Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


Попередня    Головна    Наступна

1   2   3   4   5   6   7   8   Т




ІСТОРІЯ РУСІВ


Давно вже малоросіяни бажали бачити друкованою «Історію Русів, або Малої Росії, твір Преосвященного ГЕОРГІЯ КОНИСЬКОГО».

Багато слів було час від часу, що той чи другий збираються видати її, навіть друкують; але до сих пір Ті як нема, так нема! Маючи кілька списків цієї історії, я вибрав ліпший з-поміж них, підвів до нього з інших різночитання, а потім запропонував Імператорському Товариству Історії і Старожитностей Російських видати його в світ, що і здійснюється нині. Час від часу я маю намір те саме зробити і з іншими писемними джерелами Малої Росії, літописами, записками, описами і т. ін., напр., з Шафонським, Симановським та інш. А тому я просив би всіх, хто тільки має і бажає бачити за короткий час ці та подібні до них пам'ятники надрукованими, надсилати їх мені як секретареві Товариства для зняття з них списків і негайного поміщення в «ЧТЕНІЯХЬ». Щира вдячність і признання сучасників, які займаються історією, а також і самого потомства, буде найкращою нагородою тим, хто відгукнеться на цей заклик. Пора вже, давно пора не затаювати подібного скарбу і тим, оскільки можливо, полегшити вивчення і пізнання історії Південних Русів для всіх і кожного, особливо ж самих Руських. Добре, що є певна і скора нагода виконати цей священний обов'язок справжнього сина свого народу і батьківщини.

О. Бодянський

Лютого 9, 1846, Москва.






ПЕРЕДМОВА


Історія Малої Росії до пори нашестя на неї Татар з ханом їхнім Батиєм злучена з Історією всієї Росії або ж вона і є єдина Історія Російська; бо ж відомо, що початок сеї історії, разом з початком правління Російського, береться од Князів і Князівств Київських, з прилученням до них лише одного Новгородського Князя Рюрика, і триває до навали Татар безперервно, а від сього часу буття Малої Росії в Загальній Російській Історії ледве згадується; по визволенню ж її від Татар Князем Литовським Гедиміном і зовсім вона в Російській Історії замовчана. Саме тому пропонована тут Історія Малоросійська писана на два періоди, тобто до нашестя Татарського екстрактом, а від того нашестя — широко і докладно.

Істориків та Літописців сеї доби було в Малій Росії задосить. Але як ця країна, начеб створена або приречена на руїну од частих навал чужинців, а ще частіших наскоків та січей од народів сусідніх і, зрештою, од ненастанних міжусобиць і побоїщ зазнала всіляких плюндрувань, згуби та всеспалення і, так би мовити, залита і напоєна кров'ю людською і посипана попелом, то в такій нещасній землі чи можливо було зберегти будь-що цілим? А з тої причини взято цю Історію із літописів і записок Білоруських, як із країни одноплемінної, сусідньої і од руїн Малоросійських віддаленої.

Вченістю відомий і знатністю славний Депутат Шляхетства Малоросійського пан Полетика, коли виряджався у справах Депутатства до тої великої Імперської Комісії для створення проекту нового укладу, то мав конечну потребу роздобути вітчизняну Історію. Він удався з приводу цього до первісного навчителя свого, Архієпископа Білоруського Георгія Кониського, котрий був питомим Малоросіянином і впродовж значного часу перебував у Київській Академії Префектом і Ректором.

І сей-бо Архірей передав Панові Полетиці Літопис, або ж Історію цю, запевнюючи архіпастирськи, що вона ведена з давніх літ в кафедральному Могильовскому монастирі тямущими людьми, які здобували потрібні відомості від учених мужів Київської Академії і різних найповажніших Малоросійских монастирів, а найбільше від тих, де перебував ченцем Юрій Хмельницький, колишній гетьман Малоросійський, що полишив у них чимало записок і паперів батька свойого, гетьмана Зіновія Хмельницького, і самі журнали достопам'ятностей і діянь національних, та й до всього вона знову ним переглянута і виправлена.

Пан Полетика, звіривши її з багатьма іншими літописами Малоросійськими і знайшовши її од тих найліпшою, завше дотримувався її у довідках І писаннях по Комісії. І так ся Історія, пройшовши "стільки умів видатних, здається, мусить бути достовірною. Лише воєнні дії видадуться, можливо, декому сумнівними, бо ж занадто численні. Та, міркуючи про становище землі сеї з-поміж народами сливе непримиренними, судячи про часи та обставини, в яких народ сей завжди майже був у вогні та плавав у крові, варто зробити висновок, що сього народу все ремесло й управа полягали у війні та убивствах. Одна Польща доказом всьому тому. Вона лише тоді була могутньою і страшною, коли мала у себе війська Малоросійські; а лише скоро їх позбулася, відразу занепадати почала, а наслідки ті відомі. Історики Польські та Литовські, справедливо запідозрювані у вигадках та самохвальстві, описуючи діяння народу Руського, що начебто у підданстві польському пробував, затьмарювали всіляко великі подвиги його, учинюванї на користь спільної вітчизни своєї і Польської. Навіть самі постанови та привілеї їхні у сій вітчизні затаювали, наближаючи якомога народ сей до рабського стану й нікчемства. А коли дійшла повість їхня до часів гонінь і тиранства Польських, на народ Руський учинений з приводу вигаданої від них Унії, а саме як дійшло до визволення народу свого з кормиги Польської власною його мужністю і майже безприкладною хоробрістю, то тут виригнули письменники тії всі свої лайки і всілякого роду неправди І наклепи на сей народ і на його вождів та начальників, називаючи їх непостійним і бунтівливим хлопством, що по сваволі і буйнощах своїх бунти і заколоти вчиняло. Але діла Гетьманів Руських Косинського, Наливайка, ОстряницІ і, нарешті, великі діла Хмельницького, листування їхні і декларації доводять вельми тому противне, і всіляка людина здорового глузду добачить в них істину несумнівну і подвиги шляхетні і справедливі; побачить при тому і визнає розумний, що всіляке творіння має право буття своє боронити, власність І свободу і що для того воно споряджено самою природою, або Творцем своїм достатніми знаряддями чи способом.

Про мужність і заповзятливість народу Руського даємо пораду творцям байок та критикам заглянути в Історії Грецькі, Римські та інші іноземні; і вони їм покажуть Кагана, Кия, Оскольда, Святослава, Володимира, Ярослава та інших великих Володарів, або Князів Руських, що воювали славно з воїнством Руським в Європі, Азії, Греції і на самі столиці їхні Константинополь і Рим нападали. І хіба такий народ, який пожив дещо в поєднанні з Поляками і Литовцями у повсякчасних майже війнах за їхню і за свою вітчизну, чи ж міг він загубити природну свою хоробрість, яка згодом і над самими Поляками і Литовцями зрештою доволі себе показала?

Але, незважаючи на все те, варто з жалем сказати, що занесені деякі безглузді речі і наклепи в самі літописи Малоросійські, на нещастя, творцями їхніми, питомими Русами, що необачно наслідували безсоромних і злосливих Польських і Литовських байкотворців. Так, приміром, в одній шкільній історійці виводиться на сцену зі Стародавньої Русі, або нинішньої Малоросії, нова якась земля над Дніпром, названа тут Україною, а в ній зводяться Польськими Королями нові поселення і засновуються Українські козаки; а до того ся земля була пустельна і безлюдна, і Козаків на Русі не бувало. Але, видно, пан письменник такої нікчемної історійки не бував ніде, окрім своєї школи, і не бачив у тій стороні, що її називає він Україною, Руських міст найдавніших або принаймні далеко давніших од його Королів Польських, себто: Черкаса, Крилова, Мишурина та старого Кодака над рікою Дніпром, Чигирина над Тясмином, Умані над Россю, Ладижина і Чагарлика над Бугом, Могилева, Рашкова й Дубосар над Дністром, Кам'яного

Затону і Білозерська у гирлі Лиману. З тих міст були деякі провІнціальними та обласними Руськими містами впродовж багатьох віків. Але в нього все те пустеля, і Князі Руські, що виводили великі флотилії свої в Чорне море із ріки Дніпра, себто з тих самих країн, які воювали на Грецію, Синоп, Трапезонт і на самий Царгород з військами саме тих областей, ним у непам'ять пущено; рівно як і сама Малоросія повернута кимось з Польського володіння без зусилля і по добрій волі, а тридцять чотири кривавих герці, що були при тому од військ Руських супроти Поляків та Королів їхніх і посполитого рушення, не заслуговують на те, щоб визнати за народом сим та його вождями за подвиги їхні і геройство належну справедливість. Одначе хто що не кажи, а кінець діло вінчає завжди. Прийди і виждь!






ІСТОРІЯ РУСІВ, або МАЛОЇ РОСІЇ


Народ Слов'янський, що походить од племені Афета, Ноєвого сина, названий Слов'янами за родоначальником і Князем своїм Славеном, нащадком Росса Князя, внука Афетового. Він, переселившись з Азії од часів Вавілонського змішання мов, став мешкати од гір Поясних, або Рифейських, і від моря Каспійського на Сході до ріки Вісли і моря Варязького на Заході; і від Чорного моря і ріки Дунаю на Півдні до Північного океану і Балтійського моря на Півночі. Доказом тому о Історія Преподобного Нестора Печерського і його послідовників і попередників, які ту історію писали і які всі були Академіками, або Членами тої головної школи, яку в Слов'янах заведено було в місті Києві Кирилом, філософом Грецьким, невдовзі по запровадженню там релігії Християнської. А взята вона з книг Священних Біблій і з старовинної багатої бібліотеки, в Києві зібраної, яка в пору нашестя варварів і од колишніх руїн загинула; від чого і самі школи ховалися в самих монастирях та підземних житлах навіть до днів Руського обраного Князя, або Гетьмана, Сагайдачного і Митрополита Київського Петра Могили, які стародавню Академію Київську поновили.

Не меншим доказом означених меж Слов'янських суть спорожнілі міста і румовища, Слов'янською мовою пойменовані, і написи, їхніми літерами і наріччям писані на каменях, цвинтарях І статуях кам'яних; також назви рік, озер, гір та улусів, які розташовані в степах Кримських, Заволжанських і на острові Тамані, або на стародавньому Тмутаракані, — все це очевидно свідчить про Слов'янське тамтешнє поселення. А зауважені деякими письменниками в тих межах чужеплемінні Слов'янам народи, а саме: Кімеріани, або Готи, Маіоти, Гунни та інші, — нарівні з ордами Понтійського Царя Мітрідата були перехожими через Слов'янську землю та іноземні колонії, які найшли сюди зі Сходу та Півночі і по короткому тут перебуванню в країни південні і західні відійшли. Та і самі Греки і Генуезці, які вважалися мешканцями над Чорним і Азовським морем, були не чимсь іншим, як купцями, які оселилися за згодою Слов'ян на їхніх приморських землях заради обопільної торговельної вигоди; а війни Слов'ян з містами їхніми Херсоном, Феодосією та Босфором означають хіба короткочасні сусідські чвари, що закінчувалися згодою.

Історики суміжних зі Слов'янами народів: Птолемей, Геродот, Страбон, Діодор та інші — приписували Слов'янам давність сиву, за 1610 років до Різдва Христового відому, мовлять, що вони, ведучи з сусідами безнастанні війни та переслідуючи чужоплемінні народи, які переходили їхньою землею, зайшли і переселили колонії свої за ріку Дунай, до моря Адріатичного в Іллірії і від гір Карпатських до ріки Одра; а на західних берегах Балтійського моря оселили всю Померанію, їхнім наріччям так пойменовану. Але дають ці історики Слов'янським племенам різноманітні назви, залежно від способу їхнього життя і вигляду народного, приміром, Східних Слов'ян називали Скіфами, або ж Скіттами, тому що жили вони мандрівним життям і часто переселялися з місця на місце; Південних — Сарматами, по гострих ящуриних очах з примружкою, і Русами, або Русняками, — за волоссям; Північних приморських Варягами називали через хижацтво і засідки, де чигали на перехожих; а всередині од тих мешканців, за родоначальниками їхніми, нащадками Афетовими, так називали: по князю Русу — Роксоланами і Россами, а по Князю Мосоку, кочівникові над річкою Москвою, що дав їй цю назву, — Москвитами і Москами, від чого згодом і Царство їхнє дістало назву Московського і нарешті Російського.

Самі Слов'яни і того більше собі назв наробили. Болгарами називали тих, які мешкали над рікою Волгою; Печенігами тих, що живилися печеною їжею; Полянами і Половцями, що жили на полях або в степах безлісих; Древлянами — мешканців полісних, а Козарами всіх тих, що їздили верхи на конях та верблюдах і чинили набіги; а сю назву дістали зрештою і всі воїни слов'янські, вибрані з їх же породи для війни та оборони вітчизни, якій служили у власній збруї, комплектуючись та переміняючись також своїми родинами. Та коли у пору війни виходили вони поза свої межі, то інші цивільного стану мешканці давали їм підмогу, і задля цього заведена була у них складка громадська, чи податок, прозваний нарешті з обуренням Даниною Козарам.

Ці воїни, часто своїм союзникам допомагаючи, а паче Грекам у війнах з їхніми ворогами, перейменовані Царем Грецьким Константином Мономахом з Козарів на Козаків, — і така назва назавжди вже у них залишилась. А описувані деякими письменниками війни Слов'ян з Печенігами, Половцями, Козарами та іншими слов'янськими народами і бездоказово чужоплемінними війнами звані, означають не що інше, як міжусобні самих Слов'ян січі за межі обласні, за відгін худоби І за інші домагання і чвари Князів, що їх творили; а помилки від істориків виникли з причини множества різних назв, одному й тому самому народові приписуваних. Справедливість цього доводиться тим, що описувані вище чужоземні народи, себто Готи, Гунни та інші, знані з Історій та переказів, звідки вони вийшли і куди пішли; а про сих нічого того немає, і начеб з неба вони впали І в землю ввійшли, не залишивши й потомства свого; такого Історія ніяк терпіти не повинна як вигаданого.

Таким чином, частина Слов'янської землі, яка лежить од ріки Дунаю до ріки Двіни і од Чорного моря до рік Стиру, Случі, Березини, і Дінця, і Сіви, дістала назву Русь, а народ, що на ній проживає, названо Русами і Русняками взагалі. Згодом та ж сама земля поділилась назвою на Чермну, або Червону, Русь — за землею, що родить барвні трави та червець у краю полуденному, і на Білу Русь — за великими снігами, що випадають у стороні північній. Провінційними поділами тої землі були Князівства: Галицьке, Переяславське, Чернігівське, Сіверське, Древлянське і чільне, або Велике, Князівство Київське, котрому вся решта підлягала. Князі, або Верховні начальники, обирані були народом в одній особі, але на цілу династію, і нащадки обраного володіли за спадком. Із князів сих найзначніші за Історіями: Каган, що Грецію воював і облягав флотилією своєю та сухопутним військом столичне місто Константинополь, що врятувалось дивом Богоматері; Кий, засновник міста Києва і князівства свого імені; переможні у війнах Оскольд і Дір, що славно воювали з Греками та Генуезцями на морі і суші, що зруйнували славні міста Синоп і Трапезонт і наголову розбили війська ворожі над рікою Осколом; Ігор, що підступно побив Оскольда і Діра і сам був убитий Древлянами; Святослав, що підкорив собі Болгар Задунайських і жив там у місті Переяславці, в сучасному Рущуку; і Володимир, який першим хрестив усю Ро'сію.

І сей Володимир, понад означені Князівства, з'єднав всі інші Слов'янські Князівства, які розділилися були під різними назвами поміж його братами і родичами, був один над ними Самодержець і звався Великим Князем Руським і Цариком над усіма Князями; і, будучи могутнім і лихим у війнах, що безнастанно точилися з сусідами, набув од них і від народів віддалених великої поваги, чому ж всі Держави запобігали його дружби, а для утримування її пропонували йому свої віри або релігії. Але він, звідавши спершу їх, слушно віддав перевагу перед усіма Християнській Грецького, або Єрусалимського обряду і року 988-го по Різдві Христовому, вирушивши з військом до приморського міста Херсона, хрестився, там од Греків і побрався з Грецькою Царівною Анною; а повернувши до Києва, хрестив родину свою і народ. Перед хрещенням же всі Слов'яни мали віру східних поган і, визнаючи єдиного Бога Вседержителя, вважали символом і житлом його сонце, а знаряддям гніву — його грім, або перун. Тому і вшановували сонце запалюванням вогню як його образу, вкидаючи туди початки од всього ростучого, а празник сей називаючи Купалою.

Хрещення Володимирове вважається третім в літописах Слов'янських; перше у них введене за днів Апостольських, благовістям Апостола Андрія Первозванного, що приплив був кораблем з Чорного моря і рікою Дніпром до тої Київської гори, котра по заснуванню міста Києва завше Андрієвою горою звалася і що на ній опісля збудовано в ім'я його церкву. Сей же апостол рікою Десною був тоді і в Новгороді-Сіверському, благовістив Євангелію і дивувався з того, як тамтешній люд лазні свої уживає, де, за словами його, розпалювала кожна людина себе, немов розпечений камінь, сікла себе хворостом до знемоги, а тоді, кидаючись з шумом в річкову воду, виходила звідтіль жива й бадьора, начебто ніколи не розпалювана й не бита. Річки тії до упадку Чорного моря мали води вищі од нинішніх, і пороги на Дніпрі не були відкриті. Друге хрещення перевела баба Володимирова, Велика Княгиня Київська Ольга, що сама хрестилася в Царгороді і була наречена по хрещенню Оленою.

Після скону Володимира Першого незабаром скінчилося і об'єднання його царства. Сини та небожі Володимирові поділили його на дванадцять Князівств, залишивши ж, одначе, по-старому найвищим над усіма Велике Князівство Київське, де найголовніші від інших Князів були: Ярослав Володимирович, який поширив і утвердив Християнство, уложив через обраних мужів Руські закони, заснував у Києві головну школу Богослов'я та інших красних наук з багатою, із Греції виписаною, бібліотекою і додержував першості своєї зі славою; Володимир Другий, названий Мономахом по дідові його з материного боку, Імператорові Грецькому Константинові Мономахові, по якому і він визнаний од Грецької Імперії Царем Руським і одержав на те дідівську корону з усіма іншими Царськими регаліями. Та міжусобні війни за першість і наслідство, що постали були за розподілом Князівств і все тривали між Князями, спершу ослабили Велике Князівство Київське, а згодом і зовсім його розірвали, і з 1161 року назвалися Великими Князівствами: Галицьке в Чермнорусії, Володимирське на Клязьмі і, нарешті, Московське по місту Москві. Але й ті Князівства славилися першістю своєю до 1238 року; а від того року нашестя війною Мунгальських Татар під начальством Хана їхнього Батия, онука Чінгісханового, всі Князівства удільні і великі зруйнувало майже дощенту; міста їхні і села сплюндровано І багато спалено; Князі і воїнство вбито, а ті, що лишилися, розсіялись по віддалених Північних провінціях, і від того часу більша частина Руських Князівств підпала в Татарську неволю. І хоч Князівства знову постали, та перебували вони з Князями своїми в підданстві Татарських Ханів, які, стягаючи данину з народу, настановляли в них Князів і змінювали їх на свій розсуд, що тривало аж до 1462 року, у який Князь Московський Іван Васильович, Третій сього імені, скориставшись зі слабості Татар, які знемоглися від міжусобних війн та розділів, відмовив ханові Ахматові щорічної данини з народу і своєї покори; а внук сього Князя, Іван Васильович Четвертий, названий Грозним, злучивши багато Князівств Руських воєдино, в році 1547-му перейменував себе з Князя на Царя і Самодержця Московського, і відтоді завше вже Царство Московське і його володарі сею назвою титулувались з перейменуванням, нарешті, Царства Московського на Російське, яке, на відміну від Чермної і Білої Русі, звалося Великою Росією; ті ж обидві Русі вкупі названі тоді Малою Росією.

Князівства Малої Росії, зазнавши в пору нашестя Батия і його Татар року 1240 більшої поразки, аніж інші, в міру впертого їм спротиву і кровопролитних боїв, зруйновані були також дощенту; Князі їхні та воїнство вибиті; міста зруйновано і спалено, і народ залишився під кормигою татарською, а дехто переховувався в Білорусії та в землі Древлянській чи Поліссі; найзначніші ж родини з небагатьма Князівськими сімействами відійшли в сусіднє князівство Литовське, і, там перебуваючи, чимало з них споріднилися з панівними та вельможними родами тамошніми і з допомогою такою подвигнули Литовського володаря Князя Гедиміна визволити їхню землю од зверхності Татарської і злучити її зі своєю державою під одне право і начальство.

Тому Гедимін Князь року 1320-го, прийшовши в межі Малоросійські з воїнством своїм Литовським, з'єднаним з Руським, що перебувало під орудою воєвод Руських Пренцеслава, Світольда і Блуда та Полковників Громвала, Турнила, Перунада, Ладима й інших; вигнали з Малоросії Татар, перемігши їх у трьох битвах і на останній, головній, над річкою Ірпінь, де убиті Тимур і Дивлат, Князі Татарські, Принци Ханські. По тих перемогах поновив Гедимін правління Руське під начальством вибраних од народу осіб, а над ними поставив намісником своїм з Руської породи Князя Ольшанського, після якого були з тої ж породи багато інших намісників та воєвод; та найзначніший з-поміж них відомий Симеон Олександрович, воєвода і Князь Київський і Слуцький, який відновив у 1470 році церкви і монастирі Київські, які Батий сплюндрував і які понад двісті літ були порожніми. Права ж і звичаї Руські не лише підтвердив Гедимін тамошньому народові на всіх його просторах, але затіровадив їх на всіх своїм землях разом з письменами або грамотою Руською; чому і донині в Князівстві Литовському видно по стародавніх архівах і в приватних осіб старі привілеї та інші документи, писані письмом Руським, а корінне право Руське, відоме під іменем судних статей і в одну книгу зібране, Статутом звану, перекладено опісля з Руської на мову Польську, що і в самій тій книзі наприкінці надруковано.

Про таке об'єднання Русі з Литвою хоча і ведуть мову деякі письменники, що нібито Князь Литовський Гедимін учинив його силою зброї своєї, перемігши над рікою Ірпінь Князів Руських та їхнє воїнство, але це сталося з Князями Татарськими, а не Руськими, і перекручення тієї події внесено в історію вельми грубою помилкою; адже відомо з усіх літописів і найвірогідніших переказів, так би мовити, відчутним, що після підкорення Ханом Татарським Батиєм усіх Князівств Руських, перебували вони під владою Татарською: Великоросійські з 1238-го, а Малоросійські з 1240 року, отже, Литовському Князеві року 1320-го воювати було на Русі ні з ким іншим, хіба з Татарами; та й з самих трактатів, привілеїв та пактів, що з'єднують Руський Народ з Литвою і Польщею, видно, що він об'єднувався і домовлявся, яко вільний і свобідний, а ніяк не завойований. Хоча й було трохи війська Руського поміж Татарами, що воювали з Гедиміном, а між начальників їх були, звичайно, і з Княжого роду; але вони змушені були бути поміж них за принукою своїх володарів, воюючи за їхні інтереси, всупереч своїм, звичайно, страху ради Татар, ладних сплюндрувати родини їхні і житла при найменшій підозрі. А що справді володіли Татари Малоросією нарівні з іншими Князівствами Руськими, про те, окрім записок та переказів і окрім залишків руйнацій, що їх Татари землі цій завдали, свідчать самі герби їхні Магометанські, які на давніх церквах і дзвіницях попід хрестами позалишалися, себто півмісяччя, Магометанством за святість шановані, які в пору Татарського володіння одні встановлені були на тих будівлях з принуки їхньої, а після повалення іга Татарського залишені вони спочатку в підніжжі хреста на знак знищення святині Магометанської силою і знаменом хреста Господнього; згодом залишилось те звичаєвим вживанням майстрів, які хрести ті роблять заради їх прикраси.

І так Малоросія, перебуваючи в повному єднанні з Князівством Литовським, зробила Князівству сьому великі і важливі послуги, ратоборствуючи за нього з багатьма неприятельськими народами, а паче з неспокійними і погордливими Крижаками, Ливонцями і Пруссами, од яких чимало учинено надбань на користь Князівства Литовського як признання і подяка Литовцям за допомогу їхню Малоросіянам супроти Татар. А коли се Литовське Князівство року 1386-го, через Князя свого Ягайла, Ольгердового сина і потомка Гедимінового, з'єдналося в одну державу з Королівством Польським через одруження цього Князя з Гедвігою, Королевою Польською, наслІдницею Польської Корони, по якій і Князь той, хрещений того року, Лютого 14 дня, наставлений і визнаний як Король Польський під ім'ям Владислава Першого, то й Малоросія, під давньою назвою Русі, об'єдналася тоді разом з Литвою в Королівство Польське на трактатах і умовах, що рівномірно всім трьом народам служили, в яких між розлогих засад головна полягала в сих пропам'ятних словах: «Приймаємо і з'єднуємо, яко рівних до рівних і вільних до вільних». Ту постанову час від часу кожний Король при коронації потверджував під назвою Пакта Конвента; і на підставі того за тогочасною урядовою формулою встановлені в трьох тих націях три рівні Гетьмани з правом намісників Королівських і Верховних воєначальників і з ім'ям: одного — коронного Польського, другого — Литовського, а третього — Руського.

На утримання Гетьманів та інших важливіших урядників визначено староства, або рангові села, та Інші вгіддя, а для резиденції Малоросійського Гетьмана призначено місто Черкас, що лежить понад Дніпром нижче Києва; провінційний же поділ землі був на воєводства і повіти, і Руських воєводств засновано тоді чотири: Київське, Брацлавське, Волинське та Чернігівське, сукупно з Сіверією, названою Сіверія Дукатус. Чини урядові та самі Гетьмани з урядниками міськими і земськими вибиралися з-поміж лицарства вільними голосами і затверджувалися Королем і Сенатом; а Сенат складався з осіб, вибраних Сеймом, або загальними зборами, які складали Депутати, посланці народу, що складався тоді з трьох класів: шляхетства, духовенства та поспільства.

Шляхетство, за прикладом всіх народів і держав, у природний спосіб складалося із заслужених, відмінних в землі родів, і завжди воно на Русі іменувалося лицарством, що обіймало в собі Болярів, які походили з Князівських родин, урядників по виборах І простих воїнів, званих Козаками з породи, які, видаючи з себе всі чини виборами і їх по виконанню урядів в попереднє звання вертаючи, творили один лицарський стан, споконвіку тако самим їхнім Статутовим правом затверджений, і вони мали вічистою власністю своєю одні землі з угіддями, а поспільством володіли по правах і рангах, і повинність посполитих була встановлена правами. А ті, що володіли ними стосовно влади їхньої над поспільством, вважались і називались отчичами, або вотчинниками, од слова й влади, взятих од стародавніх Патриціїв, себто батьків народних, які керували первісними родинами та громадами народними, з сумирністю і характером батьківськими.

Духовенство, виходячи з лицарства по обранню гідних, відокремлювалось лише на службу Божу, а по земству мало одне з ними право.

Поспільством вважались купці та міщани, що мешкали по містах, а по селах вільні миряни, що платили військові оклади, та підданці Болярів та урядників.

Всі вони підлягали своїм Магістратам і Ратушам, в яких засідали обрані ними Війти та Лавники, І судилися за правами Магдебургії, здавна запровадженими в Польщі. При таких громадських постановах і релігія Руська Грецького, або Єрусалимського, сповідання зрівняна з Римською Католицькою в однакових правах і привілеях, яко вільна і спільниця і затверджена привілеями Королівськими І Сеймовими Конституціями.

Полуднева частина Русі, або Малоросії, себто Галичина зі своїми округами, не належить до складу нинішньої злуки Малоросії з Польщею, бо вона після навали Батия з Татарами і після виснаження і винищення Князів тамтешніх переходила спершу з рук в руки то до Угорських, то до Польських Королів; нарешті дісталася зовсім Польщі на домагання спадкове Королів тамтешніх, що побралися на Княжних Руських Галицьких. І Король Польський Казимир Третій, або Великий, 1339 року заволодів безперешкодно чільним її містом Львовом, Князем Київським Львом Даниловичем збудованим, і всією тією країною. Позабиравши в замках їхніх незліченні суми і коштовності неоціненні, ніби в придане своєї посесії, приєднав її до Польщі під одинакове з нею право і поділив тоді ж на губернії, або воєводства. Тому і вельми помиляються ті письменники, які, приписуючи все завоюванням Польським, вважають за одне нинішнє об'єднання з Польщею Литви і Малоросії з колишнім безпосереднім заволодінням Польщею Галичини, котра в цьому об'єднанні, в договорах і пактах, при тому укладених, не мала жодної участі.

Одначе Казимир Великий, об'єднуючи Галичину з Польщею, будучи в переконанні своєї справедливості і поважаючи Угорців, що завше нею цікавилися, зрівняв в усіх привілеях шляхетство і народ тамошній з шляхетством і народом Польським, а рівномірно і релігію Руську Грецького обряду з релігією Католицькою Римською, і утвердив все те своїми привілеями та пактами. І ся частина Малоросії, також як і вся та земля, ніколи зброєю Польською упокорена не була, а лише допомогою Польською і Литовською визволена од інших володарів і претендентів, якими були Татари і Угорці. Доказом тому є, між іншим, привілей Короля Казимира Великого, даний 1339 року, березня 17 дня такого змісту: «Обачивши утиски і фрасунки люду Руського, оскуділого Княжатами тутешніми, і як їх нівечать Королі Угорські, виродки нахабних Белів і Коломанів, які здавна землю ону собічили і нищили без слушних причин, але начальством і зрадами, захищаємо і приврочуємо люд той до Держави і Королівства на вічні часи, яко ж єсть він нам єдиноплемінний, від одної крові нашої Сарматицької породжений і нам теж кревною посесією приналежний, поневаж ми од предків наших і Княжни Галицької уроджені єсьми, і прето устовуємо, жеби земля Галицька з її князівствами, поділена на воєводства і повіти, прилучена і з'єдночона зоставала за Короною і Державою Польською вічно і безповоротно і жеби оборона їй була певна і неодмовна. Лицарству ж Руському, вйосками та околицями мешкаючому, мати права свої і свободи на добра і набутки зупельне, як се встановлено шляхетному Лицарству Польському, з яким єдночитися тим, як з рівними і вільними у всіляких справах і урядах, і вибори судовії чинити, і в них судитися по одному праву коронному Польському. Теж і поспільству бути на одних правах і повинностях з поспільством Польським. А належатиме до віри, альбо Релігії, Католицької Руської, то мати її в одному з Релігією Католицькою Польською, яко ся здавна так вони були; а диспута о єдностях їхніх належить до капланства, а не мирського люду, яким бути межи собою злагодне і боронити отчизну і всілякий інтерес їй справувати кождому в своїй вірі свобідно і без зневаги».

Після об'єднання Малої Росії з Державою Польською першими в ній Гетьманами зоставлено нащадків природних Князів Руських Світольдів, Ольговичів, або Олельковичів, і Острозьких, які за правом спадщини, визнаним і завше шанованим Королями Польськими і Великими Князями Литовськими, урядували своїм народом уже в якості Гетьманів та воєвод за конституціями Королівства, а не за гідністю Князівською. І се продовжилось до припинення їхньої Династії по чоловічій лінії, що і в Литовському Князівстві з тамошніми Князівськими родинами влаштовано було і так само продовжувалось. З тих гетьмануючих Князів Руських Венцеслав Світольдович, захищаючи воїнством своїм спільне Королівство Польське від лихих тоді Німецьких Хрестоносців, що поширювали завоювання свої по берегах Балтійського моря, зробив першому Королеві своєму Владиславу Ягайлові і всьому його Королівству значні послуги. І коли року 1401-го од Магістра Хрестоносців Магнуса опісля багатьох з ним сутичок і замирень були прислані до Короля Владислава з навмисним посланцем два закривавлені мечі, що означали по-тодішньому рішучу і жорстоку війну і виклик на неї, то Венцеслав за повелінням Королівським, злучившись з воїнством Польським та Литовським, мавши при тому свого війська тридцять сім тисяч при воєводах Ольговичу та Острогету та при полковниках Рогдою, Полеличу, Громвалу, Колядичу і Купалдію, наступив з ними на Хрестоносців побіля містечка Динабурга; і поміж тим, як вони Німецькими своїми лавами оберталися і були повсякчас у рухзх та обертах, Венцеслав позаду своїх військ провів значну частину піхоти під проводом Рогдая на долішній берег ріки Двіни, і звідтіль піхота, вломившись в середину табору Хрестоносців, ударила на них Руськими своїми списами в тил і на всі боки і зчинила серед них сум'яття, а довколишні війська напали тоді на них з усіх боків і завдали рішучої їм поразки, так що пораховано їх убитими і полоненими до п'ятдесяти тисяч. Запаси і спорядження з усім табором дісталися здобичею переможців, і таким чином надовго Хрестоносців тих приборкано. Король Владислав, незвичайно задоволений і вдячний за такі важливі послуги гетьмана Венцеслава і всього Руського воїнства, нагородив їх різними почестями і подарунками; а коли від чинів Литовських були влаштовані деякі замахи на привілеї та маєтності чийів Руських та їхнього лицарства, то він, на подання про те Гетьмана року 1409-го Квітня 13 дня видав потверджувальний привілей на пакти об'єднання, і ось він наступного змісту: «Промислом Божеським і доброю волею нашою і станів наших народних, з'єдночивши ми Дідичне князівство наше Литовське і підлеглі йому од своєї волі князівства Руські з народом і королівством Польським, установили єсьмо на те і підписали достаточні пакти єдночення. Але деякі чини Литовські, як ся ускаржено нам від Гетьмана Руського, не уймуються нигувати зупельної єдності з ними чинів Руських і шляхти тутешньої побитом визволення їх од ярма Татарів. І просто ми уставуємо і повторно стверджуємо уфундовані і укріплені пакти з'єдночення народу Руського з народом Польським і Литовським, і бути їм, яко рівний з рівним і вольний з вольним вічно і непреложно, і права свої Руські тримати без перешкоди, якось вони слушні єсть і за тим прийняті в Княжестві нашім Литовськім заєдно з письмом Руським, альбо Слов'янським, і по них всі суди мати і справи одержувати і добрами своїми дідичними і набутими обладати і як хотя оборочати несуперечне і без перешкоди іншими правами. Теж і лицарству Руському з лицарством Польським і Литовським єдність держати, яко рівний з рівним, на кождих справах і урядах, без жодної упреки і зневаги. А претензії альбо докори о давнім порятунку люду Руського од ярма Татарського найбарзій ничуємо і касуємо, яко ті справи знатне одплачоні і одслужоні лицарством Руським проти супостатів Литовських, зрадливих Лівонців і тих нестатечних Хрестоносців і інших наступців на Ойчизну, од яких Русняки слушно нас оборонили і голови свої на плацу положили, і за докору їх строгі кари і нав'язки на винуватців укладаємо».

По смерті Короля Владислава Ягайла наслідував син його старший, Владислав Другий, прозваний Ягеллоном. Він, коронований року 1434-го, найперше турбувався про збереження та утвердження постанов батька свого, за якими в Князівства Руські, розділені на воєводства і повіти, потвердив вибраних з тамошніх князівських та шляхетських родин Воєвод, Каштелянів, Старост і Суддів з усіма іншими урядниками, порівнюючи їх і все шляхетство, або лицарство Руське, честю та вольністю з Польськими чиновниками та шляхтою, і це наслідникам своїм зберігати присягою затвердив, а виданим року 1435-го, Березня 7 дня привілеєм своїм так узаконив: «Воєводства Руські з лицарством і. народом тутешнім поставляємо і утверджуємо на тих правах, привілеях і вольностях, які їм од отця нашого поставлені і утверджені при з'єдноченню добровільному Русі і Литви з Державою Польською, і да не важить ніхто в оних воєводствах наших ничувати прав їх і привілеїв в ділах земських і лицарських, теж і в релігіях отечеських наслідуваних добра воля і свобода да не от'ємлеться ні насилується, і лицарство шляхетське Руське з лицарством шляхетським Польським і Литовським, і ті народи зупельне з'єдночаться, яко рівний з рівними і свобідний з свобідним і яко єдиноплемінні суть і доброю волею єдність свою уфундували і укріпили, визволившись од ярма Татарського спільною раттю Руською і Литовською перед Гедиміна, праотця нашого, і тепер в іменіях своїх і побитках да імуть Руснаки свободу і волю свою, не переслідувану і не насилуєму, і судяться в них од самих себе; а в суди земські і градські вибирають судей і урядників вільними голосами за правами своїми і статутами, які утверждаємо і заховуємо на вічні времена і за посесорів наших о них ручаємося».

За сим привілеєм і за пактами об'єднання Королі Польські Казимир Четвертий, брат Владиславів, Ян Альбрехт і Олександр, сини Казимирові, ті права присягали, при коронаціях потверджували, а інші Королі, що по них були, як то Жизигмунти та інші, привілеями своїми їх поновлювали.

Король Владислав Ягеллон Другий, затвердивши розпорядження привільні внутрішні, взявся за справи зовнішні військові. Але в них настільки був щасливим та вдатним, наскільки мав у них і змінливостей; і політика його, то бадьориста, то безтурботна, упала, зрештою, на голову його, запаморочену гордливим духовенством Римським, Він року 1435-го через послів своїх потвердив мир з Турками, зупинивши давноминулі прикордонні чвари та незгоди. Султан їхній Амурат Перший, який провадив тоді війну з Цісарем Німецьким за Сербію та Угорщину, переконливо просив Короля взяти поміж ними посередництво і помирити їх у їхніх незгодах або дати йому підмогу в тій війні, за те обіцяв йому великі гроші або поступку в землях, суміжних з Польщею. Король від усього того відмовився, а року 1439-го взяв сторону Угорців, і, виступивши з армією своєю проти Турків, розбив їх двічі в Трансільванії, а нарешті зійшовшись з Султаном на границях Угорських, подолав і його у головній битві недалеко ріки Дунаю, змусивши Султана з рештками армії своєї відступити за Дунай. Плодом сих перемог було те, що Угорці визнали Владислава за свого Короля, яким він і був у них справді протягом пяти літ. Султан також визнав його у тій гідності і відступив йому всі свої претензії на Угорщину, а Король знов уклав з Султаном мир, який був затверджений з обох боків присягами і трактатами; і по тому він, нагороджуючи своє воїнство, зробив великі пожалування і дарунки чинам і війську Руському, що відмінно допомагало у всіх його звитягах; а було в тих походах сорок три тисячі сімсот чоловік під командою воєвод: київського Світольдовича і сіверського Ольговського та полковників: Блудича, Дулепи, Претича, Саная, Бурлія і Артазія, яким між іншими дарами Королівськими жалувано від нього герби та золоті коряки на поворозах, себто на шнурах шовкових, почеплених через плече і схожих на сучасні аксельбанти або кавалерії.

Мир той довго не тривав, і Король року 1444-го порушив його у найпідступніший та найганебніший спосіб. Папа Римський Євгеній IV, відаючи про відвагу Королівську і хоробрість його воїнства, що вперше майже перемогло так гучно сили Турецькі, які жахали до того всю Європу, підмовив Короля знову напасти на Турків, які воювали тоді з Венеціянами та Далмацькими народами, котрі, будучи християнами Грецької віри, просили Папу допомогти їм супроти Турків, обіцяючи за те прийняти його релігію і верховне над собою Ієраршество. Король відмовлявся довго великою для себе ганьбою і тяжким гріхом за віроломство і зламання присяги, учинених з Султаном Турецьким при укладанню з ним недавнього миру. Та Папа буллою своєю розгрішкв Короля від усіх присяг та зобов'язань його супроти Турків, запевняючи, що присяги з невірними нічого не варті і Християни від них завжди можуть бути вільні. На додачу до того прислав вік легата свого Кардинала Іульяна Чезаріні до Короля з добрячим мішком золота, котрий ніколи з ним не розлучався, а Король, зібравши зараз достатні сили і не сповіщаючи про те Султана, вирушив у його провінції і, минаючи їх, яко ворог, переправився за ріку Дунай, спрямовуючи похід свій до міста Андріанополя. Султан, звідавши про нашестя на землі його Короля Польського з армією своєю явною війною, без оголошення на те причин, протестувався довколишнім народам, свідчився небом і землею, підносячи до них руки, і, нарешті, присягався всім, що є найсвятішим на світі, що він не подав жодних причин до заламання миру з Поляками і урочистих присяг, які його ствердили, І завершив таким виразом: «Зневажили Гяури свого Бога, споручителя мирних умов; тож закличу я Його собі на допомогу!»

Між тим як Король Польський вибирав собі дорогу до Андріанополя, другої столиці Султанової, і уявляв при тому безліч користей тамошніх, що можуть дістатись йому як здобич, Султан Амурат, нагло перейшовши з чисельною армією Балканські гори, застав Короля та армію його коло міста Варна. Бій почався і тривав з незвичайною жорстокістю Турків, що злостилися на Поляків за зухвале зламання ними миру, та з взірцевою мужністю військ Польських, заохочених попередніми перемогами. Султан безперестанку їздив по своїй армії і підбадьорював воїнів допомогою свого Аллаха, месника за віроломство, до котрого невтишно закликав; а Король теж роз'їжджав по своїх військах, бадьорив їх благословінням Святійшого Папи і присутністю його Кардинала. Нарешті споборники Аллахові перемогли послідовників Папських. Армія Польська була розбита і розсіяна, Король убитий, а Кардинал кинувся в ріку з наміром перепливти її конем, але золото, що наповнювало його кишені і обтяжувало його вершника, занурило його на дно річкове і з ним враз загинуло. Війська Руські були в тій січі у числі тридцяти тисяч під проводом воєводи свого Ольговського і полковників Тризни, Гудими, Бурлія, Станая, Претича та інших. Вони по розбиттю всієї Польської армії, повтікали до Булгарії, а народи тамошні бувши Русинам єдиновірні і єдиноплемінні, бо з слов'янського роду з-над ріки Волги вийшли, давали їм безпечний у себе притулок проводили їх потаємними дорогами за ріку Дунай; але з них до половини старшин і рядових загинуло в бою.

В дні Короля Олександра, сина Казимира Четвертого, а брата Альбрехтового, уривалася чоловіча лінія Князів Руських в останній галузі її, в Князеві Семенові Омельковичу, і в силу постановочних конституцій Королівства, року 1506-го од лицарства першого Гетьмана Руського Пренцлава Лянцкоронського з родини Сенаторської, зятя Князя Острозького і свояка Короля Олександра, за яким була одружена Олена, також Княжна Руська, прозвана Поляками схизматичкою і тому не коронована. Сей Гетьман зробив для Королівства Польського великі і важливі послуги, здолавши у трьох битвах Турків, Татар і Волохів, що нападали на Галичину й Волинь і поривалися вглиб Польщі, до столичного міста Кракова. Плодом сих перемог було відібрання від Турків і Татар Малоросійських земель понад Дністром і в гирлі Дніпра, од часів нашестя Батиєвого загарбаних. Для збереження назавжди од них границь того краю, створено тоді з Козаків Малоросійських сильна сторожа між Бессарабією і Кримом, понад рікою Дніпром, трохи нижче порогів або за порогами, що на цій ріці, де Козаки, завдяки сталому перебуванню, понаробили укріплення, або редути, названі «засіками», від січення дерев, вживаних на палісади, від чого згодом Козаків, що там позасідали, названо Запорозькими Козаками, а місце перебування їх названо Січчю Запорозькою, і перші Козаки замінилися другими, що з селищ їхніх відрядили. Нарешті, приймаючи прибулих до них мисливих людей з нежонатих Козаків, ловлею звіра та риби, а не менше здобиччю заграничною споважених, створили велелюдне Товариство Козацьке; а щоб їм ніщо не заважало бути готовим до всяких затій, то вирішили ці Козаки зостатися назавжди неодруженими. Таким чином завелася Січ Запорозька і замінила колишню сторожу прикордонну. Уряд, визнавши їх корисними, настановив між ними опісля їхніх виборів старшин і Головного Отамана, Кошовим названого, і залишив по-старому в команді Гетьмана Малоросійського, до якого вони і місце їх перебування належали завжди. На утримання і постачання війська того поданіо й приділено йому достатні землі Малоросійські з угіддями обабіч Дніпра і порогів між річками Кінською, Самарою, Кальміусом, Ташликом і Бугом.

По Гетьманові Лянцкоронському обрано на Гетьмана Князя Дмитра Вишневецького, і він, бувши Гетьманом в час мирний, прославився громадянськими чеснотами, відбудовував поруйновані міста, публічні будівлі, наглядав за правосуддям і правлінням земських та городських урядників, заохочував народ до трудолюбства, торгівлі та господарських закладів і всіляким способом допомагав йому одужати опісля руйнівних воєн, за що пошанований був «батьком народу». В його часи взимку вдалося прорватися між пограничною сторожею Кримським Татарам на долішнє Поділля, зване Побережжям. Вони там пограбували декілька містечок під час ярмарку і захопили чимало худоби; а що вони заподіювали все те в хижацький спосіб і військові команди ніде наздогнати і зловити їх не могли, то їх доля сама вкарала або несподівана жорстокість повітряних стихій. Коли верталися вони до своїх улусів із звичайною квапливістю, захопив їх у степах незвичайний сніг зі страшною завірюхою, або хугою, а тому вони ані їхати, ані шляху свого бачити не могли, а змушені були стояти по шию в снігу. Згодом по тому лютував жорстокий мороз з вітром і віщував їм неминучу загибель, і вони, порізавши своїх коней і худобу, повлазили в їхні тулуби і шукали порятунку в слабому і короткому теплі, але всі до останнього там погинули, і знайдено їх навесні більше чотирьох тисяч трупів.

По смерті Гетьмана Князя Вишневецького року 1514-го обрали Гетьманом Князя Євстафія Ружинського, котрий замолоду, навчавшись і подорожуючи довго по чужих краях, а найбільше по Німеччині та Франції, надбав у різних науках, особливо у військовій, великих знань. Першим його заходом було провести в Малоросії реформу війську і влаштуванню його в інший од колишнього спосіб. Війська тії за стародавнім звичаєм рахувалися в житлах своїх по околицях з одного селища і по куренях з кількох разом селищ об'єднаних, і називалися всі мешканці разом курінною, або околичною, шляхтою, служиві з них старі — товариством, а молоді — Козаками. Курені і околиці управлялися обраними з них Отаманами й товаришами, які й маловажні незгоди між ними розбирали та мирили їх; а по земських суперечках та назвах і по важливих справах розбиралися і судилися у повітових та городських судилищах. По службі ж відомі були хорунжими повітовими, від яких чинилися перегляди і описи Козакам і їхній зброї, і у них зберігалися прапори, або хоругви повітові, під сторожею товариською, на яких герби були — з одного боку повітовий, а з другого — національний. Та коли виникала потреба збиратися війську у походи, то від хорунжих оповіщали по куренях, аби збиралося військо на призначені найвищим начальством збірні місця, якими часто бували Біловіж за Ніжином та Крилов за Дніпром та інші, де із зібраних Козаків складалися полки і сотні, і в них вибиралися вільними голосами всі чиновники вищі і нижчі, які в тих чинах вважалися лише в час служби або походу, а вернувшись додому, повертались у попередній стан з назвою товаришів, себто заслужених і з увагою в голосах, якими від інших мали перевагу. Таке стародавнє заведення поводом було до багатьох свавільств та зловживань Козацьких. Вони збиралися часто без заклику хорунжих, а особливо в місцевостях прикордонних, обирали начальників, складали полки, так звані охочекомонні, і чинили набіги на Туреччину, Молдавію та Крим під приводом звільнення бранців з неволі, а насправді задля здобичі, від чого чимало з тими народами заводилося сварок і самих воєн.

Гетьман Ружинський з дозволу Короля Сигізмунда Першого, поборюючи свавільство та безлад, заснував у Малоросії двадцять сталих Козацьких полків, по дві тисячі кожний, давши їм назви найшанованіших міст, а саме: Київський, Чернігівський, Сіверський, Переяславський, Канівський, Черкаський, Чигиринський, Уманський, Корсунський, Брацлавський, Калницький, Кропич'янський, Острянський, Миргородський, Полтавський, Гадяцькич, Ніжинський, Лубенський, Прилуцький та Вінницький. Кожен полк розділив на сотні, названі також іменами міст та містечок. У кожен полк визначив вибраних товариством і Козаками з-поміж заслужених товаришів полковників, сотників та старшин полкових і сотенних, які зосталися в чинах на все їхнє життя і завели чиновне в Малоросії Шляхетство, або, сказати б, спадкове Боярство, що залежало раніше від виборів та заслуг, за прикладом усіх інших народів і земель добровпоряджених Християнських. Полки тії наповнені були й надалі поповнювались обраними з куренів та околиць Шляхетськими молодими Козаками, записаними в реєстр військовий до визначеного на вислугу терміну, і тому названі вони реєстровими Козаками; кінна їх половина з кожного полку завжди в полі утримувала, а друга — піша — утримувала по містах залоги, а при потребі підпомагала і комплектувала перших. Одежу і зброю заведено в них легку й однакову, і вони все те за зразками собі справляли. У мирний час зі власного маєтку, і харчі мали з домів своїх; а на випадок війни та походів призначено платню зі скарбу Малоросійського кожному козакові по червінцеві на рік та по каптанові тузинковому на два роки, а інколи й по кожухові. Старшинам сотенним вдвоє проти Козака, а сотникам вдвоє проти старшин, а полковники, старшини генеральні обозні та старшини полкові — рангові села та інші наддачі. Артилерія, обози і в'юки з припасами, харчами і фуражем споряджалися від скарбу та поспільства. Зброєю були у кінноти списи, штуцери, пістолі та шаблі, а в піхоти — мушкети та кинджал, яких виписували та діставали зі Швеції та Туреччини.

Екзерциція у війську зоставалася давня з поправкою, і звичайний марш колонний звався «йти сакмою». Для маршу з небезпеці шикувалися трикутником, а з нього вишикувати фронт значило ставати лавою; але для атаки, а паче для оборони заведено знов сильну з трьох шеренг батаву, подібну в усьому до стародавньої Грецької, а згодом Римську фалангу, котру в цілій Європі заведено під іменем батальйону де каре; шикування кінноти в піхоту відповідало сучасному драгунському пішому строю. Для влаштування охочих, або волонтерів, що завжди збиралися зі зубожілих, або так званих гультяїв, влаштовано п'ять полків охочекомонних, яких пойменовано прізвищами полковників, призначених Гетьманами, і утримувано їх на сторожі прикордонній на низу річок Самари, Бугу і Дністра, і діставали вони щорічно невелику платню, а здебільше вдовольнилися вони звіриною та рибною ловлею; за поведінку їхню відповідали полковники, число ж їх невизначено, але полк вважався незбільш як на п'ятсот чоловік.

Влаштувавши таким чином військо Малоросійське, коли року 1516-го Хан Кримський Мелік-Гірей відповідно союзу його з Князем Московським Василієм Івановичем ішов війною на Польщу та Малоросію, то Гетьман Ружинський з військами Малоросійськими і Польськими з наказу Короля Жигмунта, виступаючи йому назустріч, зійшовся на границях Малоросійських над річкою Дінцем побіля міста Білгорода, дав себе заатакувати Ханові, який, звичаєм азіатським, оточив його своїм військом з трьох боків. Війська Гетьманські були притиснені тилом до річки та свого обозу, і Татари вчинили страшний ґвалт і пустили хмари стріл; кіннота Гетьманська, спішившись і вишикувавшись в батаву, а піхота вишикувана так само фалангою, зустріла натиски Татарські сильним вогнем з мушкетів і гармат і, ведучи стрілянину без угаву на всю Татарську потугу, завдали їм сильної поразки, і вони, відчувши свій великий погин, стали відходити. Але Гетьман з місця свого не велів нікому рушати, а вдавав, начебто він лише боронитися спроможен, а не наступати; тому ж Татари, протягом цілого дня творячи свої набіги, на ніч відступили на декілька верстов у степ і розташували розлогий стан свій необачно. Гетьман, маючи своє військо невтомленим, виступив з ним опівночі в похід і, йдучи зумисне тихо, наблизився до татарського табору на світанку. А як татари звичайно тримають коней на паші, а не біля конов'язі, то Гетьман вислав загін кінноти з наготовленими заздалегідь паперовими ракетами, котрі, коли кинути, могли перестрибувати з місця на місце і робити до шести пострілів кожна.

Кіннота тая, налетівши на татарський стан, запалила свої ракети, кинула їх поміж коней Татарських і учинила в них велике сум'яття; вони, перелякавшись, бігали щодуху по табунові, волочили та топтали своїх вершників та сторожів, а поміж тим всі війська Гетьманські, стріляючи з мушкетів та гармат, напали на Татарський стан, пройшли ним наскрізь, вражаючи замішаних та знетямлених Татар, і так розбили Хана і його війська дощенту, забрали табір його з усім його багажем і, обтяжені користьми, зі славою повернулися у свою землю.

Гетьман Ружинський, повертаючись од Білгорода Руського, був зустрінутий Турками і Татарами, які виступили були з Білгорода, або Акермана Татарського, що в Бессарабії. Вони, довідавшись про перемогу над Ханом Кримським і про втрату ним всього табору його з великим багатством, задумали відібрати тії багатства у Ружинського, напавши на нього зненацька і врозполох, майже звичайний у війська, що повертається зі вдалого походу. Та Ружинський був не такий необачний, як Татари собі гадали; він, довідавшись од прикордонних роз'їздів, що Татари Білгородські з тамошніми гарнізонними Турками виступили на Очаківський степ, відразу одіслав багажі свої на Уманщину, а сам з військами, переправившись через річку Буг, засів в очеретах та байраках над річкою Кодимою. І щойно Татари наблизились до Бугу, то він, наступивши на них зненацька з усіх сторін, зіграв з ними таку роль, яку вони для нього готували, і, розбивши їх ущент, гнав недобитки до самого Акермана, відібрав у них усе, що вони мали, і помножив свою здобич, яку розділив поміж Поляками і своїм військом.

З тої пори Поляки, часто маючи до діла з військами Малоросійськими і шануючи їхню хоробрість і мужній характер, завели з ними тісну й щиру дружбу, і багато з них служило в полках Малоросійських, маючи собі за честь — навіть значне шляхетство — іменуватися Козаками. Од такого загального пойменування Руських воїнів Козаками вийшла згодом та помилка, якої допустилися всі письменники Малоросійські та Польські, зазначаючи в своїх літописах та історіях, що опісля Гетьмана Князя Михайла Вишневецького всі інші Гетьмани обиралися з простих чи реєстрових Козаків. Та це вельми несправедливо і здоровому глуздові суперечне; адже Козаки завжди мали в полках і провінціях своїх багато чиновників різних ступенів, як-от: Старшин генеральних, полкових і сотенних і земських урядників. І з якої б то речі або що то за правило, мимо такого числа чиновників обирати простих Козаків? А коли се приписується повазі перед заслугами та гідністю, то зрозуміло, що офіцери, більше заслужені й гідні від простих воїнів, і дістали звання свої саме з тих причин; обминати ж їх на виборах Гетьманських означало б щось безглузде, що лише невдоволення, обурення та міжусобиці приносить.

А ймовірно виникли у письменників такі безглузді висновки про вибори через спільне слово або назву, уживані і тепер поміж воїнством, що всілякий Генерал є солдатом, а Гетьман — Козаком, отож-бо всі-всі офіцери і рядові суть воїни, і назви ті всім їм властиві і пристойні. Про Козаків Руських, а паче про Малоросійських і про саму їхню назву дивне щось кажуть деякі письменники. Вони, немовби сперечаючись між собою, твердять: одне, що тії Козаки суть зайди на Русі, то зі Скіфії, або від Татар, або з Кабарди Черкаської; а інші твердять, що це мовби залишки чужоплемінного народу Козарського. Польські ж історики показують ще, ніби вони набирались з різної вольниці або наволочі і заселені їхніми Королями на пустельних землях внизу рік Дніпра та Бугу. Але такі безглузді думки важать більше, аніж помилки історичні, і, не шукаючи інших істин, сам глузд їх спростовує; адже те незаперечне, що кожен народ мусить мати своїх воїнів і по необхідності із самих себе, щоб довіряти свою долю та безпеку не чужоземному, а своєму воїнству, а інакше було б крайнє безумство і сама необачність, схожі на те, якби змусити стерегти шулікам голубів, а вовкам — овець. Назви ж воїнам даються звичайно мовою кожного народу по доспіхах або узброєнню їхньому, і тому видно в одному народові жовнірів, в іншому — яничарів та спагів, а в іншому — солдатів та жандармів; а далі назви ті діляться на кінних та піших, тому також відомі назви од мушкетів — мушкетери, од карабінів — карабінери і так далі.

Таким чином, і Руські воїни називалися кінні — Козаками, а піші — стрільцями та сердюками, і ті назви суть власне Руські, од їхньої мови взяті; наприклад, стрільці — від стрільби, сердюки — від серця, або запальчивості, а Козаки та Козари — від легкості їхніх коней, подібної до козиного скоку. Стосовно того, щоб вони були іноземцями або зайдами і Руський народ довірив би таким волоцюгам долю свою і безпеку, того ніщо не доказує, і вигадки про те і висновки суть нерозсудливі. Також і думка польських істориків, які приписують заведення Козаків їхніми Королями, стосується лише нежонатих Запорозьких Козаків, що зібралися були на Дніпровому низу з Руських охотникІв, про яких історія широко повідає. Осідлі ж і запасні Козаки, названі від того Реєстровими Козаками, були всі по провінціях і повітах Руських, і видно їх досі по стародавніх компутах та самих осідлостях, себто околицях та куренях. А Королі Польські Владислав Другий і Стефан Баторій через Гетьманів своїх Руських хоча і робили Козакам розпорядження, але те стосувалося лише управління та комплектування їхніх полків, кінних Козацьких та піших сердюцьких, котрі набиралися із Козацьких родин, які мешкали околицями та куренями своїми у всіх воєводствах Руських, і стосувалося це до примноження їхніх чиновників та урядників, але жодним чином не до нових заведень Козацтва, про що свідчать самі тих Козаків привілеї та універсали, тут описані. Коли ж вважати первісне Козацтво від Скіфів та Козарів, то вийде все те саме, що вони пішли од свого племені Слов'янського, бо відомо, що Скіфи, або, кажучи правильніше, Скити, були Слов'янами, себто людьми, котрі замешкували над Волгою і на Кавказі, а Козари, властиві предки Руських Козаків, мешкали по всій Русі як вибрані з того ж таки народу на службу Вітчизни.

Черкасами називали й писали всіх майже Малоросіян, а не самих лише Козаків; але називали їх так лише Великоросіяни на відміну від своїх мешканців і давали їм назву за чільним їхнім містом Черкасом, що стоїть над рікою Дніпром, де Гетьмани Руські мали резиденцію і де був верховний трибунал тої землі. Давати ж народам назви за чільними їхніми містами — звичайна річ у цілому світі. Так називали Москалями всіх Росіян за містом їхнім Москвою, і царство те довго такою назвою титуловано; також називають нині Генуезців, Венеціян та інші народи за їхніми містами. Коли ж запитати ще, чому місто Черкаськ названо Черкасом, то вже тонкість ця буде такою нерішучою, якби й про багато інших міст на світі, що не мають відомостей про початок своєї назви. Але то вже справедливо, що народ Черкеси, який за Азовським морем та за рікою Доном проживає і на який багато хто з письменників вказує, ніколи на Русі міст на своє ім'я не будував, та і в себе їх не має, і той народ виглядом своїм і місцем проживання свого в межах слов'янських, себто між стародавнім Князівством Тьмутараканським і рікою Волгою, справедливіше може вважатися походженням своїм од племен Слов'янських, які змішалися з Грузинами і Татарами, аніж від нього виводити воїнів Слов'янських, від Черкасів численніших на цілі мільйони, які виставляли на війну великі свої армії.

Стосовно ж Татар, то зони, бувши зайдами в землі Руській, натурально воїнів своїх русинам не давали, а навпаки, з їхніми воїнами вели повсякчас війни і ніколи з народом Руським не мішалися, отож-бо Козаки Руські від них походити аж ніяк не могли.

По скону Гетьмана Князя Ружинського року 1534-го вибрано Гетьманом із Осавулів Генеральних Венжика Хмельницького. Він, діставши повеління від Короля Жигмунта Першого відбивати військом велику Орду Татарську, яка збиралася була з Криму й Бессарабії і пробивалася через Молдавію та Волинь до Польщі на грабіж та її спустошення, виступив з військом своїм реєстровим на Волинь, а охочекомонні полки і Запорозьких Козаків, розчленивши на багато ватаг, розіслав для прикриття кордонів з того боку, звідки йшли Татари, повелівши їм нападати на Татар в часи їхніх походів та нічлігів і відходити від них, подаючись до головного війська. Татари, обурені такими маневрами, вважаючи всі війська, що нападали на них, малозначущими, які їм відбити і прогнати завжди можна, йшли далі безпечно і насунулись на табір Гетьманський біля міста Заславля. Гетьман, перед тим укріпивши табір свій вагенбургом, побудованим з обозу, і залишивши в ньому трохи піхоти з важкою артилерією, сам з усім головним військом сховався за гаями та пасіками міськими. І як тільки Татари оточили за своїм звичаєм обоз Козацький і почали перестрілку, зчинивши великий ґвалт, то Гетьман, виступивши із закритого місця, ударив з тилу і по флангах ворога і, зробивши один залп з мушкетів та гармат, почав тяти, списами та шаблями. Татари, вражені несподіваним нападом і будучи збиті сильним залпом і оточені з трьох сторін військами, злякалися, замішалися і розбіглися врозтіч полями. Гетьман, негайно відрядивши призначені перед тим війська, велів їм гнати і вражати Татар ззаду і, відаючи про Татарську хижацьку звичку зручно на бігу з'єднуватись, обертатися і нападати, наказав своєму війську в жодному разі не розсипатись поодинці, а триматись кошів, що значить сучасні взводи або плутонги; сам же з головним корпусом ішов серединою і відбив всі Татарські в'юки з запасами. Татари не поминули нагоди на бігу з'єднатися і, обернувшись, напасти на все військо. Але в Гетьмана готова була для цього сильна батава з артилерією, котра негайно їх відбивала і змушувала тікати. І, таким чином, Гетьман, розбивши та розсіявши Татар, повернувся зі славою і великою здобиччю до Заславля і дістав від Короля вдячні похвальні листи, а від Поляків всюди, куди приходив, тріумфальні зустрічі.

У дні Гетьмана Венжика, на головному Сеймі, який був тоді у Варшаві, коли про зрівняння Литовського і Руського Шляхетства зі Шляхетством Польським подані були на підтвердження колишні основні привілеї і всі законоположення, то Король Сигізмунд Август, підтверджуючи і підставовуючи їх на всій давній основі, виданим року 1563-го червня 7 дня привілеєм, поміж іншим узаконив: «Дозволяємо лицарству Литовському і Руському привілеї прав і вольностей земських внести і вписати в новостворений Статут таким чином, як і в Короні Польській вони вписані, і рівномірно вживати, вольностями своїми користуватися і мати, так, як і раніше цього всього, чин лицарський Шляхетський обох народів, Литовського і Руського, те вживати і користуватись». А коли на другому головному Сеймі, що після того був, від депутатства Руського появилися подання про домагання деяких чинів Литовських, а паче тих, що були в землі Руській по виборах на урядуванні, поспільства Руського на вічне послушенство, то той же таки Король Сигізмунд Август, повторюючи і потверджуючи всі попередніх Королів Польських привілеї, в даному від себе року 1569-го Червня 7 дня привілеї так узаконив: «Землю Руську і Князівство Київське і всіх тих земель жителів узагалі і кожного особливо од послуху, володіння, посад і повелінь Великого Князівства Литовського на вічні часи вилучаємо, звільняємо і до Польського Королівства, як рівних до рівних, вільних до вільних і як власний і справжній до першого і то власного тіла і голови, з усіма взагалі і з кожним особливо, з містами, містечками, селами, повітами, або уїздами, і всіма їхніми, які б не були, маєтками, тую землю і Князівство Київське вищезгаданій Короні, або Королівству Польському, прилучаємо і з'єднуємо».

Після смерті Гетьмана Венжика Хмельницького Гетьманом був вибраний із Воєвод Князь Михайло Вишневецький, Він 1569 року дістав повеління від Короля Сигізмунда Августа йти з військом Малоросійським на оборону від Турків і Татар обложеного ними міста Астрахані на підмогу військам Царя Московського Івана Васильовича Грозного, якому Король завдячував повернення Польщі завойованого Царем міста Полоцька з його околицями. За цим повелінням Гетьман з полками реєстрових Козаків вирушив у похід з міста Черкасу і, йдучи походом, приєднав до себе прикордонні охочекомонні полки і частину Запорозьких Козаків і з тими силами, пробираючись степами, досяг міста Астрахані, а там, оглянувши табори Турецький і Татарський, що стояли нарізно побіля міста, розташував і свій табір геть вище від ворожих над рікою Волгою і, укріпивши його шанцями та артилерією, звелів робити наїзникам своїм часті шарміцелі, або перестрілки, біля таборів ворожих, а сам тим часом з сильним корпусом кінноти кожен день наїздив на табір Турецький і, обходячи його навколо з мушкетною перестрілкою, до свого табору повертався. Гетьман, продовжуючи такі наїзди декілька днів, вислав однієї ночі надійного старшину у місто з наказом, щоб гарнізон і мешканці в призначений їм день зробили вилазку з міста і розпочали фальшиву атаку на Турецькі шанці, що були між містом і їхнім табором. Старшина, який повернувся з міста і який переліз вночі в обидві сторони, запевнив Гетьмана, що міщани і гарнізон готові виконати наказ. Гетьман зробив таке саме розпорядження і допоміжним Московським військам, що окопалися на одній Волзькій косі, щоб вони в той самий день підступили піші під табір Татарський і займали б його своєю атакою.

За цим розпорядженням першого ранку на світанні виступив Гетьман з кіннотою вишикуваною лавою, або довгим фронтом, а позад неї товстою фалангою вишикувались п'ятнадцять тисяч піших козаків, озброєних списами, шаблями та мушкетами. Кіннота йшла спереду і з флангів, закриваючи піхоту, і як тільки корпус той стало видно з міста, то громадяни з гарнізоном зробили вилазку за умовою, з великим криком і пальбою розсипались побіля шанців Турецьких, вдаючи, що їх оточують. Гетьман зі своїм корпусом наближався до табору Турецького, і Турки, бачивши і гадавши собі, що він просто роз'їжджає, як і раніше, анітрохи на нього не вважали, а бігли великими юрбами з табору до шанців на допомогу своїм військам. Корпус, ставши на найближчій дистанції від табору, миттю розбігся і дав місце піхоті, котра з можливою рвучкістю вдарила по табору, вдерлася в нього, заволоділа гарматами і, проходячи по ньому, разила Турків, які зовсім не сподівалися такого нападу. Втеклі з табору Турки дали знати в шанцях про свою поразку, і звідти юрбами поспішали визволяти табір. Але Козаки, засівши в ньому, зустріли їх з окопів артилерією і пострілами з мушкетів так вдало, що більша частина загинула на місці, а решта в замішанні не знали, куди тікати. Гетьман з кіннотою, напавши на них саме в той час, побив їх удруге і прогнав до табору Татарського, куди тікали і Турки, що залишилися в шанцях, а громадяни з гарнізоном зайняли шанці майже без жодного спротиву. І таким чином Астрахань від облоги визволено. Турки, діждавшись ночі, пішли до своїх Черкеських кордонів, а Татари їх прикривали. Гетьман Вишневецький, здобувши біля Астрахані в таборі Турецькому велику здобич, поділив її поміж військами своїми та Московськими, віддавши цим останнім і всю важку артилерію Турецьку, але відділивши при тому частину здобичі на скарб Малоросійський. Вчинком таким війська Малоросійські, а паче Козаки Запорозькі та охочекомонні, вельми засмутились і явно ремствували на Гетьмана і однієї ночі, відділившись, їх понад п'ять тисяч чоловік полишило табір Гетьманський. Проходячи вниз рікою Доном, зупинилися в гирлі його на одній косі вище від міста Азова, на супротивному його березі, і побудували там місто Черкаськ по імені свойого міста Черкаса, де, залишившись вони назавжди, жили спершу без жінок, за прикладом Запорожців, опісля, запросивши до себе Донських Козаків, що малим числом проживали в своєму містечку Донському, на місці нинішнього Донського монастиря, поєднались з ними і переженились, прийнявши всі звичаї тих Козаків і зробивши місто те головним всьому війську Донському, що від них і від одноземців, які до них приходили, значно примножилося.

На місце Вишневецького, що вибув з посади Гетьманської, висланий од Корони в краї зарубіжні, року 1574-го обрано на Гетьмана Обозного Генерального Григорія Свірговського. Він, по волі Речі Посполитої Польської, яка керувала через міністрів своїх Польщею, по виїзді з неї Короля Генріха у Францію, закликаний був Господарем Волоським Йоаном Липулою на допомогу народові його супроти Турків, що на нього нападали, і, вступаючи в Молдавію з військом Малоросійським, дав першу баталію Туркам біля міста Сороки 23 квітня 1575 року, де, розбивши Турків ущент, поклав головного Пашу їхнього Кара-Мустафу і багатьох з ним чиновників Турецьких і випровадив їх з багатьма прапорами та здобиччю до Варшави. Опісля такої звитяги розділив Гетьман війська свої надвоє, і одну частину під командою Полковника Сави Ганжі вирядив до чільного міста Волоського Бухареста, а з другою пішов сам через Ясси до Галаців; тим часом послав нарочного на Січ Запорозьку з наказом до Кошового Феська Покотила, щоб він вислав піхоту свою човнами на Чорне море і наказав не допускати десантів Турецьких у Дунай і Дністер. Кошовий зладив ту експедицію в найліпшому порядку, і вона принесла сухопутному війську великі вигоди. Запорожці, роз'їжджаючи своїми човнами по Чорному морю і в гирлах обох рік, перехопили й полонили багато суден з військом та військовим припасом, а ввійшовши в Дунай, багато прибережних фортець і селищ поруйнували й попалили. Гетьман і Ганжа з військами своїми, проходячи Молдавію та Валахію, зустрічали Турецькі корпуси та ватаги і їх завжди щасливо розбивали і розганяли. Очистивши тії землі од нашестя Турецького, коли повернув Гетьман од Дунаю в Бессарабії під місто Кілію, то тут зрадницьким чином сповіщений був Вірменином, що в місті тому переховуються неоціненні скарби, награбовані Турками в Молдавії і Валахії, і зберігаються в місті під охороною невеликого гарнізону в очікуванні, поки човни Запорозькі з моря і Дунаю відійдуть і їх в Туреччину буде можна перевезти. Гетьман, звикши перемагати незрівнянно більші сили і твердині Турецькі, вирішив одразу ж облягати Кілію і взяти її приступом. Вирядивши війська на приступ і не зоставивши в таборі своєму звичайної резерви та підмоги, почав навальну атаку з трьох сторін; але зірвані Турками в двох місцях міни підняли Гетьмана і багато Козаків у повітря і вчинили повний розлад та загибель, а Турки, що опісля напали з усіх сторін, перерізали з тилу премногих Козаків, а решту розігнали, і вони, блукаючи довго по Молдавії, знайшли корпус полковника Ганжі і з ним повернулися у свої кордони.

На місце загиблого Гетьмана Свірговського року 1576-го вибраний Гетьманом із Полковників Федір Богдан. Він, зібравши та доповнивши загублені Свірговським війська і маючи повеління від тодішнього Короля Стефана Баторія переслідувати Кримських Татар, що нападали у відсутності

Свірговського на границі Малоросійські і полонили тамтешній народ, вирушив з усім своїм військом на Крим року 1577-го навесні. Йдучи вниз по Дніпру, виправив із Січі Запорозької п'ять тисяч піхоти човнами під орудою Осавула Військового Нечая з наказом, випливши на Чорне море, пристати до Кримських берегів біля міст Козлова і Керчі і замкнути тамошні гавані до прибуття свого до тих міст. При проході Гетьмана Кримським степом зустрічало його чимало Татарських полчищ, але він їх, хоробро приймаючи, завжди з великими втратами проганяв. Нарешті дійшло до головної баталії, до якої Гетьман, передбачивши її заздалегідь, приготувався, і, повернувши від Лиману Дніпровського на Орську, або Перекопську, лінію, був заатакований поміж Кінбурнськими кучугурами і кам'яним ДарІєвим мостом всіма Татарськими ордами під проводом самого Хана Дивлет-Гирея. Наступ їхній, ґвалт людський і тупіт кінський подобилися грізній бурі всеруйнуючій. Армія Малоросійська йшла чотирма батавами, лаштованими так, що обоз її та кінний резерв були всередині, а артилерія, розставлена по всіх фасах, могла діяти довкола армії. Супротивник був допущений з фронту на мушкетний постріл, і тоді була відкрита стрілянина з усіх гармат, що тривала безперервно більше години. Панцерні вершники і татарські їздці, що налягали на фронт, були зустрінуті і вражені списами. Сильний вітер, що зірвався тим часом, прочистив повітря від диму і відкрив страшні хмари мерців Татарських, які вкрили тілами все окружжя Козацької армії. Гетьман, зауваживши, що Татари, відступаючи до лінії, розтяглися з двох сторін мосту, що з'єднував косу Кінбурнську з Перекопським степом, рушив до мосту і гирла затоки і, відтявши значну долю Татар од їхніх полчищ, випустив на них кінний резерв, підкріплений одною батавою, котрі, пригнавши Татар до затоки, всіх там перебили і перетопили, а ті, котрі зосталися на другому боці, скільки не поривалися допомогти відрізаним, зовсім не мали в тому успіху за водою та за стріляниною з табору Гетьманського і геть забралися за лінію. Війська Козацькі прийшли до лінії без перешкоди, і Гетьман, поміркувавши, що брати її штурмом — діло довге і не без втрат, переправив значну частину кінноти вночі через Гниле море, або Сиваш, бродом і плавом; а вона, дійшовши з того боку до перших воріт на лінії, відбила їх і впустила всю армію, котра, напавши на місто Ор, що називалося Перекопом, здобула його штурмом і, вибивши весь гарнізон дощенту, зруйнувала твердиню і спалила місто. Від Перекопу армія продовжувала свій похід бойовими лавами до міста Кефи і, заставши його обложеним з моря та з гір Запорозькими козаками, вчинила з ними генеральний приступ на нього і протягом короткого часу ним заволоділа і віддала все убивству, пограбуванню та вогню, залишивши живими лише своїх полонених числом обох статей до п'ятисот душ. А як повернутій війська обходити Кефські гори, щоб напасти на Бахчисарай та Козлов, то коло річки Салгір зустріли їх Ханські посланці із найшановніших мурз, піднесли Гетьманові дорогі дарунки і благали його від імені Хана укласти мир. На мир згодились з умовою зібрати й повернути всіх бранців Руських і в заставу того дати п'ятнадцять Мурзаків аманатами. Все те з боку Татар було виконано, і Гетьман, діставши ще 713 бранців, повернувся в Малоросію з превеликою здобиччю.

Морським військам він звелів одвідати ті міста Турецькі, які купували у Татар і тримали в неволі бранців Руських, і війська тії, напавши зненацька на приморські міста Синоп, Транезонт і на багато містечок, вогневі і мечеві їх віддали, забравши у них кількох своїх полонених і здобич численну.

У дні того ж Короля Баторія, коли сили Турецькі безнастанно нападали на Християн, що проживали вгорі понад рікою Дунаєм, від їхніх Государів та Князів прошено в Короля допомоги, то Король дав повеління Гетьманові Богданові зробити з військами Малоросійськими сильну диверсію в землі Турецькій, од границь Польських віддаленій, і відвернути їхні сили од сусідніх з Польщею Християн. Гетьман, виправивши спершу в Чорне море Запорозького Осавула Нечая з трьома тисячами Козаків Запорозьких на їхніх човнах, вирушив сам з усім військом Малоросійським на степи Кримські і, перейшовши їх на виду Орської лінії і Татар, котрі його походу не перешкоджали, вступив у межі Донських Козаків, які недавно змішалися з Запорозькими. Тії Козаки прийняли Гетьмана та військо його приязно і подали їм усяку поміч в поході, а особливо переправою військ на своїх суднах за ріку Дон, а опісля — за ріку Кубань. Гетьман, проходячи за Доном землі Черкеські, не чинив супроти них нічого ворожого. І Черкеси, позираючи на військо з подивом, не чинили жодних замахів ворожих, а продавали військові худобу свою та інший харчовий припас з приязним видом. Переправившись за Кубань, Гетьман відкрив ворожі дії супроти Турецького народу, спалюючи і знищуючи усе, що траплялося на дорозі. Запорозькі Козаки, плаваючи човнами біля берегів сеї землі, вчиняли таку ж руїну прибережним селищам. Народи тії, не очікуючи таких нападів і бувши не приготовані до оборони, рятувалися лише втечею і переховуванням. І так Гетьман, переходячи з військом всю Анатолію, відвідав і чільні її міста Синоп і Трапезонт; однак, не роблячи на фортеці їхні приступу за відсутністю належної до того артилерії, пограбував і спалив самі лише їхні форштати, а досягнувши передмість Царгородських зі східної сторони тамтешньої протоки, напав на них з усіх боків і примусив Турків, заскочених таким несподіваним нападом, рятуватися втечею на суднах в самий Царгород. А військо Малоросійське, пограбувавши та підпаливши передмістя, відступило назад до Чорного моря і на протоці, вчинивши переправу Запорозькими човнами та іншими морськими суднами, що були забрані побіля Турецьких берегів, вступило в Болгарію, проголосивши тамтешньому народові, що вони, як єдиновірні та єдиноплемінні, нічого ворожого їм робити не будуть. Болгари, сим заспокоєні, проводжали війська Козацькі до самого Дунаю, надаючи в дорожніх потребах поміч всіляку, і тут же сповістили Гетьмана, що Турки, які нападали на Сербію та інші Християнські по Дунаєві багатства, повернули нагло назад і потяглися до Андріанополя. Гетьман, переправившись через Дунай Запорозькими і здобутими суднами поміж містами Силістрією та Парною, вступив у Молдавію і, порівнявшись з містом Кіліею, напав на нього зненацька на світанку і, взявши штурмом, вирізав усіх Турків та Вірмен, а місто пограбував і спалив дощенту, таким чином помщаючись за смерть зраджених там Гетьмана Свірговського і премногих з ним Козаків Малоросійських, а по тому повернув Гетьман з військом у свої границі зі славою і здобиччю великою. Король Баторій, Монарх, сповнений розважливості, праводушності та всіх найвищих прикмет, які сан його прикрашали, яоздав Гетьманові та всьому військові Малоросійському належну справедливість, нагородивши заслуги їхні подарунками, почестями та іншими привілеями, котрі мужність вирізняють. Гетьманові, який маз клейноди Польські: булаву, або жезл, повелителя і знамено з гербом Білого Орла, додав клейнод Азіатський, бунчук, який відзначив звитяги над Азіатським народом. Для резиденції Гетьмана і всього Малоросійського Трибуналу спорудив аа ім'я своє над річкою Сейм місто Батурин, а в Черкасах повелів мати Гетьманові свого Намісника, або польового Гетьмана, що опісля звався Наказним Гетьманом, які були додані і двом іншим у Польщі Гетьманам. До Генералітету Малоросійського додав двох Генеральних Осавулів і одного Бунчужного Генерального, а в полки визначив по одному судді і по одному писареві, звелівши Козакам судитися по службі і в усіх ділах, особи службової стосованихду своїх полках та сотнях; а лише у справах земських розбиратися, як і раніше, як шляхті — в судах повітових. Згодом від цього народився у деяких письменників той хибний висновок, що начебто завжди Козаки і по всіх їхніх справах, навіть і земських, судились особливим якимось правом Козацьким, від шляхетського відмінним. Та ця думка вельми несправедлива і спростовується самими вироками судовими, що наявні в архівах, згідно з якими всі розправи земські та міські відбувалися і покарання присуджувались поміж Козаками і їхніми чиновниками за Статутовими артикулами, узаконеними для шлехетства; самі ж лише служиві, себто реєстрові, та й то в пору служби, судилися старшинами їхніми правом військовим, що єдино до особи стосувалося. Хоча ж самі судилища міські та повітові в добу руїн та гонінь, що за Унію відбувалися, і від упадку чиновного шляхетства Малоросійського, що в Католицтво Римське і в Поляцтво навернулося, поруйнувалися або помінялися, а справи їхні по посадах перейшли були до полків та сотень, але й там судилися також Козаки, і вдовольняли їх за правами їхніми шляхетськими, особливого ж для них права ніде не видно. Навіть і самі Поляки, які опісля стали їхніми непримиренними недругами, права того ніколи в них не відбирали, а, навпаки, околична шляхта, що й донині між ними пробував (яка з Козаків вийшла, нічим від них не відрізняється І переважно не має власних земель своїх, а на володіннях, під Чиншем або на оброку живе), користується у них по одній породі з усіх прав та привілеїв шляхетських. Коли ж поводом такого протиріччя є той пункт, який після руїн у статтях Козацьких перекладено: «Аби ніхто з чинів сторонніх і не Козацьких у справи їхні військові не втручався, а де буде два Козаки, там вони третього судити можуть», то ця стаття сама собою доводить, що мова в ній про справи й розправи військові, а жодним чином не земські. Але при всьому тому і вона права шляхетського у Козаків не відбирає, бо саме те право перших привілеїв шляхетських узаконюється волею судитися шляхті через своїх виборних суддів, а не інших. Трибунал Малоросійський складався з семи департаментів, або відділів: 1-й з них означав верховний уряд і звався Генеральною Канцелярією з верхньою апеляцією, звідкіль виходили універсали Гетьманські і всі накази; 2-й — Генеральний Суд Міський; 3-й — Генеральний Суд Земський; 4-й — Комісаріат, котрий ревізував справи підкоморські і мав також Дирекцію над публічними будівлями, шляхами та переправами; 5-й — Скарбова Канцелярія, яка відала прибутками та видатками національними; 6-й — Військовий Регімент, що керував військовими справами; 7-й — Ревізійний Комітет, що ревізував усі рахунки скарбові та військові, від якого і фіскальство залежало над чинами та адвокатами, щоб вони точно виконували приналежні посади.

Для нагород за заслуги товариства, яке в полках і сотнях не вміщалося, заснував Король Баторій три класи, або ступені, Товаришів військових. До першого ступеня було жалувано Бунчукових Товаришів, а ранг їх дорівнював Обозному Полковому, а служба у війську а чи в поході мала місце при клейнодах національних, себто над бунчуком і знаменом; в мирну ж пору визначалися в пошановані Комісії повелінням Гетьманським і Генеральної Канцелярії. До другого ступеня жалувані були Військові Товариші, і вони на службі військовій також мали місце в штаті Гетьманському і біля клейнодів національних, а в житлах своїх займалися Комісіями, що призначалися Генеральною Канцелярією та її Департаментами, а по рангу вважалися супроти Сотників. До третього ступеня ставилися Значкові Товариші; вони мали місце на службі в полках при полковому прапорі, а при підвищенні вони ставали Військовими Товаришами. Всіх тих ступенів Товариші на ранги свої мали від Гетьмана універсали, і служили вони в своїй землі і в походах власним своїм коштом, але за довгочасну та відмінну службу нагороджувались від Гетьманів селами, хуторами та іншими милостями.

Король Баторій у всьому стосовно до Руського воїнства і народу був таким патріотом, яким пошановувався у Римлян Імператор Тіт, син Веспасіанів, себто друг і батько людства. Він справедливістю своєю і лагідністю вселив у всі народи Королівства свого дух єдності і братерської згоди. Не чутно було між ними ніяких суперечок мі про породи, ні про переваги, тим більше про релігії, що часто уми народні бентежать. Навіть саме Духовенство, що має нахил звичайно до дебатів та привласнення собі правоти думки, подобилося тоді агнцям непорочного золотого віку або пастирства Адамового, і що з усього найдивовижніше, то була згода чиста і обох головних релігій — Римської та Руської. Коли відлучався Єпископ Римський, то доручав паству Єпископу Руському, коли ж, навпаки, відлучався Єпископ Руський, то також доручав Єпархію свою в правління Римському Єпископові, і все було в послуху і любові прямо Християнській.

Признання і милість Короля Баторія до воїнства і народу Руського пояснюються в привілеєві його, даному року 1579-го Квітня 19 дня, в якому так написано: «Зглядом і увагою великих праць і лицарства військ Руських, які вони показали і завше оказують в обороні і розширенні спільної отчизни од супостатів і ізвиклих претендаторів зарубіжних, найбарзій од тих триклятих іноплемінних Магометанців і бусурманів, плюндрующих отчизну і завертаючих в неволю люд Християнський, яко се й недавно за Королівства нашого учинилося, але милістю Божеською і звитяжеством вірного Гетьмана нашого Руського Богдана і військами його Козацькими знатне одвернуто й одплачено, уставуємо і потверджуємо всі права, вольності і привілеї війська того і всього народу Руського, антецесорами нашими постановлені і утверджені, і як із віків у них бувало, так нехай і пребуде на вічні часи, і нехай не важить ніхто одміняти й порушувати права і вольності у добрах вічистих і набутих і всіляких маєтках, а вільні вони шафувати ними по своїй волі і судитися за них в своїх Судах земських і міських, в яких засідати вибраним од лицарства особам і судити по своїх правах і статутах Руських; а належитих до лицарства військового, тим судитися в обозах і таборах своїх од суддів військових, яких ми в кожному полку призначити звеліли, однак справа до них належить про тяготи воїна і маєтку його рухомого, допоки хто козакує і вписаний в реєстри військовії, а з поворотом в повіти й околиці судитися вони зачнуть в судах повітових і міських, яко стан Шляхетний і Шляхетство Руське, що в рангах, посадах і реєстровому Козацтві перебуває, яке єдність і рівність має з Шляхетством Польським і Литовським, яко же при першому з'єдноченні Русі з Польщею і Литвою уложено єсть і затверджено, і ми теє потверджуємо і заховуємо. Трибуналові Руському провадити справи свої в пошанівку в новоствореному місті нашому Батурині, а як потреба скаже, то й в Черкасах; теж і Гетьманові Руському резидувати в тому місті, а в Черкасах мати намісника свого з Генералітету військового, який ми значно розширили і заоздобили, умноживши і класи товариства Бунчукового, Військового й Значкового, яким поміщатись під бунчуком і при полкових хоругвах, а бунчук жалуємо ми Гетьманові на знак звитяги його з військом своїм над народом Азіятичним, од якого і клейнод сей здобутий працею Гетьманською і кровію Козацькою».




Попередня    Головна    Наступна

1   2   3   4   5   6   7   8   Т



Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.