Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Попередня    Головна    Наступна

1   2   3   4   5   6   7   8   Т




Хмельницький, об'єднавши Барабашеві війська зі своїми, проголошений і затверджений був од них Гетьманом Малоросійським Жовтня 1-го дня року 1647-го, і першою турботою його було поновити і влаштувати полки реєстрові на давній основі за планами Гетьмана Ружинськото і розставити їх на кантонір - квартири в Черкасах, Чигирині та Умані з їх округами, звідкіль Поляки та Жиди заздалегідь вивтікали до границь Польських; а в полки Малоросійські щоденно приходили мові війська з Малоросії, і тут вони формувалися і озброювалися. А тим часом Гетьман Хмельницький відправив полонених урядників Польських і самого їхнього Гетьмана Потоцького в Крим до Хана Іслам-Гірея, даруючи їх Ханові для одержання надійного і вигідного за них викупу. Просив він при тому Хана про укладення з ним союзу супроти Поляків, нагадуючи про колишні союзи і послуги Гетьманів Гулака і Півторакожуха з військами Малоросійськими, для Криму зроблені, і пояснюючи, поміж іншим, що нітрохи Поляків та військ їхніх не боїться, а лише небезпечні для нього самі їхні підкупи і підступство, якими вони багатьох Гетьманів і старшин Малоросійських зрадницьки до себе заманили і перемучили і нині тією самою зброєю загрожують діяти, оголосивши в народі значну суму червінців за його зраду і запроданство, котрі в партизанствах та фракціях суть звичайні.

Хан Іслам-Гірей, подякувавши Хмельницькому за такий добрий дарунок, відмовився, одначе, від союзу його з ним і з Малоросією, виставляючи непоборними причинами тому мирне становище Султана, його Імператора, з Польщею і свару Султанську з могутніми сусідніми державами Європейськими і Азіатськими, у яку і Татарські війська неодмінно будуть задіяні. А радив би Хмельницькому прийняти до себе за гвардію друга свого Мурзу Тугай-бея з його ордою числом в чотири тисячі; але й то під виглядом найму, на що сей Мурза має виключне право або особливий привілей, а він за поведінку та вірність Мурзи і за війська його ручається і відповідає, обіцяючи в усьому іншому бути безсумнівним Хмельницькому приятелем та опікуном, бо спробував не раз непостійність Поляків і знає досконало підступний їхній характер, за що поклявся він собі бути вічним їм недругом. Хмельницький, бувши добрий політик в ділах міністерських, того тільки і прагнув, аби звідати помисли Ханські стосовно Поляків, а кореспонденція його з ним для того розпочата, щоб попередньо прихилити Хана на свій бік, попереджуючи Поляків, про котрих він знав, що не забудуть подарунками своїми та обіцянками прихилити Хана на свій бік, щоб він, у разі потреби, зробив військами своїми диверсію в Малоросію. Отож, приставши Хмельницький на Ханські пропозиції, послав у Крим сина свого Тимофія, аби уклав угоду з Тугай-Беєм і перебував з таємними дорученнями при дворі Ханському в характері міністра.

Гетьман Хмельницький, ратоборствуючи цілую зиму на Поляків, послав на них загони військ своїх в усі поселення Малоросійські, що лежали позаду його позицій, і очистив од них та од ЖидІвства ту частину Малоросії по самий Київ і Канів. Тії із них, хто сторожив начальство і митниці, були винищені до ноги, а майно їхнє та озброєння відібрані на військо. Найзначніше ж шляхетство Польське, себто їхні вельможі, як от Князь Вишневецький, Яблонський, воєвода Кисіль та багато інших, що мешкали в Малоросійських містах та містечках, колишніх рангових Гетьманських та старшинських, а опісля захоплених ними свавільно і привласнених собі навічно, за поданням начебто Сенату і Речі Посполитої, якими вони цілковито володіли, а саме: в Лубнах, Золотоноші, Трахтемирові та інших, випроваджено з честю з городів оних, зваживши, що деякі з них були Руської породи і навернулися за перших переслідувань до Католицтва і Поляцтва; а інші, бувши в чинах і на посадах Малоросійських, управляли народом і посадами розсудливо і лагідно. І таким всім жодної кривди не вчинено, а лише за привласнення неправильним чином Малоросійських маєтків стягнена з них контрибуція грішми, кіньми, військовим спорядженням та хлібом, і все те вжито на військо. Також і Жидове, визнані народом у доброму поводженні і не вредними, а корисними у співжиттю, викупились ціною срібла та речами, для війська потрібними, і відпущені за границю без озлоблення.

На початку 1648 року мав Хмельницький готового при собі війська, добре озброєного, сорок три тисячі сімсот двадцять чоловік, і в тому числі реєстрових Козаків 35 тисяч, охочекомонних, або волонтерів, 4 900 та Запорозьких Козаків З 820 чоловік. З першого квітня того року, звідавши він, що Коронний Гетьман Павло Потоцький з численною Польською армією, зібравшись під Кам'янцем Подільським, іде вниз рікою Дністром до Уманщини, виступив супроти нього з двадцятьма п'ятьма тисячами війська, залишивши решту в міцному становищі над рікою Буг резервним корпусом. І, йдучи вниз рікою Ягорликом, вислав проти армії Польської декілька партій легких військ і наказав їм, нападаючи на авангард Польський, відходити від нього скоропоспішно, вдаючи, що вони їх лякаються, і всі війська Козацькі від того тікають до кордонів Татарських. А тим часом повернувся Хмельницький з усім військом у степ до Жовтих Вод, де, укріпивши на узвишші обоз свій окопами та важкою артилерією і полишивши в ньому трохи піхоти з в'ючними кіньми, вилаштуваними натомість кінноти, заховався вночі осторонь обозу за очерети та балки тамтешні. Гетьман Потоцький з військами Польськими, женучи перед собою загони Хмельницького, наткнувся на обоз Козацький, за котрий загони того поховалися, і, замріявшись, що все од нього тікає і ховається, без певного розміркування та приготовлений, не укріпивши навіть обозу свого, повів одразу атаку на табір Козацький. Учинена з обох боків стрілянина з гармат та мушкетів вчинила чимало грому та тріскотняви, а дим, що з того піднявся, затьмарив обрій і покрив войовників. Хмельницький в той самий час з усім військом вийшов зі схованки і, пройшовши обозами Польськими до самого тилу їхніх військ, ударив на них з усією несподіваністю і, зробивши перший, дуже поцільний постріл з гармат та мушкетів, напустився згодом списами. Поляки, щойно дізнавшись про напад ворога, почали на нього обертатися, але вже ним переможені і змішані були. Убивство вчинено жорстоке і повсюдне. Поляки, одстрілявшись на обоз Козацький, не встигли зібратись з новими набоями, захищалися самими шаблями; та шаблі супроти списів — оборона вельми слабка, і Козаки перекололи ними Поляків понад дванадцять тисяч, а серед них убиті Сенаторські діти: Шембек і Сапіга і багато Полковників та інших значних людей. Закінчилось тим, що вони розбіглися у великому безладді світ за очі, полишивши обоз свій зі всіма обладнаннями і запасами на здобич Козаків. На погоні схоплено в полон чиновників Польських сорок дев'ять чоловік, а серед них сам Гетьман Потоцький. Битва ця відбувалася Квітня 8-го, в день Суботній, і Хмельницький, відправивши на місці вдячний Богові молебень за таку славну над недругом звитягу, поховав мерців своїх і Польських, а живих Бранців польських і Гетьмана їхнього Потоцького вислав як Новий дарунок Ханові Кримському, від якого отримав вдячний адрес із запевненням про незмінну дружбу його до Хмельницького і до всієї нації Малоросійської і з обнадіюваням про готовність свою на їхню допомогу на випадок потреби і як скоро з'явиться до того можливість.

Гетьман Хмельницький, вирушивши од Жовтих Вод, поспішив з військами Козацькими до міста Кам'янця-Подільського, котрий вважався нарівні з Кодаком непереможною у Поляків твердинею і був гніздом, або збірним пунктом для військ Польських, що висилалися на Малоросію. Резервному корпусу своєму, що був під командою Писаря Генерального Максима Кривоноса, велів іти з правого боку армії — над рікою Бугом. Наближаючись до Кам'янця, застав там Хмельницький нового Гетьмана Калиновського зі свіжими Польськими військами, що розташувався під батареями фортеці. Він влаштував і укріпив табір свій на видноті у ворога і впродовж перших днів робив об'їзди і огляд табору Польського і фортеці з легкими з обох боків перестрілками; а 16-го числа Травня, удосвіта повів Хмельницький атаку на табір Польський з боку фортеці, під яку ще з опівночі підповзла з долішнього боку значна частина його піхоти з самими мушкетами та списами. І коли з боку Козацького почалася на табір Польський сильна стрілянина з гармат та мушкетів і вчинено зумисне великий ґвалт од війська, то в ту саму пору піхота Козацька, вискочивши заздалегідь і відкривши собі проходи у фортеці за водою, вдерлася через них всередину фортеці. Гарнізон тамошній, не очікуючи ніколи з того місця нападу, як з боку неприступного і самою натурою, себто кам'яною стелею, укріпленого, обернувшись до того місця спиною, оглядав уважно бій, що точився внизу за фортецею, а Козаки, напавши на нього зненацька в тил, повалили більшість солдатів гарнізонних списами долу, а решта з них хоча і обернулися на ворога і почали боронитися, але вже було пізно, і все перемішалось, і вони винищені Козаками всі до єдиного. Отож, очистивши Козаки фортецю тую від гарнізону, обернули з батарей гармати на табір Польський і вчинили в ньому ядрами і картечами велику руйнацію. Поляки, відчувши загибель свою з тої фортеці, котру вважали своїм захистом, були здивовані і вражені і почали в повному безладді тікати з табору; а Хмельницький, зауваживши вдалі дії піхоти своєї з фортеці і втечу Поляків з їхнього табору, наступив на нього всією потугою і, зайнявши його з малим спротивом, погнався кіннотою своєю за втеклими Поляками, з котрих небагато врятувалось втечею, а решту вбито, і табір дістався у здобич переможцям з численною артилерією і всілякими запасами. При похованні обосторонніх убитих нараховано тіл Польських у фортеці і поза нею 12 713, а Козацьких лише 377, і сія велика нерівність приписується вдалому здобуттю фортеці і табору зі слабким спротивом від Поляків та їхньому недбальству.

У Кам'янці-Подільському залишив Хмельницький достатній гарнізон Козацький і, розкомандирувавши звідтіль чимало корпусів і деташаментів на всю Малоросію, суміжну з рубежами Польськими та Литовськими, звелів начальникам тих команд виганяти і винищувати Поляків і жидів, де вони ними знайдені будуть, а паче стежити за рухом військ Польських і Литовських всередині їхніх земель і їх відбивати при границях, а йому давати про те знати для підпомоги. І тії деташировані були: Обозний Генеральний Носач і Полковник Дорошенко в Галичину і Князівство Острозьке; Писар Генеральний Кривоніс і Полковник Лукаш Шаблюка через Київ до міста Слуцька і ріки Случі; а Осавул Генеральний Родак і Полковники Остап Нестелій та Федір Богун до ріки Прип'яті і далі в Литву; Хорунжий Генеральний Буйніс і Полковники охочекомонні Яків Гладкий і Кіндрат Худорбай — за Чернігів, у Полісся та СІверію; а сам Хмельницький з головним військом, переходячи Малоросію серединою, спинився під містом Білою Церквою і звідтіль 28 травня розіслав у Малоросію прокламацію свою, або універсал, наступного змісту: «Зіновій-Богдан Хмельницький, Гетьман славного війська Реєстрового і Запорозького і всієї по обох сторонах Дніпра сущої України Малоросійської, вам усім, Малоросійським по обох сторонах ріки Дніпра, Шляхетним і Посполитим, більшого чи меншого чину людям, а особливо шляхетно уродженим Козакам, Істій братії нашій, сим універсалом нашим ознаймуємо, що не без причин наших слушних мусильсьмо зачати війну і підняти зброю нашу на Поляків, через котру що ся, при всесильній допомозі Божеській, на Жовтій Воді Апріля 8-го, а згодом під Кам'янцем Мая 16-го над ними, Поляками, стало, то всім Вам уже досконало єсть відомо. Тепер же, по двох тих над Поляками нерівних битвах наших, скоро стало відомо, що вони, тим нещастям своїм розгнівані і розлютовані бувши, не лише самі Панове і Княжата коло Вісли і за Віслою многі на нас стягають і гуртують війська, але і самого найяснішого Короля свойого Владислава, Пана нашого милостивого і отця ласкавого, на нас підмовляють, підбурюють, аби з усіма силами своїми прийшовши в Україну нашу Малоросійську, латво нас вогнем і мечем завоювали і, мешкання наше сплюндрувавши, зруйнували і в порох і попіл обернули, а самих мас вибили, інших же в немилосердну неволю забрали і на інші найвіддаленіші за Віслу місця випровадили, славу нашу не лише в частині світу Європейського справедливо славлену, але і в одлеглих за морем Чорним країнах Азіатських доволі народам тамошнім відому, скасували і поглинули. Постать вилисьмо в намірі нашому не супроти Короля, Пана нашого милостивого, а супроти Поляків гордих, за нізащо маючих його Королівські високоповажні привілеї, нам, Козакам, і всім взагалі Малоросіянам дані, права і вольності наші стародавні, при нас заховані і укріплені, мужнім і безстрашним, при помочі Божій, станути серцем і збросю. Для цього, прибувши од Кам'янця і станувши обозом нашим військовим тут, під Білою Церквою, пишемо до вас сей універсал, через котрий закликаємо і заохочуємо вас всіх, Малоросіян, братію нашу, до нас, до компанії воєнної, а теє прикладаємо і сповіщаємо, що вони. Поляки, подлуг їх же хронікерів Польських свідчення, од нас, Савроматів і Русів уродившись і пішовши і заєдно спочатку з самовласною братією нашою, Савроматами й Русами, бувши, а неситої слави і багатства душевредного собі шукаючи, од сопребування і інше найменування, єже єсть Ляхи й Поляки, собі учинивши і за Віслу заволікшись, на чужих грушах і землях, там, між знаменитими ріками Одрою і Віслою засіли; багатьом околичним землям і панствам Німецьким і іншим західнім і північним пошкодивши і держави їхні з людськими оселями завоювавши і розбійницьким чином минулих тих стародавніх віків утрутивши і укривши собі, заволоділи. Згодом, доки спливло чимало часу, в оселях своїх понад Віслою, на просторих тамошніх чужих землях розплодившись і примножившись, а приреченими людськими шкодами і здирствами недоволені бувши, повстали даремно і безсовісно, яко же колись Каїн на Авеля, на Русів, альбо Савроматів, власну з древніх часів природжену братію свою, і за проводом Короля свого Казимира Великого, уже їм сього імені Третього, року од, Рождества Христового 1333 альбо 1339 звлаща змалілим і зубожілим тоді Київським і Острозьким і іншим справжнім Руським Князям нашим, завоювавши їх своєю неситістю, привлащали і підкорили істинні і прадавніх часів землі і провінції Сарматські, альбо Козацькі, наші, Руські, од Подоля, Волиня і Волох посполу і аж до самого Вільня і Смоленська, довгі і обширні границі свої імущії, а саме: землю Київську, Галицьку, Львівську, Холмську, Белзьку, Подільську, Волинську, Перемишлівську, Мстиславську, Вітебську, Полоцьку. І не лише в згаданих землях і провінціях наших Руських славне ім'я наше Козацьке скасували, але, що найгірше і найжалобніше, всіх тих, братію нашу, Роксолянів, у невільниче підданське ярмо запрягши, од віри батьківської Православної, душеспасенної Греко-російської відторгнули і до погубної Унії і Римського заблудження силою, ґвалтом і многими над совістю Християнською муками і тиранством привабили і приневолили, всіх перших Князів та Королів своїх Польських, що благочестя наше Греко-російське зберігали і утвердили, привілеї і мандати знехтувавши, знищивши зовсім супроти політики шляхетської і доброї совісті, їх скасували. Та коли і того душевредного, що в погибель тягне, Схизматичного їхнього неситого вчинку (єже благочестя святе на УнІю обернули і честь Козацьку в нечестя та незнання перетворили) замало було для їхньої заздрості і гордості, то, нарешті, положилися були, мимо волі Королівської, Пана нашого милостивого, і з самих крайніх і останніх, від Піль Диких сущих, а саме: Чигирина, Трахтемирова, Переяслава, Полтави та інших многих міст і сіл, по обох сторонах ріки Дніпра зостаючих, України Малоросійської власної, предковічної отчизни нашої, од Святого Рівноапостольського Князя Володимира Київського, котрий святим хрещенням Русь просвітив, благочестям правдивим І непорушним сяючих найзначніших людей і Козаків, вигубити і викоренити; а самим поспольством, альбо посполитим народом нашим, заволодівши, і не лише в ярмо невільниче їх запрягти, але, по своїй безбожній волі, і душевредну правилам священним і святих отець наших противну прийняти Унію, чого уже певні були знаки і документи, коли не лише многих Козаків і міщан, братію нашу, пси дозорці Лядські поїли і коли плітками фальшиве панам своїм оскаржували, і на згубу голів їх приправили, і добрами та маєтками їхніми заволоділи, що і мені, Хмельницькому, од нецнотливого сина і брехуна Чаплинського, дозорці Чигиринського, прийшлось було терпіти і голову позбути; але і віру нашу Православну завжди лаяли і безчестили, священиків наших благочестивих з будь-якої, хоч найдрібнішої, причини ганьблячи, лаючи, побиваючи, розкривавляючи, волосся і бороди видирали і утинали. Які ж вам самим всім Малоросіянам од них, Поляків і Жидів, їхніх орендаторів і улюблених факторів, по сей час являлися кривди, тяготи, озлоблення та руйнації, тут ми тих не іменуємо, поневаж ви самі про них відаєте і пам'ятаєте. Теє лише тут вам нагадуєм, аж до якої прийшли були єсте неволі у Поляків, що двом або трьом, які у місті на вулиці або в домі своєму зійшлися, заборонено і не вільно було вам з собою перемовитись і про потреби свої господарські побесідувати, без чого акти Християнські і весільні бути не можуть. І що Бог Творець дав людині уста на глаголання, тії Поляки строгими указами своїми боронили, і німувати над політику і всьогосвітні звичаї вам було наказано. Який то незносний тягар і вуст замикання поневаж милість Божа всемогутня благословила і помогла нам зброєю нашою воєнною одсікти і відімкнути, звитягою уславленою в двох вищеречених перемогах над Поляками, супостатами нашими. Тоді нехай буде повсякчас хвалене і возвищуване ім'я Його Божеське, яко не занехаяв зітхання безустників і сліз ваших, через Поляків пролитих і проливаних! А що ми нинішню з Поляками учинили війну без відома і ради вашої всенародної, за теє ви нас не жахайтеся! Бо ж ми вчинили так для ліпшої користі вашої і нашої, навчившись обережності і кращого військового керування з прикладу попередніх братій наших, що під Кумейками і в гирлі ріки Тясмину з Поляками у недавно минулих часах війну мали і що поневаж перед війною своєю універсалами своїми, до вас на всю Україну засланими, повідомили Поляків про свій противний їм намір. Тоді, тим повідомленням попереджені, Поляки, як і належало запобігти лихові своєму, приготувались і на подолання їх військ Козацьких приспособились. І ми теж такого нещасливого випадку втрималися аж по сюю пору із цим універсалом про розпочате з Поляками діло воєнне повідомленням нашим. А тепер, як відати вам, всім взагалі Малоросіянам, про те сповіщаємо, так і до компанії воєнної на прийдешнє з ними ж, Поляками, діло воєнне вас викликаємо і заохочуємо. Кому мила віра благочестива, од Поляків на Унію перетворена, кому з вас люба цілість вітчизни нашої, України Малоросійської, і честь ваша шляхетська, од Поляків знищувана, вельми зневажена, топтана й лаяна, той всяк не як виродок, але як зичливий і люб'язний син вітчизни своєї, по вислухуванню сего універсального ознаймення нашого до нас у табір під Білу Церкву на добрих конях і зі справною зброєю неодкладно і спільно з нами, прикладом старовічних, валечних і многим народам в околичних краях славних предків своїх, стануть мужньо і небоязко, при всемогутній допомозі Божій, супроти Поляків, своїх грабівників, злобителів і супостатів, рачить. Бо ж коли не звелите допомогти нам в даній воєнній кампанії, то знайте ж, як Поляки нас подолають, певне, і вас всіх, Малоросіян, без жодного браку і респекту, подлуг давнього злого наміру свого, не лише вогнем і мечем зруйнують і спустошать, але і всеконечним віри нашої благочестивої і святої викоріненням та наругою рештки ваші і чад ваших в полон загорнуть і в неодмінну довічної неволі вберуть одежу. Краще тоді і благокорисніше нам за віру Святу Православну і за цілість отчизни на плацу воєнному, од зброї бойової полягти, аніж в домах своїх, яко невістюхам, побієнними бути. Коли ж бо помремо за благочестиву віру нашу, то не лише слава і відвага наша лицарська у всіх Європейських та інших краях, далеких землях славно пролунає, але й уповання наше, єж за благочестя вмерти, буде безсмертя сповнене і мученицькими вінцями од Бога вінчане. Не бійтеся тоді, вашмосці, братіє наша, шляхетно уроджена Малоросійська, Поляків, хоча б і найчисленнішї були їхні війська! Але взірцем славних і великих Русів, предків своїх, при своїй правді, за. благочестя святе, за цілість вітчизни і за поломання колишніх прав і вольностей своїх станьте спільно з нами супроти тих своїх кривдників і руїнників, з несумнівною надією своєю од бід нинішніх визволення і всемогучої благодаті Божої, в прийдешньому випадку воєнному, на супостатів наших допомогу нам створити готової, якої то благодаті Божественної уже і суть знаки, перше: дворазова вище пойменована звитяга над Поляками; друге: щирая прихильність всього війська низового Запорозького на поміч нашу напоготові зостаючого, крім того, що вже при нас єсть тисяч три з лишком; третє: найясніший Хан Кримський з всіма ордами допомагати нам у потребі готов єсть на Поляків, при котрому, для ліпшої певності, і сина старшого Тимоша резидувати ми залишили, і тепер готової за його Ханської милості доброї і воєнної орди Кримської йде до нас тисяч з чотири із паном Тугай-Беєм, мурзою значним; четверте: і Козаків реєстрових, братії нашої, п'ятнадцять тисяч, що од Гетьмана Коронного з Барабашем Полковником і з Німцями при Гетьманичу виправлені були в суднах водних і румом проти нас, і біля Кодака оддавши Барабаша, недруга вітчизняного, а підхлібника Лядського, Дніпровим глибинам, до нас пристало і воєнній в обох разах експедиції значно допомогло нам, слушно тую присягу зламавши, котру на вірність Гетьманом Коронним у Черкасах перед сіданням у судна водні під зброєю Лядською, яко невільники і полонені, було змушене виконати, коли самі Поляки до зламання тої присяги суть виною І початком, самі перші поламавши, мимо волі Королівської, права і вольності стародавні Козацькі і Малоросійські і присягу свою на приязнь при нерушимості цілій давніх прав і вольностей, Козакам і всім Малоросіянам навзаєм учинену; п'яте: із власних їм людей три тисячі драгунії, перед Кодацькою битвою в передній сторожі бувшої, вірність і присягу свою зламала і, Гетьманів Коронних полишивши, до нас добровільно прилучилася, так для того, що була покривдженою в своїх заслугах, яко ж і задля того, що розуміла ненависть і злобу Гетьманів своїх Коронних і всіх панів Польських, до всіх нас, Малоросіян, сущу і на всеконечне наше і віри нашої Православної викорінення і вигублення великим гнівом подвигнену, воліли краще йти за нами, Малоросіянами, при правді й істині сущих, що права і вольності свої обстоювали, ніж за своїми Поляками, що неправедно на викорінення наше повстали, пихатою люттю розпалювані; шосте: і для того ласка Божа і поміч Його всесильна при нас бути може, що по кривдах наших почали війну сю з Поляками не без відома і дозволу пана нашого найяснішої Королівської Величності Владислава Четвертого, котрий року 1633-го, в пору своєї щасливої коронації, бувшим і нам при оній з Барабашем та іншими знатними війська Малоросійського товаришами, прикладом попередніх найясніших Князів і Королів Польських, антецесорів своїх, усі наші військові і Малоросійські давні права й вольності, при особливому утвердженню віри нашої Православної, новим своїм на пергаменті краснописаним Королівським підписом власної руки і при завісистій коронній печаті, ствердивши привілеєм, відправив нас, яко отець ласкавий, ударувавши кожного значними дарунками. А при відправі нашій, що на самоті відбувалася, усно Його Величність до нас проказав: «Абисьмо по-давньому Гетьмана собі постановили і при своїх правах та вольностях кріпко стояли, не піддаючи їх Полякам у зневагу, щитячись Його Королівськими та Іншими давніми привілеями. А якби панове Польські або дозорці тих привілеїв не слухали, то маєте, каже Його Королівська Величність, мушкет і шаблю при боці: тими просто можете боронити свої од Поляків порушувані права й вольності!» Після чого в кілька літ, коли безперестану вчинялись Поляками злобними біди і крайні здирства, тоді знову ми всі з Барабашем суплікувалисьмо про те через особливих послів наших до Його Королівської Величності Владислава, Пана свого милостивого, котрий, при одправі їх, яко словесно, так і приватним листом своїм Королівським до Барабаша і до всіх нас, Козаків, теє ж своє Королівське, давніше нам самим мовлене ж, що на оборону прав маємо мушкет і шаблю, потвердив і повторив слово. Але поневаж Барабаш Полковник, недруг і недоброзичливець отчизни нашої, яко таке милостиве Королівське слово і дозвіл, так і привілей його таїв без жодної користі Малоросійської, заховував у себе, не стараючись про необрання Гетьмана Козацького, про звільнення від кривд Лядських всього народу Малоросійського, тоди я, Хмельницький, взявши Господа Бога на допомогу і відібравши штучним чином у Барабаша привілеї Королівські, мусилем сіє воєнне з Поляками зачати діло, на яке Його Королівської Величності самої превисокої війною на нас рушення ніколи не сподіваємось, так для того, що зачалисьмо сію війну з Поляками за дозволом Його Королівським, яко й для того, що Поляки, легковажачи Його Королівську превисоку персону, мандатів і наказів Його не слухали і безнастанні Малоросії утиски накладали. А коли Король, котрий військові всьому є головою, сам у війську Польському супроти нас не піде, то панів Польських і їхнього велезібраного війська, яко тіла, альбо ока без голови, найменше устрашитися не хочемо. Бо, коли ветхий Рим, який усіх Європейських городів матір'ю назватися може, многими Панствами й монархіями володів і з шестисот сорока і п'яти тисяч війська свого колись пишавсь, з давніх тих віків далеко менших супроти згаданої войовничої потуги Римської валечних Русів з Русії, від помор'я Балтицького, альбо Німецького, зібраних за проводом Князя їхнього, коли був узятий і чотирнадцять літ ним володіли, то тепер нам ґвалтом тих старожитних Русів, предків наших, хто може заборонити діяльності військової і применшити одваги лицарської? Що вам, братії нашій, взагалі всім Малоросіянам, запропонувавши і на обміркування здорове подавши, поспіх Ваш до нас в обоз під Білу Церкву старанно і пильно жадаємо і їм же упрійме зичимо од Господа Бога здоров'я і щасливого в усьому дізнати поводження! Дано в обозі нашому під Білою Церквою року 1648-го, місяця Мая 28 дня».

Од відряджених Гетьманом Хмельницьким корпусних його керівників одержані ним під Білою Церквою донесення: перше — од Писаря Генерального Кривоноса, що Гетьман Польський Калиновський, котрий втік був з-під Кам'янця-Подільського, зібрав нову армію з Польських та Литовських військ, пробирається з ними на Поділля і, за словами спійманих «язиків», переправився вже через ріку Случ; друге — від Осавула Генерального Родака, що він, довідавшись над рікою Прип'яттю про похід Князя Литовського Радзивілла з військами тамошніми до Сіверії, вирушив услід за ним зі своїм корпусом і застав його побіля містечка Городні, де святкував він звитягу свою над Хорунжим Буйносом і Полковниками Гладким і Худорбаєм, з яких Буйніс, Гладкий і Осавул Полковий Подобай з багатьма Козаками були вбиті, і в'юки їхні з запасами та артилерією дістались ворогові, яко здобич, а Полковник Худорбай з рештою війська приєднався до нього, Родака, зустрівши його на Гомельщині. Саме тому Осавул Родак, з незвичайною поспішністю наблизившись до табору Радзивілла і через роз'їжджі партії свої і спійманих «язиків» звідавши, що війська Радзивіллові, напоєні перемогою своєю, стоять безжурно і без усілякої остороги і приготувань відпочивають у таборі, а місцями і бенкетують, напав на них усіма військами своїми, вийшовши несподівано із-за лісу, і першим порухом одігнав кіннотою своєю всіх ворожих коней, що були на пасовищі, а спішеними Козаками зробивши постріл з гармат та мушкетів по табору, напустив їх із списами на війська Литовські, які, будучи напівголими та неозброєними, кидалися з місця на місце і хапалися то за одіж, то за зброю. Одначе Козаки, не давши їм оговтатись і вишикуватись, усіх їх перекололи та перебили, а врятувалися лише ті, що розбіглися по лісах, і командир їхній, Князь Радзивілл, що перехопився з ліпшою, одначе нечисленною кіннотою за річку і також в лісах заховався. Великий табір Радзивіллів, його пречудові екіпажі з сервізами та буфетами і обоз військовий з усіма запасами та артилерією дісталися як здобич Козакам і їх збагатили, а дрібною зброєю та кіньми наділили багато тисяч нових воїнів, і корпус Родаків з Худорбасм вирушив до Новгорода-Сіверського для подальших пошуків за Поляками та Жидами.

На рапорт писаря Кривоноса наказав йому Хмельницький, вертаючись зі своїм корпусом на Поділля, триматися осторонь правого флангу ворожої армії і дати знати від себе Обозному Носачеві, щоб він з Галичини поспішав до нього на зближення, а сам Хмельницький із військом, що при ньому було, виступивши від Білої Церкви, направив похід свій до міста Корсуня і, оминувши його, дістав вістку про наближення армії Польської. А тому-то, зоставивши Хмельницький обоз свій при Корсуні, розташував піхоту з важкою артилерією по садках та пасіках міських і відправив уночі легку команду до писаря Кривоноса, щоб він, наближаючись до армії Польської і нічого з нею не починаючи, очікував перших пострілів з гармат з боку міста і тоді б наступав у тил ворога. І по цьому розпорядженню двадцять сьомого червня в п'ятницю виступив Хмельницький з самою кіннотою супроти ворога. Поляки, довідавшись дорогою, що війська Козацькі розійшлися багатьма корпусами в різні боки, і сподіваючись застати і атакувати Хмельницького, що ховався в Корсуні з малими силами, квапилися на нього напасти. Хмельницький, зустрівши ворога своєю кіннотою, почав з ним перестрілку і, витворюючи перед ним коло звичайним маяком, подався при тому назад, вдаючи, що тікає він до міста. Поляки, з усім запалом налягаючи на кінноту Козацьку, не озираючись по сторонах, найшли самою серединою, або центром своїм, на піхоту Козацьку, приховану садами та окопами з городів. Учинений від піхоти несподіваний і надто близький постріл з гармат і мушкетів повалив великі купи Поляків у самій їхній середині, а повторювані постріли зовсім їх перемішали та перекинули; піхота, яка вийшла з окопів, довершила поразку їхню своїми списами, і вони побігли в повному безладді, полишивши на місці всю артилерію з її обладунками. При втечі зустрів Поляків Кривоніс зі своїм корпусом; і коли він перетяв їм дорогу і розпочав по них стрілянину з гармат та мушкетів, то Хмельницький, наздогнавши їх своєю кіннотою, вчинив те саме з тилу, і Поляки були остаточно розбиті і розсіяні так, що врятувалися з них лише ті, що розбіглися прудкішими кіньми поодиноко на всі сторони. Обози їхні, артилерія і всі запаси дісталися як здобич Козакам, а побитих Поляків при похованні нараховано понад одинадцять тисяч. Але гетьман їхній Калиновський з малим числом штату свойого врятувався втечею, і коли доганяв його Козак і вже доторкав списом його в спину, то він, кинувши на землю гаманця з грішми і золотого годинника, тим біди спекався.

Од Корсуня був висланий Хмельницьким Писар Кривоніс з корпусом своїм на місто Бар, в якому, за донесеннями, зібралось чимало Поляків та Жидів, які збіглися з Волині та Поділля. Він, досягнувши цього міста, знайшов його в оборонному стані, з достатнім гарнізоном. Перший замах Кривоноса на місто відбито було гарнізоном і міщанами з великою втратою людей з обох сторін. Кривоніс, не маючи при собі достатньо артилерії задля формальної облоги міста, вдався до хитрощів: за одну ніч призапасивши чималенько соломи та сіна, звелів усе те перев'язати в кулі і, змочивши частину їх водою, накидати повні рови з однієї сторони міста, а опісля все те запалив. Витворений мокрою соломою і сіном великий дим натурально оповив одну сторону міста і валів міських, що була за вітром. На це місце приготовлена була піхота з драбинами та полудрабками для штурму валів міських, і як народ і гарнізон міський зібрались на місце пожежі для оборони будівель і в очікуванні сюди ворога, то з боку Козацього учинено гарматну стрільбу на самий вогонь; а під шум поповзла піхота Козацька на вали міські в тому місці, де на них більше діяла темрява від диму, і, ввійшовши до міста, відбили одну найближчу до них міську браму, в котру також ввійшла піхота з артилерією, і всіма цими силами вчинено на міщан і гарнізон жорстокий і несподіваний напад з флангу і з тилу. Вони, опісля недовгого спротиву будучи збиті'і розпорошені, повтікали — одні з гарнізоном в замок, а інші поховались по домах. Піхота, переслідуючи втікачів, увійшла слідом за ними до замку і ним заволоділа; і тоді вчинено у місті і замку жахливу різанину, особливо над Жидами та їхніми родинами, з яких не зосталося жодного в живих, і викинуто з міста і зарито в одному байраку мерців їхніх близько 15 000. Поляків перебито самих військових та лихих начальників народних, решту помилувано і випущено до Польщі; місто пограбовано і залишено під управою тамошніх Руських мешканців з Козацьким гарнізоном.

Од Осавула Генерального Родака 13-го числа Червня одержано Хмельницьким вістку з Сіверії, що він, очистивши, від Поляків та Жидів Чернігів з околею і всю Стародубщину з містом Стародубом, поспішав з корпусом своїм до Новгорода-Сіверського, де за вістками, які до нього дійшли, зібралося чимало Поляків та їхнього війська, відрізаного тим корпусом од Литви, Смоленщини та Білорусії. По дорозі перестрів його біля Грем'яча Хорунжий Новгородського повіту Фесько Харкевич і 110 старих реєстрових того повіту Козаків, уже відставних, і розповів йому про стан і число військ Польських з їхньою Шляхтою, які замкнулися в Новгородському замку під командою Воєводи Сіверського Яна Вронського.

Родак, не маючи од міщан ні помочі, ні спротиву через малеє їх число, що склалося од пори загального їх вигублення, учиненого Польськими військами, котрі водилися з відомим Московським самозванцем Отреп'євим, приступив до міста спокійно і, розташувавшись станом біля Ярославських потоків, або ручаїв, повів атаку на місто з Зубрівського рову, названого так по бувшому тут Князівському звіринцеві та звірах, що в ньому були, зубрами званими. Місто зайняли Козаки без жодної оборони, та як дійшли вони до міського замку, то знайшли його неприступним і в найкращому оборонному стані. Понад штучні укріплення, оточували його природні байраки та високі гори, на яких розставлені були гармати одна при одній, а для відкритого штурму приготовлено на вершинах гір силу-силенну величезних колод, які звисали над схилами гір, що, коли б їх спустити, могли б передушити всіх нападників. Родак по багатьох спробах і перестрілках з артилерії, не змігши нічого осягнути, довідався нарешті, що із замку був підземний хід по воду аж в саму ріку Десну, і звелів уночі з поперечної йому сторони вирити в нього другий підземний прохід. І як се вчинено було, то однієї ночі розпочав він фальшивий штурм замку супроти його брами, а під час гарматної та мушкетної стрілянини з обох боків і навмисне піднятого ґвалту Родаковими військами увійшло підземним проходом декілька сотень добірних козаків у замок, і вони, вдаривши на Поляків зненацька з тилу, випустили при тому вгору ракету, по якій Родак пізнав, що військо його в замку і обернуло на себе Поляків, кинувся негайно до брами і, вибивши її, вдерся до замку з усім військом. Поляки, будучи оточені в такий спосіб з двох боків, загубили всю бадьорість і стали ховатися під гарматні лафети та по будівлях; але Козаки, всюди їх переслідуючи, перебили всіх до нош, і лише Воєвода Вронський і кількоро людей зі штату його, вибігши на гору однієї вежі, благав пощади, обіцяючи Козакам показати всі скарби та запаси, заховані в землі. Його пощадили з усіма бувшими при ньому людьми, але коли вели їх по місту і зустрілись вони з Повітовим Хорунжим Харкевичем проти церкви соборної Воскресенської, то Вронський, обізвавши Харкевича зрадцею і схизматиком, вистрелив у нього із картечки, схованої в рукаві, і поранив у бік, а Харкевич тоді ж вистрелив на Вронського і поверг його на землю; Козаки ж, які супроводжували Харкевича, і ті, що провадили Вронського, порубали його на шматки, а всіх Поляків, що були з ним, безпощадно посікли; але й Харкевич скоро після того помер.

Гетьман Хмельницький, діждавшись під Корсунем Обозного Генерального Носача, що з корпусом своїм повернувся з Галичини, вирушив з ним до річки Случі і в дорозі дістав повідомлення, що Польська армія, в складі якої були Польські війська та наймані Німці, або так звані чужоземні регіменти, під командою Гетьманів Калиновського, Чарнецького і Генерала Осолінського іде йому назустріч і розташувалась біля містечка Пилявці. Хмельницький, форсованим маршем поспішивши до Пилявців, напав на Поляків у той час, коли вони щойно розташовували своє укріплення довкола табору, але ще не укріпили, і се було 6 серпня 1648 року, в день Преображення Господнього, у вівторок, на самому світанку. Бій почався з обох сторін жорстокий і вбивчий. Драгунія Німецька, вишикувана за своїми регулами, наступала на Козаків фронтом; але Козаки, допустивши Німців на їх карабінний постріл і вистріливши на них із своїх гвинтівок, негайно розсипалися на боки і нападали на Німецький фронт ззаду, а поки фронтами зроблено обороти до оборони, то вже задні шеренги їхні переколото і повалено списами козацькими на землю, а за поворотом фронту те ж зроблено і з другого боку. І так драгунія скоро була розладнана і перебита, але інші війська, передовсім Німецька піхота, захищались і наступали з дивовижною мужністю і великим мистецтвом. Справна і рухлива їхня артилерія вельми згубна була для піхоти Козацької, і Гетьман, те зауваживши, негайно прикрив її кіннотою; а як кіннота круглими своїми маяками, або заїздами, займала піхоту ворожу, то піхота Козацька, позаду кінноти перейшовши непримітно до містечка і з нього перебравшись обійстями та садами на середину ворожої армії, вдарила на неї з мушкетів та гармат і, не зупиняючись, кинулася із списами на Поляків, котрі, обстрілявшись зі своїх мушкетів, не могли вистояти супроти списів Козацьких і почали тікати на всі боки і потіснили піхоту Німецьку. А та піхота, вчинивши поворот свого фронту на оборону Польську, обернулася спиною своєю до кінноти Козацької, і кіннота з усім шалом рушила на неї, перемішала ряди і розладнала лінії піхотні, зайнявши при тому і артилерію її. По тому вся перемішана армія Польська, відступаючи задом, без усякого ладу, не могла довго захищатися супроти військ Козацьких, що насідали по її слідах, і нарешті кинулась тікати врозтіч. Козаки, переслідуючи втікачів, вчинили серед них велике побоїще, і коли б не припинила різанини ніч, що нагло наступила, і велика темрява, то зовсім мало хто з утікачів порятувався б; але і так підраховано на місці битви і на погоні понад 10 000 Польських та Німецьких мерців І в тому числі самого Гетьмана Калиновського, постріляного і сколотого списами, з багатьма офіцерами, яких поховано при Польському костьолі з належною військовою шаною. Обози зі всіма запасами і артилерія з її парками дісталася переможцям, і здобич та зумисне примножена в містечку бучним весіллям Польського вельможі, на котре з'їхалось було дуже багато значних Поляків з родинами, яких помилувано всіх, а пожертвували вони лише дорогими речами, сервізами та кіньми, забраними на військо.

З полонених на Пилявськім бойовищі офіцерів 11 людей чужоземних відпустив Хмельницький на чесне слово і з підпискою, що вони супроти Козаків більше не воюватимуть, а 13 поляків переслав до сина свого Тимоша в Крим, щоб передав як дарунок Ханові; трьох же Поляків і Ротмістра Томаша Косаковського, Мечника Яна Червінського та волонтера Людвіка Осолінського відправив до Варшави і через них 11-го числа Серпня 1648 року послав Хмельницький до Короля Владислава і всім чинам республіки подання своє наступного змісту: «Свідчуся небом і землею і самим Богом Всемогутнім, що піднесена мною зброя і рясно пролита нею кров Християнська е справою рук деяких магнатів Польських, які противляться владі найяснішого Короля, сього помазаника Божого та наймилостивішого отця нашого, і які слідують за тиранськими своїми нахилами і вимислами на погубу народу Руського. Се вони прагнули крові людської; се вони шукали жертви сеї законопереступної і варварської, і нехай же нею наситяться, а я вмиваю руки перед народом і всім світом, що зовсім не повинен єсьм в крові сій Християнській і єдиноплемінничій! Відомо всім чинам республіки, відомо і самому Найяснішому нашому Королеві, та і самі архіви Державні засвідчать, скільки було подань, скільки було скарг і прохань найгіркіших і найпереконливіших од чинів і народу Руського про заподіяне йому розпусними і свавільними Поляками і їхнім п'яним вояцтвом незносні насильства, грабунки і всілякого роду тиранства, численні і розмаїті і серед найдикіших народів ледве чи знані! Але ніхто до тих скарг не прислухався, ніхто не зробив по них бодай звичайного розслідуваня та сатисфакції; самі скарги, зрештою, вважалися злочином та лихим наміром: залишено і кинуто нещасний народ сей на поталу самого свавільного жовнірства та хижого Жидівства і повергнуто в найнекоючиміше рабство та наругу. Все йому перепинено і заборонене було, і він доведений до того, що ніхто за нього вже не прорече, ні возопієт. І так єдиноплемінні йому Поляки не лише не впізнавали єдинокровної братії своєї, Савроматів, але не визнавали навіть його і за створіння Боже, надавши йому ганебних титулів хлопа і Схизматика. Заслуги воїв Руських, тяжкі битви їх з чужоплемінним, піднесені в обороні і поширенні границь Польських, забуті і безсоромно потоптані та зневажені Поляками. Пролита за них кров Руська і полеглі на полях ратних тисячі і тьми воїв Руських нагороджені од них шибеницями, спалюванням у мідяних биках, палями та всякого роду тортурами і варварствами. Але правосуддя Боже, що наглядає за вчинками людськими, перестало терпіти такі лютості і нелюдяність і подвигнуло народ до оборони власного свого життя, а мене вибрало слабким знаряддям волі Його. Сей Промисел Божий явно виявлений у поразці Поляків, завданій їм вельми нерівними силами Козацькими в семи головних битвах і на багатьох штурмах та боях. Армії Польські розбито і розсіяно; вожді їхні та багато з начальства винищено, а чимало передано в полон Татарський; хай тією мірою, якою вони міряли, возміриться і їм! Зостається руйнувати житла Польські і винищувати родини їхні, як відомщення за Руських, що се терпіли; але я суд Божий на душу маю закликати, що не бажаю і не шукаю помсти, ганебної для Християнства та людства і яка підлягає єдиному Богові та Його правосуддю в день он, вони же істязані будуть всі Царії земстії і предержащії власті світу сього за все людство, що загинуло од них і через них, і за пролиту невинно його кров од самої пори братом убитого Авеля. І тако обзиваюсь до Тебе, найясніший Королю, справедливий і улюблений Монарху наш, обзиваюсь і до вас, радників його і Вельмож Польських: побійтеся Бога Милосердного, погамуйте ворожнечу і одриньте злобу її, таку згубну для власних ваших народів, поновіть в них мир і тишу, хай поживуть і вас прославлять! Сіє єдино од вас залежить! А я завше готовий виконати те, що борг мій і обов'язок до Бога і народу от мене вимагають».

Відпущені Хмельницьким полонені Косаковський, Червінський і Осолінський дали йому слово честі, що доставлять відповідь на його подання неодмінно через два тижні або самі вони тоді з'являться у нього і перекажуть почуті уряду на те подання; одначе ні того, ні другого за чесним словом Поляки не зробили і більше у Хмельницького не з'являлись. І він, поновивши воєнні дії свої на Поляків, 29-го Серпня виступив Із військами від Пилявців на Галичину і, йдучи походом, вирядив в обидві околичні сторони деташементи і партії з повелінням очищати міста і села Малоросійські од управління Польського і від Уніатства та Жидівства і відновлювати в них колишні, на правах і звичаях Руських, уклад і вольності, що і від самої армії по дорозі було чинено. Причому ті із Поляків та Жидів мешканці, які, не володіючи Руським народом, були йому корисні і перебували лише у вільних промислах та ремеслах, полишені на своїх місцях без всілякої злоби. А за тими правилами і велике торгове місто Броди, наповнене майже самими Жидами, залишене в колишній вольності і цілості, яко визнане од Руських мешканців за корисне для їхніх оборотів та заробітків, а лише взята у Жидів помірна контрибуція сукнами, полотнами та шкірами на пошиття мундирів та взуття, та на прохарчування військ дещо з провізії.

На поході з'явилися у Гетьмана Хмельницького Бояри Молдавські: Ваніца, Курузі з двома іншими і з листом Господаря Молдавського Василія Ліпули, в якому жалівся він, що Господар Волоський об'єднано із Ракочієм, Князем Угорським, напавши із військами своїми на Молдавію, сплюндрували її в злочинний спосіб, без проголошення формальної війни і національних претензій, і самого його зігнали з правління; і що він просить у нього допомоги і захисту з відома Султана і уряду Турецького, по доброму сусідству та згоді народу Руського з Молдавією і по близькості від неї на сей раз звитяжних військ Козацьких, ним, Хмельницьким, командуваних з такою голосною славою, котра на всі сторони поширилась, а особливо Турків захоплює, які завше гидують віроломством і непостійністю народу і уряду Польського. Але самі Турки давати допомогу нині нікому не здатні з причини ненадійного становища їхнього з сусідніми Державами, а особливо з Венетами та Єгипетськими Беями, Хмельницький, прийнявши посланців Молдавських прихильно і відпустивши до Господаря їхнього Ліпули, самим їм на словах сказав, щоб Господар доставив йому письмове запевнення від Порти про бажану поміч для провінції, що в її протекції перебуває, і супроти такої ж другої; а без того жодні правила політичні не дозволяють входити в землі чужі зі збройною силою. По одержанню такого запевнення він готовий допомогти йому в обороні справедливості супроти таких нахабних недругів; а доки се сповниться, дозволяє він Господареві, як образ гостинності, мати пристанище зі штатом своїм в Малоросійському місті Могилеві над Дністром під охороною тамтешнього гарнізону.

Досягнувши Хмельницький у Галичині чільного міста Львова, Князем Київським Львом Даниловичем побудованого, обліг його військами своїми звідусюди і, маючи в себе при армії достатньо інженерів та гармашів, із полонених ним Іноземців, котрі в Руську службу вступили, відкрив проти міста і замку його траншеї з облоговою артилерією при слабій пальбі гарматній із замку. Опісля запущених в місто і замок кількох сотень бомб та ядер, підпалені ними синагога Жидівська і крамниці купецькі спонукали міщан вислати од себе Депутатів до табору Козацького з проханням до Хмельницького пощадити місто, яке вони зараз йому здають і ніколи його не замикали, а вчинили те самі війська Польські, що в замку зачинились, і що з ними громадяни ні в чому не згодні, а навпаки, терплять від них великі утиски та свавільства. Гетьман, вимагаючи од міщан воєнну контрибуцію і узгодивши її з ними, взяв у заставу із найзначніших родин міщанських сорок дев'ять аманатів, а згодом, зайнявши військами своїми місто, приступив до замку, котрий був ще зачинений і боронився гарнізоном. Але коли з витягнутих на дах одного костьолу гармат почали бити ядрами всередину замку, а з траншеї далі кидали в нього бомби, то гарнізон, виставивши на батареї білий прапор, вислав од себе Депутатів і прохав пощади, віддаючи замок зі всіма запасами переможцеві. Капітуляція про те підписана з обох сторін, і обеззброєний гарнізон випущено до Польщі з умовою: не служити більше супроти Козаків нікому із гарнізонних чиновників та рядових. В противному ж випадку винні, котрі будуть взяті в полон опісля того, понесуть безчесну кару, себто шибеницю. І так, оволодівши Хмельницький усім містом з його військами та іншими запасами і стягнувши з міщан договірну контрибуцію грішми в сто тисяч битих талярів та сукон крамних сімдесят п'ять поставів, з великою силою харчових припасів та інших дрібниць для війська, залишив те місто під управою міщан І з Козацьким комендантом та гарнізоном...

Від Львова продовжував далі Хмельницький похід свій з військом до міста Замостя і по дорозі робив попередні спостереження по очищенню селищ Руських від Поляків, Уніатів та ЖидІвства. Наближаючись, до міста, війська Козацькі зустрінуті були у форштатах його стріляниною з мушкетів од піхоти Польської, що засіла в окопах садових та городніх. Але послані Хмельницьким піхотні загони Козацькі скоро вигнали Поляків з їхньої засади і багатьох перебили та полонили, а решта сховалася у замок міський і відкрила з нього гарматну стрілянину. Хмельницький, облягаючи місто, побачив у ньому відчинену браму і силу людей, що біля неї зібралися; посланий до них ординарець Гетьманський доповів Хмельницькому, що ті люди суть мешканці міські, які просять дозволу з'явитись до нього із своїми мирними просьбами. Хмельницький відразу дав дозвіл, і міщани, що складалися із Поляків та Жидів, які жили у місті з промислів та ремесел, ставши на коліна, просили Хмельницького прийняти місто їхнє з мешканцями під свою опіку, заявляючи, що вони з за'мком та його гарнізоном не мають жодних стосунків і згоди, а залежить він від Коменданта і військ Польських, котрі гноблять їх своїми вимогами та свавільством. Гетьман, обіцяючи громадянам не чинити жодного зла, коли вони самі не подадуть до того причини, зайняв військами своїми місто і почав робити розпорядження до штурму замку.

З будинків мешканців зібрано було всі драбини і возові полудрабки, а на світанку полізла на них піхота Козацька на вали замку; та, спустившись у нього, здивувались Козаки, що при валах нікого не знайшли, а лише по батареях зрідка звичайні гасла нічні, розставлені на них вартові, котрі, при наближенні військ Козацьких, відразу полякалися, покидали від себе мушкети і, ставши навколішки, благали собі пощади іменем найсвятішої Панни Марії! Пощаду їм для такого великого імені відразу даровано, і всіх їх помилувано без найменшої злоби; і вони розповіли при тому військові, що гарнізон Польський під командою намісника Хребтовича та інших урядників вийшов вночі із замку потайною брамою, полишивши самих хворих та поранених та кількоро вартових, повелівши їм під присягою і великими погрозами подавати цілу ніч гасла, а на світанку відчинити замкову браму і вийти до ворога з вісткою, що гарнізон вийшов до міста Збаража. Замок був зайнятий, і в ньому військових запасів знайдено доволі; але хліба та інших харчових припасів нічого не знайшлося, і Гетьман, залишивши в замку свій гарнізон, а в місті попереднє начальство і стягнувши з міщан легку контрибуцію лише для гарнізону харчами та деякими для нього припасами, відступив від міста.

Повертаючись од Замостя, переходив Хмельницький з військами міста Руські: Володимир, Острог та інші, поновлюючи в них колишній уклад Руський і усуваючи Польський; а знайдені в них і в околиці тамошній Поляки, що володіли і керували народом Руським, викупляли себе з полону контрибуціями, на військо браними, і висилано їх опісля за ріку Случ, з чого вийшло відоме прислів'я народне: «Знай, Ляше, по Случ — наше». Наближаючись до містечка Полонного, зустрів Хмельницький сина свого Тимофія, що прибув із Криму з тамошнім мурзою Тугай-Беєм, в команді котрого було чотири тисячі кінних Татар, за давньою обіцянкою від Хана Кримського на допомогу Хмельницькому присланих. Хан вибачався при тому через мурзу. свойого, що повільність у висланні військ відповідних сталася через нерішучість Порти у різних її воєнних заходах, в котрих і він мусив би брати участь. Але Тимофій Хмельницький переказав наодинці батькові своєму, що Хан ніколи не готовий був давати йому поміч, а лише манив і хитрував, щоб собі що-небудь схопити і набути в пору сусідських замішань та_ знесиллі. І для того мав він часті зносини таємні з Польськими вельможами, а особливо з Сенатором тамошнім і Гетьманом, Князем

Яремою Вишневецьким; а в пересилки ті уживано значного купця Кримського Вірменина Джерджія, що торгує в Польщі та переїздить туди через Бессарабію та Валахію; він же і часті подарунки з собою звідтіль привозив. А коли минулого місяця прибув з Царського тамошній придворний Бостанжій з секретними листами від Султана, то Хан, віддаючи йому, Тимофію, небувалі до того почесті і ласкавості, сказав, нарешті, збиратись на Русь з Мурзою Тугай-Беєм і спорядженим при ньому корпусом. Але він, поміж тим, з поміччю багатих дарунків, довідався від Кабінету Ханського, що Султан, описавши Ханові великі успіхи Гетьмана Хмельницького супроти Поляків і крайню Польську знесиленість, велів йому старатись всіляко прихилити Гетьмана віддати себе з народом Руським під протекцію Турецьку на правах і вольностях Молдавії, Валахії та самого Криму, і щоб Хан нічого не жалів на догоду і послуги Гетьману і народові Руському. Але при вирядженні Мурзи підслухав один з придворних урядовців Ханських, Тимофієм задобрених, що Хан, маючи на самоті довгу з Мурзою розмову про його похід, сказав йому на прощання: «Пам'ятай завжди і не забувай, що хітон ближче до тіла від чекменя?..»

Гетьман Хмельницький тут же, біля Полонного, отримав через Боярина Молдавського Костаті листа Паші Сілістрійського Узук-Алія, в якому він, вияснюючи волю Султанську, в фірмані його до нього, Паші, описану, просить Гетьмана про допомогу Господареві Ліпулі на його ворогів, проти яких уживати Турецькі війська не дозволяють тепер важливі обставини політичні, і що Султан, його Господар, вельми зобов'язаний буде Гетьманові до взаємних послуг. Гетьман надзвичайно втішений був з такої нагоди, яка дала йому можливість позбутися хитромудро Тугай-Бея та його татар, що шукають завше нагоди, що зветься «ловити рибу в каламутній воді», себто мають вроджений нахил до самого лише хижацтва і всілякого роду підступностей, занесених, видно, з колишньої батьківщини їхньої, Великої Татарії, відомої повсякчасними своїми хижацтвами і наїздами, відкіля очікують богослови нового нашестя спонукуваних користьми і брутальною поганською системою Гога і Магога на всесвітнє побойовисько. Отож, звабивши Хмельницький Тугай-Бея розкішними прийняттями та подарунками, умовив його виїхати з сином своїм Тимофієм і об'єднаними військами до Молдавії на допомогу Господареві тамошньому. Корпус туди відправлено з вісьми тисяч реєстрових та охочекомонних Козаків і з усіма Тугай-Беєвими татарами, а командуючим проголошений Тимофій Хмельницький під проводом обозного Генерального Носача, при якому були видатні Полковники: Дорошенко, Станай і Артазій; і корпус той вирушив до Молдавії 17 Вересня року 1648-го.

Від Полонного, розпустивши Хмельницький війська свої на кантонір-квартири в прикордонні міста і села, — сам з Гвардією своєю, що складалася з Чигиринського полку і трьох сотень волонтерів, і з усім Гетьманським штабом вирушив до міста Києва для принесення вдячних Богові молитов за визволення Малоросії з-під кормиги Польської і прибув туди 1 Жовтня, в день недільний. Малоросійське шляхетство, Козацьке товариство і найзначнІше громадянство, зібравшись в Києві завчасно, зустріли Гетьмана за містом з належною пошаною і виявили йому найживішими почуваннями всю свою вдячність за незрівнянні подвиги його і труди, віддані батьківщині, і тоді ж таки визнали й проголосили його батьком і визволителем вітчизни і народу. Гетьман, подякувавши коротким словом за їхню прихильність і особливо за воїнство, що з їхніх родин до нього зібралося і з такою мужністю в боях проявилося, вступив до міста і прибув прямо в соборну Софійську церкву, де, вислухавши Божественну літургію, відправили молебень і дякували Богові прямо по-християнськи, з покірним серцем і в сльозах та риданнях найзворушливіших, як то є за псалмонівцем: «ридах од воздиханІя мого серця». Потім, звернувшись Гетьман до урядників і народу, закликав їх бути завжди Богові вдячними, а до вітчизни ревними, пильними і проміж себе приязними, не спускаючи з думки обов'язків своїх в обороні вітчизни і своєї свободи; без чого, каже, можемо впасти знову в неключиме рабство і невільництво і що непримиренні недруги наші Поляки побиті лише і знеможені, а не зовсім винищені і можуть знову зібратись і ратоборствувати з нами, запримітивши найпаче слабість нашу і незгоду, про яку сам Спаситель наш і Бог провіщав у світі; і ми бачимо, як завжди буває, що всякий народ і Царство, «на ся розділене, не вистоїть, а всяк дім, який на ся розділився, запустіє».

Перебуваючи Гетьман у Києві 9-го Жовтня, вислав уперше таємно в Москву Судію Генерального Григорія Гуляницького з поданням до Царя Олексія Михайловича, що тепер є найзручніша пора відібрати Царем від Поляків місто Смоленськ з його повітами і всю Білорусь, загарбану Поляками в бурхливі часи попередніх баталій Руських з Татарами, Поляками, а паче з підставленими од них самозванцями, і що він, Хмельницький, дуже бажає і готовий допомогти Його Величності в такому справедливому ділі і в такий час, коли Польські сили всюди ним розбиті і розпорошені і сама Польща перебуває в крайньому знесиленні, а навпаки, війська його Козацькі, бувши в квітучому стані і розігнавши всюди Поляків, зостаються майже без діла.

Цар Олексій Михайлович, по обережності своїй не відписавши нічого до Хмельницького, прислав до нього Князя Василія Васильовича Бутурліна разом з Гуляницьким і через них подякував Хмельницькому вельми приязно за його таку велику пильність до нього, Царя, та його держави, єдиновірної та єдиноплемінної з народом Малоросійським, переказав при тому на словах, що його народ, зазнавши лихої руїни та втрат під час міжцарствування і незвичайних воєн, а сама Держава, бувши не раз потрясена в самій її основі і встановившись трохи з великими поступками заздрісним і віроломним сусідам, не в змозі ще пуститися на нові невідомі війни без надійних союзників і друзів. Але коли б він, Хмельницький, з народом Малоросійським поєднався навіки з Царством його Московським, то тоді б мали б з ним вчинки надійні для загальної користі. Про що радить йому подумати і Цареві щиросердечно відкритися; він же зі свого боку обіцяє і обнадіює честю і совістю Християнською і Царською прийняти їх, яко своїх кревних, і встановити все згідно з угодою і звичаєм народу і думних людей. Гетьман Хмельницький хоч як не таємно вчиняв з Царем свої зносини, одначе вони були йому згодом найгіркішою пілюлею, що приправила його навіть до смерті.

Король Польський Владислав Четвертий, який мав завжди справедливі і патріотичні думки про народ Руський, діставши через полонених офіцерів Польських останнього від Хмельницького листа, найпереконливішого щодо мирних положень, які зберігали спільну вітчизну від остаточної руїни триваючою жорстокою міжусобицею, прислав до Хмельницького у Київ Воєводу Київського Киселя і Князя Четвертинського зі своїм до нього рескриптом, що затверджував його в Гетьманському титулі і зі знаками, що титул той означали, котрі від послів тих Хмельницькому урочисто і були піднесені, а саме: Гетьманська булава, обсипана діамантами, бунчук в перлах та горностаєва мантія. Гетьман, подякувавши Королеві та послам його за ту важливу посилку, а найбільше — за прихильність до миру, віддарував багато послів Королівських і відправив їх до Короля з мирними запевненнями та своїм вдячним адресом. Але щойно повернулися вони до Варшави, як супротивна Королеві партія із чиновників Польських, під'юджувана Примасом та Князем Яремою Вишневецьким, відкинули з обуренням мирні наміри Короля, а послів його вигнали і позбавили їх посад і титулів, передбачаючи в мирних планах утрату свою безповоротну в Руських маєтностях, нею силою загарбаних, і в посадах тамошніх, що давали їй великі прибутки. Король, бувши знову вчинком сим від чинів і підданих своїх вельми зажурений і сконфужений і не мавши сили та способів реваншувати противникам та злостителям своїм, впав у безмірну скруху і задуму і від того в 31 день Жовтня 1648 року помер. Хмельницький, діставши про те сумну звістку, возридав гірко і повелів по всіх церквах і по всій Малоросії правити за душу Королівську панахиди і сорокоусти і вписати його в церковні поминальні суботники з прилогом до імені Владислава: «Пострадавшого правди ради і за народ благочестивий».

По скону Владислава обійняв титул Королівський брат його Ян Казимир. Він в Грудні місяці того ж року прислав до Гетьмана Хмельницького раніше посланого до нього воєводу Киселя з пропозицією, що початі братом його мирні угоди будуть ним закінчені, коли Хмельницький погодиться і зобов'яжеться воювати з Ханом Кримським і Польськими військами на Царство Московське, котрому оголошено буде війна з вимогою поповнити давні претензії Польські на Московію і повернення Султанові Турецькому і Ханові Кримському царства Астраханського з містом того імені, в яких і він, Хмельницький, дістане відповідну долю. Хмельницький на цю пропозицію оголосив Воєводі рішення своє, на самій чесності і справедливості уґрунтоване, що воювати з Християнською державою, народові його і йому самому єдиновірною і єдиноплемінною, і воювати ще за чужі претензії, уважає він за найтяжчий гріх перед Богом і за велику ганьбу перед цілим світом; бо він вірить безсумнівно, і того заперечити ніхто не може, що сама оборона природним чином людству дозволяється проти кого б то не було із своїх ворогів, а нападати на людство і терзати його свавільно і з-за самої примхи є розбишацтво, варварство і просто звірство, нічим не оправдане, і він ліпше всього на світі одцурається, аніж порушить сії правила Християнськії і загальнолюдські. Воєвода скільки не зваблював. Хмельницького різними обіцянками і обнадіюваннями з боку Короля і Речі Посполитої, нічим, одначе, захитати його не зміг і повернувся ні з чим. А Хмельницький по від'їзді його послав відразу таємно Суддю Гуляницького в Москву з виясненням Цареві усього, що відбувалося з посланцем Польським, про наміри Королівські, і що він, Хмельницький, зі щирості своєї до Царя і його народу радить попередити оте лихо висиланням на Смоленщину військ Царських, а від Криму і нашестя Татарського вдатись до оборонних заходів; а він завжди Цареві і народові його вірний помічник і готовий до того з усіма військами своїми Козацькими. Цар дякував Хмельницькому через посланця його вельми щиро і, знявши з себе хрест дорогої ціни, послав його в дарунок Хмельницькому із запевненням, що за таке щире старання буде він йому повік вдячний і найнадійнішим приятелем; а поради його обміркує зі своїми думними людьми і його про те сповістить.

Цар Олексій Михайлович в Лютому місяці року 1649-го посилав од себе до Короля Польського Князя Олексія Трубецького і Боярина Пушкіна з вимогою повернути Смоленськ або заплатити за нього сто тисяч рублів грішми. Посланці тії, повертаючись з Варшави від Короля, заїздили за повелінням Царським до Гетьмана Хмельницького і переказали йому, що Король, вислухавши вимоги їхні і взявшись рукою за свою шаблю, сказав, що нею відповідатиме він за Смоленськ і на всі за нього претензії Московські. Поміж тим за наказом Царським умовляли посли тії Хмельницького, щоб з народом Руським і військом об'єднався у Царство Московське на таких умовах, які вони вважатимуть за доцільне; а Цар готовий, поміж іншим, визнати його, Хмельницького, з нащадками Князем, що над землею тією владарюватиме, і оголосити тоді війну Польщі за Смоленськ і Білорусію. Гетьман у сильних виразах доводив послам царським, що народ, ним керований, є народом вільним і готовий завжди вмерти за свою волю до останньої людини, і характер сей у ньому вроджений і незручний до начальства; а при тому, незважаючи на його зовнішню простоту, є він розсудливим і прозірливим, себто вміє цінувати важливість держав і народів. І тому потрібно Цареві зараз оголосити війну Польщі з двох вельми важливих причин, найбільш політичних: перше, щоб народ Малоросійський дізнався прямо і переконався в щирості до нього народу Московського, що воює на допомогу йому з Поляками; а друге, щоб Малоросіяни, побачивши мужність народу Московського, перемінили судження, які мали про слабість його в часи володіння Поляками Москвою і мало не всім Царством; а без того, хоч би я й погодився на думки Царські, але збоку народу надія буде марною.

Новий Король Ян Казимир на початку 1649-го року оголосив у всьому Королівстві своєму посполите рушення на Козаків і на їхнього Гетьмана Хмельницького, тобто повелів озброїтися всьому народові своєму, здатному володіти зброєю, якого й рахували озброєним більше як на триста тисяч, а збірними місцями призначив їм: Лоїв, Слуцьк і Збараж. Хмельницький, збираючись проти такого запеклого Польського озброєння, помножив свої війська до семидесяти тисяч, а по містах заснував і зоставив міліцію зі старих Козаків та вислуженого товариства із молодих, що мали піти на укомплектування в полках реєстрових Козаків. Війська Козацькі розпочали свій рух з 1 Березня, і один їхній корпус під командою Полковників Мартина Небаби і Антона Гаркуші відправлено до міста Лоєва і ріки Прип'яті для утримання або затруднення походу військ Литовських, а другий під командою Осавула Генерального Богуна і Полковників Йосипа Глуха та Данила Нечая відправлено до міста Слуцька. їм однакове дано від Гетьмана наставлення: утримувати супротивника на його позиціях, доки можливо, а далі утруднювати його походи на переправах через ріки і по всіх дефілеях, відступаючи завжди до головної своєї армії, котра спрямувала похід до міста Збаража, куди заплановано прийти самому Королеві з головним Польським військом.

Гетьман Хмельницький поспішав з армією Козацькою під Збараж Березня 25-го на світанку і застав при ньому військ Польських до 100 тисяч під проводом старого Гетьмана Коронного Яреми Вишневецького, найлютішого ворога і гонителя Козацького, з багатьма молодими Генералами та іншими чиновниками, спровадженими мало не з усього Королівства. Війська тії стояли вже бойовими лавами, як Хмельницький до них наблизився. На щастя Хмельницького і за помилкою воєначальників Польських, виставлені були в передові лінії найновіші люди, набрані в нинішнє посполите рушення, які лише вміли стояти та тримати мушкети; а старі і досвідчені воїни вишикувались в другу лінію за новими, з тим, очевидно, наміром, щоб перших утримувати на їхніх місцях; але се спричинилося до найпогубнішого розладу ворогів. Козацька армія вишикувана була на три фаланги, що складалися з піхоти та спішеної кінноти; два кінних загони йшли з флангів, а корпус піхоти і кінноти йшов позаду резервом. Один фланговий загін зайняв відразу висоти, залишені Поляками проти їхнього флангу. Фаланги, маючи достатньо у себе артилерії, йшли тихо, незважаючи на гарматну ворожу стрілянину, а згодом на перші їхні постріли з мушкетів; наблизились до передових ворожих ліній на постріл пістоля і тоді відкрили по них мушкетну та гарматну стрілянину з великим успіхом і поразкою передових ліній, котрі раптом замішались і подались назад; а піднятий при тому ґвалт од війська посилив їхній страх, і вони, відступаючи зразу спиною, а згодом зовсім обернувшись тікати, змішали другу лінію і її майже собою завалили. Козацька піхота, подвоївши свої кроки, напала відразу на другу лінію і, не давши їй вишикуватись і викарабкатись з натовпу втікачів, ударила на неї списами; вбивство тривало декілька годин з неймовірним погином військ Польських. Вони, не маючи часу набивати мушкетів, а і того менше вишикуватись, рятувалися самою втечею і один одного тіснили і перекидали. Кіннота Козацька, користуючись тою ж мішаниною, вдарила на тікаючого ворога з флангів, і лише їй і було труду, що рубати та колоти Поляків, що втікали без пам'яті. Нарешті сховалися вони до міста, залишивши на місці бою весь обоз і багаж свій з превеликими купами мерців і всією артилерією, якої зібрано 57 гармат з усім їхнім обладунком. Тіла вбитих декілька днів звозили великими обозами подалі від міста і там їх ховали, щоб уникнути міста, а тим, що його облягають, смороду та шкідливих випарів, а поховано їх за рахунком 19 373, при втратах Козацьких наймізерніших. Поміж убитими Поляками багато було їхніх чиновників та значної Шляхти, яких поховано окремо; та й самого Вишневецького, важко пораненого в стегно, віднесено до міста на плащі жовнірському.

Хмельницький, хоча і знав, що в місті артилерії і запасів майже не було і тому штурмувати місто дуже зручно, але знав при тому і таке, що провіантських запасів на таке велелюддя, яке дісталося в місто, вистачить ненадовго. Тому вирішив тримати місто в тісній облозі і виморити Поляків голодом, а воїнів своїх зберігати для польових баталій. Отож, випаливши форштат навколо міста, замкнув його з усіх боків, а проти брами і всіх проходів влаштував редути, укріплені палісадами та артилерією з сильною вартою. Між тим з першого числа Червня стали повертатися до армії окремі корпуси Козацькі, і першого з них командир Полковник Небаба доповідав Гетьманові, що Князь Радзивілл з військами Литовськими в числі 80 тисяч, переправившись через ріку Прип'ять біля міста Лоєва, ним, Небабою, заздалегідь зруйнованого і спаленого, нападав на корпус його своїми авангардами чотири рази; але він, Небаба, завжди їх відбивав і завдавав армії Радзивілловій при переправах ріки та в інших дефілеях значних втрат, а особливо перетопив велику силу обозів з запасами в Прип'яті; але, нарешті, не мігши пересилити такого велелюддя, ухилився від нього біля міста Києва; а Радзивілл почав Київ облягати І випалив нижній його форштат, Подолом званий. Осавул Генеральний Богун, прибувши з корпусом від Слуцька, рапортував Гетьману, що він, пройшовши з корпусом до Бреста і зруйнувавши те місто і містечка Вишницю, Бобр та Інші, по багатьох баталіях з Поляками повернувся до міста Слуцька і застав коло нього в таборах і по селах великі стовпища Польських військ, посполитим їхнім рушенням зібрані, перебив їх кількоро тисяч, а останніх загнав у місто, забравши як здобич всі їхні обози, запаси і силу-силенну верхових та в'ючних коней; облягати ж місто не посмів через велелюдство військ у ньому, рахованих до 100 тисяч і з огляду на наближення Короля, який поспішає до Збаража з регулярними його військами і гвардією.

Гетьман Хмельницький опісля донесення Богуна виступив зараз з головним військом назустріч Королеві і його армії, а при Збаражі залишив писаря Кривоноса з достатнім корпусом. За два дні дороги від Збаража дізнався Хмельницький, що армія Королівська при самому Королі дуже до нього близька. Він, вибравши зараз місце зручне при містечку Зборові, вилаштував війська свої в ордер баталії: примножив піхоту свою спішеними Козаками, поставив її трьома фалангами в широку лінію, а на інтервалах, або проміжках, поміж фалангами і на їхніх флангах встановив міцні батареї, обведені глибокими і широкими ровами.

Фланги ліній були примнуті: один до болота і проведеного до нього рову, а другий до лісу, також окопаного на значну відстань. Лінія піхотна для того розтягнута і укріплена була, щоб ворог велелюдністю своєю не міг її оточити. Позаду ліній на самій середині зоставлено резерв із піхоти та кінноти, котрий міг всі слабкі ланки сікурствувати. Значна частина кращої кінноти поставлена була попереду лінії, на її лівій стороні за лісом, і начальникам її віддано наказ, коли скоро армія ворожа помине їхні дистанції і наблизиться до піхотної Козацької лінії, то відразу зробити розсипну атаку кіннотою у фланги і в тил ворожої армії і розпорошити тим увагу її і обережність на всі сторони, і щоб вона, вважаючи себе атакованою з усіх боків, не сміла прориватись за лінію. Поміж тим всім воїнам зробив Хмельницький коротке, але важливе напучування, доказуючи, що від нинішньої битви залежить все щастя і нещастя наше і всієї вітчизни нашої, в якій батьки, браття і діти наші простягають до нас руки, благаючи визволення свойого з ганебної і тиранської кормиги Польської, а мерці наші, вибиті і замучені Поляками, заклинають нас Самим Богом і вірою в Нього, од Поляків зневаженою, вимагають праведної помсти за кров їхню, неповинне Поляками пролиту і завше ганьблену. Але при тому кріпко Гетьман наказав всьому воїнству своєму, щоб ніхто під час бою не важився знести вбивчу руку на Короля і доторкатися до нього, яко до особи освяченої, сиріч помазаника Божого, але при всякій нагоді шанував би його з побожністю.

Червня 17-го, в середу, року 1649-го є тим преславним днем, котрий мусить бути завжди вікопомним в Історії Малоросійській. Він є вирішником визволення народу Руського з кормиги Польської, і в ньому закладено камінь заснування нової епохи того народу. Перед сходом сонця стала велелюдна армія Польська на видноті армії Козацької; вона численністю своєю уподібнювалась грізній тучі, що затуляє обрій і затьмарює сонце. Вершники її, виблискуючи зброєю та багатими убраннями, являли собою лиху блискавицю, що розтинає темряву нічну; а од численної кінноти здіймалася курява і підносилась вихорами аж до хмар і тьмарила зір людський, опускаючись на землю. Гетьман, роз'їжджаючи без угаву по своїх фалангах, наказував не поспішати стріляти, а підпускати ворога на найближчу дистанцію, не дивлячись на його стрілянину та поривчастість. Але щойно він наблизився близько до ліній, то відкрилась раптом стрілянина з гармат і мушкетів Козацьких, а від прихованої кінноти зроблена розсипна атака у фланг і тил ворожий. Грім стрілянини, з обох сторін учиненої, і димове кружіння, утворене од безперервних пострілів, закривали на довгий час рішенець битви; нарешті ґвалт, який зчинився всередині армії Польської, дав знати, що, робиться для заборони відходу нових військ із ліній, які в багатьох місцях розірвали свій фронт і влаштували в ньому просторі інтервали, перемішавши і розладнавши старих своїх вояків. Гетьман теє зауваживши, вислав на слабкі місця ворожі одну фалангу своєї піхоти з частиною кінноти, взятої з резерву; і піхота ця, вдаривши на розладнаного ворога списами, негайно повернула його до втечі. Ворог, що намірявся оточити вислану піхоту, був зустрінутий резервом Козацьким і змушений був теж тікати; а за тим і вся армія Польська, спершу подаючись потроху назад, нарешті зовсім побігла в замішанні, і Гетьман, залишивши на місці битви, задля обережності, одну лише фалангу, звелів всій решті військ гнати і бити ворога. Вигублення при сьому Поляків було страшне і повсюдне. Уся кіннота, яка щойно робила розсипну атаку, нападала на втікаючого ворога цілою лавою чи фронтом, і він, бувши в безладності, не міг стояти і оборонятися супроти списів, а рятувався самою втечею. Сам Король декілька разів був оточений Козаками, але до нього ніхто не доторкався і навіть нічим на нього не метав, а пропускали його з пошаною, і він кинув від себе в одну ватагу гаманець з грішми, а в другу ватагу дав золотого годинника ЇЇ командирові, котрий прийняв його, знявши з себе шапку і з великою шанобою, запевнивши при тому Короля, щоб він зволив їхати спокійно і нічим не тривожитись, бо його ніхто не зачепить, а кожен ціанує з побожністю, яко особу священну. Король, зітхнувши і піднявши руки, промовив до Старшини Козацького: «Як ошукано мене облесниками моїми, які називали вас, Козаків, грубіянами та варварами! Навпаки, бачу я у вас благородних воїнів і великодушних Християн». Погоня і вигублення Поляків тривали до заходу сонця; дороги і поле покриті були мертвими і конаючими Поляками на п'ятнадцять верстов довкола. На побойовищі пораховано і поховано їхніх мерців до 20 тисяч, і в тому числі Генерал Осолінський з багатьма іншими із вельмож і значних чинів Польських, яких поховано в одній каплиці Католицькій; як здобич, залишився розлогий табір армії Польської зі всіма обозами і запасами, вся артилерія з її парками і весь табір Королівський та магнатський з багатими наметами, сервізами та екіпажами; словом сказати: збагатили і обтяжили здобиччю тою всю армію Козацьку.

Гетьман, вернувшись з армією своєю до Збаража, послав у місто декілька чиновників Польських, взятих в полон і близьких Гетьманові Князю Вишневецькому, поміж якими був один з його рідні. Через них умовляв Хмельницький Вишневецького здати місто, яко безнадійне, і помилувати безневинний народ, що гинув у ньому. Тії чиновники, побувавши в місті, невдовзі повернулись до Хмельницького з трьома чиновниками із міста, посланими Вишневецьким. Вони, пропонуючи здачу міста, розповідали про жахливе видовище в місті: війська і народ, в ньому запертий, позбувшись людського харчу, вже більше як місяць живилися самим м'ясом кінським, собачим, котячим та мишачим; а тепер живляться всілякими шкурами та ременями і навіть їдять взуття своє ремінне; і самого Князя Вишневецького знайшли при гоєнні ним ран своїх, як живився він юшкою, з мишачим м'ясом звареною, і що сила народу вже вимерла, а решта пориваються одне одного їсти. Хмельницький негайно ж звелів одному загонові військ своїх зайняти місто, а війська, заперті в ньому, випустити з міста обеззброєними. Гетьмана ж Вишневецького зі всіма чиновниками та Шляхтою перемістити до замку і тримати під арештом до дальшого розгляду. Війська, які вийшли з міста, схожі були на щось страхітливе; вони, нипаючи по землі, являли собою самі скелети тіл людських і благали у Козаків, їжі, падаючи на землю. Хмельницький, негайно забезпечивши їх достатньо харчами, наказав значнішим із них берегти один одного, щоб вживали їжу з великою обережністю, аби раптом не об'їлись і не перемерли, і згодом відпустив їх по домах. Князю Вишневецькому запропонував Хмельницький писати від себе до Короля і послати до нього своїх чиновників, кого вибере, і щоб вони скоро повернулись з точною і надійною певністю, чого йому очікувати, миру чи війни? Сей Князь, преізлиха гнавший народ Руський і котрий завжди розривав з ним укладені мирні угоди, писав до Короля вельми переконливо, прохаючи укласти з Козаками вічний і тривкий мир, чого б він не вартував, «бо, видно, — говорив він, — ненависть наша до народу Руського перевищила міру свою, і суд Божий, певно, гонить нас, за нього помщаючись».

Коло Збаража прибув до Хмельницького син його Тимофій, повернувшись із Молдавії разом з Мурзою Кримським Тугай-Беєм. Вони обидва доповідали Хмельницькому, що недруги Господаря Молдавського Ліпули, бувши розбиті військами їхніми, Козацькими і Татарськими, в багатьох битвах і в двох головних, під Яссами та Бухарестом, розпорошені нарешті і знищені зовсім; а Угорці з Князем їхнім Ракоцієм забралися в свої границі, і Господар залишився спокійним в своєму правлінні та гідності. Наодинці відкрився Тимофій батькові своєму, що донька Господаря Ліпули Княжна Ірина хоче бути його дружиною, на що і мати її згодна; але батько тому противиться, будучи під'юджуваний Польським вельможею, одним з Потоцьких, що пропонує для одруження сина свойого, якого Ірина не терпить. Хмельницький, подякувавши Тугай-Бею за послуги й дружбу, обдарував його вельми багато і, примноживши великі здобутки, в Молдавії та Валахії нажиті, відпустив з військом Татарським до Криму, пославши з ним вдячний адрес до Хана також з багатими подарунками. До Паші Єілістрійського писав Хмельницький, що по волі Султанській і за проханням його, Паші, стосовно Господаря Молдавського все вчинено, чого він бажав, і він в своїй гідності заспокоєний і затверджений; але спротив Господаря в законному і добровільному шлюбі його прикро ображає, і він просить Пашу ретельно в тому йому допомогти. Паша відповів Хмельницькому, що не лише береться він умовити Господаря на такий пристойний і вигідний шлюб, але й доповість про те і самому Султанові, своєму господареві, і сподівається з того найліпшого успіху.

Тим часом повернулись в місто Збараж вислані до Короля чиновники Князя Вишнивецького і привезли рескрипт Королівський з повелінням Князю просити Хмельницького укласти мирний трактат і прислати для того своїх повноважних комісарів в містечко Зборів, куди вислані від Короля його повноважні: Воєвода Київський Кисіль і Воєвода Смоленський Грабовський. Тому-то від сторони Малоросійської вислані Хмельницьким на конгрес Зборівський писар Генеральний Кривоніс, Осавул Генеральний Дем'ян Многогрішний і Секретар Гетьманський Іван Виговський. Трактат Зборівський був укладений за настановами та наказом Хмельницького і повноважними з обох сторін підписаний Вересня 7 дня 1649 року; він складався з наступних статей:

1. Народ Руський з усіма його областями, містами, селами і всякою до них народною і національною приналежністю увільняється, визволяється і вилучається від усіх домагань та долеглостей Польських і Литовських на віки вічні, яко з віків вільний, самостійний і не завойований, а лише, за самими добровільними угодами і пактами до єдності Польської і Литовської приналежний.

2. Обопільна ворожнеча, помста і все неприязне, що між сими народами було, припиняється, нищиться і пускається у вічне забуття, і амністія всьому тому дається і стверджується повна і цілковита, яка служить взаємно всім трьом народам; теж і збитки, альбо втрати, війною і незлагодою спричинені і понесені кожною нацією І кожною особою, да зостаються без повороту, допоминання на вічні часи.

3. Народ Руський од сього часу є і має бути ні від кого, крім себе самого і уряду свого, незалежним; а уряд той вибирається і встановлюється загальною радою, добровільно од усіх станів, і присудом старшини і товариства, за стародавніми правами і звичаями Руськими, і ніхто їм в тому нехай не заваджає, не втручається ніяким колвек способом, ні тайним, ні явним, а найбарзій насильством.

4. Релігія Кафолічна Руська, альбо Грецька, має зупельну рівність з релігією Католицькою Польською, альбо Римською, і в справах церковних і засіданнях будь-де Митрополит Руський Київський має перше місце по Примасові Польському, а Єпископи Руські з Єпископами Польськими зарівно засідають і так ся лагодять, як здавна бувало за Короля Баторія і інших до початку в землі Руській Унії, которую до фундаменту касуємо і нівечимо, бо збаламутила вона народи, породила в них ворожнечу і окипіла безмірною кровію Християнською; а в інших народах, альбо землях Польських і Литовських, має вона підлеглість добрій волі мирян та їх шацунку; а без того ніхто її да не прийме і держати не мусить.

5. Границі Руської землі встановлюються і затверджуються від Чорного моря і лиману Дніпровського вгору на південь по ріці Дністер, а од верхів'я його до ріки Горинь, а від Горині до ріки Прип'ять, а звідти рікою Дніпром до міста Бихова, а звідти до ріки Сож і Сожем до повіту Смоленського; а межа проміж річок по твердій землі вказується по гранях сільських, альбо вяскових, і яке селище куди сходить, туди й грань належить; і ті грані розберуться і поновляться звичайними судами Підкоморськими та Комісарськими.

6. Верховний начальник і Господар землі Руської і народу того має бути Гетьман, обираний чинами і військом з-поміж себе вільними голосами, а посторонньому альбо інакше посталому не бути нікому ні в яку пору. Достоїнство Гетьмана Руського має рівність зупельну з Гетьманами Коронними і Литовськими, а війська вільно мати йому реєстрового в полках, поповнюваних від товариства, 40 тисяч, а охочекомонного і Запорозького скільки набереться; і Козаки реєстровії судом і послушенством повинні полкам і командам їх, допоки козакують і стоять в реєстрах військових; а по вислузі вертаються під право своє Шляхетське і тому коритися хай починають, як і все посполитство має судитися і розбиратися кожен стан за своїми стародавніми правами й артикулами, і ніхто їх ні в чому нехай не неволить ані привласнює, опріч долеглостей, правами встановлених.

7. Мир і тишину в народі Польському з народом Руським уставуємо вічні і незрадливі під клятвою анафеми і арафеми, порушника і зрадника людського. А оборона отчизни кожному народові єсть вільна, і заводця з них сам за себе стоїть, а іншого не приневолює; і поміч між державами належить до злагоди правління народного і загальної поради. А інакше вільно буде кожному воювати альбо нейтрал тримати, і ніхто за те не дорікає, ні помстить під клятвами вищереченими, теж і союз, альбо протекція, народу Руського з народом Польським і іншим підлягає до поради і присуду зупельного од народу, якому в Речі Посполитій вважатись третьою республікою.

Одержавши Гетьман Хмельницький мирові статті через своїх комісарів, очистив зараз всі міста і села Польські, займані військами його поза визначеними за трактатом межами, і війська всі розпустив по їх квартирах і житлах, а сам вирушив із штатом своїм і гвардією до міста Києва, щоб принести Богові вдячні молитви за даровані Ним перемоги і відновлення миру та спокою народного. До міста вступив Гетьман 1 Жовтня з тріумфом при пострілах гарматних з валів і церковних дзвонах; а народ і урядники його, Гетьмана, зустріли з виявленням найживішої до нього вдячності та свого повного вдоволення. По відправі молебнів у всіх церквах і монастирях Київських повелів Гетьман те саме вчинити і по всій Малій Росії і, поживши в Києві два тижні, переселився на життя до міста Чигирина. Трактат Зборівський опісля ратифікації його Королем Яном Казимиром опубліковано по всій Малоросії і записано всюди в книги судові і урядові Березня 8-го дня року 1650-го через Осавула Генерального Многогрішного, Полковника Брацлавського Нечая і Секретаря Виговського.

У Травні місяці 1650-го року прибули до Гетьмана Хмельницького в Чигирин чужоземні посланці од своїх володарів з вітанням його в Гетьманському достоїнстві, побільшеному значними воїнськими набутками і Зборівським трактатом, що визнав його і народ Руський вільним і ні від кого, окрім самих себе, не залежним. Тими посланцями були: від Султана Турецького Осман Ага з Пашею Сілістрійським Узук Амієм і багатьма значними Турками; од Царя Московського — Радник його Князь Василій Бутурлін з багатьма Боярами і, нарешті, від Короля Польського і Речі Посполитої Канцлер Князь Любомирський з Воєводою Киселем і багатьма іншими. Посли Турецькі піднесли Гетьманові від імені їхнього Імператора булаву, саджену каміннями і перлами, шаблю булатну дорогої ціни і дулейман, схожий на мантію з горностайними облямівками та сорок мішків срібних Турецьких левів у дар війську: і всі ті дарунки були в паперових мішках і чохлах, покритих шовковою матерією з золотими і срібними квітами. Послами Московськими піднесені подарунки, складені в дорогих хутрах соболиних та інших і в косяках різної парчі та матерії, зложені в кулі рогожані, а скарб, присланий для війська, в бочечках, загорнутих рогожами. Од сторони Польської виставлено в подарунки декілька поставів дорогих сукон та декілька десятків дорогих ретязів та килимів, а скарб для війська покритий дорогими килимами.

Посли тії були на аудієнції у Гетьмана. Опісля звичайних поздоровлень та вітань пропонували кожен од своїх володарів і народів дружбу свою і союз до нього, Гетьмана, і народу Руського, а задля вічного їх утримання намовляли Гетьмана з народом до себе в протекцію на таких засадах, які спільними угодами встановлені будуть, причому першим пунктом поставиться затвердження Гетьманства спадкового в потомстві і фамілії його, Хмельницького. На теє Гетьман сказав послам рішуче: «Союз і дружбу я готовий тримати зі всіма народами і ніколи їх не знехтую, яко дару Божественного і всьому людству пристойного; вибирання ж народом протекції, коли вона йому потрібна буде, залежить від його доброї волі, спільної поради та вирішення; а від спадкового володіння народом сим моєю фамілією в якості Гетьманів я рішуче одмовляюся і того вічно уникати буду, яко противного правам і звичаям народним, за якими вони керовані бути повинні вибраним з-поміж себе всіма урядниками і самим Гетьманом. І я, відновивши в них права тії з пожертвуванням великого числа воїнів, од них же вибраних і кровію своєю права ті скріпивших, вельми совіщусь і соромлюсь помислити навіть про їх порушення». Гетьман, скоро по прибутті в Чигирин посланців чужоземних, наказав всім урядам і містам Малоросійським, щоб від чинів і народу прибули до нього в Чигирин на сейм Генеральний всі депутати, вибрані за, прикладом раніше посланих до Варшави на сейм вільний, а окремо повелів від полку прислати по три депутати чиновних і по чотири із Козаків. Сим зібраним депутатам і всім чинам Малоросійським оголосив Гетьман грамоти чужоземних Дворів, їхні дарунки та скарб і наостанку запрошення, або заклик у протекцію. Чини і народ Малоросійський, побувши 268 років в поєднанні з Польщею і 66 заодно з Литвою, скуштували і наситились занадто вольностями та свавільствами тамошніми, себто доброго і лихого навику, а урядники і чиновники тутешні і того більше заразилися властолюбством і присвоєнням собі начальства і непідлеглості. Тому першою була незгода їхня на всіляку протекцію і підлеглість іноземну, а і поготів бачити у себе спадкове Гетьманство, пообіцяне Хмельницькому посланцями чужоземними од їхніх володарів. Гетьман з клятвою змушений переконувати їх, що «запропоноване йому спадкове правління тоді ж таки ним відкинуто, і він на нього ніколи не погодиться, яко на найнебезпечніший камінь, на котрий всі падаючі розіб'ються і встати не зможуть, і що він більше од них знає, яко постарілий у справах політичних, якому саме урядові в народі Малоросійському бути належить. А що йдеться про протекцію, то вона нам не лише корисна, але майже неминуча, і розсудлива людина або досконалий політик з першого погляду запримітить, що саме положення землі нашої, відкритої з усіх сторін і незручної до укріплення, робить з нас гралище невідомої долі і сліпих випадків. Коли ж звабили і пихи додали вам численні та великі перемоги наші над ворогом і набута через те слава майже всесвітня, то знайте, друзі і браття, що це працював собі більше ентузіазм народний, подвигнутий незвичайною жорстокістю Польською і крайньою таки журбою і надривом народним; і стільки при тому здобули ми слави, скільки ж нажили тим і заздрісників, котрі при всякій нагоді, а інколи і зумисне, задля власної безпеки і обережності своєї, не минуть випадку засіяти в нас плевели або беруть нас на спит і пробують нас, як лікарі іспитують недужих своїх, мацаючи пульс. І, певно, не завжди такими будемо, якими були і є, себто непереможними, чого жоден народ собі присвоїти не насмілиться, не одринувши Провидіння Божого, котре одне всім рахує, того скріплює та підносить, а іншого розслаблює та зводить долу, залежно від гідності та заслуг народних, а найпримітнішою в поразках його є гординя і зарозумілість народів».

Чини і депутати, заспокоєні і схвильовані промовою Хмельницького, почали було міркувати про протекцію і вибирати її між держав, які прислали своїх посланців. Одначе Польську з першого разу одностайно відкинули, про решту розмежувались думками, але на жодній не зійшлися. Старші з них разом із Гетьманом погоджувались на пропозицію Московську, яко до народу єдиновірного і єдиноплемінного; але молоді вельми їм противились, доводячи через партизанта свойого і оратора Осавула Генерального Богуна, що «в народі Московському владарює найнеключиміше рабство і невільництво у найвищій мірі і що в них, окрім Божого та Царського, нічого власного нема і бути не може; і людей, на їх думку, створено нібито для того, щоб в ньому не мати нічого, а лише рабствувати. Самі вельможні та бояри Московські титулуються звичайно рабами Царськими, і в просьбах своїх завжди пишуть вони, що б'ють йому чолом; стосовно ж посполитого народу, то всі вони вважаються кріпаками, начебто не від одного народу походять, а накуплені з бранців та невільників; і тії кріпаки, або за їх назвою, крестьяни обох статей, себто чоловіки та жінки з їхніми дітьми, за недовідомими у світі правами та привласненнями, продаються на торжищах і в житлах од власників і господарів своїх нарівні з худобою, а незрідка і на собак вимінюються, і продавані при тому мусять бути ще зумисне веселими і виказуватися своїм голосом, добротою і знаннями будь-якого ремесла, щоб через те скірше їх купили і дорожче заплатили. Словом сказати, з'єднатися з таким неключимим народом є те саме, що кинутися Із вогню в полум'я».

Духовенство Малоросійське в переважній частині було навернене з Уніатства і тому потайки вельми жалувало за втраченою своєю владою над народом, поданою було їм Поляками і близькою до рабства, і тому сплело безглузду байку стосовно посольства Московського і всіх інших, і протопоп Черкаський Федір Гурський, що був серед них на зборах і що був вшанований у народі як видатний богослов та проповідник, взявши текст зі святої Євангелії, зловживаючи ним у найдавнішому порівнянні, говорив на зборах, що, «як, мовляв, від трьох царів та волхвів піднесені немовляті Христу дари: золото, ладан і мирна знаменували буття і страждання Його на землі і повернення на небеса, себто золото означало Царя, ладан — мерця, а смирна показувала Бога, то так і ції дарунки, піднесені од Царів народові, знаменують, чим вони вдягнені або вкриті, в тому буде жити або вкриватися народ, ними зваблений, наприклад: дари Польські складаються з сукон, покритих килимом, то буде і народ, що з Поляками житиме, ходити в сукнах і мати килими; Турецькі дарунки одягнуті і покриті папером і шовком, то і народ, що з ними житиме, буде спроможний вдягти на себе шовкові та паперові матерії; а Московські дари суть всі в рогожах, то неминуче і народ, живучи з ними, доведений буде до такої вбогості, що вбереться він в рогожі і під рогожі. І ці висновки суть вірні і перевищують всіх оракулів у світі».

Байка та подіяла найбільше на депутатів найпростіших, на всіх Козаків: вони підняли одверте ремстування і галас проти Хмельницького, «називаючи його запроданцем та зрадником вітчизни, підкупленим начебто послами, і що вони, визволивши себе з кормиги Польської з пролиттям великої крові і пожертвуванням премногих тисяч братії, що наложила головами своїми за волю отчизни, знов запродуються в неволю добровільно і віддаються такому народові, котрий не подав їм жодної допомоги в найлихішу їхню годину, не подав навіть води промити кривавих уст наших, і ліпше нам бути у безперервних війнах за свободу, ніж накладати на себе нові ланцюги рабства та неволі. Та і кому із сусідніх народів можна віддатись без жаху і трепету? Одні з них безнастанно гнобляться бусурманством, що не терпить відкритого Богослужіння Християнського у власній їхній землі; інші торгують власною братією своєю і, не дивлячись на одновірство та однокровство, продають один одного безсоромно і без докорів сумління. А вір у них стільки, скільки слобід, а в них домів, а нерідко і в одному домі декілька їх вміщається, і одне сімейство від різновірства не може разом ні жити, ні їсти з одного посуду, а вся віра складається у них в розборі образів і хрестів, і хто з них кращий, той і є достойніший до почитання і сильніший до помочі людської; для Бога ж, Творця всіх і Господа, невідомо, що у них зостається. Отож коли з таким народом об'єднатися нам, то або вони нас розпродадуть поодинці, або переморять на вулицях своїх і розпуттях, бо ніхто з них не пустить в дім свій ніякого нашого перехожого, а паче з тютюном, уживання якого вважається у них страшним гріхом, смертним гріхом і єдиним людським гріхом у всьому світі».

Гетьман, заспокоївши ремствування зборів повторенням клятв своїх, що «він ніколи не мав у думках і мати не буде наміру приневолювати їх до пошкодження прав своїх і вольностей і радив лише, із щирості своєї до них і спільної вітчизни, поставити себе на міцних ногах надійним союзом і об'єднанням з іншим народом, чого всі впорядковані Держави завжди шукають, а нам особливо того потрібно з огляду, як я вже казав, на положення землі і новину стану нашого», і по тому розпустив збори по домах, і сейм на тому скінчився.

Посланців чужоземних віддарував Хмельницький пристойно за їхні дарунки і, відписавши на грамоти зі всією ввічливістю і вдячністю своєю за привітання і заклики Монархів, дав їм прощальну аудієнцію і на ній запевнив кожного зокрема у повсякчасній відданості своїй до їхніх Монархів і постійній приязні до народів; і що при тому він всемірно дбатиме про поєднання з ними і свого народу, як пройде в ньому перший осоружний до протекцій жар, породжений обридливим тиранським над ним правлінням Польським, котре і вві сні їм ввижається і діє на них, немов якесь потворне страховище.

Господар Молдавський Ліпула в Квітні місяці року 1650-го прислав до Гетьмана Хмельницького через Боярина Молдавського Морозія листа, погоджуючись в ньому віддати доньку свою Ірину за дружину синові його Тимофію і пояснюючи при тому, що він завжди бажав того шлюбу, але на перешкоді до того була йому тривала війна Хмельницького з Поляками і погрози тамошнього значного вельможі Потоцького, котрий давно бажає шлюбу доньки його зі своїм сином, а родина Потоцьких кермує майже всім урядуванням Польським. Але тепер, бувши він, Ліпула, зовсім певний щодо мирного спокою, а особливо маючи листа од Двору Турецького і дозвіл на шлюб сей самого Султана, його господаря, який запевняє про свою на всі випадки опіку, сповіщає Гетьмана про неодмінну згоду на той шлюб і просить прислати сина свого до нього в місто Ясси з достатнім, одначе, конвоєм, щоб з боку Потоцьких не вчинено було якого ворожого замаху, бо він від розвідників своїх довідався, що на межі Буковини зібралась чимала ватага Польських гультяїв, або волонтерів, під проводом молодого Потоцького. Гетьман, відправивши сина свого в Молдавію з пристойним почетом і достатньою охороною зі своєї гвардії, вислав слідом за ним п'ятитисячний корпус Козацький під виглядом прикордонного роз'їзду. Але як тільки молодий Хмельницький під містом Могилевом переправився через ріку Дністер і наближався до міста Сороки, корпус Польський, вийшовши з байраків та садів, атакував його з усіх сторін і змусив штат і конвой Хмельницького зійти з коней, забратись в церковний цвинтар і там відбиватись, полишивши весь свій обоз з багатством на поталу Полякам, котрі, радіючи з такого успіху, почали були обоз грабувати, а Гетьманича тим часом штурмувати на цвинтарі з наміром перебити всіх обложених до єдиного і не випустити вістуна, щоб про таке лиходійство не вийшло назовні. Але корпус Козацький, котрий пильнував весь час похід Гетьманича, оточив Поляків зненацька і, вистреливши по них з мушкетів, ударив списами і всіх майже до одного переколов; біля десяти Поляків і сам молодий Потоцький пробились було через лави Козацькі і втекли в поле, але, заваливши міст на річці, Потоцький втопився у воді, а решту, що загрузла на берегах в урочищі «На батозі», перебито; і мерців Польських поховано до чотирьох тисяч чоловік, а після того побоїща весілля Гетьманича в Яссах справлено, і він вернувся з дружиною до Чигирина. Гетьман потім скаржився на Потоцького Королеві про злодійський напад на весілля сина його, добровільно і законно переведене, а Потоцьким зневажене з великою втратою людей і значних сум, але при тому й вибачався Гетьман, коли щось неприємне сталося між весільними і нападниками на них, то благоволено було б приписати теє звичайним в таких випадках трактаментом і бенкетом, на яких не без напилих буває. Король хоча на листування таке і не відповів Хмельницькому, одначе пригода весільна була першим кроком до нової війни.

Молодий Хмельницький недовго користався своїм одруженням. Міністерія Польська підбила Радулу, Господаря Мултянського, і Ракоція, Князя Угорського, зігнати тестя його з правління Молдавського, і він мусив був рушити з військом Козацьким, щоб поновити тестя на колишньому становищі. Похід той споряджено дуже скоро, і так само скоро завершено з бажаним успіхом. Війська Мултянські і Угорські всюди були розбиті і розпорошені, і сам Господар Мултянський був убитий під Бухарестом, Молдавського Господаря поновлено в його гідності, і війська Козацькі здебільшого розпущено в свої границі, а при Хмельницькому лишився один полк Корсунський з полковником Мозирою. Та коли він, супроводжуваний тещею і дружиною своєю, проходив тим полком прикордонною стороною Молдавії з Мултянією, повертаючись також в свої границі, то на шляху, недалеко міста Єочави, оточили його великі юрми військ Польських і Мултянських разом з бунтівниками Молдавськими, незадоволеними своїм Господарем, які і зібрали знов Мултян і Поляків, знаючи про малі сили Хмельницького. По короткому герці вступив Хмельницький до міста Сочави і в ньому замкнувся в очікуванні прибуття своїх військ, за якими він післав уночі надійного гінця. Укріплюючи місто, оглядав він при тому його найважливіші місця, і в той час вистріленим од ворога гарматним ядром одірвало йому руку аж по плече, і він помер за кілька годин. Війська Козацькі поспішили до міста на другий день смерті Хмельницького, розбили ворога до ноги і весь табір його забрали; але, замість визволення, прийняли з міста тіло Хмельницького і припровадили його разом з дружиною і тещею до старого Хмельницького, котрий, побачивши тіло сина свого, близький був до відчаю відомого Царя Егея, що кинувся в море при появі на ньому чорних знамен сина свойого. Плакав Хмельницький невтішно і довго за тим сином своїм, втіленням всієї його надії, котрий, при його доброму вихованні та високих обдарованнях, доволі привчений ним був до справ політичних та військових; а поховав він його в Суботівському своєму монастирі, в мурованій церкві.

Воєвода Київський Адам Кисіль, що походив із давньої руської родини Святольдів, відомих з історій од року 1128-го між Князями Руськими, і з ним судді повітові Проскура, Волович і багато Інших, також виходців із Руських пород, навернених в Католицтво і Польське Шляхетство, скоро по опублікуванню в Малоросії Трактату Зборівського і влаштуванню меж та урядів первісних свого краю, прибули до міста Києва в надії дістати родові свої маєтки, війною відібрані, і почали домагання свої до Гетьмана і Малоросійського трибуналу, доказуючи, що вони неважливою одміною у вірі, яка од важливих обставин склалася, і службою їхньою в Польському Королівстві втрачати родових маєтків не повинні ні за якими законами і що вони можуть з них також одправляти службу і в Малоросії, як одправляли її в Польщі, Гетьман після розгляду і присуду Трибуналу дозволив був прохачам вступити у їхні володіня з присягою їх на вірність служби Малоросійській своїй вітчизні. Але збунтовані проти того Київські, Білоцерківські і Переяславські Козаки, підмовлені Суддею Гуляницьким і Полковником Миргородським Гладким, вигнали всіх тих пошуковців із селищ Малоросійських і багатьох з них перебили і пограбували, від чого і сам Воєвода Кисіль, повернувшись із Польщі, скоро після того помер. Гетьман, сприйнявши вчинок сей за злочин вельми тяжкий, звелів провести розслідування карному трибуналові спільно з військовою Комісією і винуватців судити по законах. Судилище теє, ствердивши головними винуватцями Гуляницького і Гладкого, присудило їх до страти, і Гладкому втято голову, а Гуляницький втік і сховався в Молдавії з трьома Старшинами від війська; решту ж Старшин і багатьох з товариства і рядових Козаків покарано киями, в'язницею і утриманням закутими при гарматі. І хоча таким чином доволі покарано за вбивства і кривди чиновників Польських і багато з відшуканих пожитків їм повернуто, але Поляки визнали вчинок той другою причиною до війни. Козаки означених полків, обурившись явно проти Хмельницького, що він Полякам підхлібствує, а їх безвинно переслідує, вийшли чимало з родинами зі своїх осель і збройною рукою прийшли в низ ріки Дінця і тамо поселились, де склали так званий Рибинський Слобідський полк.

Хан Кримський з Мурзою своїм Нагайбеком 11-го Листопада 1650 року прислав до Гетьмана Хмельницького Турецького Агу НурадІна з листо своїм і пропозицією з боку Султана, пропонуючи Хмельницькому з народом Малоросійським об'єднатись з Портою Турецькою в протекцію Султанську на найвигідніших умовах і кондиціях, які лише він вибрати і присланому Азі поручити може для донесення і затвердження Султанові. Хмельницький, прийнявши посланців з особливими дружніми почестями і пригощаннями, відхилив, одначе, пропоновану протекцію до часу, вияснюючи, що народ, ним керований, не розташований поки що ні до яких протекцій, побоюючись, щоб не нажити тим заздрісників і не розпалити нової війни, з якої не зовсім одужав, і що він завше дбатиме, щоб прихилити народ на їхню користь. Посланці тії, не маючи успіху в першій їхній пропозиції, намовляли Гетьмана на другу, умовляючи його йти війною з Ханом на Царство Московське, якому оголосить Султан війну за завоювання Царями Московськими Татарського Астраханського Царства, і коли воно Порті і Хану тією війною буде повернуто, то йому, Гетьману, виділена буде частина завойованого з прилеглих до Малоросії областей Московських або Татарських. Остання пропозиція посланців для політичних видів Хмельницького йому надзвичайно припала до смаку, і він, передбачаючи нову неминучу війну з Польщею, сподівався прив'язати до себе необхідністю в ній самого Хана Кримського з кращим від попереднього успіхом. Тому оголосив він посланцям довірчо, що по закінченні з Польщею наступної війни, яку вони з найменших причин і більше від заматерілої злоби своєї на Малоросію розпочинають, він буде готовий на всі Султанські і Ханські пропозиції. А коли ще з дозволу Султанського і Хан Кримський благоволить зробити в ній йому підмогу, то і ті перепони, котрі між одновірцями поставляться самою релігією і забобонами народними, набудуть дозволеного виду вступитися за союзника і його інтереси, що вважаються в таких випадках спільними, взаємністю схваленими. Посланці, бувши такими запевненнями Хмельницького задоволені, відбули од нього втішені, а Гетьман, обдарувавши при тому їх щедро, писав через них Ханові про приязне своє до нього ставлення і про відбуту з посланцями нараду, прохаючи Хана обнадіяти його зі свого боку допомогою своєю в конечній потребі супроти Поляків.

Хмельницький, відправивши від себе посланців тих, писав зараз до Царя Олексія Михайловича таємно, повідомляючи про все, що сталося у нього з посланцями, і про нову наступаючу з Поляками війну і просив при тому Царя пильно йому в тій війні пособити або принаймї вчинити військами своїми диверсію на Смоленщину і Білорусь і тим показати Малоросіянам і їхнім військам прихильність свою на їх користь і захист, котрим вони надмінно подвигнуті будуть на відданість йому, Цареві, і його народові для вічного з ними єднання, і слугуватиме вона, так би мовити, завдатком до майбутніх договорів та угод. Цар, подякувавши Хмельницькому за його дізнану до нього і його народу пильність і нові вісті, обіцяв учинити йому прохану поміч відправкою військ своїх до Смоленська і на Білорусь без оголошення, одначе, Польщі формальної війни, аби не вславитися нахабним порушником миру і уложених на нього попередніх трактатів без слушних на те причин, а зробить ту висилку військ своїх під титулом союзних зобов'язань, коли тільки не завадять тому прикрі чутки, що надходять з Астрахані та інших міст низових, в яких з недавньої пори почало щось недобре ворушитись.

Хмельницький, висновуючи із запевнень настільки невизначених марну для себе надію, став готуватися до оборони власними силами народу Малоросійського, і колишні двадцять полків укомплектував і склав сорок тисяч реєстрових Козаків; але число їх в кожному полку визначено нерівне, а дивлячись на становище сіл та числа в них родин Козацьких, що зазнали втрат виходом частини з них до Слобідського Рибінського полку. І так склалося: полк Київський при Полковнику Антоні Адамовичу — в 1200 Козаків; Чернігівський при Полковнику Мартині Небабі — в 1200; Сіверський при Полковнику Якові Коровці — в 1200; Канівський при Полковнику Семенові Павицькому — в 3000; Переяславський при Полковнику Федорі Лободі — в 2000; Черкаський при Полковнику Іванові Воронченку — в 3000; Чигиринський при Полковнику Федорі Якубовичу — в 3000; Уманський при Полковнику Йосипові Глуху — в 3000; Корсунський при Полковнику Лук'яну Мозирі — в 3000; Брацлавський при Полковникові Данилові Нечаю — в 2000; Калницький при Полковнику Іванові Фе-доренку — в 2000; Кропив'янський при Полковнику Фі-лоні Дженджемі — в 2000; Острянський при Полковнику Тимофію Носачу — в 2000; Миргородський при Полковнику Максиму Тарані — в 3000; Полтавський при Полковнику Мартині Пушкаренку — в 2000; Гадяцький при Полковнику Сергієві Бухалу — в 1200; Ніжинський при Полковнику Прокопі Шуменку — в 1200; Лубенський при Полковникові Дмитру Кривоносі — в 1200; Прилуцький при Полковникові Федору Киселі — в 1200 і Вінницький при Полковникові Петрові Стягайлу — в 1600 Козаків. Понад означені реєстрові полки мав Хмельницький гармашів з артилерією та її обладунками під керівництвом Віцеобозного Генерального іноземця Фрідргана 4550 та чужинців при них в чинах старшинських, що рахувалися майстрами, 47 чоловік. Волонтерів, розподілених тоді на п'ятнадцять охочекомонних полків, раховано в 14500 чоловік та військ Запорозьких було напоготові 12 тисяч. А всього мав Хмельницький готового війська сімдесят одну тисячу з лишком, і в тому числі постійної піхоти між реєстровими Ккзаками було двадцять тисяч, навчених усім тодішнім піхотним шикам та маневрам, а при потребі множилася піхота спішеними реєстровими кінними Козаками, навченими батавою і всьому при тому потрібному.

Прикордонні з Польщею Козаки, а особливо ті, що проживали околицями і куренями понад ріками Стиром, Случем, Прип'яттю і Сожем, передбачаючи нову війну з Поляками, що наближалася, вибралися із своїх осель під проводом переходу їх всередину Малоросії, аби не терпіти руїн пограничних, але, проходячи подалі, дістались до річки Дінця і поселились поблизу раніше прибулих Рибінських поселенців, утворивши із себе другий Слобідський полк, названий Ізюмським, а вихід сей учинили вони під час комплектування в полки реєстрових Козаків. Тому Гетьман велів перевести по всій Малоросії нобілітацію, або перепис, в Козаки, і учинено теє із вільних військових і міських мешканців, що служили за попередніх воєн волонтерами, Запорожцями і в охочекомонних полках і подали на теє достатні свідчення; а інших жодних мешканців до того перепису не допущено, і перепис той в Козаки строго контролювався, і треба було мати для того природне походження або докази на заслуги; бо стан і породу Козацьку визнавано за гідність Шляхетську. Тому і тих, новопереписаних у Козаки, наказами урядів ухвалено записати в компути Козацькі і привести на те до присяги, рахуючи їх надалі поруч з іншими Козаками і в одній з ними Шляхетській гідності. Поза всім тим на компутах і переписах Козацьких видно біля деяких прізвищ нотатки, що вони походять із нововписаних Козаків. І так несправедливо дехто робить висновки, що в Малоросії начебто вільно було переходити із Козаків у мужики, а з мужиків у Козаки згідно волі кожного.

Мир в Малоросії з Поляками згідно трактатів Зборівських тривав щось коло року. Поляки зламали його найпїдлішим і найбезсоромнішим чином. Вони, не оголосивши за загальним народним правом формальної війни ані причин, що до того їх спонукали, напали зненацька вночі на корпус Брацлавського Полковника Нечая, що стояв табором біля містечка Краснопілля, і розбили його вщент в 7-й день Липня 1650 року. Осавул Генеральний Богун, почувши про поразку Нечаєву, переправився негайно через ріку Буг і напав з корпусом своїм на Поляків в ту саму пору, коли вони святкували перемогу свою над Козаками і тріумфували в таборі переможених. Убивство над ними вчинено жорстоке і без ніякої пощади, як над підлими хижаками, а не над військами Європейськими, і коли вони благали пощади, або, по-їхньому, згоди, то відказувано їм: «Згода воїнам, а кара зрадцям!» Врятувались від убивства лише ті, що розсипались врозтіч і куди хто втрапив, а обидва табори, Польський і Нечаїв, з усіма обозами, запасами та артилерією зостались на місці, яко здобич Богунового корпусу, який і поховав і тіла убитих Козаків і Поляків, і нараховано було останніх 3719 чоловік, і в тому числі Полковник Польський Казимир Каневський.

Гетьман Хмельницький, повідомлений бувши од Богуна про розпочаті Поляками ворожі дії і про бувші з ними бої, відрядив зараз на підмогу корпусові Богуновому інший Козацький Корпус під командою Полковника Глуха, а до Хана Кримського послав нарочного гінця з протестом проти нагло розпочатої Поляками війни і з проханням прислати до нього помічні війська, згідно Із учиненою з посланцем Нагайбеком угодою, котру він, Хан, затвердив. Хан відповів Хмельницькому, що він з військами його на поміч йому готов, але, за певними урядовими обрядами, мусить доповісти про те Султанові, а діставши від нього резолюцію, з присилкою військ своїх він не забариться, а може бути, і сам на допомогу йому прибуде, коли не завадять якісь надзвичайні справи, а паче з боку Московитян, котрі на кордонах своїх супроти Криму роблять укріплення та військові приготування.

Осавул Богун, підкріплений Полковником Глухом, вирушив од Краснопілля вперед переслідувати Поляків у їхніх межах, і 18-го числа Липня відкрився їхній табір біля містечка Купчиці, при Вознесенському монастирі. Війська Польські були під командою Польного Гетьмана Потоцького, при якому був за волонтера і юний Собієвський. Вони окопались під монастирем по самі вуха. Богун намагався різними маневрами вивести Поляків у поле на відкритий бій, але успіху в тому не мав, бо тримались вони окопів своїх, не висовуючи голови. Богунові не лишалось інших способів вигнати Поляків з табору, як лише зробити на нього формальний приступ. Але кмітливість його відкрила для того найвигіднішІ шляхи, і він 21 Липня, розділивши корпус свій на три частини, повелів двом з них приступити з двох боків до табору Польського на світанку і робити фальшиву на нього атаку, лежачи на землі, а третій частині, з добірних Козаків утвореній, підповзти до монастиря і заволодіти ним за всіляку ціну. Та колона під час утвореної від фальшивих колон стрільби і навмисного ґвалту пробилася до монастиря і здобула його дуже вдало, а по зробленому нею сигналу наблизились до неї і дві інші колони, і витягнутою на монастирські будівлі артилерією вчинено всередину табору сильну стрільбу на Поляків, і вони, не змігши через це діяти своєю артилерією, розставленою при окопах, приступили були до монастиря з самими шаблями і карабінами, але їх зустрінуто і перекинуто мушкетами і списами Козацькими. Відступ їх назад, всередину табору, супроводжувався також списами від Козаків, і вони повернені були в тил величезними купами; решта врятувалась втечею через свої окопи з тим лише, що при собі мали, а обози їхні з усіма запасами та артилерією зостались в таборі і були багатою здобиччю Козакам та їхній старшині. Убитих Козаків поховано урочисто в монастирі, і їх нарахували 1715 чоловік, а Поляків загорнули землею в їхніх же окопах і нарахували 9 674 тіла.

Осавул Богун, звітуючи Гетьманові про славетну свою над Поляками звитягу, доповідав при тому, що через спійманих ним «язиків» і Польських шпигунів, Жидів, дізнався він про великі сили Польські, що йдуть із середини Польщі на місто Слуцьк під командою Князя Четвертинського, і що потрібна йому підмога в самих людях, а артилерії і запасів у нього більш ніж досить. Гетьман приписав Богунові в резолюцію, аби він у вигідному місці очікував прибуття його з військом, а сам би не відважувався нападати на такого численного ворога, щоб не бути ним розбитим і щоб недруг з того не куражився, бо, мовляв, окуражений Поляк загонистіший від усіх диких коней Татарських. Тим часом надходили чутки до Гетьмана, що Князь Четвертинський, впавши в границі Малоросійські з численною Польською армією, продовжує тут похід свій по системі варварській, або за планами колишнього дикого завойовника Татарського Батия, і що спалює всі села Малоросійські і знищує мешканців тутешніх без всіляких причин і потреби, а творить саму лише пустелю, нікому не корисну. Гетьман, поспішаючи з головним військом своїм супроти Князя Четвертинського, зійшовся з Богуном в околиці Житомира і повелів йому, пройшовши попереду армії

Польської, зробити розголос по селах, що він лише один з корпусом своїм розвідує про армію ворожу і відходить від неї набік, не будучи спроможним їй протистояти. Він насправді, повернувши вбік і розташувавши табір свій у вигідному місці, укріпив його найкращим чином і вичікував на себе ворога за призначенням Гетьманським, котрий розташувався в близькому, але закритому від нього місці і навідувався через роз'їжджі команди про рухи ворога. Ґвалт людей і рев худоби, що тікали в ліси та інші сховища, і пожежі з димами, що знялися над селами, сповістили про наближення армії Четвертинського. Богун вислав негайно загін добірної кінноти проти його армії і велів їй, нападаючи на авангард ворожий, віддалятись від нього назад, до свойого корпусу. Такими маневрами ворог був приведений до самого табору Богунового корпусу, і він, втямивши з першого позирку його малість, без подальших обдумувань негайно напав на табір з усіх сторін, звідкіль тільки міг. Учинена з обох боків стрілянина з гармат і мушкетів і дим, що від того піднявся, доволі зайняли і сповили побойовників. Гетьман, сього лише і вичікуючи, виступив зі всіма силами своїми із закритого місця, ударив з тилу і у фланг ворогові і поставив його проміж двох огнів. Ворог, повертаючись назад для оборони, звичайно, був у замішанні від того і втратив лад. Богун, не спускаючи очей з супротивника і запримітивши його безлад, негайно випустив з табору свою піхоту зі списами і вдарив на замішану піхоту ворожу, не даючи їй очуняти і перешикуватися. З Гетьманського боку вчинено те саме, і ворог, збившись юрмами без усякого ладу, відступав задом, сам не знаючи куди; кіннота ж їхня, відчувши неможливість оборонити піхоту, пустилась відкрито втікати, а кіннота Козацька кинулась її гнати. Поразка ворога була довгою і вельми згубною. Піхота, побачивши себе полишеною кіннотою і головними начальниками, почала кричати згоду і, кидаючи мушкети свої, ставала на коліна і просила пощади задля найсвятішої Панни Марії. При тому великому імені усе вбивство негайно припинено, і все затихло. Залишена решта піхоти Польської оголошена полоненою, і її нараховано 7 346 чоловік, і в тому числі 32 офіцери, а проміж ними значний, Корибутом званий; та приведено кіннотою 13 чоловік полонених офіцерів, узятих на погоні, а забито й поховано на побойовищі і на полях 17 139 чоловік. Відбулася та битва 13 Вересня, в середу, де і Козаків убито з їхніми старшинами 2 173 чоловіки. Всі обози і запаси Польські і вся їхня артилерія, з 63 гармат складена, дісталася, яко здобич, Козакам, а полонених Польських відіслав Хмельницький в дарунок Ханові Кримському, щоб одержати за них викуп, і дістав від нього звістку, що війська його прибудуть з ним на допомогу Хмельницькому наступної весни.

Гетьман, здобувши таку славетну звитягу над Поляками, не був нею втішений, бо оточуючі його юрмами родини Козацькі та всіх інших мешканців Малоросії, зібравшись з численних осель, спалених і сплюндрованих Четвертинським, приводили його до сліз. Вони волали до нього про поміч, а він не відав, чим такому велелюдству пособити, а надто під близьку зимову пору. І так, забезпечивши їх достатніми харчовими припасами, добутими кіньми та волами, а найбідніших і грішми, звелів їм іти на зимівлю в селища Гадяцького і Полтавського полків, а навесні селитися вгору по ріках Сулі, Пслу та Ворсклі, на Малоросійських, так званих Булавинських, землях, про наділення якими дано в ті полки від Гетьмана наказ. І сії вихідці, оселивши в тих місцях численні слободи, заклали основи трьох Слобідських полків: Сумського, Охтирського і Харківського, котрі, примножившись іншими Малоросійськими вихідцями, дійсно створили ті три полки. І були полки сії з іншими такими ж полками під неодмінним командуванням Гетьманів та урядів Малоросійських і на всьому праві і привілеях Малоросійських аж до часів пригоди Гетьмана Самойловича; а з тої пори Полковники тамошні, забажавши ліпше бути кожному з них маленьким самовладним Гетьманом, ніж великому Гетьманові коритися, просили од двору Царського, або, краще сказати, від Князя Голіцина, котрий всім тоді керував, кожен собі особливі права, вилучені з підпорядкованості Малоросійської. Землі ж, під сими полками зоставлені, називались тому Булавинськими, що належали вони булаві Гетьманській і на них утримувались завжди Гетьманські кінські і скотські, також заводи і табуни волові та кінські всієї Малоросійської артилерії і тут же табуни полкових артилерій Гадяцького, Полтавського та інших найближчих, і тому були на них численні хутори з мешканцями, згодом приписаними до тих полків.

Король Польський, отримавши повідомлення про останню поразку армії Польської, що була під командою Князя Четвертинського і складалася з найліпших Польських сил, повелів по всьому Королівству своєму бути повторному посполитому рушенню на Малоросію. І між тим як у Польських провінціях все було в русі і всяк, призначений у похід, озброювався, Король зажадав особливий корпус військ Німецьких від Маркграфа Бранденбурзького, котрий вважався в Польській Пруссії васалом Польським І прислав корпус свій під командою Генерала Донгофа. Від герцога Курляндського Король також вимагав допоміжного корпусу; але як Герцогство теє за правами своїми не зобов'язане давати війська поза державу, то Король і Республіка Польська, ласкаво прохаючи Герцога, зобов'язались письмово не вважати висилки тої за обов'язок, але за добру волю, учинену на прохання Польщі і відданості до неї Курляндців. Гетьман, зі свого боку, не залишив також себе без приготування до оборони. Він, доповнивши полки свої, на місця вибулі, новими вошами, підкріпив прикордонні міста сильними гарнізонами із міліції і достатньою артилерією зі всіма запасами і мав тоді готового війська в полі сімдесят три тисячі, які розташовані були на зимові кантонір-квартири від Дністра до ріки Прип'яті.

З перших чисел Березня місяця 1651 року всі війська Польські і Козацькі були в русі і одне за одним назирали. Король Польський, за відомостями, прямував походом своїм з головною армією до ріки Стиру, куди й інші його війська по границях своїх стягалися. Війська Козацькі своїми корпусами збиралися в той же бік; Хан Кримський з двадцятитисячною армією своєю, йдучи по Дністру вгору, зійшовся з армією Хмельницького за день шляху від річки Стиру. Побачення Хана з Хмельницьким було прикметним і, за визнанням знавців, не віщувало нічого доброго. Хан прийняв Хмельницького з удаваною ласкою, домагався від нього клятв на підтвердження обіцянок, сказаних Нагайбеку стосовно Царства Астраханського, і не зводив з нього очей, зауважуючи вираз його обличчя. Хмельницький, викручуючись із того лабіринту, відповідав Ханові завжди двозначно і невизначено і обіцяв надалі докладніше над тим помізкувати. Прощання їх було доволі холодним, а такі ж і обнадіювання; одначе вибрали вони табір для обох військ, Козацького і Татарського, і розташували його над річкою Стиром, поміж боліт, при містечку Берестечку, де Гетьман влаштував обози свої вагенбургом і закріпив їх окопами з артилерією, а Хан поставив в'юки свої окремо від вагенбургу, позаду військ своїх, і вишикував їх батавою.

Від передових Козацьких військ одержано вістку, що Польська армія, завчасно переправившись через ріку Стир, іде понад тою рікою до Берестечка і рахують її до 300 000. 11 числа Травня стала вона на виду Козацької і Татарської армії і явила жахливе видовище блиском своїм і стогоном землі од велелюдства, а особливо од численної кінноти. Гетьман влаштував армію свою на правому фланзі Татарської; піхоту примножив спішеною кіннотою і поставив всередині розлогою і грубою фалангою з численною артилерією по фасах і насередині і прикрив правий її фланг своєю кіннотою. Битва почалася о 9 годині ранку страшенною стріляниною з обох боків гармат і мушкетів. Поляки, маючи в центрі своєї армії Прусські та Курляндські війська, зайняли весь простір Козацької і Татарської армії іншими своїми військами, маючи намір оточити їх з усіх сторін, але положення багнистої місцини того не дозволяло. Піхота Козацька на перших пострілах ударила в списи і перекинула піхоту Німецьку, змішавши її і погнавши всередину Польської армії; але в ту саму пору Татарська армія, яка прикривала лівий Козацький фланг, займаючи найвигІднІші висоти, зійшла зі свого місця і попустила Полякам атакувати піхоту тую у фланг і в тил, так що вона стала з трьох боків обнята і стиснена. Гетьман, запримітивши відступ Татар, повів було частину кінноти своєї на їхнє місце позаду піхоти, але вже сюди пробитись не міг, і тому він з самою охоронною командою, віддалившись від армії своєї, поскакав шукати Татар в інший бік, щоб умовити і упросити Хана до повороту на своє місце. Кіннота Козацька, спостерігши, що Гетьман віддаляється від армії, повернула слідом за ним, а піхота їхня стала тоді оточена . з усіх боків. Вона, бувши звідусюди бита і полишена на конечну загибель, вирішила пробиватись до боліт і там очікувати останньої своєї долі. Німці кричали уже їй пардон, а Поляки згоду, тобто вимагали віддатися в полон. Але вона, відповідаючи, що ліпше вмерти зі славою, як жити зганьбленою, зімкнулась тісніше і ручним боєм в списи та шаблі пробилась в густі лози, що облягали болото, і там укріпилась. Поляки, вважаючи, що та піхота уже в їхніх руках і вони завжди її можуть забрати в полон або перебити всіх до одного, залишили її в лозах до ранку, бо тоді було на заході сонця, а всі обози Козацькі, що були в вагенбургу з людьми тамошніми і всіма запасами, особливо з великою кількістю коней верхових і в'ючних, також вся артилерія з її обладунками, дісталась в руки Польської армії.

Тим часом як Поляки святкували перемогу в таборі Козацькому і тішилися його запасами, Козаки, що засіли були в лозах, безнастанно думали про своє визволення і виправдали собою ту приказку народну, що «нужда вкладає розум людям». Вони, діждавшись темряви нічної, розклали списи свої по болоті, по п'ять їх разом, у півтори чверті один від одного, а кінцями врівень один з одним; по тих списах, полягавши на них, котився кожен козак з боку на бік до другого краю болота, і таким чином прокотились всі вони за болото на тверду землю, а останні з них перетягли за собою і всі списи. Не спиняючись довго на твердій землі, пішли вони шукати кінноту свою і Гетьмана і коло полудня знайшли їх, коли пасли вони коней і журилися невтішно, що пропала їхня піхота і що таке велике для всіх нещастя. Радість була невимовною, як побачили вони одні одних. Зробивши тут короткий піхоті відпочинок, частували кінні Козаки піхотних опуцьками, або стеблами трав катрану і холодку, замість звичайного обіду, бо іншого харчу, окрім трави, ніякої в себе не мали; а після такого ласування вирушили всі в дальшу дорогу до Кам'янця-Подільського. Гетьман розповів при тому урядникам своїм історію свою з Ханом Татарським, що коли перейняв він Хана за болотами по відступі Ханському з поля битви, то благав його найпереконливіше, відступаючи всі свої, які тільки мав, скарби і що тільки йому завгодно, аби він повернувся на побойовище і допоміг оборонити залишені в небезпеці Козацькі війська; але той, отитулувавши Гетьмана Християнським гяуром, сказав у повній злобі і люті, що на границях Буковини бачився з ним Суддя Гуляницький і переказав про все листування та переговори у справі союзів, намов та протекцій, які були у Гетьмана з Царем Московським, і що «швидше він, Гетьман, зробить світ злощасним, аніж його ощасливить, бо Хан ніколи до таких союзів і протекцій не допустить, а наведе з усіх сторін на землю його війська Турецькі, Татарські і Польські і зараз тому робить почин, коли тільки Гетьман не прийме Турецької і його сторони супроти Москвитян. Гетьман хоч як не викручувався, що йому в нинішню пору воєнну і будучи в такому критичному становищі ніяк пуститися на нові такі важливі вчинки неможливо, а треба подумати про те в час миру, одначе Хан нічого того не уважив і розстався з ним з попередніми погрозами, а Гетьман опісля довідався, що втеклий від страти Суддя Гуляницький з Молдавії дістався до Польщі, а звідти посиланий був від Короля з Сенатором його Лянцкоронським на Буковину зустрічати Хана великими для нього дарунками і значними сумами, котрі Ханові і піднесли, і всі таємниці Хмельницького тоді Ханові Гуляницький розкрив. Хан, наближаючись до своїх кордонів, захопив собі в полон багатьох і багатьох людей Малоросійських, що мали його за союзника і тому вважали себе в безпеці, а Козаків Запорозьких також пішло чимало від Гетьмана слідом за Ханом під приводом оборони своїх зимівників від плюндрування Татарського.

Король Польський, окуражений підступною зрадою Хана і одержаною через те великою над Козаками перемогою, розділив величезну армію свою надвоє і одну її частину під командою Князя Четвертинського відправив для захоплення міста Києва, куди Король мав намір прибути зі штатом своїм та армією на зимівлю, а з другою армією йшов сам Король на Волинь і до Кам'янця-Подільського. Гетьман Хмельницький, утративши під Берестечком військ своїх близько дванадцяти тисяч, не втратив при тому мужності своєї анітрохи і, за короткий час доповнивши армію свою із міських гарнізонів і міліції і озброївши її запасною амуніцією із арсеналів Чигиринського та Черкаського, виступив з нею супроти армії Четвертинського. Тут армію застав Гетьман біля містечка Фастова, де мала вона роздих у повній безпеці, бо Поляки, через звичайну свою легковажність і пиху, не інакше гадали про Хмельницького і Козаків, як тільки, що вони, де не є, ховаються по віддалених границях, не сміючи їм і показатись, і, звичайно, міркували вже, як їм бенкетувати з Королем у Києві та пересичуватись тамошніми розкошами і послугами киянок. Гетьман, приступивши до армії Польської на світанку, вислав значну частину піхоти своєї у садки та городи Фастівські, обнесені ровами, які служили піхоті Козацькій добрими окопами, а всіма іншими військами наступив на табір Польський і, вчинивши сильну стрілянину з гармат і мушкетів, подався вперед, нітрохи не спиняючись. Поляки, бувши напівголими, хапалися за зброю, але вже вишикуватись як слід не могли, а, позбігавшись купами, подавались до городів та садів, щоб біля них вишикуватись і виступити вперед. Але піхота Козацька, що засіла була за окопами садовими, допустивши Поляків на найближчу дистанцію, зробила по них самий досконалий і сильний залп з мушкетів і повалила на землю їх цілі тисячі. Решта поверталась всередину табору, але, зустрінута всіма військами Козацькими, зазнала од них другої поразки. Кінноту Польську, що сідала на коней і шикувалась в лінію, тоді ж перекинуто і перемішано пострілами та списами кінноти Козацької, і вона втікала навсібіч слідами Князя Четвертинського і його штату, що побігли заздалегідь і майже в одних шляфроках. І так армію Четвертинського розбито вщент і розігнано в повному безладді. Війська Курляндські, що були з ним, сховались в містечку і прислали від себе депутатами своїх офіцерів, віддаючись в полон і благаючи пощади. Гетьман, обеззброївши їх, відпустив в їхню землю з умовою і під присягою не повертатися їм до Короля і Поляків і не діяти надалі вороже супроти Козаків під загрозою кари віроломцям шибетщею. Весь табір Польський з усіма запасами, артилерією і багатою ставкою Четвертинського та інших вельмож Польських дістався Козакам як здобич і відшкодував їм втрату тих речей під Берестечком. Убитих поховано Поляків на місці 13 972 тіла, а взято в полон Курляндців і відпущено в їхню землю 3215 чоловік. Відбулось те побоїще 27 Серпня, в четвер. Біля Фастова довідався Гетьман Хмельницький, що Князь Радзивілл з військами його Литовськими, пробираючись на допомогу Четвертинському правим берегом Дніпра, сплюндрував багато сіл побережних і саме місто Київ, що було без оборони, пограбував, а почувши про поразку Четвертинського, повернув назад на Литву з багатьма користьми. По тому повідомленню негайно рушив Хмельницький з легкою кіннотою переслідувати Радзивілла і, обійшовши його вночі, засів спереду біля Маслового Ставища, і як тільки він з корпусом, ідучи безтурботно, порівнявся з Хмельницьким, то сей, напавши збоку, розбив війська його до ноги і повернув усі награбовані користі з лихвою, діставши весь обоз Радзивілла з запасами та власними його скарбами. Вертаючись Хмельницький від Маслова, розбив ще сильні війська Польські під Білою Церквою, котрі йшли від армії Королівської шукати і допомогти Четвертинському і насунулись на Хмельницького, ставши жертвою його хоробрості.

Король з армією своєю, яка складалася з числа 150 тисяч, пройшовши від Берестечка на Поділля, обліг тамошнє місто Кам'янець. Гарнізон, що пробував у фортеці під командою Полковника Глуха, чинивши сильний опір ворогові впродовж дев'яти тижнів, нарешті, через малочисельність свою і зужиття запасів, 29 Вересня здався Королеві на договір, і його в числі 312 чоловік відіслано військовополоненими на Жмудь, а Король зимував у Кам'янці і околицях його. Гетьман, маючи при собі війська 60 тисяч в повному озброєнні і достатку, року 1652-го вирушив з ним на армію Королівську і знайшов її побіля містечка Жванець, розташовану дуже розлого і розкішне, тобто з недбалістю стосовно ворога, а в надії на свою численність. Хмельницький у перший день свого наближення до неї рекогносцирував її навколо з малою, але відбірною кіннотою і легкими з обох боків перестрілками од вершників. 29-го числа. Квітня, у вівторок, на самісінькій зорі відкрив Гетьман атаку свою на армію Польську з боку містечка, маючи з собою лише кінноту з малим числом легкої піхоти і артилерії; а головну піхоту посадив серед ночі по садах та городах (обведених звичайними їхніми ровами) з боку Хотина та Кам'янця-Подільського. За першим пострілом з гармат армія Польська вишикувалась супроти атакуючих її військ Козацьких і поставила тут кращу свою піхоту Прусську з артилерією. Гетьман, займаючи ту піхоту і весь правий фланг ворога своїми круглими, або маячними, наїздами кіннотою, дав знак головній піхоті своїй, і вона, вийшовши раптово із засідки, вдарила в тил правого ворожого флангу і, зробивши перший постріл, наступила на нього із списами. Піхота Прусська, обертаючись до оборони, показала тил свій кінноті Козацькій, а легка піхота, що з-поза неї виступила, напала також із списами на Пруссаків, і вони, бувши з обох сторін атаковані, перемішались і безладно подались на середину своєї армії. Піхота Козацька, переслідуючи їх, не давала їм набивати мушкети і вишикуватись, а вражала своїми списами при обороні ворога самими багнетами. Гетьман, приєднавшись до піхоти своєї з обох її флангів, перемінив тим весь лад обох армій і охопив всю артилерію правого ворожого фасу. Супротивник почав був перешиковуватись, витворюючи свій фронт супроти фронту Козацького, але Хмельницький в той самий час наступив на нього всіма своїми силами і розірвав його надвоє. Одна частина з усією майже кіннотою почала відступати до Кам'янця під командою самого Короля, і Хмельницький велів військам своїм супроти неї лише маскуватись і вдавати вид наступаючих; а друга частина з піхотою Прусською зійшла в місцини низинні в напрямку Могилева, і на тую Гетьман наступав з усією жорстокістю. Вона, не маючи в себе артилерії, скоро попросила пардону і була обеззброєна, і Гетьман, обнявши її кордоном, відправив у місто Корсунь на перегляд; а взято всіх полонених 11 313. чоловіка, а серед них двох Генералів — Донгофа і Осодінського, котрих утримував Гетьман при собі з усіма почестями і повернув їм усі їхні екіпажі та пожитки, що лишилися в таборі. Весь же табір з обозами та артилерією дістався Козакам; але і з нього Королівські екіпажі і намети з людьми і всім, що було Королівське, відправлено вслід за Королем і охороною Козацького конвою, котрий від Короля був значно обдарований з публічним визнанням перед його військами, «що грубі Козаки ввічливіші і великодушніші від нас, уславлених едукаціями, і вони вдруге мене зобов'язують на сором гонору нашого».

На другий день баталії Жванської виступив Хмельницький зі всіма військами слідом за Королем до Кам'янця-Подільського, але на шляху зустріли його Сенатор Лянцкоронський і Генерали Потоцький і Собієвський, пропонуючи мир від Короля, що затверджував присягами трактат Зборівський в повному його обсязі; а в заставу того, поки від чинів і Речі Посполитої надійде формальне затвердження того миру і від Короля вийде на нього ратифікація, зостаються у Гетьмана аманатами вищеозначені три урядники і четвертий з ними Генерал Осолінський, що перебуває у полоні; решту ж полонених урядників і всіх рядових просив Король відпустити додому. Потому Гетьман на все погодився, прохане виконав і полонених відпустив, вернувши при тому Прусським військам шпаги і всю зброю їхню з потрібними обозами і подорожніми запасами, супроти чого і Малоросійські бранці Королем повернуті в свою вітчизну. Ратифікація, підписана 27 Вересня, одержана Хмельницьким 11 Жовтня, і в усій Малоросії її опубліковано з урочистостями і молебнями по всіх селах і церквах. Війська розпущено по своїх місцях і все приведено до мирного стану. Аманати Польські оголошені вільними і від Гетьмана з почестями та дарунками відпущені в їхню землю і на дорогу всім потрібним забезпечені; але один із них. Сенатор Лянцкоронський, маючи таємні від Короля інструкції, зостався жити в Чигирині приватно до подальших повелінь Королівських.

В Листопаді 1652 року прибули до Гетьмана в Чигирин посланці Турецькі Нурадін Ага з ефендієм Огли-Селімом та Кримський Мурза Нагайбек з супроводом, а до них приєднався і Польський Сенатор Лянцкоронський. Вони всі разом, оголосивши волю своїх Дворів і дані од них уповноваження і накази, намовляли Гетьмана воювати разом з їхніми державами з Царством Московським і відібрати в нього на користь Хана Царство Астраханське. Хан писав при тому осібно до Гетьмана, що вчинені ним супроти інтересів Ханських таємні змови з Московцями і всі прикрощі він охоче Гетьманові дарує і віддає їх на вічне забуття при першій згоді Гетьмана на нинішній конференції, а що стосується загнаних ним нинішнього літа Малоросійських бранців числом до трьох тисяч, то їх негайно повертає до своїх осель; вони в нього не що інше значать, як аманати, на заставу обітниць Гетьманських узяті. Гетьман, вживаючи все своє мистецтво в політиці і все красномовство в доказах, хоч як не одмовлявся неможливістю вступити в нову війну, зазнавши великих втрат у попередніх, і що потрібен йому час на роздум, на поради з народом і на численні поліпшення, одначе посланці, ні на що теє не зважаючи, вимагали від Гетьмана лаконічної відповіді, себто так чи інак; і чи вступає він з ними в союз, чи оголошує себе їхнім недругом, і що вони мають від Дворів своїх повеління на випадок незгоди Гетьманської покласти йому на стіл меч і лук, які означають війну. Гетьман просив ще вважати його нейтральним, він під тим видом зобов'яжеться допомагати їм таємно грішми, кіньми, обладунками та іншими військовими речами, що значать на війні пункт немаловажний. Але і цю пропозицію Гетьманську відкинуто, і посли наполягали на нього виставити армію свою супроти Московців. Гетьман нарешті після довгих переговорів сказав, що він покладається на розсудливість самих послів, у якій вони самі зрозуміють і визнають за неможливе йому зараз вступати в нову наступальну війну, не укомплектувавши своїх військ, що зазнали великих втрат і не набули найнеобхіднішого у війні знання, без якого легко можна принести саму шкоду союзникам замість сподіваної помочі, а зіпсоване один раз звичайно буває тяжче лагодити, аніж робити заново. Посли, зваживши наостанку такі великі Гетьманські резони, відстрочили йому на поправку армії 10 місяців і, обдаровані Гетьманом щедро, роз'їхались, а Хан слідом за тим повернув бранців Малоросійських.

Гетьман, покінчивши з послами, виправив зараз в Москву таємно Суддю Генерального Якова Гонзевського і через нього писав до Царя Олексія Михайловича листа наступного змісту: «Многочасно і многообразно давав я знати Вашій Величності про наміри Султана Турецького і Хана Кримського разом з Королем Польським оголосити Вам війну за Царство Астраханське та інші їхні претензії, і що вони мене до того запрошують супроти волі моєї і бажання, і я відмовлявся від них досі під різними приводами, особливо постійними війнами які у мене завжди були з Поляками. Але тепер, коли закінчив я сії війни Зборівським і Жванським трактатами, то прислані од всіх тих Держав нарочні посланці вимагали у мене настійно воювати разом з тими державами з Царством Вашим; в противному ж випадку оголосять вони мені війну і введуть в Малоросію для того три свої армії. Я скільки не відмовлявся і крайньою моєю неспроможністю, що вимагає чимало часу на поліпшення сплюндрованого і на заведення озлиднілого, одначе вони до того всього глухі і всерйоз не беруть, підозріваючи мене особливо у прихильності і відданості до Вашої Величності і народу Вашого за переказами їм зрадника мого, що від мене у Москву посилався, але згодом за злодіяння до страти засудженого Судді Гуляницького, котрий, утікши від кари, ховається в Криму і Польщі і на мене зводить наклепи. І я насилу міг вблагати у тих посланців з великим їм пожертвуванням лише відстрочки на 10 місяців для приведення армії моєї до належного порядку, а всі інші прохання мої, навіть про самий нейтралітет, лишилися марними, і так лишається тепер судити про сії справи Вашій Величності і вибирати засоби найкорисніші та найнадійніші; а я закликаю всі клятви на душу мою, що про війну з Вами і з царством Вашим і думати мені незносно, і віддаю вічній анафемі і судові Божому всілякого, що мислить яко неприятель на єдиновірців і однородців, останніх залишків вільного в Грецькій Церкві благочестя і стародавнього Апостольського православ'я, гнобленого і знівеченого у всьому світі Магометанством і Папством. Та коли, Ваша Величність, ще й тепер не зважитесь попередити недругів і попустите їм увійти в Малоросію зі своїми арміями і приневолите мене йти з військами моїми війною на Царство Ваше, то даруйте мені і не осудіть, що стану по неволі неприятель, і на такий випадок протестуюсь я перед Богом і всецілим світом, що неповинен буду в крові єдиновірних Християн, проливаній за інтереси народів невірних і недовірків. Для відвернення того зла або принаймі ради його применшення єсть засіб не безнадійний, себ.то оголосити Полякам війну і ввести зараз у землю їхню дві армії або добрі корпуси: один в Білорусію і на Смоленськ, а другий — в Литву. Поляки доконче мусять відтягнути туди всі свої сили, а Турецькі і Татарські війська я з Божою поміччю надіюсь тоді утримати в їхніх границях, дотримуючись системи оборонної. Коли ж війська Вашої Величності ощасливлені будуть успіхами, так і я на подальше наступити можу. Але всі ції положення потрібно затвердити угодами і присягами, щоб не думалося про зради; а я всю свою душу відкрив перед Вами, і свідок мені Бог, що кажу сущу правду».




Попередня    Головна    Наступна

1   2   3   4   5   6   7   8   Т



Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.