні відчутна національна вигода не могли зробити подібну мету реальною. Філософія повинна була надати швидше містичну, ніж раціональну цінність національній величі, вказати якусь віддалену і яскраву мету національної «творчості», яка одразу поклала б край моральним сумнівам людини, змусивши її прийняти дисципліну і героїзм як цілі, що не потребують жодного раціонального обгрунтування. Словом, вона повинна ствердити самодостатність волі і дії. У XIX столітті не бракувало ідей, що сприяли такій філософії. Вороги фашизму і націонал-соціалізму, як правило, характеризували ці рухи як «бунт проти розуму», а їхні теоретики не лише приставали на цю характеристику, а й підкреслювали її. Твори цих теоретиків кишіли твердженнями про те, що «життя» контролює розум, а не навпаки; що великі історичні подвиги вершилися не з допомогою розуму, а завдяки героїчній волі; що народи береже не думка, а стадний інстинкт чи вроджена расова інтуїція; що вони сягають величі, якщо їхня воля до влади долає фізичні й моральні перешкоди. Бажання щастя постійно інтерпретувалося тут як нікчемний мотив порівняно з героїзмом, самопожертвою, обов’язком і дисципліною. Демократичні ідеали свободи й рівності, громадські й політичні права конституційного і представницького уряду виставлялися як застарілі пережитки філософського раціоналізму, що досягнув своєї кульмінації під час Французької революції. «Безплідний інтелектуалізм» — стандартний зневажливий термін, з допомогою якого фашизм і націонал-соціалізм характеризував усі ворожі політичні теорії, — як ліберальні, так і марксистські. Філософський ірраціоналізм був притаманний європейській думці на протязі всього XIX століття, але не робив там погоди, оскільки приваблював не так науковців чи академічних вчених, як художників і літераторів, і був критичний в тому сенсі, що відображав настрої невдоволення і невлаштованості. Сучасне промислове суспільство рідко буває надійною домівкою для художників або містиків. Ірраціоналізм постав з того досвіду, що життя — надто тяжке, надто складне і надто нетривке, аби його можна було звести до якоїсь формули, що природою керують темні й незбагненні сили, непідвладні науці, а формалізоване суспільство нестерпно закостеніле і поверхове. Тим-то він протиставляє розуму інший принцип розуміння і дії. Це може бути інтуїція генія, мовчазна спритність інстинкту чи рішучість /778/ волі і чину. Якими б не були її визначення, ця сила протиставлялася розуму як така, що була творча, а не критична, глибока, а не поверхова, природна, а не умовна, некерована і демонічна, а не методична. Ретельне зважування очевидного і систематичне дослідження факту — буржуазні достоїнства, не варті генія чи святого.

Хоча такий ірраціоналізм рідко мав якісь позитивні політичні чи соціальні наслідки, він об’єднував дві тенденції, що водночас були логічно протилежні й емоційно сумісні. Це був культ народу чи нації, з одного боку, і культ героя, генія чи великої людини — з другого. Часом народ уявлявся тут колективно, як носій і джерело цивілізації; з його духу містично постають мистецтво і література, право і уряд, мораль і релігія, — все, позначене духовними якостями національної душі. В Німеччині цей культ народу був особливо притаманний літературному романтизму. Ще перед Французькою революцією Гердер протиставив «справжнє народне мислення» космополітичному раціоналізму французького і англійського просвітництва. Культ народу передбачав свідому ідеалізацію середньовічного мистецтва, що протиставлялося псевдокласицизму XVIII століття, нове відкриття фольклорної музики і «германізм» історичних теорій конституційного права й політичних інституцій. Вважалося, що в ролі творця культури народ діяв колективно, а не через окремих індивидів. Проте ця ж таки романтична тенденція могла виявлятися у формі крайнього індивідуалізму, бо, як часто думали, все по-справжньому велике у мистецтві чи політиці створене героями або рідкісними великими умами, яких час од часу народжує душа народу. Культ героя був автентичною рисою романтичної думки від Карлайла і Ніцше до Вагнера і Стефана Георге 1. У цій формі індивідуалізму загравання з народом, як колективом, цікаво перепліталося із зневагою до мас, як юрби індивидів. Індивідуалізм героя протистоїть демократичному егалітаризму. Він нехтує утилітарними і гуманітарними чеснотами розміреного буржуазного життя; він має песимістичну зневагу до комфорту і щастя, провадячи життя, повне небезпеки, він врешті-решт натрапляє на неминуче лихо. Це вроджений аристократ, покликаний творити демонічними силами своєї душі, і після того, як інерція посередніх умів зруйнує його, народ його боготворить.



1 Прихильний, але водночас критичний аналіз його робить Ерік Р. Бентлі у «A Century of Hero-worship» (Philadelphia, 1944).



Інтелектуальними предтечами цього типу ірраціональної думки у філософії XIX століття були Шопенгауер і Ніцше. Шопенгауер бачив позаду природи і людського життя напруження сліпої сили, що її він називав «волею», безконечну і безцільну боротьбу, невгамовне і безглузде зусилля, що бажає все і не задовольняється нічим, що творить і руйнує, але ніколи не досягає завершення. У цьому вирі ірраціональної сили тільки людський розум створює маленький острівець позірного порядку, в якому ілюзія розумності й доцільності знаходить собі хистку опору. Песимізм Шопенгауера базувався на моральній інтуїції про марноту людських бажань у /779/ такому світі, мізерність людського зусилля і безнадійність людського життя. Зокрема він вкорінювався у зневазі до нікчемних цінностей і чеснот філістера, до пихи, самовдоволеності і благодушності посередніх і вульгарних осіб, які думають, буцімто вони здатні пов’язати незбагненні сили життя і реальності законами логіки і традиції. Шопенгауер не зовсім справедливо вважав, що втіленням цієї тупої духовної гордості є його опонент Гегель. Логіці історії він протиставляє творчість генія, художника і святого, який опановує волю, не контролюючи її, а заперечуючи. Надія людства не у прогресі, а у вимиранні, в усвідомленні ілюзорності боротьби і звершення. Це звільнення, на його думку, можливе або на шляху релігійного аскетизму, або через споглядання краси, що є свідомістю без бажання. Етику повсякденного життя Шопенгауер основував на жалості, на розумінні того, що страждання неминуче і що всі люди рівні перед своїм нікчемним жеребом.

Цю дивну суміш ірраціоналізму і гуманізму, волі і споглядання рішуче відкинув Ніцше. Бо якщо життя і природа справді ірраціональні, то ірраціональність треба ствердити як морально, так і інтелектуально. Якщо досягнення безглузде в будь-якому іншому сенсі, крім того, що людська природа сліпо прагне боротьби, то людям залишається тільки прийняти і, якщо можливо, прийняти радісно, боротьбу замість досягнення; сенс криється у боротьбі і навіть у самій безнадійності боротьби. Не жалість і самозречення, а ствердження життя і воля до влади — внутрішні сили особистості. Ніцше погоджувався із Шопенгауером, що банальність, обмеженість і лицемірство варті презирства, але здолати їх до снаги героєві, а не святому. Всі моральні вартості треба «переоцінити» таким чином: замість рівності — визнання вродженої вищості; замість демократії — аристократизм мужнього і сильного; замість християнського смирення і людяності — суворість і гордість; замість щастя — героїчне життя; замість занепаду — творчість. Це й справді, як наполягав Ніцше, філософія не для мас, або радше вона вказує масам їхнє справжнє місце, як істот нижчого сорту, чий здоровий інстинкт — слідувати за своїм вождем. Раз цей здоровий інстинкт зруйнований, маси творять лиш рабську мораль, фікцію людяності, жалості і самозречення, що почасти відображає їхню неповноцінність, а фактично є витонченою отрутою, винаходом рабської підступності, покликаним стерилізувати сили творців. Бо нічого так не боїться або ненавидить посередність, як руйнівної сили оригінальності. Двома великими втіленнями такої рабської моралі Ніцше вважав демократію і християнство, що, — кожне на свій лад, — є апофеозом посередності і символом занепаду. Ніцше обнишпорює словник у пошуках термінів жорстокості, щоб описати свого героя, надлюдину, «велику біляву бестію», що долає перешкоди, зневажає щастя і творить власні закони. Але революціонерів усіх мастей, надто ж молодих революціонерів, його філософія приваблювала тим, що в ній був вирок обивательщині й вульгарності сучасної буржуазії. /780/

Всупереч очевидній подібності ідей Ніцше і філософії фашизму та націонал-соціалізму, зв’язок між ними не такий простий, як прийнято вважати. Критики часто були схильні вбачати тут джерело, з якого обидва рухи переважно черпали свої ідеї. Самі фашисти і націонал-соціалісти були не проти того, щоб визнати це першоджерело, почасти тому, що певні подібності існували насправді, а ще більше, мабуть, тому, що їм був потрібен престиж великого письменника для підтримки власної літературної продукції, що фактично не відзначалася особливою переконливістю. Ні Муссоліні, ні Гітлер не заперечували проти їхнього визнання надлюдьми, щиро відчуваючи і відверто заявляючи про свою зневагу до мас, що їх вони очолювали. Обоє знаходили в «переоцінці цінностей» виправдання морального цинізму. Як фашисти, так і націонал-соціалісти хитро набивалися на роль «нових варварів», не зіпсованих надмірною цивілізованістю чи моральним самозреченням, і рекламували себе, як рятівників загниваючої цивілізації. Вони поділяли з Ніцше щиру ненависть до демократії і християнства. Однак у принципових аспектах користувалися ним обережно, а його твори могли безперешкодно ходити лиш у старанно дібраних антологіях. У XIX столітті знайдеться мало письменників, які так зневажали б націоналізм, як Ніцше, який вважав його не набагато кращим за вульгарний забобон. Для Ніцше найбільша гордість полягала в тому, щоб бути «добрим європейцем». Жоден німецький письменник не ставився так критично до німців другого рейху, яких він називав «рабськими душами» і для порятунку яких, на його думку, конче потрібна була домішка слов’янської крові. Єдиними періодами європейської історії, що захоплювали Ніцше, були італійський Ренесанс і Франція Людовіка XIV. Нарешті, хоч він часто і висловлювався надміру різко про євреїв, його не можна вважати закінченим антисемітом. Одного разу він назвав євреїв «найсильнішою, найстійкішою і найчистішою расою, що нині живе в Європі» 1. Жоден націонал-соціаліст не процитував афоризму Ніцше: «Gut Deutsch sein, heisst sich entdeutshen».



1 Beyond Good and Evil, Section 251.



Ірраціоналізм Шопенгауера і Ніцше був майже цілковито моралістичний. Однак у філософії XIX століття існували інші, тісніше пов’язані з наукою тенденції, що теж у певному сенсі були ірраціональними. Їх часто називали такими невизначеними словами, як прагматизм і позитивізм. Вони переважно постали з двох джерел: біологічного відкриття, що розум, чи інтелект, подібно до інших психічних властивостей, можна розглядати як життєвий процес, породжений органічною еволюцією, і логічного відкриття, що навіть у точних науках науковий метод містить постулати і припущення, які не є очевидними в будь-якому раціональному сенсі і можуть бути набагато легше описані з погляду умовності або вигоди. Ці дві тенденції були спільним набутком значної частини філософії XIX століття, але найпопулярнішим їхнім виразником був французький мислитель Анрі Бергсон. На відміну від афористичного моралізаторства Ніцше, /781/ ірраціоналізм Бергсона передбачав систематичне використання розуму для його (розуму) руйнування і високоінтелектуальну критику претензій наукового інтелекту бути джерелом істини. У критичному аспекті «Творча еволюція» Бергсона була аналізом, покликаним продемонструвати, що інтелект є лише фактором біологічної адаптації, який прагматично чи інструментально використовується у боротьбі за життя і контролі над людським оточенням. Функцією науки є швидше корисність, аніж досягнення істини. Однак негативний критицизм лише розчистив місце. Головною метою Бергсона було показати, що розум є слугою «життєвої сили», темної космічної енергії на кшталт шопенгауерівської волі чи гартманівського «несвідомого». Тільки інтуїція може прямо осягнути світ, яким він є насправді, — незбагненною, непередбаченою і надраціональною творчою силою. Бергсон вважав, що людині від народження властива така інтуїція, схожа на інстинкт і глибше вкорінена у життя, ніж розум, але вона значною мірою ослаблена протягом людського розвитку внаслідок надмірної залежності людини від інтелекту. Він також думав, що інтуїтивні сили можна відновити і зробити їх методичним інструментом для досягнення метафізичної істини, але нічого не міг сказати про методи. Фактично його заклик до інтуїції був звичайнісіньким запрошенням до одного з різновидів вітаїстського містицизму в біології, психології і філософії.





Філософія міфу


До кінця XIX століття філософський ірраціоналізм не мав ніяких конкретних застосувань у політиці, загалом це була філософія митців, на яку скоса позирали академічні філософи і яку зневажали політики. У психології і соціології існувала дедалі зростаюча реакція проти інтелектуалістичних чи раціоналістичних пояснень людської поведінки і відповідне акцентування «нелогічних» чинників, що виявлялося у формі інстинктивних почуттів і сил або псевдологічної раціоналізації їх. У соціології Парето це протиставлення логічного і нелогічного вилилося у циклічну теорію соціальних змін, що, як безпідставно вважали, мала вплив на Муссоліні. Політична влада обов’язково мусить належати правлячому класу, а останній домагається влади насамперед, бо він керується соціальним ідеалом, який силою збирається реалізувати. Одержимість владою і потреба її стабілізації й увіковічнення знекровлює правлячий клас; «лева» заміняє «лис». І врешті-решт на зміну старому правлячому класу приходять молодші, сильніші й жорстокіші претенденти на владу. Одначе психологічні й соціологічні теорії з наукового погляду не були ірраціональними. Соціологія Парето постала з бажання зробити соціальну науку такою ж точною, як і природничі науки.

Однак безпосереднє втілення бергсонівських ідей у соціальну філософію здійснив Жорж Сорель у «Reflexions sur la violence» (1908) 1. Сорель довго був рішучим критиком «ілюзій прогресу» і демократії.



5 Reflections on Violence, Eng. trans. by T. E. Hulme, New York, 1914. У ранній творчості Бергсон рішуче уникав будь-якого застосування своєї філософії до етики. «Les deux sources de la morale et de la religion» не друкувалися до 1932 року.



Оскільки /782/ його синдикалізм претендував на звання марксистського, остільки він відбирав ті елементи містичного еволюціонізму, які Маркс запозичив у Гегеля і які при бажанні неважко знайти. Капіталізм у Маркса, твердив Сорель, поводиться як «несвідоме» Гартмана; це сліпа, але хитра сила, що породжує вищі форми соціального життя, не бажаючи того. Сорель справедливо вважав, що «життєва сила» Бергсона належала до тієї ж філософської традиції, яка становила принципову антитезу гегелівській вірі в універсальну логіку історії. Отож вона годилася для того, щоб з її допомогою усунути з Маркса всі сліди економічного детермінізму чи будь-якої теорії про раціональні причини соціальних змін, залишивши класову боротьбу як вияв чистої творчої «сили» з боку пролетаріату. Бергсонівську інтуїцію, що означала пряме проникнення у творчу еволюцію, теж можна було використати для того, щоб поставити філософію на службу революції; така філософія здатна обгрунтувати безпосередню дію і загальний страйк (на противагу політичній діяльності, що її відстоювали марксистські соціалістські партії), що завжди були основними знаряддями синдикалістської стратегії. Тим-то для Сореля соціальна філософія стала міфом, візією чи символом, що згуртовував і надихав робітників у їхній боротьбі проти капіталістичного суспільства. Сорель був переконаний, що всі великі соціальні рухи, зокрема християнство, породжені міфом. Аналізувати міф чи з’ясовувати його істинність — навіть запитувати про його доцільність — безглуздо. Бо, по суті, лише образ може викликати почуття і породити згуртованість і енергію, що дозволяють групі реалізувати свої сили. Політична філософія не керівництво до раціональної дії, а стимул до фанатичної рішучості і сліпої відданості. Загальному страйку, що становив сорелівську версію пролетарського міфу, надто бракувало емоційних обертонів, щоб бути ефективним, але його ідея, що будь-яка соціальна філософія є певним різновидом міфу, стала тією частиною революційного синдикалізму, яку довгий час ревно відстоював Муссоліні. У 1909 році він написав докладну рецензію на італійський переклад книжки Сореля. Фашистська концепція природи і мети філософії в основному збігалася із сорелівською концепцією міфу. В ній ірраціоналізм філософської традиції від Шопенгауера до Бергсона отримав соціальне і політичне вираження. Одначе сам Сорель так ніколи й не зупинився на якійсь остаточній дефініції міфу. В останні роки життя він однаково прихильно ставився до фашизму, більшовизму і реакційного націоналізму, не ототожнюючи себе при цьому з жодним із них.

Потрактована як міф філософія є візією життя, а не проектом, і ще менше вона є теорією, що базується на розумі. Це радше звільнення глибинних інстинктів народу, притаманних самій «життєвій силі» або. його «крові» чи «духу». У 1922 року в промові у Неаполі, явно перекликаючись із Сорелем, Муссоліні сказав: /783/


Нам треба створити власний міф. Міф — віра, пристрасть. Він не обов’язково мусить бути реальністю. Він реальність остільки, оскільки є стимулом, надією, вірою і хоробрістю. Наш міф — нація, наш міф — велич нації! 1


На основі цього фашистського міфу італійські націоналісти на кшталт Альфредо Рокко старанно розробили доктрину, згідно з якою сучасна Італія є духовною наступницею Римської імперії. Рокко мав намір — не більше і не менше — докорінно переписати європейську історію з тим, щоб показати, що демократія — кульмінація занепаду і анархії, які почалися з падінням Риму. Ліберальна ідея індивідуальних прав була лише останнім кроком у подоланні римської ідеї державного права і авторитету, наслідком, за Рокко, напливу «германського індивідуалізму». Але навіть на протязі чорних віків національної роз’єднаності Італія залишалася відданою спадщині Риму, бо лібералізм чужий «латинському розуму». Мета фашизму — «повернути італійську думку в сфері політичної доктрини до її власних традицій, що є традиціями Риму» 2. Чудернацькі подвиги, що їх здійснив Рокко, інтерпретуючи таких видатних італійців, як Тома Аквінський і Маччіні, навряд чи підлягають критиці, бо вони були інтуїціями «латинського розуму». Годі й казати, що його поняття «германський індивідуалізм» не пережило німецького альянсу.

Між Гітлером і Сорелем не існувало, певна річ, такого безпосереднього зв’язку, як між Сорелем і Муссоліні, та в цьому й не було потреби. Гітлеру вже служили за модель Муссоліні і фашистський міф. Значення, що його він надавав у «Майн кампф» майже неперекладному слову Weltanschauung 3, практично передбачає те саме. «Світогляд» безкомпромісний; він вимагає повного і абсолютного схвалення, за винятком будь-якого альтернативного погляду; він непримиренний, як релігія; і він бореться проти своїх опонентів усіма доступними засобами. Він не визнає ніякої слушності за опозиційним поглядом, а є абсолютно догматичним і фанатичним. Відтак він становить «духовну основу», без якої люди не можуть бути такими жорстокими і безпринципними, якими вони повинні бути, щоб вийти переможцями у битві життя. Політика є, по суті, смертельною битвою «світоглядів».


У сутичці двох світоглядів лише брутальна сила, що застосовується послідовно і безжалісно, може вирішити справу на користь того, хто нею послуговується 4.



1 Див.: Herman Finer, Mussolini’s Italy (1935), p. 218.

2 Dottrina politica del fascismo (1925); Eng. trans. by Dino Bogongiari, «The Political Doctrine of Fascism», in International Conciliation, No. 223.

3 Світогляд (нім.).

4 Main Kampf, p. 223; пор.: p. 784. /784/



У націонал-соціалізмі цю «духовну основу» становили «кров і земля», які відігравали в Німеччині ту ж роль, що міф про імперський Рим в Італії. Незважаючи на вибудуваний навколо них імпозантний фасад псевдобіології і псевдоантропології, вони були такі ж невразливі для наукової критики, як ревізія європейської історії Рокко для історичної критики. Слово «міф», що його Альфред Розенберг використав у назві своєї книжки «Міф XX сторіччя», відверто запозичене у Сореля.


Життя раси або народу не є логічно обгрунтована філософія, а отже, не є процес, що розвивається за природними законами. Це конструкція, утворена містичним синтезом або душевною діяльністю, яку не можна пояснити за допомогою раціональних висновків або зрозуміти, з’ясовуючи причини і наслідки... Врешті-решт будь-яка філософія, що виходить за межі формальної, раціональної критики, є не так знання, як визнання (Bekenntnis) духовне і расове визнання, визнання достоїнств характеру 1.


Чистота крові промовляє гучніше, ніж розум або факт. Інший націонал-соціалістичний філософ з Гейдельберга, Ерист Крік, так говорив про цю протилежність:


Має з’явитися протистояння... крові і формального розуму; раси і цілеспрямованої раціональності; честі і вигоди; єдності й індивідуалістичної розпорошеності; воєнної доблесті й громадянської безпеки; народу й індивіда і маси 2.



1 Der Mythus des 20. Jahrhunderts (1930), pp. 114 f.

2 Див.: Franz Neumann, Behemoth (1944), p. 464.






Фашизм і гегельянство


Згідно з попередньою інтерпретацією, інтелектуальні властивості фашизму і націонал-соціалізму були зумовлені філософським ірраціоналізмом. Відтак виникає потреба розглянути їхній зв’язок із гегелівським націоналізмом і гегелівською теорією держави. Зв’язок цей був, по суті, доволі складний. На протязі XIX ст. філософія Гегеля розглядалася як логічна антитеза шопенгауерівському ірраціоналізму. Проте той варіант фашистської філософії, що його Муссоліні прийняв, вирішивши, що фашизму потрібна філософія, був одверто запозичений із італійського гегельянства. Фашизм охоче використовував гегелівську критику індивідуалізму у своїх наскоках на лібералізм і парламентаризм, хоча індивідуалізмом ще довгий час послуговувалися англійські теоретики лібералізму. З другого боку, німецькі філософи націонал-соціалізму Гегеля переважно ігнорували або, подібно до Розенберга, рішуче заперечували. Крім того, німецькі критики /785/ націонал-соціалізму звичайно вважали його несумісним із тим, що гегелівська теорія держави конкретно говорила. про німецьку політику протягом XIX ст. 1 Ключі до цих явних розбіжностей знаходяться почасти в опортуністичній природі тієї філософії, яку сповідував Муссоліні, а почасти у внутрішніх відмінностях Італії та Німеччини і в позиції, що її два рухи посідали у цих країнах.



1 Див., напр.: Herbert Marcuse, Reason and Revolution (1941), зокрема с. 402 і наст. Пор.: Franz Neumann, Behemoth (1944), pp. 77 f., 464.



Те, що гегелівська система, принаймні в інтенції, була принциповою антитезою ірраціоналізму, надто очевидно, щоб спеціально на цьому зупинятися. Осердя системи становила логіка, а її окремі частини повинні були зводитися воєдино завдяки строго раціональному діалектичному методу. То правда, що гегелівська концепція розуму була значною мірою «романтизована», а його діалектиці бракувало точності, яку він декларував і яка була необхідна, щоб зробити її (діалектику) надійним методом наукового дослідження. Але це ніяк не позначилося на його інтенції і на його розумінні соціальних змін. Останні, за Гегелем, — строго необхідні і логічні. Це залишає мало шансів героїці чи, за визначенням Рокко, «інтуїтивності рідкісних великих умів», оскільки Гегель відверто скептично ставився до значення великих людей в історії. У цьому відношенні найближчою сучасною аналогією гегелівській соціальній філософії є марксизм, а діалектичний матеріалізм своїм походженням і концепцією (за винятком метафізики), по суті, завдячує Гегелю. Тим-то спроба використати Гегеля для заперечення Маркса була чимось більшим, ніж простою філософською недоречністю. Але економічна інтерпретація історії, принаймні так само, як і політичний лібералізм, була опонентом, що його фашизм і націонал-соціалізм мусили подолати. Після першої світової війни як в Італії, так і в Німеччині слід було довести, що національна воля одним лише актом ствердження здатна компенсувати відсутність матеріальних ресурсів і зарадити своїй економіці політичними засобами. Пріоритет політичних сил над економічними був предметом віри як для фашизму, так і для націонал-соціалізму. Обидва рухи були насправді і вважали себе революційними, а точніше — контрреволюційними. Але революційні можливості гегельянства з давніх пір використовували марксисти, і попри те, що Гітлер, безсумнівно, захоплювався і копіював популістську тактику марксистських агітаторів, він добре усвідомлював, що для націонал-соціалізму філософія марксистських теоретиків неприйнятна.

Політична філософія Гегеля і політична філософія фашизму та націонал-соціалізму сходилися на грунті націоналізму і антилібералізму. Одначе ця схожість передбачала меншу спорідненість філософських світоглядів, ніж часто вважали. Гегелівський націоналізм — логічно найвразливіша частина його системи. Філософ ніколи не давав розумних пояснень, чому саме нація, а не якась інша з багатьох можливих соціальних груп, повинна наділятися моральною перевагою. Крім того, гегелівський націоналізм, /786/ хоч і передбачав моральне схвалення війни, не був імперіалістичний, бо імперіалізм несумісний із справжньою моральною повагою до національності як культурної цінності. З другого боку, ще задовго до першої світової війни націоналізм рішуче перестав опиратися на Гегеля. Націоналісти скрізь намагалися бути антилібералами і антипарламентаристами — на відміну від націоналістів періоду після Французької революції, — керуючись тим, що представницькі інститути і народний уряд суперечать сильній національній політиці. Скрізь вони прагнули бути мілітаристами і звеличувати сумнівну духовну цінність воєнної доблесті. Скрізь вони вдавалися до гегелівських аргументів проти індивідуальної свободи і рівності, але це свідчило про необізнаність із гегелівською філософією. Німець, який прочитав «Політику» Трайчке, або француз, який знав про таких монархістів, як Морес чи Барес, могли мало дізнатися про націоналізм від Гегеля. Свого часу гегельянство якнайкраще прислужилося запровадженню національних ідей в європейську політичну традицію, але його місія вже давно вичерпалася.

Коли Муссоліні вирішив, що фашизму потрібна філософія, він, очевидно, поставив завдання перед Джованні Джентіле, який, подібно Бенедетто Кроче, довго ототожнювався з італійською школою гегелівської філософії. Джентіле мав гегелівську теорію держави, але не мав достатньо часу, щоб нею скористатися. Муссоліні прийняв те, що йому запропонував Джентіле, і в результаті теорією італійського фашизму стала теорія «держави», її вищості, священності і всеохопності. Його девізом зробилися слова:


Все для держави; ніщо проти держави; ніщо поза державою.


Оскільки Муссоліні вже очолював уряд, то його владу легко було ототожнювати з владою держави. Раз держава — втілення «етичної ідеї», то фашизм міг подаватися, як форма високого політичного ідеалізму, на противагу самозваному матеріалізму марксистів, і як моральна чи релігійна концепція суспільства, на противагу класовій боротьбі й політичному лібералізму, потрактованому, як виключно егоїстичний і антисоціальний індивідуалізм. Це була, по суті, лінія, якої Муссоліні дотримувався у своїй енциклопедичній статті 1:



1 Enciclopedia Italiana. Vol. XIV (1932); перевидана під назвою «La dottrina del fascismo», Milan, 1932; англійський переклад називався «Fascism, Doctrine and Institutions», Rome, 1935. Стаття складається з двох частин: у першій, що, мабуть, була підготовлена Джентіле, викладаються загальні принципи, а друга присвячена менш абстрактним спостереженням про політичну й соціальну теорію. Першу переклав і докладно прокоментував Герман Фінер у «Mussolini’s Italy» (Лондон, 1935), с. 165 та ін. Другу переклала Джені Соамс у «The Political Quarterly», т. IV (1933), с. 341; перевидана у «International Conciliation», ч. 306. З трьох наведених цитат перша взята з другої частини (International Conciliation, ч. 306, с. 9); друга — з першої частини, розд. 5; третя — з першої частини, розд. 10. /787/


Фашизм, нині і завжди, вірить у святість і героїзм; тобто — у дії, що не зумовлені безпосередньо чи опосередковано економічним мотивом. І якщо заперечити економічну концепцію історії, згідно з теорією якої люди — не більше, ніж маріонетки, що носяться туди й сюди на хвилях випадку, тоді як справжні рушійні сили абсолютно їм не підвладні, то це означає заперечити також існування постійної і незмінної класової війни — природного наслідку економічної концепції історії. І насамперед фашизм постає проти того, що класова війна здатна бути домінуючою силою в перебудові суспільства... Фашизм заперечує можливість матеріалістичної концепції щастя, залишаючи її тим, хто її винайшов, — економістам першої половини XIX cm.: тобто фашизм заперечує законність рівності, квітучого благополуччя, що звело б людину до тваринного рівня, змушуючи піклуватися лиш про одне — бути ситим і добре харчуватися, — а відтак зумовило б деградацію людства до суто фізичного існування.


Тим-то фашизм є по-справжньому «релігійною концепцією, що розглядає людину в іманентному зв’язку з вищим законом, об’єктивною волею, яка перевищує окремого індивіда і підносить його до усвідомлення своєї приналежності до духовної спільноти». Останню ж творить і уособлює радше держава, ніж нація.


Нація не породжує державу; це застаріла натуралістична концепція... Швидше держава породжує націю, наділяючи волею, а значить справжнім життям народ, свідомий своєї моральної єдності. .. Справді, держава, як вираження універсальної етичної волі, творить право на національну незалежність.


У цих пасажах, без сумніву, дуже відчутна гегелівська мова, але присутність справжнього гегельянства тут зовсім незначна. Звісно, синдикалістський соціалізм, в якому зростав Муссоліні, не мав нічого спільного з Гегелем і небагато — з Марксом. 1920 року статті Муссоліні ще таврували державу, як «велике прокляття» людства, а 1937 року він прийняв расову теорію з огляду на німецький альянс. У Джентіле теорію фашистської «держави» часом важко відрізнити від апології тероризму. Фашистські штурмові загони, що розганяли мітинги антифашистських профспілок, на його думку, «насправді були силою держави, ще не народженою, але в процесі формування». Більше того, згідно з Джентіле, сила — право, а свобода — підкорення. «Завжди максимальна свобода співпадає з максимальною силою держави... Будь-яка сила — моральна сила, бо вона завжди є вираження волі; і який би аргумент не використовувався — проповідь чи палиця, — його ефективність може полягати тільки у здатності врешті-решт прийняти внутрішню підтримку людини і змусити її /788/ пристати на нього»1. Фашистська теорія держави Джентіле насправді була тільки карикатурою на гегельянство. Найвизначніший італійський гегельянець Бенедетто Кроче був також найбільш серйозним опонентом фашизму серед італійських філософів. Ще задовго до виникнення фашизму він зауважив, що навіть метафізика Джентіле містила елементи ірраціоналізму, запозичені у Ніцше, і навряд чи була гегельянською. На відміну від гегельянського фасаду, спорудженого Джентіле для італійського фашизму, націонал-соціалізм ніколи не видавав себе за теорію «держави». «Майн кампф» містить багато пасажів, у яких Гітлер стверджував, що держава — не мета, а засіб, що її слід відкинути, якщо її політика загрожуватиме народному добробуту. Ніщо не було так чітко сформульоване у націонал-соціалістичній філософії, як твердження про те, що арійська чи нордична раса, нордичний народ — творець і носій культури, який встановлює норми моралі і політики. Іншими словами, гітлерівська філософія була взірцем «застарілої натуралістичної концепції», що її Муссоліні зрікся на користь «етичної ідеї» держави.


Усвідомлення обов’язку, виконання обов’язку і покора не є самодостатніми цілями, як і держава, але всі вони призначені бути засобами, що уможливлюють і оберігають існування в цьому світі людської спільноти, що не відає різниці у своїй психічній і фізичній гармонії 2.



1 Che cosa è il fascismo (1925), p. 50. Переклад взято з видання: Herbert W. Schneider, Making the Fascist State (1928), Appendix, No. 29. Цей пасаж був частиною промови, виголошеної в Палермо 1924 року, а пояснення про фашистські загони було поміщене в примітці, коли книжка вже була надрукована. Словом «палиця» перекладено manganello.

2 Mein Kampf, p. 780; пор.: pp. 122, 195, 579 f., 591 ff.



Було б, звісно, марно прагнути робити якісь категоричні висновки з використання таких туманних слів, як фашистська «держава» чи націонал-соціалістичний «народ». Тим не менш, відмінність слововжитку в обох випадках відповідала певним історичним реаліям. Коли Гітлер писав «Майн кампф», він перебував у тюрмі як лідер дискредитованої банди незаконних революціонерів. Не існувало більшої недоречності, ніж твердження про те, що Німеччині потрібна «держава», адже двом поколінням німців утовкмачували, що вони вже її мають. Крім того, німецької революції 1918 року стосується той важливий факт, що хоч вона й провалила кайзера, але зовсім мало ослабила офіційний правлячий клас і не завдала серйозної шкоди тим бюрократичним процесам, з допомогою яких провадилося щоденне управління. Як уже йшлося в попередньому розділі про Гегеля, ці процеси були конкретним змістом, що закріплювався за словом «держава» у гегелівській теорії конституційного уряду. Воно не передбачало політичного лібералізму, але свідчило про значний ступінь громадянської свободи і, безперечно, високий ступінь регулярної легальної /789/ процедури. В Італії Муссоліні сміливо міг репрезентувати фашизм, як спробу створити таку правлячу машину, бо вона фактично ніколи не існувала в італійській політиці. Весь апарат покликаної до життя корпоративної держави міг, таким чином, отримати раціональне обгрунтування. Але було б абсурдно для Гітлера імітувати цю стратегію в Німеччині, де його проблема частково полягала в тому, щоб зруйнувати бюрократію. У більшості німців слово «держава» асоціювалося з бюрократичними процедурами другого рейху. Теорія расового, арійського, чи нордичного, народу набагато більше відповідала намірам націонал-соціалізму з його концепцією керівної ролі і запроваджуваним тоталітарним режимом. Тому філософія націонал-соціалістичної диктатури визначалася не штучним гегельянством італійського руху, а теорією расового народу, сконструйованою на підтримку німецького руху. Остання складалася, по суті, з двох частин: по-перше, із споріднених теоретичних ідей крові і землі, раси і життєвого простору і, по-друге, з практичного застосування їх у тоталітарному управлінні.





Народ, еліта і вождь


У націонал-соціалістичних творах жодна риторична фігура не повторюється частіше, ніж фігура організму і його органів, для вираження зв’язку між індивідом і нацією, членом якої вона є. 1927 року Муссоліні писав про це в італійській робітничій хартії, що розпочинається так:


Італійська нація — організм, наділений цілями, життям і засобами боротьби, що перевищують ті, які притаманні окремим індивідам або групам індивідів, що її складають.


Аналогія, звісно, була стара, як світ. З часів Руссо її посилено використовували критики індивідуалізму, часто-густо неймовірно розширюючи. Переважно вона не означала нічого конкретного, за винятком тієї очевидної етичної ідеї, що люди, крім прав, мають ще й обов’язки. Але слово «органічний» довго було наділене містичними й віталістичними коннотаціями, що не знаходили достатнього біологічного обгрунтування. Націонал-соціалістична концепція расового народу розвинула ці непевні здогади у філософію, забезпечивши їм наукову — фактично псевдонаукову — підтримку. У результаті з’явилося містичне поняття народу й паралельні теорії крові та землі, в яких воно розроблялося. З практичних міркувань у центрі всього комплексу перебувало поняття Вождя і його зв’язок з народом. Націонал-соціалістична політична теорія становила філософію народу і держави, що відповідає народу. Так, Гітлер у «Майн кампф» неодноразово проголошував націонал-соціалізм теорією народної, чи «фолькової» держави. /790/


Вищою метою «фолькової» держави є турбота про збереження тих головних расових елементів, що, заміняючи культуру, творять красу і достоїнство вищої людяності. Отож ми, як арійці, здатні уявляти собі державу лише у вигляді живого організму нації, що не тільки сприяє збереженню цієї нації, але завдяки вдосконаленню духовних та ідеальних здібностей провадить її до вищої свободи 1.



1 Mein Kampf, p. 595.



Вживання винайденого слова «фольковий» у наведеному пасажі є визнанням з боку перекладачів того, що в англійській мові немає відповідника з коннотаціями німецького слова Volk (народ) і похідних від нього слів, надто ж тих, що використовувалися націонал-соціалістичною теорією. Центральну ідею цієї теорії становила ідея расового народу, або «органічного народу». Народ не можна охарактеризувати як расу в будь-якому сенсі, що пов’язаний з біологічним значенням останньої, бо він стосується культури, що її практично завжди можна навчитися чи набути, але не можна успадкувати. Він не тотожний нації, бо націонал-соціалістична теорія вкладала в нього біологічний зміст. Його не назвеш народом, бо це колектив, у якому кожна реальна особа — лиш тимчасовий носій його справжньої, але абсолютно неемпіричної сутності. Стефан Георге назвав це «темним лоном зростання», і загалом саме такі метафоричні висловлювання були б найкращим тлумаченням слова Volk (народ), оскільки значення його практично неможливо з’ясувати. З темного лона зростання постають расовий народ і індивід; індивід завдячує народові всім, чим він є, і всім, що він робить; він причетний до народу в силу свого народження і має вагу тільки тому, що в даний момент реалізує його невичерпні можливості. Індивіда єднає із співвітчизниками «містична святість кровних уз». Найкраще виховання індивіда — підготовка до служби на благо народу, а найвища честь — прислужитися для його збереження і зростання. Цінності індивіда — як етичні й естетичні ідеали, так і наукова істина, — походять від народу і мають сенс лиш тоді, коли підтримують і плекають його. Відтак за своїм достоїнством чи вартістю індивіди в жодному разі не є рівними, адже вони різною мірою втілюють реальність народу. Радше вони утворюють ієрархію природних начальників і природних підлеглих, а інститути народу повинні розрізняти ці ступені вартості з відповідними градаціями влади і привілею. У центрі знаходиться Вождь, оточений своїми найближчими послідовниками, а скраю — маса непомітних індивідів, яких він очолює. Таким чином, націонал-соціалістична теорія суспільства і політики включала три елементи: маси, правлячий клас, або еліту, і Вождя.

На перший погляд націонал-соціалістичне трактування народу в цілому виглядає напрочуд суперечливим. Ні Гітлер, ні Муссоліні ніколи не приховували своєї зневаги до нього. Переважна більшість будь-якої нації, за словами Гітлера, не здатна ні на героїзм, ні на самостійне мислення; /791/ вона — ні добра, ні погана, а посередня. У соціальній боротьбі вона інертна, але покірливо йде за переможцем. Її інстинктивною реакцією є страх перед оригінальністю і ненависть до вищого за неї, проте найбільше її бажання — знайти собі вождів. Вона байдужа до інтелектуальних або наукових аргументів, що їх неспроможна зрозуміти, й відгукується лищ на грубі і сильні почуття на кшталт ненависті, фанатизму й істерії. Її можуть пройняти тільки найпростіші докази, що повторюються безугавно і завжди у фанатично однобокій манері, з безпринципною байдужістю до правди, неупередженості й чесності.


Великі маси — лиш частина природи... Їм потрібна перемога сильнішого і знищення або беззастережна капітуляція слабкішого 1.


З іншого боку, ні Гітлер, ні Муссоліні ніколи не сумнівалися, що їхня позиція залежить від інспірованої ними фанатичної відданості й самопожертви. Те, що вони інспірували, було простою очевидністю. Якщо вже знято всі заборони з використання тероризму, а вони використовували його постійно й систематично, то націонал-соціалізм і фашизм були справжніми масовими рухами і завдячували своєю владою цій обставині. Тероризм був лиш логічним продовженням пропаганди, оскільки, як цинічно зауважив Джентіле, націонал-соціалістичний «аргумент» сам становив різновид інтелектуальної довбні. Характерною прикметою націонал-соціалістичної пропаганди було чергування лайки і лестощів — можливо, у психологічному плані це апеляція до якогось первісного відчуття гріха і спокути, — і такий метод цілком відповідав теорії. Бо загалом люди наділені не інтелектом, а стихійною здатністю інтуїції і волі. Глибоко в людській природі знаходиться «той надійний стадний інстинкт, який вкорінюється у єдність крові і який оберігає націю від загибелі, особливо в моменти небезпеки». Або, як про це говорить Муссоліні: «Здатність сучасної людини до віри — безмежна». І це, звісно, віра, що рушить гори. І Муссоліні, і Гітлер, без сумніву, щиро, як і завжди, вірили, що


всі великі рухи є рухи народу, є вулканічні виверження людських пристрастей і духовних почуттів, розбурхані або жорстокою богинею убозтва, або смолоскипом слова, пожбуреним у маси 2.



1 Mein Kampf, p. 469; пор.: Vol. I. ch. 12, passim. Див. також промовистий запис у Гебельсових «Diaries» (c. 56), де він занотовує розмову із своєю матір’ю, яка «для мене завжди була голосом народу».

2 Mein Kampf, p. 136. Попередня цитата знаходиться на с. 598. Цитата з Муссоліні наводиться за виданням: Emil Ludwig, Talks with Mussolini (1933), p. 126.



Масам, що лише скоряються і з примусу забезпечують руху вагу і силу, націонал-соціалістична теорія протиставляла природну аристократію, провідний і правлячий клас, чи еліту, яка забезпечує провід й інтелект. /792/ Залежний од мас, націонал-соціалізм претендував на «справжню демократичність», не визнаючи при цьому жодної слушності в їхніх політичних поглядах і не вірячи, що будь-який процес народної освіти може щось докорінно змінити. У цьому відношенні його теорія перебувала в руслі найреволюційніших філософій XX ст. — синдикалізму, у якому зростав Муссоліні, і ленінської теорії партійної організації. Ще до того, як він став фашистом, Муссоліні називав партію «маленьким, твердим, рішучим осередком» 1. Націонал-соціалізм тільки витлумачив цю ідею, як універсальний біологічний факт. Процес добору еліти відбувається шляхом вічної боротьби за владу, що властива природі. Націонал-соціалістичний правлячий клас постає, як расово найбільш довершений, чи, може, точніше було б сказати, — виникає з «темного лона зростання», як природні вожді народу.


Світогляд, який, заперечуючи демократичну масову ідею, прагне віддати цей світ найкращим людям... мусить також логічно дотримуватися цього аристократичного принципу і серед них, гарантуючи лідерство й найбільший вплив... найкращим головам.


Відтак добір еліти — природний процес, цілком відмінний від механічного засобу підрахунку голосів. Еліта репрезентує народ тільки тому, що вона чіткіше й виразніше втілює його внутрішню волю до влади.


Світова історія твориться меншинами, тільки-но ця нечисленна меншина з’єднується з волею і рішучістю більшості 2.


Очолює націонал-соціалістичну еліту Вождь, в ім’я якого все вершиться, який бере на себе всю «відповідальність», але вчинки якого ніде не можуть бути оскаржені. Між вождем і народом існував, по суті, містичний, чи ірраціональний зв’язок. Макс Вебер називав його «харизматичним», що простіше можна було б виразити так: вождь був своєрідним талісманом, «щастям» руху 3. Він паросток народу, його з’єднують з народом містичні узи крові, він черпає наснагу від своїх расових коренів, провадить своїх людей з допомогою надійної інтуїції, що нагадує тваринний інстинкт, привертаючи їх до себе завдяки властивості, що не має нічого спільного із силою, породженою інтелектуальним переконанням. Він — геній або герой, що трактується, як людина чистої раси. Вишуканою мовою, яка, здається, відповідає ідеї, вождь «височить, наче якесь сильне і величне дерево, що живиться безліччю коренів».



1 Megaro, op. cit., p. 187; пор. pp. 112 ff.

2 Mein Kampf, pp. 661, 603, відповідно.

3 Навіть такий «вільний» чоловік, як Гебельс, сприймав Гітлера саме так; див. «Diaries», с. 62. Зазнавши поразки, Гітлер залишився незаперечним лідером своєї партії; див.: Trevor-Roper, op. cit., ch. 1.



Він — «жива сутність незліченних /793/ душ, охоплених єдиною метою». Не так поетично, але в цьому ж дусі Гітлер у «Майн кампф» характеризував вождя з погляду пропаганди. Вождь не вчений і не теоретик, а психолог-практик і організатор-психолог, бо він мусить володіти методами здобуття якомога більшої кількості пасивних прибічників; організатор, бо йому треба вибудувати монолітну організацію послідовників, щоб закріпити свої здобутки. Лиш ті частини книжки можна назвати методичними, що стосуються пропаганди і вдосконалення автора у цьому мистецтві. Жоден трюк не пройшов повз увагу: перевага усного слова над написаним; ефекти освітлення, атмосфери, символіки і юрба; перевага мітингів, що скликаються вночі, коли ослаблена сила опору навіюванню. Керівництво провадиться з допомогою майстерного використання навіювання, колективного гіпнозу та всіх різновидів підсвідомої мотивації; успішність його залежить від «розумної психології» й «здатності відчувати розумові процеси широких мас населення» 1. Вождь маніпулює людьми так, як художник формує глину.



1 Mein Kampf, pp. 704 ff.; пор.: Vol. II, ch. 11 та ін. Цитати з Гебельсових «Diaries», с. 129.






Расовий міф


Ідею народу і вождя підтримувала загальна теорія раси і зв’язку між расою і культурою, а конкретніше — міф про арійську, або нордичну расу та її місце в історії західної цивілізації. Відтак расова теорія та паралельна й допоміжна теорія життєвого простору були основними елементами націонал-соціалістичної ідеології. Расова проблема вважалася фундаментальною соціальною проблемою, а також ключем до історії. У «Майн кампф» Гітлер пояснював падіння другого німецького рейху його неспроможністю збагнути важливість раси, а Альфред Розенберг, який став офіційним філософом націонал-соціалізму, зробив боротьбу рас і притаманних їм типових культурних ідей принципом для пояснення еволюції європейської цивілізації. На цій філософії історії, що підкріплювалася даними біологічної і антропологічної науки, мала базуватися політика націонал-соціалізму, як політичного чи соціального руху. Насправді ж расова теорія націонал-соціалізму зовсім мало залежала від будь-яких наукових досліджень генетики чи раси, як біологічного феномена. Вона була наскрізь псевдонаукова. Значною мірою це був міф, винайдений для підтримки політичного шовінізму, і основувався він на расовому забобоні, зокрема на антисемітизмі.

Як і решта частин націонал-соціалістичної ідеології, її версія расового міфу компілювалася з ідей, що довгий час були актуальні. Слово «раса», вжите без будь-якого точного біологічного значення, і претензія на походження від буцімто основної арійської раси використовувалися задля піднесення національної гордості як французів і американців, так і німців. /794/ Либонь, вперше подібні настрої висловив француз Гобіно в середині XIX ст., який, однак, використовував їх не для підтримки націоналізму, а на користь аристократії в її протистоянні демократії. На зламі сторіч онімечений англієць Гастон Стюарт Чемберлен і його тесть Ріхард Вагнер популяризували арійський міф у Німеччині 1. Істотна відмінність між Гобіно і Чемберленом полягала в тому, що останній обстоював претензію германізму на національну вищість. Після першої світової війни це був порятунок від національного приниження. Подібна расистська література, хоч і підтримувала дуже різні рухи в багатьох країнах, загалом була антиліберальна, імперіалістична й антисемітська. У Німеччині антисемітизм дався взнаки ще з часів Мартіна Лютера; ті стандартні звинувачення, що їх націонал-соціалізм висував проти євреїв, — про єврейську природу капіталізму й марксизму і про те, що єврейська змова існує для завоювання світу, — носилися в повітрі на протязі десятиріч. Отож в націонал-соціалістичному понятті расового народу відбилося багато нюансів знайомої догми, що основувалася на міцному забобоні й переконанні, що кожна нація мусить вірити в свою винятковість.

Основні постулати расової теорії знайшли чітке, хоч і не зовсім послідовне вираження у «Майн кампф» 2. Коротко їх можна було б підсумувати так. По-перше, весь соціальний прогрес відбувається як боротьба за вижиття, в якій сильніший залишається, а слабкіший знищується. Ця боротьба триває всередині раси, приводячи до появи природної еліти, а також між расами й культурами, що виражають іманентні властивості різних рас. По-друге, гібридизація змішуванням двох рас завершується занепадом вищої раси. Таке расове змішування — причина культурногр, соціального й політичного занепаду, але раса може очиститися, бо гібриди мають тенденцію до вимирання. По-третє, хоча культурні й соціальні інститути безпосередньо виражають природні творчі сили раси, всі вищі цивілізації чи важливі культури є породженням однієї раси або, в кращому разі, — кількох. Раси можна поділити на три типи: культуротворча, або арійська раса; культуроносні раси, що здатні переймати і адаптувати, але неспроможні творити; і культуроруйнівна раса, а саме — євреї. Культуротворча раса потребує «допомоги» у формі праці і служби, виконуваних нижчевартісними расами. По-четверте, у культуротворчому арійстві самозбереження з егоїзму перетворюється на турботу про спільність. Не так інтелект, як обов’язковість та ідеалізм (честь) — видатні моральні якості арійства. Ці тези лиш виражають в загальній формі характеристики, що ними націонал-соціалізм наділяв народ, еліту й Вождя.



1 Книжка Гобіно була надрукована в Парижі, 1853-1855; перший том під назвою «The Inequality of Human Races» переклав Адріан Колінз (Лондон, 1915). Книжка Чемберлена, надрукована 1899 року, була перекладена під назвою «The Foundations of the Nineteenth Century» Джоном Лі (Лондон, 1910). Про інші видання, які претендували на статус наукової літератури про стосунки між расою і культурою, див.: F.W. Coker, Recent Political Thought (1934), pp. 315 ff.

2 Зокрема у т. I, розд. 11. /795/



Расова теорія лягла в основу філософії історії Альфреда Розенберга, викладеної у «Der Mythus des 20. Jahrhunderts» (1930), що був наріжним каменем націонал-соціалістичної теорії. Вся історія, за Розенбергом, мусить бути переписана й перетлумачена у світлі боротьби між расами та їхніми ідеалами, а точніше — боротьби між арійською або культуротворчою расою і усіма нижчими людськими породами. Розенберг вважав, що ця раса розповсюдилася з певної точки розсіювання, розташованої на півночі, мігрувала в Єгипет, Індію, Персію, Грецію і Рим й стала творцем усіх цих древніх цивілізацій. Всі старожитні культури занепадали тому, що арійці змішувалися з нижчими расами. Тевтонські відгалуження арійської раси, ведучи багатовікову боротьбу проти «расового хаосу», що поглинув Рим, породили все, що має моральну або культурну вартість в сучасних європейських державах. Вся наука і все мистецтво, вся філософія і всі великі політичні інститути були створені арійцями. Їм протистоїть паразитична антираса — євреї, які створили сучасні расові отрути: марксизм і демократію, капіталізм і фінанси, безплідний інтелектуалізм, занепадницькі ідеали любові і смирення. Все, що варте збереження у християнстві, відображає арійські ідеали, а сам Ісус був арієць, але християнство назагал зіпсувала «етрусько-єврейсько-католицька система» церкви. Справжню німецьку релігію, без догми або магії, на думку Розенберга, можна знайти у середньовічному німецькому містицизмі, зокрема у Екгарта. XX ст. найбільше потребує нової реформації, оновленої вірою в честь, як вищу цінність особистості, сім’ї, нації і раси.

Ту філософію, на якій базувалася ця імпозантна реконструкція історії, можна було б назвати різновидом расового чи біологічного прагматизму. Всі ментальні і моральні властивості пов’язані з расою (rassengebunden). «Душа — раса, побачена ізсередини». Ці властивості зумовлюються вродженими інтуїціями або мислительними формами, а всі расові проблеми чи рішення залежать від притаманного їй (расі) типу мислення. Ті питання, що ними переймається представник нордичної раси, позбавлені сенсу для єврея. «Знання, що виражене з максимально можливою для раси повнотою, наявне в її першому релігійному міфі». Відтак не існує ні загальних критеріїв моральної й естетичної вартості, ні загальних принципів наукової істини. Сама ідея істини, доброти і краси, що відкрита для розуміння і поцінування людей різних рас, — один з виявів занепаду інтелектуалізму. Кожна раса стоїть перед залізною необхідністю придушувати все іноземне, бо воно шкодить ментальній структурі расового типу. Раз істина «органічна» — тобто є втіленням вроджених расових можливостей, — то її критерієм служить здатність науки, мистецтва чи релігії вдосконалювати форму (gestalt), внутрішні цінності, життєву силу раси. Будь-яка творча філософія — твердження чи кредо (bekenntnis), що водночас виражає притаманну расовому типу інтуїцію і вольовий акт, спрямований на панування цього типу. Серед декларацій на підтримку Гітлера, що виголошувалися Націонал-соціалістичною асоціацією викладачів, одна належала філософу Мартіну Гайдегеру. По суті, це парафраз Розенберга: /796/


Істина — відкриття того, що робить людей впевненими, вільними і дужими в їхніх діях і знаннях. Від такої істини бере початок справжня воля до пізнання, і ця воля до пізнання обмежує потребу знати. Саме завдяки їй врешті-решт встановлюються межі, у які повинні ставитися справжні проблеми і в яких повинні вестися справжні дослідження. З такого джерела ми виводимо науку, що у необхідності відповідального існування пов’язана з народом... Ми повинні звільнитися від ідолопоклонства перед необгрунтованою і безсилою думкою.


Обгрунтовуючи тотожність своєї арійської раси, Розенберг вдається до туманних аналогій з мистецькими стилями, моральними ідеалами і релігійними переконаннями, аналогій значною мірою фантастичних і цілковито суб’єктивних. Крім того, його філософія відкрито проголошувала себе міфом. Однак з утвердженням націонал-соціалізму в Німеччині расову теорію почали розробляти, як «наукову» антропологію, зокрема під орудою Ганса Ф.К. Гюнтера, який був професором соціальної антропології в Єні 1. Загалом жоден біолог чи антрополог, не зв’язаний з теорією, ніколи не вірив ані в існування біологічних критеріїв расової вищості, ані в те, що расові характери пов’язані з культурою, і подібні ідеї відкидалися безліч разів. На жаль, наукове заперечення майже безсиле супроти теорії, що залежить від волі до віри або до інтуїції, вкоріненої у кров. До того ж дуже часто расова теорія, як в націонал-соціалізмі, так і будь-де, перебуває у сфері, що її Торстейн Веблен назвав «прикладною психіатрією», тобто є мистецтвом використовувати забобон для досягнення прихованої мети. Це не значить, звісно, що в расову теорію ніхто щиро не вірив — антисеміти достатньо щирі, — йдеться лиш про те, що ірраціоналісти потурали прийняттю бажаного за дійсне. Навіть горезвісним фіктивним «Протоколам сіонських мудреців» вірили настільки, що Гебельс міг записати у своєму щоденнику: «Нації, що першими розкусили єврея... мають шанс посісти своє гідне місце в пануванні над світом» 2. Критерієм расової теорії має бути не її істинність, а наслідки, що їх вона породжує, і цілі, що їм вона служить.



1 Див., напр., його «Racial Elements of European History», Eng. trans. by G. C. Wheeler, London, 1927. Наукову критику расової теорії та її історію до періоду націонал-соціалізму див.: Ruth Benedict, Race: Science and Politics (New York,1940), де згадуються багато інших критичних досліджень біологів і антропологів.

2 Diaries, p. 377. Пор. цікаві пасажі, в яких Гебельс висловлює свій подив з приводу того, що його антисемітські «аргументи» не були заборонені британською і американською пресою; сс. 241, 353 f., 370. Можливо навіть, що картина «єврейського світового панування» була своєрідною моделлю для націонал-соціалізму, як зауважує Конрад Гейден; див.: Der Fuehrer (1944), p. 100 та ін. Про історію «Protocols» див.: John S. Curtiss, An Appraisal of the Protocols of Zion, New York, 1942.



Расова теорія мала потрійний вплив на політику націонал-соціалізму. Передусім вона вела до загальної політики сприяння росту населення, зокрема тих його елементів, що вважалися арійськими, внаслідок /797/ субсидування шлюбу й багатодітних сімей, навіть якщо перенаселеність Німеччини зумовлювала потребу територіальної експансії. Така політика виливалася у фактичне заохочення незаконнонароджених дітей. По-друге, расова теорія породила євгенічний закон 1933 року. Удавано він мав на меті запобігти розповсюдженню спадкових хвороб, та насправді виражав загальну політику стерилізації, або викорінювання фізично й духовно дефективних суб’єктів. Втілювалася ця політика з варварською жорстокістю. Передбачалося, що євгенічна вигода була чимось більшим, ніж компенсацією за етичне й соціальне виродження, але расова теорія, звісно, базувалася на етичному постулаті, який заперечував співчуття й милосердя до слабкого. По-третє, — і найхарактерніше, — расова теорія спричинилася до появи антиєврейського законодавства 1935-го і 1938 pp. Воно теж передбачало збільшення або збереження чистоти раси. Згідно з ним, вважалися незаконними шлюби між німцями й особами на одну четверту (або більше) єврейського походження, власність євреїв експропріювалася, їх позбавляли професій і приватних підприємств, зводили до найнижчого громадянського статусу, трактуючи радше як «державних підданців», аніж громадян. Подібні заходи сягнули своєї кульмінації в політиці тотального знищення, що, згідно з пророцтвом, яке Гітлер висловив 1939 року, має стати результатом нової війни, а також залучення вцілілих євреїв до примусових робіт 1.



1 Євгенічне й антиєврейське законодавство аналізується у: Franz Neumann, Behemoth (1944), pp. 111 ff. Appendix, pp. 550 ff.



Антиєврейську політику націонал-соціалізму можна описати виключно як вершину жорстокості в сторіччі, що не відзначається особливою гуманністю. З логічного погляду, однак, застосування расової теорії до євреїв мало випадковий характер. Вона могла застосовуватися і, в міру того як політика Гітлера поширювалася на захоплені Німеччиною східні землі, справді застосовувалася до інших народів. Так, в окупованій Польщі українцям надавалася перевага порівняно з поляками, хоч вони й не мали рівного статусу з німцями; поляки зберігали принаймні номінальну свободу, а євреї фактично були обернені в рабів. Загалом расова теорія передбачала градацію громадянського й політичного статусу, із збереженням влади і привілеїв за тими, хто вважався расовими німцями, і з численними підлеглими народами, що вишиковувалися за ними у спадній вартісній послідовності. Одне слово, як сказав Гітлер у «Майн кампф», ця теорія передбачала панівну расу й «допоміжні» раси, покликані їй служити. Але оскільки раса (як її тлумачила теорія) була фіктивною, то це означало, по суті, що націонал-соціалістичне правління може на расовому грунті придушувати й експлуатувати будь-яку етнічну групу. Таким чином, расова теорія була лише способом логічного обгрунтування панування націонал-соціалістичної еліти.

Ті приховані цілі, що їх завдяки расовій теорії й антисемітизму прапгула досягти націонал-соціалістична філософія, мають умоглядніший характер, бо вони знаходяться в туманній сфері масової психології. Але очевидно, що вони /798/ сприяли утвердженню націонал-соціалізму принаймні двома способами. По-перше, антисемітизм дозволив об’єднати різні ненависті, страхи, образи й класові протиріччя у страх перед єдиним реальним ворогом. Страх перед комунізмом перетворився на страх перед єврейським марксизмом; обурення проти підприємців стало ненавистю до єврейського капіталізму; національна небезпека — єврейською змовою на світове панування; економічна небезпека — ненавистю до єврейського контролю над крупним капіталом. Те, що всі ці безпідставні твердження про єврейське панування були перебільшенням, не мало жодного значення. Євреї перебували в положенні, що ідеально відповідало тій ролі, яку їм відвела расова теорія. Вони становили меншість, проти якої довго накопичувалася упередженість; вони були достатньо сильні, щоб їх боятися, але досить слабкі, щоб нападати на них безкарно. З цього погляду расова теорія була лиш психологічним засобом для згуртування німецького суспільства, суть же цього засобу полягала в тому, щоб всі суспільні антагонізми спрямувати на єдиного ворога, якого можна було легко знищити. Слід додати ще й той факт, що єврейська власність становила ласий шматок для партії та її прибічників. По-друге, расова теорія забезпечувала чудову ідеологічну підтримку тій конкретній формі імперіалізму, що її передбачала політика Гітлера, а саме: східну й південну експансію за рахунок слов’янських народів. Тільки в цьому регіоні існували компактні єврейські общини, антисемітизм же, як психологічна сила, мало відрізнявся від віри у расову перевагу німців над поляками, чехами й росіянами. Расову теорію, що часто ототожнювалася з пангерманізмом, легко можна було використати для зміцнення ідеї центральноєвропейської німецької держави, оточеної широким колом ненімецьких держав-сателітів. Таким чином, расова теорія поєднувалася з іншим елементом націонал-соціалістичної ідеології — ідеєю «землі», що природно доповнювала ідею «крові».





Життєвий простір


Як і расова теорія, націонал-соціалістична теорія життєвого простору складалася з ідей, що домінували в Європі на протязі сторіччя. По суті, це було лиш розширенням планів розбудови могутньої німецької держави в Центральній і Східній Європі, що мала сягати доти, поки вистачило б воєнної могутності. Як і расову теорію, теорію життєвого простору створювали не тільки німці. Ніхто інший як шведський політолог з Упсальського університету Рудольф К’єллен розробив на основі згаданих планів філософію і дав їй ім’я, під яким її популяризував націонал-соціалізм, — геополітика 1.



1 Загальний огляд див.: Robert Strausz-Hupé, Geopolitics: The Struggle for Space and Power, New York, 1942. Докладніший аналіз творчості К’єллена у: Johannes Mattern, Geopolitik: Doctrines of National Self-Sufficiency and Empire (Baltimore, 1942), chs. 5 and 6. Багато витягів із Карла Гаусгофера та інших націонал-соціалістичних геополітиків наводиться у виданнях: Derwent Whittlesey, German Strategy of World Conquest, New York, 1942; Andreas Dorpalen, The World of General Haushofer, New York, 1942. /799/



Фактично геополітика К’єллена розвивала старий предмет, політичну географію, зокрема в тому плані, як її розумів Фрідріх Ратцель. Її основна наукова ідея полягала в тому, що реалістичне дослідження історії і розвитку держав мусить включати такі фактори, як навколишнє середовище, антропологія, соціологія і економіка, а також їхню конституційну організацію і правову структуру. Розвиваючись, геополітика майже втратила зв’язок із своїм географічним першоелементом. Крім теорії К’єллена, існував ще й страх перед російською загрозою. Націонал-соціалістичне поширення геополітики асоціювалося, зокрема, з ім’ям Карла Гаусгофера, хоча багато інших німецьких письменників і вчених доклали до цього рук. Гаусгофер мало що додав до наукового визначення предмета, хоч він і його послідовники накопичили велику кількість інформації з усіх частин світу про географію чи соціальні, економічні й політичні аспекти. Цей різноманітний матеріал з’єднувався не внаслідок наукової організації, а завдяки можливому використанню його воєнним генеральним штабом для накреслення стратегічних ліній або урядом, що прагнув розширити свою владу. Гаусгофер також зробив з геополітики ефективний пропагандистський орган, покликаний сприяти в Німеччині «усвідомленню простору». Цими двома характеристиками геополітика загалом відрізнялася від географії. Згідно з визначенням предмета, що його давали редактори «Zeitschrift für Geopolitik» Гаусгофера, це було «мистецтво провадити практичну політику» і «географічна совість держави», а практична політика означала, по суті, імперіалістичну експансію. Як расова теорія, геополітика поєднувала ерудицію з псевдонауковим виправданням імперіалістичної політики.

Типова ідея націонал-соціалістичної теорії імперіалізму належить англійському географу Гарольду Дж. Макіндеру. Раніша імперіалістична теорія, скажімо, теорія адмірала А.Т.Магана, в основному наголошувала на важливості воєнно-морської сили і основувалася переважно на історії Британської імперії. 1904 року Макіндер висунув ідею, що значну частину європейської історії можна пояснити тиском оточених суходолом народів Східної Європи і Центральної Азії на берегові народи. Цей обширний простір він називав основною територією, або «серцевинною землею», центром «світу-острова» (Європа, Азія і Африка), що займає дві третини земної поверхні світу. Австралія й обидві Америки — лиш віддалені острови. Тож, якщо яка-небудь держава зможе оволодіти ресурсами цієї території і таким чином поєднати морську могутність з наземною могутністю, то вона запанує над світом. Макіндер підсумував свою аргументацію своєрідним афоризмом: «Хто править Східною Європою — володіє серцевинною землею. Хто править серцевинною землею — володіє світом-островом. Хто править світом-островом — володіє світом» 1.



1 Democratic Ideals and Realities (1919); перевидана 1942, c. 150. Пор. ранню статтю Макіндера «The Geographical Pivot of History», The Geographical Journal. Vol. XXIII (1904), pp. 421 ff.



Безпосередньо він мав на меті довести Англії переваги її альянсу з Росією, але значення його /800/ афоризму було так само зрозуміле й для німців. Тут намічалася програма, яка сприяла вирішенню проблем німецької імперської думки, що ними вона терзалася з часів Тірпіцької морської експансії 1900 року, і яка клала край ваганням між морською і наземною владою та суперечностям між східнонімецькими юнкерами й західнонімецькими промисловцями. По суті, і ті, й ті мали рацію, але пріоритет надавався наземному загарбанню найближчої континентальної території. Найперша проблема — Росія, і теоретично її можна розв’язати або російським альянсом, або завоюванням. Франція, як наземна сила, — занепадницька, з погляду расової теорії вона має «негроїдний» етнічний характер, а модель Британської імперії застаріла. Мета німецької дипломатії і стратегії повинна полягати в тому, щоб приборкати західні сили, але в центрі її уваги має бути Росія. Значною мірою це була теорія німецької політики, намічена Гітлером у «Майн кампф» 1, очевидно, під впливом Гаусгофера.



1 Зокрема т. II, розд. 14; пор. т. I, розд. 4. Очевидно, Гаусгофер мав менше ілюзій, ніж Гітлер, щодо реальності російського завоювання.



Основна помилка другого рейху, на його думку, полягала в орієнтації на промисловий розвиток і експорт, замість того щоб у своїй політиці орієнтуватися на розширення власної території. Найважливішою подією в тисячолітній німецькій історії була колонізація Остмарку і територій на схід від Ельби. Націонал-соціалісти хочуть «покласти край безконечному німецькому наступові на південь і захід Європії і спрямувати наш погляд до східних земель... Ми здатні думати насамперед тільки про Росію і її васальні сусідні держави». Аргументація, на якій відверто базувалася націонал-соціалістична теорія життєвого простору, становила, як і у расовій теорії, дивну суміш емоцій і сумнівної науки. Почасти вона посилалася на давню схильність німців ідеалізувати середньовічну імперію, що існувала «ще до відкриття американського континенту», і на міф про те, що всі політичні й культурні здобутки Центральної Європи чи навіть докомуністичної Росії були справою німецьких меншин. Отож німці — «природні» вожді й правителі цього регіону. Узагальнена і псевдонаукова аргументація геополітики переважно набирала форму біологічної аналогії. Держави, мовляв, це — організми, а стосунки між ними визначає природний добір. Поки мають силу, вони ростуть, а переставши рости, — помирають. Держава, що не розширюється, є або загниваючою, або породженою «замкнутим» народом, позбавленим генія політичного будівництва. Життєво сильні держави скоряються «категоричному імперативу» збільшувати свій простір. Кордони держави — її «периферійні органи» або зростаючі краї. За своєю природою держава не має сталого кордону, а тільки тимчасовий передній край, «точку спокою в безперервному розвитку». «Добрий» кордон — той, що полегшує проникнення й прикордонні інциденти. Договори й міжнародне право не здатні стримати могутні природні сили народу, і загалом його конституція й легально створені інститути — тільки засоби організувати і збільшити його могутність. Будь-яке навмисне обмеження конкурентної боротьби /801/ внаслідок контролю над народженням або пацифізму тільки відкриває зелену вулицю нижчим расам, тому що боротьба — закон прогресу.


З огляду на обмежену територію культурно вищі, але менш жорстокі раси будуть змушені припинити своє зростання навіть тоді, коли культурно нижчі, але брутальніші й природніші народи через володіння ширшим життєвим простором матимуть змогу безмежно зростати, іншими словами, світова воля в певний момент опиниться в руках людства, що має нижчу культуру, але вищу енергію і активність 1.



1 Mein Kampf, pp. 174 f.



Таким чином, ідея життєвого простору була доповненням ідеї расового народу. Насправді з наукового погляду вони суперечили одна одній, бо якщо культура основується на расі, вона не може основуватися на географії. Але те, що їх об’єднувало, не мало до науки жодного стосунку. Зв’язок цей був, по суті, містичний і емоційний. Фрази на кшталт «культурного ландшафту» або «фолькової землі» змішували два універсальні й могутні людські почуття: любов, що її кожен народ відчуває до своєї батьківщини, і любов, що її він відчуває до свого способу життя, — і вони підпорядковували ці почуття планам воєнного загарбання.

Крім цих сентиментальних факторів, ефективне обгрунтування геополітичного поняття життєвого простору базувалося на припущенні, що економічне процвітання залежить від політичного контролю, а обидва вони — від воєнної сили. Доповнювала їх окреслена вище стратегічна теорія, що воєнна сила в сучасних умовах є радше наземною силою, аніж морською. Йшлося передусім не про територію як таку, а про доступ до сировинної бази і ринку збуту промислових товарів. Часті порівняння Гітлера між населенням і територією, — скажімо, на штиб того, що Сполучені Штати мають п’ятнадцять жителів на один квадратний кілометр, тоді як Німеччина — сто сорок, — між «націями, що мають, і націями, що не мають» або між пролетаріатом та імущими націями, були відверто позбавлені сенсу, якщо не дивитися на них з перспективи ринків. І аргумент про те, що перенаселення зумовлювало експансію, базувався на переконанні, що ринки могла організувати тільки політична влада. Тим-то геополітичне поняття «простору» було риторичною фігурою, зумовленою тими перевагами, що їх великі регіони безумовно мали для воєнної стратегії. Буквально воно означало поширення німецького панування на завойовані сусідні території з метою економічного визиску У цьому ж дусі слід розуміти й геополітичне поняття самостійності. Йшлося не про розвиток внутрішніх ресурсів і замінників відсутньої сировини, хоч деякі націонал-соціалісти (наприклад, Грегор Штрайсер) думали саме так. Це були заходи для забезпечення відносної незалежності світових ринків під час війни. Геополітичний принцип, що самостійність — прикмета /802/ благополучних держав, передбачав, що готовність до війни становить перманентну необхідність, оскільки від цього залежить комерційне процвітання держави. Можливо, найчіткіше визначення життєвого простору дав Гітлер у знаменитій промові, виголошеній 1932 року перед промисловцями Дюсельдорфа. Успіх промови, либонь, означав поворотний пункт у його політичній кар’єрі. Процвітання Німеччини і звільнення від безробіття, говорив він, залежить від зовнішньої торгівлі, але ідея, що можна завоювати світ самими лише економічними засобами, — «одна з найбільших і найжахливіших ілюзій».


Німецька економіка не завойовувала світ для того, щоб потім нарощувати німецьку могутність, але в нашому випадку справді наддержава (Machtstaat) створила для ділового світу загальні умови його подальшого процвітання... Не може бути економічного життя, доки за цим економічним життям не стоятиме рішуча політична воля нації, що повністю готова вдарити — і вдарити сильно.


За всім імперіалізмом криється воля білої раси втілювати «надзвичайно брутальне право поневолювати інших».


Біла раса, однак, може практично втримувати свою позицію лиш доти, доки існуватиме відмінність життєвого рівня у різних частинах світу. Забезпечте нині нашим так званим ринкам збуту той же життєвий рівень, що й у нас, і ви побачите, що біла раса не зможе втримувати ту перевагу, що знаходить вияв не тільки в політичній силі нації, але й в економічному добробуті індивіда 1.


За два роки перед тим, ведучи мову про самостійність, Гітлер сказав:


Наше завдання — влаштувати у велетенському масштабі всього світу так, щоб кожна країна виробляла все те краще, на що вона здатна, тоді як біла раса, нордична раса, бере на себе організацію цього гігантського плану... То правда, що це не повинно пов’язуватися з будь-якою експлуатацією іншої раси, бо перед нижчою расою стоять інші завдання, ніж перед вищою: остання мусить мати в своїх руках контроль, і цей контроль належить зберігати нам разом із англосаксами 2.



1 Повністю промова надрукована у: Speeches (London, 1942) ed. by Norman H. Baynes, pp. 777 ff. Цитати відповідно на с. 804 і 794.

2 Ibid., p. 775.



Отож, по суті, націонал-соціалістична теорія життєвого простору була найбільш грубим, а також логічно найпростішим вирішенням проблем /803/ міжнародної торгівлі й політики. Вона означала політичне панування з допомогою воєнної сили й збереження вищого життєвого рівня за пануючою силою завдяки системі визиску, що увіковічнювала низький рівень життя поневолених народів. Крім світового панування єдиної влади, що мусить, звичайно, бути кінцевою метою для сили, яка контролює серцевинну землю світу, теорія передбачала регіоналізм. Світ мав бути поділений на кілька великих «порядків» або сфер контролю, керованих власною панівною силою. Саме такий зміст приписувався американській доктрині Монро, що їй теоретики геополітики надавали великої ваги, як першому визнанню своїх принципів. Американське відстоювання прав націй, що перебувають поза межами американської сфери, вони витлумачували як імперіалізм. Свій власний проект вони часто називали європейською доктриною Монро. Стосунки між регіонами передбачалися виключно на основі сили, оскільки жоден договір не міг бути чимось більшим, аніж тимчасовим компромісом, а жоден кордон — чимось більшим, ніж «точкою спокою», в якій дві сили перебувають у тимчасовій рівновазі. В кожному регіоні панівна сила (теоретично панівна расова група) повинна була вказувати підлеглим групам їхню економічну функцію і їхній політичний статус. Тож юридично життєвий простір, як расова теорія, переростав у систему народного закону і екстериторіальності. Міжнародне право мало щезнути в подвійному сенсі. Усувалися як рівні права націй, так і рівні права людей або меншин, незалежно від раси. В будь-якому юридичному сенсі національність мусила зникнути разом із інтернаціоналізмом. Хоча націонал-соціалізм знаходив підтримку в німецькому національному почутті, його теорія, по суті, передбачала ту форму світової організації, що була притаманна для донаціональних імперій.





Тоталітаризм


Як італійський фашизм, так і німецький націонал-соціалізм за своєю внутрішньою природою були спробами підпорядкувати всі класові й групові розбіжності єдиній меті імперіалістичного звеличення. Міфи, що визначали їхню філософію, мали сприяти досягненню цієї мети. Отож цілком логічно, що практичним наслідком їх обох була тоталітарна внутрішня будова держави. З огляду на вже з’ясовані причини, націонал-соціалістична теорія расового народу забезпечувала для такого руху більш адекватну філософію, ніж гегельянство Муссоліні, але в обох випадках результат був один. Управління може, — насправді мусить, — контролювати будь-який вчинок і будь-який інтерес кожного індивіда або групи для того, щоб використати їх для зміцнення національної могутності. Відтак теорія тоталітаризму передбачала, що державне управління є не тільки самовладним у своїх рішеннях, але й нічим не обмеженим у своїх діях. Поза його компетенцією не було нічого. Всі інтереси і цінності — економічні, моральні й культурні, — будучи частиною національних ресурсів, контролювалися і /804/ використовувалися державним управлінням. Без його дозволу не могло бути ні політичних партій, ні профспілок, ні промислових чи торгових асоціацій. Тільки під його орудою могли існувати виробництво, комерція, труд. Без урядових інструкцій не могло бути ні публікацій, ні публічних зібрань. Освіта стала знаряддям уряду, як і релігія, хоч ні фашизмові, ні націонал-соціалізмові не вдалося домогтися від церков чогось більшого, ніж мовчазної згоди 1. Дозвілля й відпочинок стали засобами пропаганди і дисципліни. Не залишилося жодного потаємного куточка, що його людина могла б назвати своїм власним, жодної людської асоціації, яка б не підлягала політичному контролю. Приналежність до народу поглинала всю особистість, її здібності, її інтимні стосунки.

Як принцип політичної організації, тоталітаризм, звісно, передбачав диктатуру. Він швидко призвів до скасування німецького федералізму й місцевого самоврядування, до фактичного розпуску ліберальних політичних інститутів на кшталт парламентів і незалежного суду, а також до перетворення виборчого права у ретельно регульовані плебісцити. Політичне керівництво зробилося не просто всепроникним, а, як любили висловлюватися націонал-соціалісти, «монолітним», маючи на увазі, що вся соціальна організація зводилася в систему, а її енергія використовувалася на досягнення національної мети. Насправді ж у такому зображенні тоталітаризму було багато вигадки. Існувала, певна річ, повна концентрація влади в руках вождя, тобто на найвищому рівні формування політичного курсу. Але вона (влада) основувалася на могутньому впливі його особистості, тоді як адміністративна організація, що втілювала цю політику в життя, була, «по суті, мішаниною приватних імперій, приватних армій і приватних розвідок».


Звісно, безвідповідальний абсолютизм несумісний з тоталітарним керівництвом; бо перед лицем політичної нестабільності, небезпеки раптових змін і загрози особистої помсти будь-хто, чиє положення робить його сильним або вразливим, повинен захистити себе від несподіванки, утримуючись від колективної змови, якої б влади він не домагався. Отож врешті-решт колективної змови не існує взагалі 2.



1 Гебельс вважав священиків «найогиднішими покидьками», якщо не рахувати євреїв, але він відкладав «розправу» з ними до завершення війни; Diaries, p. 146; пор. 120 f., 138.

2 Trevor-Roper, op. cit., p. 2; пор.: p. 233.



Якщо на адміністративному рівні це було справедливо, то на рівні конституційному чи правовому — справедливо двічі. Націонал-соціалізм ніколи так і не домігся раціонального розподілу функцій у будь-якій урядовій галузі або організації керівних органів з юридично визначеними повноваженнями, що діяли б у строгій відповідності з існуючим законодавством. Ці бюрократичні якості, що в німецькій конституційній системі /805/ правління значно переважали політичний лібералізм, фактично були скасовані з приходом до влади націонал-соціалізму. Існуючі адміністративні й судочинні органи залишилися, але були ретельно профільтровані партійним персоналом, нерідко з відвертою метою покінчити з їхніми традиційними процедурами. Вони поповнилися також великою кількістю нових органів, що почасти перейняли старі обов’язки, а почасти, коли виникала потреба, брали на себе нові. Тим-то Гебельс міг нарікати, що «ми живемо в державі, сфери повноважень якої вкрай погано розмежовані... Внаслідок цього німецька внутрішня політика абсолютно некерована» 1. Націонал-соціалізм, по суті, повністю зруйнував німецький ідеал правової держави, тому німецькі критики націонал-соціалізму часто не вважали третій рейх державою взагалі.



1 Diaries, p. 301. Про організацію націонал-соціалістичного правління див.: Franz Neumann, Behemoth (1944), pp. 62 ff; Appendix, pp. 521 ff. Пор.: John H. Herz, «German Administration under the Nazi Régime», Am. Pol. Sci. Rev. Vol. XL (1946), p. 682.



Змішування функцій і відсутність чітких правових взаємин було цілком характерним для тоталітаризму. Так, скажімо, ніколи не існувало якоїсь виваженої конституційної теорії націонал-соціалістичної партії чи її стосунків з державою, хоч це була єдина партія, що дозволялася законом. Згідно з законом, вона була корпорацією, але, певна річ, не підлягала будь-якому юридичному чи політичному контролю, а її постанови мали водночас законодавчий, адміністративний та судочинний характер. Подібно до цього, елітарна охорона (Shutzstaffel), штурмові загони (Sturmabteilung) й гітлерівська молодь, хоча номінально і вважалися агентурою партії, а не уряду, мали законодавчі й судочинні повноваження і володіли екстраправовими привілеями. З іншого боку, судочинство повністю втратило свою незалежність і безпеку, тоді як судова сваволя практично була безмежною. Саме право навмисне затуманювалося, так що всяке рішення мало практично суб’єктивний характер. 1935 року було виправлено карний кодекс з тим, щоб дозволити покарання будь-якого вчинку, що суперечив би «здоровому народному почуттю», навіть якщо це порушувало неіснуючий закон. Журналіст міг втратити право на публікацію матеріалу, який торкався громадського інтересу, який міг би послабити єдність німецького народу чи образити честь і достоїнство німця, який виставляв кого-небудь в комічному світлі або був з певних міркувань непристойний. Очевидно, що ні про який раціональний нагляд за такими законодавчими актами не могло бути й мови. Цілковита адміністративна сваволя витіснила рівність перед законом і законним порядком. На практиці тоталітаризм означав, що будь-яка особа, чиї дії розглядалися як такі, що мають політичну значимість, була позбавлена правового захисту, якщо уряд, партія або котрийсь із її численних органів застосовував проти неї свою владу.

У соціально-економічній структурі наслідки були подібними. Тоталітаризм брався за організацію й керівництво всіма сторонами економічного й соціального життя, окрім сфери дозволеної потаємності чи вільного /806/ вибору. Але важливо з’ясувати, що конкретно означав цей тип організації. Передусім йшлося про знищення великої кількості структур, які існували довгий час і мали відповідні органи для економічної і соціальної діяльності. Профспілки, торговельні, комерційні й промислові асоціації, благодійні товариства, товариства освіти дорослих чи взаємодопомоги були або розпущені, або переукомплектовані. Членство фактично стало примусовим, службовці добиралися за «принципом керівництва», а закони, яким вони підкорялися, встановлювали не члени організації, а керівний орган. «Принцип керівництва» скрізь означав заміну влади, що працює через відрегульовані канали, владою особистості, а також заміну самоврядування накинутою дисципліною. Результат був до певної міри парадоксальним. Бо, незважаючи на те, що тоталітарне суспільство було «організоване» наскрізь, людина залишалася в ньому ще більш самотньою, ніж будь-коли. Вона стала безпорадною в руках організацій, до яких «номінально» належала, практично нічого не знаючи ні про їхні цілі, ні про їхнє управління. Попри зневагу націонал-соціалізму до «атомарного індивідуалізму» демократичного суспільства, тоталітарне суспільство було набагато атомарнішим. Народ загалом перетворився в «маси», а відтак став ідеальним матеріалом для пропагандистської обробки. Характерною рисою тоталітаризму була не організація як така, бо всяке складне утворення має непросту будову. Вся справа в природі організації, у тому факті, що вона була покликана служити засобом строгої регламентації життя.

Щодо економічної організації, то, на перший погляд, існувала значна відмінність між італійським фашизмом і німецьким націонал-соціалізмом. Відповідно до ідей, які довгий час домінували в італійському синдикалізмі, фашизм набув форми так званої «єдиної держави». У Німеччині про єдину, корпоративну державу говорилося в перші дні націонал-соціалізму, але потім нею знехтували, як і рештою соціалістичних елементів партійної програми. Ідея єдиної держави була проста й існувала ще задовго до появи фашизму. Вона означала тільки те, що робітники й капіталісти повинні співробітничати задля збільшення продукції, домовляючись про заробітну плату, а не вдаючись до страйків чи локаутів. В Італії корпоративний, єдинодержавний апарат поступово запроваджувався на протязі чотирнадцяти років. Він складався з вертикальних синдикатів підприємців і робітників головних економічних підрозділів, організованих на місцевому, регіональному й національному рівнях, і горизонтальних корпорацій, що також об’єднували промисловців і найманих робітників кількох промислових галузей. Завершувала систему Палата корпорацій, якої до 1939 року не було. Теоретично палата становила функціональне представництво тих галузей промисловості, які здавна обстоювалися синдикалістами й цеховими соціалістами. В теорії синдикати також були автономними спілками промисловців і робітників, створеними для колективних торгових операцій. Фактично, хоча членство й не було примусовим, членські внески бралися із заробітної плати членів і нечленів, а заробітні контракти заключалися з останніми. У Німеччині Робітничий фронт був частиною /807/ партії і організовувався не за професійним, а виключно за адміністративним принципом. Членство було примусовим, а профспілки розпущеними. Отож Робітничий фронт не претендував на пайову участь у діяльності та у вигодах від неї; заробітна плата встановлювалася робітничими опікунами, які призначалися урядом. Торгові асоціації промисловців залишилися, але їх перетворили у національні групи, організовані за принципом керівництва. Таким чином, італійська система була системою самоврядних асоціацій, в яких промисловці й робітники мали однакове представництво, тоді як німецька базувалася на цілковитому урядовому регулюванні промисловості. Насправді способи функціонування обох систем відрізнялися мало. І дирекція, й робітництво втратили свободу спілкування і незалежність своєї діяльності. Тієї рівності між робітниками і керівництвом, що передбачалася італійським планом, в дійсності ніколи не існувало. В обох країнах цілковитий контроль перебував у руках людей, які призначалися урядом (або партією, що було одне й те ж), а вони загалом стояли набагато ближче до керівництва, ніж до робітників. В обох країнах загальна тенденція полягала також у збільшенні розмірів промислових одиниць і у поглинанні картелями малих незалежних виробників. Єдиною істотною вигодою, що її отримали робітники, була повна зайнятість, але в цілому їм перепадала менша частина національного доходу. Одне слово, тоталітаризм, як у фашистській, так і в націонал-соціалістичній формі, мав характеристики й тенденції, властиві контрольованій воєнній економіці, якою він практично і був. Контроль, що його тоталітаризм утримував над економікою, фактично поширювався на пресу, виховання, науку і мистецтво, на будь-яку частину національної культури, що могла прислужитися зміцненню національної могутності. Створене 1933 року міністерство Гебельса несло «відповідальність за всі фактори, які впливають на психічне життя нації». За словами Гітлера, жодне джерело впливу не було забуте: «Від дитячої абетки й до останньої газетки; жоден театр і жоден кінофільм». Директиви в будь-якій сфері, включаючи науку, стали «засобами для піднесення національної гордості». Внаслідок цього «в серцях і умах молоді через інстинкт і розум утверджувалися расова свідомість та расове почуття».


Ні один хлопець чи дівчина не повинні залишати школу без вичерпного знання про необхідність і природу чистоти крові 1.



1 Mein Kampf, pp. 636 f. Див., напр.: The Nazi Primer, Eng. trans. by H. L. Childs, New York, 1938; підручник призначався для гітлерівської молоді.



Така програма запроваджувалася на всіх рівнях системи освіти і у всіх галузях інтелектуальної діяльності. Щодо мистецтва, один важливий підручник з права проголошував: /808/


Тоталітарна держава не визнає самостійного існування мистецтва... Вона вимагає від митця позитивного ставлення до себе 1.


Існувало багато проектів, що передбачали заміну християнства новими тевтонськими культами або очищення його від тих елементів, що вважалися неарійськими, хоч уряд завбачливо ніколи не ототожнював себе з будь-яким із цих культів. Те, що Розенберг називав «старою хибною свободою безконечного навчання», зникло з німецьких університетів, а натомість прийшла «справжня свобода», свобода «бути органом національної життєвої сили». Єврейські вчені були усунуті, професорсько-викладацький корпус і студентство організовані за «принципом керівництва», а метою німецької вищої освіти стало — відповідно до націонал-соціалістичних принципів — виховання політичної еліти. В цьому відношенні типовими освітніми закладами були не університети, а технікуми й вищі партійні школи. Соціальні студії на кшталт історії, соціології та психології в основному перетворилися на галузі пропаганди, припасовані для розробки й розповсюдження расового міфу. Можливо, вершини абсурду було досягнуто, коли підручник фізики декларував, що «наука, як і будь-який інший людський продукт, є расова і зумовлена кров’ю» 2.

То правда, либонь, що такі ексцентричні ідеї, як арійська фізика, мало позначилися на професійному навчанні в галузі науки і техніки. Тим не менш, вони проливають яскраве світло на одну з непереборних дилем тоталітарного правління. Домагаючись максимальної воєнної сили і максимального інтелектуального контролю, тоталітарне правління прирікає свою освітню систему на своєрідний експеримент. Фактично йому треба вирішувати, чи здатне воно, спотворюючи соціальні дослідження й гуманітарні дисципліни, зберігати при цьому природничі науки в такому стані, щоб вони могли підтримувати технологію. Позбувшись перших, тоталітарне правління не здатне обгрунтовувати доцільність свого існування; позбувшись останніх, воно втрачає основу своєї влади. Науки, звісно, можна якийсь час комбінувати, але чи можна це робити постійно — інша річ. У випадку Німеччини важко сказати, наскільки згубною була втрата єврейських математиків і фізиків для воєнних досліджень.



1 Див.: William M. McGovern, From Luther to Hitler (Boston, 1941), p. 655.

2 Про ці та інші подібні заяви див.: Edward Y. Hartshorne, The German Universities and National Socialism (Cambridge, Mass., 1937), pp. 112 ff.







Націонал-соціалізм, комунізм і демократія


Будь-який аналіз політичних теорій останньої чверті століття конче мусить завершуватися порівнянням націонал-соціалізму і комунізму, а їх обох з ліберальним демократизмом. Адже в цей період три названі рухи вели суперечку за людське довір’я, вимагаючи від своїх послідовників /809/ надприродних зусиль і самопожертви. Кінець його засвідчив, що націонал-соціалізм зазнав поразки від тимчасового союзу двох інших таборів, союзу, який зробив протиріччя між комунізмом та демократією ще гострішим, ніж будь-коли. І тільки дуже оптимістичний мислитель взявся б прогнозувати, що головні ідеї націонал-соціалізму не можуть відродитися в новій формі. Відтак відмінності й подібності між цими рухами були й залишаються в центрі уваги політичної теорії. Бо, зрештою, вони залежать від суперечливих поглядів на політику, її природу і ту роль, яку вона може й повинна відігравати на національному й міжнародному рівні.

Багато подібностей між націонал-соціалізмом і комунізмом лежать на поверхні і є очевидними. Обидва вони постали внаслідок соціального й економічного занепаду, що частково зумовлювався війною, але також був виявом внутрішніх протиріч західного суспільства. Обидва були політичними диктатурами. Обидва зневажливо відкинули парламентаризм як засіб зваженого вирішення проблем шляхом переговорів, що його, керуючись принципом лібералізму, протягом сторіч виробляв європейський політичний досвід і що стало ефективною і стабільною заміною диктаторських форм правління. Обидва мусили відновити чистку як політичний інститут. Обидва визнавали лиш одну політичну партію, якій дозволялося утримувати власний примусовий апарат. Згідно з теоріями обох, партія була самозваною аристократією, місія якої полягала почасти в керівництві, почасти в навчанні, а почасти у приневолюванні значної частини людства на тому шляху, яким йому рекомендувалося простувати для власного ж блага. Обоє були тоталітарні в тому сенсі, що вони скасували ліберальне розрізнення між сферами особистої компетенції й державного контролю, перетворивши освітню систему в орган універсальної ідеологічної обробки. У філософському плані обоє були вкрай догматичні, претендуючи — один в ім’я арійської раси, інший в ім’я пролетаріату — на вище розуміння, здатне встановлювати закони для мистецтва, літератури, науки і релігії. Обоє спричинилися до появи духовного стану, що нагадує релігійний фанатизм. У своїй стратегії вони були відчайдушно претензійними, щедрими на обіцянки, брутальними зі своїми опонентами, схильними вважати всяку поступку зі свого боку за тимчасовий виверт, а з боку суперника — за ознаку слабкості. Соціальні філософії обох збігалися в трактуванні суспільства як системи економічних чи расових сил, регулювання яких відбувається радше внаслідок боротьби і панування, ніж шляхом взаєморозуміння і компромісу. Тому обоє вважали політику системою виконавчих сил, а відтак — вираженням влади.

Однак, незважаючи на ці подібності, очевидно, що комунізм перебував на вищому моральному й інтелектуальному рівні, ніж націонал-соціалізм. Принаймні попервах основна мета комунізму була благородна і гуманна. Його щирість не викликала жодних сумнівів. Його теорія була результатом діяльності двох генерацій марксистських науковців, з якими він проголошував свою моральну й інтелектуальну спорідненість. Фактично комунізм перетворив свою тотожність з Марксом у догму. Націонал-соціалістична /810/ теорія, навпаки, була продуктом опортунізму, а часом — цинізму й відвертого інтелектуального крутійства: його етика була етикою declasse, тобто етикою обездолених, розорених прошарків суспільства. Марксизм виявив антигуманні й аморальні наслідки сучасної технології і капіталізму, що їх тепер бачить і сам лібералізм, і хоча комунізм применшував важливі цінності, досягнуті під час розвитку ліберальної політики, але все ж не заперечував їх. За традицією, комунізм виступав за розширення, а не обмеження демократії. Обставини його розвитку в Росії і меншою мірою свідомі наміри змусили Леніна усунути з марксизму майже весь його демократичний зміст. Навіть тоді цілі комунізму напоказ залишалися доброзичливими, хоча методи його часто були брутальними. Фашизм і націонал-соціалізм, навпаки, надихався прагненням досягти й увіковічнити систему соціальної і економічної нерівності. Людям, які надовго були приневолені до нижчого життєвого рівня, вони обіцяли сентиментальну винагороду — участь у грандіозній національній місії, що, по суті, означало економічний імперіалізм, а також участь у майбутніх матеріальних винагородах, до яких справа так і не доходила. Структура влади і привілеїв, що їх націонал-соціалізм розглядав як форму національного суспільного устрою, переносилася на міжнародну спільноту. Фінал виявив усю нереальність і примарність такого проекту. Він не тільки призвів до війни, про що було відомо заздалегідь, а війна не просто спричинилася до нечуваних втрат і страждань. Природа націонал-соціалістичного управління обернула поразку в катастрофу. Правління, що трансформувалося в особисту диктатуру, не могло навіть піти у відставку, щоб зберегти національну економіку і національну політичну систему.

Філософії націонал-соціалізму і комунізму намагалися бути інтелектуально недосяжними для невтаємничених. Обидві вони вимагали цілковитої відданості й основували свою претензію на абсолютну істину на такому виді інтуїтивного пізнання, якого не міг мати чужинець і який був непроникний для здорового глузду. Жодна з цих філософій не вважалася засобом інтелектуальної і моральної комунікації. Націонал-соціалістичній претензії на арійську науку і арійське мистецтво відповідала комуністична претензія на пролетарську науку і пролетарське мистецтво, а обидві ці претензії були щедро пересипані звинуваченнями у виродженні, адресованими неарійцям і буржуазії. Але навіть тут, принаймні у філософському принципі, два догматизми і дві диктатури потенційно перебували на різних рівнях. Комуністична філософія ніколи не була відверто ірраціональна: вона щиро вірила, що діалектика — знаряддя логіки, з допомогою якого видобуваються результати, що надаються раціональній перевірці. Можливо, вона потерпала не так від браку, як від надміру віри у логіку; її догматизм був трохи наївний, коли покладався на свою здатність завдяки марксистським формулам пояснити хід історії, мотиви людської поведінки і природу інституцій. На відміну від комунізму, націонал-соціалізм відверто визнавав, що його філософія була міфом, «істинність» якого забезпечувала воля до віри. Він встановлював між націями нездоланний бар’єр раси і /811/ навіть для своїх прибічників не передбачав жодної основи для порозуміння, крім емоційного захвату. Однак слід сказати, що різниця між двома догматизмами може виглядати вкрай незначною, коли прихований ірраціоналізм діалектики випливе на поверхню. Якщо жоден конфлікт не можна розв’язати, поки він не загостриться до краю, якщо розум, а отже, наука, мистецтво і філософія нерозривно пов’язані з соціальним класом, якщо пролетаріат і буржуазія ніколи не зустрінуться, поки їх не сублімувати в утопію безкласового суспільства, то результат зводився до твердження, що ці відмінності є вродженими. Хоч очевидно, певна річ, що націонал-соціалістична еліта нізащо б не визнала за ідеал своє зникнення. Основна відмінність між філософією ліберального демократизму і філософією комунізму чи націонал-соціалізму полягає в тому, що демократизм завжди вірив у можливість загальної комунікації. Про що б не йшлося, — універсальні природні права, найвище щастя чи загальне добро, — його теорія прагне бути засобом, з допомогою якого люди з розважливим розумом і нормальною доброю волею могли б спілкуватися через національні й класові перепони, шляхом переговорів досягаючи стільки взаєморозуміння і злагоди, скільки було потрібно, щоб служити цілям обмеженої влади. Відтак демократична соціальна філософія розглядає суспільство не як конгломерат неупереджених народно-етичних чи економічних сил, а як сукупність людей і людських інтересів. Вона визнає, що інтереси завжди більш чи менш антагоністичні і тому потребують коригування, взаємопогодження й перегляду. Однак основним припущенням демократизму є те, що подібні регулювання можливі, тобто можлива комунікація, а отже, й людським взаєминам більш властиво будуватися на основі переговорів, ніж фізичної сили. Він вважає силу — принаймні у цивілізованому суспільстві — радше останнім засобом, ніж універсальною характеристикою соціальних взаємин. Отже, етика демократизму розглядає взаємну поступку і компроміс не як вияв безпринципності, а як спосіб досягнення угод, що назагал є більш прийнятним, аніж практика за будь-яку ціну домогтися рішучої переваги власного інтересу. Метою демократичної філософії є розширення, а не звуження масштабу переговорів. Передбачається, що ця мета основана на глибокому й загальновідомому спостереженні, яке не потребує високого рівня психологічної проникливості. Йдеться про той факт, що примус в кращому разі є грубим методом контролю такого делікатного механізму, як людські особистості й соціальні зв’язки між цими особистостями, метод, що, найімовірніше, не досягає своїх цілей, а якщо й досягає, то ціною накопичення образ, розчарувань і агресії, що закладають підвалини для майбутньої поразки. Тому загалом демократична теорія схиляється до висновку, що політику треба розглядати як сферу переговорів, а її інститути — як органи, що уможливлюють обмін думками і взаєморозуміння, від яких залежать успішні переговори. Відтак політика наділяється такою мірою соціальної значимості, яка неможлива за теорією, що вважає її (політику) лиш відображенням соціальних сил чи способом реалізації інтересів сильнішої сторони. /812/

Одначе спілкування і переговори потребують моральних, смислових і світоглядних передумов. Вони передбачають наявність у суспільстві фактора вільного розуміння, не заангажованого ні расою, ні соціальною позицією, розуміння, яке здатне розпізнавати соціальні сили й до певної міри керувати ними. На додачу вони передбачають ще й фактор доброї волі, пов’язаний з розумом і теж расово й соціально незаангажований; його призначення — узгоджувати соціальні сили, зводячи до мінімуму момент тертя й примусу. В останньому припущенні міститься, мабуть, політичне значення традиційних демократичних чеснот, яке полягає в переконанні, що з часів Арістотеля ніколи не зникало з ліберальної думки, а саме: на політичному рівні люди повинні зустрічатися як рівні з рівними. З погляду політики свобода і рівність не є ні вродженими природними правами, ні зовнішніми передумовами щастя, а можуть цілком логічно розглядатися як моральні позиції, без яких спілкування й переговори в повному значенні цих слів стають неможливими. Справжній обмін думками може відбутися тоді, коли обидві сторони від самого початку будуть поважати погляди своїх опонентів, а не відкидати їх, як абсолютно хибні й нерозважні. Без такого підходу розуміння практично неможливе, а пристати на нього — означає, по суті, чинити з іншою особою як із рівною. Згоди можна дійти, якщо кожна сторона має змогу вільно висловлювати свої погляди, не боячись переслідувань. Покликаючись на залишки доброї волі й доброї віри, можна погодитися з тим фактом, що вільна політика неминуче, — але загалом плідно, — вузькопартійна, бо вузькопартійність її не відзначається беззастережністю й цинізмом. Подібний підхід означає, що спілкування має шанс завершитися взаєморозумінням, а переговори — згодою. Він не служить гарантією того, що процес буде успішний, але відсутність його — гарантія провалу цього процесу. Треба зазначити, що самі по собі, як індивідуальні постави, ці моральні засади демократизму — слабкі. Для їхньої ефективної дії в політиці потрібні відповідні інститути й процедури. Відкриття цих процедур, — а вони нічим не відрізняються від будь-якого технологічного відкриття, — робота першокласного людського розуму, що був застосований у мистецтві людських взаємин. Тим-то філософія демократичного суспільства є, за визначенням її критиків, форма інтелектуалізму. Але вона не повинна бути інтелектуалізмом, що увіковічнює застарілу психологію. Радше це інтелектуалізм, який передбачає, що взаєморозуміння можливе і що воно не тільки залежить від доброї волі й терпимості, а й сприяє їм.










Вибрана бібліографія


The Origins of Totalitarianism. By Hannah Arendt. 2nd Ed. New York, 1958.

The German Diktatorship. By Karl Dietrich Bracher. New York, 1970.

Hitler: A Study in Tyranny. By Alan Bullock. New York, 1952.

Rosenberg’s Nazi Myth. By Albert R. Chandler. Ithaca, N. Y., 1945. /813/

Mussolini: Twilight and Fall. By Roman Dombrowski. Eng. trans. by H. C. Stevens. New York, 1956.

Fascist Italy. By William Ebenstein. New York, 1939.

The Nazi State. By William Ebenstein. New York, 1943.

Today’s Isms. By William Ebenstein. 2d. ed. Englewood Cliffs, N. J., 1958.

Mussolini. By Laura Fermi. Chicago, 1961.

Mussolini’s Italy. By Herman Finer. New York, 1935.

The Psychology of Dictatorship. By G.M. Gilbert. New York, 1950.

The 12-Year Reich. By Richard Grunberger. New York, 1971.

A History of National Socialism. By Konrad Heiden. New York, 1935.

Der Fuehrer: Hitler’s Rise to Power. By Konrad Heiden. Eng. trans. by Ralph Manheim. Boston, 1944.

Freedom and Order: Lessons from the War. By Eduard Heimann. New York, 1947. Ch. 2.

The Rise and Fall of Nazi Germany. By Thomas L. Jarman. London, 1955.

The Educational Philosophy of National Socialism. By George F. Kneller. New Haven, Conn., 1941.

The Fruits of Fascism. By Herbert L. Matthews. New York, 1943.

Mussolini in the Making. By Gaudens Megaro. Boston, 1938.

The German Catastrophe. By Friedrich Meinecke. Eng. trans. by Sidney B. Fay. Cambridge, Mass., 1950.

Mussolini: An Intimate life. By Paolo Monelli. Eng. trans. by Brigid Maxwell. London, 1953.

What Nietzsche Means. By George A. Morgan, Jr. Cambridge, Mass., 1941.

Nazi Culture: Intellectual, Cultural and Social Life in the Third Reich. Edited by George Mosse. New York, 1966.

Behemoth: The Structure and Practice of National Socialism, 1933 — 1944. By Franz Neumann. 2d ed. New York, 1944.

The Final Solution: The Attempt to Exterminate the Jews from Europe, 1939 — 1945. By Gerald Reitlinger. London, 1953.

The Rise of Italian Fascism, 1918-1922. By A. Rossi. Eng. trans. by Peter and Dorothy Wait. London, 1938.

The Plough and the Sword: Labor, Land, and Property in Fascist Italy. By Carl T. Schmidt. New York, 1938.

The Corporate State in Action: Italy under Fascism. By Carl T. Schmidt. London, 1939.

The Last Days of Hitler. By H. R. Trevor-Roper. New York, 1947.

The Rome-Berlin Axis, A History of the Relations between Hitler and Mussolini. By Elizabeth Wiskemann. New York, 1949.

The Third Reich [essays by several authors]. Published under the auspices of the International Council for Philosophy and Humanistic Studies. London, 1955.









Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.