Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


Попередня    Головна    Наступна

1   2   3   4   5   6   7   8   Т




Гетьман Самойлович, вступивши в управління Малоросією, закликав Задніпровські полки і всіх жителів з'єднатися з ним під одну протекцію Російську, і багато хто з начальників тамтешніх озивалися готовністю своєю на таке єднання, але вважали за перешкоду в тому самих своїх самозваних Гетьманів, Дорошенка та Ханенка, і їхні безглузді протекції. Тим-то на початку року 1674-го розпочали похід Самойлович і Князь Ромодановський з військами своїми в Задніпровську Малоросію на приборкання тамтешніх Гетьманів. Похід той спочатку супроводився бажаними успіхами. Задніпровські полкові міста: Черкаси Січня 7-го, а Канів Лютого 3-го піддалися Самойловичеві, щойно з'явилися під ними війська Малоросійські; а начальник Канівської залоги, Генеральний Старшина Яків Лизогуб, з'єднався з Самойловичем. Гетьман Уманський Ханенко, після смерті добродія свого, Короля Польського Михайла Корибута-Вишневецького і коли в Польщі обрано на Короля недоброзичливого до нього бувшого Коронного Гетьмана Яна Собієвського, в Березні місяці того ж року здав своє Гетьманство Самойловичеві і йому доручив клейноди свої Гетьманські, булаву та інші, од Короля одержані. Ханенкові призначено од Самойловича достатні на утримання прибутки, а на мешкання дано будинок у місті Києві. Дорошенко, бачивши успіхи Самойловича і прихильність до нього народу, лютував з того несамовито і винищував по-варварськи села і мешканців, що з'єдналися були з Самойловичем. Війська його, що держалися під командою своїх полковників: Михайла Забіли, Охріма Уманця, Григорія Білогруда, Григорія Дорошенка, Остапа Гоголя, Андрія Соцького та Андрія Дорошенка з Осавулом Генеральним Григорієм Гамалїєю, виправив він до міста Корсуня і звелів бути там в оборонному стані аж прибуде він до них; а сам з помічними Кримськими Татарами, які до нього прибули, вирушив до ріки Дністра, щоб викликати Турецькі війська од Паші Сілістрійського, і, чекаючи на них, узяв в облогу місто Рашків і сильно його штурмував. Одначе мешканці й залога, що піддалися були Самойловичеві, відбили облогу Дорошенкову і самого його нагнали. І він, довідавшись, що, замість сподіваних військ од Паші СілістрІйського, йде з ними на Молдавію сам Султан Турецький, пішов очищати йому дорогу за планами Турецькими, себто вогнем і мечем, і таким чином понищив усі селища від Рашкова аж до міста Лисянки, куди скликав Дорошенко з Корсуня свої полки з наміром здобути теє місто приступом. Але Козаки й мешканці тамтешні, що завше визначалися великою відвагою та хоробрістю своєю, частими вилазками з міста та нападами на табір Дорошенків збили його облогу і приневолили відступити від міста. Корпус військ Малоросійських, що складався з 20 000 чоловік під командою Полковника Переяславського Думитрашка, виправлений Самойловичем на підмогу місту Лисянці, зустрівши Дорошенка та його військо біля містечка Орлівця, дав йому бій, і був він вельми жорстокий та одчайдушний з обох боків. Війська, пересилюючи одне одного, ганяли по степу з шаленством, і степ укрився мерцями та конаючими на 40 верст довкола; нарешті Дорошенко врятувався втечею і з недобитками своїми замкнувся в місті Чигирині.

Гетьман Самойлович і Князь Ромодановський, довідавшись од Думитрашка про становище Дорошенка, облягли його в місті Чигирині і готувалися до приступу, але зближення до того міста Султана Турецького з його військами приневолило тих полководців зняти облогу і відійти за ріку Дніпро, де вони берегли тільки переправи, щоб боронити її в разі ворожого заміру на неї. Султан увійшов до Чигирина урочисто, і все перед ним падало й плазувало по-азіятськи. Дзвони церковні змовкли, і самі церкви замкнені й запечатані були. Не смів ніхто ворухнутися ні по Богослужбу, ні по мешканню, а всяке рахувало себе ні живим ні мертвим. Турки ж усе теє чинили з чоловіками й жінками, що тільки задумали і що їм непогамовність та хтивість варварська підказували. Дорошенка вирядив Султан з військами Турецькими взяти місто Умань, і він, облігши, здобув його штурмом. Народ і війська обеззброєні побивали Турки на очах Дорошенка; не помилувано при тому ні статі, ні віку, і все віддано мечеві та вигублено. Кров по місту текла потоками, а трупи мерців валялися купами. В урядників міських та військових, з наказу Дорошенкового, зідрано живцем шкури і, набиті соломою, відіслано до Султана в Чигирин, де розставлено їх біля квартири Султанської; і були вони йому тріумфом та потіхою. З Умані вирушив Дорошенко зразу до всіх інших задніпровських міст, що піддавалися йому без ніякого спротиву, І він спокійно пограбував їх без милосердя і, між іншим, забрав у них декілька тисяч хлопчиків і передав їх у дарунок Султанові з силою награбованих пожитків та великими грошовими сумами. Султан, звелівши зараз обрізати хлопчиків по-турецьки і зробити їх Мусульманами, вдовольнився тим од Дорошенка за його підмогу. Задніпровські Козаки, бачивши несамовиті вчинки Дорошенка над братією своєю, тамтешніми мешканцями, і мерзенну приязнь його з Турками, сими непримиренними ворогами й гонителями Християнства, декотрі перейшли на мешкання до Малоросії і до Слобідських полків, а інші, що ближче були до границь Польських, просили собі захисту в нового Короля Польського, який, прийнявши їх з усією охотою, настановив над ними Гетьманом вибраного з-поміж їхніх же Старшин Остапа Гоголя. І тії козаки, в числі 14 700 чоловік, з новим Гетьманом своїм Гоголем бувши у всіх діях з Королем Собіевським, що прославився великими успіхами над Турками, особливо допомогли йому в перемозі над Турецьким Візиром та його армією, здобутій біля столичного міста Відня, визволеного тим від Турків під час головного їх на ньому приступу; тим порятували вони Імператора Німецького, або Римського, Леопольда, що мав з Турками нещасливу війну і ними вигнаний був з тої його столиці, яку Король Собієвський в цілості йому повернув і дав Імператорові тому щасливий з Турками мир.

Року 1675-го Дорошенко, по ділах своїх гідно покараний зневагою від послушного йому перед тим війська, що з Поляками злучилося, зоставшися в Чигирині з самими Чигиринцями та кількома десятками Яничарів Турецької гвардії, задумав був віддатися під протекцію Царя Московського і задля того через посланця свого, Писаря Стебловського, вислав до Москви всіх Турецьких яничарів, яко дар Цареві і запевнення його, що він більше з Турками союзу не держатиме. А що в Москві такій шкідливій людині всякої протекції та опіки зовсім відмовлено, а Турки, звідавши про зраду ним яничарів, погрожували йому живцем зідрати шкуру і виставити опудало його на Серальській брамі, то він прийняв одчайдушне рішення боронитися в Чигирині до кінця свого. Гетьман Самойлович, походжаючи з військами своїми по Задніпрянщині для прикриття переселенців, що звідтіль приходили, і відбивання Татарських та Польських наскоків, обліг тим часом місто Чигирин. Дорошенко, бачивши в ньому свою загибель, удався до милосердя Самойловича і просив його через рідню свою дарувати йому життя і приділити місцину для самотнього закінчення днів своїх і розкаяття. Самойлович на ласкаві прохання заслав Дорошенка на його батьківщину, до міста Сосниці, де він під наглядом і поруками жив аж до смерті.

Государ Цар Олексій Михайлович, на превелике горе своїх підданих і не менше горе Малоросіян, що за лагідність вельми його любили, 30 Січня 1676-го року помер, але народ утішений був коронуванням достойного сина його, наслідника Федора Олексійовича. Царювання сього Государя почалося продовженням воєнних дій а Турками на користь Римського Імператора Леопольда, що мав з ними відкриту війну, в якій з Російської сторони роблено диверсії. Султан, з свого боку, чинячи також шкоду Росії, випустив з Єдикуля Юрія Хмельницького, що був кілька разів у Малоросії Гетьманом, і проголосив його Князем Сарматським, або Малоросійським, і Гетьманом Козацьким. Війська йому призначено Татарські, під командою самого Хана Кримського, і Турецькі, з Пашею Ібрагімом. Хмельницький, з тими військами походжаючи по Задніпровській Малоросії, намовляв народ тамтешній єднатися з ним під протекцію Турецьку, але, зовсім не осягнувши в тому успіху, мав нещастя бачити на власні очі численні варварства і несамовиті лютості, чинені Турками й Татарами над народом Руським, що йому не корився. І коли запримітили Турки вороже в Хмельницькому спочування до єдиновірного і однорідного йому народу, то, закувавши його в кайдани, відіслали назад до Єдикуля Царгородського, звідкіль по якомусь часі промовано його з Князів Сарматських на паламаря Грецької церкви на одному з тих островів, куди його заслано на вічне ув'язнення.

Султан Турецький, звідавши року 1677-го, що місто Чигирин, по знищенню Дорошенка та його влади, зосталося під пануванням Гетьмана Самойловича, вислав на здобуття того міста і його околиць численну армію свою з Турків і Татар під командою Хана Кримського та Сераскіра Паші Ібрагіма і звелів їм, узявши Чигирин, іти на Київ і заволодіти ним і всією тогобічною стороною. Але не так то діється в полі, як рядиться з Султаном у Сералі. Хан з Пашею і з усіма військами прибули до Чигирина того року в Липні місяці і, облігши його з усіх боків, окопалися під ним по самі вуха. Залога, що «складалася з 7 000 піших Козаків під командою Полковника Григорія Карповича Коровки, ставила на всі спроби ворога хоробрий спротив і безустанними вилазками з міста скрізь його побивала. Гетьман Самойлович і Князь Ромодановський, бувши з військами своїми над Дніпром, дали вістку через розвідника у місто про підсилку свіжих допоміжних військ, і тії війська, в числі 7 000 піхоти, за даною їм настановою і по згоді з комендантом міським, підійшовши до міста вночі проти 15 Серпня, вдарили на табір Турецький у той час, коли з міста зроблено на нього вилазку. Поразки зазнали Турки і Татари великої: вони, не знаючи дійсного числа напасників, страшенно перелякались і, покинувши табір та укріплення, одійшли від міста в повному безладді. При тому вбито й сина Ханського Осман-Гірея. Султан, мстячи за тую поразку військ своїх, звелів замордувати з тріумфом перед сералем кількадесят Руських бранців, узятих під Чигирином, і таке підле варварсто вважалося в усьому Мусульманстві за славне і богоугодне.

Року 1678-го, коли Гетьман з Князем Ромодановським із військами своїми укріпляли в Задніпровській Малоросії міста і настановляли в них залоги, Татари Кримські позаду них зробили всіма силами своїми напад на Східну Малоросію і, перейшовши до міста Рославля, вчинили в нім велике спустошення, полонячи народ і палячи все, що їм траплялося. У той самий час Турецька армія зблизилася вдруге до міста Чигирина. Гетьман з Князем, виступивши їй навпроти, мали декілька легких боїв, в обидві сторони не вирішальних. Нарешті дано генеральну баталію, і Турки її виграли. Вони, укріпившись окопами з численною артилерією, відбивалися від Росіян з ранку до ночі і змусили їх відступити. Але Росіяни, відступаючи, встигли підсилити міську залогу свіжими військами і, на підмогу попередньому начальникові тамтешньому Коровці, зоставили в ній стольника Івана Карповича Ржевського. Турки облягли зараз Чигирин і поробили біля нього багато окопів та насипів, але обложені, ведучи з міста страшенну пальбу і часті вилазки, знищили Турецькі приготування і самих їх кілька разів одбивали. Одначе наостанку Турки, поробивши багато мін і підірвавши ними міські вали, вчинили генеральний наступ у тії проломи. Гарнізонні війська, бачивши неминучу загибель, прийняли найвідважніше рішення, не здаючися зовсім у полон, пробитися крізь ворога будь-що-будь. Намір сей виконали з дивовижною хоробрістю і успіхом. Вони встали в одну подовгасту грубу фалангу, і коли Турки, перейшовши міські вали, розтягнулися в широку лінію, щоб охопити місто, то Козаки вдарили на Турків впоперек їхньої лінії і, випаливши на них з мушкетів, прийняли передових на списи і, таким чином, очистивши собі досить широкий прохід, вийшли за місто в повному порядку і з малою втратою. Турків, що нападали ззаду, побивали списами, і вони, бачивши велику свою загибель, мляво гналися за Козаками, Одначе Козаки в оборонному стані перейшли аж до самого Дніпра, а там засіли в побудованих армією редутах і з них переправившись через Дніпро, з'єдналися зі своєю армією. Війська тії, покидаючи Чигирин, поклали в замку його під порохові магазини запалені ґноти, а гармати також набили порохом з ґнотами, які, загорівшись, зробили з будівель страшні руїни і понищили силу Турків, що наповнили собою замок, прагнучи здобичі. З тих військ, що пробилися, укомплектував Гетьман шість полків польових, Сердюцьких, тобто постійних піхотних, як вони стали за короля Польського Баторія, і відрізнялися від інших піхотних полків реєстрових повсякчасною службою на границях, коли ті верталися, по закінченню походу, на полкові свої квартири. Платні визначено їм по три карбованці на Козака річно, а Старшинам залежно від рангу кожного; і мундир на два роки, що складався з куртки, або камзола, з рукавами червоної мальви бавовняної, набитого часто бавовною і вистьобаного рясними пасмугами, і з шароварів сукняних олакитних, а замість плащів з одного Турецького дуломана білого сукна, званого габою, з коміром до череса. На тую платню та мундир призначив Гетьман нові податки з поспільства по алтину з диму і покуховне з горілки, за що ремствували народ і товариство і зчиняли бунти.

Як здобули Турки Чигирин року 1679-го, то пробували вони були заволодіти всією Задніпровською Малоросією, і задля того, сильно укріпивши над Дніпром місто Черкаси, послали корпус військ, зложених з Турків, Татар та Чигиринських Козаків, під командою якогось Яненка, що був Старшиною при Гетьманові Юрієві Хмельницькому (який і сам був тоді при військах, але під наглядом свого Яненка), і наказали йому підкоряти міста, що лежать над Дніпром, І він, спершу напавши на місто Канів, знищив його вогнем і мечем, учинивши нечувані варварства над тамтешніми мешканцями, як ставили вони спротив. Потім підкорив інші міста без ніякого спротиву, бо застрашені були його лютістю; нарешті вдерся був і вглиб Малоросії і поруйнував багато селищ коло Козельця, Носівки, Ірклієва та Яблунова, проголошуючи при тому себе Гетьманом Задніпровським. Одначе незвичайно глибокі сніги, що впали того року, і страшенна до того ж холоднеча винищили більшість людей і коней з корпусу Яненкового, і він із залишками своїми на превелику силу доволікся до міста Черкас. Війська Російські з Гетьманом і Ромодановським розташовані були тоді в Києві і коло нього, сподіваючись, що всі сили Турецькі туди ж повернуться; але, довідавшись про похід самого лише Яненка, послали на нього сина Гетьманського, Полковника Стародубського Семена, з Козацьким корпусом, який, переслідуючи Яненка, що втікав від нього, побрав і поруйнував міста: Черкаси, Корсунь, ДрабІвку та Мошни, а народ тамтешній перегнав углиб Малоросії.

Турки, прийнявши намір утримати за собою Україну Малоросійську по Дніпро, року 1680-го відбудували й укріпили над ним міста Кизикермен та Кодак і поставили в них сильні залоги, які, сполучаючись з фортецями й залогами Чигиринською та Черкаською, складали прикордонний ланцюг од Малоросії. Татари Кримські, також приєднуючи до володінь своїх землі від ріки Кінської до верхів'я ріки Ворскли, поруйнували і попалили всі села малоросійські, що були вздовж і в околицях ріки Мерли. Гетьман з військами своїми й Російськими, прикриваючи сторону Києва і середину Малоросії від навали Турецької, не міг перешкодити Туркам у їхніх роботах та укріпленнях ані Татарам, як впадали вони у Східну Малоросію. Хоча ж і посилав він свої накази Кошовому Запорозькому Отаманові Сіркові, щоб з військом своїм напав на Татар, що вешталися понад Мерлою, і на Турків, що укріпляли міста коло Січі, але той воєначальник, бачивши себе зоставленим серед тогочасних володінь Турецьких і Татарських, далеко вже від границь Малоросійських, нічого на накази Гетьманські не розпочинав, а, укріпивши свої зимівники на різних біля Січі Дніпровських островах, тримався нейтрально і очікував, аж закінчаться зазіхання Турецькі і війни їх з Росією та Цісарем. А що тим часом саме року 1682-го Цар Федір Олексійович, на превелике горе, помер, а на його місце засіли на престолі молоді брати його, Іван і Петро Олексійовичі, звичайно, через молодість їхню од чужинців мало шановані, то з того й Січ Запорозька з Чигиринським округом вважалася під владою Турків, поки підписаний буде з ними мир.

Король Польський Ян Собієвський, привласнюючи собі Задніпровську Малоросію, за згодою, одначе ж, Козаків тамтешніх, що були з ним у безнастанних походах супроти Турків, після союзу з Цісарем року 1683-го, вертаючись із славної тої перемоги над турками під Віднем, настановив у задніпровські полки Гетьманом обраного козаками з-поміж своєї старшини Якима Кумицького, на місце забитого під Віднем Гетьмана їхнього Остапа Гоголя. Та коли року 1684-го посланий був Гетьман той од Короля із своїми Козацькими полками до Бессарабії супроти Білгородських Татар, що збиралися були йти війною на Угорщину, то він, побачивши Татар у більшому від свого корпусу числі, злякався і ганебно втік од своїх полків, залишивши їх у непевності напризволяще. Козаки, проголосивши зараз головним начальником своїм Полковника Брацлавського Дмитра Могилу, створили з полків своїх за його наказом пішу батаву, або фалангу, і, бувши оточені з усіх боків татарами, пробилися крізь їхні юрмища і вернулися до своїх границь щасливо оборонними заходами, а там, знайшовши Куницького, що втік був од них, забили його, за присудом усього війська, тупими кінцями своїх ратищ. Король Собієвський, затвердивши Могилу над полками Задніпровськими Гетьманом, року 1685-го вирядив його з тими полками до армії Імператора Німецького у підмогу на Турків, і він, переходячи Буковину та Валахію, завоював пограничне з Угорщиною містечко Кам'янку, кріплене Турками та їхньою залогою; опісля, з'єднавшись з армією Цісарською, що була під командою Текелія, дуже допоміг вигнати з Угорщини Турків і Татар, розбитих ними в усіх місцях, з російської сторони, незважаючи на шкідливі для неї рухи Турецьких і Татарських сил, на початку року 1686-го розпочато військові супроти Польщі приготування, з огляду на те, що зближався кінець тридцятилітнього з нею перемир'я, або спішного миру. І для того звеліли Царі Гетьманові Самойловичеві вступити зі своїми військами в границі Литовські та Білоруські і показувати вид війни наступальної. Гетьман, виконуючи накази Царські в усій їх точності, виступив з військами своїми, числом 40 000 кінноти й піхоти, до границь Польських і, переправившись через ріки Сож і Прип'ять, зайняв міста Гомель, Лоїв і Чорнобиль без жодного пролиття крові і грабування. Тими діями зрушений до діяльності Уряд Варшавський, погодившись з Міністерством Російським, що давно трактувало про мирові умови, уклав, нарешті, вічний між Росією і Польщею мир. Трактат сього миру підписано й ратифіковано, і в ньому навіки відступлено Росії місто Смоленськ з його повітом, а Малоросію зоставлено на тих засадах, які від сторони Польської учинено з нею трактатом Зборівським і які зазначено в договорах з Росією, коли вона з нею злучалася. Росіяни, зі свого боку, зобов'язалися боронити Польські володіння від Татарського нападу. Заспокоївшись, таким чином, Росія з боку Польського, року 1687-го розпочала найрішучіший похід супроти Криму з наміром підкорити його під свою владу або зовсім зруйнувати. І для того зібрано численні армії, які давно Росія виводила, і над ними, з наказу правлячої Царівни Софії Олексіївни, що прийняла того року правління держави через молодість братів своїх, призначено головним командиром улюбленця тої царівни, Боярина і Князя Василія Васильовича Голіцина; і мав він Великоросійських військ 120000; при ньому в товаришах, але під його проводом, був Гетьман Самойлович з 60 000 малоросійських військ, кінних і піших. Армії тії рушили у своїх границях одна за одною, але обидві разом і одною дорогою або степом. Дивний і неймовірний страх перед Татарами, закорінений у Росіянах з часів великих їхніх завойовників Батия і Мамая, змушував їх триматися всім вкупі, терплячи страшенні через те нестатки, утиски і нужду, так що й саму воду вважали інколи за велику рідкість і коштовність, і ті, що нею торгували, наживали грубі гроші. В такому, одначе, порядку дійшли армії спокійно до ріки Кінської, що відокремлює землі Запорозькі од степів Кримських. За тою рікою побачили вони степ, випалений на неозорому просторі в усі сторони. Надія перейти тії пожарища і знайти далі для худоби пашу, а не менше й досада від невдачі походу, приневолили полководців іти вперед; та хоч як вони силувалися подолати крайність і досягти своєї цілі, тільки зближали для війська та худоби неминучу згубу. Нарешті, дійшовши до того, що коні в кінноті і худоба в обозах провіантських усі майже з голоду повиздихали, а запаси харчові та інші мусили покинути й спалити, переконані тим вернутися до своїх границь, доволоклися до них з великою втратою людей та худоби від голоду й спраги. Невдачу того походу і велике нещастя, що в ньому зазнали, склали на Гетьмана Самойловича. Вина його підходить близько тої байки, в якій вовк винуватив вівцю за те, що вона скаламутила йому воду внизу тої річки, з якої зверху її він пив. Звинувачували Гетьмана, що він на користь Татар звелів випалити перед собою степ той, яким сам із військом своїм ішов і зазнав через те більше за інших збитків упадком коней і втратою запасів та екіпажів. Іншим часом стали б розважати, що такий широкий степ, яким переходять великі кінні армії, треба обняти і запалювати цілими сотнями людей, і треба б тих людей відшукати і доказати тим вину Гетьмана; стали б ще судити й про те, що найближче випалити степ самим Татарам, аніж того сподіватися від сторонніх. Але на такі подробиці тоді не зважано, а досить було самих здогадів та голослівних доносів, стверджених хресним знаменом, і зло теє знищене з його корінням так, що й відгомону не зосталось. Князь Голіцин був тоді саме в силі при дворі Царівни: суд і милість, життя і смерть були в його руках. Отож двом синам Гетьманським, Полковникові Стародубському Семенові і Полковникові Ніжинському Григорієві, схопленим таємно з корпусу, що був супроти Білгородських Татар, відрубали обом голови в місті Путивлі, і тіла їхні закопали на кладовищі абияк, без Християнського похорону. Самого Гетьмана, взятого вночі у містечку Коломаку, в тамошній церкві під час всенощної, і молодшого сина його Якова, що був біля нього, без жодного допиту та оправдання завезено на Сибір у неволю і в скорому часі проголошено мертвими. Майно Гетьманське і майно синів його Полковників, яко знаряддя правдивої вини їх, пограбовано й розібрано по руках, а нерухомість описано і забрано на скарб. Донос на С'амойловича є помста давніх його ворогів і доносителів. Вони появились ще з перших днів його гетьманування, і то були: Полковник Стародубський, уродженець Рославльський, протопоп Ніжинський Вольхович і інші, які за брехню їх і фальші засуджені були від Царя на смерть по законах, а від Самойловича прощені по Християнству. Страшний суд над Самойловичами і такі слабі на них докази здвигнув таємним ковом Осавул Генеральний Іван Степанович Мазепа, що давно шукав собі Гетьманського титулу. Він, бувши з молодих літ в домі Самойловича за вчителя його дітей, а потім улюбленцем його і фаворитом, посиланий кілька разів од нього до Москви з Козацьким корпусом під час заколотів Стрілецьких і бувши вчений при тому зайда, або, сказати б, між сліпими одноокий король знайшов у Москві таке широке знайомство з двірськими та вельможами, що й самі Царевичі добре його звали і за вченість та бувалість вельми поважали. Отож не тяжко вже йому було здобути довір'я у Міністрів і особливо у найвищого з-поміж них, Князя Голіцина. Доносителів на Гетьмана також підібрати було не тяжко, бо від частих змін Гетьманів та інших урядників завелося в Малороси стільки сутяг, скільки було охочих вхопити що-небудь при зміні, себто ловити рибу в каламутній воді. І ось тії доносителі були ті самі Мазепині тварюки, яких опісля він нагородив, оддавши їм в оренду ріжні відкупні скарбові статті та уряди з пожиточними посадами. Зосталося тільки підібрати й примножити голоси під час вибору Гетьмана. Але се такому штукареві, яким був Мазепа, зовсім не було обтяжливо.

Елекцію на вибір Гетьмана розпочато 30-го Червня року 1687-го в присутності Міністра, од двору і Голіцина призначеного. А як, згідно з правами військовими та народними сеї землі, мали зібратися на ті вибори всі урядники військові й земські і вибір робився звичайно переважно з осіб найперших рангами, заслугами й маєтностями, то, поки з'їхалися всі урядники, приявні з них, воліючи перед усіма генеральними старшинами обозного Лизогуба, яко особу в землі всіма сторонами найпершу, приходили до нього кожного ранку «на добридень», себто з пошаною. Осавул Мазепа, теє зауваживши, зрушив зараз усі пружини, ним винайдені, щоб прихилити урядників на свій бік, і передусім обдарувавши багато Секретаря Міністерського Башмакова; запевнив через нього самих Міністрів про значні суми, їм од нього призначені за вибір його в Гетьмани, і намовив при тому, щоб вони розголосили поміж урядників про незмінне бажання Двору, щоб його вибрали в Гетьмани, і що вони і вся нація через такого улюбленця Царського можуть осягнути собі найпевнішого добробуту. Така проповідь, приоздоблена обітницями, негайно подіяла на уми урядників. З першого ранку, як її розголошено, звернулися всі сливе урядники із своїм «добриднем» на квартиру Мазепи, а Лизогуба вже обминали. Мазепа, вдосконалюючи свою роль, обсипав одвідувачів усякого роду лестощами, запевненнями та частими банкетами, і в день вибору, 25 Липня, більшістю голосів обрано його на Гетьмана і за звичайними формами затверджено на тому становищі. Зоставалося Мазепі виконати свої обітниці Міністерству, і він, із скарбу Малоросійського та з поміччю скарбових орендарів жертвував їм з лихвою і в найскоршому часі.

Гетьман Мазепа був природним Поляком з фамілій Литовських. Вважалось, що втік він з Польщі з невідомих причин, а прийнято його спершу в домі Самойловича, де він навчав його дітей сім літ, і потім приписався до Малоросійських реєстрових Козаків у Переяславський полк. І що тії Козаки оберталися в безугавних майже воєнних діях то з Поляками, то з Татарами й Турками, а Мазепа щоразу відзначався в них хоробрістю, заповзятливістю та всією військовою вмілістю, то, бувши за те нагороджений рангами, піднісся, нарешті, за сімнадцять років своєї служби, з поміччю притому і Гетьмана Самойловича, до рангу Осавула Генерального. Але на такі ранги й уряди, які, згідно з законами тутешньої країни, посідають по виборах природні й осілі урядники, він ніколи піднесений не був, бо осілості й родини тут у себе не мав, а тільки з перших днів свого перебування викликав до себе з Польщі рідну сестру свою Янелю і видав заміж за урядника Переяславського полку Мировича, і з того шлюбу мав згодом племінників та внуків, з яких були Полковники та інші значні урядники Малоросійські. Славнозвісний філософ і письменник п. Вольтер в Історії своїй про Карла XII, Короля Шведського, пише про Мазепу, що «він був породи польської і вихований у тій країні Єзуїтами, через те що знав він декілька красних по-тодішньому наук. Та коли він служив при дворі Короля Польського Казимира, то за любовні інтриги з жінками переслідуваний був одним знатним вельможею, що хотів його погубити. Тим-то втік він з Польщі на дикому Козацькому коні світ за очі. Але кінь заніс його на свою батьківщину, у селище Козаків, які, прийнявши його до свого товариства за видатні військові заслуги, зробили згодом своїм найвищим урядником. А Козаки тії суть народ вільний і хоробрий, боронять вольність свою зброєю і готові її повсякчас боронити проти всіх народів, що хочуть їх поневолити. Вони за те вели недавно довгочасну й страхіттям сповнену війну з Поляками і обернули тую розлогу, але недоладну Республіку на пустелю. Зміна їхньої протекції погрожує їм паки рабством, але дух вольності, натурально, прагне оборони своєї: «Він подобиться порохові, слабкому при волозі, а лютому при вогні».

Як вступив Мазепа в правління Гетьманське, найпершою його справою було перевести надійні приготування до походу на Крим. І для того через увесь 1688-й рік декілька тисяч Малоросійських лопатників під прикриттям великого числа Козаків будували місто Самар у гирлі ріки Самари, назване опісля Богородичною кріпостю, де влаштовано великий магазин і наповнено його численним провіантом та всякими запасами. Татари, зайняті торішнім походом Російським на Крим і сьогорічними до нього приготуваннями, не могли в тії роки відлучатися з Криму і допомагати Туркам супроти Цісаря, і тому Цісар, користаючи з тої диверсії Російської, мав великі успіхи проти Турків. Він 6 Вересня року 1688-го взяв приступом у Турків велике місто Білгород, колишню столицю сербську над Дунаєм, розбивши спершу під тим містом армію Турецьку, через воєначальника свого, славного принца Євгенія; а коли сильний корпус Задніпровських Козаків під командою охочекомонного Полковника Семена Палія замкнув Бессарабію і побивав у ній татар під Очаковом, Акерманом і Кілією і звідтіль вивів багато полонених Татар з великою здобиччю, то плодом тих перемог було здобуття Цісарем Салоніки та інших околичних міст і підданий в його протекцію Князівства Трансільванського з Князем його Михайлом Ракоцієм. На початку 1689-го року Російська армія почала другий похід на Крим. Війська її зібралися напровесні до нової кріпості Самарської, і їх було: Великоросійських 75 000, а Малоросійських 50 000. За головного начальника призначила Царівна того ж таки князя Голіцина, а під ним гетьмана Мазепу і бояр: Долгорукова, Шереметєва, Шеїна, Шепелєва. Похід той підготовлено за планами й порадами Гетьмана Мазепи, як досконалого знавця військової справи, а особливо супроти військ Азіатських, і тому відбувся він щасливо. Війська від Самари виступили в перших числах Квітня і йшли двома шляхами, що ведуть в одну сторону, до Перекопської лінії. Більша частина військ трималася ріки Дніпра за її течією, а друга частина, під командою гетьмана Мазепи, йшла серединою степів Кримських понад верхів'ям рік Кінської, Білозірки та інших. Татар, що нападали в різних місцях на всі війська і запалювали степ та псували воду всякою мертвечиною, відбивано й переслідувано з великою їх утратою, і армія досягла Перекопської лінії 20 Травня в повному порядку і без великої нужди. Кріпость Перекопську, звану по-татарськи Ор, обняли з усіх боків Російськими шанцями і зробили приготування до генерального на неї наступу. Але Хан Кримський через посланців своїх запропонував мир, а за грабунок та поруйновані міста підніс Голіцину викуп, або воєнну контрибуцію, що складалася з бурдюка червінців, між якими знайшлася половина фальшивих, і на тому кампанія скінчилась. Війська Малоросійські явно і грізно ремствували на Гетьмана свого, що похід, такий многотрудний і втратний, так слабо закінчено і без ніякої користі і що не допущено їх узяти місто приступом і зруйнувати його у відплату за численні їхні села, Татарами сплюндровані. Князь Голіцин, побоюючись од тих військ бунту, забрав од них Гетьмана і, призначивши його послом до Царів і Царівни з реляцією своєю, вирядив туди потайки з багатьма Полковниками та Старшинами під своєю охороною. Коли Гетьман прибув до Москви, прийняли його Царі і Царівна Із шанобою та знаками великої милості, і прожив він там більше як два місяці в повній приємності й повазі, а тільки як від'їздив, вражений був нещасною пригодою добродієві своєму, Князеві Голіцину, якого за поворотом його з армії викрито враз із Царівною Софією Олексіївною у змові їхній на правління і життя Царя Петра Олексійовича, позбавлено його всіх титулів та маєтностей і заслано на дожиттєве заслання у Сибір, а Царівну замкнено в монастир, багатьох же Бояр покарано на горло. І так бачили першу дію Провидіння Божого, що, може, помщалося за кров, безневинно пролиту, многих Самойловичів. Зостається її сповідатися над Мазепою; а то вірно вже, що кінець діло вінчає. Цар Петро Олексійович з того часу прийняв на себе самого правління держави Російської, за згодою брата Івана Олексійовича, що зрікся через слабе своє здоров'я.

Повернувшись з Москви, Гетьман Мазепа насамперед подбав про свою безпеку, і щоб невдоволення війська, виявлене під Перекопом, не поширилося всюди і не породило навіть помсти за погублених Самойловичів, що за ними багато хто у війську жалував і явно ремствував, а з доносителїв їх знайшлися деякі потаємно умертвленими, заснував для того він особисту гвардію свою: три полки піхотні Сердюцькі, батальйон жолдаків та полк кінних Компанійців, названих, «компанією надвірної корогви». І всі тії війська викликав з бажаючих, а особливо із Задніпровців і всякої наволочі і утримував їх на платні у місті Батурйні та в околичних селах, що оточували його резиденцію. Вони були в Мазепи його янголами-хранителями і духами, що робили все на помах Гетьманський, і горе людині, що впала в їхні руки! Вищі урядники жахалися, побачивши у себе в домі когось із тих гвардійців, по них присланого, а простолюдом бавилися вони, як м'ячем, через що й ненавидів їх народ, а війська національні ледве терпіти могли, і як їх повалено й зруйновано, то стали вони притчею в людях, так що котрих з них не побито під час зміни, ті живилися заробітками найнижчими і наймізернішими, як от: у народних лазнях, ґуральнях та в поденниках.

Року 1690-го уперше налетіла в Малоросію шкідлива сарана і понищила всю рослинність і засіви хлібні аж до їх кореня. Вона взялася із Закубанських та Черкаських степів, од Персії, і під великі бурі, що були того року, себто під сильні вітри східні, перенеслася через Кримські степи і впала у Східній та Південній Малоросії, а звідтіль поширилася на всю ту країну. Летіла вона страшними хмарами, які затьмарювали сонце так, що опівдні було, як у темряві нічній, і в тих місцевостях, де вона сідала, пожирала всі рослини, навіть листя на деревах та пагінці, і залишала землю чорною, голою й немовби сильною пожежею спустошеною. В інших місцевостях, де бракувало земної поживи, їла людську кольорову одежу, себто зелену, червону і що було зверху фарбоване: шапки, ретязі та жупани. Переліт її супроводився страшенним смородом, що сповнював повітря на далеку відстань, а особливо за вітром. Комаха тая є з найбільших, що літають у повітрі, а подобиться вона тим прузам, що їх описано в Святому Письмі і що зароджуються в Сірії, коло Єгипту, в Абіссінії або в Ефіопії. Тим-то багато хто з учених тутешніх, а паче з священства, запримітили на крилах її, а більше вигадували, літери Ассірійські, які означають гнів Божий. Отож узялися були до набожеств та церковних заклинань, і виходили численні парафії з процесією церковною назустріч летючій саранчі; та коли побачили, що сарана сідала на корогви церковні і на ризи священичі і гризла фарбовану матерію їх, то, покинувши процесії і зустрічі, почали добирати способу найпростішого до її вигублення. В тілах тих комах не зауважено нічого смертоносного, і деякі тварини земнородні, як от собаки, свині та птаство, пожирали їх із жадобою. Уряди громадські винайшли, з часом і по досвіду, два надійні засоби винищувати тую сарану: один — виорювати восени її сім'я, яке кладе вона в рахманну землю, а другий — обкопувати ровами ту частину землі, де виводиться вона і повзає ще молодою, яку можна загнати у рови і там перепалити. Незважаючи на велику шкоду, спричинену сараною, і незвичайну злиденність на поживу людям та худобі, війська Малоросійські й того року мали свої дії. Великий їх корпус під командою Осавула Генерального Ломиковського держав у блокаді своїй два літа Очаків і Буджак, міста Татарські, і форштати їх та околичні села пограбував і випалив ущент. При тому визволено велике число обох статей полонених Християн, що їх набрали були Татари в різну пору з Валахії, Угорщини, Польщі та Росії, і забрано самих Татар також пребагато, а худоби їхньої і коней вигнано від них без ліку; і вся здобич, набута по селищах Татарських, становила великі суми, які розподілено частково на війська, а частково на Гетьмана та скарб національний. Другий же корпус Козацький під командою Полковників, змінюючись що три місяці, стояв під кріпостю Самарською і посилав ватаги свої до ріки Кінської, щоб пильнувати Кримських Татар та втримувати їх од наскоків у границі і від допомоги Орді Бессарабській, коли відвідував її Ломиковський.

Задніпровські Козаки під командою Полковника Вінницького Самуся, акомпаніюючи корпусові Ломиковського, грали таку саму роль з Татарами в другій частині Бессарабії, за рікою Дністром. Вони, напавши на Татар біля міст Акермана та Кілії, попалили їхні житла, забрали худобу і самих полонили до кількох тисяч, причому визволили багатьох бранців Християнських і порозсилали їх на їхні батьківщини: до Угорщини, Польщі й Росії. Нагородою Самусеві було призначення його від Гетьмана Мазепи на Наказного, або Польного, Гетьмана. Король Собієвський, дякуючи Самусеві за визволення Польських бранців, прислав йому клейноди Польного Гетьмана з багатими подарунками. І треба знати, що Задніпровські Козаки, або полки тамтешні, перебувавши завжди під найвищою командою Малоросійського Гетьмана і бувши признані такими й останнім Російським з Польщею мировим трактатом, мали, одначе, у себе окремих Гетьманів Польних, або Наказних, залежних од Великого Гетьмана Малоросійського, виключаючи тих, які під час революції то від Польщі, то від супротивних партій незаконно поставлені були. І тії Козаки довго утримували притому свободу свою, заведену в найдавнішій давнині і знану в усіх вільних народів, щоб воювати за ту з чужоземних держав, за яку згодять їх подарунками, а особливо загальними національними вигодами. Саме тому й воювали вони з Королем Собієвським за Цісаря Німецького на Турків і Татар, а за Турків і Татар воювали на Польщу. І тую свободу видно в самому устрою Малоросії і в усьому її війську ще у дні Гетьмана Вишневецького, коли воювали вони за Царя Російського на Турків і Татар під Астраханню і за Гетьмана Богдана Хмельницького, як він, бувши вже під державою Російською, посилав сильний корпус свій на Цісарців і Поляків у підмогу Королеві Шведському. З причини тої свободи у Задніпров'ї став великим воїном Семен Палій. Він, бувши уродженець Малоросійського міста Борзни, оженився в місті Хвастові і спершу був Полковником охочекомонним, а опісля піднесений од Гетьмана Мазепи на Полковника реєстрових Козаків Хвастівських. Одначе, крім того Полку, держав він при собі й охочекомонних Козаків на своїй платні або з уділу в здобичі, і повсякчасно з ними вправою було воювати за всіх, хто б його не покликав, немовби на толоку. Таким чином, воював він разом із Королем Польським Собієвським за Цісаря Німецького проти Турків, воював і від Турків проти партії Собієвського. Тим часом провадив безугавні війни з усіма Татарами за відгін ними бранців із держав Християнських, яких він у них одбивав і повертав додому; і за те обдаровуваний був од Государів і володарів тих народів багатими подарунками та почестями; та й з самих Татар стягав кілька разів великі контрибуції, а особливо, коли забрав був у полон самого їхнього хана Осман-Гірея і кількох Ханських Калгів. Тут вони не щадили й самих решток скарбів предка свого Чінгісхана, бо Батиєві скарби, награбовані в Росії, вичерпав уже в них Запорозький Кошовий Сірко, якому Палій багато в чому подобився. І жив він собі, як Князь-володар, у повній славі й достатку, визнаючи, проте, за найвищого начальника над собою Малоросійського Гетьмана І виконуючи всі його приписи щодо служби військової та внутрішнього укладу. Але заздрість людська, звичайна супутниця щасливців, не поминула гнати і Палія з того боку, з якого він і не сподівався. Вельможі Польські, тії міністри правління народного, що захитували завше владу Королівську, злостячись на Палія за партизанство його з Королем, небезпечне для їх могутності, схопили Палія таємно, як їхав він до Києва на молитву, і завели до фортеці Магдебурзької на довічне ув'язнення, де просидів він у неволі біля року. Козаки його командування, які завдячували йому всім своїм добробутом і самим життям своїм, понахапали були багатьох значних Поляків у своє ув'язнення, щоб обміном їх визволити Палія, але успіху у тому зовсім не мали, бо, на подання Уряду Польського, наказано від Царя і Гетьмана тих в'язнів звільнити. Вони по такій невдачі вдалися до хитрощів: як у всю Польщу і частину Німеччини безперервно виходять з Малоросії купецькі каравани великими воловими обозами з пшоном, вовною, всякими шкурами та іншими продуктами, то вони, спорядивши великий обоз на волових хурах і понакладавши на них дещо з усіх своїх продуктів, постановили при них хурманами і поховали у хурах, вкритих вовною та шкурами, до 300 Козаків з їх зброєю, і таким чином підійшовши до міста Магдебурга, упросилися з обозом ночувати в місті, а волів вигнали на наймане од міста пасовище, за що дорого заплатити приобіцяли. Як же споночіло і в місті все заспокоїлося, Козаки, вийшовши з хур, прокралися потиху до фортеці, де ув'язнений був Палій, про якого заздалегідь вони розвідали, схопили обережно воротарів та інших потрібних сторожів, опісля визволили Палія і взяли його з собою, а з ним вивезли й чотири легкі гармати з їх ладунком, у місті ж залишили порожні хури з опудалами людськими, що нібито сплять під передками. І так зібравшись, ішли вони цілу ніч і частину дня, аж поки розглянулися міські начальники та мешканці; але погоня за ними була недовга й безуспішна, а Козаки, переходячи Польщу, пограбували багатьох вельмож, що брали участь в Палієвому ув'язненні, і нагородили свої втрати з процентами. Вельможі Польські заходилися мститися на Палієві і шукати його. Вони, умовивши Гетьмана Коронного Польського супроти волі Королівської, виправили на нього корпус військ найманих чужоземних, себто Гусарські полки і Німецьку піхоту, так званого «чужоземного регіменту» з артилерією. Палій, довідавшись про те заздалегідь, розташував своє військо в лісах і садках за містом Хвастовом, і щойно корпус Польський зблизився до міста того з наміром на нього напасти, то Палій, ударивши зненацька з двох боків на ворога, розбив його і розігнав на всі сторони, а обози і всю артилерію узяв як здобич. Поляки, не вдовольнившись із тої спроби, зібрали ще другий корпус військ, більший од першого, з численними волонтерами із значної Шляхти і своїх паничів, і виправили його на Палія під командою з Угорців Полковника Рустича. Палій, дізнавшись про переважні сили Польські, запросив до себе, без відома Наказного Гетьмана Самуся, Полковників Задніпровських Абазу, Іскру та інших з їхніми полками, випередив з ними Поляків і, напавши на них під містом Бердичевом на світанку, розбив їх ущент, так що мало хто з тих, які зосталися в живих, утекли в замок Майжелевський з командиром своїм Рустичем; а сей, бувши спущений уночі на мотузі з замкового муру, за прикладом Апостольським у Дамаску, втік проповідувати Полякам про свою поразку, а решту військ своїх покинув на поталу Козакам і обози з запасами їм на здобич. Гетьман Мазепа, незважаючи на свавільну зачіпку Поляків, не без причин вважав із свого боку, що події Задніпровські є образливі для обопільних мирових трактатів Польського і Руського, а може, й обидва ті двори такими їх уважали. Однак, знаючи, при тому непоступливий дух Паліїв і страшний характер його, склав усю вину на Наказного Гетьмана Самуся, як на головного того краю начальника, і через те покликав його на одвіт. Самусь зараз прибув до Гетьмана, ствердив присягою свою невинність, склав тоді із себе обов'язки Наказного Гетьмана, клейноди на теє звання вручив Мазепі, а сам упросився бути Полковником Богуславським, і так його зоставлено. Палія ж по якомусь часі, закликавши до себе Мазепа нібито для військових розпоряджень, негайно арештував і засудив на вічне заслання до Сибіру, а майно його, що полягало у великих грошах і пожитках, сконфіскував на скарб військовий, звичайно, не без свого уділу. Палій, перебувши 15 років у неволі, звільнений був Царем Петром Олексійовичем перед відомою Полтавською баталією із Шведами, де, проявивши чудеса хоробрості й одваги, забитий був, врешті, гарматним ядром.

Хан Кримський Іслам Гірей, знаючи про невдовлення багатьох Малоросійських урядників і самих військ проти свого Гетьмана за надмірні його строгості та великі здирства і знавши про таке ж невдоволення Великоросійських Бояр проти свого Государя, що запроваджував у правлінні своєму і війську всякі новини, спробував був учинити в Малоросії заколот, звичайно, за планами уряду Турецького, І для того закликав до себе потаємно у Крим Канцеляриста військового, улюбленця Мазепиного, близького родича значному урядникові Задніпровському Іскрі, Петрика, що, прибувши спершу на Січ Запорозьку під виглядом посланця Гетьманського, перебрався звідтіль до Криму. Хан, звідавши від нього про дальші таємниці урядові і про стан сильної держави Російської, запевнив його піднесенням на уряд Гетьманський і року 1692-го, в зимовій порі, виправив Петрика із значним корпусом Татар всередину Малоросії, до міста Переяслава, щоб там проголосити його Гетьманом і злучитися з військами, прихильними до Палія, а невдоволеними з Мазепи. Корпус той щасливо перейшов безлюдний Задніпровський степ до Чигрин-Діброви, а звідтіль перебрався на Золотоношу і Домонтів, до Переяслава, але, звідавши тут, що Осавул Генеральний Гамалія з сильним Козацьким корпусом переслідує його від Полтави і заходить йому ззаду, кинувся щодуху тікати попередньою своєю дорогою і захопив у полон всіх людей, що по дорозі йому траплялися. Гамалія, переслідуючи Татар, одібрав у них бранців, розкиданих по дорозі, але самих наздогнати й побити не зміг. Року 1693-го і в наступні за ним три роки той Петрик з Кримськими та Білгородськими Татарами, під командою сина Ханського Нурадін Султана, водився при границях Малоросійських і нападав рівночасно на селища Полтавського, Миргородського та Переяславського полків, проповідуючи в них себе Гетьманом, начебто від Султана Турецького у переємність по Юрієві та Дорошенкові наставленим, і розголошуючи при тому, що й Гетьман Мазепа потайки на теє годиться, бо він є його нешлюбний син і єдиний по ньому наслідник. А що народ Малоросійський про такі наслідства та переємства, а не менше про союзи та протекції Турецькі й слухати не хотів і всюди, де він показувався, уживав проти нього оборонних заходів і всіляко йому спротивлявся, то Петрик, злостячись на народ, плюндрував і палив його селища, а людей забирав у полон. Гетьман Мазепа, одбиваючи поширюваний проти нього Петриком такий ганебний і безглуздий наклеп, приобіцяв тому, хто його дістане живого або мертвого, 1000 талярів і публікував про те письмовими листами, виставленими в пограничних селищах, а для розправи над ним і Татарами вислав три сильні Корпуси Козацькі: один — під командою Полковника Київського Коровки та Переяславського Івана Мировича, другий — під командою Полковника Чернігівського Якова Лизогуба, а третій — під командою Полковників Гадяцького Михайла Боруховича і Миргородського Данила Апостола. Корпуси тії побивали Татар скрізь, де тільки досягнути їх могли. Полковники Коровка і Мирович, гнавши їх од Домонтова аж до Очакова, сплюндрували всю тамошню округу, віддаючи вогневі й мечеві все, що траплялося. А коли на оборону Очаківських посадів вийшли були з міста кілька тисяч Турків, то вони, розбивши їх ущент, 3000 яничарів із двома прапорами забрали в полон і здобули при них сім гармат. Полковник Лизогуб, переслідуючи Татар до осель їхніх Буджацьких, спустошив округу тую вогнем і мечем і багато вигнав звідтіль своїх бранців, забравши в полон самих Татар з численними кінськими та скотськими табунами й іншими Татарськими пожитками. А Полковники Борухович і Апостол, розбивши Татар під містечком Сокілкою, загнали їх у гирло річки Ворскли цілі тисячі. Всі їхні в'юки із запасами і всіх бранців Руських одібрали в них, вважаючи, одначе, притому за велику втрату охочекомонного старшину Якима Вечорку, який загинув од Татар. Він, бувши раніше в охочекомонному Палієвому полку, мав із собою велику ватагу з охочих і самих шибайголів, що жили при ньому із здобичі. За повсякчасну вправу того Вечорки було служити при всіх тих Малоросійських корпусах, що були в діях супроти неприятелів. Таким чином, він, приставши до того корпусу, діяв з ватагою своєю на Татар з дивовижною мужністю й хоробрістю і, спонукуваний, мабуть, приобіцяними Мазепою талярами, завжди запускався в середину Татар і шукав Петрика, і тому й схоплено його так, що інші війська зауважити того не могли, і замордований був він Татарами в тиранський спосіб, що запримічено на тілі його, знівеченому на многих місцях по-варварськи. Але й Петрик тут же загинув од удару, очевидно, Вечорчиного. Труп його знайдено між Татарськими, пробитий наскрізь списом і почеплений на гак під містечком Кишенькою, з написом: «Бунтівник і заколотник народний».

Року 1694-го, під час походу військ Татарських з Криму і Бессарабії до границь Цісарських, Гетьман Мазепа, прикриваючи з усіма військами своїми границі Малоросійські од їх нападу, тримав кордон од гирла Самари до ріки Дністра і сам стояв табором над гирлом ріки Синюхи, де спорудив земляний ретраншмент, або просторий замок, за розпорядженням Писаря Генерального Орлика, що знав роботу інженерну, через що й Орликом його названо. Коли ж Татари одійшли у Валахію, звелів Гетьман Запорозьким Козакам напасти на Перекопську лінію і тамошню фортецю і вдавати, що нападають на Крим, щоб тою диверсією відтягнути Татар од Угорщини. Для того вирядив у поміч Запорожцям п'ять полків охочекомонних, або компанійських, під командою Полковників їхніх Федорини і Кожуховського. Війська тії, ціле літо штурмуючи лінію, взяли на ній три муровані каланчі, або круглі батареї, побудовані на обмілинах Гнилого моря, званого Сивашем, забрали в полон 60 чоловіка Турків і кількасот їх забили та відібрали вісім гармат і п'ять прапорів. З головної ставки Гетьманської вислані до Очакова і Буджака Полковники Борухович і Коровка пригнали кількасот Турків і Татар і кілька тисяч їхнього скоту і коней, і домоглися того, що Татари з Угорщини почали вертатися на оборону своїх родин. А Гетьман вислав усіх бранців та їхні прапори й гармати до Москви з Полковниками Мировичем і Боруховичем, які дістали від Государя багаті подарунки, а до Гетьмана вдячні відгуки.

Року 1695-го Государ Цар Петро Олексійович з армією своєю розпочав перший похід на завоювання Турецького міста Азова і місто теє справді за всіма правилами військовими обліг, а Гетмана Мазепу з військами Малоросійськими і Боярина Бориса Петровича Шереметєва з корпусом військ Великоросійських вирядив вниз ріки Дніпра на облогу тамтешніх Татарських і Турецьких міст і турбування Татар, щоб вони не могли допомагати Азову. Походи Гетьмана і Шереметєва супроводилися великими успіхами. Вони за одне літо заволоділи чотирнадцятьма мурованими Турецькими містами і війська їхні з мешканцями та начальниками забрали в полон і розіслали по Малоросійських містах в ув'язнення. З тих же здобутих міст Кизикермен і Кінбурн геть зруйнували й обернули на пустелю, а на острові Тавані муровану фортецю із земляним валом скріпили і зоставили в ній свою залогу з Козаків Малоросійських та Запорозьких. Государ же того літа Азова здобути не здолав через зраду одного артилерійського офіцера, чужинця, Якова Янсона, який, заклепавши всі облогові гармати, перекинувся до ворога в Азов; а не менше й через те, що Государ замало мав у себе кораблів і міста ними з моря облягти не міг, а Турки, навпаки, мавши достатню флотилію, подавали містові з моря всіляку допомогу, і не тільки харчами та іншими запасами забезпечили його понад міру, але й свіжими військами доволі скріпили, і так Государ, позоставивши в одній тільки зайнятій каланчі чималу залогу, вирушив сам до Москви, щоб дати розпорядження на наступну кампанію.

Приготування до другого походу на Азов і розпорядження до нього будуть навіки пам'ятні в Історії Руській, і вони завше прославлятимуть премудрість Монарха, що кермував із такою розважливістю, і старання Росіян, які сприяли волі Монаршій з безприкладною ревністю. За майже десять місяців над річками, що впадають в Дон, а з нього в Азовське море, побудовано таку флотилію, яка у старих приморських державах віками тільки будується. Раптом укрили Азовське море військові кораблі, галери, бригантини, галіоти та інші морські судна, і їх раховано до 700, в такій країні, де про мореплавство раніше й гадки не мали! Ту численну флотилію побудовано розкладкою матералів і робітників на заможніших поміщиків і громадян, в чому й монастирі, нарівні з іншими, ретельну брали участь, а успіх походив од змагання Росіян на користь отчизни і Монарха свого. Майстрів же виписано з чужоземних морських держав, а найбільше з Голландії. Похід на Азов розпочався навесні 1696 року. До числа чисельної Російської армії вступило Малоросійських військ 15 000, а над ними Наказним Гетьманом призначив Мазепа Полковника Чернігівського Якова Лизогуба і Полковників: Гадяцького — Боруховича, Прилуцького — Горленка, Лубенського — Свічку та Компанійських — Федорину і Кожуховського, а Гетьман Мазепа з усім Малоросійським військом складав обсерваційний корпус на степах Кримських, який пильнував, щоб Хан Кримський із своїми ордами не напав ззаду на армію під Азовом і чимало таких замірів Татарських одбивав з успіхом. Війська Малоросійські під командою Лизогуба, з їх обозами та артилерією, за призначенням Государя виставлені були за Азовом од сторони Кубанської, щоб перетяти сполучення з містом Ордам Кубанським. Повсякчасна пильність тих військ у їхньому дорученні багато сприяла військам, що облягали місто, а обложених сильно тиснула в місті. Татари Кубанські не переставали нападати на табір Козацький, укріплений обозами, артилерією та шанцевими батареями, але Козаки щоразу їх одпирали і самих побивали з бажаним успіхом. Під час тих нападів Татарських Турки кожного разу поривалися їм пособляти вилазками з міста, але зазнавали рівної з ними долі і гнані були од Козаків аж до міста з великою втратою в людях, забитих або в полон узятих, а в останню таку вилазку, що її Турки вчинили 17 числа Липня, Козаки, відбивши їх од табору свого, загналися у саме місто і здобули один, міський болверк з чотирма на ньому великими гарматами, з якого, укріпившись і додавши до того 9 гармат своїх, учинили на місто сильну пальбу, що тривала безперервно цілу добу. А як в тій порі і від армії з піднесених понад міський вал траншейних батарей ведено на місто ще сильнішу пальбу, і була вона Туркам дуже дошкульна, то вони 18 Липня виставили на батареї білий прапор і попросили миру, який їм і даровано, а місто 19 числа з наказу Царського зайняв Боярин і Воєвода Олексій Васильович Шеїн.

Государ, вертаючись з того походу, закликав до себе з степів Кримських у місто Острогозьке, або Рибне, Гетьмана Мазепу, подякував йому за успіхи військові і поїхав до Москви святкувати перемогу. По тому, ведучи Государ проти Турків і Татар дальші дії, звелів Гетьманові Мазепі і князеві Якову Федоровичу Долгорукому прикривати військами своїми зайняті у них міста та краї і пробувати завоювати нові, а особливо здобути Очаків, сам же виїхав з посольством своїм до чужих країв, щоб нав'язувати союзи та запримічувати те, що в них є краще, і опісля запроваджувати в своїй землі корисніше. І тому Гетьман і Князь Долгорукий року 1697-го, виправившись із військами суходолом і суднами водними, перестріли в Лимані Дніпровському Турецького Іслам Пашу, що його вирядив був Великий Візир на здобуття спустошеного Росіянами міста Кизикермена, а сам Візир, роз'їжджаючи з великим флотом по Чорному морю, пробував одібрати з Росіян фортецю на острові Тавані. Гетьман, розбивши зараз Іслам Пашу з його військом і флотилією, прогнав його від Кизикермена і, зайнявши те місто, впровадив у нього свою залогу з артилерією. Та коли виступили після того до Тавані з наміром скріпити тамтешню залогу, то побачили крайню неспромогу пересклити легкою флотилією своєю великий флот Візира і облягти з моря Очаків. Тому, звівши декілька боїв з передовими кораблями Візира і скріпивши Таванську фортецю військом та харчами, вернулися на зимівлю у свої границі. Візир, як одступили війська Російські, не переставав нападати на фортецю; він робив біля неї висадки, рив підкопи, кидав у фортецю бомби та гранати, але все те було марне. Обложені, відбиваючи спроби Турецькі, частими вилазками своїми завдавали їм великої поразки і всі їхні наміри нищили. Тим-то Візир, зневірившись у здійсненні своїх задумів силою, вдався до хитрощів і обіцяв великі тисячі командувачам залоги, а на всіх вояків давав до шести левів своїх грошей з тою умовою, що він їх одвезе до Руських границь з усім багажем та амуніцією, і запевняючи при тому, що їх покинув Гетьман навмисне, щоб їх винищили, аби не вийшло назовні, що й він побрав од нього великі подарунки за відступлення фортець тих. Війська Малоросійські із презирством відмовили Візирові в його підкупах та обіцянках і проголосили урочисто, що вони мають свою честь і совість, хоч би всі Гетьмани та Візири й зовсім їх не мали, і що побудовані на їхніх Руських землях ворожі міста, кров'ю їхньою завойовані, не інакше, як за таку саму ціну відступити можуть. Візир, посоромлений у невдачах на спокусу військ Малоросійських, приневолений був одійти від фортець і зоставити їх вільними.

Року 1698-го під містом Кизикерменом і фортецею Таванню такі ж самі відбувалися сцени. Турки з води, а Татари зі степів оточили їх із самої весни і робили на них всякі напади, але Гетьман Мазепа та Князь Долгорукий, з військами своїми й флотилією поспішивши їм на поміч, розбили ворога в усіх його пунктах і змусили відступити. Вони, скріпивши залоги свіжими військами та запасами, прикривали їх ціле літо і робили свої замахи на місто Очаків. А як флотилія Російська все ще слабка була супроти флоту Турецького, що роз'їжджав біля Очакова, то всі дії воєнні полягали у тій кампанії в наїздах з обох боків та шарміцелях, причому завше гору брали Росіяни, і з того мали вони у себе 715 полонених Турків і Татар, 9 гармат їхніх і 11 прапорів, з силою коней і худоби Татарської, і з тим вернулися пізньої осені до своїх границь, забезпечивши на відході зоставлені фортеці всім потрібним і, крім того, виставивши біля пограничної фортеці Самарської осібний резервний корпус з добірної кінноти Малоросійської, який тримав роз'їзди свої до Кизикермена й розвідував про стан тамтешній. Тим часом повернувся Государ з подорожі своєї по чужих краях, закликав до себе у Воронеж Гетьмана Мазепу і вшанував його багатими подарунками у подяку за військові подвиги. Війну з Турками закінчено року 1699-го, і мир з ними підписано для Росії на 30, а з Імператором Леопольдом на 20 років. Трактат мирових умов підписано в Карловиці того року, Січня 26 дня, і за ним одступили Турки Імператорові частину Угорщини, Трансільванії і Славонії по ріку Саву, а Росії місто Азов з його околицями, інші ж Турецькі міста та укріплення, що були за Росією, ухвалено зрити і зовсім знищити. Після того Російські залоги, виступаючи з тих укріплень, зрили й підірвали їх до основи, і видно багато таких руїн унизу рік Дніпра та Дону і над річкою Кінською.

Війська Малоросійські, зібравшись з походів та гарнізонів до своїх осель, мали таємні накази готуватися до нових походів супротя Шведів, котрим од Государя готовилась війна через союз його з іншими державами, а особливо за образу його Величности од Шведів у недавній подорожі. Війська тії мусили наперед боротися з голодом та дорожнечею, що сталася тоді в Малоросії од бувших підряд два роки великих на хліб неврожаїв з причини незвичайної спекоти та тривалої посухи, від чого й на рогату худобу пішов тоді великий падіж. Війна зі Швецією почалася на початку 1701-го року і відкрилася облогою Російськими військами міста Нарви, де й Малоросійських військ було 7000, під командою Наказного Гетьмана, Стольника і Полковника Ніжинського Обидовського та Полковника Полтавського Іскри. Армія Російська, що складалася з 80 000 людей, облягла Нарву за всіма правилами військовими і, поробивши траншеї та всі потрібні укріплення, мала спочатку в облозі достатній успіх. Одначе Король Шведський Карл XII, що наспів на поміч до міста з 20 000 своєї армії, знищив усі успіхи війська Російського і саме військо теє обеззброїв. Баталія, що тоді відбулася, зовсім не заслуговує на подібну назву, та й справді вважали її з перших днів лише за магічне мистецтво, прокляте тоді ж таки від Олонецького духовенства; опісля справедливо визнано її за безприкладну помилку начальників, яку й сама неключима простота визнати за таку не завагалась. Король, хоч скільки не нападав на Росіян серед білого дня, нічого вдіяти не здолав і з утратою вертався; та коли Росіяни в темряві нічній порозкладали великі вогні в таборі своєму і траншеях, сподіваючись бачити через те наближення ворога, то Шведи, підійшовши темрявою до табору й траншей Російських, звідкіль, природно, нічого через вогні віддалік не було видно, оглянули в них усі важливі пункти, вогнями освітлені, і напустили на порохові скрині та запаси гранати свої та бомби, а на скупчене військо гарматні ядра та картечі. Війська, бачивши велику свою поразку, але не бачивши, від кого боронитися, І бувши до того ж вражені жахом од порохових скринь і запасів, що взялися вогнем, кинулися на всі боки з траншей, не знаючи самі куди, і потрапляли до рук Шведів без жодної оборони. У полон взято самих урядників і що було значніше, а решту військ розпущено по домівках, обози ж з усіма запасами та амуніцією дісталися здобиччю переможцям. Король Шведський опісля визволення Нарви пішов з армією на Курляндію і там, розбивши Польські та Саксонські війська, вступив через Литву до Польщі. Малоросійські війська, що вступили були з самим Гетьманом до міста Пскова, щоб прикривати від Шведів границі Російські, віддані під команду Наказного Гетьмана, Полковника Миргородського Данила Апостола, і їх тут було 20 000, та другий корпус тих військ, в числі 7000, під командою Полковника Гадяцького Боруховича, з'єднався з корпусом Князя Рєпніна, а сам Гетьман з 10 000 вступив у Польську Білорусь і спостерігав за рухами Поляків, супротивних королівській партії, в околицях міста Могилева. Воєнні дії тих корпусів на протязі нинішньої кампанії полягали в тому, що Боярин Михайло Борисович Шереметєв з Наказним Гетьманом Апостолом ходили під місто Юр'єв Ливонський, або Ревель, війська Шведські, що прикривали те місто, розбили й загнали до міста, причому вбито Полковника Компанійського Пашковського, а зі Шведської сторони, окрім побитих, взято в полон 70 солдатів, двох офіцерів, одну чавунну гармату і один дерев'яний барабан. Князь Рєпнін з Полковником Боруховичем підходили до міста Риги і мали багато перестрілок з кіннотою Шведською, але в головну баталію з корпусом Шведським, що стояв під мурами Риги, вступити не наважилися.





Попередня    Головна    Наступна

1   2   3   4   5   6   7   8   Т



Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.