Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


Попередня    Головна    Наступна

1   2   3   4   5   6   7   8   Т




Доля Юрія Хмельницького химерна, дивовижна і перевершує всі несподіванки: два рази обраний був він на Гетьмана цілою нацією і признаний нею, що гідний того; але два ж таки рази позбавлено його тої гідності з інтересів тої ж нації. Наостанку ще два рази піднесений був на той ступінь двома Монархами, але жодною їхньою могутністю затверджений і утриманий на тому ступні не був. І так життя його було не що інше, як тільки іграшка фортуни змІнливої. Після повторного позбавлення своєї гідності він не тільки занедбав усю пишноту й почесті світські, але і зрікся і самого світу і в Жовтні місяці року 1663-го посвятився у ченці в тому Лубенському монастирі, де знайшов останнє своє пристановище. Щоб утекти від усього, що могло б збаламутити його в такому славному монастирі, яким був Лубенський, затаївся він вельми таємно у Мошнинській пустині, що нижче Канівського монастиря в лісах і байраках; але й тут лиха доля гнати його не вгавала. Під час страшних після його Гетьманування в Малоросії заколотів та змагань забрав його силоміць у монастирській пустині Польський Король Ян Казимир і, по згоді та розгрішенні від чернецтва Митрополитом Київським Йосифом Тукальським, проголосив Гетьманом, щоб утихомирити зворохоблений народ; одначе народ той, прийнявши його за Гетьмана, вимагав з'єднатися з партією, що трималася сторони Російської. І коли він на теє пристав і звернувся до міністерства Російського, то, на донос Наказного Гетьмана Задніпровського Тетері, підхоплений був знову в Польщу і враз із Митрополитом Тукальським висланий в остроги та ліси Жмудські. Нарешті, коли триваючі незгода й заколоти у Малоросії розпалювані були через приїзд з Москви воєвод і супротивні тому партії шукали протекції у Порти Османської, то Султан Турецький Солиман Третій зажадав од Польщі Хмельницького і, на підставі статей Гадяцьких, або Заславських, Портою та іншими державами гарантованих, проголосив його Князем Сарматським і Гетьманом Козацьким і з допомогою Паші Сілістрійського та Хана Кримського увів його в Малоросію. Народ і війська тутешні, прийнявши з охотою Хмельницького, яко свого Гетьмана, умовляли його поновити з Царем Московським договори його батька, приобіцяні йому із скасуванням воєводства, і перебувати потім, як давніше, у злуці з Росією. Хмельницький, догоджаючи народові і не жалуючи самого себе, прихилився й на ті його бажання, але Наказний Гетьман Дорошенко, що прагнув, як і багато інших, справжнього собі Гетьманства, схопивши Хмельницького, віддав Ханові Кримському, який заслав його до міста Білгорода, і звідтіль узято його до Царгорода й ув'язнено в Єдикулі, або Семибаштовому замку, де утримувано чотирнадцять років, після чого заслано на один Грецький острів, де він і помер паламарем в Грецькому монастирі. І так, коли признавати, що в людстві панують щастя й нещастя, то вони обоє найвищою мірою шарпали бідолашного Хмельницького увесь його безталанний вік і, зробивши найбіднішим від усіх ірів на світі, повергли з тим у безодню лих без вороття.

Останнє знищення Юрія Хмельницького відродило у Малоросії страшне замішання, міжусобицю і всякого роду безладдя. Раптом постало в ній п'ять самовільно проголошених Гетьманів, що вибрали собі різні партії і несамовиті протекції: один — Турецьку, другий — Польську, а третій — Російську! Два з них були Задніпровські Полковники, Тетеря і Дорошенко, а два сьогобічні Полковники — колишній Сомко і Ніжинський Васюта, та один із Запорозьких Осавулів — Іван Брюховецькип. Сей, бувши у Юрія Хмельницького великим фаворитом і зрадником, зумів нажити великі гроші, і коли командир його та добродій поневірявся по байраках та по в'язницях, він тим часом зібрав собі найбільшу партію подарунками та могоричами, і тому обраний був Гетьманом од найбільшого числа Козаків, а паче од Запорожців, які самочинно у вибори тії втрутилися, а перед тим вони того чужі були. Полковник Васюта, торуючи собі шлях у Гетьмани, зробив донос Цареві про незаконне обрання Брюховецького, узявши собі за оборонця впливового тоді Архієпископа Мефодія; але Цар, через розважність свою та справедливість, дав донощикові і оборонцеві таку резолюцію: «Понеже обрання Гетьмана Малоросійського, згідно з договірними статтями славетного Гетьмана Зіновія Хмельницького, залежить од урядників і Козаків тамтешніх, то не перешкоджати їм у тому ні в якому разі; і якщо Брюховецького обрано вже на Гетьмана, то так тому й бути, а Васютці шукати прихильності Козацької, щоб і його після смерті Брюховецького обрали; а до того бути йому в попередній ранзі спокійно і не хиляючись».

Доноси й скарги на Брюховецького до Царя не тільки не припинились, але побільшились. Васюта, повторюючи їх, просив Царя розглянути й розслідувати їх. Наказний Гетьман Сомко, також повідомляючи Царя про порушення прав і договорів Малоросійських фортельним обранням Брюховецького, уважнив тим перед Царем подання Васютині, але Сомко багатьма заслугами військовими доволі доказав прихильність свою до інтересів Царських і всієї Росії, та й од війська чесноти його високо шановані були. Тим-то Цар рішився спорядити комісію, щоб перевірила й вирішила скарги та доноси на Брюховецького. Членами комісії призначено Князя Гагіна і Боярина Кирила Осиповича Хлопова з багатьма Думними дяками та піддячими, А що Брюховецький був вельми багатий і Запорожець, себто з числа тих людей, які звичайно тамо жнуть, де не сіють, і розтринькують так, як і збирають, то всі доноси й скарги на нього в очах членів комісії та їх Думних дяків були павутинням, крізь яке пробивається, звичайно, шершень, а муха в ньому в'язне, і скаржників на тому правилі Комісія дуже скоро звинуватила й засудила, а про Брюховецького в рапорті до Царя оповістила, що «Іван Мартинович є чесна людина і надається бути Гетьманом, понеже він, хоч не вчений, але розумний і жахливо як злодійкуватий та справний. Посадивши його на границях, можна спати в Москві без поспіху». І тим часом, як дожидали резолюції Царської на те подання, найважливіших скаржників. Сомка й Васюту, Комісія заарештувала й оддала самому Брюховецькому, який, закувавши їх у залізо, тримав у в'язниці підземній, а одної ночі, пославши у в'язницю своїх Запорожців, одрубав їм обом голови. Варварське й злочинне вбивство Сомка й Васюти обурило всіх Полковників Малоросійських супроти Брюховецького і спричинило великий заколот; але Брюховецький тим самим знаряддям, через сильну партію свою в Москві, зумів утихомирити обурення супроти себе і всілякими підступами повиганяв з полків противних йому Полковників, а на їх місця настановив Запорожців Полковниками. І тії Полковники, знавши лише розпусту та свавілля, зруйнували всю регулу і дисципліну військову, в полках реєстрових запроваджені од Гетьмана Князя Ружинського і зміцнені од Гетьмана Зіновія Хмельницького, і замість того допущено в них яничарське убивство, сваволю й непослух. А Брюховецький, щоб надолужити свої втрати, що їх зазнав за удержання Гетьманства, розпочав руйнувати маєтки Полковників, ним скинутих, і задля того сам ходив із Запорожцями по Малороси і пограбував багато родин, а особливо родини Васюти й Сомка. І сього останнього великі в Переяславі багатства, зібрані на скарб Малоросійський, коли був він Наказним Гетьманом, забрав усі до нитки і поділився ними із своїми Запорожцями, а Запорожці, особливо ж ті, що були з них урядниками, наробили багато шкоди по Малоросії, мало чим меншої від руйнації Татарської, і, не кажучи про всілякі їхні безчинства, вся власність жителів привласнена ними була, яко спільна.

Задніпровські Полковники, дивлячись на невпокорекі зухвальства Брюховецького та явне потурання в тому найвищого уряду, відкинулися зовсім сторони Російської і, порозумівшись із своїми Наказними Гетьманами Дорошенком і Тетерею, злучилися з Польщею. Цар, бажаючи поновити спокій і привернути лад у Малоросії на підставі попередніх з нею договорів та ухвал, прислав був до Батурина, хоч дещо й запізно, Думного дяка Башмакова з наказом зібрати всіх урядників та Козаків і погодити їх на затвердження Гетьмана Брюховецького або на обрання іншого за загальник присудом і згодою; але наявні урядники та Генеральні Старшини, які були в Батурині, заявили Башмакову, що «зборів тепер скликати нема кому й ніколи, бо половина Задніпровської Малоросії, не змігши знести нинішнього правління, відкинулась нас і приєдналася до Польщі, маючи своїх начальників», а решта, борсаючись у хаосі невідомості щодо самої себе, мусить тепер готуватись відбивати ворога і боронити родини свої; що Поляки, скориставши з неладу в Малоросії, зібрали велику потугу і під проводом Короля йдуть до тутешніх границь. Думний дяк заявив на те, що, «за Соборним Уложенієм, справа з Королями його не обходить», і притьмом виїхав до Москви. Король Польський Ян Казимир на початку 1663 року, зблизившись з армією своєю до границь Малоросійських, вирядив перед собою Наказного Гетьмана Задніпровського Тетерю і Полковників тамтешніх Гуляницького, Богуна й трьох інших, котрі, проходячи беззахисною Малоросією, грабували, плюндрували й палили всі зустрічні селища під приводом, що мстяться вони таким чином на Брюховецькому за кривди братів своїх і товаришів, їм од нього спричинені. Одначе помста тая була такою ж розумною й справедливою, як розум Циганський, по якому Циган за те матір свою б'є, щоб жінка його боялася. Тим часом пройшов Король з армією своєю через всю Малоросію і, не мавши ні від кого спротиву, обліг формально місто Глухів, де замкнувся Суддя Генеральний Животовський з трьома реєстровими полками: Чернігівським, Стародубським і Ніжинським. Облога міста була жорстока й тривала. Кинуто на нього до 100 000 бомб і гранат і зроблено декілька приступів, але все було марно: обложені частими вилазками та нападами на табір Польський знищили всі їх заходи і завдали їм великої шкоди, вигубивши силу-силенну їхніх людей. Зрештою Король, постоявши під містом дев'ять тижнів і не передбачаючи успіху, зняв облогу і відступив од міста, зачувши при тому, що Російські війська почали збиратися: один корпус, під командою Князя Ромодановського, в Гадячі, з яким і Гетьман Брюховецький із своїми військами був; другий, під командою Князя Куракіна, стояв у Путивлі; а третій, під командою Князя Черкаського, ішов од Брянська. Похід Королівський розпочався од Глухова на Новгород-Сіверський. Авангардом були й по дорозі все плюндрували та палили війська Козацькі Задніпровські, а в ар'єргарді йшов Коронний Гетьман із Польськими військами.

Гетьман Брюховецький з військами Малоросійськими, переслідуючи армію Польську, усе мав на видноті її ар'єргард і раз у раз робив на нього напуски, і коли армія з Королем переправилась через ріку Десну недалеко села Пирогівки, то він, напавши на ар'єргард, одбив його від переправи і всі обози та запаси артилерійські узяв як свою здобич. Коронний Гетьман, відтятий таким чином од Королівської армії, відступив лівим берегом Десни вниз за її течією і, проходячи тою частиною Малоросії аж до міста Остра, нищив вогнем і мечем усе, що йому траплялося. Гетьман Брюховецький, який його переслідував, перейшовши Дніпро, учинив там також велику руйнацію та спустошення Малоросійському народові, що пристав був до Польщі, помщаючись на ньому за таку ж руйнацію, учинену на сьому боці Дніпра од Гетьмана їхнього Тетері та його Полковників. Отака несамовита обопільна помста, або міжусобиця, означає більше, як найгрубіше невігластво і плюндрування свого безневинного народу, що зовсім не брав участі в лиходійствах своїх полководців, показує дике їх варварство і дивну нерозсудливість. Гетьман Брюховецький, заповзявшись підкорити Задніпровські полки під командування своє силою зброї, вислав партизана свого, Кошового Запорозького Отамана Сірка, до міста Чигирина, щоб у ньому захопити Гетьмана тамтешнього Тетерю, а сам пішов на місто Черкаси, яке, здобувши, пограбував, яко ворог, і поспішив до Чигирина. Але Гетьман Тетеря, довідавшись про зближення Сірка, забрав усі свої скарби і відійшов з військом своїм до Заславля; а коли пішов за ним Брюховецький, то він із Заславля, утікши від своїх військ, перебрався з пожитками до Польщі, де Поляки пограбували його дочиста і змусили втікати до Молдавії в повному убозтві. Брюховецький, зійшовшися з Сірком під Чигирином, спробував його взяти, але Чарнецький, Воєвода Руський, що засів у ньому після Тетері з сильною Польською залогою, їх од міста одбив, а Татари Великої Орди наспіли Чарнецькому на підмогу і змусили Брюховецького відійти за Дніпро.

Воєвода Чарнецький, запишавшися од своїх успіхів під Чигирином, залишив те місто під охороною залоги, а сам з Татарами пішов під місто Білу Церкву, що було по боці Брюховецького, щоб його взяти й віддати на поталу Татарам. Одначе Козаки тамтешнього полку, засівши коло міста в байраках, учинили вдалий напад на Чарнецького, самого його забили, а військо його розігнали. Тим часом Кошовий Сірко з реєстровими й своїми Козаками, знавши про похід Великої Орди з Чарнецьким, вирушив негайно в її сторону і вщент її сплюндрував, а головне місто її Акерман, або Білгород, здобув приступом, винищив його мешканців і, пограбувавши, спалив. Те саме вчинив і з укріпленими їхніми містечками Буджаком, Паланкою та Каушанами. Нарешті, зачувши про поворот до своїх селищ орд, що поспішали в нестямі їм на допомогу, пішов од них на Молдавію і, переправившись через Дністер біля міста Сороки, зазнав тут великої втрати од Генерала Польського Маховського, що напав на нього під час переправи, од якого, одначе, відбився й вернувся в свою Україну.

Спадкоємець Воєводи Чарнецького, Шаблика, у Квітні місяці 1665 року з корпусом війська Польського, підсиленим найманими Калмиками й Татарами, напавши на Гетьмана Брюховецького, що стояв з військами козацькими табором у Білій Церкві, заатакував його з усіх боків. Одначе Гетьман, мавши табір свій добре укріпленим, з численною артилерією, не тільки відбив напасника, але, налаштувавши з піхоти сильну фалангу, і собі напав на табір Польський і після великої січі та кровопролиття розбив його і розігнав на всі боки, винищивши при тому велике число знатних Поляків, що готувалися були обіймати уряди й посади по містах і полках Задніпровських, де прибережна сторона визнавала Гетьмана Брюховецького, а пограничнІ з Польщею й Молдавією полки обрали собі за Гетьмана, замість Тетері, якогось старшину, званого Опара. Але Татари Білгородські, що втручалися тоді у справи Козацькі та в їхні вибори, зловивши того Опару, відіслали до Короля Польського, який звелів його повісити; Гетьманом же Задніпровським визнано од Татар і Польщі Осавула Тетериного штату, Петра Дорошенка, що бував іноді, як і він, Наказним Гетьманом. Одначе й другий, що звався в тій стороні Гетьманом, якийсь Децик, мав при собі військо з охотників і плюндрував з ними Польські селища, але ватагами Брю. ховецького був зловлений і вкинутий у Ніжинську в'язницю, де й помер.

Гетьман Брюховецький, уславлений значними своїми військами та успіхами, задумав побувати в Москві для вшанування Царя свого, і тому на початку Вересня місяця 1665 року, зібравши численну собі кавалькаду з Генеральних Старшин і численних Полковників, вирушив з ними до Москви, Зустріч і прийняття були для Гетьмана надзвичайні. Усе, що пишнота й достаток породжують, ужито при тому з надміром, і після перших привітань розпочаті й повторювані банкети здивували Гетьмана і призвели його до нестями; і коли він уважав себе піднесеним у краще небо, як «Запорозька Січ-мати і Великий Луг-батько», то від Міністерства Московського пораджено йому просити в Царя ласки, щоб він його іменував Боярином Московським, аби, як казали вони, «спілкуватися ліпше й вільніше із стовбовими Боярами тутешніми». Гетьман узявся за теє прохання, як за найбільше своє блаженство, і, звичайно, в тому його зовсім не утруднювали, але зразу пожалували Великим Воєводою і Думним Боярином. Після того оженили його з Царською своякинею, а багатьох Полковників і Старшин переженили з Боярськими доньками, і все йшло з великим успіхом. Частування при тому супроводилися в повній мірі щедротами, ласкавістю і всіма можливими розкошами. А що тій пережененій Малоросії зближався час їхати додому, то знов запропоновано Гетьманові від Міністерства, що «йому недобре бути єдиному в Козацькій землі, а треба мати помічників та охоронців від особи Царської. А понеже він, з ласки Божої і Царської, є Великий Воєвода, то мусять бути при ньому і малі Воєводи, які б йому служили і допомагали». І так умовили Гетьмана випросити у царя малих Воєвод, що тоді ж учинено з великим успіхом і великою милістю. Писаря Генерального Шийкевича, що тлумачив сей пункт інакше, як велику милість, заслано з Москви прямо в Сибірські остроги на вічне проживання, а решту урядників і самого Гетьмана, одпускаючи, обдаровано від Царя вельми щедро.

Жалувані Царем Воєводи почали з'їжджатися до Малоросії в Січні 1666 року; вони тягнулися сюди різними шляхами й дорогами і за три місяці заповнили Малоросію й позаймали геть усі міста та містечка. Штат кожного з них був досить велелюдний: вони мали при собі всіляких ступенів піддячих і з приписом піддячик, мірників, вагарів, приставів і п'ятдесяцьких з командами. Обов'язки їм визначив у Думному приказі і підписав сам Думний Дяк Алмазов, а полягали вони в тому, щоб переглянути й переписати все майно мешканців до останньої животини і всякого дріб'язку і обкласти все теє податками. Для того відчинено їм комори, спіжарні, скрині і всі схованки, не виключаючи льохів, пасік, хлібних ям та самих клунь і голубників. По містах і містечках проїжджі на базар дороги й вулиці замкнено було й обнято сторожами та приставами, 3 усього везеного на базар і вивожуваного з нього стягали данину на розсуд і за розписом Воєвод, а від них за всяку затайку та «флатировку» карано з прикладною жорстокістю, а звичайні в таких випадках причіпки наглядачів закінчувалися здирством та биттям. Новина тая. хоч яка вона, може, звичайна була в інших країнах, в тутешній видалася лютою, згубною і занадто нестерпною. Народ од неї застогнав, зчудувався і вважав себе пропащим. Ремствування проти Гетьмана відгомоном пішло з одного краю землі до другого. Злагіднюючі заходи Уряду Малоросійського не узгіднювали поведінки Воєвод та їхніх підручних, і вибух гніву народного став неминучим.

Задніпровський Гетьман Дорошенко, скориставшись з неспокійного положення народу Малоросійського і підбурюваний ворожнечею до нього Гетьмана Брюховецького, збунтував спершу місто Переяслав, і мешканці його, забивши Воєводу свого, Полковника Дашкова, що проживав у частині міста, званій Богушевою, спалили його квартиру і віддалися під команду Дорошенка. А він, з'єднавшися з ними і з частиною своїх військ, вирушив до міста Золотоноші, де квартирував Князь Щербатов з корпусом, по легкій перестрілці вигнав його з міста, а Воєводу з штатом його вигубив. Полковник Маховський, що поспішав на підмогу Щербатову, прибув з військом своїм до міста об тій порі, як в ньому Щербатова вже не було, і Дорошенко, оточивши той корпус, після слабкого спротиву забрав увесь в полон з самим командиром. А що він, квартируючи в Малоросії, робив велику народові шкоду, то за кару відігнав усіх бранців тих до Криму і подарував їх Ханові. Од Золотоноші переходячи Дорошенко вглиб Малоросії, побрав силою зброї своєї міста Прилуки, Ніжин і багато містечок, і Воєвод, що були в них, перебив. Метою його було, визволивши народ з кормиги Воєводської і зробивши йому тим велике добро, привернути його на свій бік і стати Великим Гетьманом на всю Малоросію. Одначе народ, хоч як був кривджений Воєводами, не втратив свого глузду і добрих звичаїв. Він, передбачаючи від лихих починань такі самі й наслідки, всіляко віддалявся од лиходійств Дорошенкових і всіх майже Воєвод, що не впали в його руки, рятував і оберігав од убивства, а багатьох випровадив із своєю охороною в їхні границі; про Дорошенка ж мислив як про спокусника, що хоче передати його під владу Полякам, з якими тримався він заодно. А народ про злуку з ними й чути не хотів.

Уряд Польський, не відаючи, з яким наміром Дорошенко впав у Задніпровську Малоросію і бунтує в ній народ, а знаючи, що той заколот і винищення Московських Воєвод супротивні тамтешньому правлінню, задумав скористати з тої нагоди і відірвати од Дорошенка під безпосереднє своє панування тогобічну Малоросію. І задля того року 1667-го, навесні, вирядив туди із значним корпусом Польських військ Коронного Гетьмана Яна Собієвського, який, вступивши в границі Малоросійські, проголошував народові, що він є його Гетьманом, а Дорошенко при ньому буде тогобічним Польним, або Наказним, Гетьманом.

Народ, уражений непостійністю свого правління і повсякчасними в ньому змінами, звик уже всьому вірити і не робив нічого в своїй обороні. Але Дорошенко, звідавши про зазіхання Польські на його правління, вирушив одразу з військами своїми супроти Собієвського і, перестрівши його за містом Заславлем, напав на корпус Польський з усією лютістю і по довгій завзятій баталії змусив його втікати, а обози та запаси з артилерією залишились Дорошенкові як здобич. Після того розпочато гонитву за Поляками, але гінець з Криму, Мурза тамтешній Умет Кочуба, який прибіг за Дорошенком, оповістив його, що партизан Брюховецького, Кошовий Запорозький Сірко, під час нинішнього відрядження Татарських військ, за фірманом Султанським, у Закубанську експедицію, напавши з Козаками своїми на Крим, плюндрує тамтешні міста та оселі і нищить усе вогнем і мечем, а Хана самого загнав аж у гори, і він просить у нього оборони, обіцяючи йому рівномірну підмогу в разі потреби. Дорошенко з надмірним бажанням прийняв Ханову пропозицію, знаючи, як-то він, при нинішніх обставинах, буде йому потрібний, і тому вирушив негайно на Крим з самою кіннотою і успіхи Сіркові зараз припинив, але самого його і головного війська захопити не зумів. Бо він, набравши в приморських Кримських містах достатнє число водних суден, рушив з ними на Лиман і прибув у Січ з великими користьми.

Цар Російський того ж 1667 року, з політичних міркувань або з прямої необхідності, вислав був сильний корпус своїх військ, під командою воєводи Косагова, у границі Запорозькі, до міста Кодака, під тим претекстом, що він мусить боронити Запорозьких козаків і частину Малоросії од наскоків Кримських Татар. Запорожці, потрактувавши, що той загін є для них шкідливий і нібито для того придуманий, щоб припинити стосунки з Малоросією, дуже нарікали на те Цареві, заявляючи, що «всякий уряд, який підозріває свій народ у будь-яких супроти себе задумах, дає сам народові тому спосіб або знаряддя іти на те, чого він ще не робив або не задумував; а відокремлювати од нас Малоросію, повсякчасну нашу отчизну, зруйновану вкрай Воєводами і гноблену всілякими затіями Московськими, є те саме, що роздмухувати запалений вогонь або кидати в нього запальні речі. Що ж стосується наскоків Татарських, то се вважається у нас з ними за гру шахову, і ми щоразу давали собі з ними раду і боронити в усякий час себе спроможні». Цар, зваживши на подання Козацьке, звернув корпус Косагова у свої границі.

Переговори про мирові трактати, що тривали декілька років між Росією і Польщею, того року закінчено, і мир підписано на тридцять років. Поляки, що переїздили тоді через Малоросію, поширили навмисне чутки в народі, що з Російської сторони за місто Смоленськ з його повітом, відступлений Польщею Росії, віддається Польщі вся Малоросія з її жителями. Уряд Малоросійський, зауваживши з того приводу велике в народі й війську заворушення, вислав до Москви двох канцеляристів військових, Мокрієвича і Якубовича, звелівши їм з'ясувати там, що вирішено про Малоросію в мирових з Польщею трактатах. Але тії посланці тільки й розвідали, що Поляків, а паче їхніх посланців, дуже добре у Царя та Бояр приймають і з великою пошаною трактують, а про зміст трактатів розвідати вони не змогли, бо се від них старанно приховували і на запити їхні відказували, що «справи Міністерські до війська не стосуються, і справа військова знати рушницю та як її вживати, а про Міністерію, до землі приналежну, повинні знати Воєводи міські й провінціяльні, які, коли у вас є, то вони про теє знати можуть».

Незадовільними розвідками канцеляристів і народним поголосом подвигнутий, Гетьман Брюховецький вислав до Москви Старшину Генерального Григорія Гамалію і Канцеляриста Каспаровича і писав через них до Царя, що «з приводу таємних із Польщею трактатів поширені од Поляків поголоски про передачу їм у підданство Малоросії обурили війська Малоросійські та її жителів, і тому просить він Царя запевнити його і народ щодо змісту тих трактатів, за котрими, якщо справді віддається Малоросію Полякам, то він з титулу зобов'язаний ужити оборонних супроти них заходів і вибирати нові союзи та протекції. Наколи ж вона зостається по-давньому під протекцією Росії, то вірність і прихильність народу сього до держави Російської суть незмінні і постійні, а таїна і зрада в сьому випадку многогрішні суть і ганебні, особливо між народом єдиновірним і єдиноплемінним; відомо-бо цілому світові, що народ тутешній, зазнавши од Поляків нечуваного в людстві варварства та всякого роду переслідування, визволився од них власною силою своєю і мужністю, а злучився із Росією з доброї волі своєї і єдино через єдиновірство. Отже, закріпляти його або іншому дарувати ніяк і ніхто не має права, і, в противному разі готов він знову боронити себе зброєю до крайньої межі і радше погодиться вмерти із зброєю в руках, як зносити ганебне ярмо від ворогів своїх. І се є істинно і незмінно, о Царю! Якщо ж змішалася при сьому злоба за Воєвод, то й тут головним знаряддям є не народ, а уряд Російський, що прислав був їх усупереч прав і договорів народних, з інструкціями просто-таки Єгипетськими або Вавілонськими, і Польський, що підіслав на них Гетьмана свого Дорошенка, який народ збунтував. Але поза всім тим самий розум вчить, що за десять винних злочинців не відповідають мільйони безневинного народу, який оберігав Воєвод». Цар на подання Брюховецького написав до нього тільки те, що прислано буде в Малоросію тисячу піших стрільців з недостатнім числом воєвод, які розміщені будуть по містах та повітах, «і вони зачнуть рядити народом і нагороджувати його, залежно від заслуги і звичаю кожного, а баламутів та непослухів карати судом і розправою; писано-бо в книгах Християнських: йому же честь — честь, і йому же страх — страх, сиріч: на лихих гнів, а на добрих милість. А тобі, Гетьмане, і всій старшині Козацькій глядіти війська та його риштунку і служити з ним вірою й правдою; а війною і миром не клопотатись і трактатами з Польщею не докучати нам; у них все те написано, що добре, а на лихе ніхто не піде».

Такий припис Царський збентежив Брюховецького і всю старшину з ним, а одержаний тоді від Задніпровського Гетьмана Дорошенка лист і зовсім його здивував. Він писав у ньому: «Такий начальник у народі, який ти є, їване, винен перед судом Божим і людським. Народ, який довірив тобі долю свою, пролив незмірну силу крови своєї, загубив також незліченних предків своїх і нащадків на побойовищі, ведучи довголітні війни з Поляками за зольність свою і свободу. Але яку він має тепер вольність і свободу? Воістину ніякої, а саму злобну химеру! Річні труди їхні і все, набуте потом їхнім, забирають у них Воєводи та пристави: суд же й розправа в їхніх руках. І що ж зостається нещасному народові? Тільки злидні, туга та стогін! Ви зі Старшинами своїми збагатилися в Москві самими жінками, але й то за посаг їхній народ відплачує; і ти уподібнюєшся достеменно тому пастухові, який держить корову за роги, а інші її доять. Як вже не маєш ти своєї сили й відваги, то можна пошукати й сторонньої; і як немає в Християнстві правди, то можна спробувати її в чужовірців. А то є вельми справедливо, що коли людина потопає, то й бритви хапається; і се не є гріхом і глупотою, але крайність, вимушена необхідністю. Я ладен усе відступити на користь народу, навіть і саме життя своє, але покинути його в тяжкій неволі і думати мені нестерпно».

Брюховецький, будучи розгойдуваний з усіх боків на своєму становищі і загрожуваний остаточним своїм упадком, року 1668-го вибрав собі пристановище найбільш одчайдушне й ганебне. Він просив у Хана Кримського союзу, а в Султана Турецького опіки і вічної протекції. Для того послав у Крим Старшину Генерального Степана Гречаного, а в Царгород — Старшину Григорія Гамалію і Канцеляриста Каспаровича; тим часом Воєвод, що залишалися були в Малоросії, повигонив силою в їхні границі, а тих, що їхали сюди знов, не допустив до їх призначень, але завернув назад. Притому багатьох перебив і перевішав своїх Старшин і Козаків, які Воєвод боронили.

Старі козаки, або товариство, як і завжди колись прихильніші до своєї віри і давніх обичаїв, зненавидівши Брюховецького за намір його шукати союзу і протекції Магометанців, непримиренних ворогів Християнства, і за страту людей своїх, що Воєвод охороняли, сповістили про те потаємно князя Ромодановського, радячи йому атакувати зараз військами своїми місто Котельву, де запаси Брюховецького і сам він з прибічниками своїми часто розташовувались, а до Дорошенка послали від себе повірених, прохаючи його прибути до них у Полтаву і прийняти на себе Гетьманство, на яке вони його обирають. Дорошенко, поспішивши на той заклик до міста Опішні, застав там велике зібрання товариства й Козаків і ними одностайно обраний і визнаний був, яко обох боків Дніпра Малоросійський Гетьман. Брюховецький, довідавшись про обрання Дорошенка, кинувся був з Котельви вглиб Малоросії з наміром шукати собі партії, котра б його боронила, але Козаки, наздогнавши його в містечку Коломаку і там засудивши його контурним судом, розстріляли, а жінку його відіслали з честю до Князя Ромодановського.

Запорозькі Козаки, будучи завжди одностайні з Брюховецьким, як зі своїм витвором, не були згідні на обрання Дорошенка Гетьманом і тому, відмовивши в послуху Дорошенкові, обрали самі собі Гетьмана на прізвище Суховія, що був у них за Писаря Військового, до котрого приєдналися й деякі полки Задніпровські, суміжні з Запорожжям, як от: Чигиринський, Уманський і інші Забузькі. А щоб забезпечити себе від підступів Дорошенка, сподіваючись, що він на стороні Російській, від якої також побоювались помсти за Воєвод, ними побитих, то на той випадок нав'язали Запорожці зв'язок з Ханом Кримським, визнавши його як найвищого свого зверхника і голову. Дорошенко, звідавши про події Запорозькі, послав на Січ брата свого Григорія і декількох старшин поздоровити Суховія на Гетьманській посаді і просити його і все військо тамтешнє пробувати з ним в єдиномислії й дружбі, стараючись злученими силами оберігати вітчизну од усіх сторонніх зазіхань, і що він не має наміру вдаватися ні в які протекції, що так зруйнували були народ своїми обманами, інтересами та всякого роду зрадами і неправдою. Однак, дізнавшись через брата свого, що Запорожці до нього та порад його не прихильні і що вони союзних їм Татар мають намір вести на грабіж в Україну, вирушив сам у Задніпровські полки, щоб привести їх до оборонного стану, а на сьому боці доручив команду Осавулові Генеральному Дем'янові Гнатовичеві Многогрішному, проголосивши його у війську Наказним Гетьманом. Але той Многогрішний, мавши чесні прикмети і добрий розум, передбачив, що вагання Дорошенкові не віщують нічого доброго, а задуми його суть марні та шкідливі, і через те освідчився в тому Князеві Ромодановському, запевнивши його в непохитній відданості своїй і всього війська, ним командуваного, Цареві і Царству Російському і просив тільки Князя допомогти йому відбити Татар та Запорожців, що йдуть задля бунту та грабунку в Малоросію. Князь вирядив негайно сина свого проти Татар з великим корпусом; але сей молодий Князь, не з'єднавшися з Многогрішним, а сподіваючись сам здобути славу звитяжця Татар, пішов на них з одним своїм корпусом і був ними розбитий і взятий у полон біля містечка Гайворон. Батько, не змігши йому допомогти, відомстив скорботу свою на мешканцях Ніжинських, які не пускали до себе нового Воєводи і замкнули проти нього місто. Ромодановський, виваживши міську браму, віддав місто на пограбування своєму військові, а Многогрішний тим часом, розбивши Татар і Запорожців біля міста Лохвиці, гнав їх і бив аж до ріки Самари і відібрав у них всіх бранців та пограбовану здобич.

На початку року 1669-го Князь Ромодановський оголосив Наказному Гетьманові Многогрішному волю царську, щоб учинено в Малоросії раду і вибір справжнього Гетьмана замість забитого Брюховецького і щоб од нового Гетьмана прислано до Москви депутатів на потвердження попередніх постанов і договорів Малоросійських. Тим-то Многогрішний, запросивши урядників і Козаків до міста Глухова, учинив з ними вибір Гетьмана, і вибір припав на самого Многогрішного: всі одноголосно присудили йому бути справжнім Гетьманом і затвердили формально таке обрання. Депутатами виряджено до Царя: Писаря Генерального Карпа Мокрієвича та Обозного Полкового Переяславського Лукаша; і дано їм накази од Гетьмана і зібрання випросити у Царя потвердження прав їхніх і привілеїв, договірними статтями Гетьмана Богдана Хмельницького скріплених, і щоб, понад ті статті, нічого нового й обтяжливого в Малоросію впроваджувано не було, розуміючи тут і Воєвод, на скасування договірних статей і постанов недавно у міста насиланих. Депутатів прийнято у Царя з великою милістю, і на прохання їхнє усі попередні постанови, з Гетьманом Зіновієм Хмельницьким учинені, поновлено й затверджено в усьому їхньому обсязі. Цар обіцяв за себе і наступників своїх Царським словом оберігати їх вічно й непорушно, прощаючи при тому й пускаючи у вічну непам'ять всі змови та заколоти, що з порушення договорів сталися.

Дорошенко, звідавши, що Наказного його Гетьмана Многогрішного вибрано од війська і затверджено од Царя, яко справжнього Гетьмана на всю Малоросію, і побоюючись виправ од сього Гетьмана за володіння його на Задніпрянщині, Дорошенкові послушній, і що йому, по сварці з Поляками та Запорожцями, допомоги од них сподіватися не можна, вирядив од себе посланцями до Царгорода Суддю Генерального Задніпровського Білогруда і Осавула Портянку з двома іншими Старшинами; і, через них просив Султана Турецького прийняти його під свою протекцію і вічне підданство з усією Малоросією, де він є верховним начальником, або Гетьманом, і щоб Султан на знак своєї милости й опіки надав йому звичайні свої клейноди, бунчук і прапор і приділив у поміч йому корпус своїх військ супроти бунтівника Многогрішного, що загарбав у нього декілька провінцій. Султан, прийнявши доброзичливо посланців тих через свого Візира, погодився з великою охотою прийняти Дорошенка й народ Малоросійський у своє підданство і на знак своєї милости послав Дорошенкові клейноди свої, бунчук і прапор з півмісяцем, а на підмогу йому вирядив 6000 військ під командою одного Чауша Іслам-Екмена. Посланців же тих від Гетьмана і народу на вірність їх підданства привели до присяги, звичаєм Християнським, у Соборній Патріаршій Церкві; і від Патріарха Константинопольського за теє, видно з наказу Султанського, дано посланцям відкриту грамоту, що відлучала од Церкви і віддавала анафемі всіх тих, що Гетьмана Дорошенка не слухалися і супроти нього бунтувались. Тая грамота наробила великого шелесту в Малоросії, але не менше пошкодила вона й владі Патріархів, що ЇЇ вони мали перед тим у Церкві й Духовенстві Малоросійському. Багато хто з бузувірів тутешніх вважали, що вона заказує коритися всякій іншій владі, окрім Дорошенкової, побоюючись в такому разі анафеми. Одначе Митрополит Київський Сильвестр оповістив посланням у Церкві і витлумачив народові, що тая грамота або вимушена владою Султана Турецького, або викрадена обманом і брехливим звідомленням та підступами Дорошенка, і тому вона для народу сього зовсім не важна і нікчемна, і він її навіки касує і Патріархові звертає; а Патріархові писав Митрополит, що грамота його і анафема спричинили великий неспокій у народі Руському і розбрат у самій Церкві Християнській. Усі вважають, що вона заказує коритися законній владі і велить іти за волею злочинця та виродка роду людського, Дорошенка; і що сього Дорошенка, який за неї випоминався, позбавлено його гідности і скинуто з його уряду за контакти з народом чужовірним на згубу народу Християнського, і він тепер "не що інше, як лишень обманець та брехун, який по-злодійськи прибрав собі титул Гетьманський. Народ же Руський, обравши, згідно з правами своїми і статутами, іншого собі Гетьмана, кориться з ним Цареві Російському, себто Християнському, з ним єдиновірному і єдинодумному, отже, кориться владі законній і анафемі за те ніяк не підлягає. Патріарх, хоч по тому поданню і скасував зараз грамоту свою, але вже всякого впливу на Церкву Малоросійську зовсім позбувся, і Церква сія, бувши з-перед того у підлеглості Патріарха через Митрополита свого Київського, що мав сан і становище екзарха Патріаршого, стала відтоді визнавати одне над собою Ієраршество Російське.

Гетьман Запорозький Суховій з Козаками Запорозькими і Татарами Кримськими вирушив був у Задніпровські полки, послушні Дорошенкові, щоб їх змусити силою признати себе їхнім Гетьманом; але Турецький Чауш, що був з Дорошенком, закликавши до себе начальників Татарських, звелів їм ім'ям Султанським одстати од Суховія і бути в союзі з Гетьманом Дорошенком, оскільки він є підданий Султанський. Татари після того з'єдналися з Дорошенком, а Суховій з Запорожцями, одійшовши від Дорошенка з-під міста Канева, прийшов до міста Умані і там, з досади на свої невдачі, зложив з себе Гетьманство і вручив його полковникові Уманському Ханенкові, що його Запорожці також признали за свого Гетьмана; А Дорошенко, переслідуючи Суховія та Ханенка, пішов був з Чаушем і Турками облягати Умань, але мешканці тамтешні, зовсім,йому не противлячись, відчинили міську браму, а про Ханенка оповістили, що він з Суховієм подався за ріку Буг, щоб з'єднатися з Білгородськими Ордами. Дорошенко по тому, ведучи далі переслідування своє з самими Козаками й Татарами, зайшов у руки своїх ворогів, які коло Жовтих Вод оточили його звідусіль, і загибель Дорошенка була неминуча. Одначе Кошовий Запорозький Сірко, який був невдоволений з того, що у нього на Січі завелися вже Гетьмани з пониженням його влади, і який з тої причини назирав завжди за тим Гетьманством, напавши зненацька з ватагою своєю на Ханенка та Суховія, визволив Дорошенка, і він вернувся на Білоцерківщину і розташував своїх Татар на зимові квартири; а вони, подякувавши йому за те по-татарськи, забрали в полон своїх господарів з їхніми родинами і пішли на Крим. Хоча ж за те скаржився Дорошенко Дворові Султанському, але нічого на те не одержав, і сказано: «Отакий є хліб Татарський і їхня платня».

Задніпровська Малоросія з року 1670-го поділена була надвоє між двома самозванцями Гетьманами, непримиренними між собою ворогами, через що зазнала вона страшних міжусобиць і спустошення. Дорошенко утримав при собі Наддніпрянські полки до границь Польських, а Ханенкові корилися полки: Чигиринський, Уманський і понад Бугом та Дністром поселені аж до Галичини. Дорошенко тоді був у протекції Турків, а Ханенко, бувши в згоді з Запорожцями й Кримцями, шукав ще протекції в уряду Польського через вельможу тамтешнього Михайла Вишневецького. Та коли з Польської сторони запропоновано йому прибути до міста Острога на конгрес і підписання договірних статей, то він на те не погодився, а зажадав у заставу стільки заложників із Сенаторів Польських, скільки з ним на конгресі буде урядників. Поляки, бувши тим разом дуже вразливі, хоч у власних інтересах бувають вони дуже низькі, одмовилися від заложників, а намовили Ханенка пробувати під їхньою протекцією на останніх з Малоросією статтях, званих Гадяцькими, од сусідніх держав гарантованих, за якими признається всю Малоросію з ними за єдність, а Гетьмана — за найвищого і самовладного її начальника. І за тою угодою від Короля Польського прислано Ханенкові булаву і всі клейноди, що гідність Гетьманську означають. Дорошенко, заздрячи Ханенкові за затвердження його на Гетьманстві Монархією Християнською, зі скріпленням важливими в Християнстві знаками, яких він не мав, напав зі своїм військом на місто Умань, звичайний осідок Ханенка, і обліг його з наміром узяти в ньому Ханенка і знищити з ним Гетьманство теє. Але Уманські Козаки з гвардією Гетьманською, учинивши проти Дорошенка вдалу вилазку, розбили його війська і Полковника їхнього Жеребила вбили, а Дорошенко врятувався втечею.

Гетьманство Дорошенкове і воїнство його не що інше було, як велика розбишацька ватага. Він з нею безперестану нападав то на Малоросію, то на селища відомства Ханенкового. Врешті згодив собі Пашу Сілістрійського та Орди Білгородські і року 1671-го, Серпня місяця, повіявся з ними на Малоросію. Гетьман Многогрішний із своїми військами виступив їм назустріч і, щоб не впустити такого хижого ворога в свої границі, переправився через Дніпро, навпроти містечка Чигрин-Діброва, де, укріпивши табір свій на горі, над рікою Дніпром, чекав на себе неприятеля. Дорошенко не забарився появитися і наступити з силами своїми на Многогрішного. Баталія була довга й запекла: з ранку майже до самого вечора точилася з обох боків страшенна січа і вбивство; нарешті Многогрішний, подолавши опір ворога, перекинув його в усіх пунктах і погнав у степ. Та щойно відійшов він од табору свого зо дві верстви, як Турецька піхота, що причаїлася була внизу табору в чагарниках та очеретах Задніпровських, підлізши під табір, ударила на нього з усією силою, вибила в ньому людей і заволоділа артилерією. Многогрішний, хоча вернувся на підкріплення табору, але вже запізно, і Турки били його з його ж таки артилерії, а тим часом напала й уся кіннота Татарська та Козацька Дорошенкова, і Многогрішний, утративши багато свого війська і весь обоз з запасами, мусив відступати оборонно до гирла ріки Тясмину і там переправитися через Дніпро, будучи сам тяжко пораненим.

Року 1672 Лютого 7 дня Гетьман Многогрішний від ран своїх помер і з великими почестями, військовими й церковними, в Батурині був похований. Усі урядники й народ з щиросердечною скорботою оплакували сього достойного їхнього начальника. Він, попри всю свою сумирність, був добрим вождем у війську, визначним політиком і справедливим суддею в правлінні. Після Зіновія Хмельницького одному йому приписати можна найвищі прикмети. Щоб повідомити Царя про смерть Гетьмана, виїхав до Москви Писар Генеральний Карпо Мокрієвич з іншими Старшинами, Цар прийняв їх дуже милостиво, жалкував вельми за померлим Гетьманом, гідним його пошани та довір'я, і наостанку радив урядникам тим вибрати собі такого Гетьмана, який би подобився характером Многогрішному, а він обіцяв і словом Царським запевняв удержувати їх і народ Малоросійський в протекції своїй на точній основі первісних статей Зіновія Хмельницького. Для присутності під час виборів Гетьмана призначено зі сторони Царської Міністрами: Князя Григорія Григоровича Ромодановського, Івана Івановича Ржевського і Афанасія Ташликова; а вибір переведено того ж року, в Липні місяці, у таборі Козацькому, між містами Путивлем і Конотопом, на місці, званому Козацька Діброва, куди всі урядники й депутати зібралися. І обрано на Гетьмана Обозного Генерального Івана Самойловича, народженого в місті Зінькові, сина священика, який тоді ж у присутності Міністрів приведений був до присяги з усіма урядниками й військом на вірність служби Цареві та його наслідникам.

Дорошенко, смикаючись за Дніпром з місця на місце, не передбачав для себе нічого сприятливого, а, навпаки, зауважив у народі та війську прихильність їх до сторони Російської і командування Гетьмана тамтешнього. І тому доклав усіх зусиль і підкупів з боку Дивана Царгородського, щоб спонукати самого Султана з армією на завоювання спершу відомства Ханенкового, а опісля — всієї Малоросії. Султан Магомет IV, що мав резиденцію тоді в Адріанополі, підмовлений був і виступив справді до границь Руських, а 1 Серпня 1672-го року взяв в облогу Кам'янець-Подільський, де зустріли Султана Хан Кримський і Дорошенко із своїми військами. Мешканці зі своєю слабою залогою могли боронитися в місті тільки 15 днів, а там, не мавши запасів і достатнього війська, 16 Серпня здали місто на капітуляцію. Султан, в'їжджаючи до міста, показав пишність свою тим, що звелів передусім викопати із землі всіх похованих мерців і вивезти кості їхні далеко поза місто, винести з усіх церков, Турками раніше пограбованих, усі ікони і розкласти їх по вулицях міських замість помостів для Турецьких пішоходів, а опісля тії церкви обернути на мечеті Турецькі, з яких зоставлено, на прохання й викуп мешканців, тільки три для Християн та Вірмен. По таких успіхах вирядив Султан Хана Кримського і Дорошенка з їхніми військами у Галичину, щоб завоювати тамтешні міста Львів, Броди й інші; а сам переходив з армією своєю впоперек України, послушної Ханенкові, до ріки Случ і винищував усі, що траплялися йому, селища вогнем і мечем, себто по-турецьки. Поляки, зібравшися військами своїми і з'єднавшися з Ханенком та його Козаками, виступили супроти Хана і Дорошенка і, розбивши декілька їх ватаг, дальші їхні успіхи припинили і нагнали самих їх до головної армії Турецької, на яку, одначе, напасти не зважилися, а вдалися до переговорів та викупів. І так, удовольнивши Міністрів Султанських подарунками, а самого Султана значною сумою червінців під титулом воєнної контрибуції, вижили його тим поза свої границі, і він вернувся на зимівлю до міста Бухареста.

Татарські Орди, що воюють з усіма народами звичайно то як найманці, то з участю в здобичі, прибували часто в сьому ремеслі до претендентів на Гетьманство Малоросійське і до Поляків, які їх наймали, і переходили щоразу при таких нагодах землі Запорозькі та їхні улуси з неминучими кривдами й шкодами Козакам. Кошовий їхній Отаман Сірко, хоч який був добрий і згідливий сусід, який знав попускати й поважати потреби людей військових, та коли року 1673-го Татари, переходячи землі Запорожців на повороті з Кам'янця-Подільського, захопили чимало кінських і скотських табунів Запорозьких і декількох їхніх хлопчиків, що їх вони завше набирають у Малоросії з рідні своєї для наслідства, то Кошовий не уважив вчинку того за жарт чи забавку, а рішився відплатити Татарам за те з лихвою і для того почав їх карати по черзі. Вирушивши з військом своїм на Білгородщину і понищивши аули Татарські вогнем і мечем аж до Білгорода, здобув теє місто приступом, пограбував його і спалив дотла. Потім, зібравши в пристанях морських БІлгородській і Гаджибейській достатнє число кораблів, поплив ними з піхотою на Крим, а кінноті звелів іти туди румом. Приставши до берегів Карасубазару, побрав і зруйнував він усі приморські міста, що не знали досі про такі відвідини і, значить, були без оборони, а опісля, перейшовши увесь Крим до міста Ора, або Перекопу, з'єднався там із своєю кіннотою і руйнував далі Татар по селищах їхніх. І таким чином помстившись на Татарах за кривди свої сторицею, вернувся на Січ з незліченними користьми. Сірко сей був в роді своєму людиною незвичайною і єдиною. Він з малочисельним військом своїм завше щасливо воював і був переможцем, не зводячи, однак, ні з ким неправедної війни. Баталії у нього вважалися за іграшку, і жодної з них він не програв. Татари Кримські й Білгородські, тії страховища і бич усім народам, були у Сірка полохливими оленями та зайцями. Він декілька разів проходив наскрізь їхні оселі та укріплення, декілька разів заганяв усіх Татар аж у Кефські гори, де й самі Хани їхні не раз крилися по ущелинах та чагарниках гірських. Татари вважали Сірка за великого чарівника і звичайно титулували його Руським шайтаном, але в суперечних між собою справах щоразу віддавалися на його суд, мовляв: «Як Сірко скаже, так тому й бути». При великих своїх користях і здобичах не був він анітрохи зажерливий і корисливий, але все те йшло на інших і навіть на його ворогів. Одна Татарка того аулу, звідкіль відігнали були Запорожці худобу, з'явившись до Сірка з малими дітьми» скаржилася йому, що в неї забрано висуджену нею корову, яка у неї одна й була, і «чим же мені годувати дітей?» Сірко зараз завернув увесь табун скотський того аулу і наказав аулові, коли забракне татарчинІй корові молока, щоб вони всією громадою дітей її од своїх корів молоком годували, а на одяг їхній дав матері декілька штук з наказом, щоб вони, як виростуть, не воювали з Русаками. Словом кажучи, Сірко був людиною дивовижною і рідких прикмет щодо хоробрості, заповзятливості та всіх військових успіхів; і при достатньому числі війська легко міг зробитися Тамерланом або Чінгісханом, себто великим завойовником. А проте був він і Запорожець, себто рід блазня або навіженого. Одного разу писав до нього Гетьман Самойлович, дорікаючи, що на Запорозьких степах кочують вільно деякі аули Татарські. Він на теє йому відписуючи, що робиться так з ласки Війська, з причин недороду в Татар трави і що при такій нагоді і вони інколи од них рівномірною ласкою користуються, закінчив, нарешті, тим: «Якби й дідько, пане Гетьмане, допомагав людям у крайній їх нужді, то гребувати тим не випадає, бо кажуть люди: нужда і закон зміняє. А як ми, живучи з Татарами по-сусідськи, допомагаємо одне одному, то се розумному анітрохи не дивно, а то нам тільки дивно, що ти, Пане Гетьмане, багато коло нас хархируєш, немов твій покійний батенько на хавтурах з парафіянами у Зінькові, чого ми й Вам упрійме бажаємо».





Попередня    Головна    Наступна

1   2   3   4   5   6   7   8   Т



Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.